Роман "Диво" Павла Загребельного: коди художнього тексту

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Семінарське заняття

Тема:

Роман «Диво» Павла Загребельного: коди художнього тексту

1. Глосарій

Жанр - тематичний, технічно усталений тип художньої творчості, специфічний для кожного різновиду мистецтва, який визначається своєрідністю зображення. Генетично жанр виводиться із мовно-ритуального дійства, яке є громадською чи індивідуальною рефлексією з приводу життєвої ситуації, тематичного аспекту, змістовного плану, що спричинює формулювання того чи того історично зумовленого типу літературного твору з відносною художньо-композиційною сталістю, здатною до оновлення й розвитку.

Історичний роман - роман, побудований на історичному сюжеті, який відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії.

Міф - універсальна чуттєва дійсність, структурована за людським світосприйняттям; витвір наївної віри, який складає філософсько-естетичний комплекс давньої епохи, яка ґрунтується на заміні об?єктивності сприймання суб?єктивним апріорним переконанням.

Хронотоп - взаємозв?язок часових і просторових характеристик зображених у художньому творі явищ.

2. Конспект статті Дончик В. «Пристрасна позиція, невтомний пошук».

Леонід Новиченко сказав: «Скільки свіжого, не схожого на звичайне і знайоме - при всій своїй ексцентричності, часом надмірній - вніс... у нашу літературу невтомний Павло Загребельний».

«Спека» - твір про виробництво, на робітничу тему, В ньому є по-справжньому поетичні описи нелегкої праці сталеварів, порушуються деякі виробничі проблеми, змальовано кілька цікавих характерів - інженерів Шаптали й Василя Онуфрієнка, сталевара Твердохліба - «Петра великого».

Образ начальника доменного цеху Івана Котова не належить до головних у романі, але він, ідеї, вкладені в нього автором, западають у пам'ять. Це не «скромний гвинтик», не рефлектуючий споглядач, - наголошує прозаїк, полемізуючи з різними тенденціями у змалюванні героя. В Котові (хоч і зображений він більше описово, ніж зсередини) приваблюють робоча гордість, незалежність думки, непримиренність до пустодзвонів та шукачів легкого життя, переконаність у тому, що тільки праця і ніщо інше - ніякі посади й звання - визначає справжню цінність людини.

Переважна більшість прозових творів 60-х, зокрема присвячених сучасності, ставили в центр уваги проблеми особистості, проблеми її ролі в суспільстві, активності її соціальної дії і її морально-духовного потенціалу. Це був найчастіше аналітико-психологічний, лірико-психологічний роман, який приніс цілий ряд оригінальних характерів, образів людей, що проходять через моральні й психологічні випробування, зіштовхуються в драматичних конфліктах, стоять на різних соціально-етичних позиціях. Незаперечним було і пожвавлення суто художніх пошуків у тодішній прозі.

У відомій літературно-критичній статті «Спроба автокоментаря» П. Загребельний писав: «Мені хотілося не просто показати часи Ярослава Мудрого, не просто зробити спробу реконструкції епохи, не просто відтворити процес будівництва Софійського собору аж до вигадування автора сеї великої споруди, імені якого, як і безлічі інших дорогих для нас імен, історія, на жаль, не донесла до наших часів. Ішлося про більше. Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його».

Почавши з «Дива», письменник створює цикл історичних романів про Київську Русь - «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973) і цикл своєрідних історико-біографічних романів - «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980) і «Я, Богдан» (1983). Вони принесли справжній і великий успіх П. Загребельному, здобули широку читацьку популярність.

Праця письменника в історичному романі виявилася корисною й плідною для всього жанру, в якому було «розхитано» усталені канони, зрушено жорстку регламентованість. Додамо до цього постійний і енергійний пафос сучасних завдань і осмислень в художньому відтворенні історії. Романи П. Загребельного ніби знімають «межові» стовпи між історією й сучасністю, і завдячуємо цим їхньому загостреному етичному пафосу, аналітико-дослідницькому прицілові, полемічності проблем і характерів.

«Левине серце» - твір оригінальний, не схожий, як це не раз зауважували критики, на жоден з інших творів романіста. І саме він, до речі, так виразно підкреслив ідейно-естетичну, етично-моральну, стильову єдність і цілісність прози Павла Загребельного з її домінантами, з її вірою в невичерпні можливості і самобутність людської особистості, пафосом викриття духовної «усередненості», іронією, прагненням безпосереднього контакту з читачем та ін. В ньому різними гранями й барвами заграв український народний, національний характер, і те, що багато його рис і рисочок береться на сміх - свідчення неодновимірного, діалектичного його змалювання. Роман щедрий - його іскристим сміхом, його і колючою, і добросердою іронією, його словом по-справжньому розкошуєш.

Особистість - слово, що часто фігурує в критичних виступах, та й у самій прозі П. Загребельного. Це невід'ємне й дуже природне в його письменницькому, творчому світі поняття: духовно розвинена особистість - як мета і як засіб нашого комуністичного будівництва.

Про романи П. Загребельного - видатне явище в нашій прозі - сьогодні пишуть багато. Визначено їхні ідейно-естетичні домінанти, індивідуальні особливості, схарактеризовано принципові риси стилю.

Письменник у постійному русі, в ненастанних творчих пошуках, у чутливо-нервових реакціях на сьогоднішній світ, на його радощі, болі й тривоги, він сміливий і незапобігливий у дослідженні сучасності. Його заповідь - рух і пристрасть, неспокій і пошук, і праця, праця, праця. Вони і пояснюють природу тих успіхів і звершень, яких досяг Павло Загребельний як письменник, як трудівник і творець української культури. Своє шістдесятиліття він зустрічає не лише в розквіті таланту, сповнений сил і натхнення, а й наснажений широкою й щирою читацькою пошаною й любов'ю.

3. Підготувати цитатну характеристику образної системи роману «Диво» (Софія Київська, Ярослав Мудрий, Сивоок)

Головні герої роману П. Загребельного “Диво” як історичні, так і вигадані, демонструють епоху Київської Русі.

1. Образ Софії Київської виступає у творі і як справжня історична пам'ятка, і як художній образ краси мистецтва, сили, втілення мистецького таланту та людського розуму: «Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога - він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі … Диво!»

Софію Київську проілюстровано у творі як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться».

2. Образ Ярослава Мудрого абсолютно реальний. У творі його характер подано у складному поєднанні лагідності та жорстокості, добрих та злих вчинків, необхідності вибору в боротьбі за владу. П. Загребельний описує свого героя як звичайну людину, яка має свої недоліки та слабкості. Іноді Ярослав Мудрий був самовпевненим та жорстоким для нього був «раніш закон, а потім благодать».

Ярослав Мудрий представлений у творі упертим та цілеспрямованим: «Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі - і в зненависті, в любові, та навіть у дріб'язку». Для нього ніщо людське не було чужим: «...Жив останні місяці в душевному сум'ятті, відчував розтерзаність в серці».

Після того, як став могутнім київським князем, Ярослав міркував: «Простий люд байдужий до влади. Вона йому ні до чого. Він би й державної гідності та незалежності не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князеві. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай дякують князеві. Повчати їх про це денно і нощно».

Під час дискусії зі святим язичником князь впевнено відстоював нову віру, яка проклала шлях Русь у світ. Проте, він також усвідомлює, що заради християнства було зруйновано душі його народу: «Може, в піснях і віруваннях давньої Русі,- міркував Ярослав при спогляданні собору й народу, що клопотався біля нього,- ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, видавалося, приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш загибель?». Однак, з часом він відхиляє цю думку заради, як він стверджує, вагоміших інтересів: «Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не за себе - за державу». Але Павло Загребельний не поставив тут крапки. Логіка характеру, соціальна його реальність привела автора до розуміння, що Ярослав, зрештою, повинен був перед помазанням на кесаря заперечити цю думку й визнати: «Зберігаючи державу, зберіг себе».

3. Образ Сивоока став втіленням проблеми творчого начала в особистості, людської гідності та свободолюбства.

Сивоок має могутній характер. Його постать поєднує мислителя та народного митця. Він також був талановитим архітектором та художником. Сивоок був справжнім творцем дива: «Як же так? - думав Сивок.- Адже це існує поза всім! Ні з чого з'являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє суще, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим - ось справжнє мистецтво!»

Сивоок у творі постає як раб та бунтівник проти свого злиденного становища як професійного, так і соціального. Багато років він йшов важкою дорогою досягнення майстерності та істини. Вони для Сивоока взаємопов'язані, і незадовго до загибелі він відкриє для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я - сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені».

4. Есе на тему: «Історична пам'ять народу»

історичний ідейний образний диво загребельний

Чому ми повинні знати історію свого народу? Вже давно питання необхідності вивчення українцями своєї історії піднімалося багатьма відомими особистостями нашої країни. Це вдало зробив й П. Загребельний, який був майстерним фольклористом.

На мою думку, знання історії - це духовна сила кожної людини. Тільки маючи таку силу, українці зможуть відстоювати свої права та свою історію. Історична тема є однією із основних тем в українській літературі. Літературу нашої держави можна назвати унікальним явищем, адже вона завжди була наповнена справжнім змістом, а її представники відстоювали свої патріотичній ідеї.

Українська література побудована на історичних подіях та вирішенню важливих проблем соціального і державного формування. Вона використовувалась як інструмент для висвітлення та знищення ворожих ідеологій і доктрин.

Історичний твір вважаю одним з найсуттєвіших чинників пробудження національної свідомості народів. Історію свого народу потрібно знати, досліджувати для того, щоб творити сучасне та майбутнє, не повторюючи помилок наших пращурів.

До історичних подій неодноразово вдавався у своїй творчості П. Загребельний. Історичну пам'ять народу він «ховає» у роман «Диво». Тема цього твору пов'язана із будівництвом Софійського собору. Твори «Роксолана» та «Я, Богдан» також містять історичні мотиви.

Історичні твори П. Загребельного спонукають до роздумів. Він прагнув донести до свого читача (народу) те, що ми повинні знати свою історію та нести за це відповідальність. У іншому випадку будь-хто може використати наше незнання та висвітлити історичні факти по-своєму, задля своїх інтересів, що досить часто сьогодні й відбувається.

П. Загребельний, намагаючись художньо дослідити долі народних героїв, вміщував їхні образи у свої твори. Він пише про долю державної ідеї, трагедії розлуки з Батьківщиною, важку людську долю тощо. Наприклад, людська доля, зокрема жіноча, найчіткіше простежується на прикладі головної героїні роману "Роксолана", де описано про жінку, яка страждала від розлуки з Батьківщиною та коханою людиною. Автор використав образ сильної та владної жінки. У "Роксолані" Україна постає у особливо драматичному для неї моменті, який вічно житиме у пам'яті українського народу, адже П. Загребельний увічнив цей історичний етап. Твір також містить загальноєвропейський контекст.

Я вважаю, що історичні романи П. Загребельного є комплексним дослідженням минулого України, її яскравих особистостей та подій. Виникає питання: чому письменник використовував у своїй творчості саме історичні події та історичні постаті? Я вважаю, що причиною було те, що самого автора цікавили сильні й вольові постаті, які опираються недолі та прагнуть пливти у житті проти течій, проте тільки за покликом власної душі.

Отже, для становлення людської особистості важливу роль відіграє знання минулого свого народу. У творах П. Загребельного висвітлено історичні мотиви, які допомагають сучасному читачеві пам'ятати тернисту історію своєї Батьківщини. Його історичні твори спонукають до гордості за минуле нашої держави.

В історичних творах П. Загребельного продемонстровано те, що людський дух завжди боровся за справедливість та рівність. Однак, сьогодні можна простежити те, що дух нашого народу виснажився за довгі тисячоліття змагання за право жити так, як повинна жити особистість, життя якої побудоване на правильних цінностях. Можливо, ми, як сучасники, втратили дух свободи та спраги до життя, а не існування?

На мій погляд, сьогодні функцію спонукання до боротьби за наші права та цінності перейняли історичні тексти, які описують про історичних героїв, які непереможні вже в тому, що спроможними були на бунт, заряджаючи своєю енергією весь народ.

Історія гармонійно пов'язана з пам'яттю, яка перемагає навіть невпинний час. Історична пам'ять народу формує моральний клімат, в якому він живе, в якому кожен з нас повниться добром чи злом.

Культура як світ нашого існування пронизана пам'яттю, що органічно вплетена в тканину сучасності. Історія завжди давала підстави для критичних роздумів. Саме через критичне осмислення свого минулого ми страхуємо себе від допущених у ньому помилок, вчимося у наших предків. Однак, чи справді готові ми до сприйняття та засвоєння тієї історичної спадщини, що стала доступною в наш час?

5. Завдання для підвищення рейтингу знань. Наукове повідомлення на тему: «Вождь і народ» в історичних романах П. Загребельного

У історичних романах П. Загребельного наявний один спільний концепт - “вождь і народ”.

У творі “Я, Богдан” автор висунув гіпотезу про те, що Богдан Хмельницький (“вождь”) сформував українську націю. П. Загребельний намагається довести те, що саме під час правління цього гетьмана народився український народ. Саме тому образ гетьмана визначають хронотопи перемоги, боротьби та поразки [4]. Шлях до звільнення від чужоземного гніту був нелегким і складався із поразок та перемог: «Вітер свободи прошумів над моїм народом, може, вперше під Жовтими Водами, а тут, на раді в Переяславі, став мій народ собою, став нацією, історією» [2, с. 638].

У творі хронотоп боротьби виходить як на етап вічного протистояння добра зі злом («...довкола тривала боротьба добра і зла, Бога і диявола, між мирською суєтою і вічністю...» [2, с. 102]), а також конкретизований через питання боротьби за незалежність України («Мій народ творив себе і на полях битовних, і в замилуванні свободою, та й у свідомому прагненні уникнути упокорень, поразок, шибениць і даремного страждання» [2, с. 630]), та особисте щастя Богдана («Але я мав жити! Не миритися з жорстокою долею ні лицем, ні поведінкою. Боротись, змагатися!» [2, с. 142]).

У романі “Диво” (1968) автор порушує питання історичної пам'яті, роздумів про зв'язки часів та морально-етичний досвід минулого. П. Загребельний використав досить далеку історію - епоху Київської Русі, проілюструвавши її через трагедію та велич письменника з народу Сивоока [4].

Твори “Диво”, “Смерть у Києві” та “Первоміст” - триптих про Київську Русь. Літературознавці не випадково називають роман “Диво” першою його частиною, найсильнішою, найкращою, експериментальною. Ця експериментальність продемонстрована і в специфічному освоєнні різнопланових епох, художнього часу, і в широких просторових координатах, у той час, коли уява митця вільно подорожує по Києву, Візантії, Новгороду, Болгарії тощо [5].

П. Загребельний зосереджує багаторівневу проблематику твору "Диво” навколо двох центральних персонажів - Сивоока та Ярослава. Автор розкриває питання про те, що таке талант, як він формується і розвивається тощо.

У “Диві” доволі несподіваним є образ Ярослава Мудрого, який абсолютно відрізняється від Ярослава з однойменної історичної драми І. Кочерги. В інтерпретації І. Кочерги князь - це передусім державний діяч, якого можна описати як доволі ідеалізовану особистість, проте наділений не лише чеснотами, а й певними вадами.

П. Загребельний презентує образ Ярослава Мудрого як справжньої людини з усіма притаманними для звичайної людини слабкостями та вадами. Романіст розкриває психологію цього персонажа та значну увагу приділяє ілюструванню його дитинства, яке не можна назвати безхмарним. Його переслідують невиліковна хвороба - кульгавість, атмосфера непорозуміння між батьками породжували в душі дитини, яка нагадувала вовченя, силу волі, впертість, цілеспрямованість та войовничість.

Досить незвичайними, та навіть драматичними були стосунки сина та батька. Жорстокість Володимира Великого розвивала ще більшу жорстокість Ярослава Мудрого, його прихильність до матері та ненависть до батька. Однак, владолюбство було сформоване князівським походженням Рогніди, що спонукало Ярослава Мудрого на досить рішучий крок - піти проти свого батька, не задовольняючись намісництвом спочатку в Ростові Суздальському, а потім у Новгороді [3].

Проте, навіть отримавши надзвичайну владу, він залишається самотнім - без однодумців, друзів, щасливої сім'ї. Деякий час у його серці змагалися два начала - “людське” та “княже”, але перемогу отримала психологія державця, нелюдяна та жорстока. Безжально було знищено беззахисного язичницького святого, переслідувалася позашлюбна донька, матір якої, лісову красуню Забаву, Ярослав боготворив, помирає Сивоок, а його ім'я викреслюється з літопису, хоча він був творцем Софії Київської.

П. Загребельний не зумів уникнути того історичного факту, що Ярослав Мудрий був дивовижно освіченою людиною, що рідко зустрічалося на той час. Саме тому він сприяв розквіту науки, писемності та культури Київської Русі. Вирішивши побудувати величний храм, собор, подібний до візантійських, Ярослав мріє про увіковічнення своєї самотньої душі, душі державного діяча, далекоглядного політика, проте зовсім нещасливої людини.

У творі “Роксолана” автор описує життя української жінки Роксолани. П. Загребельний повернув полонянку Роксолану із легенди в історичний часопростір. Вона досягла вершини султанші, певним чином перетворила безправне становище жінки, традиційне для всього мусульманського світу.

Образ Роксолани (“вождя”) у творі П. Загребельного характеризує могутню та сміливу жінку. У своєму романі письменник втілив багатогранний образ Анастасії Лісовської, яку всі знають як Роксолану. Митець описав її життя від дитинства, показав, у якій сім'ї вона народилася та росла, якими були її батьки, що мало певний вплив на формування її як особистості.

У творі Роксолана постає перед читачем не просто турецькою султаною, а й українкою, що зуміла досягнути такого високого становища у такий важкий для неї період життя.

П. Загребельний в образі Хюррем втілив найкращі риси не лише українських жінок, а цілого українського народу. Роксолана - справжня патріотка своєї держави. Опинившись далеко від Батьківщини, живучи в достатку та розкоші, вона ні на хвилину не забула про проблеми свого народу, про набіги татарських орд, які руйнували села та міста, брали людей в полон, вбивали їх, а потім продавали на невільницьких ринках.

Володіючи великою владою, найбільшою, що мала колись жінка в цій країні, Хюррем скористалася нею на благо своєї Батьківщини. Вона подарувала рідній землі чорок вільних років, коли Україна могла повноцінно квітнути та розвиватися. Героїня твору сприяла відбудові церков та міст на рідній землі, турбувалася про мир у своїй Вітчизні.

Роксолана постає перед читачем доволі розумною жінкою, однією з найосвіченіших на той час. Її бажання до знань було помітне ще в дитинстві, коли вона вчилася у вікарія Скарбського. Вже тоді була помітною її вдача, яку дівчина отримала у спадок від матері. Саме ця вдача допомогла їй стати султаною.

П. Загребельний в образі Роксолани втілив найкращі риси українського національного характеру, риси, які дозволили дівчині-бранці стати султаною і залишитися могутньою у віках.

Життя Роксолани - це боротьба за виживання та помста. Вона одночасно є і рабинею, і повелителькою. Роксолана постає як досвідчена, мудра, тверда, а коли необхідно - ласкава. Вона ніколи не вимагає, а лише просить; не злиться, а лише скаржиться; не втручається в султанові справи, а лише допомагає та співчуває. Вона палка патріотка своєї рідної землі, смілива, жорстока та чутлива і добра водночас. Саме обставини та оточення зробили з неї жорстоку інтриганку й лагідну жінку. Завдяки цим рисам вона змогла підкорити не лише серце наймогутнішого султана, а й півсвіту.

Отже, у творах П. Загребельного, зокрема у історичних, наявний концепт “вождь і народ”, що яскраво виражено у романах “Я, Богдан”, “Диво” та “Роксолана”.

Література

1. Бондаренко Ю. Феномен історичності в романі Павла Загребельного “Диво”.

2. Загребельний П.Я, Богдан (Сповідь у славі). Х.: Фоліо, 2001. 654 с.

3. Зборовська Н. Влада і свобода в романах Павла Загребельного.

4. Нестеренко Н.П.

5. Рарицький О. Павло Загребельний у призмі шістдесятницької критики.

Размещено на Allbest.Ru