Історіософська концепція Т. Шевченка в структурі дисидентського тексту

Размещено на http://allbest.ru

ІСТОРІОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ Т. ШЕВЧЕНКА В СТРУКТУРІ ДИСИДЕНТСЬКОГО ТЕКСТУ

Галина Райбедюк (Ізмаїл)

Українські дисиденти (В. Стус, І. Світличний, І. Калинець, М. Руденко, С. Сапеляк, Т. Мельничук) у своїй поезії активно інтерпретують історіософську проблематику, використовуючи адекватні їй формальні відповідники. Індивідуальними в кожному випадку є чинники структурування тексту, спонуки творчості, однак спільне організуюче начало їхньої естетичної системи визначила шевченківська ідея духовної України-держави, «трансцендентного континууму» (М.Жулинський) «мертвих, і живих, і ненарожденних», розгортання якої стало для них іманентним способом презентації національного світу та його вербального оформлення. Дисиденти, як і Т. Шевченко, оприявнювали своєю поезією «плащаничний лик України. Невловно-вловний, різнополюсовий, з багатьма pro і contra як морального, так і соціального ґатунку, а головне - живий у сенсі передовсім духовному» [20, с. 15].

В українському літературознавстві наявна, з одного боку, канонізація постатей дисидентів як в'язнів сумління, а з іншого - реакція заперечення такого способу інтерпретації. Й досі триває творення міфу про них завперш у зв'язку з в'язничною біографією, громадянською позицією, суспільним протестом, трагічним стоїцизмом тощо. Ведучи мову про сучасний стан рецепції та осмислення феномена В.Стуса, Дмитро Стус зауважує, що й сьогодні відчутне намагання «перетягнути поета на політичний бік, відтісняючи на маргінес його творчість і його духовну складову» [12, c. 5]. В літературі ХХ століття справді годі шукати художні твори, що були б «настільки перейняті заповіданою українською історією проблематикою, а проте вони зовсім не надаються для утилітарної експлуатації в політичній боротьбі» [8, с.113]. Мученицька біографія українських в'язнів сумління, подібно до Шевченкової, і справді органічно накладається на ідеологічні котурни. Однак, незважаючи на очевидну соціальну ангажованість їхніх текстів, жоден із них не став «рабом поетичної публіцистики» (М.Коцюбинська). Ця ангажованість далека від риторичних і методологічних відповідників соціалістичної естетики.

Досягнення українського літературознавства в царині наукового студіювання ідейно-художніх смислів поезії в'язнів сумління (праці О.Бровко, А.-Г.Горбач, І.Дзюби, М.Жулинського, М.Ільницького, М.Коцюбинської, В.Моренця, К.Москальця, М.Павлишина, Е.Соловей, Д.Стуса, М.Ткачука, Ю.Шереха та ін.) не вичерпують інтерпретаційного поля означеного нами дискурсу дисидентського тексту, що доволі часто толерується з «естетизмом ужиткового народництва» (С.Квіт) або ж, у кращому випадку, зводиться до мови про синтетичний образ України й ментальні засновки художнього мислення того чи того репрезентанта дисидентської генерації. В наявності таких інтерпретаційних моделей, поза сумнівом, є сенс, оскільки вони відповідають змістовим та формальним параметрам творчості в'язнів сумління. Проте означені аспекти лише частково розкривають вектори естетичного модусу історіософії означеного кола авторів. Адекватне сприйняття та всебічна наукова інтерпретація поезії дисидентів спонукає до висновку про те, що формування їх художнього світу як системно організованої цілісності значною мірою узалежнюється від індивідуальних шляхів і прийомів творчої «реконструкції» (Е.Соловей) історіософської концепції Т.Шевченка, котра виконує в їхній творчості важливу функцію «генерування естетичної енергії» (Г.Клочек). Конституюючий творчість дисидентів історіософський дискурс, як нам видається, є універсальним кодом дешифрування їхніх текстів. Якщо ж вести мову про маніфестовану ними ідеологію, то вона вочевидь межує з «високою естетикою, як у випадку кола «вісниківців» [9, с. 154]. Однак і досі не створено комплексного, узагальнюючого дослідження художнього доробку в'язнів сумління в цьому напрямі, що й зумовлює актуальність порушеної нами проблеми. Метою статті передбачено з'ясування основних аспектів художньої історіософії поетів-дисидентів та індивідуальних формально-змістових констант комунікації їхніх текстів з поезією Т.Шевченка. Об'єкт дослідження визначили історіософські тексти в'язнів сумління, які на сьогодні недостатньо вивчені й розшифровані. В цьому плані їхня спадщина дає багатий матеріал і потребує об'єктивнішого та ґрунтовнішого студіювання.

Перш, ніж вести мову про індивідуальну реалізацію історіософських ідей Т.Шевченка в художньому просторі текстів дисидентів, слід бодай пунктирно окреслити обриси його історіософської концепції. Власне історіософію поета маніфестує цілий корпус творів - від «Гайдамаків» до поеми-містерії «Великий льох», а також пізніших казематних («За байраком байрак»), засланчих («Іржавець») та післязасланчих («Якби-то ти, Богдане п'яний...») поезій. Погляди Кобзаря на історичне минуле й політичне майбутнє України, безумовно, змінювались, модифікувались, а тому зреалізовані не в одній, а в багатьох художніх моделях («утопічний соціалізм», «козацька республіка», «золотий вік» та ін.) [2].

Вичерпна характеристика Шевченкової історіософії не входить у наше завдання. Це окрема тема, що й досі перебуває в українському літературознавстві в ситуації «фундаментального різночитання» (Ю.Барабаш). Відомо, що історіософія Кобзаря як наукова проблема започаткувалася в доповіді «Про відтворення історичних подій у поезії Шевченка», виголошеній 1 березня 1888 року В.Антоновичем на засіданні історичного Товариства Нестора-літописця. Він дійшов висновку, що поет «відтворює живий і суцільний образ доби, оживлює і виводить перед очі читача окремі особи, цілі покоління» [1, с. 146]. Відтоді в шевченкознавстві нагромадилось чимало розмаїтих суджень та висновків щодо національної історіософії в творчості поета - від тверджень про його «силу історизму», котра стала «основоположною для української історіософії, про що йдеться в першому томі «Шевченківського словника», і до його трактування «лише в умовному, специфічному розумінні» [22, с. 15]. Маємо приклади й заперечення наукової доцільності постановки питання про «істроріософію» та «історизм» Т.Шевченка, наявні у книзі Г.Грабовича «Шевченко як міфотворець» (К., 1991).

Ю.Барабаш говорить не про «конгломерат розрізнених історіософських елементів», а «вповні реальну концепцію», «художньо-історіософську систему» поета. При цьому він виокремлює кілька фокальних із історіософського погляду аспектів і проблем як базових для його історіософії: націософський первень, національна міфологія, національна самокритика, національна історія, національна держава [2]. Узагальнюючи наявні в дотеперішньому шевченкознавстві ідеї дослідників еміграції та материкової України різного періоду (Д.Чижевського, С.Смаль-Стоцького, Л.Плюща, П.Филиповича, І.Дзюби, М.Жулинського, Д.Наливайка, Л.Мороз), В.Яременко структурує історіософську систему Т.Шевченка такими складовими: 1) знання про минуле; 2) погляди на історію, її дослідження та вивчення; 3) використання історичного матеріалу у творчості: і як засобу досягнення художньої мети, і як специфічної суб'єктивної форми сприйняття, вираження та розуміння історії [21, с. 21]. Попри різночитання історіософського дискурсу в творчості Т.Шевченка, неспростовним є факт його національної історіософії як всепроникного та всеосяжного феномена творчості.

Питомою ознакою художньої історіософії дисидентів, як і Т. Шевченка, є її націософське спрямування, порушення важливої сенсожиттєвої для нації проблематики. Шевченківська концепція, що її акцентували в своїй творчості в'язні сумління, дотична до сакрального, містичного сенсу відтворюваної історичної ретроспективи України або ж художньої репрезентації майбутнього нації. Історіософію дисидентів, як і Т.Шевченка, думаємо, слід сприймати радше як романтичну візію, а не як наукову теорію. Історичний факт для них містить не просто інформацію, а екзистенційний сенс, «частку отого втаємниченого, трансцендентного» (Ю.Барабаш). Їхній підхід до національної історії має не стільки фактологічний, скільки феноменологічний характер і передбачає прагнення відтворити «не фізику» подій, а осягнути їхню метафізику» [2, с 19]. Така ознака художньої історіософії дисидентів і Т.Шевченка виявляється й у способах її трансформації образно-словесною формою. Йдеться про вивчення та осмислення національної історії на рівні її «сприймання як одкровення» [5, с. 34].

Здатність героїзувати минуле, прозирати майбутнє, розгортати наскрізні історіософічні образи, визначальні в ідейному контексті творчості, багатогранні та по-містерійному ускладнені, до певної міри втаємничені, засвідчують концептуальні збіжності засадничих спонук формування історіософської та естетичної концепції Т.Шевченка й українських поетів-дисидентів. Цими спонуками (ідеологічними, екзистенційними, морально-етичними та естетичними), виступають Нація і Бог. Тобто йдеться про симбіоз національного патріотизму та «активного християнізму» (М.Гнатишак). Своєрідне «розчинення в слові - меті - Богові» (С.Квіт), містичний дотик до історичного минулого нації, що наснажує людину високою духовною енергією, спрямовує історіософську поезію дисидентів, як і Кобзаря, в площину екзистенційну, почасти - ірраціональну. В'язні сумління боролись не лише за Україну та «безпаспортний і закріпачений, сліпий, колгоспний» (В.Стус) народ, а «виступали проти Зла за Добро всього світу» [9, с. 155].

Художню історіософію дисидентів, її дотичність до історіософської концепції Т.Шевченка слід розглядати багатоаспектно, комплексно, простежуючи такі структурно-функціональні рівні тексту, як історико-політичний, символічний, етнографічний. Такий підхід до аналізу їх історіософської поезії дозволяє локалізувати в цьому художньому просторі кілька спільних базових тематично-мотивних «вузлів». Спробуємо виокремити найпоказовіші вектори художньої історіософії дисидентів у контексті естетики й творчості Т.Шевченка.

Дисиденти активно інтерпретують тему національної історії (В.Стус: «Сто років, як сконала Січ», «За літописом Самовидця»; М.Руденко: «Самовидець. 1-3», «Череп Святослава»; С.Сапеляк: «Мазепа», «Монолог з минулим»; Т.Мельничук: «Свідчення останнього гетьмана»). Цікавою в цьому сенсі є поетична реконструкція українського менталітету. Поняття генетичної, родової пам'яті найпродуктивніше осмислюється І.Калинцем («Вогонь Купала», «Коронування опудала») та С.Сапеляком («І цвів мак Україною, і йшли віки і були українці…»). Історіософія дисидентів охоплює не тільки минуле, а й майбутнє, з наголосом на останньому. З профетичними візіями Т.Шевченка («Встане Україна. / І розвіє тьму неволі…») кореспондується й «історіософський футурологічний прогноз» (Ю.Барабаш) України-держави в дисидентському тексті, що звучить радше як інтимна, глибоко лірична сповідь, а не пафосно-декларативний імператив (С.Сапеляк: «ВКРАЇНО, встань! - лицем до знамена. / Встань, Україно! - я ще не прощаюсь»).

Паралелі з Т.Шевченком прочитуються в історіософських творах дисидентів на всіх структурно-функціональних рівнях - від образно-символічних домінант (народ, воля, правда) до найпоказовіших формальних проявників тексту (частотні в Т.Шевченка й В.Стуса оксюморони: «на нашій, не своїй землі» - «моя Україно, чужа Україно»). У віршах в'язнів сумління метафоричні й образні структури історіософської етіології зумовлені й фольклорно-міфологічним світовідчуттям. Їхні авторські моделі національного світу, сформовані в межах традиціоналістської естетики, водночас є унікальним мистецьким явищем і репрезентують естетичний модус художньої історіософії (Т.Мельничук: «…і під стріхою / ластівка будує собі / маленьку Україну»; С.Сапеляк: «і прилетіли птиці / і вродилася калина…»).

Ідейний сенс віршів дисидентів засадничо визначає така концептуальна підвалина художньої історіософії Т.Шевченка, як «первісна і консеквентна націософська спрямованість» [2, с. 26]. З нею відповідно пов'язані й домінантні тематичні вузли, зокрема, національна держава й національна самокритика, яку В.Пахаренко співвідносить із декларованим поетом «переступом українського народу стосовно своєї національної державності», його «гріхопадінням» [13, с. 17].

У дисидентів фактично відсутня Шевченкова ідеалізація національної історії раннього періоду його творчості. Їхні історіософські тексти більшою мірою структуровані пізнішими поетовими крайніми резиґнаціями типу «Раби, подножки, грязь Москви…». Подібно до свого попередника, репрезентанти дисидентської генерації маніфестують художню формулу критичного націоналізму. Для потвердження сказаного достатньо навести, скажімо, рядки Стусової поезії «За літописом Самовидця»: «Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі…». [17, с. 45] Тут, як, власне, й у віршах інших дисидентів, прочитується характерне для Кобзаря засудження комплексу меншовартості (Т.Мельничук: «На цій землі / всі раби у цім пеклі»; С.Сапеляк: «Немає нас. Ні тут. Ні там. Ніде. / Нема. Нема. Ми знову безіменні»). В ненастанному прагненні дисидентів вивести український народ з «єгипетської неволі» резонує шевченківський інвективний пафос, експлікований мотивами любові до нього й гніву супроти моральних покручів у його середовищі. Тож сподіваною й очевидною для їхньої творчості є шевченківська амбівалентність у ставленні до своєї нації. В цьому сенсі насамперед В.Стус залишається «в орбіті традицій Шевченка, якого він залюбки перефразовує та розвиває не одну Шевченкову думку. В обох поетів той самий гнів до пристосуванців серед власного народу» [4, с. 47]. Шевченкове «Гірше ляха свої діти / Її розпинають…» [12, с. 290] відлунюється в рядках В.Стуса: «Стенаються в герці скажені сини України, / Той з ордами ходить, а той накликає Москву…» [17, с. 45].

Т.Шевченко в оцінці національної історії вважав найбільшим злом України її «байстрят» і «горепровідників» (В.Панченко). Його саркастичні інтонації в засудженні українських «перевертнів й приблуд» (В.Симоненко) прочитуються в багатьох суспільно-історичних та духовно-естетичних контекстах в'язнів сумління (М.Руденко: «…міжусобні чвари / до чого рідну землю довели!»; Т.Мельничук: «Аж захлинулись Золоті ворота, / І жебраком йде до Москви Суботів»).

Маркером історіософського тексту дисидентів нерідко виступає асоціативна історична ретроспектива як реальність і водночас як перспектива. У такий спосіб вони репрезентують власне сприйняття циклічності історичного часу, повторення найболючіших проблем національного буття, що рухаються по коло або ж по спіралі. Характер зіткнення минулого з сучасним виявляється у виборі точки відліку національної трагедії, що в Т.Шевченка ведеться від Переяславської ради, якої, як відомо, поет так і не простив гетьманові Богданові Хмельницькому:

…Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну…[19, с. 193].

Образ гетьмана як «реалістична емблематика» (М.Бахтін), вклинюючись у текст Т.Шевченка (вірш «Розрита могила») зі своїм історичним хронотопом, сконцентровує настільки згущені суттєві моменти українства, що «значення його далеко переростає всі просторові, часові, соціально-історичні обмеження, переростає, однак, не відриваючись від цього конкретно-історичного ґрунту» [3, с. 372]. Прикметні для віршів дисидентів історичні алюзії, функціонуючи на рівні тексту, підтексту й надтексту, створюють основу для широких історіософських узагальнень. Одним із багатьох можливих прикладів тут може слугувати цикл С.Сапеляка «Цим твором автор продовжує житіє…», ліричний сюжет четвертої частини якого розгортається на тлі містерії «Великий льох». Поет, як і Т.Шевченко, докоряє Богданові Хмельницькому новітнім пеклом України. З метою увиразнення зображуваного, він уводить у власний текст фрагмент поеми «Великий льох», оприявнюючи обмін емоційно-смисловою енергією зі своїм великим попередником:

…тінь ГУЛАГУ і пустелі

в Холоднім Яру

і у Великім льоху

«Отак-то Богдане

занапастив єси вбогу

сироту Вкраїну» [16, с. 27].

Відсутність розділових знаків у вірші С.Сапеляка (це іманентна риса індивідуального письма поета) надає йому особливої експресії, органічно поєднуючи в наративній стратегії тексту такі складові, як національний імператив, з одного боку, й глибоко ліризовану художню сповідальність - з іншого.

У спектрі історіософської проблематики порівнюваних віршів Т.Шевченка й дисидентів функціонує фундаментальне «Хто ми?», що виступає у взаємозв'язку з іншим національним питанням - «Бути чи не бути ?». Йдеться, отже, про такий тематичний «вузол», як національна держава. У циклі «Самовидець. 1-3» М.Руденка означена дилема звучить доволі категорично. Ідейний сенс твору, його естетична цінність досягається автором завдяки потужній риториці державотворення, що пронизує всі рівні тексту - від мікрообразів і різних видів інтертексту (назва циклу, епіграф, узятий з «Літопису Самовидця»), які уводять реципієнта у відповідне ідейно-емоційне й смислове поле, аж до загальної поетичної концепції циклу:

Ні! Годі жить, води набравши в рот -

Кричати треба, щоб згадали люди:

Була Вкраїна - військо і народ.

Була…Та я запитую: чи буде?.. [14, с. 285].

Щодо проблеми національної держави, її місця в історіософії Т.Шевченка, то в нього «не знайдемо навіть такої категорії» [5, с. 5]. Це дало підстави деяким дослідникам, наприклад, Є.Маланюкові (йдеться про ранні статті), для однозначного висновку про відсутність у поета «конструктивних державотворчих інтенцій». Щоправда, в низці пізніших студій («До справжнього Шевченка», «До Шевченкових роковин») він констатуватиме, що Т.Шевченко втілив у своїй творчості «свідомість національно-державну» й може бути потрактований «як поет державний» [11, с. 152]. Г.Клочек слушно зауважує, що «розуміти Шевченка як поета-державника зовсім не означає розуміти його тільки як автора відомої сентенції, що «В своїй хаті своя й правда. І сила, і воля». Творчість поета наділена винятковою здатністю виховувати державне мислення. Вона дає розуміння й відчуття національної ідентичності, формує правдивий погляд на українську історію, виявляє національні хвороби, наснажує вірою у краще майбутнє нашого народу» [10, с. 236].

Якщо європейські філософи й письменники вирішували екзистенційні проблеми буття нації в умовах «дегуманізації суспільства через нівелюючий вплив техногенної цивілізації», то українським мислителям і митцям, як справедливо зауважує П. Іванишин, повсякчас необхідно вирішувати ще одну проблему - «проблему існування (виживання) нації в умовах денаціоналізуючої окупації рідної землі» [7, с. 68]. У цьому контексті очевидним постають два ключові мотиви поезії Т.Шевченка й дисидентів: мотив викриття «орд завойовників-заброд» (В.Симоненко) та мотив свободи («воленьки святої»). Сутнісним ідейно-тематичним сегментом, спільним для їх історіософських концепцій, є національно-державницька модель, котра має чітку щодо імперської доктрини визначеність. У поемі «Великий льох» показано «варварську політику царату» (В.Пахаренко). Серцевиною державницької ідеї дисидентів також є опозиція національне/імперське, сформована об'єктивними історичними чинниками, зокрема, наявністю вічних ворогів нації. Вона трансформована в авторському тексті кожного із в'язнів сумління вельми своєрідно. У В.Стуса цей образний лад подається переважно на рівні алюзій («стожальне татарське сонце»). М.Руденко означує динаміку історіософського світовідчуття прямими відсилками до історичних фактів («Та підростає брат його Петро - / що він тобі готує, Україно…»). С.Сапеляк експлікує тексти біблійними ремінісценціями («Розпинають мня карою з Холодного Яру»), І.Калинець - фольклорними асоціаціями («змахнула Україна / з ока потаємну / сльозинку»). Т.Мельничук творчо реалізує опозицію національне/імперське вельми оригінально, синтезуючи в своїй ліриці коди різних горизонтів сприйняття національного буття: історичного, націоментального, біблійного («А на тій вишні, Богородице, / На білій вишні / Кривавий цар Микола, здається, когось вішав…»).

Т.Шевченко пророкував «волю національну й державну» (М.Драгоманов). Для дисидентів корелятом України-держави також стає свобода, що залишалася для них «мисленнєвою константою в «екзилі» [6, с. 57], тобто в задротів'ї (І. Світличний: «Несу свободу в суд, за грати…»). Ці ідейно-тематичні збіжності з поезією Т.Шевченка в системі творчих корелят дисидентів прочитуються на рівні текстологічних паралелей та міжтекстуальних аналогій. У багатьох їхніх віршах наявні відкриті апеляції до Шевченкового тексту в різних формах інтертексту. Нерідко дисиденти вводять у свої твори постать самого поета (В.Стус: «Тарасові провісні птиці-слова шугають над Дніпром»; М.Руденко: «До кого слово праотців перейде - / Те слово, котре вигострив Тарас»), фіксують у назвах віршів (Т.Мельничук: «Тарас Шевченко 1979 (монолог із-за грат)»). Інтертекстуальне поле дисидентського тексту, дотичне до історіософії Т.Шевченка, сфокусоване в численних епіграфах до віршів («гратовані» сонети І.Світличного: «Інтродукція», «В.Стусові»; «Тюрма», «Сонет вдячності»), прямих цитувань Т.Шевченка (С.Сапеляк: «Ти-бо писав: «Коли ми діждемося Вашінгтона» / Воістину відпусти погорду мою і гріхи мої / щоб побажати нині: «А діждемось-таки колись»).

Одним із типологічних аспектів творчої реалізації державницької доктрини Т.Шевченка й дисидентів є художнє осмислення історичного минулого в метафізичному аспекті. В.Пахаренко, аналізуючи поему «Великий льох», констатує «богоприсутність» у творі, говорить про містерійний характер дійства, що відбувається за волею Всевишнього («Бо так сказав Петрові Бог») [13]. «Дух історизму» (Є.Маланюк) у дисидентів також освячується іменем Творця. За його всеприсутності розгортаються ліричні сюжети багатьох їхніх віршів (М.Руденко: «Небесний Отче! Чи насправді ти / Вкраїні зичив щастя, а не кари…»). Заглиблення в прадавню історію своєї землі нерідко супроводжується релігійно-містичними почуттями й емоціями в'язнів сумління, частотними апеляціями до Всевишнього та Святого Письма (С.Сапеляк: «Але ж і в Біблії нема / Твого, Вкраїно, ТРЕТЬОГО ПРИШЕСТЯ»). Тут, поза сумнівом, відлунює Шевченків міленаризм, підґрунтям якого виступає «постійна присутність Бога, експліцитна й імпліцитна, очікування його втручання, що «виправить» історію, приведе її у відповідність зі святою правдою, без якої поетові не мислилося людське існування» [18, с. 20].

Художня історіософія Т.Шевченка та багатьох його послідовників органічна для національної літератури. Як підкреслює І.Руснак, «так уже склалося історично, що головною рисою української історіософської традиції впродовж тривалого часу було тяжіння до художньої, ірраціонально-інтуїтивної виразності» [15, с. 7]. Це й зумовило синтез націєтворчого та релігієсофського начал художньої системи в'язнів сумління, міцне світоглядне підґрунтя якої визначив християнський провіденціалізм Кобзаря, його «ієреміївське пророкування» (П.Куліш). Ґрунтовне студіювання спільного для Т.Шевченка й дисидентів метафізичного концепту художньої історіософії визначає один із магістральних напрямів всебічного осягнення їхньої поезії як етноконсолідуючого й водночас естетичного феномену.

поети дисиденти художня історіософія шевченко

Література

1. Антонович В. О воспроизведении исторических событий в поэзии Шевченка // Чтение в историческом обществе Нестора-летописца. - К., 1988. - Кн.ІІ. - С.145-149.

2. Барабаш Ю. Історіософія Тараса Шевченка // Слово і Час. - 2004. - № 3. - С.15-37.

3. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. - М.: Худож.лит., 1975. - 436 с.

4. Горбач А.-Г. Поет повинен бути людиною: Пам'яті Василя Стуса // Сучасність. - 1988. - № 3. - С.44-48.

5. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: семантика символів у творчості поета. - К.: Радянський письменник, 1991. - 206 с.

6. Зелененька І. Україна як поліваріантний націотворчий образ у ліриці Тараса Мельничука // Слово і Час. - 2005 - № 12. - С.57-62.

7. Іванишин П. Екзистенційне прочитання поеми П.Скунця «На границі епох» // Визвольний шлях. - 2001. - Кн.2. - С.64-68.

8. Івашко В. Міф про Василя Стуса як дзеркало шістдесятників // Світовид. - К.; Нью-Йорк, 1994. - Ч.ІІІ (16). - С.104-120.

9. Квіт С. Основи герменевтики: Навчальний посібник. - К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. - 192 с.

10. Клочек Г. Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація. Навчально-методичний посібник. - К.: Освіта, 1998. - 237 с.

11. Маланюк Є. Книга спостережень: Статті про літературу. - К.: Дніпро, 1997. - 430 с.

12. «…Народе мій, до тебе я ще верну…»: Ювілейна вчена рада Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, присвячена 70-літтю Василя Стуса // Слово і Час. - 2008. - №3. - С.3-11.

13. Пахаренко В. «Великий льох»: національна ідея, історіософія, метафізичний контекст // Слово і час. - 2001. - №3. - С.16-23.

14. Руденко М. Поезії. - К.: Дніпро, 1991. - 413 с.

15. Руснак І. «Я був повний Україною…»: Художня історіософія Уласа Самчука: Монографія. - Вінниця: ДП ДКФ, 2005. - 406 с.

16. Сапеляк С. Тривалий рваний зойк: Поезії. - К.: Радянський письменник, 1991. - 189 с.

17. Стус В. Твори: В 4т., 6 кн. - Львів: Просвіта, 1999. - Т.3. - К.1. - 487 с.

18. Тарас Шевченко і європейська культура: Зб. пр. Міжнар. 33 наук. шевченківської конф., 20-22 квітня 1999 року / Інститут літератури ім.Тараса Шевченка. - К.; Черкаси: БРАМА, 2001. - 368 с.

19. Шевченко Т. Твори: В 5 т. - К.: Дніпро, 1984. - Т.1. - 351с.

20. Штонь Г. Т.Г.Шевченко та І.Я.Франко. Поетичні візії України. Онтологічна спільність та відмінність // Слово і Час. - 2008. - № 3. - С.12-17.

21. Яременко В. До проблеми історіософії Тараса Шевченка: методологічні підходи // Слово і час. - 2007. - №3. - С.19-27.

22. Яременко В. Про історизм поеми «Москалева криниця» (До проблеми історіософії Т.Г.Шевченка) // Український історичний журнал. - 1993. - №4-6. - С.14-26.

Размещено на Allbest.ru