Проблема ґендерних стосунків у сучасній українській прозі на тему війни на Донбасі

Abstract

Постановка проблеми. Ґендерні стосунки в соціумі мають важливе значення і завжди об'єктивно віддзеркалюють реальний стан людських взаємин у конкретному «малому» людському суспільстві чи й у всій державі. Мирні умови співжиття і стабільність у державі, закономірно, здатні згладжувати конфлікти між статями як усередині родинних ланок, так і в соціумі та міжнаціональних відносинах загалом. Проте в умовах війни проблема окупанта й окупованих приводить у стан постійної турбулентності, непевності в завтрашньому дні, у намаганнях відстояти власну правоту, проявити героїзм, віддати життя заради інших чи просто вижити будь-якою ціною як сильну, так і слабку стать. Із цієї причини війна породжує масове виникнення нових, часто-густо несподіваних, а деколи й узагалі патологічних явищ у Гендерних стосунках як всередині одного народу, так і в Гендерних взаєминах між представниками політично ворожих націй. В. Агєєва наголошує: «Неуникна травматичність статусу чужинця... особливо драматизується, коли йдеться про жінку-чужинку, тобто про подвійну мартіналізацію, адже і її стать, і її національність трактується як Інша» (Агеєва, 2003: 100). Пересічна мирна жінка на окупованій території чи жінка-військовослужбовець, жінка-волонтерка, жінка-медик змушені нести цю важку навіть для багатьох чоловіків ношу з нелюдською витримкою і стоїцизмом.

Аналіз досліджень. Проблеми Гендеру далеко не нові. У Західній Європі їх піднімали ще Вольтер, Жан-Жак Руссо, Дені Дідро, а в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. тема емансипації взагалі набула широкого розголосу й популярності.

Час виникнення і розвиток модернізму в західноєвропейській і українських літературах ознаменувався особливою увагою письменників до стосунків між статями, а мегамодернізм, який сучасній українській літературі вже вийшов на передній край найважливіших мистецьких здобутків, у художньому показі міжстатевих стосунків має особливий пієтет до найсокровенніших питань людських відносин.

Ґендерні стосунки у Західній Європі та Америці в ХІХ-ХХ ст. стали предметом зацікавлення не стільки письменників і літературознавців, але й психіатрів і психологів, тож найбільш затребуваними й нині є такі автори та їхні праці: Симона де Бовуар («Друга стать»), Вірджи- нія Вулф («Власний простір»), Володимир Гітін («Ця покірна тварюка жінка», «Цей жорстокий звір чоловік»), Зигмунд Фройд («Я і Воно»), Ерік Фромм («Анатомія людської деструктив- ності», «Мистецтво любити»), Віктор Франкл («Людина в пошуках смислу: загальний екзис- тенційний аналіз: Психолог у концентраційному таборі»), Мішель Фуко («Історія сексуальності»).

У вітчизняному літературознавстві до питання Гендеру найчастіше зверталися такі українські жінки-науковці, як Віра Агеєва («Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму», «Філософія жіночого існування», Олена Галета («Метелик літає, де хоче (?): Колекціонування як спосіб розгортання романного сюжету»), Тамара Гундорова («ПроЯвлення слова: дискурсія раннього українського модернізму; постмодерна інтерпретація»), Оксана Забужко («Філософія і культурна притомність нації», Ніла Зборовська («Моя Леся Українка»), Соломія Павличко («Дискурс модернізму в українській літературі»). Також цьому питанню повністю присвячена монографія психологічного ракурсу «Основи теорії Гендеру» за редакцією Віри Агеєвої, Лариси Кобелянської, Марфи Скорик.

Мета статті - дослідження теми гендерних стосунків у сучасній прозі про війну на Сході України. Спроба виявити особливості взаємних відносин чоловіків і жінок в екстремальних умовах небезпеки для власного життя та Української держави.

Виклад основного матеріалу

Тему Гендерних стосунків під час російсько-української війни на Сході України ми розглядаємо як на матеріалі суто художніх текстів Галини Вдовиченко («Маріупольський процес»), Леоніда Капелюшного («Дике поле»), Євгена Положія («Іловайськ»), Василя Шкляра («Чорне сонце»), так і на матеріалах щоденників і коротких нотаток Назара Розлуцького («Нотатник мобілізованого»), Йосипа Струцюка («На ротації: Белетристика і публіцистика»), Васіліси Трофимович («Любов на лінії вогню»). Усі ці джерела мають виразний літературно-художній характер. Наприклад, Васіліса Трофимович зумисно майже не наводить прізвищ своїх персонажів, а розділи книги «Любов на лінії вогню» цієї авторки відзначаються багатою емоційно-естетичною палітрою, виразною поетикою: «Весільна сорочка», «Гімн РФ як символ продажної любові», «Про донецького сутенера», «Дім там, де любов», «Ромео», «У війни жіноче обличчя».

Людина, яка в мирний час ніколи й не думала про військову кар'єру, добровільно одягає однострій в історичний момент загрози знищення цілісності та незалежності своєї держави, йде на війну заради дітей і майбутніх онуків, виявляється спроможною на подвиги, про що ніколи в мирний час навіть не замислювалася як про крайню необхідність чи як про внутрішню потребу.

Леонід Капелюшний у романі «Дике поле» про це пише: «У кожного народу є така малесенька, не завжди й помітна часточка, яка вражена синдромом Данко» (Капелюшний, 2017: 424). Здавалося б, авторська позиція однозначна і йдеться про свідомих українців. Але в романі «Дике поле» центральним персонажем виявляється вчорашній «сепар» Павло Горлач, котрий на перших порах воєнного протистояння на Донбасі не зміг належно розібратися в політичних подіях, зокрема в тому, що пересічних донецьких молодих хлопців і його самого було підло й жорстоко використано ворожими пропагандистами. Проте люди старшого покоління, зокрема проста жінка, мати Павлової нареченої Валі - Світлана Василівна, значно розважливіша й прозірливіша: «Але щоб нашу дитину до Расєї - навіки з голови викинь... З Расєї ніколи не повертаються. Ні українці, ні українцями» (Капелюшний, 2017: 17). Спочатку читач сприймає Павла, який тішиться «стєчкі- ним», тобто автоматичним пістолетом, із якого можна вести вогонь як чергами, так і окремими пострілами, як інфантильного бевзя.

Проте цей новоявлений «сепар» є мислячою людиною. Він інтуїтивно відчуває, що ніхто з його знайомих сільських жінок загалі ніколи у власному житті не був далі Донецька, а тому майже нічого не знає про столичний Київ. А місцеве населення наївно ковтає брехню, нібито там узяла гору озвіріла фашистська хунта: «Знайшлася б інша лярва і розказала, що на Майдані розпинають чи й живцем спалюють дітей - повірили б» (Капелюшний, 2017: 238). Але ж емоційне жіноче масове обурення автоматично перекидається на чоловічу озлобленість.

У рідному селі колишнього дитбудинківця Павла Горлача, який повернувся до давно спорожнілої тітчиної хати, щоб забрати з тайничка власні документи, вражають зміни в людських душах. Фальшиве співчуття п'яних росіянок, котрі більше, ніж справедливості, прагнуть «хліба і видовищ», тобто намагаються нацькувати місцеву владу на озброєних російських козаків, а козаків - на Сергія Федотовича, який цю владу й уособлює, проявляється в їхніх сміху вартих вимогах «прекратить», «расстрелять», «заминировать» ґвалтівників неповнолітньої дівчини, проте затія завершується кривавою перестрілкою козаків, із одного боку, і Сергієм І хоча Горлач прекрасно розуміє, що у воєнний час зґвалтування, тим більше дитини та ще й групове, вважається важким злочином (за таке й до стінки ставили), на ділі все виявляється правдою з точністю до навпаки: навіть збезчещена п'яна дівуля, дочка п'яниці-росіянки Кімової, яка й виявилася призвідницею біди, не робить трагедії чи хоча б маленької драми з того, що з нею сталося. Її вигляд промовистий: «Сиділа на дивані, вирячилася і глипала то на мене, то на козаків. На нещасну і скривджену схожа була мало» (Капелюшний, 2017: 16). Взагалі, масове зґвалтування жінок на війні - явище типове. На жаль, без подібного ганебного явища з боку «окупантів» чи «визволителів» практично не обходиться жодне воєнне протистояння навіть локальних масштабів. Це спричиняє бажання покарати злочинців.

Перестрілка і загибель у ній аж дев'яти російських козаків остаточно відрізують Павлові Горлачу шлях до своїх, власне - «сепарів». У полоні й очікуванні розстрілу «козаками», тобто питомо російськими військовослужбовцями, він ще наївно пробує переконати українську патріотку - волонтерку Ірину, яка й запропонувала Павлові взяти документи вбитого волонтера, свого тезки Павла Сколота, у правоті колись здійсненого власного життєвого вибору, але сам усе менше й менше вірить у правильність свого колишнього рішення стати сепаратистом, відірвати Донбас від України. Прозріння «сепара» настане ще далеко не скоро. Для цього потрібен час, гіркі роздуми, особисті непоправні втрати. Але все-таки про крах фальшивих цілей таких, як і він сам, зазомбованих ополченців, Павло згодом скаже, що це для Москви вони були географією, смачним промислово куснем хліба з намазаною вугільнопереробною інфраструктурою, але новоспечені «сепари» знали, що на Донбасі проживають їхні брати і сестри, «сім мільйонів людності, яка вросла в Донеччину і заробляє там на хліб насущний, там кохається і там умирає» (Капелюшний, 2017: 42). Ґендерні стосунки Павла з волонтеркою Ірою, їхні розмови й чесні суперечки впродовж довгого часу в екстремальних умовах таки роблять із хлопця свідомого націоналіста, діяльного українського патріота. література гендерний феміністичний донбас трофимович

Хоч у цієї пари взагалі нема інтимних стосунків, все ж їхнє кохання дуже несміливо й повільно народжується. Після загибелі Іри новоявлений Сколот (іншими словами «скіф», отже, питомий українець) із великим болем у душі констатує, що така жінка трапляється далеко не кожному чоловікові, та й то лише раз у житті, і Павло найбільше шкодує, що так і не освідчився їй у коханні: «Дивно. За жінкою, із якою у мене не було нічого... Тобто не було тої близькості, яка спочатку ріднить тіла, а душі - як вже вдасться. За цією жінкою я не просто сумую. Хоч у зашморг» (Капелюшний, 2017: 433). На згадку про кохану залишається лише її фото з букетом чорнобривців, а відповідний ліричний відступ у романі «Дике поле» набуває співзвучності з тими сторінками, на яких ще Олесь Гончар у «Прапороносцях» описав смерть Шури Ясногорської у Долині Червоних Маків, тобто в останньому бою з гітлерівським воєнним угрупованням вже після проголошення фашистською Німеччиною капітуляції.

Водночас воєнні події на Сході України неминуче накладають свій відбиток на всіх, хто безпосередньо чи опосередковано бере в них участь. Війна часто призводить до реального домінування зла над добром. Нікчемні люди, зокрема баба Гала та її чоловік-підкаблучник із роману «Маріупольський процес», завжди здатні почуватися «героями», коли випадає нагода безкарно познущатися над полоненим Павлом чи ув'язненою Валькою-Саморекламою. Незалежно від статі у свідомості цих нікчемних істот їхні власні дріб'язкові образи чи ними ж придумані гріхи інших людей здатні вилитися в доноси й навіть бажання особисто когось фізично катувати, породжують неприховану зловтіху над безневинними жертвами. Із великою дозою сарказму показаний у мирний час невдаха, а в момент російської інтервенції - командир ополченців Буча-Бучаєв. Його садистська розправа над власною собакою, на жаль, виявилася репетицією розправи над Валькою- Саморекламою.

У книзі спогадів Назара Розлуцького «Нотатник мобілізованого» центральне місце зумисно відведено чоловікам-військовослужбовцям. Страх загинути в будь-яку хвилину, невміння і небажання бодай адаптуватися до воєнних подій, коли кожна особиста помилка може обернутися загибеллю для багатьох, робить із людей із низьким рівнем відповідальності потенційних злочинців: «Під час одного з двох крайніх боїв на КСП КСП - командно-спостережний пункт у зоні бойових дій. приперся п'яний снайпер, який не те що потрапити - затримати дихання уже не міг, і в результаті СВД СВД - снайперська гвинтівка Драгунова; нині на Донбасі це основний тип снайперської зброї. в його руках тремтіла, як осиковий листок. Для чогось він таки вистрелив двічі - і після цього «атвєтка» пішла прямісінько в нас над головою. До речі, це ще питання, що було страшніше - ворожий вогонь чи свій п'яний снайпер із гвинтівкою, яка ходить у руках із різким відхиленням вправо-вліво» (Розлуцький, 2019: 196). Злочинна пиятика серед військовослужбовців, яких через синюшний зовнішній вигляд у армії зневажливо називають аватарами, стає небезпечною нормою співжиття, і багатьом із цих покидьків не допомагають ні принизливі покарання з боку побратимів аж до прив'язування до бойових машин, ні загроза смерті від алкогольного отруєння.

Проте не можна не брати до уваги, що суто чоловічий соціум тяжко гнітить солдатів. У романі «Маріупольський процес» це показано вражаюче: «Я вже забув, як дівчата сміються, - сумно констатував Корнет, - просто хотів би послухати. Без жодних намірів та планів. У суто платонічних цілях» (Вдовиченко, 2015: 225). Закономірно, що навіть пісня про зраду дівчини козакові, котрий на кілька років затримався у поході, а вона народила дитя від іншого («Був у мене козак аж три ночі, / Він покинув свої карі очі») не сприймається «атовцями» як гідний кари проступок, адже навіть безстрашний у боях Штепа крадькома втирає сльози і йому шкода і зрадженого козака, і його нерозважливу милу, і байстря, й циганку Дуню, за якою вслід поривався козак із намови своєї любки, щоб віддати нібито полишене в хаті його дівчини немовля. Ненависть у бійців проявляється лиш до тих, хто розпалив оцю війну, хто примусив козака надовго відлучитися від коханої: «Я б їх, сук, усіх перестріляв» (Шкляр, 2015: 59). Це справді чоловіча життєва позиція, що повністю витісняє з душі й ревнощі, й особисту образу на жіночу стать.

У книзі В. Трофімович, наприклад, йдеться про ексбійця, який три місяці відбув земне пекло під донецьким аеропортом, із повією у Дніпропетровську, котра на його замовлення під час злягання співала гімн РФ: «Слався, страна! Ми гордимся тобой! - і це було не що інше, як «любов бійця до священної російської землі» (Трофимович, 2016: 23). Солдат для повії назавжди залишиться в пам'яті «богом війни», а секс із повією в супроводі державного гімну імперії Путіна - помстою Росії, яку ще в іпостасі радянської Родіни часів СРСР Оксана Забужко досить вульгарно називає Великою Блудницею з розкритою маткою [3], наголошуючи на хтивості та безвідповідальності плодючої «страни».

Проституція на війні поширена, але й вона не настільки відразлива, як національна зрада з метою легкого заробітку грошей ціною смерті представників свого ж народу. У романі «Маріупольський процес» йдеться про загибель ворожої снайперки. Нею виявилася двадцятип'ятирічна дівчина із села на Львівщині: «Лектор тим часом пройшовся уважним поглядом вздовж гвинтівки у траві, присвиснув: да-аа... Нахилився до броніка дівчини, щось там смикнув, обмацав, витяг назовні... За пластинами у кишенях бронежилета.., перехоплені паперовими стрічками. сорок тисяч доларів. Це ж за кількох бійців платять найманцям таку платню?... Картина світу похитнулась» (Вдовиченко, 2015: 130). Закономірно, що враження навіть бувалих бійців від такої картини несподіване, адже дівчина із Західної України виявилася російською найманкою і своїм останнім влучним пострілом обірвала життя хлопця із Саратова, який не приховував перед бойовими друзями, що особисто на Донеччині в найтяжчі часи захищав нову Україну і свою власну майбутню Росію.

Подружнє життя у періоди воєн - надзвичайно складна структура взаємин, що не завжди виявляється готовою до таких випробувань. Парадигма Ромео і Джульєтти - рідкісне явище, проте й воно має місце у воєнну добу, адже «у справжнього кохання, особливо якщо воно взаємне, термін придатності набагато довший, ніж будь-якої, навіть найкоштовнішої речі» (Трофимович, 2016: 94). Щемлива розповідь про хлопця зі Львівщини Тараса, який до війни на Сході України із власним дідусем став ініціатором побудови церкви в рідному селі, а на війні міг зняти з себе каску і бронежилет, щоб віддати їх молодому бійцю без цих засобів, бо завжди цінував чуже життя більше за своє і тому самовіддано рятував не одного побратима, завершується геройською смертю Тараса. Інша річ, що ця трагедія не стала горем лише для рідних хлопця: «За місяць потому слідом пішла і Мар'яна - її серце не витримало болю та горя. Воно, її серце, звикло битися синхронно з Тарасовим. І кожен його біль сприймала як свій. Не стало його, і вона втратила сенс та волю до життя» (Трофимович, 2016: 105). Сучасна українська Джульєтта не змогла жити без свого Ромео.

На війні все зазнає кардинальних змін, підлягає деструкції ціннісно-орієнтаційна та моральна системи. «Я ніколи не забуду, як «мєстниє житєлі» смажили шашлик на Савур-могилі, на кістках і крові наших хлопців. А ще того пілота, якого «мамочкі апалчєнцев» забили на смерть лопатами. На землі. Він катапультувався на їх території, коли їхні «защітнікі нєдоросії» збили літак» (Струцюк, 2019: 255), - не приховуючи свого обурення, пише Йосип Струцюк. Такою дикою історією перед читачами постає випадок із українським бійцем Федором, якому російський офіцер пообіцяв помилування, якщо беззбройний важкопоранений боєць здасться в полон. Але як тільки Федір виткнувся з укриття, його застрелили й із ще теплого трупа вирізали серце, а «тіло прив'язали до вантажівки і протягнули Донецьком» (Трофимович, 2016: 77-78). На жаль, українська влада жодним чином не допомогла ні вдові Федора, ні його осиротілим дітям, і тільки м'якосердні волонтерки зуміли для них купити малесеньку квартиру в Кривому Розі, бо залишатися в Донецьку родині Федора виявилося небезпечно.

Ґендерні стосунки завжди доповнюються певними соціальними статусами: переселенців, сиріт, інвалідів війни. Проте в кожному конкретному випадку й чоловіки, а тим більше жінки, проявляють себе по-різному: «І ще я не пробачу ту мамашку, яка в дитячій поліклініці лізла без черги до лікаря, «патамушта ана бєжєнка», а на питання лікаря, де тато дитини, відповіла: «Асталса дома мачіть укропав» (Струцюк, 2019: 256). І в цій ситуації не дрімуче незнання чи нерозуміння того, що відбувається на Донбасі, а самовпевненість і вседозволеність, розуміння «мамашкою», що навколо - порядні люди, які не торкнуть її заради її ж дитини, дозволяє такій «переселенці» не соромитися за вчинки власного чоловіка.

Криваві події примушують людей на війні бути готовими до всього, зокрема й до власної смерті, ненависті соціуму й навіть до справжньої любові з боку несподіваного коханого. Проте фронт - це завжди дуже серйозне випробування: «Ми потрапили у пастку. В трикутник, де є він, вона та вона - він, вона та війна. Іноді війна тримає лише одного у своїх свинцевих обіймах. Іноді - обох. Він може повернутися до неї (як і вона до нього - примітка автора статті), але його (чи її - примітка автора статті) душа не повертається з війни» (Трофимович, 2016: 9). Надалі залишитися після участі у кровопролитних боях і режимі постійної небезпеки повноцінною людиною своєї природою даної статі також надзвичайно складно. Врешті, на це потрібен час і, як вважають психологи, довгий: втричі більший за проведений на фронті.

Висновки

Гендерні стосунки в умовах воєнного протистояння загострюють емоції яку чоловіків, так і в жінок. Проте справжні особистості незалежно від статі виявляються здатними пережити все, що випало на їхню долю, навіть найстрашніше, а що найголовніше - не втратити свою істинно унаслідувану від Бога людську подобу. На жаль, як свідчать художні тексти, жалюгідні людці-користолюби обох статей в умовах війни деградують ще з більшою силою і значно швидше, ніж у мирний час.

Список використаних джерел

1. Агеєва В. Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму. Київ : Факт, 2003. 319 с.

2. Вдовиченко Г. Маріупольський процес : роман. Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2015. 284 с.

3. Забужко О. Філософія і культурна притомність нації. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса: вибрана есеїс- тика 90-х. Київ : Факт, 1999. С. 133-151.

4. Капелюшний Л. Дике поле: Роман. Київ : Видавництво «Український пріоритет», 2017. 472 с.

5. Розлуцький Н. Нотатник мобілізованого. Київ : ТЕМПОРА, 2019. 239 с.

6. Струцюк Й. Коридор смерті: Белетристика і публіцистика. Струцюк Й. Коридор. Київ : Український пріоритет, 2019. С. 112-323.

7. Трофимович В. Любов на лінії вогню. Харків : Фоліо, 2016. 153 с.

8. Шкляр В. Чорне сонце: Дума про братів азовських. Харків : Клуб сімейного дозвілля. 2015. С. 5-110.

References

1. Aheieva V. Zhinochyi prostir: feministychnyi dyskurs ukrainskoho modernizmu [Feminini space. Feminist discourse of Ukrainian modernism]. Kyiv: Fakt, 2003. 319 p. [in Ukrainian].

2. Vdovychenko H. Mariupolskyi protses [Mariupol process]: Roman. Kharkiv: Klub simeinoho dozvillia, 2015. 284 p. [in Ukrainian].

3. Zabuzhko O. Filosofiia i kulturna prytomnist natsii [Philosophy and cultural awareness of the nation]. Zabuzhko O. Khroniky vid Fortinbrasa: vybrana eseistyka 90-kh. [Zabuzhko Oksana. Fortinbras Chronicles: Selected 90s Essay]. Kyiv: Fakt, 1999. P 133-151. [in Ukrainian].

4. Kapeliushnyi L. Dyke pole: roman [Wild field]. Kyiv: Vydavnytstvo “Ukrainskyi priorytet”, 2017. 472 p. [in Ukrainian].

5. Rozlutskyi N. Notatnyk mobilizovanoho [Notes mobilized]. Kyiv: TEMPORA, 2019. 239 p. [in Ukrainian].

6. Strutsiuk Y. Korydor smerti [Death corridor: Fiction and nonfiction]. Beletrystyka i publitsystyka. Strutsiuk Y. Korydor [Corridor]. Kyiv: Ukrainskyi priorytet, 2019. P 112-323. [in Ukrainian].

7. Trofymovych V. Liubov na linii vohniu [Love on the line of fire]. Kharkiv: Folio, 2016. 153 p. [in Ukrainian].

8. Shkliar V. Chorne sontse: Duma pro brativ azovskykh [Black Sun: The thought of the Azov brothers]. Kharkiv: Klub simeinoho dozvillia. 2015. P 5-110. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru