Документально-художня складова книги репортажів "Do zobaczenia w piekle" Войцеха Пестки

Анотація

Войцех Пестка - відомий сучасний польський письменник, перекладач, журналіст, лауреат багатьох літературних премій. Одним із найвідоміших творів митця є книга «Do zobaczenia w piekle», в основу якої покладено розповіді очевидців про події Другої світової війни, які автор літературно обробив і подав у вигляді репортажів. Метою нашого дослідження є з'ясувати документальну та художню складову відтворення історичних подій та людських доль у книзі репортажів «Do zobaczenia w piekle». Для реалізації поставленої мети було використано історико-культурологіч- ний та текстологічний методи дослідження.

Текст книги Войцеха Пестки є своєрідним авторським простором, у якому присутність автора є максимальною. Він не просто співпереживає героям, переймається їхніми життєвими колізіями, а впускає цих людей у своє власне життя. Але не як випадкових і тимчасових попутників, а як певну систему знаків, у чомусь навіть символічних. У репортажах вдало поєднано елементи публіцистики і художньої літератури. Документальний пласт у книзі «Do zobaczenia w piekle» є достатньо широким і різноманітним: це біографічні дані й фотографії респондентів; безліч різноманітних дат (особливо у розповідях про знаменитих людей); численні назви міст, сіл, вулиць, географічних об'єктів; перелік історичних подій тощо. Таким чином автор прагне максимально точно передати описані події, жодним чином не спотворивши їх. Художня складова книги передусім демонструється наявністю наратора та його оцінки описуваних подій. Також однією з рис художнього тексту є використання різноманітних тропів (епітетів, метафор, порівнянь тощо), за допомогою яких автору вдається зробити текст емоційним, чергувати ліричні відступи з інформаційно-статистичними епізодами.

У репортажах Войцеха Пестки органічно поєдналась публіцистика та художня література. Автор, варіюючи літературні й художні елементи, вміло балансує від художньої, ліричної настроєності до майже позбавлених образності текстів. Об'єднавши документальну та художню складову твору, Войцех Пестка зумів пов'язати чуже минуле із нашим теперішнім часом, з сучасними подіями, переживаннями. Зараз, як і колись, так само важливо не загубитися у цьому світі, не втратити себе. Людське життя позначене не так проблемою вибору, як питанням самосвідомості та ідентифікації. Тому герої книги «Do zobaczenia w piekle» можуть бути нам якнайкращим прикладом.

Ключові слова: репортаж, наратор, художній текст, публіцистика, документальна проза.

Summary

войцех пестка книга репортаж

Vyshnevska O., Terebus O. The documentary and artistic component of See You in Hell by Wojciech Pestka

Wojciech Pestka is a well-known contemporary Polish writer, translator, journalist, winner of many literary awards. One of the most famous works of the artist is the book See You in Hell, which is based on stories of the witnesses of World War II, which the author submitted in the form of reports. The aim of our research is to find out the documentary and artistic component of the reproduction of historical events and human destinies in See You in Hell. To achieve this goal, historical, cultural and textual research methods were used.

The text of Wojciech Pestka's book is a kind of author's space in which the presence of the author is maximal. He not only empathizes with the heroes, cares about their life conflicts, but lets these people into his own life. But not as accidental and temporary companions, but as a certain system of signs, in some ways even symbolic. The reports successfully combine elements of journalism and fiction. The documentary layer in the book See You in Hell is quite wide and varied: it is biographical data and photographs of respondents; different dates (especially in stories about famous people); numerous names of cities, villages, streets, geographical objects; list of historical events, etc. In this manner, the author seeks to convey the described events as accurately as possible, without distorting them in any way. The artistic component of the book is primarily demonstrated by the presence of the narrator and his assessment of the described events. Also, one of the features of the literary text is the use of various epithets, metaphors, comparisons, etc., by means of which the author manages to make the text emotional, alternate lyrical digressions with informative and statistical episodes.

In Wojciech Pestka's reports, journalism and fiction were organically combined. The author, varying literary and artistic elements, skilfully balances from an artistic, lyrical mood to almost devoid of imagery texts. By combining the documentary and artistic components of the artistic work, Wojciech Pestka managed to connect someone else's past with our present, with modern events and experience. Now, as before, it is just as important not to get lost in this world, not to lose yourself. Human life is marked not so much by the problem of choice as by the question of self-awareness and identification. Therefore, the heroes of the book «Do zobaczenia w piekle» can be the best example for us.

Key words: reportage, narrator, literary text, journalism, documentary prose.

Постановка проблеми

Книга репортажів про події Другої світової війни «Do zobaczenia w piekle. Kresowa apokalipsa: reportaze» Войцеха Пестки вийшла друком 2009 року у Варшаві. В основу покладено розповіді очевидців про події Другої світової війни, які автор літературно обробив і подав у вигляді репортажів. Митець звертає увагу на життя мешканців околиць Речі Посполитої, занурених у вир історії та «великої політики». Більш того, він не зосереджується виключно на переживаннях поляків, що являє манеру тогочасного письменства: зображення польського національного мучеництва. В даному випадку все інакше. Нара- тор веде розмову також із українцями, євреями, білорусами, латишами. Таким чином, його розповіді мають універсальний вимір, оскільки їх лейтмотивом стає доля окремої людини в тоталітарній системі, незалежно від її національної або релігійної приналежності. У системі, в якій власна точка зору, вірність моральним принципам, а, інколи звикла, людська добропорядність стають злочином, суворо переслідуються владою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій з даної теми. Наукових досліджень про книгу репортажів «Do zobaczenia w piekle» немає, проте на сторінках польських та українських періодичних видань з'явилися рецензії та відгуки з різними її оцінками. Божена Горська, авторка рецензії «Pejzaz z w^drowcem», зазначила: «Книга Войцеха Пестки є чимось більшим, ніж просто збірником репортажів про Кресовий апокаліпсис. Це також плід довгої, по суті самотньої, романтичної подорожі» [1]. Основні міркування дослідниці стосуються таких аспектів: 1) книга Войцеха Пестки перегукується з «Божественною комедією» Данте (принаймні, частиною про пекло), тут також домінуючим прийомом є мандрівка, подорож; 2) героями репортажів є як відомі персоналії (напр., Бруно Шульц чи Станіслав Вінценз), так і нікому не відомі люди; при цьому автор не намагається впорядкувати розповіді ієрархічно, він просто уважно слухає кожну людину, переймається її трагічною долею; 3) автор намагається не робити жодних оцінок, навіть якщо йдеться про дуже дражливі (в контексті українсь- ко-еврейсько-білорусько-польських взаємин) історичні події. Як зазначає авторка рецензії: «Це не шкільна читанка. Інтелігентній людині треба залишити можливість оцінити все на власний розсуд. Бо кожне людське життя заслуговує на увагу» [1]; 4) «Do zobaczenia w piekle» є багатожанровим твором, до якого входять репортажі, інтерв'ю, есе; він, безсумнівно, знаходиться у межах літератури факту [1].

Досить високу оцінку книзі дав також Марек Вєжбіцкі у рецензії «Do zobaczenia na Kresach. Kilka uwag o ksi^zce Wojciecha Pestki «Do zobaczenia w piekle. Kresowa apokalipsa: Ukraina, Polska, Bialorus, Lotwa». Він зазначив: «Книга Вой- цеха Пестки має багато позитивних ознак. Передусім це те, що автор показує життя звичайних жителів Кресів, кинутих на жорна історії. Більш того, автор не концентрується виключно на переживаннях і досвіді поляків (що загалом характерне для тих, хто описує бурхливі події на тих територіях). Автор не обмежується лише польськими долями. Він розмовляє також з українцями, білорусами, євреями, латвійцями. Таким чином його дослідження набуває універсального виміру, оскільки лейтмотивом стає індивід у тоталітарній системі, не залежно від походження чи культурних вподобань» [2]. На відміну від Божени Гoрської', яка звернула увагу на структурні особливості книги, Марек Вєжбіцкі зосередився виключно на культурно-історичному аспекті. На його думку, події Другої світової війни на кресах загалом дуже складно оцінювати польському історикові: по-перше, через те, що більшість поляків пов'язують з цим періодом особисті емоції, по-друге, кожен з народів, про які йдеться у книзі, має свою історіографію і оцінку відповідних подій. Автор рецензії обережно балансує між питаннями, які стосуються польсько-українських конфліктів часів війни (зокрема, згадує так звані «злочини УПА»). Складається враження, що він не стільки аналізує книгу Войцеха Пестки, скільки використовує її як привід порозмовляти про дражливі історичні питання. Насамкінець, Марек Вєжбіцкі акцентує увагу на тому, що «Do zobaczenia w piekle» - це літературний твір, а не збірка документів про війну [2].

Чимале зацікавлення викликала книга «До побачення у пеклі» в українському перекладі Андрія Павлишина (Львів, 2012). Змістовні рецензії на це видання написали Василь Слап- чук, Євген Баран і Сергій Дзюба.

Мета дослідження - з'ясувати документальну та художню складову відтворення історичних подій та людських доль у книзі репортажів «Do zobaczenia w piekle».

Виклад основного матеріалу

Відповідаючи на суспільний резонанс, який викликала збірка «Do zobaczenia w piekle», її автор зауважив: «У мене не було наміру написати книгу, яка була б «за щось чи проти когось», я хотів повестися чесно зі своїми співрозмовниками та по відношенню до самого себе. У мене не було наміру постачати аргументи політикам та іншим громадським чи релігійним організаціям, вписуватися в ідеологічні маніпуляції. Я не засуджував, не обвинувачував, не нав'язував істини» [3]. Неоднозначні відгуки на книгу є свідченням того, що вона написана на актуальні та близькі сучасникам теми, з різних сторін показує долі представників різних національностей та історію різних держав у часи воєнного лихоліття, акцентує увагу на проблемі історичної пам'яті.

Документальний пласт у книзі Войцеха Пестки досить виразний і насичений: це численні згадки про історичні події, імена, прізвища, дати, назви географічних об'єктів тощо. Переважну більшість усіх фактичних даних, які подає автор, можна перевірити.

Конкретний репортаж завжди починається коротенькою нотаткою, у якій наводяться біографічні факти про респондента (людини, з якою розмовляв автор, яка є джерелом первинної інформації). Наприклад: «Alfred Schreyer, polski muzyk i dyrygent pochodzenia zydowskiego, urodzony 8 maja 1922 roku w Drohobyczu...» [4, 8]. Для більшої переконливості подається також фотографія особи, уточнюються обставини і час, коли автор брав інтерв'ю чи зустрічався з респондентом. У разі, якщо окремий репортаж базується не на спогадах конкретної людини (як, наприклад, «Chatyn. Obraz zamierzonej tragedii»), то подаються певні факти про описувану місцевість. Також в анотаціях до репортажів трапляються цитати очевидців, які наче анонсують подальший зміст тексту (прийом, характерний для публіцистичних жанрів). Наприклад, перед репортажем «Nie rzucimswiqtyn... Obrachunek z sumieniem» подано цитату ксьондза Людвіка Рутини, яка потім знову повторюється в основному тексті: «Wpadliprzez kuchniq dojadalni, zabili strzalem zkarabinu organistq, chwycili proboszcza. Ubieralem siq w sqsiednim pokoju, uslyszalem huk, zaryglowalem drzwi, skoczylem w okno. Rzucili za mnq granat, upadl mi pod nogi, ale nie wybuchl» [4, 34].

Події автор не завжди подає у хронологічній послідовності, але до різноманітних дат, як-от рік народження і смерті, важливих подій в житті окремої людини, переломних моментів в історії та ін., ставиться дуже скрупульозно. Так само уважний він до імен і прізвищ людей, про яких він розповідає. Ось як виглядає такий коментар: «Tu, w Drohobyczu, urodzil siq, jako „dziecko nieslubne”, wedlug wpisu do ksiqgi metrykalnej, 12 lipca 1892 roku, Bruno Schulz, najmlodszy syn Jakuba Schulza, wlasciciela blawatnego sklepu, i Hendel Henriety z domu Kuhmerker» [4, 10]. Речення з даними про народження чи смерть, здебільшого короткі і лаконічні, позбавлені емоційної інтерпретації чи другорядних деталей. Вони справді виглядають як записи у некролозі чи метриці: «Juz nikt z zyjqcych w Drohobyczu nie moze pamiqtac Jakuba, ojca Brunona Schulza. Zmarl 22 czerwca 1915 roku, w tym samym roku splonql dom przy Rynku 12, w ktorym miescil siq sklep» [4, 10]. Через висловлювання такого типу оповідь стає неоднорідною: окремі шматки тексту сприймаються сухо, як виписки з канцелярських книг, натомість інші виразно позначенні авторським «я» і формують емоційний пласт.

Загалом у книзі безліч різноманітних дат, навіть у ліричних відступах автор не забуває сигналізувати про те, коли і за яких обставин відбулася певна подія (як в особистому, так і в історичному вимірі). Окремі тексти настільки переобтяжені такими деталями, що сприймаються як біографія з підручника чи суто історичний нарис. Треба сказати, що кількість дат у тексті безпосередньо залежить від тематики репортажу: найбільше їх у розповідях про видатних людей (як Бруно Шульц чи Станіслав Вінценз). Очевидно, автору важливо максимально точно викласти факти, щоб уникнути потенційних неоднозначностей чи контроверсій, які завжди супроводять біографії відомих персоналій.

Ще один важливий компонент документальності книги «До побачення в пеклі» - численні назви міст, сіл, географічних об'єктів, вулиць та ін. Усе це разом з датами створює дуже чітке хронологічно-просторове обрамлення. На якій би сторінці читач не відкрив книгу, він одразу розуміє, де і коли відбуваються описувані події. Наприклад: «Uciekalismy przed bandami calq grupq, wszyscy nasi, najpierw do Tarnopola, pozniej na zachod, do Polski. W rozsypkq poszlismy, dopiero kiedy poczulismy siq bezpieczni. Juz po polskiej stronie. W czerwcu w Zabrzu nastqpilo rozlokowanie, nas skierowano do Prudnika - Neustadt. Pozniej byly Mieszkowice, Rodziczka, Niszkalowice» [4, 41].

У тексті виразно помітно два пласти - сучасний та історичний (період Другої світової). Автор згадує численні назви, які існували тоді та існують зараз, іноді називає чи зазначає колишні назви і дає пояснення, як і чому вони змінилась: «Idq na miasto. Kiedys tu byla ulica Czackiego. Tu zginql Schulz. W tym miejscu w chodnik wmurowano nie tak dawno mosiqzna tablicq» [4, 19]. Окремі назви відтворюють специфічну атмосферу і колорит міста чи села. Наприклад, назви магазинів у Дрогобичі, які запримітив автор під час прогулянки: «Strzqpy dajqcych siq odczytac pod lupq napisow z szyldow „...Towarzystwo", „Teofil Jablonski", „Sklad", „Фризйер"» [4, 9]. У тексті нерідко згадуються реалії, зрозумілі тільки місцевим жителям або загалом українцям. Скажімо, фразу «wracam na kwaterq, przeciez noc i trzeba spac. To w poblizu stadionu „Junaka" przy wylocie na Truskawiec» [4, 19] краще зрозуміють мешканці Дрогобича, адже про географію саме цього міста йде мова. Письменник навіть скалькував назву стадіону, щоб зберегти її автентичне звучання. Подібні кальки трапляються у тексті не так часто, однак вони надзвичайно виразно характеризують специфіку сучасних українських міст, вказують на цікаві реалії життя українців очима іноземця: «Na skrzyzowaniu zbierajq siq do odjazdu ostatnie przed nocq „marszrutki"» [4, 12]; «Siadam na lawce z butelkqpiwa. „Lwiwskie"» [4, 11].

Початок репортажу «Maz z bladym ksi^zycem nad miastem» засвідчує, що Войцех Пестка користувався даними, які можна знайти тільки в регіональних архівах: «Pol miasta stanowili Polacy, pol miasta Ukraincy, trzeciq polowq Zydzi. Poltora miasta. Razem, wedlug danych z 1921 roku, Drohobycz liczyl 26 736 mieszkancow» [4, 9]. Як бачимо, автор не обмежується лише розмовами зі свідками подій Другої світової. Він старанно опрацьовує матеріали, які характеризують історичне тло описуваних подій, звертаючи при цьому особливу увагу на регіональні особливості і місцевий колорит. Статистичні дані переконують читача у обізнаності автора і відкидають можливі сумніви в автентичності інформації. Ми дізнаємося, наприклад, що у Бориславі (місто поблизу Дрогобича) на початку ХХ ст. було 300 нафтовидобувних шахт, у яких працювало 10000 робітників; що у Білорусії поблизу Катині під час війни було спалено 618 сіл, 185 з яких так і не відбудували тощо.

Як бачимо, «Do zobaczenia w piekle» має дуже солідне документальне підґрунтя. Окрім вже названих груп фактів можна ще виокремити назви історичних документів, імена і прізвища відомих історичних осіб (письменники, громадські і політичні діячі, військові, вчені), назви місцевих інституцій тощо. Усе це складно охопити. Одне зрозуміло напевно: автор дуже послідовний у своїй настанові не спотворити історичні реалії, максимально точно вказати, що, де і коли відбувалося.

Варто зазначити, що книга Войцеха Пестки має також певні особливості, які пов'язують її з науковим стилем. Мова йде, передусім, про численні цитати, вміщені у тексті. Розгляньмо такий приклад: «Tekst aktu odnotowuje, ze ojciec dziecka „przyznal siq do ojcostwa" i zawarl „z matkq tego dziecka" zwiqzek malzenski wedle wymogow ustawy cywilnej dnia 8 X 1892 r - przytoczq za Jerzem Ficowskim ten malo znany fakt (J. Ficowski. Okolice sklepow cynamonowych. - Krakow-Wroclaw 1986)» [4, 10]. Автор не лише виокремлює цитату курсивом і в самому тексті покликається на автора висловлювання, він ще й додає бібліографічне посилання, яке при потребі можна легко перевірити.

Не усі цитати Войцех Пестка оформляє так по-науковому і скрупульозно, проте принцип написання курсивним шрифтом зберігається, що спрощує читачам рецепцію: відразу зрозуміло, де говорить сам автор, а де він просто посилається на інших людей. Серед таких цитат трапляються різноманітні: факти з біографії, художні тексти письменника, про якого йдеться (скажімо, у першій частині багато цитат з прози Бруно Шульца), висловлювання респондентів, витяги з офіційних документів, виписки з газет. У першому репортажі «Maz z bladym ksi^zycem nad miastem», про який уже згадувалось, є близько десяти посилань на різні літературно-критичні джерела про Бруно Шульца (Фелікс Мілан, Єжи Фіцовський, Карл Гунтер, Юзефіна Шелінська та ін.), тому текст сприймається майже як літературознавча стаття. Щоправда, такій рецепції перешкоджають численні образні засоби.

У тексті трапляються навіть посилання на цитування з інтернет-ресурсів: «Otwieram stronq internetowq www. khatyn.by i znow slyszq plytki, cierpki dzwiqk dzwonu. Wracajq wspomnienia - i czuje dreszcz zimna na plecach» [4, 31].

Кількість цитат, як уже згадувалось, залежить від тематики тексту, однак серед усіх репортажів немає жодного, де б цитат не було взагалі. Автор часто застосовує прийом непрямої мови (особливо коли розповідає вустами респондента), однак навіть у таких текстах окремі шматки позначені курсивом, інакше кажучи - дослівно відтворюють чиєсь висловлювання.

Усі наведені приклади ілюструють документальну площину тексту, яка вказує на тісний зв'язок книги з публіцистикою. Треба зазначити, що в українському перекладі трохи по-іншому визначено жанрову специфіку твору: «Збірка есеїв відомого польського журналіста Войцеха Пестки оповідає читачам важливу і цікаву інформацію про екзистенцію мешканців Центрально-Східної Європи, котрі успадкували яскраву культурну і політичну традицію, укорінену ще у довоєнній добі, зазнавши водночас важких випробувань під час тоталітарних режимів» [5, 2]. Як бачимо, українські упорядники назвали книгу «Do zobaczenia w piekle» збіркою есе. Загалом есе і літературний репортаж - подібні жанри, адже знаходяться на межі літератури і публіцистики, часто мають схожу структуру і мовні особливості. Однак есе не обов'язково має спиратися на свідчення очевидців чи проведені автором інтерв'ю, це може бути досить вільна інтерпретація загальновідомих фактів. Щоправда на звороті книги вміщено ще одну коротку анотацію, де твори названо «болісно відвертими репортажами про долі людей, покалічених Другою світовою війною» [5, 2]. Очевидно, упорядники не надто переймалися жанровим визначенням книги, вільно інтерпретуючи наукові терміни.

Як уже згадувалося, літературна складова є обов'язковою у гібридних жанрах. Розглянемо основні прояви цієї «літературності» у збірці «Do zobaczenia w piekle».

Окрім документальної, у книзі «Do zobaczenia w piekle» має місце й художня складова. Найпершою ознакою, за якою ми можемо визначити художні компоненти твору Вой- цеха Пестки, є наявність оповідача. Наратор у збірці дуже помітний. Здебільшого він веде оповідь від першої особи: «Wieczorem ostroznie, zeby wyminqc kaluze, idq po drewnianych krawqznikach ulicy Solny Stawek. Patrzq na stloczone drewniane domki, postawione byle jak, zabite na krzyz deskami, zasloniqte do polowy okna, w ktorych krolujq pelargonie. Na sznurach naciqgniqtych pomiqdzy zdziczalymijabloniami w ogrodzie szarzeje posciel. Pusto, mieszkajqcy tu ludzie ukryli sip za zamkniptymi drzwiami koslawych chalup, jakby chcieli przeczekac, ominqc ten powracajqcy, cudzy czas» [4, 9]. Оповідач не просто максимально детально описує все побачене, а й досить часто виражає своє ставлення, подає суб'єктивну оцінку. В наведеному епізоді це виявляється у метафоризованому порівнянні «jakby chcieli przeczekac, ominqc ten powracajqcy, cudzy czas», епітетах «zdziczale jablonie», «stloczone domki», «koslawe chalupy». Пейзаж автор інтерпретує меланхолійно, акцентує увагу на сірих барвах (вечірня пора), лише трохи розбавлених цвітом пеларгонії. Похмурий, образний опис, без сумніву, передає настрій самого наратора, який, споглядаючи картину спустілого Дрогобича, і сам поринає в меланхолійні спогади.

Ще одна риса художнього тексту - використання різноманітних художніх засобів. Без образних елементів книгу Вой- цеха Пестки важко уявити. Потужна документальна основа суттєво збагачена метафорами, порівняннями та іншими засобами, що робить текст динамічнішим, пластичнішим і емоційнішим. Усі ці тропи сприяють читабельності, охудожнюють текст і відволікають читача від численних, часто навіть нав'язливих дат і фактів. Для прикладу розглянемо наступний фрагмент: «W nocy padal snieg. Zimq snieg nie budzi zdziwienia. Teraz powoli topnial: bialy, niezdeptany calun jeszcze okrywal srodlesnq polane. Nadawal temu miejscu dostojenstwo ipowagp, sprowadzalpostrze- ganie do kadru z dokumentalnego filmu. Pomipdzy biel i czern, radosc narodzin i ciemnq rozpacz smierci - jakby nie bylo posred- nich odcieni, innych uczuc. Jedynie takie ostateczne rozstrzygnip cia. Cipzkie od wilgoci, olowiane powietrze wciska sip za kolnierz, plecypokrywa gpsiaskurka... dreszcz. Zimno, marznq rpce, chociaz temperatura utrzymujp sip w granicach zera... Buty przemakajq, lgnq w mokrej brei, wyciskany przez podeszwy na boki rozwodniony snieg wydaje charakterystyczny chlupot. Idp, odglos krokow wraca odbity od sciany lasu. Przenikliwy, cierpki dzwipk dzwonu nagle wypelnia polanp. Jedno uderzenie. Skurcz serca. Z bliska poczer- niala postac starego mpzczyzny o wystajqcych zebrach, ktory niesie na rpkach umierajqcego chlopca, przytlacza wielkosciq, wydaje sip jeszcze bardzie monumentalna. Chropowata, surowa brylapomnika goruje nad polanq» [4, 24]. Якщо поданий текст аналізувати поза контекстом, він сприймається як художній. Це ліричний монолог людини, яка потрапила в Хатинь і побачила меморіальний музей жертв ІІ світової війни. Автор не стільки описує картину (фактів тут дуже мало - падає сніг, холодно, посеред галявини знаходиться постамент), скільки інтерпретує побачене через свої емоції. Епізод сповнений смутку і співчуття до невинних жертв: «snieg nadawal temu miejscu dostojenstwo i powagp»; «ciemnq rozpacz smierci»; «skurcz serca» тощо. Численні метафоризовані епітети персоніфікують природу: «cipzkie od wilgoci, olowiane powietrze»; «przenikliwy, cierpki dzwipk dzwonu»; «chropowata, surowa bryla» тощо. Автор не лише співчуває, він намагається осмислити побачене, зокрема, подає філософські міркування про чорне і біле, про радість народження і трагізм смерті. Якби не окремі втручання у текст (напр. згадки про відстань від Хатині до Мінська, чи про те, що в таку погоду сюди рідко заїжджають екскурсії), читач міг би сприйняти текст як новелу чи оповідання.

Зрозуміло, що не всі репортажі книги «Do zobaczenia w piekle» містять такі образні і ліричні описи. Розповіді Войцеха Пестки структурно неоднорідні, що загалом їм на користь: кожен репортаж має своє «обличчя», оригінальну будову;

у книзі немає якогось спрощеного шаблону, який можна без зусиль простежити. Ліричні відступи у різних пропорціях чергуються з дуже інформативними, насиченими фактами епізодами. Завдяки цьому автор постійно тримає читача в напрузі.

Треба зазначити, що навіть у сухих, статистичного характеру висловлюваннях трапляються елементи, які вносять суб'єктивну оцінку, увиразнюють роль автора та його інтерпретацію подій.

Розглянемо такий приклад: «Pierwsza taka kopalnia ropy naftowej powstala w Slobodzie w 1879 roku i wkrotce zyskala miano najwipkszej w Galicji. Rok pozniej zalozono tu fabrykp maszyn gorniczych oraz Pierwsze Towarzystwo Eksploatacji Nafty i Wosku Ziemnego, a szesc lat po nich rurociqg naftowy Sloboda Rungurska-Peczenizyn. ... Prawie w tym samym czasie, 12 lipca 1892 roku, w nie tak odleglym Drohobyczu, w swiecie naznaczonych naftq ipozorem realnosci, urodzil sip Bruno Schulz jako najmlodsze z dzieci Hendel Henriety i Jakuba» [4, 47]. Текст сприймався б як інформаційна замітка у газеті, якби не метафора «w swiecie naznaczonych naftq ipozorem realnosci, urodzil sip..». Поданий приклад засвідчує, що навіть у епізодах, переповнених фактами і датами, може проявитись авторська оцінка подій. Варто при цьому зазначити, що Войцех Пестка дуже обережний у своїх інтерпретаціях: він тримається трохи осторонь подій (стримані образні засоби) або оцінює дуже очевидні речі (як-от трагізм війни чи туга за загиблими). У такий спосіб автор тримає дистанцію, намагається не нав'язувати читачеві свої емоції щодо описуваного (а такі емоції і враження він, без сумніву, має), дає можливість самому розібратися в усьому, що відбувається, зробити власні висновки.

Письменник передає особливості мови своїх героїв, що позначається на індивідуалізації оповіді персонажа. Репортажі містять багато історій, розказаних респондентами. Окремі з них, як-от «Czetwertyna znaczy czwarta cz^sc», написані у формі розповіді іншої людини.

Така манера оповіді потребує аргументації. По-перше, безсумнівні дослівні висловлювання (цитати) подаються у книзі курсивом, часто містять додаткові посилання на джерело. Висловлювання респондентів, натомість, подаються суцільним текстом, звичайним шрифтом, іноді містять графічні (знак тире) або синтаксичні вказівки (говорить..., розповідає..., як сказав. та ін.). По-друге, розповіді очевидців виглядають якщо не досконалими з точки зору стилю, то, принаймні, досить добрими. Це суперечить тому факту, що під час інтерв'ю людина розмовляє спонтанно, робить чимало помилок, допускає штучні нагромадження речень, іноді алогічно висловлюється тощо. У репортажах Войцеха Пестки всього цього немає. Трапляються певні відмінності, пов'язані з індивідуальними особливостями висловлювання, однак вони не дуже принципові. Наприклад, Альфред Шреєр при описі концентраційного табору використовує розмовні, згрубілі слова і словосполучення: «machojki» (махінації), «oglupialy wiesniak» (одурілий селюк); порівняння: «zabijal wipzniow jak zwierzpta», «nogi mialem ogromne jak klody»; яскраві епітети: «przerazeni chlopi», «straszliwy glod», «sparalizowani strachem». Опис дуже експресивний, містить виразно негативну оцінку подій.

Такого типу висловлювань у книзі небагато. Суттєво більше емоційно нейтральних, детальних описів. «Сухий», фактографічний виклад часто суперечить самому змісту висловлювань. Важко уявити, що людина спокійно і без емоцій описує процес власних тортур, не вживає при цьому експресивно забарвленої лексики і не використовує підходящих у такій ситуації еліптичних чи окличних речень. Наприклад, Дарія Гусак, героїня репортажу «Proporce jezdzcow niezapowiedzianej apokalipsy», так описує своє ув'язнення: «Zostalam aresztowana we Lwowie 2 marca 1950 roku, chodzili juz za mnq, to mialo bye ostatnie spotkanie przed moim wyjazdem. Lapali mnie za r$ce, zebym nie mogla si^gnqe po bron albo trucizn§. Skrqpowali, wrzucili do samochodu, bylam im potrzebna. Sledztwo prowadzil kapitan Huziejew, obci^li mi wlosy, bili po glowie, uszach, r^kach, nogach. Moje nogi przypominaly desk$ do prania. Przypalali papierosami, miazdzyli palce w drzwiach, bili gumowymi palkami» [4, 159]. Дарія аж надто спокійно розповідає про те, як її пальці затискали дверима, били по голові і вухах, припалювали цигарками. Цей текст, як і інші висловлювання такого типу, автор, без сумніву, обробив. Мотивація Войцеха Пестки різнорів- нева: позбавити читача вантажу зайвих емоцій, дозволити самостійно інтерпретувати описуване; стилістично об'єднати різнорідні висловлювання в цілісний текст; зробити акцент на подієвій, а не емоційній стороні; «втиснути» у текст якомога більше фактів тощо.

Висновки

Кожна праця публіцистичного характеру містить опис низки фактів. Чим більше таких фактів - тим глибша і докладніша праця. Однак описати і класифікувати усі факти неможливо, особливо якщо йдеться про такий широкий діапазон, як події Другої світової війни на кресах. Автор постає перед вибором - які факти залишити, а від яких відмовитись. Вже сам цей вибір вносить літературну складову у текст, адже обирає автор суб'єктивно, спираючись на власний світогляд та ієрархію цінностей.

Однозначно визначити, які факти обрано об'єктивно, а які суб'єктивно, складно. Можна взяти за основу критерії вторинності (факт, не обов'язковий для розуміння відповідної теми) і тема- тичності (факт, який виходить за межі теми, яку розглядає автор).

У репортажах Войцеха Пестки є чимало даних, які можна визначити як «цікаві факти». Якщо виходити з суто документа- лістичної позиції, такі факти у тексті не обов'язкові, вторинні, більш того, вони відволікають від основної сюжетної лінії. Однак з літературної позиції такі «цікавинки» увиразнюють текст, роблять його динамічнішим, актуалізують авторські смаки. Наявність у тексті цікавих фактів означає, що автор у своєму виборі керується не лише об'єктивними даними на базі архівних джерел. Він згадує цікаві деталі, епізоди, акцентує увагу на другорядних фактах.

Цей процес сам по собі позначений суб'єктивним (емоційним) вибором: Войцех Пестка віддає перевагу тим фактам, які імпонують йому самому, інакше кажучи, характеризують його особисті смаки.

Отже, у репортажах Войцеха Пестки органічно поєднались особливості публіцистики і художньої літератури. Аналізуючи окремі розповіді, можна дійти певних висновків: баланс літературних і публіцистичних елементів суттєво варіюється - від художньої, ліричної настроєності до майже позбавлених образності текстів, які містять виключно спогади респондентів; баланс художніх і нехудожніх прийомів залежить також від кількості матеріалу, яким оперує автор, його особистою компетенцією в окремих питаннях, індивідуальними особливостями респондента тощо.

Література

1. Gorska B. Pejzaz z w^drowcem. URL: http://www.proszynski.pl/ index.php?mod=recenzje&rcid=1100&pid=30037.

2. Wierzbicki M. «Do zobaczenia na Kresach». Kilka uwag o ksiqzce Wojciecha Pestki „Do zobaczenia w piekle. Kresowa apokalipsa: Ukraina, Polska, Bialorus, Lotwa”». URL: http://www.proszynski.pl/ index.php?mod=recenzje&rcid=1101&pid=30037

3. Пестка В. «Письменник існує у невеликому просторі своєї мови...» / Інтерв'ю з В. Песткою. URL: http://supraphon.livejournal. com/ 23988.html.

4. Pestka W. Do zobaczenia w piekle. Warszawa: Proszynski i S-ka, 2009. 199 s.

5. Пестка В. До побачення в пеклі. Львів : Астролябія, 2012. 192 c.

Размещено на Allbest.ru