Вступні двері до Нового українського письменства і сковородинський ключ (за лекцією "Від Сковороди до Шевченка", виголошеною на літературно-музичному фестивалі "П'ятий Харків" 23 вересня 2022 року)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступні двері до Нового українського письменства і сковородинський ключ (за лекцією "Від Сковороди до Шевченка", виголошеною на літературно-музичному фестивалі "П'ятий Харків" 23 вересня 2022 року)

"Енеїда", Котляревський, Шевченко

Нове українське письменство хрестоматійно виводять від Котляревського, який першим написав про Україну по-українськи, учинив "мовну революцію", секуляризував українську літературу, задав потужний імпульс її дальшого розвитку й цим посів заслужену вічну пам'ять як її Зачинатель. На його тлі Сковороду довгий час вважали екзотичним рудиментом старовини, ба більше, талановитим диваком, який за своєю туманною філософією змарнував шанс учинити те саме значно раніше. У передмові до невиданого седнівського "Кобзаря" Шевченко нарікав, що Сковорода міг би стати великим народним поетом, українським Робертом Бернсом, "якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина" [18, с. 5]. І в поемі Панька Куліша "Грицько Сковорода" однойменний герой рефренно "шкварчить" книжною мовою, через що його голос полишається гласом вопіющаго во пустині...

Щоправда, у 1830-их роках неабиякий інтерес до Сковороди виявляли харківськіромантики. Микола Костомаров написав статтю "Слово о Сковороде", де захищає любомудра від кпинів критика Всеволода Крестовського і пише відомі слова про те, що "на всьому просторі від Строгозька до Києва в багатьох домах висять його портрети, всякий грамотний малоросіянин знає про нього, його ім'я відоме дуже багатьом з неграмотного народу, його мандрівне життя - предмет переказів та анекдотів..." [6, с. 413]. Один з таких анекдотів (про те, як Сковорода свого часу втік з-під вінця) навіть ліг в основу повістини іншого харківського романтика Ізмаїла Срезневського "Майоре! Майоре!". Срезневський також збирав рукописи Сковороди, хотів видавати його твори, однак втрутився один з-зовнішній чинник, котрий, хоч і румун, "москаля підвіз".

До харківського гуртка примикає майбутній класик молдовсько-румунської літератури Александру Хашдеу (Гиждеу, Хиждеу, Хіждеу, Хиждець), котрий на початку 1830-их років навчався у Харківському університеті. Він захопився Сковородою і взявся з величезним ентузіязмом "просувати" його в російську культуру. Написав низку статей і докторську дисертацію (імовірно, захистив у Мюнхені чи Гайдельберзі), де, фальсифікуючи тексти Сковороди і приписуючи йому власноруч зготовлені опуси, робив з любомудра російського Сократа, російського "народного філософа", у якого "відчував потребу підслухати" "голос народу, цей Божий голос" (ясна річ, народу російського). До України ж, "яку він, не кажчи того навпростець, уважає за провінційний загумінок", цей Сковорода мав хіба географічний стосунок [15].

Навіжена одержимість Хашдеу викликала спротив у харківських романтиків, із гуртком яких зійшовся. І, хоча вони й самі полюбляли фольклорні містифікації в дусі осіянізму, але ж містифікації (коли збирач народних пісень переймається їхнім духом настільки, що пише власні, оголошуючи їх народними, і вони й направду такими стають) - не фальсифікації, коли власні переконання приписуються іншій, цілковито конкретній, не "імперсональній", особі, спотворюючи її питомі думки! Орест Євецький у цьому зв'язку вживав термін "хиждеївщина", а Ізмаїл Срезневський у згаданій вище повістині "Майоре, майоре!", риторично звертаючись до Сковороди, аж розпачав: "Прийде й твій час. Пізнають тебе, поцінують тебе, ще й оббрешуть тебе для слави твоєї. Так, так, і оббрешуть, аби прославити. Який-небудь утеклий молдаван без совісті почне розповідати про тебе небилиці, видавати за твої твори свої власні фантазії, аби лишень зуміти порівняти тебе із Сократом чи з ким- небудь подібним" [цит. за: 2, с. 31].

Сучасні харків'яни Леонід Ушкалов і Сергій Вакуленко провели грунтовну експертизу й остаточно довели, що Хашдеу займався фальсифікаторством, однак тоді брехня пішла по селу й привела до прихватизації Сковороди російською культурою. Владімір Ерн видав монографію "Григорий Саввич Сковорода. Его жизнь и учение", що відкривається епіграфом від Хашдеу, розвиває й припасовує до Сковороди русофільські та царефільські месиджі. Додаймо до цього мову творів Сковороди, те, що упродовж майже всього ХІХ століття друкувалися тільки окремі з них та уривки, і зрозуміємо, чому довгий час Сковорода був відчуженим від української культури.

Становище почало змінюватися після 1894 року, коли до 100-річчя смерті любомудра харків'янин Дмитро Багалій зібрав докупи і видав усі відомі й невідомі "Сочинения Григория Саввича Сковороды", чим, за словами Івана Франка, "поклав першу і найважнішу основу до ліпшого зрозуміння і вияснення сеї незвичайної і характерної постаті" [16, с. 437]. Сковороду почали читати, почали узрівати недовідомі раніше моменти його вчення, зокрема, й у зв'язках з початками Нового українського письменства, насамперед, з Котляревським.

1904 року в журналі "Киевская старина" з'являється надзвичайно цікава, евристична стаття Олександра Русова "Какова роль Возного в "Наталке Полтавке"?". Поштовхом до написання статті послужило недавнє (1903) відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві, а точніше, одна з горельєфних ілюстрацій його творів, якими прикрашено постамент. На ілюстрації - кадр женихання Возного до Наталки. Возного, за Русовим, тут зображено як "потвору й сатира" "похилого віку з лисиною на всю голову і потворними складками старечого обличчя", хтивого "селадона, поспраглого зірвати квітку з невинності наївної свіженької мужички для того, щоб обернути її відтак на свою кухарку, а чи кинути як стару ганчірку". Таким його показав скульптор Позен, бо таким його бачать актори малоросійських театральних труп, аби цим "від початку і до кінця типом негативним" "відтінити всю чарівність незіпсованості пейзанів". "Коли справа доходить до акту самозречення Возного від земного щастя задля вищих благ, уже всі дивляться на нього, мов на якогось полішинеля, і, незважаючи на те, що його "благородний вчинок" мав би викликати інше ставлення до нього, продовжують хихотіти; це хихотіння зливається зі сміхом від радості, що все завершилось благополучно: і Петро не пішов кудись поневірятися чи погибати, і Наталка не утопилась!"[10, с. 50, 59]. Але чи таким бачив Возного сам Котляревський?

Русов пропонує абстрагуватись від того хихотіння і звернути увагу на доленосний монолог та вчинок Возного, який забезпечив гепіенд усій п'єсі: "Размишлял я предовольно і нашел, что великодушний поступок всякіє стасті в нас пересиливаєть. Я - возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал..." [7, с. 64]. Тобто досі він ішов шляхом вентер (ятір - сіті світової марноти), "шляхом сріблолюбців, солодколюбців, честолюбців", ігноруючи шлях миру - життя у сродності. Переспівуючи в своїй арії знамениту сковородинську псальму "Всякому городу нрав і права", він ідентифікував себе із описаним там грішним світом (усі так - і я так), і недочував епіфори в кожній строфі про неформат кришалевої совісти й розуму в тому світі. "А мені одна тільки в світі дума, Як би не вмерти мені без ума". А тепер дочуває й навертає на шлях миру.

Про два згадані щойно шляхи йдеться в сковородинському демоноборчому диптиху "Брань архистратига Михаїла со сатаною" і "Пря біса з Варсавою". Власне звідси висновується інтерпретація Русова. Притчі "Убогий жайворонок" дослідник ще не читав, зате взяв правильний слід і закликав наступників "грунтовно переглянути твори Котляревсьеого в сенсі встановлення спадкоємносте української літератури XVIII- ХІХ століть". Заклик Русова почув Сергій Єфремов.

У передмові до видання творів І. Котляревського 1909 року вчений висловив припущення, що прізвище Возного - Тетерваковський - "може бути взято у того ж таки Сковороди"; зокрема, з його притчі "Убогий Жайворонок", де антагоністом виступає не хто інший, як Тетервак!

Вибір пташка невипадковий. По-перше, тому, що тетерваки (тетеруки) не відзначаються мудрістю-далекоглядністю; в погоні за кормом та в час токування втрачають пильність ("тетеря глуха"), стаючи легкою здобиччю ловців, які виходять із куренів, поставлених тут же, і кидають на них зверху сіті. Від такого сценарію тетервака застерігає протагоніст притчі Жайворонок, переконуючи, що спокійна убогість краща за ситий неспокій. Всує. Тетервак потрапляє до пастки світової марноти й виривається ледь живим.

По-друге ж, Тетервака обрано тому, що це алегорія... українців! "...Усі ми такі. Бо ж усю Малоросію Великоросія називає тетерваками"

— зазначає Сковорода у передмові, присвячуючи притчу куп'янському поміщикові Федору Диському, і заспокоює, що цього не слід соромитися, бо тетервак, хоч дурний птах, але не злобливий. Втім,"не той дурний, хто не знає (ще не народився той, хто все знає), а той, хто не хоче знати. Зненавидь глупоту...". Що власне й зробить Возний Тетерваковський, поповнюючи заповіт Убогого Жайворонка - заповіт українцям самого Сковороди.

Жайворонок зветься Сабаш - "від сирського слова саба або сава, тобто мир, спокій, тиша; звідси і в євреїв субота - сабаш, звідси ж і це ім'я Варсава, тобто син миру; бар

— по-єврейськи син" (зазначає Сковорода у примітці). Тобто Сабаш-Варсава - то Григорій Савич персоною власною. Це потверджується й орнітологічними особливостями персонажа, з яким ідентифікує себе. Жайворонок - рання пташка, що будить людей від сну. "Увесь світ спить...", пора прокидатися - перші слова і суть хронологічно найраннішого твору любомудра "Пробудившись, узріли славу Його", прологу "Вхідних дверей до християнського доброчестя" - вхідних дверей у його вчення. "Убогий Жайворонок" - твір передостанній, після нього лише "Потоп..." (зміїний). Отже, саме в іпостасі Жайворонка Сковорода "закільцьовує" свою творчість; проповідь цього пташка - то проповідь сковородинства за визначенням.

Відкриття оцієї сув'язі, оцього місточка межи Сковородою і Котляревським одразу ж захопило українських учених, почало циркулювати в науковому процесі. У 1920-ті роки Михайло Грушевський вже як аксіому твердить, що Іван Котляревський дивився на світ "оком сковородинця". З ним погоджується харківський літературознавець Микола Плевако... Як відомо, усіх їх, і Єфремова, і Грушевського, і Плевака, було вбито, а з ними задушено в зароді оцей перспективний, бо правильний, напрям досліджень спадкоємносте межи Давнім і Новим українським письменством, чи, точніше, межи давньою і новою частинами української духової традиції... Аж із настанням Незалежносте оті перші спроби підхопив і розвинув світлої пам'яти харків'янин Леонід Ушкалов у книгах "Сковорода та інші", "Есеї про українське бароко", в одному з яких ("Барокові джерела нового українського письменства") називає "Наталку Полтавку" "варіацією на тему "Убогого жайворонка" Сковороди" і наголошує, що "глибинний, сказати б, "анагогічний" сенс [...] твору можна збагнути лише в контексті ідей Григорія Сковороди" [14, с. 171]. І це справді так - що виходить без цього, можемо побачити з радянських і пострадянських інтерпретацій "Наталки Полтавки", котрі, ясна річ, збочили зі шляху, вказаного репресованими попередниками.

До прикладу, навіть такий авторитетний літературознавець, як Юрій Барабаш (харків'янин, відтак москвич), виявляє дивну "невірю" в можливість переродження Возного: пише, що "щасливий фінал п'єси, де Возний виголошує свій знаменитий монолог [...] нічогісінько в суті справи не змінює, він свідчить лише про непослідовність драматурга, але аж ніяк не про шляхетність Возного, котрий нібито здійснив "високий моральний подвиг"" [2, с. 338-339]. Таке враження, що сучасний дослідник переплутав автора "праматері української сцени" із якимось жовтодзьобим початківцем і "ничтоже сумняшеся" повчає його на якійсь літстудії. Двісті літ, як "Наталка Полтавка" не сходить з української сцени, глядачі багатьох поколінь не перестають дивуватися феномену її вічної молодости, й от тобі на: виявляється, драматург непослідовний.

Та ні, виявляється зовсім інше: інертність світогляду, котрий звик вірити тільки в "реалістичну" мотивацію вчинків персонажів, у "типові характери за типових обставин", у неможливість "класового примирення"... Уявімо, що Возний, "аки волк младую ягницю", таки заковтнув би Наталку... Хто б дивився таке двісті літ?! Класика тому й класика, що подає моделі поведінки, сюжети, характери, які витримали випробування часом, бо відповідали ментальному запитові, служили взірцями (класичний - взірцевий (лат.)), а поготів оті, що з'явились на світ за доби класицизму.

У тестах на вступ до Львівського університету (не знаю, чи перейшло в ЗНО) було питання: "Який твір Нової української літератури відповідає вимогам класицистичного правила "трьох єдностей" (місця, часу і дії), хоч і не належить до класицизму?" Правильна відповідь - "Наталка

Полтавка". Тут і справді одна сюжетна колізія відбувається в одному селі упродовж однієї доби; та при цьому й направду не випадає віднести п'єсу до хрестоматійного класицизму

— естетичної підпори імперських тронів з його культом античних взірців: монархів, героїв, надлюдей і напівбогів. Хіба що до класицизму "низового", до жанру "комічної опери" (так роблять Дмитро Чижевський, Євген Нахлік), де на авансцені - не оті супергерої, а їхні кмітливі слуги (слуги своїх панів) на взір "Севільського цирюльника" від П'єра Бомарше чи "Казака- стихотворца" від Олександра Шаховського.

В "Казаке-стихотворце" - той самий, що в "Наталці Полтавці", любовний трикутник, той самий сюжет, ті самі співучі пейзани та інші ознаки "комічної опери", тільки от полтавці, виходячи з театру, плювалися, що за їхні гроші їх самих і принижено. І не тільки тому, що "сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова", а тому головно, що цей москаль (князь Шаховський) "взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір'я нашого... Коли не піп [не микайся в ризи]". Котляревський сприйняв сю штуку як виклик і "в піку" йому написав "Наталку Полтавку", де, за всієї позірної схожости ситуації та конфлікту, спосіб його розв'язання діаметрально інакший.

Якщо у Шаховського все вирішує присланий царем князь - deus ex machina, котрий карає "хохлатих чучел" Прудиуса і Грицька (аналоги Возного й Виборного) й цим уможливлює шлюб Семена й Марусі (Петра і Наталки), то у Котляревського персонажі дають собі раду самі. Петро демонструє готовність віддати коханій усе зароблене (аби Возний не дорікав їй убожеством), це розчулює стару Терпилиху, Виборного ("Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!") й врешті Возного, який приймає своє сковородинське рішення... Герої діють відповідно до "золотого правила" християнського трибу життя: "Чого собі не хочеш, іншому не бажай". Саме це правило, цей "апостольський закон" Сковорода вважає головною підставою справжнього щастя - трактат "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті" і далеко не тільки він - вся філософія Сковороди просякнута отим евдемонізмом, неспроста її називають "філософією щастя" - с-частя - коли людина перебуває с Частію Бога в собі, тобто живе в своїй сродності (на своїй території) не посягаючи на не-свою, й оця сродна Частина поповнює гармонію Цілості, визначену Промислом Божим. "Коли хочеш буть щасливим, / То на Бога покладайся; / Перенось все терпеливо / І на бідних оглядайся", коли ж гуляєш, то щоб "не на зло другим" [7, с. 66-67]

— рецепт щастя у фінальному хорі "Наталки Полтавки", висновок п'єси, складеної із взірцевих (класичних) образів-матриць:

української дівчини, українського парубка, української матері, української моделі полагодження конфліктної ситуації - "золотого правила" українського трибу життя.

Якщо конче вживати цей термін, то це класицизм, але класицизм, діяметрально інакший, ніж класицизм імперський - той, котрий культивував не Бога в собі, не Бога у серці, але "бога" на монаршім престолі: цезаря, кесаря, цісаря чи царя - "уособлення бога на землі", що було не чим іншим, як старим і недобрим язичницьким ідолянством. Неспроста головним взірцем для імперського класицизму стала Вергілієва "Енеїда", написана в апогеї першого Риму, за часів Цезаря й Октавіана Августа (їхні августійші імена стали називними). Й неспроста Нове українське письменство починається з пародії на цю "Енеїду". Український канон виникає "на базі антиканонічності" [3, с. 329], як антитеза до канону імперського, опускаючи його фальшиві цінності з неба на землю і натомість підносячи цінності, які імперська свідомість вважала низькими.

Не лише українські філологи, а й інші українці зі шкільної лави знають, що це - бурлеск і травестія; що "Енеїда" Котляревського - бурлескно-травестійна поема, що з'явилася у контексті аналогічних пародій на "Енеїду" Вергілія: від француза Скарона, австріяка Блюмавера, москаля Осіпова та інших представників "низового" класицизму. Бурлескно-травестійну природу поеми Котляревського також пов'язують з творчістю мандрівних дяків, й загалом українського "низового" бароко. І тут "низового", але ж і за художніми якостями, і за ступенем впливу на подальший розвиток національного письменства "Енеїда" Котляревського значно переважає своїх "низових" попередників. Це покликає до думки, що тут мала би бути й ще якась "вища", чи то пак глибша, традиція; традиція "плюс"... Будьмо уважні!

"Нерозумну пиндючливість зустрічають за зовнішністю, випроваджують зо сміхом, а розумний жарт поважний вінчає кінець. Немає смішнішого, як розумний вигляд з порожнім нутром, і немає нічого веселішого, як смішне обличчя з прихованою дільністю [...]. Не любі мені ця порожня зарозумілість та пишна пустеля, а лише те, де зверху нічого, а всередині - щось, зовні брехня, а всередині - істина" [12, с. 157]!

Може, це - від когось із представників бурлескно-травестійного жанру? Ні, це від Сковороди, із його передмови до "Байок харківських"! Їх лейтмотивом є "розумний жарт" над несродністю: над людьми, що вдають із себе тих, ким насправді не суть, бо їх сродність не в цьому; над суспільством, котре, взявши за норму такий триб життя, хоче здурити - Бога!

...Черепаха, що схотіла стати орлом, тому й гепнулась боляче; вовк, що зовні, мов пес, тільки ж погляд у нього вовчий; кабан, що, хоча й пожалуваний у барани, ще й патент запопав на походження від благородних бобрів, залишивсь кабаном, бо продовжує рити землю і ламати плоти; тощо...

Типологійний ряд можна продовжити прикладами з іншої книжки: базарні перекупки, що записалися у богині, та, коли доходить до "діла", забуваються й лають і скубуть одна одну, зраджуючи прадиве нутро; безпробудний пияк, що й у ролі Зевеса кружає сивуху, найвищі рішення приймаючи "з бодуна"; плохий скупердяй і дряпічка на посаді царя; війна за столицю світу, провіщена провидінням, хоч насправді - з-за Аматиного цуцика і Лависі кусочок ласий; заслинений од почуттів напівбог, що, звоювавши не менш заслиненого царька- конкурента, зачинає династію володарів "вічного" Риму...

Царська "видимість", що під "пиндючливими" шатами "порожньої зарозумілости" ховає плебейську ницість; і навпаки - голодранці, що викликають симпатію, "смішні обличчя з прихованою дільністю", волоцюги-герої. Це у них "зверху нічого, а всередині - щось, зовні брехня, а всередині - істина", й істина та полягає у козацькій зневазі до "видимого", показного, того, що від гордині, найтяжчого із гріхів. "... Та ще, на лихо, сердешне / Хита головою, / Так оце-то та богиня! / Лишенько з тобою" [19, с. 186] - напише згодом Шевченко у "Сні", називаючи речі, травестовані в "Енеїді", вже власними іменами й даючи зрозуміти, що за опущеними там божками й царьками ховалися прототипи не з "першого", а з "третього" Риму; а за осміяною імперською ієрархійною вертикаллю - "картина генерального мордобитія" миколаївської Росії...

Втім, до Шевченка ще мав пройти чималий дошевченківський період української літератури, котрий є водночас ембріональним періодом "літературоцентричної" української модерної ідентичности. Адже саме в літературі відбувалось її визрівання, самопізнання, координати якого я б означив: від сковородинського "Ключ до всього: пізнай себе" (в індивідуальному вимірі) до шевченківського "Все розберіть... та й спитайте тойді себе: що ми?" (у вимірі нації); від сковородинської експозиції до шевченківської кульмінації. Котляревському в цім сюжеті випадає місце зав'язки (сковородинська світоглядна засада вступає в конфлікт з імперською "непристойною пропозицією"), в чому власне і полягає головний висновок цієї статті. Логічною перспективою дальших досліджень є розвиток дії - творчість інших представників періоду (включно з М. Гоголем) у цій драмі наївних очікувань, зраджених сподівань, роздвоєнь і сумнівів, край яким покладе Шевченко. Причому, до нашої теми належить не лише прямий вплив Сковороди на представників Нового українського письменства, а й сковородинство як маркер їхнього українського світовідчуття. Навіть, коли цього не усвідомлювали, навіть, коли до самого Сковороди ставились амбівалентно. Приміром, погляньмо на стартовий імпульс поетичної творчости Т. Шевченка.

...Напочатку було не слово - напочатку було малярство. Тарас не готував себе у поети - він хотів стати художником, головні перипетії дитинства- отроцтва-юности (дяки-Ширяєв-Брюлов) зумовлені цим. Слово прийшло супутньо, як схвильовані подорожні нотатки прочанина, що простує в обітовану землю, як надривний голос людського серця, що прагне жити у сродності (!), й божеволіє з розпачу, що не має на це права (хронологічно перша "Причинна" написана в апогеї викупу із кріпацтва, коли перспектива омріяного навчання в академії мистецтв опинилася під загрозою)... Все це й не тільки це стало предметом моєї монографії "Від Сковороди до Шевченка (пізнання національної ідентичности в дошевченківський період Нового українського письменства)", яка, сподіваюсь, побачить світ у перспективі найближчій.

Список використаної літератури

1. Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. Київ: Орій, 1992. 470 с.

2. Барабаш Ю. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. Київ: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія ", 2006. 744 с.

3. Грабович Г. Семантика котляревщини // Грабович Г. До історії української літератури. Київ: Основи, 1997. С. 316-332.

4. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. Львів, 1925. С. 105-106.

5. Єфремов С. Котляревський // Єфремов С. Літературно-критичні статті. Київ: Дніпро, 1993. С. 121-140.

6. Костомаров М. Слово о Сковороде по поводу рецензии на его сочинения в "Русском слове" // Костомаров М. І. Твори: У 2 т. Київ: Дніпро, 1967. Т. 2. С. 412-415.

7. Котляревський І. Твори: У 2 т. Київ: Дніпро, 1969. Т. 2. 244 с.

8. Лютий Т. Сковорода. Самовладання. Київ: Темпора, 2022. 632 с.

9. Нахлік Є. Перелицьований світ Івана Котляревського: текст - інтертекст - контекст. Львів: НАН України, ДУ "Інститут Івана Франка", 2015. 544 с.

10. Русов А. Какая роль "Возного" в "Наталке Полтавке"? // Киевская старина. 1904. Т. 83. Янв. С. 41-64 (Цитати зі статті подаю у перекладі, позаяк російською писалася вимушено, з огляду на горезвісний Емський указ).

11. Плевако М. Григорій Сковорода й українське письменство // Науковий збірник Харківської науково- дослідчої кафедри історії України. Пам'яти акад. М. Сумцова. Харків, 1924. С. 38-39.

12. Сковорода Г. Найкраще. Львів: Terra incognita, 2017. 320 с.

13. СковороДАР. Життя, творчість, спадок: збірка творів / укл. Н. Федорак; пер. З давньоукраїнської Н. Косенко, Н. Федорака; художн. К. Перепелиця. Харків: ВД "Школа", 2022. 416 с.

14. Ушкалов Л. Есеї про українське бароко. Київ: Факт, 2006. 284 с.

15. Ушкалов Л. Александру Хашдеу та його розвідки про Григорія Сковороду // Ушкалов Л. Сковорода та інші. Київ: Факт, 2007. С. 197-237.

16. Франко І. Сочинения Григория Саввича Сковороды // Франко І. Повне зібрання творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1981. Т. 29. 664 с.

17. Шаховской А. Казак стихотворец // Іван Котляревський проти: Полтавський батл / Упоряд., автор передм. і комент. Р. Чопик. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2019. 180 с.

18. Шевченко Т. [Передмова до нездійсненого видання "Кобзаря"] // Цит. за: Ушкалов Л. Есеї про українське бароко. Київ Факт, 2006. С. 5.

19. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. Київ: Наукова думка, 1990. Т. 1. 528 с.

20. References

21. Bagaliy D. Ukrainian itinerant philosopher Hryhoriy Skovoroda. Kyiv: Orii, 1992. 470 p.

22. Barabash Yu. Selected studies. Skovoroda. Gogol. Shevchenko. Kyiv: Kyiv-Mohyla Academy Publishing House, 2006. 744 p.

23. Grabovych G. Semantics of Kotlyarevshchyna // Grabovych H. To the history of Ukrainian literature. Kyiv: Osnovy, 1997. P. 316-332.

24. Hrushevskyi M. From the history of religious thought in Ukraine. Lviv, 1925. P. 105-106.

25. Yefremov S. Kotlyarevsky // Yefremov S. Literary and critical articles. Kyiv: Dnipro, 1993. P. 121-140.

26. Kostomarov M. A word about Skovoroda regarding the review of his writings in "Russkiy Slovar" // Kostomarov M. I. Works: In 2 vols. Kyiv: Dnipro, 1967. Vol. 2. P. 412-415.

27. Kotlyarevskyi I. Works: In 2 volumes. Kyiv: Dnipro, 1969. Volume 2. 244 p.

28. Lyuty T. Skovoroda. Composure. Kyiv: Tempora, 2022. 632 p.

29. E. Nakhlik. The Turned World of Ivan Kotlyarevsky: text - intertext - context. Lviv: National Academy of Sciences of Ukraine, State University "Ivan Franko Institute", 2015. 544 p.

30. Rusov A. What is the role of "Vozny" in "Natalka Poltavka"? Kievskaya starina. 1904. T. 83. Jan. P. 41-64 (Quotations from the article are given in translation, since they were written in Russian forcibly, in view of the notorious Emsky decree).

31. Plevako M. Gryhoriy Skovoroda and Ukrainian literature // Scientific collection of the Kharkiv Research Department of the History of Ukraine. In memory of Acad. M. Sumtsova. Kharkiv, 1924. P. 38-39.

32. Skovoroda G. The best. Lviv: Terra incognita, 2017. 320 p.

33. SkovoroDAR Life, creativity, heritage: a collection of works / incl. N. Fedorak; trans. From Old Ukrainian N. Kosenko, N. Fedorak; illustrated by K. Perepelytsia. Kharkiv: VD "Shkola", 2022. 416 p.

34. Ushkalov L. Essays on Ukrainian Baroque. Kyiv: Fact, 2006. 284 p.

35. Ushkalov L. Alexander Hashdeu and his research about Grygory Skovoroda // Ushkalov L. Skovoroda et al. Kyiv: Fact, 2007. P. 197-237.

36. Franko I. The works of Grygoriy Savvych Skovoroda // Franko I. The complete collection of works: In 50 volumes. Kyiv: Naukova dumka, 1981. Volume 29. 664 p.

37. Shakhovskoi A. Kazak poet // Ivan Kotlyarevskyi objections: Poltava battle / Edited by, author preface. and comment R. Chopyk. Lviv: LNU named after Ivan Franko, 2019. 180 p.

38. T. Shevchenko [Foreword to the unrealized edition of "Kobzar"] // Cit. by: Ushkalov L. Essays on Ukrainian Baroque. Kyiv Fact, 2006. P. 5.

39. Shevchenko T. Complete collection of works: In 12 volumes. Kyiv: Naukova dumka, 1990. Volume 1. 528 p.

Размещено на Allbest.ru