Володимир Антонович як "навчитель ... в житті та керівник поколіннів" у життєсвіті Сергія Єфремова

Key words: S. Yefremov, V. Antonovich, journalism, «generalized Other», generation, memorial practices, social constructivism.

Звертаючись до долі й інтелектуальної спадщини діячів з покоління 18901900-х рр., неодмінно натрапляємо на ім'я Володимира Боніфатійовича Антоновича (18 січня 1834 р., с. Махнівка, Бердичівський повіт, Київська губернія (за іншими даними: 1830 р., м. Чорнобиль) - 21 березня 1908 р., Київ). У минулому році промайнув ювілей 110-річчя від дня його смерті, у поточному році минає 185 років з дня його народження. Видатний історик, археолог, етнограф, археограф, нумізмат, член- кореспондент Російської АН з 1901 р., багаторічний професор університету св. Володимира в Києві, В. Б. Антонович виховав «київську документальну школу» істориків, до якої тяжіло не менш як 50 осіб різного політичного спрямування (М. Грушевський, О.Грушевський, А. Синявський, В. Доманицький, В. Щербина, брати В. і Д. Щерба- ківські, Д. Багалій, І. Каманін, В. Данилевич, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський, В. Ляскоронський та інші). Був одним з фундаторів Київської (Старої) Громади (1859 р.) і, як свідчать мемуаристи, після відбуття М. Драгоманова за кордон став головним генератором ідей у цьому провідному до середини 1890-х рр. осередку українства. Від 1861 р. і до початку 1890-х рр., що знаменували собою закінчення українофільського періоду національного руху, слово В. Антоновича було найвагомішим для старогромадівського середовища. І хоча той завжди перебував під пильним жандармським доглядом, але всі спроби «зловити» поважного професора, прихованого «ма- зепинця», кінчалися нічим. «Візьмуть, бувало, вночі батька на «допрос»... мучаться з ним цілу ніч, а на ранок привозять.., - розповідала його дочка Ірина Володимирівна.

- «Та й хитра голова ваш професор - нічого з ним не вдієш», - переказували після жандарми». В. Б. не було ні разу арештовано, а останні 20 років не було й трусу, хоч, як це виявилося під час справи 1889 року, жандармам було відомо про «публіцистичну» діяльність В. Б. досить ґрунтовно» Див.: Синявський А. З публіцистичної діяльности В. Б. Антоновича: листування з М. Ф.

Комаровим (1889-1891 рр.) // Україна. 1928. № 5. С. 79-87. Републікація.: Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: у 3 т. / упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський. Київ : Заповіт, 1997. Т. 2. С. 173-174.. Спільно з О. Кониським ініціював політику «нової ери» - пошуки польсько-українського порозуміння в Східній Галичині наприкінці 1880 - на початку 1890-х рр., був ідейним натхненником концепту «Галичина

- український П'ємонт» (ідея перетворення Львова під конституційною Австрією на центр всеукраїнської громадсько-культурної праці). У Львівському університеті для В. Антоновича заснували кафедру історії Східної Європи (по суті, української історії), яку в 1891 р. він планував очолити, але за станом здоров'я та віком так і не наважився на кардинальну зміну обставин життя, запропонувавши обійняти її в 1894 р. М. Грушевському. Довгий час був (разом із В. М. Леонтовичем) довіреною особою В. Ф. Симиренка («Хорса») - головного мецената «української справи» модерної доби націєтворення. У 1897-1904 рр. В. Антонович - один із ініціаторів створення та член Ради Всеукраїнської безпартійної демократичної організації (ВБДО) як федеративної спілки громад. Підтримав процес її трансформації в першу українську політичну партію ліберально-демократичного спрямування - Українську демократичну партію (1901-1904 рр.). Виступав як порадник і наставник у політичних та практично-організаційних справах, «експерт» у політиці національної культури, інтелектуал, що на підставі критичного аналізу історичної минувшини України був здатен передбачати її майбутнє. Як свідчать джерела особистого походження, багато хто з «людей 1890-х» обирав свій шлях, орієнтуючись на поради свого «вчителя». Спроби дешифрувати незбагненну таємницю його впливу робилися як за його життя, так і після відходу у вічність.

Щодо множинності сучасних історіографічних інтерпретацій образу та значення діяльності В. Антоновича, виокремимо наступні концептуальні моменти. На думку І. Б. Гирича, «відкрито не втручаючись у політику, В. Антонович, проте, був виразником суспільно-політичних сподівань тієї частини інтелігенції, яка на все українське дивилася не як на провінційну етнографічну цікавинку, приречену історією на зникнення, а як на самостійне повновартісне національно-культурне явище, що має потужний потенціал для свого розвитку. Ще й через десять років по смерті В. Антоновича, за словами видатного історика XX ст. Олександра Оглоблина, над Києвом витав його дух. Усе свідчило про його ідейну присутність у кожній тогочасній громадсько вагомій справі. Таке саме враження склалося й у Володимира Вернадського, коли він у 1918 р. приїхав до Києва з Москви» Гирич І. Володимир Антонович - автор концепту нової України // Гирич І. Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів. Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2012. С. 20-30.. Водночас, як зауважує В. І. Ульяновський, «двоїстість пронизувала практично увесь земний шлях Антоновича... Ясно, що Антоновичу було нелегко. І має бути зрозумілим, що за такої двоїстості життя неможливі його однозначні оцінки» Ульяновський В. І. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина) // Антонович В. Б. Моя сповідь: вибрані історичні та публіцистичні твори / Упоряд. О. Тодійчук, В. Ульяновський. Київ : Либідь, 1995. С. 16-17..

Олексій Ясь, з'ясовуючи стиль історіописання та методологічні настанови В. Антоновича, розгортає повний спектр висловлених у літературі оцінок і зазначає, що нині ствердилася думка про полістильну основу світосприйняття В. Антоновича. Так, його розглядають як людину «двох вір» - «романтичної та позитивістської» (Н. Яковенко), як історика, що сприймав минувшину «крізь призму польської романтики, і французького раціоналізму та раннього позитивізму» (О. Кіян), зрештою як «напів- позитивіста» (О. Кіян) Ясь О. В. Незвичайний позитивіст Володимир Антонович // Україна крізь віки: Збірник наук. праць на пошану академіка НАН України професора В. Смолія. Київ, 2010. С. 880.. У підсумку, зауважує О. В. Ясь, можна визнати, що «історичні погляди та світосприйняття В. Антоновича сполучають різні елементи: інтуїтивні (пізній романтизм), аналітичні (ранній позитивізм, просвітницький раціоналізм) та прагматичні (культурницька програма українського національного руху) складові. Та, незважаючи на відмінну стильову природу, вони досить гармонійно інтегруються навколо його громадського ідеалу як взаємодоповнюючі, а не конфронтуючі компоненти. Таке поєднання дозволило історику уникнути низки стильових крайнощів позитивізму, зокрема, не потрапити у полон суцільного фактографізму та позбутися лещат тотального детермінізму. Проте це сполучення й створило той феномен роздвоєності образу В. Антоновича в українському історіописанні ХХ ст., що постає то у вигляді об'єктивіста-документаліста, то в подобі синтетика-концептуаліста» Там само. С. 892..

Прихильник постмодерністських підходів Володимир Ващенко пропонує перейти від вивчення соціально-наукових проблем до проблеми осягнення особистості та в «Лекціях з історії української історичної науки другої половини XIX - початку XX століття (М. І. Костомаров, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський)» (Дніпропетровськ: ДГУ, 1998) вибудовує власну психобіографічну модель формування натури свого «героя», шукаючи «метапрограму» його життя, пропонуючи бачити у вченому прихильника антропологічного розуміння історії Ващенко В. В. Лекції з історії української історичної науки другої половини XIX - початку XX століття (М. І. Костомаров, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський). Дніпропетровськ: Дніпропетровський держуніверситет, 1998. С. 29.. Власне ця обставина, як зауважує Леонід Зашкільняк, дозволяє досліднику об'єднати такі суперечливі моменти біографії видатного діяча, як «Антонович-медик», «Антонович-історик», «Антонович-архе- олог», «Антонович-етнограф» тощо Ващенко В. В. Назв. праця. С. 34.. Щоправда, Л. О. Зашкільняк додає, що одночасно з поля зору В. В. Ващенка зникає така важлива складова, як «Антонович-політик», акцентуючи, що «простеження політичної діяльності цієї скритної людини представляє великі труднощі через брак прямих джерел, однак з документальних матеріалів, запроваджених до наукового обігу останніми роками, бачимо, який сильний відбиток вона накладала на свідомість ученого, а, можливо, навіть була визначальною для його життєвої програми, в тому числі й наукової» ЗашкільнякЛ. [Рец.]: Новий погляд на українську історіографію XIX - початку XX століття: В. В. Ващенко. Лекції з історії української історичної науки другої половини XIX - початку XX століття (М. І. Костомаров, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський). Дніпропетровськ: Дніпропетровський держуніверситет, 1998 // Український гуманітарний огляд. Київ, 1999. Вип. 1. С. 13-23.. Розглянувши три парадокси існування «Київської документальної школи», В. В. Ващенко спочатку зіставляє висловлювання самого В. Антоновича (заперечення школи) і його учнів (ствердження школи). Далі дослідник намагається розшифрувати загадку величезного дидактичного, ледь не гіпнотичного, впливу Антоновича на учнів. Нарешті, проаналізувавши складові популярності вченого, він доходить висновку про ірраціональність його чинності як харизматичного лідера Ващенко В. В. Назв. праця. С. 112.. На підставі спогадів осіб, які слухали лекції історика, В. В. Ващенко виокремлює як головний елемент харизми вченого та ідейного лідера тембр його голосу Там само. С. 115., завдяки якому Антонович нібито досягав ірраціонального впливу на слухачів, а харизматичний авторитет ученого породжував масовий свідомісний феномен «київської документальної школи». «Цей феномен - і тут не можна не погодитись з дослідником - є швидше науковою метафорою, ніж науковою дефініцією (с. 116)», - коментує висновки автора Л. О. Зашкільняк Зашкільняк Л. Назв. праця. 13-23..

Огляд літератури, присвяченої С. Єфремову як публіцисту й громадсько-політичному діячеві, зроблено нами в попередніх розвідках Іваницька С. Українська ліберально-демократична еліта кінця ХІХ - початку ХХ ст. в пострадянській гуманітаристиці: історіографічні здобутки та методологічні інновації // Історіографічні дослідження в Україні. Вип. 23. Київ: Інститут історії України, 2013. С. 284-316; Іваницька С., Єрмашов Т. Постать Сергія Єфремова на сторінках журналу «Український історик»: студії та документи // Історіографічні дослідження в Україні: зб. наук. праць. Київ: Інститут історії України НАНУ, 2016. Вип. 26. С. 161-181; Іваницька С., Єрмашов Т. Постать Сергія Єфремова - публіциста в українській пострадянській гуманітаристиці // Українська біографістика: зб. наук. праць. Київ, 2013. Вип. 10. С. 281-307; Іваницька С. Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільних трансформацій: історико-біографічні аспекти (кінець XIX ст. - 1920 рік): монографія. Херсон : Гельветика, 2018. С. 91-118..

У даній студії, користуючись інструментарієм соціального конструктивізму, по- коліннєвої історії та колективної пам'яті, спробуємо проаналізувати комплекс публіцистичних і мемуарних матеріалів, що вийшли з-під пера С. Єфремова, та по можливості зіставити його оцінки й підходи з висновками людей близького йому кола. Аналізуючи таке джерело, як персоналістична публіцистика С. Єфремова, можна отримати відповідь на питання - як сприймався діячами культурної (організаційної) й політичної стадій українського руху Володимир Антонович, ця для багатьох непо- свячених утаємничена «людина в тіні», яким чином конструювався його ювілейний образ, а згодом - комеморативний канон, нарешті, які трансформації відбулися з цим образом у колективній і історичній пам'яті у 1920-ті роки?

Стосовно методологічних орієнтирів, доцільним уявляється розгляд цієї проблеми із застосовуванням концепту «узагальненого Іншого». Поняття було запроваджене до наукового обігу соціологом Джорджом Гербертом Мідом (1863-1931), який вважав, що індивід формує образ «узагальненого Іншого» у процесі соціальної взаємодії, за якої цілі, цінності, очікування, думки членів певної групи стають прийнятними і для конкретної особи, яка їх «привласнює». Хоча початкові фази можуть бути досить специфічними через індивідуальні особливості сприйняття окремими індивідами групових цінностей, через деякий час увесь комплекс факторів стає взаємопов'язаним і узагальненим, не залежачи надалі від специфічних цілей чи бажань окремих людей. Таким чином, завдяки наявності «узагальненого Іншого», особа починає успішно взаємодіяти всередині групи і реалізувати її цінності в практичній діяльності. «Узагальнений Інший» також значною мірою сприяє розвитку в особи здатності до абстрактного мислення і розв'язання неординарних задач (зокрема, формуванню навичок та умінь пошуково-дослідницької й творчої діяльності).

На думку психолога Є. П. Ільїна, вирішуючи свої завдання поодинці, завдяки уяві ми не відчуваємо себе самотніми а, приймаючи певне рішення, відчуваємо впевненість у його правильності ще до перевірки й критичної оцінки наслідків. Адже у цьому випадку отримуємо «підказку» від «узагальненого Іншого», який втілює для нас не лише досвід, але й творчий потенціал людського роду загалом. Суб'єктивно момент отримання такої «підказки» переживається як інтуїтивне прозріння, «осяяння згори». Цей «узагальнений Інший» одразу або з часом починає диференційовано виконувати функції внутрішнього Партнера (сприяння), Господаря і Контролера - «царя в голові» (довільність), Натхненника (емоційна підтримка), Співбесідника (внутрішня мова), Однодумця (рефлексія), Вищого Судді (совість), Співавтора (творчість) й інші. Але найголовніше, він дозволяє наново відкривати «небуденні світи» не тільки в повсякденний реальності, але і в нас самих. Силою уяви за сприяння «узагальненого Іншого» ми перетворюємо наше повсякденне психічне життя, уже обжиту територію власного Я в «terra incognita» - у щось небуденне, землю, яку тільки належить обжити, і це спонукає стати на шлях самоперетворення. Л. С. Виготський убачав психологічну сутність творчості у «створенні нових форм поведінки», їхньому освоєнні й розвитку. Таким чином, «узагальнений Інший» стає співучасником (посередником) нашого особистісного зростання Ильин Е. П. Психология творчества, креативности, одаренности. Санкт-Петербург : Питер, (Мастера психологии). С. 90-91.. Можна припустити, що у процесі «визрівання» й конструювання світоглядних цінностей покоління «Молодої України» 1890-х рр. саме В. Б. Антонович виконував таку роль Докладніше: Іваницька С. Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільних трансформацій: історико-біографічні аспекти (кінець XIX ст. - 1920 рік): монографія. С. 401-421..

Поняття «життєсвіт», яке запровадив Ю. Габермас та яке використовується в студіюванні проблеми («світ життя», «світ ідей», «світ книжок», «світ політики»), бере свої витоки з феноменологічної соціології, зокрема з праць А. Щюца. Ю. Габермас вважає, що життєсвіт являє собою погляд із середини окремого суб'єкта, складається з культури, суспільства й особистості. Участь у комунікативній дії і досягнення взаєморозуміння з точки зору кожної із зазначених позицій сприяють відтворенню життєсвіту через інтеграцію суспільства і формування особистості Див.: Ритцер Дж. Современные социологические теории. 5-е изд. Санкт-Петербург : Питер, 2002. (Серия «Мастера психологии»). 688 с.. Поняття «комунікативної дії» вимагає, щоб дійові особи були розглянуті як суб'єкти, що говорять і слухають, бо пов'язані тісними стосунками з об'єктивним, соціальним або суб'єктивним світом, відстоюють значущість того, про що говорять, думають, у чому переконані Див.: Габермас Ю. Комунікативна дія і дискурс - дві форми повсякденної комунікації. Першоджерела комунікативної філософії / Пер. з нім. Л. Ситниченко. Київ : Либідь, 1996. С. 84-91.. Вільна та відкрита комунікація, прибічником якої був у публіцистиці та громадському житті С. Єфремов, підтверджує актуальність для історико-біографічних досліджень цих ключових теоретичних понять. Ми й нині спілкуємося зі «значущими Іншими» й «узагальненими Іншими» С. Єфремова через їхню літературну спадщину, опрацьовану, прокоментовану й видану самим Сергієм Олександровичем, через історії їхнього «життєсвіту», написані ним.

Дослідниця колективної й історичної пам'яті Лариса Буряк виокремлює наступні етапи трансформації символічного образу В. Антоновича. У дореволюційну добу це - насамперед прижиттєві ювілеї діяльності вченого як «організований» процес збереження пам'яті. Так, у 1890 р. українська громадськість відзначала 25-літній ювілей наукової діяльності Антоновича, у 1895 р. - 25-ліття його професорства у Київському університеті. У зв'язку з останньою подією В. Антонович був удостоєний звання заслуженого професора. Упродовж наступних років відзначались 30, 35, 40, 45-ліття наукової, професорської та громадської діяльності вченого. І «кожна з цих подій мала подвійні конотації, виступаючи водночас як заходом по вшануванню заслуг, так і кроком на шляху творення моделі пам'яті» Буряк Л. I. Образ В. Б. Антоновича у контексті комеморативних практик ХХ століття // Національна та історична пам'ять: Зб. наук. праць. Київ, 2012. Вип. 3. С. 345-371.. Під час відзначення ювілейних дат конструювався образ В. Антоновича як «славетного сина», «світоча науки», вченого, «яким міг би пишатися кожен європейський народ». Одна з перших спроб концептуалізації образу В. Антоновича на тлі епохи, з'ясування переформулювання ідентичності та ідеологічних засад, належала його товаришеві молодих літ з генерації «шістдесятників» Борису Познанському ПознанскийБ. Воспоминания. Москва: Тип. П.П. Рябушинского, 1913. 68 с.. У січні 1903 р. влада нагородила В. Антоновича орденом Станіслава І ступеня.

У 1906 р. відзначався 35-літній ювілей його професорства. Цей ювілей, попри байдужість до нього самого В. Антоновича, викликав справжню боротьбу за його доробок між українським і російським історичними напрямками Гирич І. М. Грушевський та В. Антонович: творчі контакти та суспільно-політичні погляди // Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації. Київ: Смолоскип, 2016. С. 468-476.. Установче зібрання комітету для вшанування визначного вченого відбулося 15 травня 1905 р. в редакції «Киевских откликов»; ініціаторами виступали М. Довнар-Запольський, М. Дашкевич, М. Василенко. Було прийнято рішення про підготовку збірника статей з промовистою назвою «Сыну Украины» Кіржаєв С., Ульяновський В. Шануючи пам'ять (До історії збірника «Сыну Украины») // Синові України: Зб. статей 1906 року на пошану проф. В. Антоновича (фототипне відтворення). Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 1993. С. 114, 115.. Збірник мислився як двомовний, і постать В. Антоновича розглядалася передусім як представника російської науки, бо ідеологічним лідером цього видання швидше за все був М. Довнар-Запольський Гирич І. М. Грушевський та В. Антонович: творчі контакти та суспільно-політичні погляди. С. 473..

Гурток видавництва «Вік», до якого належав С. Єфремов, також ушанував ювіляра. У «Новій громаді» (1906, кн. 9) з'явилась стаття його учня В. Доманицького М. Грушевському стаття В. Доманицького не сподобалась - на його погляд, вона являла собою студентські враження автора, а Михайло Сергійович хотів концептуального підходу (Див.: Гирич І. М Грушевський та В. Антонович: творчі контакти та суспільно-політичні погляди. С. 476).. Б. Грінченко писав у «Новій громаді»: «Довго сподіваний ювілей одного з ініціяторів цього товариства, професора В. Антоновича, нарешті, відбувся 12 грудня - на жаль, не прилюдно, зважаючи на здоровля високоповажаного ювілята. Заслуг його не будемо тут підкреслювати: їх добре знає учений світ, і «Нова Громада» дала вже з приводу ювілею окрему розвідку. Щиро бажаємо високошановному ювілятові, який уже бачить зорю нашого воскресення, зазнати на собі тепло животворчого проміння будущего вкраїнського відродження» П. Вартовий. З українського життя // Нова громада. 1906. Кн. 12. С. 155..

Широкого розголосу набула смерть В. Антоновича в 1908 р. - вона стала «тією межею, за якою розпочинався шлях до конструювання його образу на засадах величності» Див.: Буряк Л. I. Назв. праця. С. 345-371.. Водночас було покладено початок формуванню іншої складової образу, що поступово укорінюється у колективній свідомості внаслідок заходів на вшанування пам'яті. З появою публікацій «учнів» (С. Єфремова, В. Доманицького та ін.) простежуються нові тенденції у меморіальному полі. На хвилі посмертного вшанування пам'яті В. Антоновича формується відповідний сегмент «місць пам'яті» - некрологи, поховальні промови, виступи на засіданнях наукових товариств, спогади, присвячені пам'яті «Учителя», «Сина України», «визначного громадянина». Некрологи надрукували такі періодичні видання, як «Киевские вести», «Вестник Европы», «Исторический вестник», «Слово», «Русские ведомости», «Киевлянин», «Киевская мысль», «Южный край», «Новое время», «Московские ведомости». У фондах Інституту рукописів НБУВ зберігається спеціальна архівна справа, яка містить колекцію усіх цих некрологів, серед них деякі належать перу С. Єфремова - наприклад, текст з газети «Киевские вести» (1908, № 67, 9 марта), примірники якої нині є раритетами Інститут рукопису НБУВ НАНУ Ф. І. Спр. 8074. Некрологи про В. Б. Антоновича. Арк. 12-36. Стаття С. Єфремова розпочинається такими рядками: «В лице скончавшегося вчера В. Б. Антоновича историческая наука понесла крупнейшую потерю... [...] Работой всей своей жизни В. Б. Антонович доказал искренность своей программы, изложенной им в «Исповеди» и несомненно Украина всегда будет считать почившего деятеля в числе лучших сынов своих» (арк. 12-14).. Отже, на думку фахівців, одразу після поховання меморіальна модель образу В. Антоновича вибудовувалася відповідно у двох вимірах - суто людському та науковому. У образі В. Антоновича-людини виокремлювались такі риси, як чесність, доброта, великий моральний вплив, сила духу. В. Антонович-учений поставав як людина глибоких знань, археолог, нумізмат, літературний критик, видатний професор, який розвивав у «учнів» безкорисливу любов до наукової праці. Показово, що С. Єфре- мов у своїх комеморативних працях використав самоідентифікаційну оцінку - «син України», що стала alter ego ще за життя вченого і перейшла у меморіальний простір XX й ХХІ століть Ефремов С. Сын Украины // Киевские вести.1908. № 68. 9 марта. С. 12.. С. Єфремов також зазначав, що як учений у галузі історії та археології України він набув європейського визнання і створив власну наукову школу. У підсумку маркер «син України» стає домінантою образу вченого на тлі його посмертних комеморацій Докладніше: Буряк Л. I. Назв. праця. С. 371..

У некролозі, надрукованому в газеті «Слово», акцент було зроблено на демократизмі В. Антоновича, його політичній і громадській діяльності, нерозривному зв'язку з народом, прагненні впливати на свідомість українського соціуму з метою просвітництва. Підкреслювалися рішучість та сміливість як основні риси людини, що дозволили йому здійснити карколомний вчинок, зумовили «вступ шляхтича-поляка до української демократичної організації». У центрі уваги знову ж таки акцентувалася ідея, висловлена В. Антоновичем у «Сповіді», що «служити шляхті, котра живе з хло- пів-українців і зневажає їх, він не має права, бо мусить нести свою любов і свої сили народові, серед якого і на працю якого живе він і його родина» Інститут рукопису НБУВ. Ф. І. Спр. 8074. Арк. 16..

Під час засідання Українського наукового товариства, яке відбулося за кілька днів по його смерті, 16 (29) березня 1908 р., виступили М. Грушевський, А. Лобода, Г. Павлуцький, І. Стешенко На засіданні заслухали 6 доповідей. Переважна частина доповідей опублікована в третій книжці «Записок Українського наукового товариства у Київі» (Київ, 1909, на титулі - 1908), яка вийшла з посвятою: «Незабутнім заслугам Володимира Антоновича свого дійсного члена присвячує сей том Українське Наукове Товариство в Київі».. Короткий зміст доповіді, проголошеної М. Грушев- ським, був опублікований спочатку в газеті «Киевские вести» й у повному обсязі в збірнику УНТ у Києві Грушевський М. Володимир Антонович, основні ідеї його творчості і діяльності // Записки Українського наукового товариства у Київі. 1909. Кн. III. С. 5-14..

Посмертні комеморації, присвячені В. Антоновичу, відбувалися в різних формах: спроби підготувати до видання твори вченого; відзначення річниць смерті, поява статей, де аналізувалася його наукова діяльність. Уже в 1908 р., дбаючи про збереження пам'яті про вченого, його вдова Катерина Мельник порушила клопотання щодо видання його творів. За її ініціативи та за підтримки М. Грушевського і Д. Багалія було складено орієнтовний перелік праць історика, ініційовано створення редакційної колегії. За допомогою В. Данилевича - учня В. Антоновича, підготовлено тексти перших кількох томів. Проте Перша світова війна, подальші революційні події унеможливили втілення цього проекту в життя. У першу річницю смерті В. Антоновича відбулася панахида в Софійському соборі. Виставку, яка відкрилася 25 березня 1928 р. в будинку Історичної секції ВУАН на вулиці Володимирській (тодішній Короленка), 35 та була підготовлена за ініціативою Історичної секції ВУАН, присвятили 20-річ- чю смерті видатного вченого. Вона стала першою й останньою до сьогоднішніх днів масштабною експозицією про життя та творчий доробок В. Антоновича, насиченою величезною кількістю раритетів Панькова С. Михайло Грушевський у творенні національного пантеону: виставка пам'яті Володимира Антоновича (1928 рік) // Михайло Грушевський. Студії та джерела. Кн. 2 / Національна академія наук України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Київ, 2019. С. 66-95..

У 1932 р. зусиллями науковців ВУАН вдалося видати перший том під назвою «Твори. Повне видання». У 1934 р. з'явилася погромна рецензія І. Слизького, який звинувачував видавців у «ворожому ставленні до радянської влади». У наступні роки радянська історіографія кваліфікувала В. Антоновича як буржуазного націоналіста, тому про наступне видання його творів «забули». У подальшому В. Антонович згадувався тільки в негативному плані. У пострадянський період у серії «Пам'ятки історичної думки України», започаткованій видавництвом «Либідь» 1989 р., з'явилася найповніша на сьогодні збірка вибраних творів В. Антоновича Антонович В. Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. Київ : Либідь, 1995. 814 с., яка дає реальне уявлення про нього як вдумливого дослідника історії України, блискучого публіциста і громадського діяча Див.: Бутич І. [Рец.]: В. Б. Антонович. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. Київ : Либідь, 1995. 814 с. ЗНТШ. Львів, 1997. Т. 233. С. 590-596.. У 1997 р. побачили світ два томи (з планових трьох) документального видання «Син України: Володимир Боніфатійович Антонович» Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: у 3 т. / упоряд. В. Короткий,

B. Ульяновський. Київ : Заповіт, 1997. Т. 1.447 с.; Т. 2. 448 с., яке містить тексти Б. Познанського, П. Житецького, М. Драгоманова, О. Русова, М. Грушевського, Б. Грінченка, В. Доманицького, С. Єфремова, Ф. Матушевського, А. Верзиліва, В. Біднова, Д. Дорошенка, О. Лотоцького, Є. Чикаленка, О. Шульгина, Синявського, Б. Кістяківського, С. Єгунової-Щербини.

В інтелектуальній спадщині Сергія Єфремова реальний та уявний образ В. Антоновича посідає поважне місце. Так, щоденник 1895-1896 рр., що висвітлює визрівання «світу ідей» С. Єфремова, містить записи про відвідування приватних лекцій та студіювання праць В. Антоновича. Символічною є наступна фраза: «В Росії тепер нема історика з більшими заслугами, ніж В. Б. Антонович» Єфремов С. Щоденник (1.01.1895-4.02.1896). Про дні минулі: спогади (1876-1907) / Упорядкув., вступ. ст. І. Гирича. Київ: Темпора, 2011. С. 106, 149-150, 153..

У мемуарах Сергій Олександрович у громадській пропаганді українських ідей на перше місце ставить О. Кониського, тоді як В. Антоновича називає «позалаштунко- вим ідеологом» українства. У той же час, відтворюючи історію діяльності Ради ВБДО та підкреслюючи, що організацію було засновано «не як партійне, а як національне тіло» і «національно-культурну роботу й поставила вона собі найперше на меті», свідчить: «На чолі Ради стояв тоді Антонович з його тактовністю, вмінням стирати гострі ріжки та обходити розрадні питання, з його нахилом до обережности й конспі- ративности. Елемент ліризму вносив музика Лисенко, тверезого розуму й обміркування - Чикаленко» Там само. С. 538.. Інші мемуаристи й публіцисти - Є. Чикаленко, О. Лотоцький, М. Грушевський, М. Славінський - оцінювали В. Антоновича як представника, поруч із М. Драгомановим, політичної течії старогромадівського руху. Але й відчували глибоку різницю між ними. Це був у їхньому баченні політик, який спочатку вважав за потрібне накопичення інтелігентних сил та розбудову культурної інфраструктури українського руху і лише в перспективі - відверту боротьбу з імперською владою.

У 1900-ті роки С. Єфремов присвятив «вчителю» й «наставнику» чимало некрологів, сильветок, посвят, есеїв, статей. У систематизованому вигляді цей джерельний комплекс (за виїмком публікацій, що були надруковані в збірниках «Син України»), оприлюднений нещодавно нами у першому томі єфремовської публіцистики пер- соналістичного характеру Див.: Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899-1917 років («Значущі Інші»: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): в 2-х томах. Т. 1 / Упорядник - С. Г Іваницька. С. 56-69. Певна інформація міститься і в томі другому: Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899-1917 років («Значущі Інші»: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): в 2-х томах / Упорядник

- С. Г. Іваницька. Т. 2. Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2018. С. 56, 80, 82,83, 161, 187-190, 235, 246, 410, 411, 418, 420, 429, 431, 454.. Хронологічна послідовність праць свідчить про те, що перші лапідарні нотатки молодого автора з'явились на шпальтах ЛНВ у 1902 р. У 1908 р. із нагоди смерті вченого у газеті «Рада» Єфремов надрукував низку публікацій інформативного й комемораційного характеру, у 1909 р. - пропам'ятну статтю до перших роковин смерті «вчителя», нарешті, 1912 р. переказав та прокоментував змістовні спогади П. Житецького про В. Антоновича, а в 1913 р. подав україномовну та російськомовну рецензії на виданий шанувальниками курс лекцій В. Антоновича під назвою «Коротка історія Козаччини». Показово, що україномовний і російськомовний відгуки в деталях різняться між собою.

У 1908 р. С. Єфремов під враженням свіжої втрати писав: «Помер Антонович...

Нема, певне, між свідомими українцями людини, що не чула б цього наймення, що не зв'язувала б з ним цілком ясного образа невтомного працівника на користь рідної землі. Професор та вчений з європейською славою, спеціяліст [з] історії та археології, він проте був громадським діячем у кращім розумінні цього слова. Спеціяліст таких далеких од життя, здавалося б, дисциплін не вбив у йому живої людини, громадянина, сина рідної землі, якій він присвятив усю свою працю і свою світлу особу. І через те не тільки вузькі круги спеціялістів пом'януть нашого небіжчика за його вчені заслуги

- по всій Україні голосною луною розкотиться сумна звістка про тяжку втрату. Певне, численні слухачі та учні небіжчика, що витворив цілу школу в науці, поділяться з нами своїми споминками про його, складуть ціну його науковим заслугам, освітять усіма сторонами ту надзвичайно чулу і живу особу, зносини з якою вже сами по собі давали величезну втіху. Над свіжою могилою нам хочеться поки що пом'янути заслуги славного небіжчика, як громадянина рідного краю, як працьовника на користь рідного народу, - хочеться хоч коротенько згадати його величезні заслуги на цьому полі» [Єфремов С.]. Пам'яти ученого-громадянина [На смерть Вол. Антоновича] // Рада. 1908. № 58. 9 марта (22 березня). С. 1..

Особливу увагу публіцист звертає на процес перекодування ідентичності В. Антоновича у студентські роки. Далі окреслює значення діяльності «вчителя» в конструюванні української модерної нації, акцентуючи, що: «Усякий, хто був причетний до українського життя в Росії, знав, яку величезну ролю зіграв в історії зросту українства Антонович. Поруч його блискучої, усім видної наукової та професорської ді- яльности - це була невидна, непомітна ширшим кругам праця, як невидне було до недавнього ще часу і само українство, але не меншої ваги, не менше сили, енергії й уваги своєї присвятив їй небіжчик. Кожна справа, що розпочиналась для добра України та її народу, знаходила в йому гарячого прихильника і талановитого працьовника. Скрізь його глибокий, бистрий розум умів обернутись і знайти кращий шлях і не дурно ж його звали в близьких кругах «мужем совета». Ще недавно, вже старий і підтоптаний Антонович був бажаним гостем на всіх громадських зібраннях і всі прислухалися до його практичного, розумного слова, до глибокої, хоч і простої поради. Своїм впливом, чарами своєї простої, надзвичайно чулої й симпатичної особи він багатьох людей привернув до тієї ж праці, на яку віддав себе, і глибоку борозну проорав він в історії роз- витку української самосвідомості!» Там само.. С. Єфремов наголошував, що сподівання Антоновича, висловлені свого часу у знаменитій «Сповіді», чи признають українці його «за сина свого народу», безперечно здійснилися. Від імені «свідомого українського громадянства» Єфремов писав про нього як про «щирого сина України» Там само..

У статті «На смерть Володимира Антоновича» (1908) С. Єфремов змальовує постать «вчителя» згідно з вимогами народницького канону: «Маючи надзвичайно м'яку, лагідну вдачу, як людина, небіжчик проте був, кажучи словом Шевченка, немов «в дулевину закутий», як громадянин. Скільки перешкод стрілося йому на вибраному шляху, скільки ворожнечі та напастів стояло кругом його за його діяльність, як українця - і проте не знайшлось такої сили, що змогла збити його з того шляху, на який виступив він молодим юнаком... Совість, що привела його до темної, сірої маси народної, не дозволила йому покинути її вже до віку, і він зробився дослідувачем її минулого, будівничим сучасного та майбутнього» [С. Єфремов]. На смерть Володимира Антоновича // Рада. 1908. № 59. 11 марта (24 березня). С. 1.. Публіцист подає дефініцію образу свого «узагальненого Іншого»: «великий чоловік, громадянин, учитель, працьов- ник». Наприкінці зустрічаємо ключову для Сергія Олександровича тезу щодо потреби творення власного національного пантеону «батьків» модерної України: «Нам треба не тільки великих людей - потрібні нам і великі могили, як пам'ять про наше минуле, як нагадування, звідки й куди ми йдемо. Ці мовчазні свідки нашого минулого навертають нас на праву путь і проказують, - що коли все на світі минуще - то правда таки повік невмируща зостанеться. Серед мовчазних свідків, отих великих могил, буде нам раз у раз голосно промовляти до серця слова правди могила Володимира Антоновича...» Там само. С. 1.. Символізм «великих могил», «пам'ять про наше минуле, як нагадування, звідки й куди ми йдемо» - то один з рефренів персоналістичної публіцистики С. Єфремова дореволюційної доби.

У нотатках «Антонович і Антонович» (1908) С. Єфремов на підставі інформації, поданої газетою «Киевская мысль», переказує майже анекдотичну історію з даруванням владою В. Антоновичу чина «действительнаго статскаго советника» (насправді цей чин за сприяння С. Ю. Вітте, що став на той час начальником щойно створеного Департаменту залізничних справ при Міністерстві фінансів, повинен був отримати його приятель, професор політекономії Афіноген Якович Антонович) та коментує цей давній факт наступним чином: «Так несподівано Володимир Боніфатович доскочив генеральства, хоч воно йому, як то кажуть, і за вухом не свербіло. Переплутали крамольника з «истинным сыном отечества» і сепаратиста з патріотом і нагородили першого за «заслуги» другого» Див.: Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899-1917 років («Значущі Інші»: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка). Т. 1. С. 59-60.. Чин дійсного статського радника професор отримав у грудні 1891 р. Принагідно С. Єфремов з'ясовує й ставлення В. Антоновича до польського громадянства та польського визвольного руху, захищаючи його ім'я від нових, уже посмертних наклепів критиків із польської газети «Dziennik Kijowski», з обуренням запитує про те, що «ми не розуміємо, звідки оті обвиновачення, що небіжчик ставився до поляків неприхильно? Не до поляків, а тільки до тієї верхньої плівки польського громадянства, що далася взнаки й польському народові так само, як і нашому, був неприхильний Антонович, Володимир Антонович, а не Афиноген. До польського народу, до польських трудящих людей не міг інакше, як з щирим спочуттям та великою прихильністю, ставитись той, хто одцурався шляхетського становища і традицій і пішов до «хлопів», щоб жити й бідувати з ними разом. Обороняючи українського «хлопа», Антонович працював тим і для польського, перетягуючи од шляхецтва до народу більш чуйні елементи польського громадянства». Наприкінці С. Єфремов ще раз підкреслює, що теза «про «неприхильність до поляків» явно не до речі була згадана над могилою В. Антоновича. «Навпаки, коли братерство народів не мрія, коли воно має хоч колись у далекій будущині зробитися справжнім ділом, то такі наймення, як Антоновича, повинні стати символом єднання та згоди, мостом, по якому підуть один до одного народи. Народи, а не патентовані «патриоты своего отечества» Там само. С. 60..

В іншій статті «Живі мертвяки [Антонович і поляки]» (1908) С. Єфремов знову обороняє ім'я В. Антоновича від несправедливого агресивного наступу польської преси: «Вороги, що за життя так часто воювали з ним брехнями та наклепом, тепер ще сміливіше взялися до своєї роботи. Але всіх і все перевершив орган польських краєвців «Kraj», що в ч. 61 надрукував про Антоновича статтю, підписану ініціалами W. С.». Спростувавши всі інсинуації, що висував цей анонім супроти діяльності В. Антоновича, С. Єфремов завершував свій виступ рядками: «А втім - не він, не Антонович мертвий, бо дух його та ідеї вічного гуманізма довіку житимуть на добро людям. Мертві оті вороги, що не спинили своєї злости навіть перед могилою й дали волю безчесним почуванням. Цих живих мертвяків давно засудила вже історія, якої чесним працьовником був наш небіжчик, а тепер ще й власною рукою вони ствердили той засуд. До чистого наймення живого духом Антоновича не пристане те болото, яким силкуються обкидати його мертві вороги: воно на самих же їх і обертається, і ми хоч з обуренням, зате твердо можемо сказати про них словом з євангелії: «оставим мертвым погребати своя мертвецы», до іншого вони не здатні...» Єфремов С. Живі мертвяки [Антонович і поляки] // Рада. 1908. № 66. 19 марта (1 квітня). C. 1. Див. також: Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899-1917 років («Значущі Інші»: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка). Т. 1. С. 62-63..

У статті «В. Б. Антонович на селі» Єфремов подав оповідання, що ходило по «нашій Липовеччині» - його малій батьківщині, про скромність та простоту небіжчика, з якими він обертався до людей [Єфремов С.]. Липовчанин. В. Б. Антонович на селі //Рада. 1908. № 69. 22 марта (4 квітня). С. 3.. Текст містить ключову для С. Єфремова думку щодо незворотності втрати старшої генерації діячів - шістдесятників-старогромадівців: йдеться про те, що «сходять у могилу один по одному щирі сини України, що так багато на своїм віку працювали на користь рідного народу; вимирає старше покоління наших діячів саме тоді, коли починає вже сходити на тій ниві, яку вони так пильно засівали. Не судилось їм побачити на власні очі того великого врожаю, що мусить бути з зерна, посіяного ними; та за свою працю заробили вони вічну пам'ять в серцях усіх, кому дорогі інтереси рідного краю й народу» Там само. С. 3..

Як бачимо, у нагоді при препаруванні реалій українського національного життя С. Єфремову ставав концепт «покоління». Публіцист, яскравий і сам багато в чому типовий представник «покоління 1890-х», широко оперував поняттями «люди 40-х», «люди 60-х років», «люди 70-х років», «люди 80-х років», виміряючи таким чином історію десятиліттями, епохами, акцентував наступність поколінь у ділянці національно-культурної й практично-організаційної праці. У його уяві процес «конструювання» модерної української нації поставав як «історія поколінь», а пошанування традицій та символічних цінностей («народ», «нація», «культура», «мова», «книжка») вбачалося гарантом безперервності цього процесу в умовах постійної конкуренції з боку домінуючих націй і дискримінаційних сплесків імперської політики. С. Єфремов наполягав на потребі порозуміння й співпраці поколінь і тому з таким непідробним пієтетом писав про «українських шістдесятників», серед яких, крім В. Антоновича, були також колоритні постаті П. Житецького, О. Кониського, М. Комарова, О. Лазаревського, В. Лесевича, М. Лисенка, К. Михальчука, Т Рильського, О. Юркевича Іваницька С. Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільних трансформацій: історико-біографічні аспекти (кінець XIX ст. - 1920 рік): монографія. С. 488-489..

У перші роковини смерті В. Антоновича, шануючи пам'ять «наставника поколінь», С. Єфремов писав: «Сьогодні на устах у кожного українця повинно бути одне ім'я - ім'я Володимира Антоновича». Як представник «генерації 1890-х», публіцист вважав взірцем для «українців польської культури» модель життя В. Антоновича та його однодумців-хлопоманів, закликав їх «піти отим самим шляхом, що проказав Антонович; це покласти інтереси народу - звичайно народу тутешнього, українського - в основу і своєї теоретичної програми, і практичної діяльности; це зв'язати свою долю з долею народних мас. Усякий інший шлях провадить до безодні занепаду і забуття». Цей рух, ініційований українським істориком польського походження В. К. Липин- ським, якраз розгортався на Правобережжі, і думка С. Єфремова про те, що «ми знаємо й те, що єсть поодинокі люде між поляками на Україні, які йдуть шляхом Антоновича, які його діяльність на користь українського народу взяли за зразок собі. І праця їхня тим більшого важить, що відбувається вона серед байдужости й наперекір більшости польського громадянства», звучала напрочуд актуально. С. Єфремов висловив по суті побажання своїх однодумців по Товариству українських поступовців, щоб зростали лави таких людей і їхня праця знаходила все більше прихильників. Відповідно, ім'я В. Антоновича може бути «найкращим мостом між українським та польським народами» [Єфремов С.]. На роковини смерти Вол. Антоновича. Рада. 1909. № 55. 8 марта (21 березіля). С. 1..

За доби українізації в 1925 р. С. Єфремов, уже як академік Всеукраїнської Академії наук, у підсумковій праці «Перед судом власної совісти. Громадська й політична робота В. Б. Антоновича» надзвичайно виважено змалював образ свого «узагальненого Іншого» Єфремов С. Перед судом власної совісти. Громадська й політична робота В. Б. Антоновича // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. Кн. 5. Київ, 1925. С. 1-12. Видано також окремим відбитком. С. Єфремов датував цю статтю 21-23 березня 1923 р. Передруковано в кн.: Єфремов С. Вибране: Статті. Наукові розвідки. Монографії / упоряд., передмова та приміт.: Е. С. Соловей. Київ: Наукова думка, 2002. С. 704-715. Цитуємо за цим виданням.. Ця студія складається з кількох змістових «блоків». Спочатку подається оцінка стану збереженості документальних джерел та достовірності мемуарних свідчень сучасників. По-друге, наголошується теза, що одразу після смерті вченого «широко-громадські круги були найбільш схвильовані цією подією, признаючись, що втратили навчителя саме в житті та керівника поколіннів» Там само. С. 705.. По-третє, обґрунтовується думка про те, що «за офіціяльною професією вченого, за добре знайомою постаттю професора стоїть ще теж не випадкова, а органічно з першою зв'язана постать громадського діяча, навчителя не тільки в шкільному розумінні, а й привідці в житті для людей, що може й далеко стояли од чисто наукових інтересів свого вчителя» Там само.. С. Єфремов доводив на численних фактах, уже не ховаючись за езоповою мовою, що насправді зі своєї вдачі Антонович був більше політиком, ніж кабінетним ученим, увесь час рвався на широке поле громадсько-політичної роботи. Головними напрямками життєвої активності В. Антоновича С. Єфремов називав професорську діяльність, популяризацію наукових здобутків, видавничу справу, участь у роботі Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства, публіцистичну працю в газеті «Киевский телеграф», наукові студії, що друкувалися в «Киевской старине», а також «всякі культурно-наукові заповзяття широкого громадського значіння аж до літературних виступів» (проти Сенкевича, Флоринського тощо). Але, що найважливіше, «скрізь він був одним з найперших і найдіяльніших членів та робітників». За словами С. Єфремова, це був зовні той тип діяча, який виробила тільки Росія «за часів самодержавної неволі». І щоб дати «повний політичний образ» такого діяча, доводиться відшукувати й відновлювати на підставі натяків або взагалі неповних даних у напівлегальній та легальній діяльності В. Антоновича «яскраві політичні моменти» здебільшого колективних виступів, з причин конспіративності сховані од прилюдних очей. Про один з таких моментів розповідав С. Єфремову небіжчик, відомий філолог і діяч Старої громади П. Г Житецький Єфремов С. Житецький про Антоновича // Рада. 1912. №55. 7 марта (20 березня). С. 3.. С. Єфремов підкреслював, що В. Антонович завжди був послідовним як демократ і федераліст у своїх громадсько-політичних переконаннях, і в 1860-ті роки, і пізніше, зокрема, й тоді, коли розпочато політику «нової ери» у Східній Галичині, де «ініціятором та теоретичним оборонцем «угоди» був дійсно Антонович» разом з О. Кониським Єфремов С. Перед судом власної совісти. Громадська й політична робота В.Б.Антоновича. С. 712.. Розчарувавшись у перспективах галицької політики, Антонович разом із Кониським розпочали організацію громадських сил в Україні. Найвидатнішим наслідком цієї акції С. Єфремов називає факт утворення Всеукраїнської безпартійної демократичної організації. Серед властивих «вчителеві» людських якостей С. Єфремов передусім виокремлював скромність, делікатність, м'якість і такт. Риси, які перестали важити для громадсько-політичного діяча в бурхливі революційні дні 1917 р., де події підштовхували до неординарних кроків і не давали часу на тривалі роздуми, коли більше цінувалися популістські обіцянки, ніж виважені гасла та добре обмірковані кроки. Але наприкінці 1890-х - на початку 1900-х рр., у період трансформації українського руху з організаційної стадії у політичну, «авторитетне його слово завсіди імпонувало, викликало увагу й будило зацікавлення. Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної й Жилянської бачили в собі і збори представників од усієї України, і студентські запальні зібрання, і тихі наради центрального органа, що потім директивами розходилися по громадах і керували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, «мужем совіта» і часто навіть найбільш заплутані справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався Антонович своїм ясним, тверезим розумом, послідовною логікою і вмінням просто підходити до найтяжчих завданнів» Там само. С. 712-713.. На цій товариській роботі найкраще можна було пізнати Антоновича як визначного громадянина й людину. С. Єфремов висловлював упевненість, що не лише у нього самого лишився в пам'яті чарівний образ цього «заразительного», як мовив про нього Павло Житецький, чоловіка Там само. С. 712-713..