Василь Стефаник: нестерпна боротьба на полі духу

Письменник страждав, болісно травмуючи свою душу смертю старшої сестри Марії, невиліковною хворобою і передчасною смертю молодшої сестри Параски, а особливо важкою хворобою матері та її повільним, у великих муках, відходом з цього земного світу. Водночас постійно переживав за свій мужицький люд, за цілий народ, що «лежить тепер у муках». Бачив його страждання і муки та вірив, що ці болі, ці муки - свідчення народження «нових форм життя і нових ідеалів», які він зобов'язаних «витесати на камінних хрестах» (1, 2, 262).

Автор тільки що завершеної новели «Камінний хрест» сподівається, що українська інтелігенція заразиться тими народними болями, що людські « сльози і кроваві крики народу» запалять її прагненням прислужитися відродженню надій пригніченого безсиллям люду та становленню «ідеалізму мужицького». Бо за щоденною важкою працею заради шматка хліба і якоїсь одежини цей ідеалізм пропадає «або тікає в саму глубину душі». Його ж як митця обов'язок, його висока і відповідальна місія винести «зо дна душі» мужицької той ідеалізм, ту мрію про достаток землі та вільне життя на своєму ґрунті «на світ божий» і показати людям, яку силу і яке спасіння для них мають ідеали українського робітництва.

Його віра в «українське робітництво», в «нашу поневолену українську масу» непохитна. Він буде щасливий, як робітничі люди принесуть «нам у своїх чорних руках Україну і кожному з нас покладуть її в пазуху під саме серце» (1, 2, 389).

«В моїй письменницькій діяльності я, оскільки міг, старався тканину найделікатнішу, яка є на світі, робітничої душі розпростерти перед людськими очима, так, щоб вона блистіла, як чисте небо, і щоби блискавки гніву ударяли громом із тої робітничої душі» (1, 2, 389), - писав Стефаник до Мирослава Ірчана 10 вересня 1924 р.

Письменник важко переживав своє роздвоєння» між високим і низьким, між небом і землею, ангелами й демонами» Слоньовська Ольга. Василь Стефаник: Маестро української новели. Івано-Франківськ. Місто НВ. 2021. - с. 119.

У березні 1900 року Василь Стефаник сповідався Ользі Гаморак: «Я сижу на роздорожю: в один бік веде дорога до пекла, але вона мені не страшна, а в другий йде дорога до неба, але вона мене не манить» (1,2,299). Його серце, признається він, «переїдене смертю», «затроєне життям», «згорене безнадійністю»; «всі ті болі і смутки і розпуку», що їх накликала на його душу смерть матері, ховає у своєму серці. Та письменник не може, не годен носити з собою ту невимовну скорботу і печаль, тримати далі в душі «той тягар», ті болі й душевні страждання й замислює написати повість «Листи до мами»: «Я єї зачав і написав вже багато», - повідомляє Ольгу Гаморак у січні 1902 року. На жаль, цій листовній розмові, цьому обкиданню спогадами, «як свіжими цвітами», не судилося завершитися.

Смуток, меланхолія, душевна розпука раз у раз набігають хвилями на свідомість і новеліст годинами «блукає як сновида». «Броджу білими хмарами своїх мрій і падаю з них і волочу за собою поломані крила, - сповідається він «добрій пані» Ользі Кобилянській. - І хоть серце і голова болить, то я все гляжу на небо і чикаю, аби крила загоїлися» (1, 2, 243).

Та цей невротично болісний стан роздвоєння особистості свідчив не про психічну хворобу, на яку письменник не страждав, а про особливо емоційно вразливе, психологічно чутливе, навіть травматичне реагування на зло і на недосконалість добра, на жахливі примхи фатуму і на власну вражливість «на біду і кривду».

«Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові. Людське щастя пересівається крізь душу, як сонце крізь хмару, і до мене вносить. Сто раз спадати з неба у сором людський - болюче» (1, 2, 150), - признається Стефаник Софії Морачевській.

Серед інших збудників, що приводили Василя Стефаника до психологічних розладів, скажімо, як розрив із батьком, унаслідок якого він врешті залишився без фінансової допомоги, які викликали тимчасову депресію та спровокували неврастенію, було й те, що диплома медика він так і не здобув, роботи не було, учителювати «неблагонадійному» не дозволяли... Як давати раду родині - дружині, трьом синам? А борги накопичувалися, віддавати своєчасно не міг через матеріальну скруту.

У супроводі сина Кирила фізично ослаблений, підупалий духом письменник вимушений відвідувати консульство СРСР у Львові й брати з рук більшовицької влади персональну пенсію, яку йому виділила радянська Україна. Звісно, не через унікальний талант новеліста, а з метою «прикуплення» видатного майстра слова, який, мовляв, визнає радянську владу, бо ж підтримує творчі зв'язки із письменниками східної України, не раз публічно заявляв про жадану, омріяну єдність двох частин - східної і західної - України, висловлював віру в єдність української нації.

Василя Стефаника ця пенсія морально гнітила, але виходу він не бачив - необхідно було оплачувати «багато лікарів, аптеку і всі видатки, які були підчас моєї тяжкої хвороби» (1, 2, 410), - листовно пояснює він голові НТШ у Львові Кирилові Студинському.

Письменник на початку 1930 року переніс інсульт, права частина тіла була паралізована, а ще додалося запалення легенів, отже стан був настільки важкий («лікарі осудили, що стан мій грізний»), що він навіть продиктувати листа, в якому просив Кирила Студинського справити йому «скромний похорон», не міг.

До такого різкого погіршення здоров'я призвели також і переживання за синів - учнів Коломийської гімназії Кирила і Юрія, які потрапили до криміналу 20 вересня 1927 року. А ще раніше за приналежність до таємної націоналістичної організації опинився в тюрмі син Семен. Роман Горак. Василь Стефаник. У трьох книгах. Львів. 2015-2017. Кн. 3. - С. 117-118.

На прохання хворого Стефаника долею синів заопікувався Кирило Студинський, але звільнити його синів до суду і йому не вдалося. Лише в травні 1928 року відбувся суд, їхню вину довести не вдалося - сини вийшли з тюрем, але втратили право навчатися в державних школах Польщі.

На щастя, не залишає без своєї опіки хворого письменника і митрополит Андрій Шептицький, який раз у раз на його благання надсилає йому гроші. Борги перед митрополитом зростають, що морально вимучує Стефаника («Встид мій дуже тяжкий», «нужда і хвороба вже давно їх спожила» (1, 2, 406), та він змушений знову й знову просити допомоги. Писати сам через упадок фізичних сил і нервові хвилювання він після квітня 1927 р. не може. Диктує листи синам, а сам лише ставить свій підпис.

Василь Стефаник не виходить із глибокої зажури, повсякчасно заклопотаний пошуками коштів - борги наростали, а віддавати нічим. Наростали й хвороби. Вимучували згасаючого на очах письменника сердечні приступи, високий тиск крові, запалення легенів, бронхіт... Нарешті чорне провалля безпам'ятства, марення. 7 грудня 1936 року цей геніальний сповідник селянських душ, якого найбільше зворушували «наші люди, так звані мужики» і яких він, «як Бог, їх створив і поставив перед очі світу», після тривалих мук і страждань постав перед Богом.

психодрама стефаник автобіографічний новела

Размещено на Allbest.ru