Василь Симоненко (1935-1963)

Размещено на http://allbest.ru

Лекція № 4:

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935-1963)

Анатолій Ткаченко: «Він назавжди вписаний до історії рідної літератури, та воднораз він завжди є і буде її злободенною сучасністю, її сподіваною прийдешністю».

Дмитро Павличко: «Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, зарядженого тривогою двадцятого віку і любов'ю до української землі».

Олесь Гончар: «Василь Симоненко - витязь молодої української поезії».

Микола Жулинський: «Василь Симоненко - народна совість».

Богдан Тихолоз: «Василь Симоненко - метеор щирості».

ПЛАН

1. Проблеми корекції біографії Василя Симоненка.

2. Світоглядно-естетичні пріоритети поета.

3. Обриси стильової парадигми митця.

4. Громадянська тема в мотивній структурі Симоненкових творів.

5. Психологічні домінанти інтимного метажанру.

6. Сатиричний струмінь творчості. «Казка про Дурила»: пародійна модель світу.

7. Формально-змістові акценти прози письменника.

Перше питання. Проблеми корекції біографії Василя Симоненка

З'ясування біографічних деталей Симоненка видається важливим з кількох причин. По-перше, біографічні джерела стали сутнісним джерелом формування значної частини його художніх текстів («Дід умер», «Дума про щастя», «Кирпатий барометр», «Ну скажи, хіба не фантастично»). Другою важливою спонукою акцентування уваги на біографії поета є тривала фальсифікація радянським літературознавством багатьох «неугодних» творів та життєвих фактів. У вивченні донедавна невідомих епізодів поетового життєпису бачиться кілька істотних моментів: 1) громадсько-політична активність на теренах національного відродження і обставини смерті; 2) сфальсифіковані (або ж вилучені) твори; 3) особисте життя та пов'язані з ним інтимні поезії.

Офіційну біографію поета можна вкласти в кілька лаконічних тез.

Народився 8 січня 1935 року в с. Біївці Лубенського району на Полтавщині. Ріс без батька. Мати працювала в колгоспі. 1942-1952 рр.: навчання в школі (4 класи у Біївцях, решта - у сусідніх селах Єньківцях і Тарандинцях).

1952-1957 рр.: навчання на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Участь у літературній студії ім. Василя Чумака (СІЧ).

1957-1962рр.: праця в газетах «Черкаська правда» (1957-1960), «Молодь Черкащини» (1960-1963).

З 1962 р. - член СПУ. Планує вступити до аспірантури Інституту літератури АН УРСР.

13 грудня 1963 р.: близько 11 вечора помер у черкаській лікарні. 15 грудня 1963р. похований у Черкасах.

Творчий доробок:

Поетичні збірки: «Тиша і грім» (1962) - перша і єдина прижиттєва збірка; «Земне тяжіння» (1964р., посмертна, книгу висувають на здобуття Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка, але лауреатом того року став М.Бажан).

1965 р. - збірка прозових творів «Вино з троянд».

Публіцистика та літературно-критичні праці (статті «наша рідна Вітчизна», «Декорації і живі дерева», «Краса без красивостей» та ін.).

1966-1981рр.- 15 років офіційного забуття.

1981 р. - книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.

1995 р. - присудження Державної премії України ім. Т. Шевченка (посмертно).

Творчий доробок Симоненка, як видно, невеликий. Древні латиняни говорили «Non multa, sed multum» (не багато кількісно, зате багато якісно змістом). Ці слова стосуються художньої спадщини письменника, що становить собою помітне явище в історії національної духовної культури.

Літературознавча думка радянської пори вперто замовчувала чимало фактів життєпису Симоненка, що піднімали його на п'єдестал національного митця та громадського діяча. Власне, активна його діяльність на цих теренах і послужила причиною насильницької смерті поета, що так довго замовчувалась офіційною думкою. Обставини смерті 28-річного Симоненка нині розкрито й детально представлено в таких джерелах:

Мусієнко О. Василь Симоненко // Українське слово : хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. : у 4 кн. Київ ; Рось, 1994. Кн. 3. С. 280-286.

Онойко В. «Жив, мов спалах блискавки»: Спогади друзів і колег про Василя Симоненка. Черкаси. 1991. (Фрагмент спогадів уміщено в ж. «Усе для школи»).

У пропонованій статті О. Мусієнко пише: «Смерть двадцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток». Обставини, через які сталася трагедія, були наслідком активної діяльності молодого журналіста в комісії з розшуку поховань жертв сталінського терору, підготовлений ним і відправлений до Київської міськради Меморандум з вимогою оприлюднити відповідну інформацію і перетворити ці місця у національні Меморіали. Симоненко як активний член Клубу творчої молоді провадив велику просвітницьку пропагандистську роботу, друкував на сторінках черкаських газет матеріали й писав вірші, що не співпадали із курсом КПРС. За Симоненком ведеться нагляд. Улітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах міліція затримала поета нібито за хуліганство (суперечка із буфетницею, що відмовилась продати цигарки за кільканадцять хвилин до перерви). Симоненко опинився в камері м. Сміла, що за 30 км від Черкас. Там над поетом учинили фізичну наругу. «Відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…», - зізнавався друзям після цього факту. Фізична недуга, спричинена насиллям, призвела до передчасної смерті.

Другим важливим аспектом «невідомого» Симоненка стала його наскрізь сфальсифікована творчість. Її детальне висвітлення маємо в таких вірогідних джерелах:

- Ткаченко А. Василь Симоненко: Нарис життя і творчості. К., 1990.

- Симоненко В. Берег чекань. Мюнхен, 1973. С. 295-306 (Розділ «Коментарі»).

Сьогодні відомо, що після єдиної прижиттєвої збірки «Тиша і грім» більшість поезій Симоненка піддавались строгій цензурі і концептуальним правкам. З його творами по смерті обходились майже злочинно. У поданих джерелах уміщено достатньо переконливої щодо сказаного інформації. Наведемо кілька примітних ілюстрацій, аби пересвідчитись, що вірші поета шматували з основною метою - політизувати його в дусі комуністичної ідеології.

Так, наприклад, у вірші «О земле з переораним чолом» у третій строфі автентичного тексту рядки «Любове світла! Чорна муко! І радосте безрадісна моя» замінено словами «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя».

Інший приклад. Відомий вірш «Задивляюсь у твої зіниці», що є програмовим у творчій спадщині Симоненка (в ньому висловлено кредо поета) найбільше потерпів від руки цензора. Останні два рядки в автентичному тексті мали таке звучання: «Я проллюся крапелькою крові / На твоє священне знамено». Ці рядки в радянському варіанті прочитувались у такому зцензурованому варіанті: «Я проллюся крапелькою крові / На твоє червоне знамено». Ця «безсоромна фальшивка» (Іван Кошелівець) коментарів не потребує. Його мета - політична фальсифікація.

Із такими брудними втручаннями й була видана друга поетична збірка «Земне тяжіння». Євген Сверстюк з цього приводу писав: «Поперейменовували, поскорочували, повибирали вірші й випустили збірку «поета-комуніста» (ж. «Сучасність», 1991, № 4).

До цього варто додати перелік творів, що були офіційно заборонені в УРСР: «Злодій», «Некролог кукурудзяному качанові», «Суд», «Казка про Дурила», щоденник «Окрайці думок» та ін.

Третій аспект у з'ясуванні невідомих сторінок творчої біографії Симоненка пов'язаний із його особистим життя, окремі факти якого стали проекцією на тексти багатьох віршів. Мова йде про адресаток його любовної поезії. Частина ранніх віршів («Вона прийшла!...», «Закохана» та ін.) присвячено ймовірно дружині Люсі (один вірш названо іменем дружини «Люсі», 1957 р.). Такі поезії, як «Ну скажи, хіба не фантастично», «Я дивлюся в твої перелякані очі..», «Я і в думці обняти тебе не посмію…» гіпотетично адресовані іншій жінці. Її ім'я - Тоня Гармаш. До неї у Симоненка були особливі почуття. Про це пише близький друг поета О.Дмитренко у статті «Згадуй зрідка черкаську осінь» (ж. «Київ», 1995, № 2). З початку 60-х років, як свідчать листи, вміщені у названій публікації, особисте життя поета ставало дедалі розхитанішим. У новелі «Він заважав їй спати» ліричний герой «до ранку сидів на кухні і заїдав тютюновим димом її (дружини) байдужість». Ліда «не розуміла ні його сигарет, ні його кашлю, ні його снів. І вона не любила його втому і його ночі». І в житті поета появилась та, що її він «зустрів і не зберіг». Останні слова перед смертю були сказані Тоні, що на крилах крізь зиму й смерть летіла до нього: «Жаль, Жайворонку, що по цій землі не ходитимуть наші з тобою діти». Він попросив, аби Тоня не приходила на його похорон. У своїх високих почуттях до цієї жінки Симоненко зневажив власну смерть. Рядки, присвячені їй, перейняті особливим щемом. Лірична героїня асоціюється із найвищим мірилом щастя, є взірцем недосяжного ідеалу:

Я і в думці обняти тебе не посмію,

А не те, щоб рукою торкнутися смів.

Я люблю тебе просто - отак, без надії,

Без тужливих зітхань і без клятвених слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,

Захмеліть, одуріти від твого тепла.

Я кохаю тебе. Мені більше не треба,

Адже й так ти мені стільки щастя дала.

Друге питання. Світоглядно-естетичні пріоритети поета

Творчість Симоненка базувалась в основному на пріоритетах гуманізму й патріотизму, котрі й визначили складники поетової етичної та естетичної конституції. Умовно можна виділити кілька світоглядних домінант, які прочитуються в текстах поета і які він сам декларативно маніфестував у художньо-образних формах:

1. безкомпромісність слова і діла:

«Та не піддавшись зарібку легкому

Я не прислужував ніколи і нікому» (сонет «Поет»);

2. непідробний патріотизм:

«Народ мій є, народ мій завжди буде,

Ніхто не перекреслить мій народ» (вірш «Де зараз ви, кати мого народу»);

3. утвердження неповторності, самоцінності людської особистості:

«Ми - не безліч стандартних я,

А безліч всесвітів різних» (вірш «Я»);

4. уславлення прекрасного на землі:

«Не знаю, ким - дияволом чи богом

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам» (сонет «Я»).

Богдан Тихолоз вважає, що основною особистісною гранню творчої постаті Симоненка є межова щирість. (ж. «Усе для школи», с. 30). Він виокремлює такі основні концепти цієї особистісної домінанти поета:

- щирість як правдивість («Я хочу правді бути вічним другом / І ворогом одвічним злу…»);

- щирість як чесність і вірність («Найчистіша душа - незрадлива»);

- щирість як самовідданість («Живе лиш той, хто не живе для себе, / Хто для других виборює життя…»);

- щирість як золота наївність мрійництва і жага відкриттів («Гей, нові Колумби й Магеллани, / Напнемо вітрила наших мрій, / Кличуть нас у мандри океани…»);

- щирість як відчайдушна відкритість до світу і космічна привітність («Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре! / Здрастуй, свіжості нив! / Я воскрес, щоб із вами жити…»);

- щирість як щедрість («Благословенна щедрість! Все від неї, / Від щедрості думок, сердець і рук…»);

- щирість як любов («Перетворює, оновлює і заквітчує землю тільки любов» - стаття «Наша рідна Вітчизна»).

Микола Жулинський, підсумовуючи роздуми про Симоненка, резюмує: «Світло його чесного життя і правдивого поетичного слова повинно увиразнювати сучасні історичні злами» (Жулинський М. Із забуття - в безсмертя: Сторінки призабутої спадщини. К., 1990. С. 401).

Дослідники в один голос говорять про виняткову чесність Симоненка, його величезний мистецький талант, моральний максималізм. Микола Сом (студентський товариш, поет) говорить про його «кмітливий розум і високу совість», О.Мусієнко відзначає поетову «непідкупність».

Третє питання. Обриси стильової парадигми митця.

Симоненко, проживши всього 28 літ, став неординарним явищем, визначним мистецьким феноменом національної культури. Анатолій Ткаченко відзначає, що він «зумів створити власний поетичний світ, утвердити в історії української літератури неповторний, симоненківський, лірико-драматичний тембр. Його народно-епічне світосприйняття втілене у широкому діапазоні мистецтва слова - від гострої публіцистичності й сарказму до м'якого гумору й задушевної сповідальної інтимності».

О.Мусієнко підкреслює, що «Василь Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечим завзяттям».

О.Гончар писав, що в поезіях Симоненка «часто відлунюються, озиваються шевченківські інтонації, мотиви народної пісні», поєднуються «лицарство і безкомпромісність».

Важливою ознакою Симоненкового стилю вважають тяжіння до сконцентровано-афористичного виразу, що в творах поета переважно переноситься насамкінець, стаючи своєрідною «мораллю», «силою» (тобто, ідеєю) (наприклад, відомий вірш «Лебеді материнства закінчується рядками: «Можна все на світу вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину»).

Рисою художнього стилю Симоненка є гранична ощадність у доборі поетизмів («Не вір мені, бо я брехати не вмію, / Не жди мене, бо я і так прийду…»).

Сутнісною гранню поетики Симоненка є фольклорна закоріненість. Фольклорне начало його художнього мислення оприявнюється через фольклорну символіку, народнопісенний синтаксис (риторичні питання й оклики, повтори) («Ой майнули білі коні, / тільки в'ються гриви…»).

І.Кошелівець у передмові до мюнхенського видання Симоненка «Берег чекань» говорить, що, попри очевидну традиційність, він був поетом оригінальним. З формального боку його строфа у багатьох випадках деформується в модерний варіант (переважно це посічена нерівноскладова строфа), зустрічається рідкісні типи паузника. Цікавим є фонічне інструментування тексту (наприклад, вірш «Жорна»: «Каміння клацало зубами / в жорнах / жувало жовті зерна на друзки…»).

Отже, зовнішня формальна простота Симоненкового вірша абсолютно ілюзорна. Він своєрідний у «формі, і не бракує йому того, за чим він так щиро уболівав: чуття слова, його звучання» (І.Кошелівець). Сам поет неодноразово виступав проти стереотипів та зужитості образотворення: «Література і мистецтво не терплять шаблону…» (Літературна Україна, 1962, 16 жовтня).

Четверте питання. Громадянська тема в мотивній структурі Симоненкових творів.

У мотивній структурі текстів Симоненка найрельєфніше представлена патріотична тема - «любові до України, її безталанного народу, висловленої з недвозначною відвертістю (в цьому - пряме продовження шевченківських традицій» (Історія української літератури ХХ століття : у 2 кн. К., 1998. кн.2. С. 125). У зв'язку з цим у жанрово-родовій модифікації поета найфункціональнішою є громадянська лірика. Олександр Ковальчук у відповідному розділі навчального посібника «Гроно нездоланих співців» (К., 1997) визначає кілька основних позицій-напрямів, за якими в громадянських віршах Симоненко веде діалог із читачем. Відповідно він вирізняє умовно дві жанрово-стильові групи творів громадянської тематики.

Першу групу репрезентують ліричні монологи (діалоги), в яких відкрито декларується синівська любов до рідної землі. Сюди відносять такі вірші: «Грудочка землі», «Україні», «Україно, ти для мене диво», «Задивляюсь у твої зіниці» та ін. Для віршів цього жанрово-тематичного спрямування характерний ліричний струмінь, світлі тональності, романтичний пафос. Художньою довершеністю й оригінальністю у цій групі творів вирізняється відомий вірш «Лебеді материнства». Композиційно вірш складається з двох частин: 1 - це казковий дивосвіт, в якому буяє радість, багата колористика, що створює відповідний фон для наступної частини («Мріють крилами з туману лебеді рожеві, / Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві…». 2 - монолог матері, що в жанровому відношенні нагадує вірш-заповіт. Ідеєю твору є останні рядки, в яких афористично сформульовано не лише поетичну думку, але й кредо автора: «Можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину»).

Другу групу громадянської лірики Симоненка становлять вірші інвективно-викривального характеру («Де зараз ви, кати мого народу», «Пророцтво 17-го року», «Монархи» та ін.) У цій групі віршів програмовим можна вважати поезію «Де зараз ви, кати мого народу…». За жанром вірш має всі ознаки памфлета. Автор звертається до зрадників, здатних продати, знівелювати рідне слово, землю. Зникає казковий дивосвіт, характерний для першої групи творів. Поет вживає суцільну риторику, відповідну лексику на означення продажництва, зради. Головним художнім прийомом тут виступає контраст. Наприклад, словосполучення «жорстока й лагідна» душа вживається з метою увиразнення національного характеру: природна лагідність і готовність бути жорстоким у боротьбі за землю. Симоненко черпає з фольклорних джерел художні засоби, символізуючи красу рідного краю («ясні зорі», «тихі води»), створюючи узагальнений образ волелюбного народу («в його гарячих жилах козацька кров пульсує і гуде»). Основну поетичну ідею афористично сформульовано у рядках: «Народ мій є, народ мій завжди буде, / Ніхто не перекреслить мій народ.(

У громадянських віршах Симоненко виступив продовжувачем традицій Шевченка (Детально: 1. Літературна Україна. 2001. 22 березня; 2. Неділько В. Нові імена в програмі з української літератури. К., 1993. С. 268 - 275).

П'яте питання. Психологічні домінанти інтимного метажанру

Олександр Ковальчук, аналізуючи поетичну спадщину Симоненка, відзначає, що в його віршах найчастіше зустрічається слово «любов». Це почуття є джерелом його поетичних осяянь, бо «світу відкриває безмежну велич людської краси» («Гроно нездоланих співців, с. 272).

Світ кохання у поезії Симоненка сповнений широкої гами почуттів - від радісно-збентежених до сумно-елегійних, від романтичного юнацького захоплення («Ой майнули білі коні», «Вона прийшла»), розважливого філософськи осмисленого почуття («Є в коханні і будні і свята»; «Розвели нас дороги похмурі, / І немає жалю й гіркоти») до розгублення й розчарування, болю та безнадії («Ну скажи, хіба не фантастично», «Я дивлюся в твої перелякані очі», «Я тобі галантно не вклонюся»).

Симоненко виводить на площину тексту психологічні жіночі портрети: закохана дівчина у передчутті кохання (в. «В грудях набубнявіла тривога…»), образ щасливої закоханої, що є поетової мрією, ідеалом («Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної…»), ошуканої та зневіреної у коханні зрадженої жінки («Одурена»). Прочитуємо у любовних віршах поета й імена конкретних адресаток, про які дізнаємось із самих текстів в достовірних свідчень (листи, спогади). Поезії, датовані кінцем 50-х років (наприклад, «Люсі») мають бадьорий настрій. Вони адресуються дружині і припадають на період щасливого сімейного життя. Починаючи з 60-го року, тональність дедалі смутнішає, вкраплюється мотив нерозгаданої туги, безнадії: «І тому для мене так трагічно / Те, що ти чиясь, а не моя»; «Але я протестую, волаю - не треба, / Та не можу вже жить і не думать про тебе»). (Ймовірно, ці інтонації пов'язані з іншою адресаткою - Тонею Гармаш або ж створеною авторською уявою).

Головний інтерес поета в інтимних віршах зосереджений на ліричному героєві. Анатолій Ткаченко зауважує, що ліричний герой інтимних одкровень Симоненка «переважно однолюб чистий душею, вірний почуттям» (с. 96). Моменти радості в його настроях надзвичайно рідкісні («Море радості»). Частіше душу ліричного героя оповивають журба і смуток. Звідси - панівні мінорні інтонації («І чудно, і дивно якось», «Ти не можеш мене покарати», «Ти спішила до мене, ти квапилась дуже» та ін.). За всієї розчарованості й пригніченості, вірші Симоненка утверджують катарсисну силу любові, що здатна «знов і знов» оновлювати людину і «лишати незамуленими вічні джерела життя» (О. Ковальчук).

Детальніше:

1. Тихолоз Б. Метеор щирості // Усе для школи. К.; Львів, 2001.

2. Ковальчук О. Василь Симоненко // Гроно нездоланих співців. К., 1997. С. 272-274.

3. Дмитренко О. «Згадуй зрідка цю черкаську осінь». Київ. 1995. № 2.

Шосте питання. Сатиричний струмінь творчості. «Казка про Дурила»: пародійна модель світу

Значну частину спадщини Симоненка становлять твори сатиричного характеру. Це різні в жанро-родовому плані тексти: байки («Мудра паляниця», «Хміль на дубі», «Вовк-миротворець»), гуморески («Гаврилова агітація», «Дивний хан», «Два дурні», «Себе ж не видно»»), цикли епітафій («Низка епітафій» «Бюрократові», «Брехунові», «Плазунові», «Заздрісникові», «Мандрівка по цвинтарю»), сатиричний лист-послання («Лист до всесвітнього обивателя»), цикли гумористично-сатиричних мініатюр («Заячий дріб»), віршована казка «Казка про Дурила».

Байки Симоненка не виходять за межі традиційного класичного жанру насамперед - байки Леоніда Глібова). Гуморески та листи-послання мають дещо плакатний характер. Для деяких сатиричних творів поета характерна паралогічна структура і вони нагадують у жанровому сенсі притчу. Кращою в цьому жанровому колі є «Балада про зайшлого чоловіка». Тут автор засуджує людську покору. Сюжет балади такий: тридцять літ прожив трутнем зайда в селі, пообіцявши людям зачати месію. Дівчат, яких щороку приводили йому на оглядини, він обзивав грішними. І лише по його смерті всі довідалися, що це був «безплідний кастрат». Цей твір є своєрідною баладою-притчею на тему «варягів» і «пророків» у своїй вітчизні. Ймовірно, що він є також алюзією на 30-річне правління в країні «батька всіх народів». Гостре вістря сатири проти тоталітарного режиму відчутне в «Казці про Дурила» - кращому недрукованому за життя сатиричному творові, який Василь Яременко назвав «лебединою піснею поета», який «по-новому висвітлив увесь творчий шлях митця, надавши йому певного підсумково-концептуального осмислення» (Ткаченко А. Василь Симоненко: Нарис життя і творчості. К., 1990. С. 201).

Найвидатнішим сатиричним полотном Симоненка є «Казка про Дурила», написана в листопаді 1963 р. (за місяць до смерті). Темою твору є викриття основ тоталітаризму (тому десятки літ по смерті поета твір залишався невідомим для читача). «Казка про Дурила» - сміливий, великої гостроти твір, за сатиричною викривальною силою рівний політичним інвективам Шевченка («Сон», «Кавказ», «І мертвим і живим...», «Великий льох» та ін.).

Текст «Казки» - пародійна модель світу. Поет, використавши засіб літоти (художнє применшення) відтворив країну абсурду. За жанром це казка-притча, яка в алегоричній формі повістує про трагічну долю народу. Головний персонаж - Дурило (у народних казках Іван-дурник), якого батько виганяє з дому, фактично рятуючи від голоду та бажаючи йому кращої долі («Може, десь виб'ється в пани»). Хлопчина блукає по світу, швидко зростає і повертається додому, пройшовши етап «страшного раю» (ремінісценції Данте, Котляревського). Таким є «зовнішній» сюжет твору.

Композиційно «Казка про дурила» складається з трьох частин:

1) Без назви: передісторія пригод Дурила, коли він малолітнім хлопцем назвав відкрито очевидні речі на повен голос і за це був вигнаний із рідної домівки;

2) «Речитатив старшин раю»: дорослий Дурило шукає рідний край; зустрічається з людьми, які розповідають, що живуть у раї. І от Дурило також у раї. Симоненко вдається до прийому наївного дитячого осмислення побачених страшних картин («Дурило круг себе очима дурними веде»). Від цього враження від сатиричне зображеного набуває ще більшої гостроти. Саме в цій 2-ій частині автор подає сатиричне зображення сталінської диктатури. Дурило побачив і самого ідола, який нібито «закон наймудріший знайшов, навчив нас кохати, навчив убивати, навчив людям в очі оману пускати». Прототипом ідола виступає сам Сталін, типологічно близький до образу інквізитора Торквемади із сонета Дмитра Павличка «Коли умер кривавий Торквемада».

3) «Заповіт засновника Раю»: Дурило, як і личить казковому герою, залишає рай, іде звільняти з неволі дівчину-щастя.

«Казка про Дурила» має оптимістичну кінцівку: облудний і жорстокий рай для обраних охопило полум'ям і Дурило побачив удалині рідну хату, матір. З одного боку, таке вирішення теми зумовлене жанровою специфікою твору (казка має щасливий кінець), а з другого - ідейно-естетичною концепцією автора, що ґрунтувалась на засадах гуманістичної філософії буття. (Текст твору https://vasylsymonenko.org/kazky/kazka-pro-duryla/).

ДЕТАЛЬНІШЕ:

- Романова Н. Альтернативна модель суспільства в сатиричній творчості Василя Симоненка. URL: C:/Users/%D0%92%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D0%B5/Desktop/568-%D0%A2%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%82%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%82%D1%96-764-1-10-20190613.pdf.

василь симоненко творчість психологічний сатиричний

Сьоме питання. Формально-змістові акценти прози письменника

Проза Симоненка - нереалізована грань його художнього таланту, мистецька іпостась, яка через передчасну смерть поета залишилась нерозкритою. Невеличка посмертна збірка новел «Вино з троянд» (1965) не включила всіх його прозових текстів. Значна їх частина так і залишилась у рукописах. Новели Симоненка були написані переважно впродовж 1962 року. Відкривається книжка «Вино з троянд» новелою з однойменною назвою. Романтична розповідь про безмовну любов кульгавого горбаня Андрія до сільської красуні Ольги закінчується вишукано й красиво: дівчина оцінює душевне багатство хлопця, який рано залишився сиротою, однак не втратив жаги до життя й краси. Він вирощує в своїй садибі виноград, яблуні, вишні та красиві квіти. Його душа тягнеться до всього духовного й високого. За жанром цю новелу можна назвати баладою в прозі (А. Ткаченко).

Новела «Кукурікали півні на рушниках» написана в реалістичних тональностях. В основі сюжету - любов двох закоханих - Віктора й Ониськи. Про їхнє кохання знає все село. Однак гордість не дозволяє комусь із них першому зізнатися у своїх почуттях. Нарешті Віктор приходить «свататься», але Ониська дає йому одкоша: «Він пішов згорбившись; ніби й справді ніс на своїх плечах підводу гарбузів. Ониська плакала над вишиванням». Таким відкритим фіналом автор завершує розгортання теми про двох гордих закоханих. Новела переповнена драматизмом, напругою внутрішніх переживань, характерних для романтичного письма.

«Весілля Опанаса Крокви» - незвичайний авторський варіант драматичного розв'язання складних життєвих колізій в умовах екстремальності. Під хутором партизани застрелили трьох фашистів. За це есесівці погрожують знищити мешканців села, якщо не буде видано родичів партизанів. Людей рятує «тисячолітній» дід Опанас і баба Орися, «на якесь століття молодша від Опанаса», яка назвалась його дружиною й матір'ю партизанів. Їх обох повісили на гігантському в'язі. Інтрига новели - в її незвичному сюжеті, що передається автором із властивою його манері лаконічністю: «Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєдналася з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратись, але батьки не дозволили. Віддали Орисю за багатшого».

Оповідання «Дума про діда» перегукується із віршем «Дід умер». Твір має виразно автобіографічний характер. Тут створено образ мудрого діда, який уособлював у сприйнятті Симоненка найсвітлішу пам'ять, батьківське начало, допитливий розум, пісенну душу народу, його давню й сучасну легенду. Оповідання в першій газетній публікації названо новелою, хоча характерних для цієї художньої форми ознак тут немає (опис однієї незвичайної події та напруженого драматизму). Автор подає радше лірико-філософські роздуми, вдається до узагальнень, що звучать як декларативна сентенція про те, що дід - «жива мудрість народу». (Особливість Симоненкового стилю - афористично формулювати художню ідею твору).

У цілому проза Симоненка своїми художніми особливостями явно поступається його поезії. Багато речей залишились не викінченими, не до кінця відшліфованими. Подекуди вони звучать декларативно. Письменник тільки намацував отой ґрунт реалістично-психологічної прози, що її блискучі взірці дав Григір Тютюнник. Однак у прозі Симоненка маємо прекрасні зразки живої розмовної інтонації, влучних народних висловів, незвичного вирішення сюжетних колізій тощо. Микола Ільницький відзначає, що «у жанрі малої прози талант письменника тільки розкривався, але оповідання засвідчують, що Симоненко відчував можливості прози - дати ширшу картину життя… В оповіданнях Василя Симоненка вражає внутрішня одухотвореність, яка переважно протистоїть чи то духовній ницості, чи просто побутовій приземленості. В цьому виявляється романтичний підхід до життя, такий характерний для багатьох віршів Симоненка».

Детально: Ільницький М. Як прозаїк він тільки починався. URL: https://vasylsymonenko.org/statti/m-ilnytskyj-yak-prozayik-vin-tilky-pochynavsya/.

Рекомендована література

1. Кодак М. П. «Лебеді материнства» В. Симоненка (Студія одного вірша) // Кодак М. Вибране : статті, рецензії, питання / проблеми теоретичні: у 2 т. Луцьк : ПВД «Твердиня», 2015. Т. 2. С. 219-230.

2. Корогодський Р. Час поезії : Голос і доля поета (В. Симоненко). Українська мова та література. 2002. Ч. 36.

3. Марко В.П. Від осяяння до художньої концепції: Лірика Василя Симоненка // Марко В.П. Стежки до таїни слова: Літературознавчі й методичні студії: Навчальний посібник. Для студентів філологічних спеціальностей. - Кіровоград: Степ, 2007. - С. 215-227.

4. Марко В.П. Дороги Василя Симоненка// Марко В.П. Аналіз художнього твору : навчальний посібник. Київ : Академвидав, 2013. С. 118-127.

5. Масловська Т. Традиціоналізм як прояв духовної свободи. URL: https://md-eksperiment.org/post/20170518-tradicionalizm-yak-proyav-nacionalnoyi-ta-duhovnoyi-svobodi-u-tvorchosti-v-simonenka

6. Печарський А. Поетика любові у творчості Василя Симоненка: історія, факти, інтерпретація. URL: https://core.ac.uk/download/pdf/186374578.pdf.

7. Печарський А. Художній світ творчості Василя Симоненка : тексти і контексти : монографія. Ужгород : Видво «TIMPANI», 2018. 188 с.

8. Салига Т. Трикнижжя, якому півсторіччя : До 50-річчя виходу у світ перших збірок: Василя Симоненка «Тиша і грім», Миколи Вінграновського «Атомні прелюди», Івана Драча «Соняшник» // Літературна Україна. - 2012. - 31. 05.

9. Сеник Л. Василь Симоненко: архетип образу матері. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/150858/07-Senyk.pdf?sequence=1.

10. Степула Н. «Я жив не раз і не в одній оправі...». URL: https://www.radiosvoboda.org/a/1923689.html.

11. Ткаченко А., Ткаченко Д. Лірика Василя Симоненка : текстологічно-стильові колізії URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/144191/08-Tkachenko.pdf?sequence=1.

12. Ткаченко А., Ткаченко Д. Василь Симоненко - текст // Слово і Час. - 2015. - № 1. - С. 52-63. file:///C:/Users/%D0%92%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D0%BF%D0%B5/Desktop/sich_2015_1_9.pdf.

Размещено на Allbest.ru

...