"Мотиви лірики Ліни Костенко"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Семінарське заняття № 4

1. Аналіз поезії Л. Костенко "Послухаю цей дощ"

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна, в туманностях душі чи, може, Андромеди - я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутніть.

Вірш "Послухаю цей дощ" через предметні деталі передає образи думок і естетичних переживань авторки; їхній зміст має особистісний, іноді несподіваний і багатошаровий характер.

Перше його слово орієнтує на "слухову налаштованість", однак звукових вражень небагато: "шумить", "бляшаний звук води". їхня роль - акомпонемент до справжнього змісту. Фраза "веселих крапель кроки" зафіксувала перехід від звукових вражень до руху в простори

Філософське осягнення хронотопу в поезії Ліни Костенко має багатоплощинний характер, і це відчутно навіть у просторі одного невеликого тексту.

Процес перетікання-перебігу часу має в тексті чітко позначенні просторові координати. Ліричний етюд починається антропоморфізованою пейзажною замальовкою з чітко окресленим мотивом гармонії двох субстанцій - "Я" і "дощ.

У текстуальних параметрах взаємоосягнення панує настрій довіри й розуміння, заявлена психологічна ситуація паритетності:

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Послухаю, підкрався, шумить - дієслова, поставлені густо в один ряд, звучать запрошенням до гри, до віри, розуміння. Означені метафоричною структурою живого звучання, де алітерація творить радісну ілюзію руху, вони, ці слова, оприявнюють інтуїтивно охоплений ритм і настроєвість світу в одномоментному його бутті ("веселих крапель кроки"). Очевидно, емоційно заряджений епітет "веселих" оптимістично інтонує загалом тривожні в інших контекстах звукосполучення "кр". В комплексі маємо факт поетичного дива.

У третьому рядку проявляється основний вид руху - рух у часі. На зміну реальним картинам приходять уявні. Повтор короткого слова "мить" ("Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить") моделює швидкий темп цього руху. Наступні його виміри "роки" й "віки" творять висхідну градацію, кожен ступінь якої потребує індивідуальних часових характеристик. Якщо "мить" може бути виміряна щоденною практикою, а "роки" осяжні з погляду особистого досвіду ("оглянусь" - згадаю), то "віки" виходять за межі цього досвіду: їхній вимір ґрунтується на історичній пам'яті.

Для подолання наступного часового бар'єру, який не піддається звичайному вимірюванню ("Ніхто уже й не зна"), авторка вводить час до сфери легенд і міфів ("в туманностях душі чи, може, Андромеди"), представляючи людину і космос як співмірні величини. У процесі самопізнання виявляються нові якості ліричної героїні, даючи їй змогу осягнути свою "найвищу сутність":

...я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих і згадую про мертвих.

Вишукана форма першого рядка дещо утруднює визначення його семантичного центру, яких тут два: "в мантіях дощу" і "прозора". Зміст першого має декілька ступенів метафоризації. Перший: людина під дощем, по ній стікають потоки води, що нагадує мантію. Але за ситуацією лірична героїня захищена від дощу, через те запропонований зміст метафори не вписується в художню систему вірша. Другий: "цей дощ", про який ідеться в першому рядку вірша, - не звичайні літні опади. Він не для городу, не для ниви (про них поетеса не згадує). Він став приводом до роздумів про людину і світ. Тож "мантії дощу" - істини, які усвідомила поетеса під впливом конкретного дощу ("послухаю цей дощ"). Слово "прозора" в контексті вірша означає відкрита до світу, доступна, зрозуміла. У світлі запропонованого тлумачення виразу "в мантіях дощу" особливої ваги набуває варіант розкодування слова "прозора" - зрозуміла як складник самооцінки поетеси.

Рядок "приходжу до живих і згадую про мертвих" має побутовий і філософський рівні тлумачення. Побутовий рівень передає ситуацію, яку переживає людина, котра через багато років повернулася в рідні місця, заставши людей, які виросли без неї. Багатьох близьких і знайомих уже не стало, про них тільки згадують. Філософський зміст рядка можна розкодувати так: у людській свідомості живі й мертві творять одне коло, що тримається на любові та пам'яті.

Завершальні штрихи образу ліричної героїні, які виражають її "найвищу сутність", подані в останній строфі:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Тут змістове навантаження несуть різні аспекти форми: взаємодія художнього й граматичного часів, різних точок бачення, особливості композиції. Лірична героїня дивиться на себе і світ з майбутнього часу і здобутого в уявних мандрах досвіду. Строфа перейнята радістю усвідомленого зв'язку людини з природою на емоційному рівні: "цілую (в контексті - "люблю") всі ліси". Третій рядок "я дерево, я сніг, я все, що я люблю" стверджує: єдиною основою емоційної єдності людини зі світом є любов.

Принципове значення має побудова останньої строфи: у центрі індивідуального досвіду ліричної героїні поставлено образ скрипаля (на сакральному рівні - духовного Творця), який зіграв колись її присутність, тобто створив її як людину духовну. Це стало основою взаємодії Божественного (зіграв присутність) і людського ("цілую", "люблю") начал в образі ліричної героїні. Керуючись розвинутим художнім тактом, Л. Костенко розвела ці величини в часі: час ліричної героїні теперішній, що означає довготривалу дію і є результатом контактів людини з Творцем; час скрипаля (Творця) минулий, що означає завершену дію, яка веде до усвідомлення ліричною героїнею своєї сутності. Через те коректно звучить вдячність ліричної героїні ("спасибі") скрипалю (Творцеві) як постійна активна дія. Пам'ять про того, хто тебе створив ("зіграв...присутність"), стала основою наближення ліричної героїні до своєї сутності, яка виявляється в ідеальному єднанні зі світом і Богом, у чому вона знаходить душевну рівновагу. костенко образ хронотоп

У печальній констатації Ліни Костенко чітко окреслився дихотомічний образ людської природи, архетипічна основа котрого покликана опритомнювати людську душу в найгрізніших просторах цивілізації. Отож, доторк до поетичного живопису Ліни Костенко дозволив нам відчути, як сокровенно інтимне спілкування з природою сприяє духовно-моральному одужанню людини. Суть цього процесу не лише в осягненні прекрасного в драматичному й драматичного в прекрасному, ай в усвідомленні себе часткою всезагального, ланкою в безконечному поступі людських поколінь, досягненні гармонії між внутрішнім, людським, і зовнішнім - природнім. Саме ця дорога веде людину до найдосконаліших взаємин із собі подібними.

Таким чином, у вірші ми бачимо дотриманням чіткої рими: шумить - мить; кроки - роки; не зна - скляна; Андромеди - мертвих; скрипалю - люблю; присутність - сутність. Чергуються чоловіча й жіноча рими, римування перехресне: абаб. Поезія написана шестистопним ямбом.

У першій строфі наявна словесна епіфора: ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить. Далі маємо епанафору - кінець першої строфи й початок другої - подібні: а це вже роки й роки, і а це уже віки. Ампліфікація: накопичення однотипних мовних одиниць - бляшаний звук води, веселих крапель кроки, часте вживання сполучників і та й.

Вдале використання звуків і звукосполучень приводить до того, що ми наче чуємо стукіт крапель по ринвах: шумить, бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Усі слова поетеса творить традиційним способом, оказіоналізмів немає. У лексичному складі поезії використано загальновживані слова, серед запозичень - слова мантія та Андромеда, які вносять певний смисловий відтінок. Слово мантія (грец. mantion - плащ; лат. mantellun - покривало, плащ) у сучасній мові має значення "широкий довгий одяг у вигляді плаща". Мантію носили вчені мужі, тому присутній певний підтекст: автор - людина освічена. Туманність Андромеди - зірки далеких світів, куди переселяються душі мертвих.

Лексика багата, різноманітна, але надає поезії мінорного звучання, відсутні радісні кольори, є лише їхній відблиск в останніх двох рядках.

Найбільше у творі іменників: дощ; звук; вода; краплі; кроки; мить; віки; душа; мантія; ліси; скрипаль; присутність; дерево; сніг; сутність. Більшість із них - абстрактні, які створюють атмосферу загадковості, викликають роздуми про людське життя.

Дієслова вжиті у двох часових формах - теперішньому та минулому. Монолог - роздум ліричного героя, позначений теперішнім часом (дощ підкрався і шумить), поєднує ознаки теперішнього й минулого часу. Скрипаль зіграв присутність, а не грає, вона вже визначена. І лише одне дієслово майбутнього часу - озирнусь, яке, по-перше, указує на одноразовість, завершеність дії, а по-друге, поєднує в собі зміщення до реального часу (теперішнього).

Прикметники бляшаний звук, веселі краплі виконують функції художніх означень - епітетів, як скляна - функцію порівняння; живих, мертвих - субстантивовані прикметники. Метафоричність закладена у слові прозора. Один прикметник у формі найвищого ступеня, який надає іменникові сутність відповідної філософської конотації.

Речення лаконічні, часто односкладні чи неповні: "Послухаю цей дощ, цілую всі ліси" (означено-особові); "Спасибі скрипалю" (безособове); "А це уже віки" (називне); "Підкрався і шумить" (неповне).

Для твору характерна персоніфікація - олюднення природи. Закладена метафоричність і в порівнянні себе з деревом, зі снігом тощо. У цьому - глибокий філософський зміст - буття нікуди не зникає, лише змінює свої форми існування.

2. Статті:

-- Астаф'єв О.Г. Символіка природи в поезії Л. Костенко.

Природа в поезії Ліни Костенко виступає і як самостійний об'єкт, тобто як пейзаж (розвиваючи класичні взірці описової природи) і як "мова опису", система певних моделювальних категорій, за якою стоять принципи індивідуально-авторського бачення світу.

Як об'єкт зображення природа виступає у різних пропорціях стосовно цілого художнього світу: то цілковито заповнює його своїми обрисами, фактурою, переливчастими тонами, відсуваючи на задній план суб'єктивні переживання й рефлексії автора (вірші "Природа мудра. Все створила мовчки", "Готичні смереки над банями буків", "Рожеві сосни... Арфа вечорова" тощо); то займає більшу частину художнього простору, демонструючи свою первозданність, гармонійність, красу, "божу" досконалість ("Блискоче ніч перлиною Растреллі", "...І вийшов Колумб..."); то посідає менше місце, "камертоном" супроводжуючи пристрасті й почуття письменниці ("Кого спитаю: це уже любов?", "Тінь королеви Ядвіги"), то буває лише задекларованою, а насправді майже відсутньою ("Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!", "Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану"). У деяких творах природа нерівномірно з'являється в різних партіях: то її образ може стрімко наростати, аж до витіснення інших подій ("Брейгель. "Падіння Ікара", "Сіріє... синіє... Світає..."), то, навпаки, може поступово йти на спад, аж до щезнення ("Притча про ріку", "Старі дуби, спасибі вам за осінь...").

У деяких творах Ліни Костенко прочитується опозиція природи північної і природи південної, що було характерним для романтизму. Природу північну у 60-і роки яскраво схарактеризував І. Світличний у своєму триптиху "Курбас": "Холод - державний, крутий, монарший". Природі північній Ліна Костенко приписує риси пригніченості, скутості, несвободи, монотонності, природі південній - риси вільності, динаміки, життєвості, яскравості, гордості за своє місце на землі.

В основному у творчості Ліни Костенко ми маємо справу із малярсько - музичним принципом побудови тексту і світу. Краса природи, її живописання, земна музика ніби стають предметом художнього пізнання і моделювання. В ієрархічному відношенні музика природи - найвище, майже космічне начало.

— Голобородько Я. Вербалізація вічності: філософемні інкрустації Ліни Костенко.

Поезія авторки й вербально, і зорово укорінена в категорії "істина" та "істинне". Істина, істинне відкриті ліричному суб'єктові поезії Ліни Костенко. Істина - це знаття прихованих "механізмів", "зчеплень" людської психіки, ментальності й поведінки. Досвід істини неможливий без досвіду болю, посиленого стійкістю й виваженістю духу. Істинне - це співвідносність зі значущими величинами, що не підвладні швидкоплинності й ситуативності. "Я"-нараторка не лише тонко відчуває істинне, а й настійливо вербалізує грані істинності. До того ж цю вербалізацію ліричний суб'єкт насамперед адресує собі, бо вона, ця вербалізація істинного, становить передусім діалог "я"-нараторки із собою. Проте ця адресація відверто виламується з локальних "я"-меж і вимагає значно ширшого простору.

Авторка оприявлює органічну невимушеність, природну абсолютність поетичного мислення, коли досягається органіка експресивного і медитативного, почуттєвого і розумового, семантичного і вербального, зорового і композиційного, коли "смисл" і "форма" зрощуються в єдину неподільну цілісність - "смислоформу". Істина "звучить" тоді, коли вона органічна й відшліфована. У віршах, драматичних поемах, історико- поетичних романах Л. Костенко спостерігається акцентоване ущільнення простору віршорядка, строфи, що зазвичай не позначається на семантико - проблемному перевантаженні цього простору. Кожен вірш Л. Костенко - це як огранене у своїй окремості життя, пережите в інтелектуальності почуттів та експресивності слова.

Художнє мислення поетеси наскрізь проткане тенденціями істинології

- кристалізації та вербалізації істин, що становить найкоротший і найдраматичніший шлях відчуття, пізнання й вираження вічності, тонами й обертонами якої говорить її поетичне слово.

-- Криловець Н. Філософія любові в поезії Ліни Костенко.

Інтимна лірика Ліни Костенко займає чільне місце в річищі класичної літературної традиції. Любовну тему у творчості Ліни Костенко досліджували С. Барабаш, В. Брюховецький, М. Ільницький, Г. Клочек, О. Ковалевський, О. Никанорова, В. Панченко, Т. Салига та ін. Любов є прагненням до вдосконалення, Абсолюту, Вічності. Ліна Костенко виводить такий ідеальний образ кохання, який відкриває можливість залишатися у віках.

Глибинною основою людського життя є емоції та почуття. Саме у них і прихований той фундаментальний і найпосутніший зв'язок із природою, світом, людьми, космосом. Таємницю почуттів майстерно береже сама природа, непідвладна скептичному людському розуму, що часто перетворює одвічну гармонію на безликий хаос. Відтак і виникає внутрішній конфлікт розуму й серця. Радість - печаль, надія - безнадія, віра - сумнів - у таких опозиціях постає цей конфлікт у віршах поетеси.

Вже одпручалась гордістю і смутком,

В. Панченко зазначає: "Кохання в ліриці Ліни Костенко - це симфонія почуття. Світло. Полон. Шаленство. Наслання. Хвороба. Сон. Чаклунство. Це самозреченість і відчай, втіха і смуток, беззахисність і сила, це поразка раціо і безмежжя ніжності, викликаної співзвучністю двох душ, які озиваються назустріч одна одній". Подібний погляд поділяє й Г. Маковей: "У філософській концепції любові Л. Костенко почуття її ліричної героїні здебільшого оксюморонне, воно поєднує в собі радість і біль, жагу і смуток".

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Фраза "такі вже рідні і такі чужі" дуже тонко передає почуттєвий стан закоханих, які переживають згасання любові. Вони "вже рідні", бо любов їх поєднала, але й "чужі", бо все більше й більше віддаляються одне від одного.

Отже, феномен любові яскраво розкривається у філософській поезії Ліни Костенко, в якій, як правило, поєднуються два метажанри: філософський і феноменологічний.

Любов у філософській поезії зіткана із суперечностей, вона має різні міри вияву: від найвищого піднесення й екзальтації до згасаючих, ледь жевріючих станів ("Я дуже тяжко Вами одболіла"). Філософема любові часто розкривається в натурфілософській площині. Природа, заряджена енергією любовного почуття, возвеличує закоханих, виводить їх із-за меж реальності у сферу вічності, недосяжності.

В основі філософської поезії буттєві опозиції: вічне - проминальне; мрія - дійсність; радість - смуток; життя - смерть (безсмертя) тощо. Любов, вічний зв'язок між закоханими, набирає у поезіях поетеси високого втілення, саме завдяки їй відбувається перехід із реального світу в ірреальний.

-- Саєнко В.П. Концепт "культура" в естетичному просторі поезії Ліни Костенко і продуктивні моделі активних художніх центрів у сучасні українській літературі.

Серед активних центрів, збуджених поезією Ліни Костенко на пріоритетне місце висунувся концепт "культура", представлений у вужчому і широкому значеннях, - як метафора і символ з їх всеосяжністю звучання і семантичного наповнення.

Своєрідним осердям знаково показової атрибуції саме цього активного центру в творчості поетеси є цикл "Силуети", наскрізним у якому є концепт "культура", представлений в образах героїв і діячів світового мистецтва. Навіть у поспіль креативно спрямованій поетичній системі Л. Костенко даний цикл, цілісний за художньою логікою і множинністю точок зору на об'єктно-суб'єктні взаємопереходи, є, як здається, ключовим, пояснюючим чимало відтінків в інтравертному характері автора й ліричної героїні, і в своєрідності вітчизняної культури на перехрестях історії та взаємин її зі світовими моделями і формами буття, гуманітарним й універсальним вимірами.

"Силуети" - це наслідок метаісторичної комунікації, у процесі якої витворилися інтексти циклу за механізмом: первісний текст (у постструктуралістському смислі "текст як інформація") стає прототекстом, на основі якого продукується кожна мініатюра цілісного об'єднання творів. Образи культури, наділені значимістю й прикметністю кожної з персоналій, що становлять ядро й оболонку "Силуетів", зітканих із поетичного проникнення в сутність непересічних індивідуальностей відомих у світі митців, набувають точності звучання, починаючи від біографічних фактів до їх творчої долі, не тільки згадок якихось характеристичних деталей, але й аналізу колористики чи полотен, коли мовиться про силует художника, або найважливіших рис манери письменника, парсуна якого окреслюється на тлі епохи чи мистецького напрямку. Так постає не тільки об'єктивно виписаний силует імпонуючого автору митця чи героя (в не-радянському смислі слова), але й суб'єктивно-оціночний флер, яким оточено образ кожного світоча культури, відкривача нових мистецьких горизонтів.

Прикметно, що настроєву гаму, вилучену з полотен Ван Гога, Л. Костенко передає за допомогою алюзій і ремінісценцій: 1) відчай, що співвідноситься з живописним полотном "Біля воріт вічності" (1890) постає у формі розмитої цитати "'Я - надгріб'я на цьому цвинтарі"; 2) романтичний екстаз стає словесним образом завдяки діалогу картини Ван Гога "Дорога з кипарисами" і рядком костенківської поезії - "Кипариси горять в небозвід";

3) просвітлення та умиротворення виникає з імпульсу картини "Пейзаж в Овері після дощу" й опрозорюється у рядку: "Небо набрякло грозою". Так стає фактом інтертекстуальність на рівні змісту, що взаємодіє з рівнем зображення (форми).

Широкий спектр алюзій, залучених поетесою до вірша "Ван Гог", створює отой палімпсест, який характеризується практично невичерпною семантикою і символікою багаторівневого осягнення долі справжнього митця, що переростає свій час і стає нетлінним скарбом людства.

Цитатність у циклі "Силуети" теж прикметна грань поетики інтертекстуальності, на якій збудовано й окрему одиницю тексту і систему творів у цілому. Цитатність, яка має найбільший зв'язок, своєрідну пуповину з першотекстом, виконує функції і фіксованих культурних символів, і цитати-імпульсу - поштовху, до написання твору ("Руан") і цитати- лейтмотиву ("Прив'яжіть до щогли мене,/ коли буде на морі гроза"), і цитати-натяку, що підказує код тексту ("І останні його слова: "Тікати... Доженуть")

— Таран О. Мотив творчості як інстинкту в художньому світі Ліни Костенко.

Мотив природності творчого самовираження в художньому світі Ліни Костенко абсорбує різні аспекти мистецтва. Насамперед маємо відзначити амбівалентність у ставленні поета до свого наповненого емоційними враженнями внутрішнього світу. Це одночасно і тягар, і духовна радість. Діалектична взаємодія суперечливих станів породжує великий енергетичний заряд, котрий реалізується в художньому творі. Мистецтво для митця - природна необхідність, яка за своїми характеристиками близька до сповідального слова та до катарсису. Ліна Костенко осмислюючи проблеми мистецтва, часто змальовує образи людей, які до художньої творчості, на перший погляд, не мають жодного стосунку. Вони різні за масштабами своєї особистості, але їх об'єднує духовне подвижництво, що великою мірою характерне й для художнього таланту. У вірші "Любов Нансена" авторка досить яскраво змалювала ірраціональність поняття "покликання". "В о н о"

- постійно живе в душі обраної людини. Про нього майже нічого невідомо: коли воно активізується, куди поведе. Єдине, що можна сказати певно: владна енергія його надзвичайно потужна:

Тиждень буде все добре.

Не зіткнуться в мені два начала - Ви і воно ?

Ірраціональність мистецького покликання дає можливість говорити про інстинктивність діяльності художнього таланту. В "Інкрустаціях" Ліна Костенко пише:

Історія проситься в сни нащадків.

Поет - це медіум історії

На спіритичних сеансах пам'яті

Хоч Ліна Костенко слово "медіум" використала чи не єдиний раз, проте образи митців в її творах сповна наділені "медіумінстю". Дивовижна здатність яскраво бачити внутрішнім зором душі безмежні масиви минулого виражена в поезії "Син білявого дня і чорнявої ночі.". Вечір-мулат - образ митця, який знаходиться на порубіжжі двох стихій дня і ночі, тимчасового, сучасного й вічного, позачасового. Прикметно, що саме така здатність є тією сокровеною сутністю митця, чинником, що приводить у рух весь складний механізм творчого самовираження: "Ти думаєш, вірші потрібні поетові? // Поетові треба бути поетом".

Важливим мегаобразом природності мистецтва є образ саду, де кожний компонент: плід, листя, коріння, пора року тощо - виражають усе багатство смислових відтінків мотиву природності художньої творчості, мистецького покликання.

3. Повідомлення на тему: "Анафемовані" збірки Л. Костенко". Подано у другому документі.

Размещено на Allbest.ru