Художні особливості "літературного автопортрета" у щоденниках художників ХІХ ст. (Т. Шевченка, А. Мокрицького, Л. Жемчужникова)

У дослідженні розкрито цілісне осмислення феномена діарного автопортрета як форми самозображення та самопізнання художника, що відбувається через внутрішній діалог у контексті епохи та культури. Автопортрет у щоденниках розглядається як багатогранна (психологічна, соціальна, побутова, інтелектуальна тощо) динамічна характеристика особистості автора; він формує образ письменника таким, яким він сам себе бачить, або хоче бачити.

Ключові слова: автопортрет, щоденник, егодокумент, нарація, метанаратив, діалог, автокомунікація.

Summary

Keywords: self-portrait, artist's diary, egodocument, narration, metanarrative, dialogue, self-identification.

Щоденники художників як їх «літературні автопортрети» [5, с. 254] - це складні тексти, у яких зображення поєднується з ідеєю, рефлексивністю та мистецтвом самопізнання; він «докидає стільки великих і дрібних рисочок до відомого з інших джерел образу» [5, с. 270]. Щоденник і автопортрет - це документальна і водночас художня спроба автора розповісти про себе від першої особи. Автори створюють літературний текст, який, «долаючи літературність, сприймається як сама реальність, не перестаючи при цьому бути літературою» [8, с. 443]. Це «унікальний приклад інтерференції двох дискурсів <...> одночасно і текстуалізація життя, і онтологізація тексту» [2, с. 10]. Важливо, що мотиви створення художніх автопортретів і щоденників, зазвичай однакові - потреба у самовираженні, сповіді, рефлексії, бажання осмислити власне життя тощо.

Відомі живописні автопортрети Мокрицького 1840 року та Жемчужникова - 1853. Шевченко теж часто звертався до жанру автопортрета в мистецтві протягом усього життя. На сьогодні відомо близько 50 самозображень поета [9, с. 106]. У них «досить реалістично відображено зовнішність митця» [9, с. 106]. Як слушно зазначає Г. Грабович, «кожний Шевченків автопортрет, як і кожний його поетичний твір, є програмовим самоствердженням» [3, с. 106].

Перш за все, потрібно визначити зовнішні та внутрішні мотиви, які спонукали митців вдатися до такого своєрідного автопортретування як написання щоденника. Мокрицький почав вести записи у Пирятині в лютому 1834 р. і завершив 1840 у Борзні. Шевченко писав «Журнал» трохи більше ніж рік: перший запис, датований 12 червня 1857 року, зроблено у Новопетровському укріпленні, останній - 13 липня 1858 в Петербурзі. Мокрицький через брак грошей був змушений залишити навчання у Петербурзі та повернутися у батьківський дім у Пирятині, де заробляв, малюючи портрети місцевих поміщиків (М. Маркевича, С. де Бальмена, П. Ґалаґана). Саме атмосфера очікування поєднує початок щоденника Мокрицького і «Журналу» Шевченка. Молодий Мокрицький чекає можливості відновити навчання в Академії мистецтв, а Шевченко сподівається свободи, звільнення із заслання, щоб розпочати нове життя: «Живописцем-творцом я не могу быть, об этом счастий неразумно было бы и помышлять. Но я, по приезде в Академию, с Божию помощью и с помощью добрых и просвещенных людей, буду гравером a la aquatinta и <...> надеюсь сделать что-нибудь достойное возлюбленного искусства» [10, с. 70].

Серед можливих причин звернення Мокрицького до щоденника саме у цей період - смерть батька, безперспективна закоханість у дружину брата (записи 23 лютого, 10 квітня 1834), необхідність залишити Петербург. Щоденник дає Мокрицькому змогу осмислити свої переживання, зрозуміти чому він навчився, проаналізувати недоліки у своїй роботі, упорядкувати думки і плани на майбутнє (мрії молодого автора дещо наївні, альтруїстичні й патріотичні): «Хочу записать своё намерение и прямую цель, для того, чтобы со временем поверить себя и увидеть, сколько время и обстоятельства сильнее над нашими лучшими желаниями <...> Вот моё желание: достигнуть в живописи значительного успеха и основать школу в Малороссии, именно в Пирятине, <...> жениться и устроить свою жизнь для пользы отечеству, и именно в Малороссии» [4, с. 56-57].

Мемуари («воспоминания») Жемчужникова можна лише умовно назвати щоденником. Свої спогади він почав писати у зрілому віці, у 90-х рр. ХІХ ст, на основі щоденникових записів попередніх років. Його основне бажання - лишити свідчення про свою епоху, про знайомих видатних сучасників, вчителів і друзів: «Воспоминания эти будут <...> не бесполезны для других, так как в них <...> отразится жизнь человека своего времени» [6, с. 26] або пізніший запис: «Утешаю себя тем, что рассказ мой будет не бесполезен тому, кто пожелает ознакомиться с тем переходным временем» [6, с. 394]. Однак він використав у них саме щоденникові записи, які вів, за його власним свідченням, з 1847 р. до 1860-х [6, с. 53]: «Я уже упоминал, что вел дневник и что многое из него потеряно; но то, что сохранилось, я буду помещать здесь целиком, так как дневник передает именно то, что происходило в то время, правдивее и жизненнее, чем передавал бы я в своих воспоминаниях, когда прошло более сорока лет» [6, с. 287]. Іноді він у тексті повністю наводить щоденникові нотатки (наприклад, жовтень-листопад 1856 р. або паризькі замітки 1858 р.). Перші дві частини мемуарів описують навчання та життя у Петербурзі у 1828-1852 рр., третя частина (1853-1855 рр.) - подорожі в Україну, знайомство з дружиною, четверта і п'ята (1857--1860-ті) - одруження, виїзд за кордон, шоста частина присвячена спогадам про Шевченка. Суттєвою відмінністю спогадів Жемчужникова від щоденників Мокрицького і Шевченка є те що він готував свій текст до публікації, редагував його та навіть видав перші дві частини і частково третю у журналі «Вестник Европы» у 1899-1900-х рр.

Для Шевченка «Журнал» пов'язаний із необхідністю осмислення пережитого, що відбувається через вербалізацію, це спосіб самолікування, він хоче не просто згаяти час, а виговоритися: «Сей журнал, который в эти томительные дни ожиданий сделался для меня необходим, как страждущему врач» [10, с. 38]. Звідси - висока інформаційна концентрованість перших записів, коли, по суті, автор подає «екстракт» минулих подій. Після звільнення Шевченко підкреслює як важко дається йому зміна статусу: запис 28 серпня 1847 - «я от избытка восторга не знаю, что с собою делать, и, разумеется, только бегаю взад и вперед по палубе, как школьник, вырвавшийся из школы. Теперь только я сознаю отвратительное влияние десятилетнего уничижения. Теперь только я вполне чувствую, как глубоко во мне засела казарма со всеми ее унизительными подробностями. И такой быстрый и неожиданный контраст мне не дает еще войти в себя. Простое человеческое обращение со мною теперь мне кажется чем-то сверхъестественным, невероятным» [10, с. 87].

Через автопортретування відбувається оцінка митцями і зовнішніх подій приватного життя, і змін у власному внутрішньому світі, складних душевних трансформацій. Автокомунікація - це зосередження автора на власних переживаннях та творчості; людина за несприятливих особистих обставин, відчуваючи потребу у комунікації, але не знайшовши потрібного комунікативного партнера, реципієнта, зосереджується на собі. «Дневник» Мокрицького містить елементи психологічних нотаток, у яких автор вдається до самопізнання: «Я радуюсь и горжусь, отыскав в себе сторону, способность - ценить изящное, понимать его душою <...> я постигаю, что и я способен жить в мире невещественном» [4, с. 27]. Мокрицький писав лише для себе, така об'єктивація власних переживань суттєво посилювала психологічну функцію його щоденника. Художник намагається проаналізувати свою поведінку, вчинки, скорегувати їх відповідно до вимог середовища: «Зачем я не могу вести себя в гостях, как другие: я тотчас забываю, что я не между своими, даю волю своим чувствам и говорю от сердца и души, а этого ведь не любят многие. Люди не простят откровенности, они смеются, да еще прямо в глаза, считая меня глупым, что я не пойму. Это печалит меня и заставляет вести себя осторожнее» [4, с. 64].

Багато авторефлексій і на сторінках спогадів Жемчужникова, він розмірковує над пережитим, власною долею, художніми здібностями. Невтішні міркування митця у щоденникових записах періоду перебування у Франції, коли він усвідомив, що надто пізно почав навчатися живопису: «Много перебродило во мне мыслей. Сколько раз сознавал я все свое ничтожество, самонадеянность и жалел о жалкой своей участи и неудавшейся жизни. Куда ни приеду, вижу, что не дозрел, не дорос до понимания чужой жизни. Я уже достиг того возраста, где для человека открывается широкая разумная деятельность, с определенною целью; к ней я готовился тридцать лет, и что же... Нет ни знания, ни достаточного ума и силы воли, ни чистоты нравственной, ни высоты духовной!» [6, с. 320].

Ще більше розпачу в пізніших нотатках, де Жемчужников описує внутрішню «драму» - необхідність обирати між живописом та можливістю забезпечити гідне життя своєї родини: «У меня на весах, с одной стороны, лежала задача быть художником во что бы то ни стало, хотя бы ценой всяких лишений, которые пришлось бы выносить не только мне, но жене и детям. С другой стороны, обязанность, долг чести, принцип нравственный заставляли меня оберегать детей ни в чем не повинных и обеспечить их будущность. Конечно, обязанности перед детьми взяли верх над эгоизмом, и я, не докончив начатые картины, бросил их в один день и час, решившись оставить художество и сделаться свинопасом» [6, с. 335].

Самоаналіз на сторінках «Журналу» з'являється тоді, коли поет намагається зрозуміти свої душевні настрої, емоційний стан, зумовлені драматичними поворотами долі: «Что, если не привезет он мне так долго ожидаемой свободы? Что я тогда буду делать?» [10, с. 29], або «Опять тоска и бесконечное ожидание. <...> Холодные, равнодушные тираны! Вечером возвратился я в укрепление и получил приказание от фельдфебеля готовиться к смотру. Это результат давно ожиданной почты и с таким трепетом ожиданной Свободы. Тяжело, невыразимо тяжело! Я одурею, наконец, от этого бесконечного ожидания» [10, с. 18]. Ще більш розлогими стають рефлексії, коли Шевченко починає розмірковувати про роки заслання, осмислює пережите, фіксує набутий внутрішній досвід: «Странно еще вот что. Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе.

Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего Всемогущего Создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенчески светлых верований» [10, с. 22]. Саме у таких записах автор цілком свідомо використовує психоком- пенсаторну та психотерапевтичну дію тексту. Щоденниковий жанр дозволяє поету відрефлексувати свої страждання, абстрагуватися у слові від дійсності, за важких умов існування по-новому виразити самого себе поза межами наявної реальності, тобто зробити себе об'єктом для іншого і для себе самого.

Щоденник, як і автопортрет, це дуже часто діалог митця із самим собою; таке звернення до себе, свого внутрішнього світу передбачає реальне усамітнення, відсторонення від зовнішнього світу й зосередженість на власних думках і переживаннях. Саме тому, у перших щоденникових записах у Новопетровському укріпленні, письменник так залюблено розповідає про природню тишу, ті щасливі години усамітнення під вербою. Коли Шевченко знаходиться наодинці з собою, мовчання перетворюється на спосіб автокомунікації, самозаглиблення, діалогу із власною душею, як це бачимо у його тайм-аут зображеннях, своєрідних «intermezzo» від солдатських буднів: «Сегодня, в четвертом часу утра, пришел я на огород. Утро было тихое, прекрасное. Иволги и ласточки нарушали изредка только сонную и сладкую тишину утра. С некоторого времени, с тех пор как мне позволено уединяться, я чрезвычайно полюбил уединение. Милое уединение! Ничего не может быть в жизни слаще, очаровательнее уединения, особенно перед лицом улыбающей[ся], цветущей красавицы матери Природы. Под ее сладким волшебным обаянием человек невольно погружается сам в себя и видит Бога на земле <...>. Я и прежде не любил шумной деятельности, или, лучше сказать, шумного безделья. Но после десятилетней казарменной жизни уединение мне кажется настоящим раем» [10, с. 17]. Жемчужников теж пише про те, що для художника важливий час наодинці з собою, можливість відмежуватися від світу та щоденних турбот: «Я занимал тогда особую комнату-мастерскую, в которой работал в уединении. Сюда ни родные, ни знакомые не ходили; кто, не желая меня беспокоить, а кто и потому, что не знал даже о существовании этой мастерской. Во дворе, во флигеле, среди полной тишины, когда слышал только биение своего сердца, я находил отдых, мне нравилось работать здесь в уверенности, что никто не потревожит меня» [6, с. 119].

Як і автопортрети періоду заслання, щоденник теж мав на меті реципієнта, а точніше - реципієнтів. Свої автопортрети Шевченко надсилав і дарував А. Лизогубу, Ф. Лазаревському, Бр. Залеському, Я. Кухаренку та ін. Щоденник (перехідний жанр між художнім і документальним текстом), попри усю його автоспрямованість, не був закритим (герметичним), і призначався для читання «милых искренних друзей» [10, с. 12], зокрема М. Лазаревського і С. Гулака-Артемовського. Тож закономірно, що й досі у шевченкознавстві залишається відкритим питання про міру відвертості тексту. Зрозуміло, що метанаратив («metanarrative», «master narrative» або «grand narrative») тогочасного культурного і суспільного середовища в дечому детермінував авторський «егодокумент» («egodocument», «self narrative») [11, с. 43]. Шевченко орієнтувався на свого читача (про що свідчить, перш за все, мова написання тексту, часткова белетризація викладу фактів тощо). Г. Грабович стверджує, що твори Шевченка, зокрема й щоденник, свідчать про те, що поет усвідомлював «національна роль», яку йому «довелося грати» [3, с. 269]. Більше того, він свідомо надає своїм автопортретам і щоденнику конкретних рис, атрибутів; «їх семіотика й символіка підкреслює ту роль “батька”, “кобзаря”, недавнього політичного в'язня <...>, яка вже припала поетові» [3, с. 267].

Однак, важливо, що на відміну від багатьох письменницьких щоденників, не створюється ситуація «зворотного» впливу, коли «створюючи уявний “образ Я”, автонаратор може запевнити сам себе, що мусить бути схожим на цей образ. Створена его-конструкція починає впливати на свого творця» [11, с. 45]. У щоденнику Шевченка образ авторського «Я» завжди корелює з дійсністю. Проте, твердження С. Єфремова: «Видко, що людина анітрохи не позувала, не рисувалася, не спиналася на котурни, не драпувалася в якусь пишну тогу, не кокетувала й перед собою» [5, с. 263], - теж є надміру ідеалістичним. Не можна повністю ототожнювати письменника і образ автора у тексті: «Шевченків автобіографізм завжди має свою символізовану матерію, і дослідник мусить щоразу звіряти співвідношення та взаємодію між тими двома нараціями, тобто між його “життям-як-таким” і його самозображенням. Бо Шевченкове життя і його власні осмислення та проєкція цього життя - далеко не одне й те ж» [3, с. 298]. Письменницька відвертість - це і позиція і, в той же час, лише художня умовність, що приховує в собі попередньо встановлену визначеність авторської точки зору, - який письменник є, і яким він себе бачить: «Портрет - це ніби подвійне дзеркало: у ньому мистецтво відображається у житті і життя відображається у мистецтві» [7, с. 349]. Усе ж існує певна естетична дистанція між особистістю митця і створеним ним же портретом, який є «і чимось окремим від людини і невіддільним від неї» [7, с. 362] - завжди залишається часткова незавершеність, умовчання, про щось автор говорить лише натяком, короткою фразою (наприклад, зустріч-епізод із молодим Енгельгардтом).

Не зважаючи на різницю доль і життєвих обставин, при створенні автопортрета у щоденниках Шевченка і Жемчужникова з'являється образ в'язня та суголосних із ним тем - тюрми та волі. Перша іпостась образу автора, явлена на початку «Журналу», - це арештант «в хламиде поругания и с ранцем за плечами» [10, с. 14], який знемагає у «семилетней», «душной» та «безграничной тюрьме»: «Мне следовало бы начать свой журнал со времени посвящения моего в солдатский сан, сиречь с 1847 года. <...> в продолжение этих десяти лет я видел даром то, что не всякому и за деньги удастся видеть. Но как я смотрел на все это? Как арестант [курсив мій - Є. Л.] смотрит из тюремного решетчатого окна на веселый свадебный поезд. Одно воспоминание о прошедшем и виденном в продолжение этого времени приводит меня в трепет» [10, с. 12]. Жемчужников, за бажанням батька, змушений був із шести років навчатися у військових училищах - Олександрівському, Першому кадетському і Пажеському корпусі.

Кількома фразами він передає свої відчуття у той час: «Мое пребывание в кадетских корпусах казалось мне бесконечным; я решительно не мог себе представить, что когда-нибудь выйду на волю [курсив мій - Є. Л.]. <...> Я впадал в отчаяние» [6, с. 45]. Він навіть шкодив собі, аби лиш позбутися ненависної служби: «Я не знал, как мне избавиться от корпусной тюрьмы [курсив мій - Є. Л.] и тиранства, и для этого растравлял себе на ноге рану: скоблил ножичком над костью кожу и мясо, подсыпая соли» [6, с. 44]. Через багато років, згадуючи своє навчання, у записі, датованим 4 вересня 1901 року вже на схилі літ, резюмуючи пережите, автор запише: «Оглядываюсь на свое прошедшее, и сердце сжимается, выступают слезы и негодование - жаль искалеченной юности. Все минуло, все прошло, но и оставило в голове, в нервах, в теле царапины и след розги и нравственного кнута» [6, с. 171]. У серії щоденникових автопортретів Шевченка - в'язень, поет, художник, коханець, денді - відсутній один, який забрав у поета десять років життя, - солдат. Про свою службу він пише у театральних термінах - «разыгрывать драму» [10, с. 12], «лицедеи» [10, с. 12], «спектакль» [10, с. 21].

Декларуючи своє несприйняття солдаччини («во мне зародилась неодолимая антипатия к христолюбивому воинству. <...> Естественно, что антипатия моя возросла до отвращения. И нужно же было коварной судьбе моей так ядовито, злобно посмеяться надо мною, толкнув меня в самый вонючий осадок этого христолюбивого сословия. Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать, как сослав меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. Вот где причина моих невыразимых страданий. И ко всему этому мне еще запрещено рисовать.

Отнято благородней[шу]ю часть моего бедного существования» [10, с. 19-20]), він підкреслює, що із властивим «хохлацким упрямством» зберігав внутрішній спротив муштрі, та солдатом так і не став: «В незабвенный день объявления мне конфирмации, я сказал себе, что из меня не сделают солдата. Так и не сделали. Я не только глубоко, даже и поверхностно не изучил ни одного ружейного приема. И это льстит моему самолюбию» [10, с. 20].

Самопрезентація Шевченка у щоденнику відбувається через різні варіанти подачі біографічного матеріалу. Оскільки більшість записів поет робить здебільшого на другий день, то весь щоденник - це своєрідне пригадування пережитого; у останніх нотатках (періоду Петербурга) - фіксація вражень і зустрічей, автор «писав дуже лаконічно і, <...> подавав лише ті вибіркові факти, які вважав за потрібне донести до широкої публіки» [9, с. 91]. Шевченко у «Журналі» не просто обирає факти для записування, він їх вибудовує і моделює у потрібну йому структуру. Коли ж мова йде про події давніші, автор вдається до спогадів, у яких можна знайти своєрідні «signe de la memoire» - знаки пам'яті, наприклад, «пустеля» як символ заслання (близько 12 разів поет вживає лексему із негативною конотацією на позначення свого місця перебування). Розповідаючи про себе, автор вводить додаткові цікаві сюжети: як, наприклад, зустріч у 1848 році зі старообрядцями у форті на Косаралі, коли козаки-уральці прийняли Шевченка за розстриженого попа, мученика за віру та просили його благословення.

У своєму «Журналі», як літературному автопортреті, Шевченко вдається до різноманітних практик творчого самопізнання особистості, розкриває принципи визначення свого місця у контексті історії, культури, літератури. Його самооцінка часто емоційна, більше схожа на напружений внутрішній монолог: «Опять тоска и бесконечное ожидание. Неужели от 16 апреля до сих пор не могли сделать в корпусном штабе насчет меня распоряжения? Холодные, равнодушные тираны! Вечером возвратился я в укрепление и получил приказание от фельдфебеля готовиться к смотру. Это результат давно ожиданной почты и с таким трепетом ожиданной Свободы. Тяжело, невыразимо тяжело! Я одурею, наконец, от этого бесконечного ожидания» [10, с. 18].

Важливо, що самоінтерпретація художників у щоденниках втілюється в оцінці власних здібностей й талантів. Оскільки Мокрицький вів щоденник у час навчання, у його творі значно більше розмірковувань над власною творчістю, ніж у Шевченка та Жемчужникова. Він докладно аналізує свої досягнення і помилки: «Поутру писал портрет мисс Потс, сделал волосы и прошел всё лицо. Много нахожу сходства, но всё еще мало приятной жизни в портрете» [4, с. 66]; його дописи сповнені юначим максималізмом: «О как мне жаль, что я не могу ещё о сю пору предаться с полным влечением моему искусству, что я для дневного пропитания должен терять драгоценное время и в мои уже лета, в 25 лет, когда уж и другие были самобытными художниками» [4, с. 44]. Жемчужников, хоча й намагався передати у спогадах свої молодечі рефлексії та амбіції (залучаючи матеріали записок 1828-1848 рр.), однак його судження про власну творчість мають підсумковий характер: «Положим, что я никогда не достигну славы, что мои занятия бесполезны, и я, покупая холст, отнимаю кусок мяса у моего семейства; но иначе я не могу жить. Я работаю не для славы, не для барыша, это потребность моего духа, моя жизнь! Как отнять это у себя; как изгнать эту жгучую жажду? Разве тот, кто пишет, - пишет для славы. Разве цель его быть звездою, греметь в свете и т. п. Я того убеждения, что натуры не переделаешь. Можно замедлить ход событий, можно намеренно погубить себя угаром или иным способом; но переделать себя - невозможно» [6, с. 329]. Шевченко після років заслання, оцінюючи свої можливості у подальшому займатися живописом, робить невтішний висновок: «О живописи мне теперь и думать нечего. Это было бы похоже на веру, что на вербе вырастут груши. Я и прежде не был даже и посредственным живописцем. А теперь и подавно. Десять лет неупражнения в состоянии сделать и из великого виртуоза самого обыкновенного кабашного балалаешника» [10, с. 27].

Щоденник, на відміну від автопортрета, відтворює образ автора у динаміці, у розвитку, в часі, але цей час у діарному творі залежить від авторського світосприйняття, тобто частково є художнім. У «Воспоминаниях» Жемчужникова хронотоп лінійний, автор послідовно «пригадує» події минулого, життя в Петербурзі, подорожі в Україну, перебування у Швейцарії та Франції, мандри країнами Сходу. Однак автор часто додає до своїх спогадів щоденникові записи, які коментує з позицій пережитого, що створює часову дискретність: «Начав свои воспоминания с появления моего на свет, когда едва согрело солнышко, я вторично переживал один за другим периоды своей жизни и кончаю грустью и тоскою» [6, с. 171].

Часопросторова модель щоденників Мокрицького і Шевченка може бути представлена як синтез двох основних хронотопів - реального (зовнішнього) і психологічного (внутрішнього). Реальний часопростір - це щоденне датування записів, коли автор маркує свою присутність на сторінках тексту тут-і-тепер. У текстах Мокрицького і Шевченка, як і у більшості зразків цього жанру, реальний час лінійний (конкретні події фіксуються у межах визначеного періоду часу - найчастіше одного дня), а простір - відкритий, із конкретними топосами (у Мокрицького - Пирятин, Петербург, хутір Олександрія, Борзна; у Шевченка - Астрахань, Чебоксари, Нижній Новгород, Владимир).

Внутрішній (або психологічний) хронотоп у щоденниках - це спогади, сни і фантазії. «Дневник» Мокрицького у повній мірі репрезентує усі важливі події із зовнішнього, суспільного життя автора, але не менш важливо, що він зосереджений і на його внутрішніх змінах. Щоденник має внутрішній час, у якому автор поступово фіксує усі трансформації, як у своїй свідомості, так і у творчості. Якщо на початку щоденника, у 1834 році, він самокритично зауважить: «Писал портрет <...> Мало знания. <...> слабо, бедно выполнено. В портрете видна робость и незрелость производителя» [4, с. 29], - то у 1839 художник буде вже більш певен у своїх силах і творчих можливостях: «Недаром потрудился. Картина кажет[ся] оконченною. В ней все на местах, все подмалевано окончательно» [4, с. 165]. Внутрішній хронотоп щоденника Шевченка - Петербург, Орська фортеця, Москва й Україна, минуле і майбутнє. Спогади у «Журналі» - як маркери пам'яті - у тексті розширюють часо-просторові межі оповіді. Автор неодноразово у своїй уяві долає кордони часу і простору: «Несмотря, однако ж, на эти точные сведения, я уже успел (разумеется, в воображении) устроить свое путешествие по Волге уютно, спокойно и, главное, дешево. Пароход буксирует (одно-единственное верное сведение) несколько барок, или, как их называют, подчалками, до Нижнего Новгорода <...> Потом в Москву, а из Москвы, помолившись Богу за Фультонову душу, через 22 часа и в Питер. Не правда ли, яркая фантазия? Но на сегодня довольно» [10, с. 13]. Як це видно зі сторінок обох щоденників, залежно від психологічного стану автора, його мрій або спогадів, внутрішній час може пришвидшуватися або уповільнюватися, а просторові відстані легко скорочуються. Щасливий час перебування у колі рідних та друзів на хуторі Олександрія летить для Мокрицького настільки швидко, що він «згортає» весь період у одну фразу «Вот уже двенадцать дней как я дома» [4, с. 124].

Якщо розглядати щоденник Шевченка як літературний твір, у межах основних хронотопів можемо виокремити умовно локальні, кожен із яких відповідатиме конкретному періоду часу і місцям перебування поета. Так, до прикладу, хронотоп щоденника часів Новопетровського укріплення - це, за М. Бахтіним, хронотоп «провінційного містечка» [1, с. 396] - «місця циклічного побутового часу» [1, с. 396] з його однаковим, нудним буттям, час тут безподієвий; «позбавлений <...> поступального історичного ходу, він рухається по вузьким колам: коло дня, коло тижня» [1, с. 396]: «Что же я сегодня занесу в свой журнал? Совершенно нечего занести. А ни-ни, ничего хоть сколько-нибудь выходящего из круга обыденной монотонной жизни» [10, с. 15]. Поет змучений очікуванням, «мучительной неизвестностью» [10, с. 63], «мертвою тишею» [10, с. 64] він у розпачі: «Лучше решительный удар обуха, нежели тупая деревянная пила ожидания» [10, с. 53].

Але вітер змінився, поштовий човен прийшов - і 21 липня 1857 року об 11 ранку (автор сам із точністю проставляє час, і навіть місце) звістку про звільнення було офіційно підтверджено. Саме цей короткий епізод може бути означений у «Журналі» як хронотоп порогу [1, с. 397], життєвого зламу, кризи, після якої починається новий етап; сам Шевченко нотує: «Настала новая эпоха, в моей старой жизни должно быть все новое» [10, с. 65]. Цей момент у щоденнику пронизаний «емоційно-ціннісною інтенсивністю» [1, с. 397], час у ньому є «миттю», що ніби немає тривання і «випадає з нормального перебігу біографічного часу» [1, с. 397]. Важливо, що хронотопу порогу передує такий собі карнавал, містерія, - запис-спогад Шевченка, датований 20 липня 1857 року, про ярмарку у Ромнах, із усіма відповідними атрибутами - театральною виставою, циганами і п'яною публікою.

Часопростір травелогу Шевченка із Новопетровського до Петербургу як хронотоп дороги [1, с. 392] має два виміри: горизонтальний - це звичайна подорож у реальному часі через реальні міста тогочасної Росії (Астрахань, Нижній Новгород, Владимир), та вертикальний - метафоричне повернення поета з неволі до нормального життя, свободи, трансгресія, перехід із одного статусу в інший, як він сам це підкреслить у підписі до листа не «рядовой Т. Шевченко», а «художник Т. Шевченко» [10, с. 69]. На цьому шляху поет долає як цілком реальні перешкоди (очікування наказу про відставку, матеріальні труднощі), так і спокуси (візити до madame Гільде), особисті психологічні травми (невдале кохання).

З хронотопом дороги пов'язаний у щоденнику і хронотоп зустрічі [1, с. 392]. Саме під час подорожі поету трапляються різні люди: давно знайомі (О.О. Сапожников, мати М.І. Костомарова - Т.П. Костомарова, О.І. Бутаков) або нові друзі (Клопотовський І.П., Незабитовський С.А., Зброжек Т. та ін.). Як зазначає М. Бахтін, в дорозі можуть «випадково зустрітися ті, хто нормально роз'єднаний соціальної ієрархією і просторовою відстанню, тут можуть виникнути будь-які контрасти, зіткнутися і переплестися різні долі» [1, с. 392]. Як приклад, зустріч Шевченка на пароплаві «Князь Пожарський» із Олексієм Панфіловичем Пановим - музикантом-самоуком, вільновідпущенним кріпаком, чия гра так вразила поета: «Благодарю тебя, крепостной Паганини. Благодарю тебя, мой случайный, мой благородный» [10, с. 86]. Панов навіть залишив короткий текстовий і нотний запис у щоденнику.

Вимушено тривале перебування поета у Нижньому Новгороді (20 вересня 1857 - 8 березня 1858) - це умовний хронотоп «вітальні-салону» [1, с. 395] (у широкому значенні) - «з точки зору сюжетної та композиційної тут відбуваються зустрічі (які вже не мають колишнього специфічно випадкового характеру зустрічі на «дорозі» <...>), створюються зав'язки інтриг, відбуваються часто і розв'язки, тут, нарешті, що особливо важливо, відбуваються діалоги <...>, розкриваються характери, “ідеї” і “пристрасті”» [1, с. 395]. Поет живе насиченим культурним життям - численні дружні візити, бенефіси, обіди, святкування днів народжень, навіть маскарад. Проте він знову обтяжений очікуванням, цього разу - дозволу на проживання у Петербурзі: «Когда же я поеду в Петербург? Отвратительное положение. Немногим лучше, чем в Новопетровском укреплении» [10, с. 118]. Саме у Нижньому Новгороді поет зустрічає пані Піунову. «Салонне» кохання Шевченка, хоча й позбавлене «пылких изъяснений» та «пошлости», однак через значну різницю у віці, освіченості, духовності між ним та обраницею, перетворюється на «театральну сцену» [10, с. 147], де йому відведено роль «несчастного жениха» [10, с. 147].

У оповіді цього періоду «згущено, сконденсовано наочно-зримі прикмети як історичного часу, так і часу біографічного і побутового, і в той же час вони найтіснішим чином переплетені один з одним, поєднані в єдині прикмети епохи. Епоха стає наочно-зримою і сюжетно-зримою» [1, с. 396]. Шевченко точно і вправно передає щоденний побут і зацікавлення свого часу, створює цікаві й іронічні описи: «Русские люди, в том числе и нижегородцы, многим одолжились от европейцев и, между прочим, словом клуб. Но это слово совершенно не к лицу русскому человеку. Им бы лучше было одолжиться подобным словом, а оно, верно, существует в китайском языке, одолжиться бы у китайцев и японцев, если они отринули свое родное слово посиделки, удивительно верно изображающее русские дворянские сборища. У европейцев клуб имеет важное политическое значение, а у русских дворян это даже и не мирская сходка, а просто посиделки. Они собираются посидеть за ломберными столами, помолчать, поесть, выпить, и если случай поблагоприятствует, то и по сусалам друг друга смазать» [10, с. 114]; або: «Кстати о помещиках. Их теперь нахлынуло в Нижний на выборы видимо и невидимо. И все без исключения с бородами и усами, в гусарских, уланских и других кавалерийских мундирах. Пехотинцев и флотских незаметно. Говорят между собою только по-французски. Пьянствуют и шумят в театре и, слышно, составляют оппозицию против освобождения крепостных крестьян. Настоящие французы!» [10, с. 134].

Час і простір у щоденнику Шевченка часів Петербурга - уривчасті, поет описує лише окремі епізоди свого життя. При цьому обсяг цих фрагментів, як просторовий, так і часовий, задається авторським задумом - іноді лапідарні записи змінюються розлогими пасажами. Короткі записи від 26, 27, 28, 29 квітня 1858 року дооснажуються детальним описом подій 30 квітня - своєрідним екфразисом пам'ятника І. Крилову та розповіддю про прогулянки із С. Гулаком-Артемовським. Однак, попри таку уривчастість, поету все-таки вдається зберігати лінійність і логічність оповіді.

Щоденник є цінним джерелом для вивчення особливостей ідіостилю як засобу для розуміння внутрішнього світу автора. Оригінальність манери митця може розкриватися через специфіку логічного мислення, вміння робити висновки, розкривати індивідуальні оціночні конотації. Можемо виокремити такі особливості художнього методу Шевченка: гранична щирість як письменницький стиль, текст представлений як «одверта сповідь людини, що ні з чим не криється, нічого не таїть про себе й ні з чим не ховається» [5, с. 263]; особливий відбір художніх засобів у межах одного абзацу; оригінальний хід думок автора зумовлює особливості побудови висловлювань; точність у передачі деталей і портретних характеристик; використання емоційно забарвленої лексики у окремих частинах тексту поряд із загальними, нейтральними міркуваннями; засоби емоційного впливу на читача, аргументація авторської позиції, коли експресивним буває навіть стримане висловлювання.

Текстам щоденників Мокрицького і Шевченка властива автоіронія, вона допомагає авторам відмежуватися від складних життєвих обставин, зберегти людську гідність. Шевченко, змучений тривалим очікуванням паперів на звільнення, іронізує: «А свобода моя где-нибудь с дельцом-писарем в кабаке гуляет. И это верно, верно потому, что ближайшие мои мучители смотрами, ученьями, картами и пьянством проклажаются, а письменные дела ведает какой-нибудь писарь Петров, разжалованный в солдаты за мошенничество. Так принято искони, и нарушить священный завет отцов из-за какого-то рядового Шевченка было бы противно и заповеди отцов, и правилам военной службы <...> На сердце страшная тоска, а я себя шуточками спотешаю» [4, с. 32]. Схожу самоіронію можна побачити у записах Мокрицького. Молодий художник із гумором та розумінням терпляче зносить різкі зміни у ставленні Брюллова, його грубість: «За неимением красок должен был отложить своё намерение <...> Брюллов своих не даёт, да еще и выбранил меня порядочно <...> много кой-чего музыкального напел он мне за важный мой поступок» [4, с. 155].

Важливим елементом авторського ідіостилю у обох щоденниках виступає комунікативна стилістика: окремі фрагменти у текстах спрямовані на реципієнта (для Мокрицького це, перш за все, сам автор, а у випадку Шевченка ще й реальний/імпліцитний читач), заохочують до роздумів, діалогу, співпереживання - це речення із питальною/окличною інтонацією, емотивно забарвлені лексеми на позначення стану (здивування, острах, радість, сум) і ставлення, оцінки (сподівання, бажання, обурення). У обох щоденниках яскравим оціночним судженням відрізняються записи, що стосуються творчості чужої чи власної, театральних вистав та гри акторів.

Художники у своїх щоденниках докладно відтворюють усю динаміку свого духовного життя, але водночас пишуть і про події повсякдення, деталі свого побуту. Так Мокрицький болісно переживав смерть батька (запис від 14 квітня 1834), страждав від матеріальної скрути (записи 26 вересня, 3 грудня 1834). Жемчужников у щоденнику теж скаржиться на безгрошів'я: «Деньги, привезенные мною и высланные отцом в Швейцарию, при всей моей бережливости, быстро убывали. <...> Отец давал мне всего в год шестьсот рублей; значит, денег в достатке я не имел» [6, с. 284]. Шевченко детально описує усю жалюгідність свого становища після звільнення, бідність одягу, що змусила його брати речі у знайомих-благодійників: «Я оставил знойную степь в кителе и туркменском верблюжьем чапане. В Астрахани я думал только о пологе от комаров. А север, к которому стремлюсь, мне и в голову не приходил. И сегодня я мог бы быть порядочно наказан за невнимание к беловласому Борею, если бы не выручил меня Александр Александрович. В продолжение ночи дул свежий норд-ост, и к утру сделалось порядочно холодно, так порядочно, что не прочь бы был и от тулупа. А у меня, кроме кителя и помянутого чапана, совершенно ничего не оказалось. Александр Александрович, спасибо ему, предложил мне свое теплое пальто, брюки и жилет. Я с благодарностию принял все это, как дар, ниспосланный мне свыше, и через минуту явился на палубе преображенным в настоящего денди» [10, с. 87-88].

Важливо, що через незначні побутові деталі Шевченко розкриває свої людські риси: «Если я делаю долги, разумеется, ничтожные, то в сказанный срок аккуратно их выплачиваю» [10, с. 33]. У окремих епізодах щоденника ми спостерігаємо те саме «оголення», але в духовному плані, на яке звернув увагу професор Г. Грабович у розвідці «Прихований Шевченко», аналізуючи олівцевий автопортрет 1848 (або 1849) року. С. Єфремов захоплено підбере так багато синонімів до відвертості поета - «правдивість», «щирість», «чесність», «безбоязність» [5, с. 263]. Шевченко не просто розкриває перед читачем побутові подробиці свого щоденного життя: «Ноги прозябли. Нужно будет в Самаре купить коты и дубленый полушубок» [10, с. 92], він пише про цілком інтимні речі, як, наприклад, відвідини «очаровательного семейства madame Гильде» [10, с. 120], де його обікрали. На сторінках щоденника ми бачимо поета, яким він був, «із його нюансами, з його відчуттям стилю, іронії, епатажу» [3, с. 269]: «На поверхні це може виглядати як богемність, артистичний епатаж; у глибшому сенсі це - ствердження своєї людськости» [3, с. 328].

Отже, художники значно розширюють межі автопортрета, розкривають його рамки у літературу, філософію, розвивають до культурного акту, творчого самовідображення. І щоденник, і автопортрет - це спосіб самовираження і фіксація індивідуальності митця у конкретному тексті (у широкому значеннні слова), вони мають схожі функції - самопізнання та рефлексія. Читач залучається до внутрішнього діалогу митця із самим собою, у його внутрішній світ, сповнений авторефлесій та художньої інтерпретації власної долі. Діарний текст не просто зберігає зовнішні й внутрішні риси автора, він сповнений автобіографічних подробиць, нюансів, які доповнюють і глибше розкривають особистість художників, їх характер. Саме тому щоденник «становить не тільки дорогоцінний біографічний матеріал, але й має загальнопсихологічну вартість» [5, с. 262]. «Журнал» Шевченка місить «найкращу автохарактеристику поета» [5, с. 270], постає як результат глибинного самоаналізу - своєрідним художнім підсумком пережитого перед початком нового життя. Як і при створенні автопортретів, поет у своєму тексті зосереджується «на цілісному самоосмисленні <...>, щоб допомогти реципієнтові повніше зрозуміти і відчути одну зі сторінок його життя» [9, с. 98].

діарний автопортрет художник самозображення

Список використаної літератури

1. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе // Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. - М., 1975. - С. 234-408.

2. Болдырева Е.М. Автобиографический метатекст И.А. Бунина в контексте русского и западноевропейского модернизма: автореф. дис. ...докт. филол. наук. - Ярославль, 2007. - 46 с.

3. Грабович Г. Шевченко, якого ми не знаємо, 2-ге вид. - К.: Критика, 2014. - 414 с.

4. Дневник художника А.Н. Мокрицького / Составитель Н.Л. Приймак. - Москва: Изобразительное искусство, 1975. - 272 с.

5. Єфремов С. Літературно-критичні статті. - К.: Дніпро, 1993. - 351 с.

6. Жемчужников Л.М. Мои воспоминания из прошлого / Вст. ст. и общая ред. А.Г. Верещагиной. - Ленинград: Искусство, 1971. - 446 с.

7. Лотман Ю.М. Портрет // Лотман Ю.М. Статьи по семиотике культуры и искусства (Серия «Мир искусств»). - СПб.: Академический проект, 2002. - С. 349-375.

8. Лотман Ю.М. Пушкин: Биография писателя. Статьи и заметки (1960-1990). «Евгений Онегин». - СПб.: Искусство-СПб, 1995. - 848 с.

9. Шевченківська енциклопедія: в 6 т. - Т. 1: А-В / НАН України, Ін-т літератури ім. Т.Г. Шевченка; редкол.: Жулинський М.Г. (гол.) [та ін.]. - К., 2012. - 744 с.

10. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: у 12 т. - К., 2003. - Т 5. : Щоденник. Автобіографія. Статті. Археологічні нотатки. «Букварь южнорусский», записи народної творчості. - 496 с.

11. Щедрина И.О. Самосознание и автобиографический нарратив: эпистемологический анализ: дис. на соискание ученой степени канд. філос. наук: 09.00.01 «Онтология и теория познания». - М., 2018. - 133 с.

Размещено на Allbest.ru