Символи і образи в поемі Е. По "Ворон"

Размещено на http://www.allbest.ru/

СИМВОЛИ і ОБРАЗИ в поемі Е.По «Ворон»

Автор ШЕВЧЕНКО І.В.



Вступ

Література Північної Америки ХІХ століття традиційно вважається сублімацією різних культур і різних народів, які протягом попередніх двох століть масово оселялися в «Новому Світі». Підготовчим етапом була перша чверть століття, коли напрацьовувався прозаїчний стиль. Здебільшого англомовна, ця література ґрунтувалася на повчально-моралістичних, гумористичних, напівфілософських нарисах.

Середина та друга половина ХІХ століття виявила такі імена, як Вашингтон Ірвінг, Джеймс Лазарус, Фенімор Купер, Майн Рід, Джек Лондон, які творили в різних напрямках - від реалізму до пригодницького роману.

На першому плані, безумовно, стоять романісти та есеїсти. У центрі творів зображуються енергійні, працелюбні люди: мисливці, воїни, колоністи, які несуть «нову культуру» новому континенту. Герої приймають виклики і природи, і суспільства, і ворогів, борються і не здаються, бо вважають себе справжніми переможцями, підкорювачами нового світу (Джек Лондон, Фенімор Купер). Сатира, що висміює співвітчизників, і навіть фантастика виходить з-під пера Марка Твена (Семюєль Клеменс), але навіть і в іншій часовій епосі головний герой роману «Янкі… при дворі короля Артура» залишається «своїм хлопцем» з Коннектикуту і завдяки прагматизму й цілком тверезому погляду на життя (суто американське життєве кредо) бере гору навіть над самим славетним магом Мерліном.

Поети уславлюють свободу, силу і радість повноцінного життя (Уолт Вітмен), доброзичливо-повчально освідчуються в любові до жінки, до природи, до існування в цілому (Сідней Ланьє), складають войовничі патріотичні пісні (Стедман).

Реалістичні романи про сучасну їй Америку писала Гаррієт Бічер-Стоу, що посприяло аболіціоністському руху ІІ половини ХІХ століття, але можна сказати, що ідеї Бічер-Стоу ґрунтувалися на засадах ідей квакера Джона Ґрінлифа Уітьєра з його патріархальними нравами, релігіозними настроями й активною суспільною діяльністю, спрямованою на звільнення негрів з рабства.

І геть зовсім відокремлено від інших митців стоїть Едґар Аллан По - глибокий містик, поет витончених нервових настроїв, віртуоз вірша.



1. Едгар По - поет смутку

1.1 Загальна характеристика творчості Едґара По

Творчість Е.По має різко індивідуальний характер - такий само, який мав і сам поет. Едґара По взагалі важко назвати американцем - не за місцем проживання, навіть не за походженням (оскільки немає такого народу, етносу - «американці», є тільки така нація), а насамперед за натурою, за складом душі. У ньому геть відсутня американська тверезість, практичність, хижацтво. Нервовий, замріяний, витончений індивідуаліст, майже сноб, серце якого пронизано журбою, песимізмом, безнадією, він залишав у кожному своєму творі часточку цієї засмученої душі.

Безумовно, По був романтиком, ворогом усього банального. «Похмура фантастика, що повільно зникала з європейської літератури, полихнула ще раз оригінально та яскраво в «страшних оповіданнях» По - то був епілог романтизму», - зазначив Фріче. На творчість По значно вплинули англійські та німецькі романтики (недаремно По захоплювався німецькою літературою й ідеалістичною філософією); йому був близький зловісно-похмурий відтінок фантазій Гофмана, хоча По і зауважував про себе: «Жах моїх оповідань не від Німеччини, а від душі». По не сприймав і не приймав фарисейства унормованого життя, у його бунтарстві, напевне, було щось байронічне, волелюбне, щось таке, що підносило його над тогочасними релігійними, становими, расовими упередженнями.

Піднесена тематика По відштовхувала його літературних сучасників, вони помічали лише витончену геометрію, але не знаходили в його віршах справжнього почуття, яке надало би творам завершеність і високий зміст.

Однак новаторство у творчості По стало справжнім явищем для сучасників та взірцем для його послідовників.

Поетичну спадщину Едгара По часто порівнюють з музичними творами, бо вони й справді надто мелодійні, ритмічно багаті, їх звуковий склад, часті звукові й словесні повтори тощо також виправдовують таке порівняння. Але якщо вже говорити про схожість поезії По з музикою, мова може йти про позбавлені чіткої програми твори, де музика відтворює складні, витончені порухи душі, емоційні стани високого, часто трагічного напруження, невловимі образи, які виникають десь на межі поміж сном і реальністю. Тобто те, що можна емоційно пережити за певної душевної чутливості, але не можна раціонально аналізувати і тлумачити.

Сам Едґар По чітко розмежовував поезію і прозу. Поезія стала для нього сферою ідеального, піднесеного і прекрасного. У цей заповідний світ не міг проникнути ніякий закон реальної правди, закон інтелекту. Єдиними суддями поезії повинні були стати смак і почуття краси, а володіннями - царина невизначених відчуттів, які приносять таку ж невизначену насолоду, змішану з печаллю, або сльози і смуток - це справжня душа поезії.

1.2 Шляхи Створення Поеми «Ворон»

Задля того щоб краще зрозуміти глибинний зміст поеми «Ворон», слід спочатку звернутися до історії її створення.

Поезія По невід'ємна від іншої його творчості, недарма ж декілька віршів поета включено в його ж оповідання. Душевний стан ліричного героя По перегукується з почуттями, прагненнями і страхами самого автора, а отже, усі переживання напряму пов'язані з неспроможністю пізнати утаємничене життя, сприйняти і - головне - прийняти скорботу, що поглинала серце поета. Скорботу за жінкою, яка була для По всім світом.

Вирґінія Клемм, «дівчинка-дружина» По («Аннабель Лі»), його кузина, яку поет кохав до нестями, з якою таємно одружився, коли нареченій було лише тринадцять років. Усі життєві випробування, злидні (за спогадами поетеси Мері Гоув, Вірґінія вмирала на солом'яному рядні, її зігрівала плямиста кішка та тремтячі руки її чоловіка), осуд родичів - це все не настільки бентежило поета, як сама думка про передчасну смерть своєї обраниці. Едґар По з його хиткою психікою, гіпертрофованим сприйняттям дійсності та неугавною уявою бачив, як його дружина згасає у нього на очах (у Вірґінії була сухота), і цей постійний страх за її життя став нав'язливо темою його творчості. Поет сам неодноразово зазначав, що найстрашнішим для нього у хворобі дружини було те, що вона кілька разів помирала, і, як йому здавалося, оживала, і знову починалася боротьба зі смертю. У багатьох своїх творах («Лігейя», «Мореллі» «Аннабель Лі») автор описав втрату коханої задовго до того, як Вірґінія насправді покинула цей світ. Не оминув По тему втраченого кохання і в своїй найкращій поемі - «Ворон».

Поему «Ворон» автор створював протягом декількох років, причому дослідники досі не визначилися з певним терміном. Перше пригадування про поему залишив сам По у своїй кореспонденції - 1844 рік. Надрукований «Ворон» був наприкінці січня 1845 року і одразу набув шаленого успіху («?Ворон? вразив читачів так, як до цього не вдавалося, мабуть, жодному поетичному твору в американській літературі», - зазначав біограф письменника Артур Куінн).

Однак поему «Ворон» не слід розглядати лише як вибух емоцій, непідконтрольний автору плин почуттів. Структура поемі напрочуд впорядкована майже з математичною чіткістю, а отже, тут вже не спрацьовує пресловутий «стан афекту». Сам По у своїй статті «The poetic principle» (?Принцип поезії?) певно проводить розмежування між поезією та наукою, вважаючи, що істина не є сутністю поезії, майже суперечить їй, а мірилом поезії має бути насамперед краса (навіть так: Краса), що передає усю незчисленну гаму почуттів.

В іншій статті «The philosophy of composition» (?Філософія творчості?, 1846) По розмірковує про суто логічні шляхи, якими він прийшов до створення найкращого свого твору - «Ворона»: спочатку По визначився з розміром поеми, рефреном і строфою, а вже потім визначив тему, що мала би поєднувати скорботу і красу - наприклад, смерть прекрасної жінки. Головною метою під час створення «Ворона» автор вбачав такий твір, який однаково добре задовольнив би смаки як пересічних читачів, так і літературних критиків. Ідеальним поетичним обсягом митець вважав форму в сто рядків. «Ворон» трохи перевищує «ідеал» - поема являє собою текст зі ста восьми рядків, які вкупі складаються у вісімнадцять строф (шість рядків у кожній).

Далі постало питання вибору художніх ефектів. По зупинився на такому універсальному прийомі, як рефрен, який, за задумкою автора, мав стати провідної нотою у конструкції вірша, бути віссю всієї художньої побудови. Основним недоліком цього прийому є одноманітність і монотонність, тому По вирішив посилити ефект від рефрену, зробивши незмінним його звучання, але постійно змінюючи змістовність лексеми та урізноманітнюючи застосування. Поет дійшов висновку, що найкращим рефреном стане одне слово (щоб не стикнутися з труднощами змінення граматики цілої фрази). Задля посилення ефекту рефрен мусив бути звучним. По обрав звук [ о ] як найбільш звучний голосний і поєднав зі звуком [ r ] як таким, що найчастіше використовується. Так народилося слово «nevermore».

Маючи сумніви у правдоподібності постійного повторення одного слова людиною, По вирішив, що вимовляти його повинна «нерозумна істота, що має здібності говорити». Далі автор логічним шляхом дійшов висновку, що композиційна структура «питання - відповідь» найбільш доречна і цілком відповідає задуму, оскільки саме так можна було досягти бажаного ефекту смислової варіації рефрену. За словами По, писати поему він почав з кульмінаційної строфи, адже шукав те саме питання, відповідь на яке «Ніколи!» мало викликати найбільшу розпуку та відчай.

"Волхве, - знов сказав я, - з Раю ти прибув чи з Пекла краю,

Небом, Богом заклинаю: раз прибув ти вже сюди -

О, скажи душі печальній, чи знайду в Едемі дальнім

Ту, чиє ім'я в звучанні хору ангелів завжди;

Й чи обнять свою Ленору зможу, як явлюсь туди?"

Каркнув Ворон: "Ні, не жди!" (пер. Віктор Марач)

Отже, ефект поеми був чітко прорахований, творча інтуїція підпорядкована свідомості, і це відбивається в усіх деталях поеми. Поет зазначав: «…жоден із моментів у його («Ворона» І.Ш.) створенні не може бути віднесений на рахунок випадковості або інтуїції, робота крок за кроком ішла до завершення з точністю та жорсткою послідовністю, з якою розв'язуються математичні задачі».

Можна сказати, «Ворон» - це відображення страшного в природному, це поема про скорботу, що є цілковитою безвихіддю, про горе, яке не плекає надії, і це враження стократно посилюється постійним рефреном - різким граєм крука, якого негода закинула до оселі самотнього сумного мрійника, поглинутого своїм горем - смертю єдиної для нього жінки в світі. Десь у глибині душі одинак тішив надію на щось краще в цьому порожньому житті або поза життям, уповання на зустріч із коханою хоч би на тому світі, але все надії, сподівання, бажання на якесь покращення вщент розбиває різкий рефрен: «Nevermore!» («Більш ніколи!»):

Сам бог визволити хоче,

Посилає забуття.

Швидше ж пити його буду,

Щоб не згадувать Ленори:

Все, що давить, скину, збуду;

Пам'ять зітреться Ленори!..»

Крук відрік на те: «Ніколи!» (пер. П. Грабовський)

Тема кохання і смерті, що йдуть поруч, любові, яка підкреслює жах згасання, і смерті, в якої злилися надія і непереборне кохання, розгортується в цілій низці поетичних творів По. Похмура пригніченість, безнадійна скорбота, сум'яття розуму, що котиться до божевілля, прослідковується не тільки в «Вороні», те ж саме можна помітити і в «Улялюм», і навіть у «Дзвонах».



2. Символіка в поемі «Ворон»

2.1 Бачення автором символіки

Наратив поеми доволі складний і неоднозначний. Система образів багатогранна і різноманітна, форма і сутність переплетені у тривимірне сплетіння, і саме в цьому творі я би не воліла розмежовувати дискурс від поетичної інтуїції самого автора, оскільки використання того чи іншого образу, символу або ж поняття є взаємопов'язаними деталями єдиного і монолітного тексту. Вивчення символіки «Ворона» визначається безумовним впливом самого Едґара По як на літературу, так і на мистецтво в цілому.

Поета-романтика По приваблює символ, автор культивує його багатозначність, невизначеність, навіть сугестивність. Символи По не конкретні, не раціональні, навпаки, вони є втіленням цілого комплексу переживань ліричного героя, пов'язаних з «тим, що пішло в небуття» і вже «непевно пригадується». Базові поняття в поемі ґрунтуються на протиставленні прекрасного минулого (коли Ленор, загибла кохана була ще поруч і ніщо не віщувало біди) і болючого теперішнього (Ленор померла, а з нею помер увесь світ) і геть безнадійного майбутнього (яке уособлює занесений буревієм чорний пекельний птах). Причому появі крупа передує особлива експозиція, коли десь опівночі Автору, засмученому втратою коханої, здається непевний стукіт у двері:

As of some one gently rapping, rapping at my

chamber door -

'"Tis some visiter", I muttered, "tapping at my chamber

Door»…

…Раптом стиха звук розлігся,

Мов легенький стук розбігся -- тихий стук у двері чуть.

(пер. Григорій Кочур)

Едґару По, як усім символістам, властиво надавати особливого значення непевним звукам, неясному стукоту, шурхоту і передчуттям. Атмосфера депресії з самого початку оповіді сприяє появі чогось дивного, незрозумілого і, як згодом з'ясовується, зловісного. Герой намагається якось себе заспокоїти, умовити себе, що нічого (і нікого, звісно) там за дверима нема, але

Від неспокою здригнувся і в кімнату знов вернувся,

Тільки чую: знов хтось стука, хтось віконницю трясе.

(пер. Галини Гордасевич)

І стає цілком зрозуміло, що авторська конфабуляція не спрацювала і за дверима у пітьмі таки хтось є - варто лише зробити крок і впустити пізнього гостя… І герой робить цей перший крок у безвихідь, я кого він вже не повернеться «nevermore» («Ніколи»).

Характеристика виявлених символів у поемі слугуватимуть певного роду орієнтиром для поціновувачів та прихильників романтизму та символізму.

Символи і стилістичні прийоми відіграють величезну роль під час сприйняття художнього тексту, оскільки впливають на людську підсвідомість. Багато хто з письменників і поетів активно використовував у своїх творах символи, які дозволяють їм з величезною потужністю впливати на емоції читачів, і Едґар По - саме один з них, а його поема «Ворон» є найкращим прикладом синтезу ідеї «моторошних оповідань» та умовних образів, символів, що за століття набули певних культурних значень.

2.2 Інтерпретація поняття «символ» у світовій культурі

Символи як утаємничене, зашифроване послання до обізнаного читача зустрічаються у багатьох митців, причому не тільки у майстрів пера, а й пензля теж. Приховані таємні знаки, алегорія, образність змушували численних дослідників ретельно вивчати як картини відомих художників, так і літературні рядки письменників і поетів.

Слово «символ» має грецьке походження («symbolon»), у перекладі - «умовна мова». Саме так у Давній Греції називалися дві половинки розпиленого навпіл дрючка. Ці частинки допомагали своїм власникам упізнавати один одного.

Почасти істинний сенс символу настільки багатозначний, що його не можна розкрити цілком, тому в науковому просторі саме поняття «символ» теж вважається одним з найбільш багатозначних і найскладніших.

Поняття символу є основоположним та центровим, таким, що об'єднує категорії різних наук: філософії, естетики, культурології, теології, літературознавства тощо, а засновником усвідомлення символів вважають давньогрецьких філософів Платона та Аристотеля. Саме Аристотель висловив ідею про єдність форми та змісту, розглядаючи символ з точки зору знаковості, і саме ж Аристотель вичленив три складові слова-символу - звук, душевний стан і предмет.

У Середні віки почала набирати популярність філософська герменевтика, і тоді зіставлялися «два види мови, що була в користуванні - ясне та темне, логос і міф».

У Нові часи поняття символ переосмислюється та доопрацьовується. Особливо слід виділити спрямованість німецьких романтиків, оскільки вони переосмислювали це поняття геть в іншій площині: для світосприйняття романтиків концепція «двох світів» є досить значущою, і тому символ починають трактувати містично, як скрепу між реальним, зрозумілим, предметним світом «для профанів» і таким, який здатен розшифрувати тільки обраний. Хоча зустрічалися й «нетрадиційні» погляди. Наприклад, Й-В. Ґете не надавав символу значення містичного потойбіччя, а вбачав у ньому ознаки органічного життєвого початку. Позиція Ґеґеля з його яскраво вираженим матеріалізмом узагалі входить у протиріччя з романтичною трактовкою символу. Геґель бачив у структурі символу раціоналістичний, знаковий бік. І саме такі ідеї Ґеґеля вплинули на філософську думку у другій половині ХІХ століття, але вже згодом наукова інтерпретація поняття символу повертається до естетичної сфери завдяки літературній теорії символізму, згідно з якою істинний символ, окрім змістовної невичерпності, передає на потаємній мові натяків щось таке, що неможливо висловити, що не відповідає буквальному значенню слова.

Слід зауважити, що в такій художній системі символ поширив себе на всі інші сфери тогочасного мистецтва та гуманітарних знань, а також і на літературу загалом, а зокрема на поезію (з представниками декадансу та модернізму через притаманну їм рефлексію).

Едґар По - яскравий поет-романтик, поет-символіст, і у його поетичній творчості символ посідає значне місце, несе в собі досвід світової культури, потенціал набутих у процесі розвитку значень і відіграє величезну роль. Поема «Ворон» сповнена символів та образів, заснованих на психологічному аналізі людської душі та глибинних почуттів.

2.3 Образи та символи поеми «Ворон»

Орнітологічна символіка є невід'ємною частиною поетики та інтерпретації, починаючи з давніх часів.

Ворон є центральним образом поеми, яка самою своєю назвою вже готує до чогось страшного, таємничого, незворотного. У есе «Філософія творчості» Едґар По пояснює алгоритм створення та введення героїв у поему. Стосовно образу крука він висловлюється таким чином: «…І тоді раптово виникла ідея про нерозумну істоту, яка здатна до людської мови; і цілком природно, що перш за все мені спав на думку папуга, але він одразу ж був відсунутий саме вороном, створінням, яке так само могло говорити по-людськи, але стократно більше відповідало потрібній (сумній І.Ш.) інтонації» (?. С.6).

Численні алюзії відсилають читача до символічного значення цього птаха, який сприймається пересічними людьми просто як образ неминучого зла та його передвісник. Але образ ворона, великого та розумного чорного птаха, з'явився в культурі народів світу дуже давно, майже на початку свідомої людської діяльності, причому інтерпретація символу ворона різко змінюється залежно від географії, етносу, традиційних вірувань і релігійних забобонів.

У палеоазіатських народів крайньої Півночі (Чукотка, Гренландія) існує міф про Великого Крука - Кутха, який своїм дзьобом підняв землю з моря, упорядкував життя, дав людям закони, навчив полювати та риболовити, а потім полетів у ніч, у саме Північне сяйво. Досі якутські ті ітельменські шамани під час камлання використовують силу ворона для езотеричного польоту «на інше небо». Отже, тут ворона можна сприймати і як деміурга, і як культурного героя, що повернеться в найскрутніший для людей час.

Традиції Півночі Європи, традиції норманів-вікінгів заповідають уславляти і почитати воронів - нащадків двох круків Одіна, верховного бога Асгарду. Круки звалися Хугін («Той, хто думає») і Мунін («Той, хто пам'ятає»); ці круки не тільки повідомляли Всебатька про всі події у світі смертних, але й уособлювали такі конструктивні поняття-символи, як розум і пам'ять.

Кельтські богині війни Морріґан, Немуей, Мадб неодмінно з'являлися перед воїнами у образі круків.

У Давній Греції крука вважали помічником у мандрах, а також провісником, пророком. Крук вважався священним птахом-вісником Феба-Аполлона і Афіни. Ворон приносить послання з миру духів, миру тіней.

У Давньому Римі крука пов'язували із надією через те, що його крик «крас» був співзвучним слову «завтра».

Цікаво, що на Далекому Сході, у Китаї та Японії ворона вважають символом ізольованої особистості, але ж одночасно - символом родинної любові.

Корінні американці з давніх часів наділяють ворона містичною силою. У індіанців сіу, тлінґатів крук вважається сонячним, вихованим птахом-творцем; у легендах навахо ворон - Чорний Бог, учасник усіх значущих подій у світі людей і тварин.

У західноєвропейській традиції крук спочатку втілював мудрість, справедливість і зв'язок з іншим світом, потойбіччям, але у Середньовіччі ворон мало-помалу набуває вже негативних, загрозливих рис передвісника лиха, смерті, згасання. У той же час ворон як птах, що вміє говорити, символізує пророцтво і розглядається як тварина-оракул. Також він амбівалентний: одночасно означає сонячне добро і морок зла, мудрість творіння і руйнування війни.

Безумовно, Едґар По з його освіченістю мав знати основні тлумачення символу ворона. Але мені навіть більш привабливою здається думка, що обрання ворона центральною фігурою поеми є майже містичним, прозорливим діянням, і якщо це так, то По, образно кажучи, влучив у яблучко по всіх пунктах:

…Пхнув вікно я: гість північний,

Крук днедавній, крук одвічний… (пер. Павло Грабовський)

Тобто автор майже напряму визначає свого гості-ворона як птаха «одвічного», що є безумовною алюзією і на вавилонського деміурга Утнапішті, і на кетського Улу Тойона, і на контамінацію індіанських міфів про бога-Ворона Норке, що дістав з води Землю (і птах з таким славетним минулим, певно, може і має «…кроком лорда достеменним рушити повагом в путь» (пер. Г.Кочура).

Водночас у По крук - гість з Півночі, а отже, це натякає на круків Одіна, на «пам'ять» та «думку». І справді, після втрати коханої ліричному герою поеми тільки й залишилося, що постійно і безперестанно з мукою пригадувати ті миті, коли вони з Ленор були разом, і беззупинно думати про це.

…Хижий Крук, віщун недолі.

Крук, що зветься скрізь «Ніколи». (пер. Павло Грабовський)

Крук-віщун, крук-пророк. Що ж може напророчити ворон (доля?) людині, яка втратила сенс життя? Хіба що надію на покращення ( і тут доречно пригадати латинську (давньоримську) інтерпретацію значення ворона - надію на прийдешнє «завтра» - «крас»). Але ж ні! Усупереч тій надії, що здавалася такою реальною, близькою, ворон у поемі рядок за рядком руйнує слабкі паростки сподівань і безумовно символізує якщо не Зло в чистому вигляді, то цілковиту безвихідь. А всі несмілі надії героя зустрітися зі своєю коханою хоч би в потойбіччі так само марні, адже ворон має зв'язок лише з Нижнім світом, бо навіть Хугін і Мунін належали Альфедру, а Одін, як відомо, має тісний зв'язок саме зі світом померлих (він володар Валгалли, чертогу померлих, він керує ейнхеріями, воїнами-мерцями, і через магічні вміння сам тісно пов'язаний зі хтонічним світом). Але не тільки через язичницькі, а й через християнські уявлення ворон не зможе поринути у Світ - тільки в Темряву, у «…Пекло Ночі» (пер. П.Грабовський), у «…Ночі обрій, царство, звідки сни всі йдуть» (пер. Г.Кочура), де вистражданій душі героя зась і шукати чисту душу Ленор, бо вона безумовно перебуває в Раю. І герой це розуміє («Нині так ясну Ленору янголи на небі звуть» (пер. Г.Кочура), і від усвідомлення цього розпука ще гірша, а біль ще глибший.

Цікава деталь: гість-ворон з усіх можливих місць обрав своїм сідалом не абищо, а саме бюст Афіни-Паллади.

На Паллади бюст при вході сів і крилами трясе…(пер Г.Гордасевич)

Чому саме Паллади? Чому «при вході»? Яке значення міг надавати автор поєднанню ворона та Давньогрецької богині?

У міфології давніх греків Афіна (Атена, грец. БизнЬ) вшановувалась як покровителька військового мистецтва, ремесел та мудрості. Деякі перекази зображували Афіну покровителькою осілого життя, вона зображувалася статечною красивою жінкою в обладунках, що стоїть, тримаючи великий грізний спис (грец. РбллЬт ). Від цього і епітет Афіни - Паллада, і її функція захисниці житла. (Цікавий момент: в оригіналі Едґар По не використовує пряме ім?я богині - Афіна, а вживає тільки Паллада, ніби підкреслюючи тільки одну її функцію з багатьох, функцію захисту оселі.)

Perched upon a bust of Pallas just above my chamber door --

Perched, and sat, and nothing more.

А на бюст Паллади всівся, як явивсь лиш він сюди,

Мов сидіть звик там завжди. (пер. В.Марач)

Тобто бюст богині над входом в оселю - це свідоме (або й несвідоме) прагнення ліричного героя до захисту як у матеріальному світі, так і у духовному (пригадаймо, Афіна - богиня насамперед мудрості), і от тут є певний зв?язок з сюжетом, оскільки герой поеми після смерті коханої став відлюдником, якщо не сказати мізантропом, і життя вів явно «осіло».

Згодом Афіна стає божеством духовної діяльності, мислення. І у цій іпостасі її постійним атрибутом стає сова, що бачить уночі, - певна ознака того, що й сама Афіна не спить ані вдень, ані вночі.

Ознакою того, що хазяїн оселі сприймав Афіну саме як захисницю, є місцезнаходження бюста - над дверима при вході у будинок, а не, скажімо, на комоді чи ломберному столику, де така річ скоріш скидалася би на художню деталь інтер'єру.

І далі автор підводить читача до жорсткої підміни понять, до явної антитези «білий» - «чорний»:

And the Raven, never flitting, still is sitting, still is sitting

On the pallid bust of Pallas just above my chamber door;

And his eyes have all the seeming of a demon's that is dreaming,

And the lamp-light o'er him streaming throws his shadow on the floor;

And my soul from out that shadow that lies floating on the floor

Shall be lifted -- nevermore!

І сидить, сидить цей Ворон, вже ні друг мені, ні ворог,

На блідім Паллади бюсті чорний, наче знак біди;

Й очі зблискують зловісно, й пада тінь його навскісно,

Й світло лампи, мов навмисно, множить тінь в тіней ряди.

(пер. В.Марач)

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон

На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима.

І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,

Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма…

(пер. Анатолій Онишко)

Тобто автор на зіставленні кольорів підкреслює думку, що замість Афіни, колишньої світлої, білої захисниці його оселі і його думок, тепер сидить чорний птах, який несе тільки мінорний настрій, і ніякий штучний світ лампи, як би він не намагався, не може розвіяти жахливі тіні та відгуки пітьми, навпаки, промінчики тільки посилюють відчуття мороку в душі героя і в його оселі. І поєднання різкого контрасту «чорний і білий» разом складають новий єдиний образ, який можна трактувати як торжество абсурду, перемогу ірраціонального над раціональним. І до яких пір це триватиме? Чи скінчиться колись ота чорна смуга життя? Питання можна було б віднести до риторичних, однак же на них є хоч і меланхолічна, але разом з тим різка та невблаганна відповідь: «Nevermore» - «Ніколи», тобто єдиний кінець, що очікує на героя, - це смерть.

Смерть як образ присутня в багатьох поетичних історіях Едґара По.

Узагалі Едґар По покладав на себе задачу підняття естетичного рівня американців, він прагнув встановити ідеальне співвідношення мистецтва і практичності в американському суспільстві. Через це в його романтичному мистецтві тема смерті набуває особливого змісту, який, подібно спорідненим темам ночі і сну, може мати подвійне значення.

З одного боку, смерть уявляється як зяюча, всепоглинаюча діра, що завершує безглуздість людського існування, як кульмінація та підсумок життєвого смутку та життєвих страждань.

З іншого боку, вона виступає як той меч Олександра Македонського, який одним махом розрубав сплутаний Гордіїв вузол життєвих протиріч і визволив душу від страждань, а отже, смерть - це ще й благо, оскільки означає початок нового ідеального життя, вільного від побутових негараздів.

Дотики до мотивів смерті, загибелі, страждань до та навіть після трансцендентного переходу в потойбіччя можна спостерігати в «The Pit and Ptndulum», («Колодязь та пам?ятник», 1843), «Lenore» («Ленор»,1845), «Dreamer» («Спляча», 1845), «Ulalum» («Улялюм», 1847), «Annabel Lee» («Аннабель Лі», 1849). Саме розгул кирпатої, песимістичні образи, панування чорного жаху у створених поетичних світах створили для По репутацію «поета смерті». Зрозуміло, що багато хто з митців, зокрема поетів-романтиків звертався до теми смерті; торкатися образу смерті у декадентів майже стало модним, але саме у По настільки явно виокремилася зосередженість на духовному та фізичному згасанні життя. Безумовно, на тематику безпосередньо впливав суб'єктивний стан його психіки.

Смерть у По - це категорія не стільки фізична, скільки естетична. Він сам якось зауважив, що «смерть улюбленого створіння завжди прекрасна». На відміну від інших поетів-романтиків По звеличує смерть, називаючи її джерелом хвилювання, яке підносить душу, а краса натомість набуває нового, трагічного відтінку, вона не сприймається як окрема якісна одиниця, а стає частиною смерті. Через це По вбачає в смерті не жах, а хворобливість, і ця загальнолюдська хвороба призводить до перевтілення у щось зовсім інше, у щось таке, про що ми знати не можемо, а лише здогадуємося. А отже, нема ніякого протиріччя смерті поняттю прекрасного, адже люди не знають своїх майбутніх втілень, і ця необізнаність пригнічує розум як героя поеми, так і читачів.

Серафіми або ж янголи присутні в усіх перекладах поеми «Ворон»:

"Prophet!" said I, "thing of evil! - prophet still, if bird or devil!

By that Heaven that bends above us - by that God we both adore -

Tell this soul with sorrow laden if, within the distant Aidenn,

It shall clasp a sainted maiden whom the angels name Lenore…

Й мов кадилом хтось незримо враз махнув перед дверима,

Й звук, мов крил змах серафима, що з небес зійшов сюди.

(пер. В.Марач)

І здалося - плив незримо дим з кадила Серафима,

Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.

(пер. А.Онишко)

Ти скажи: в надземнім раю,

Межи ангелів святих,

Чи зустрінусь я з душею

Незабутньої Ленори…

(пер.П.Грабовський)

Використовуючи слово «Aidenn» («Едем»), автор припускається усвідомленої поетичної еклектики, поєднуючи в одному творі образи з різних релігій і різних епох: Афіна - образ давньогрецький, крук - певною мірою теж (пригадаймо: помічник у мандрах і священний птах Паллади), символ «Нижнього Світу» - «Desert land», «порожня земля», що перегукується і з давньогрецькими «полями асфоделій», і з більш похмурим «Тартаром». «Пустельними» є також володіння Хелль, богині потойбічного світу у давніх норманів. «Ніфльхейм», «поля пітьми» - так зветься її царина. І ворон тут більш ніж доречний образ, що проводить паралель із нормано-скандинавською міфологією. І раптом - Едем, Рай. Причому вкупі з серафимами, кадилом, фіміамом:

…И ступили серафимы в фимиаме на ковер.

пер. М.Зенкевич)

Аромати невідомі розлились в моєму домі,

Мов крилаті серафими показали ясний лик. (пер. Г.Гордасевич)

Серафіми, як і взагалі янголи - це навіть не алюзія, не двозначність, а пряме посилання на християнську міфологію, рівно як і Едем, Ірій, місце останнього перебування чистих душ. Причому християнські відсилки напряму зав?язані на темі Ленор, темі втраченого кохання автора, і слова на кшталт «God» - «Бог», «Aidenn» - «Рай», «angels» - «янголи» в оригінальному тексті використовуються виключно поруч зі словом «Lenore» - «Ленор», тоді як Ворон поєднаний і з Палладою, і з «Night's Plutonian shore» - «нічним берегом Плутона», тобто володаря Ереба, Аїда, а це використання класичної давньогрецької міфології. Цікаво спостерігати в різних варіантах перекладів, як перекладачі щосили намагаються витримати якусь певну сторону: або християнську термінологію, або давню політеїстичну (додаток1). Але можна напевно сказати, що таке багатогранне поєднання символів різних культур зроблено навмисне. Звичайно, дотримання розміру (восьмистопний трохей) та наголосу на перший склад значно утруднює використання, наприклад, давньогрецького аналогу Раю - «Елізіум» або «Єлисейські поля», але мені здається, що справа не в техніці виконання вірша, і в самій ідеї: По як Автор ніби навмисне розмежовує своє і Ленор «посмертне» перебування, він розуміє, що, перетнувши браму смерті, Ленор потрапила до Раю, куди йому ходи немає. Саме тому ліричний герой із самого початку оповіді і перебуває у цілковитому душевному роздраї, у розпачі та відчаї, бо знає: розлука з коханою буде вічною.

по ворон поема символ

2.4 Наскрізна тема кохання у творчості По

Тема кохання в творах По невід?ємно пов?язана з темою страждання та смерті. Цілком можливо, що джерела такого нерозривного, на межі божевілля тяжіння до смерті слід шукати в ранньому дитинстві поета, коли буквально на його очах повільно згасла мати. «Янголи, шепчучи один одному, Не можуть знайти серед усіх проявів любові світу, Нікого більш відданого, ніж «Мати» («Моїй Матері»). Згодом утрата матері, єдиної рідної людини, а за деякий час до того смерть ще однієї чудової жінки - Джейн Стенард, матері шкільного товариша По, якій був присвячений один з найкращих дитячих віршів («До Елен») залишила незгладимий відбиток на його характері, світосприйнятті, поглядах - на всьому його подальшому житті.

У «Філософії творчості» По зазначає: «Краса будь-якого роду у своєму найвищому розквіті, незмінно збуджує вразливу душу до сліз. Таким чином, сум є найбільш законним з усіх поетичних настроїв. Я спитав себе: «Зі всього сумного - що найсумніше?» Смерть, біла недвозначна відповідь. І я подумав: «Коли ж ця нескінченно сумна область найбільш поетична?» Тоді, коли вона якнайтісніше сполучається з Красою, зі смертю красивої жінки».

Цілком наслідуючи таку думку, По зі своєю поетичною натурою використовував і тему смерті загалом, і тему згасання Краси, раз за разом у своїх прозових і поетичних творах малюючи тьмяний образ помираючої героїні. Як відомо, заглиблюватися в цю тематику По розпочав задовго до смерті його коханої жінки Вірґінії - чи то в передчутті неминучого розставання, чи то втілюючи свої дитячі душевні страждання.

Читачі від твору до твору бачили різні імена: Береніка, Морелла, Лігейя, Анабель Лі, Елеонора, Ленор тощо, але по суті це була одна жінка, приречена своїм творцем-По гинути на сторінках його творів, з?являтися наче примара в нових рядках і знову трагічно гинути. А По кожного разу ніби вмирав разом з коханням свого ліричного героя, і така наполегливість межувала з явними психічними проблемами автора.

Цікаво, що більшість творів, у яких смерть викрадає кохання (як прозових, так і поетичних), написано від першої особи, від «Я», і це не випадково: насамперед це надає віршам і оповіданням реалістичного їх розуміння, але ніби натікає на автобіографічність творів (як не за реальністю подій, то напевно за реальністю почуттів).

Концепція поетичного (тобто ідеального) скорботного кохання у Едґара По принаймні дивакувата, але ж не позбавлена певної логіки. Поет, як і будь-яка людина, може кохати живу жінку, але, на відміну від пересічних смертних, він кохає ідеальний образ, що тільки проєцирується на неї, причому саме в уяві автора. І дійсно, під час зображення кохання уява По відігравала величезну роль, даючи імпульс до роботи. Недарма від добирав своїм героїням екзотичні, незвичайні імена - Улялюм, Леллі, Євлалія, Лігейя, Ленор. Усі ці жінки були чимось схожі як одна з другою, так і разом всі вони складали один архетип -проєкцію поетичного ідеалу, ідеальної коханої.

Саме такою ідеальною коханою виступає образ Ленор у поемі «Ворон». Ліричний герой не знаходить собі розради через втрату свого ідеалу. І, судячи з настроїв і думок самого По, його герой (його «альтер его») так ніколи і не знайде ані втіхи, ані спокою, і «бальзам із Галаада» його не врятує - кінець героя бачиться таким же похмурим, як смерть самого По - загадкова, нелогічна, неестетична. Так, його тривога та експресія, що була чітко позначена на початку оповіді, тепер згасла, емоції вщухли, він зовні заспокоївся, але то є згасання самої надії, самого життя:

День і ніч кволію в кріслі, мов потрапив у труну…

Й вже себе не поверррну! (пер. Павло Маслак)



Висновки

Для Едґара По мрії та вимисел важили значно більше, ніж реальність. Лише світ, перетворений фантазією, знаходив в його очах бажану цілісність. Прагнучи до логічної завершеності та цілковитої гармонії, якої в природі, між тим, не існує, По створив власний Всесвіт, де б його душа могла б існувати не потривоженою. Людина у По - це завжди мікрокосм, мікротеос і мікросоціум. Таким чином філософське осягнення людини завжди розгортається не просто через реконструкцію характеристик його сутності, а й через усвідомлення його буття в світі, де людина певною мірою є всім.

Усе життя Едґара По супроводжували жінки, кохання яких змінювали його внутрішній світ, і цей змінений долею космос народжував незвичайне сплетіння думок, сенсів і образів, і від того ще прекраснішим ставав образ героїні, все похмурішим було його оточення й усе безнадійнішим майбутнє. Душа героїні майже невловима, безмежна її прив?язка до реальності, але доля в образі Ворона нездоланна, невідворотна і нещадна. Саме тому герой поеми не чине опору «незваному гостю», не намагається хоча би спробувати вигнати птаха геть зі своєї оселі. Ворон - це не просто змерзлий облізлий птах, якого віхола випадково закинула до найближчої оселі, ні - це невідворотне майбутнє, втілення Вірд-Долі, яку можна ненавидіти, на яку можна нарікати але з якою неможливо боротися.

Ісаак Б. Зінгер якось сказав: «Мені затишно з такими песимістами і декадентами, як […] Едґар Аллан По. Песимізт творчої особистості не декадентство, а своєрідна пристрасть до сцілення людини. У той час як поет розважається, він продовжує шукати вічну істину для квінтесенції буття, у своєму стилі він намагається розв?язати ребус часу та мінливості, винайти відповідь стражданню, воскресити кохання в лабіринті жорстокості і несправедливості».

Використані символи в поемі «Ворон» Едґара По є необхідними і доцільними. Вони не тільки прикрашають, а й посилюють образність і виразність художньої мови.

Символ у поемі може нести будь-яку емоційну забарвленість, а також може бути сприйнятим читачами по-різному. Зіставивши творчий спадок автора, цілком можна зазначити, що використання різноманітних символів у поемі «Ворон» є навмисним, оскільки несе в собі таємний замисел і спектр негативних емоцій, які автор хотів передати читачеві.

Естетика, поетичні принципи і художній стиль Едґара По настільки своєрідні, що він, використовуючи романтичну тематику традиційними для романтиків ідеями та образами, багато в чому відходив від них і навіть суперечив.

Теоретичні принципи поета не були оцінені в повній мірі. Різноманітні літературні школи запозичували у автора окремі художні деталі і пристосовували їх до власних потреб. Тому Едґара По в повній мірі можна назвати «батьком символізму» та «за початківцем імпресіонізму і футуризму», а популярність його творів, зокрема «Ворона», не згасає з плином часу, навпаки, творчість Едґара По набуває справді всесвітнього значення.



Список використаної літератури

1. Виготський, Л.С. Психологія мистецтва. Мн.: сучасне слово. Мінськ, 1998. 480 с. С. 7-93.

2. Естетика американського романтизму. М.: Мистецтво. 1977. с. 116.

3. Естетика американського романтизму. М.: Искуство. 1983 р. 493 ст.

4. Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник. Том 2. Л-Я / за ред.. Н.Михальської та Б.Щавурської. Тернопіль: Богдан. С. 359-361.

5. Ковалев Ю.В. Єдгар Аллан По: новеллист и поэт.Л.1984.

6. Наливайко Д.С., Шахова К.О.Зарубіжна література ХІХ сторіччя. Доба романтизму. Тернопіль. 2009.

7. Фріче В. М. Поезія кошмарів и жаху, М., 1912. 127-217 с.

8. Храповицкая Г.Н., Коровин А.В. «История зарубежной литературы: Западно-европейский и американский романтизм»: Учебник/Под ред. Г.Н. Храповицкой. 2-е изд. М.: Флинта: Наука, 2009. С. 398-401.

9. http://wikipedia.org.

10. https://library.diit.edu.ua/en/article/511.

11. http://incognita.day.kyiv.ua/edgar-allan-po.html.



Додатки

Додаток 1 Варіанти перекладу поеми Едґара По «Ворон»

Віктор Марач

Раз вночі, думки похмурі відганяючи, в зажурі

Я схилявсь над фоліантом, що в нім мудрості плоди;

І в дрімоту вже поринув, коли раптом стук долинув

Й чари сну із мене скинув, -- стукіт й ніби звук ходи.

"Ще не спить хтось, -- я подумав, -- і прямує він сюди,

Й серед ночі -- гостя жди!"

Осява той спомин будні -- це було в похмурім грудні:

Ледь вогонь тлів й на підлогу кидав відблиски руді.

З нетерпінням ждав я ранку, смутком повний до останку,

В спомин звав безперестанку ту, яку любив завжди,

Й звуть вже ангели -- Ленора; для мене ж серед нужди

Безіменна назавжди.

Ледь вловимий легкий порух, шурхіт в шторах пурпурових

Страхом, жахом груди стисли, наче й сам я вмерз в льоди.

Серця втишить стук хотівши, я підвівся, повторивши:

"Гість це, вогник мій уздрівши, пізно так забрів сюди;

Одинокий перехожий, що промерз в ці холоди,

Й ось він проситься сюди."

А зібравшись трохи з духом, підкріпив слова ще й рухом:

"Пане, -- мовив я, -- чи пані, мене строго не суди:

Так заглибивсь у скорботу, що не чув я крізь дрімоту

Стуку в двері, і достоту чи ж вловить міг звук ходи;

Що почув запізно, вибач." -- Й двері відчинив тоді:

Морок й тіні лиш бліді.

Довго ще в пітьму вдивлявся, дивувавсь я і вагався,

Сумнівавсь -- чудних видінь тих свіжі в пам'яті сліди.

Тиша скрізь німа й мовчання, й ще поглибило страждання:

"О, Ленор!" -- моє зітхання; слово, любе так завжди,

Еха відгуком вернувшись, у якім вже знак біди, --

Донеслось із тьми сюди.

Ще сильніш відчувши втрату, повернувсь я у кімнату.

Знов той стук почувсь невдовзі, й голосніше, ніж тоді.

"Певне, вітер скло віконне так стрясає монотонно, --

Мовив я, -- блука бездомно він в зимові холоди.

Не лякайсь і заспокойся, стане ясно все, зажди --

Вітер це лиш, як завжди."

Я штовхнув віконну раму -- й враз явивсь жерцем із храму,

Так велично й гордо, Ворон з днів, що зникли назавжди.

Він не нітивсь, не винився й ні на хвильку не спинився;

Наче лордом народився, мав пиху -- й не будь-куди,

А на бюст Паллади всівся, як явивсь лиш він сюди,

Мов сидіть звик там завжди.

Поруч з Вороном цим чорним й настрій вже не був мінорним:

Такий гонор і поважність не знайдеш, хоч світ пройди.

"Ти хоча й не говірливий, -- мовив я, -- все ж не лякливий;

Як же звуть тебе, звабливий, чиї губляться сліди

У нічнім Плутона царстві, там, де вічна тьма завжди?"

Й каркнув Ворон: "Вже-не-жди."

З дзьоба птаха людське слово прозвучало безтолково,

Чудно так і недоречно -- спробуй зміст у нім знайди.

Певне, згодні й ви: донині не траплялось ще людині

Птаха зріть в такій гордині, що був вісником біди;

Чорну бестію на бюсті, кимось послану сюди,

З дивним йменням "Вже не жди".

Він сидів на бюсті й знову слово лиш одне в розмову

Кидав, ніби у цім слові довгих роздумів плоди.

Як завмер він, дзьоб зімкнувши й ні пером не ворухнувши,

Тоді мовив я, зітхнувши: "Як і друзі, й він туди

Вранці зникне, мов надії, що пішли вже назавжди."

Птах же мовив: "Ні -- й не жди!"

Відповів мені так вдало, що збентеживсь я немало.

"Мабуть, -- я сказав, -- ти словом, що в нім відгуки біди,

Зобов'язаний піїту, із яким блукав по світу,

Що тікав із свого скиту від скорботи і нужди,

Й похоронний дзвін у пісню його вливсь вже назавжди:

'О, ніколи!' й 'Ні, не жди!'."

Йому вдячний, що скорботи вже позбувсь, я сів навпроти

Бюста з птахом, своє крісло пересунувши туди;

Потім в нім зручніш вмостився і у роздуми пустився --

В мозку сонм видінь вертівся, тасувавсь туди-сюди:

Що зловісний, хмурий, грізний, вісник відчаю й біди,

Крик звіща цей: "Вже не жди"?

Так сидів я, все гадавши, та ні слова не сказавши

Птаху, чий вогненний погляд розтопив би й гір льоди;

Думка втомлено снувалась, голова ж моя схилялась

Й крісла бархату торкалась, що іскривсь вряди-годи, --

А вона на бархат синій, та що втратив назавжди,

Не приляже вже -- й не жди.

Й мов кадилом хтось незримо враз махнув перед дверима,

Й звук, мов крил змах серафима, що з небес зійшов сюди.

Й крикнув я: "Це за моління Бог явля благовоління;

В панацеї цій спасіння -- забуття у ній знайди:

Пий же, пий і про Ленору спомину вже не буди!"

Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"

"Волхве, -- мовив я, -- із раю ти прибув чи з пекла краю,

Спокуситель чи Спаситель, хто послав тебе сюди --

Чаклуном й сміливцем бувши й цю країну не минувши,

В цей скорботний дім прибувши, хоч в одному догоди;

Є, скажи, бальзам цілющий: якщо є -- його знайди!"

Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"

"Волхве, -- знов сказав я, -- з раю ти прибув чи з пекла краю,

Небом, Богом заклинаю: раз прибув ти вже сюди --

О, скажи душі печальній, чи знайду в Едемі дальнім

Ту, чиє ім'я в звучанні хору ангелів завжди;

Й чи обнять свою Ленору зможу, як явлюсь туди?"

Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"

"Будь же проклят ти назавше! -- крикнув я, із крісла вставши. --

Згинь, примаро, у Плутона царство ночі знов іди!

Не лиши й пір'їну чорну -- згадку про брехню потворну,

Хай скорботи знов огорнуть -- бюст звільни цей, пропади!

Дзьоб свій вийми з мого серця, в нім надій більш не буди!"

Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"

І сидить, сидить цей Ворон, вже ні друг мені, ні ворог,

На блідім Паллади бюсті чорний, наче знак біди;

Й очі зблискують зловісно, й пада тінь його навскісно,

Й світло лампи, мов навмисно, множить тінь в тіней ряди.

І душа моя в цій тіні, й що полине ввись -- не жди:

Вже із тінню -- назавжди!

Анатолій Онишко

В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі

Дивовижні та урочі книги давнього письма.

Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі

Тихий стукіт незнайомий. "Незнайомого пітьма

То застала у дорозі, - прошептав я. - Так, пітьма,

Більш нікого тут нема."

Ах, у пам?яті упертій - грудня зимні круговерті;

Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.

Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,

Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,

Діви чистої й святої на землі давно нема,

Вкрила те ім?я Пітьма.

І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,

Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.

Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:

"Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,

Більш нікого тут нема."

В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, -

"Пане, - мовив я, - чи пані, не хвилюйтеся дарма -

Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,

Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,

Це, я думав, так приснилось." Двері я відкрив - нема

Ні душі - німа пітьма.

У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,

Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,

А стривоженої тиші ані шелест не сколише,

І "Ленор!" щонайтихіше прошептав я крадькома.

І луна "Ленор!" вернула, й знову залягла німа

Тиша, тиша і пітьма.

Я вернувся до світлиці, в груди полум?я струмиться,

Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама

Думка рятівна приходить: "Це ж бо вітер колобродить,

Стука у віконну раму, таємниці тут нема -

Вітер стука крадькома."

Розчинив вікно я сміло - з шумом розгорнувши крила,

Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.

Не кивнувши головою, із вельможною пихою

Йде поважною ходою, знявсь, і - подив обійма:

Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,

Знявсь і сів, мов тінь німа.

Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь - кумедну міну

Зберігав поважний Ворон, велич древності німа.

"Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,

Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.

Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?"

Ворон прокричав: - Дарма!

Здивувався я незмірно - птах промовив чітко, вірно,

Хоч і мовив недоречно - сенсу в слові тім нема -

Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,

Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?

Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?

Птах із іменем "Дарма"?

А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,

Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.

Знову стало німо й тихо, скам?янів, немов не диха

Ворон, поки я на лихо прошептав: "А вже нема

Давніх друзів, на світанку й ВІН піде, надій нема."

І промовив птах: - Дарма!

Я здригнувся - надто вдало слово те у тиші впало.

"Так, - сказав я, - це єдине заучив він, видома,

Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,

Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,

Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума

Стогін той: - Дарма, дарма!"

Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я присунув

Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,

Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно

Думку з думкою, і слушно запитав себе притьма:

"Що цей древній крук незвісний, лиховісний, мов пітьма,

Провіща своїм: дарма!?"

Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув

Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.

І текли, спливали миті, голову я став хилити

До м?якого оксамиту, що окреслила пітьма,

А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,

Вже не схилиться! Дарма!

І здалося - плив незримо дим з кадила Серафима,

Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.

Крикнув я: "Слабка людино! Це Господь послав хвилину

Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!

Пий же забуття - про неї пам?ять забере Пітьма!"

Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!

Чи послав тебе Спокусник, чи зі свого виру Тьма

Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,

В Хижу, жахом вічним гнан, - викрий правду, чи зніма

хоч бальзам у Галаадах біль з душі, чи не зніма?"

Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!

Заклинаю небесами, Богом, що над усіма, -

Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,

Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,

Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?"

Ворон прокричав: - Дарма!

Скинувсь я - "Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху

Щезни геть у люту бурю, де Плутонова пітьма!

Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,

Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!

Поверни мою самотність, - місця тут тобі нема!

Ворон прокричав: - Дарма!

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон

На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима. -

І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,

Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,

Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,

Не спромога вже - дарма!

Галина Гордасевич

В північ хмуру, непривітну, з-поміж інших непримітну,

Я чекав, що мудра книга мені спокій принесе.

Задрімав. Та хтось постукав.

Раптом чую -- хтось застукав,

Хтось тихесенько застукав. Чи мені здалося се?

-- Гість,-- шепнув я,-- мабуть, стукав.

Чи мені здалося се?-- Пізній гість -- ото і все.

Пам'ятаю: був це будень. Панував суворий грудень.

Пригасала жару груда, на підлогу впала тьма.

Я чекав, що прийде ранок. Книги я читав старанно,

Щоб загоїть серця рани. Де ж тепер Лінор сама?

З ангелами стала також ангелом Лінор сама,

Тут їй імені нема.

В занавісці пурпуровій я помітив колір крові

І відчув: мене від страху мов пропасниця трясе.

І щоб серце вгамувати, став я тихо промовляти:

-- Пізній гість прийшов до хати.

Чи мені здалося се?

Гість якийсь прийшов до хати.

Чи мені здалося се? --

...