Осмислення історії українського народу і творчості Тараса Шевченка у доповідях Володимира Барвінського 1875-1878 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка Національної академії наук України

Осмислення історії українського народу і творчості Тараса Шевченка у доповідях Володимира Барвінського 1875-1878 років

Приліпко І.Л.

У статті здійснено аналіз доповідей («Бесід...») В. Барвінського - західноукраїнського громадського й культурного діяча, які він виголосив на музикально-декламаторських вечорах у Львові з нагоди роковин Т. Шевченка у 1875-1878 роках і які були опубліковані у додатках до журналу «Правда». З'ясовано особливості рецепції В. Барвінським української історії та літератури, розуміння ним значення творчості Т. Шевченка. Початок ґрунтовного осмислення історії, розвінчання міфів, пов'язаних з окремими сторінками минулого, повернення до народних джерел, відродження історичної пам'яті, формування громадянського суспільства, а також новий етап розвитку української літератури В. Барвінський безпосередньо пов'язує з постаттю Т. Шевченка. Акцентовано на новаторських для тогочасного літературно-критичного дискурсу тезах доповідей, зокрема про синкретизм естетичної, соціальної та національної складової творчості Т. Шевченка, про специфіку її впливу на реципієнта, особливості гуманістичної основи доробку митця тощо. Попри відсутність у «Бесідах...» поглибленого текстуального аналізу творів Т. Шевченка, в них є цікаві паралелі з текстами інших українських та зарубіжних поетів, міркування про джерела віршів і поем Т. Шевченка, їх автобіографічну основу, образну систему, мотиви. Виступи В. Барвінського можна вважати вдалою спробою донести до тогочасного суспільства розуміння значення творів Т. Шевченка, їх ролі у процесі відродження історичної пам'яті та формування української нації.

Ключові слова: доповідь, історія, народ, національне самоусвідомлення, поезія, образ, новаторство.

Prylipko I.L.

Understanding the history of the Ukrainian people and creativity of Taras Shevchenko in the reports of Volodymyr Barvinsky in the years 1875-1878

The article analyzes the reports (“Conversations...”) ofV Barvinsky, a Western Ukrainian public and cultural figure, which he delivered at music and declamation evenings in Lviv on the occasion of T. Shevchenko's anniversary in 1875-1878 and which were published in supplements to the magazine “Truth”. The peculiarities of V. Barvinskyi's reception of Ukrainian history and literature, his understanding of the meaning of T. Shevchenko's work are clarified. The beginning of a thorough understanding of history, the debunking of myths associated with certain pages of the past, a return to folk sources, the revival of historical memory, the formation of civil society, as well as a new stage in the development of Ukrainian literature, V. Barvinsky directly connects with the figure of T. Shevchenko. Emphasis is placed on the theses of the reports, innovative for the literary and critical discourse of the time, in particular on the syncretism of the aesthetic, social and national components of T. Shevchenko's work, on the specifics of its influence on the recipient, the features of the humanistic basis, etc. Despite the lack of in-depth textual analysis in “Conversations... ”, they have interesting parallels with the works of other Ukrainian and foreign poets, considerations about the sources ofT. Shevchenko's poems, their autobiographical basis, figurative system, motives, etc. V. Barvinsky's speeches can be considered a successful attempt to bring to the contemporary society an understanding of the meaning of T. Shevchenko's works, their role in the process of reviving historical memory and the formation of the Ukrainian nation.

Key words: report, history, people, national self-awareness, poetry, image, innovation.

Вступ

Постановка проблеми. Помітне місце у процесі рецепції історичного минулого України, осягнення націотворчих чинників і значення постаті Тараса Шевченка мають праці Володимира Григоровича Барвінського (1850-1883) - західноукраїнського громадсько-культурного діяча, письменника, історика, критика, видавця, редактора.

В. Барвінський народився 25 лютого 1850 р. на Тернопільщині в родині священника. Після закінчення правничого відділу Львівського університету поєднував юридичну та громадсько- культурну діяльність. В. Барвінський - один із співзасновників товариства «Просвіта» (1868) та журналу «Правда» (впродовж 1876-1880 рр. був відповідальним редактором видання). У 1880 р. В. Барвінський заснував газету «Діло» й до останніх днів свого життя був її видавцем та редактором, «друкуючи майже щономера статті на політичні, економічні, культурологічні теми» [6, с. 4]. Авторству В. Барвінського належить ряд публіцистичних, літературно-критичних праць, доповідей, рецензій, а також художніх творів, зокрема, повістей «Скошений цвіт» (1877), «Сонні мари молодого питомця» (1879), «Безталанне сватання» (1880-1882). Як зазначає Віталій Хропко, на формування суспільно-політичної позиції В. Барвін- ського, його ідейних переконань, публіцистичної манери мали вплив праці Пантелеймона Куліша, Омеляна Огоновського, Володимира Навроцького та ін. [6, с. 3]. Як один із лідерів галицьких народовців В. Барвінський у своїх виступах і публікаціях наголошував на історичній самобутності українців, акцентував на необхідності праці інтелігенції в освітній, культурній, громадській сферах, розкривав важливу роль постаті Т. Шевченка у формуванні національної ідентичності українського народу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Діяльність В. Барвінського, його історичні, літературно-критичні розвідки, зокрема й ті, що стосуються творчості Т. Шевченка, досі залишаються належним чином неосмисленими. Так, за радянських часів ім'я В. Барвінського згадували у контексті критично-негативної оцінки доробку західноукраїнських шевченкознавців, зокрема Омеляна Огоновського, Євгена Згарського, Данила Танячкевича та ін. [див.: 7, с. 52-53]. Ширший огляд та об'єктивна оцінка спадщини В. Барвінського належить В. Хропку [див.: 5; 6]. Водночас доробок В. Барвінського, особливо його погляди на історію України, його рецепція постаті Т Шевченка потребують детальнішого вивчення.

Метою статті є аналіз малодосліджених на сьогодні доповідей («Бесід...» [1; 2; 3]) В. Барвінського, які він виголосив на музикально-декламаторських вечорах у Львові з нагоди чотирнадцятих, п'ятнадцятих та сімнадцятих роковин Т Шевченка. Ці доповіді були опубліковані у 1875, 1876 та 1878 рр. у додатках до журналу «Правда» й мають важливе значення в осмисленні процесу історичного формування української нації та ролі у ньому Т Шевченка.

Виклад основного матеріалу

творчість шевченко доповідь барвінський

Аналізуючи твори Т. Шевченка, В. Барвінський, за словами В. Хропка, «завжди орієнтувався на проблеми тодішньої галицької дійсності, зокр. на розв'язання нац. питання» [5, с. 332]. А тогочасна дійсність для В. Барвінського була наслідком історичних процесів та рівня національної свідомості українців. Тому в своїх «Бесідах...» він значну увагу приділяє огляду історичного минулого нашого народу. Варто зазначити про ґрунтовну обізнаність В. Барвінського з історією українців (див., наприклад, його статтю «Погляди на історію руського народу», опубліковану в «Правді» 1876 р.), у вивченні якої він «вбачав надзвичайну вагу передусім для народу, що піднімається з упадку до нового життя; історія стає для нього “правдивою наукою життя в минущості”» [6, с. 7]. Так, у «Бесіді...» 1875-го року В. Барвінський акцентує на значній ролі творчості Т. Шевченка в процесі національного самоусвідомлення українського народу через прилучення його до власної історії: «.Тарас Шевченко перший роздер грубу заслону, що довго вкривала нашу минувшість историчню, і викликав нове житя довго завмерлого духа, а вказуючи нам нові дороги народнёго прямованя - стався творцем нового житя нашого народу» У цитатах із праць В. Барвінського і тогочасної періодики зберігаю правопис оригіналу, але вилучаю кінцевий ъ, спо-лучник и передаю як і, пунктуацію наближаю до сучасних норм. [1, с. 3-4].

Питання, які ставив В. Барвінський перед аудиторією своїх слухачів і читачів, стосувалися місця українського народу серед інших народів і тих загроз, котрі підважували факт існування нації. Історія, на переконання промовця, - найкращий доказ самобутності народу, його права на місце серед інших націй: «Що наш народ жив историчним життям - про те свідчать доволі високі могили - широкі руіни нашого краю, що ми житимем і на будуще і жити хочемо життям народнім - те чуємо в нашій груди, в наших серцях! <...> История нашого народу, наша минувшість оправдує нас перед світом» [1, с. 5-6]. Проте, щоб зайняти гідне місце серед інших народів не досить мати славне минуле, потрібно його належно осмислити, винести з нього уроки: «История народу - се цензура єго життя. А нове життє народне не може здорово закорінитись без здорового розуміння минувшости, без пізнаня власних историчних похиб і блудів, без доброі волі, щироі поправи минувшого зла» [1, с. 6].

Прагнучи розкрити причини тогочасного невтішного становища в культурній, соціальній, політичній сферах, В. Барвінський починає з географії. Своєрідне межове (між Європою та Азією) розташування України не сприяло спокійному й гармонійному розвитку народу: «Таке сусідство не надобилось до супокійного розвою цивилизацийного. Ту не могла буяти тиха цивилизация, ту не могли здвигатись богаті памятники мирноі культури; ту невсипущо треба було стояти на сторожі проти вічно неспокійного моря дичі азиятицькоі, тут писалась история не на перґамінах, не в архивах, але на людских тілах, мечем і пожежою, на землі кіньскими копитами поораній, кістьми засіяній, кровю политій» [1, с. 7]. Попри буремні події та постійні загрози, українці непохитно стояли на захисті своєї землі, зберігаючи моральну гідність, а тому «не можемо ніяк признати, щоб наш народ в чім небудь зрісся с тою сусіджю дичиною» [1, с. 7].

У своїх історичних проєкціях В. Барвінський сягає ІХ ст., акцентуючи на визначальних сторінках минулого, порівнюючи ті чи інші події з їх перебігом в інших країнах. Так, говорячи про запровадження християнства, про розвиток тогочасного соціуму, автор зазначає, що «у нас шириться віра Христова не мечем і насиллям.., але мирним апостолованєм слова Божого, у нас отрясається грецька церков з бизантийського империялізму і стається церквою автономич- ною; у нас вже с самого почину витворюється могуче життя громадське, що стається найбільшим авторитетом, найвисшою апеляциєю так для єдиниці, як і для загалу, громада стає судиєю над розъєднаними князями, а політичне житя находить голосний відгомон в цілім народі, в усіх єго верствах» [1, с. 7-8]. Процес зародження та формування вже в ті часи громадянського суспільства нерозривно пов'язаний з інтенсивним розвитком культури, що швидко досягла високого рівня, порівняно з іншими народами, і це - в обставинах постійної боротьби: «А все ж поруч из тим, як розвивалась культура у нашій краіні, наш народ вів і мусів вести найтящу боротьбу з азиятицьким дикарством» [1, с. 9]. Окрему увагу приділяє автор славній сторінці нашого народу - козацтву, називаючи основні напрями його діяльності («Визволяти бідних невольників з тяжкого ясиру татарського, ратувати полонених християн з тюрем музульманьских, боронити краю від напасти хижих бісурмен - ось чого знялося славне лицарство-козацтво на славній Украіні» [1, с. 9]), влучно визначаючи його місію та історичне значення не лише для нашого, а і для європейських народів: «...сто разів підіймалась Русь-Украіна до тяжкоі боротьби - останні своі скарби віддавала в офіру загроженоі людскости - та не впала під тим навалом азиятизму, не пропустила дикого елєменту в глуб Европи, а слонила іі своєю грудю від заглади дикарства. <...> Се заслуга нашого народу перед цілим цивилізованим світом, заслуга тим більша, чим страшнійша була неґативна сила Азиятизму, що нищила всі сліди культури...» [1, с. 10-11].

Не оминув у своєму виступі В. Барвінський і болючого питання складних стосунків українців і поляків, даючи свою відповідь на нього: «Польща прийнавши западну віру, зложивши голд німецкому цісарству, чимало втеряла пер- вістного характеру славянства і отверла на сти- жір двері західним, февдальним - не славянським тенденциям..вслід за римською вірою поступала нетолєранция реліґійна - нехтуванє свободи віри, мисли і слова!» [1, с. 12]. Загалом, козаччина та національно-визвольна боротьба під проводом Богдана Хмельницького в оцінці В. Бар- вінського - «найкраща але й найсумніща епоха нашого историчнёго життя. Найкраща, бо зрозуміння прав людских - се гідність народу, піднесеня знамени свободи - се слава народу, смерть і руіна за идеал людскости - се мученництво для людскости! Сумна - бо здради проводирів, проневірство гетьманів, малодушність передуючих людей - се упадок святого діла» [1, с. 14]. У цьому контексті автор піддає критичній оцінці діяльність Богдана Хмельницького та Івана Виговського: «.той сам Хмельницький, котрого народ виносить до найвисшоі почести, і зове своім батьком, забуває на кривду народу, а здобувши ёго силою триюмф - трактує про войскові почести, - а коли найкращі сини Украіни полягли за іі волю - Хмельницький віддається у руки Московському цареви, щоб уратувати своє гетьманство. (Шляхотський) Виговський витворює можновладство козацьке, а вслід за тим жебруть гетьмани надворних почестей по царських і королівських дворах» [1, с. 15]. Пишучи про гайдамаччину, автор порівнює її з французькою революцією 1789-1799 рр.: «Смутні сцени Гайдамаччини живо нагадують рівночасну майже революцию француську. Та сама роспач люду, той сам нелад, ті самі стони кривди людськоі, тілько не ті самі наслідки. Там отрясається людскість с своіх оков, на руінах перестарілого світу ясніє новочасна цивилизация, тут ще раз бере верх закріпощеннє люду, ще раз роскошує февдальне можновладство - неґация людскости...» [1, с. 16]. Подекуди оцінки В. Барвінського ролі в історії народу окремих постатей досить суб'єктивні, наприклад: «Так прокляв народ Богдана Хмельницького за ёго відступництво від справи народжі, так відцуралось козацтво Мазепи гетьмана, а Семен Палій, хоч не був Гетьманом Петра В., хоч перший з Украінців пізнав Сибірську неволю, стався найлюбіщим героєм народнім.» [1, с. 18].

Оглядаючи окремі сторінки минулого, зокрема занепад козаччини, зруйнування Запорозької Січі, В. Барвінський ілюструє свої роздуми й висновки поетичними рядками з творів Т. Шевченка («До Основ'яненка», «Мені здається, я не знаю.» [1, с. 18, 20, 23-24]), проте не вказує назви твору та джерела цитування.

Попри поразки національно-визвольних змагань і поневолення, українці ніколи не втрачали прагнення до свободи й національного самовизначення: «Упала Украіна - але не упала идея, за котру боровся наш народ - не впала идея люд- скости» [1, с. 19]. Саме ці, здавалося вже пригаслі, ідеї та прагнення відродив своїми творами Т. Шевченко: «І треба було доперва такого ґенія - такого невідродного сина Украіни як Тарас Шевченко, щоб оживити завмерлу матір, пробудити сонних братів - викликати нове життя народнє! <.> Перед авторитетом Тараса Шевченка клоняться вороги Русі-Украіни - ёго могуче слово будить завмерлих і навертає заблудших, а роздераючи учено-сковану заслону нашоі минувшости і ска- зуючи нову дорогу прямовання народнёго - Тарас Шевченко стається творцем нашого відродженя народнёго» [1, с. 20]. На переконання автора, тепер саме час за Шевченковими «апостолами правди і науки» [1, с. 21].

Оскільки «Бесіда.» В. Барвінського була виголошена перед аудиторією, то, відповідно, рясніє закликами, риторичними запитаннями й окликами. Автор насамперед закликає слідувати заповітам Т. Шевченка, працювати для розвитку всіх сфер народного життя, відродження патріотизму.

У «Бесіді...» 1876 р., виголошеній на п'ятнадцяті роковини Т Шевченка, В. Барвінський продовжив огляд славних і трагічних сторінок української минувшини, акцентувавши увагу на руйнівній для українського народу ролі Російської імперії: «Як по руінах Картагени перейшли римські плуги, так по руінах Запорожськоі Січі, по Запорожських гробах, по Запорожській церкві зазвеніли списи і шаблюки великоі цариці» [2, с. 2]. З гіркотою, підсиленою риторичними засобами, автор констатує нівелювання імперською політикою державності українського народу, його права на самобутність: «А карту украінського світу записано новими именами. Малороссия! [Тут і далі курсив автора. - І. П.] Як гарно названо землю вольнодумного народу! Новороссийська губерния! Як дотепно перехрещено здобуту Запорожцями землю! Єкатери- нославська губерния! Як живо нагадувала имя великоі цариці!» [2, с. 2]. Народ, який був своєрідним щитом для Європи («.ми, що греблі гатили нашими трупами, щоб затамувати наплив татар і турків, і заслонили Європу від азиятицького деспотизму.» [2, с. 2]), сам залишився без захисту: «...і остались навпослідок темними хлопами без власноі хати й власноі волі, крепаками й невольниками вельмож обутих нашим добром» [2, с. 2].

Умотивовано вказуючи на те, що тривалий час Україна не мала своєї правдивої наукової історіографії, В. Барвінський наголошує, що історія українського народу жила в його піснях і думах, її хранителями і носіями були кобзарі, які передавали з покоління в покоління пам'ять про героїчні й трагічні сторінки минувшини. Відтак для поневоленого народу єдиним джерелом знання про свою історію були фольклорні твори («Невольники читали историю своєі боротьби за волю в піснях і думах» [2, с. 3-4]). Народні пісні й думи стали джерелом творчості й для нового кобзаря України - Т. Шевченка, у поезіях якого озвались «співучість украінського слова, уся краса народжі музи, уся поетичність золотоколосоі Украіни, і буйних степів, і Дніпра-Словутиці, найніжніше чутьє горячоі любові, і сирітський жаль, і думи украінського козака, і воля степовика, і плач зраненого серця, уся сила живого слова, живоі души, живого народу.» [2, с. 4].

Саме з постаттю Т. Шевченка В. Барвінський пов'язує початок нового етапу української історії та літератури. Досі пригнічений народ був зображений лише в сатиричних та казкових творах («Над украінським Енеєм, над украінськими троянцями можна було сміятись, але тілько сміятись. <.> Правда, що й Артемовський-Гулак написав був на украінській мові невелику казку “Пан та Собака”. Але ж се була тілько казка, невинна казочка, а звісно, казки пишуться для малих і великих дітей» [2, с. 4]). Як слушно стверджує автор, «сатирами та казками не будується нова словесність, а ще менше виводиться нова чи забута народність на всесвітню видовню. Сатирами й казками не рішається поважних питань нацийональних і загально-людських!» [2, с. 4-5]. Натомість творчість Т. Шевченка у цьому сенсі стала новаторським явищем, сила якого - у повазі й любові до пригніченого народу. Вказуючи на біографічні відомості про поета [2, с. 5], В. Бар- вінський тим самим акцентує, що зрозуміти всю тогочасну трагедію простого народу міг лише той, хто сам зазнав її вповні: «Аж син крепака, невольник з-поміж невольників, котрого волю треба було окупити ціною рублів - Тарас Шевченко перший озвався смілим словом за своіх закованих братів» [2, с. 6]. Поет, який «живо виспівав перед світом всю недолю, всю кривду й неволю закріпощеного народу, розкрив перед світом страшну кривду сподіяну віроломними людьми над нашим народом» [2, с. 5], виявив небачену доти сміливість: «А ся кривда, ся неволя, ся нелюдскість була усвящена законами! Хто проти іх здіймався, винен був смерті або вигнанья на Сибир! Не минула тая кара і сміливого Тараса» [2, с. 5]. Яскравими ілюстраціями у цьому контексті для В. Барвінського є поема «Сон (Комедія)», пролог поеми «Сліпий», послання «І мертвим, і живим, і ненарожден- ним.», які він розлого цитує [2, с. 5-6].

Автор «Бесіди.» вказує на новаторство поезії Т. Шевченка, яке полягає в тому, що ній вперше зазвучала потреба національного та соціального визволення народу. Більше того, це мало реальні результати: «Шевченкова муза роздерла грубу заслону, що закривала досі неволею жизнь народу, що виключала милийони людей від прав людскості. <.> Оттому то твори Тараса Шевченка, крім генияльного артизму, крім словесного іх значенья, мають ще превелику вагу в діях розвою людскості. Тарас Шевченко не тілько оживив забуту й завмерлу народність, не тілько викликав нову литературу, але й визволив милийони народу з неволі...» [2, с. 6-7]. Своєю творчістю поет фактично повернув українцям їхню історію, заперечив поширюваний міф про те, що поневолений народ не має свого минулого, своєї культури, гідності, прав. Варто наголосити на знанні В. Барвінським історії, його вірному розумінні історичних процесів, причин і наслідків соціо- культурних подій. Він умотивовано зазначає про місце України в рецепції істориків сусідніх країн, її сприйняття ними лише як непокірної провінції (саме так вона фігурувала в польській та російській історіографії). Автор сміливо твердить про привласнення сусідами історичних і культурних подій та явищ нашого народу: «Навіть той княжий перийод Руриковичів відібрали нам российські историки, присвоіли собі виключно имя русинів, а натомість охрестили нас малороссами, котрих не знає история. І Руриковичів вигодованих украінським хлібом, і літописі писані киівськими монахами, і закони писані киівськими князями, а навіть “Слово о полку Игоревім” і цілу словесність, що розвивалася за князів на Русі, - все те признали историки российські на власність Москви, а не нашим добром. Чи з одного, чи з другого становиска - наша народність не мала историі. Після сих историків не було на світі русько-украінськоі народності. “Niema Rusi” і “Малороссы хахлы” - се були оклики, се були результати польскоі й рос- сийськоі историйографиі. <...> Чужосторонна историйография, здавалося, переконувала дійсно русинів, що вони потомки невольників, гайдамак і ребелистів - люде без историчноі минув- шості» [2, с. 8-9]. В цьому В. Барвінський вбачає й причину того, чому багато українців цуралися свого народу, відрікалися свого походження. На такому тлі ще більше увиразнюється значення Т. Шевченка, який не лише розділяв зі своїм народом його долю, не зрікався його, а власним поетичним словом розкривав йому й світові правду про історичне минуле, тогочасне соціальне і національне поневолення, а також вказував шляхи до волі й відродження. Поет зумів не лише відчути людську гідність, прагнення до свободи, що живе в його народі попри все, а й пробудити їх: «Аж Тарас Шевченко, вихований тим праведним духом историчним свого народу, розкрив широкому світові праведну историю тих могил і руін; він перший... зорким оком крізь книжню темряву проглянув в историчну душу нашого народу й голосно висказав историю Русі-Украіни» [2, с. 11].

Новаторською видається характеристика В. Барвінського того розуміння історії, яке репрезентує Т. Шевченко: «Творилася наша история народня не поодинокими лицями, не гетьманами, ні князями, а житьєм цілого народу. То ж в житью сёго народу, в ёго розвою, в ёго розцвіті й борбі, в ёго упадку належить шукати историчноі правди нашоі народності. Такий историчний погляд на нашу минувшість розвів Тарас Шевченко в своіх творах, на таку дорогу спровадив Шевченко историйографию Русі-Украіни» [2, с. 11]. Воля - найбільша цінність нашого народу, а народ, який бореться за волю, не гине - цю ідею В. Бар- вінський підкріплює цитуванням рядків поезії «Буває, в неволі іноді згадаю.» [2, с. 11]. Про те, що зусилля Т. Шевченка не були марними, свідчать національно-культурні процеси, які спостерігає В. Барвінський зокрема в Галичині: «І встає, як феникс, відроджена й обновлена молода Русь-Украіна; виступають нові борці вольноі волі з живим словом світла й науки, з євангельєм правди, до праведноі праці для свого краю, для добра й волі свого народу, для добра людскості. Як дерево обдерте негідними руками з свого буйного цвіту, випускає украінська народність з здорового кореня нове, здорове вітья, розвивається новим, буйним листьєм і, дасть Бог, зацвіте новим, повним цвітом в семьі живих народів» [2, с. 12]. Як і в попередній доповіді, В. Барвінський, використовуючи риторичні засоби, звертається до аудиторії і спонукає продовжувати розпочате Т. Шевченком, реалізовувати його заповіти: «Чи учинили ми з наших темних селян рідних братів наших, вольних синів славноі Русі-Украіни, праведних поборників людскості? Чи дали ми нашому народові всі скарби здобуті наукою для добра людей, моральну підставу людскості, материяльний добробит? Чи впровадили ми наш народ хоч на поріг великоі святині людскості: вольності, культурного житья й поступу?» [2, с. 13-14]. Промовець картає тогочасну інтелігенцію за недостатнє розуміння своєї національності й віддаленість від народу: «Нам бо тяжко було відорватися від чужого взірця й прикладу деморализациі, від чужого аристократизму, від шляхотськоі кастовості; нам тяжко було в селянині побачити рідного брата, що потребує від нас щироі помочі і науки.» [2, с. 15].

Актуальними, ніби мовленими про наше сьогодення періоду російської військової агресії, є слова В. Барвінського про характер українського народу, його силу й дух, готовність до опору та боротьби за свою волю і землю: «Ми не величаємося нашими князями, ми не величаємося нашими гетьманами; ми величаємося всім нашим народом, що сам в цілій масі почув свою достойність людську, цілою масою здіймався за свою волю і в борбі за свою волю, за свою достойність людську скорше вкрив цілу свою краіну власним трупом, скорше руінами розсипав своє найкраще добро, аніж мав позбутися й виречися своєі достойності людськоі і добровільно віддатись у неволю» [2, с. 10].

Варто зазначити, що вище розглянута промова В. Барвінського згадувалася того ж року в журналі «Друг» в огляді новин і була охарактеризована «предовгою» (тривала цілу годину), оскільки оратор «силовался коротко представити цілу исторію Малои Руси, еи литературы и розвиток идеи теперТшнёи украинщины» [4, c. 96].

На початку «Бесіди...» з нагоди сімнадцятих роковин Т Шевченка в авторській примітці В. Барвінський робить важливе зауваження: в оцінці творчості поета треба брати до уваги дві складові: поетично-естетичну й історично-народну, бо лише «пізнавши обі сі сторони поезиі Т. Шевченка можна належно оцінити, чого стоіть Шевченкова поезія для нас, яко Русинів, для словесності яко твір артизму і для людськості яко ознака новоі культури» [3, с. 213]. Геній Т Шевченка, на переконання автора, полягає саме в поєднанні високої ліричної майстерності та потужного національно- історичного й соціально-політичного змісту.

В. Барвінський справедливо констатує: на відміну від визначних митців інших країн, роль Т. Шевченка залишається не осмисленою й належним чином не оціненою власним народом. Ліричний талант поета автор вивищує зокрема над представниками української школи в польській літературі (до них відносять Тимка Падуру, Антонія Мальчевського, Северина Ґощинського, Юліуша Словацького та ін.), а також над «англійським творцем “Мазепи”», тобто Джорджем Байроном, та «північним співаком “Полтави”» - Олександром Пушкіним.

Вірші Т. Шевченка, пише В. Барвінський, настільки щирі, правдиві, проникливі, що нікого не можуть залишити байдужим; показовими прикладами є долі героїнь і героїв творів «Тополя», «Маленькій Мар'яні», «Невольник», «Гайдамаки». Автор повсякчас наголошує, що Т. Шевченко був не лише потужним ліриком, а й речником недолі батьківщини, який зумів розкрити всі страждання свого народу та вказати шляхи до його відродження. Тому такими переконливими, реалістичними є образи героїв його творів, взяті з самого життя. Долі й страждання героїнь поем «Наймичка», «Катерина», «Відьма» та ін., на думку В. Барвінського, сягають біблійного рівня, а ліризмом, трагізмом і щирістю перегукуються з образами творів Григорія Квітки-Основ'яненка, зокрема з «Марусею». Проте, на відміну від них, герої Т. Шевченка страждають від зла, заподіяного їм іншими людьми, окрім того, їхня доля є уособленням долі всього народу.

Розвиваючи тези, викладені у своїх попередніх доповідях, В. Барвінський наголошує на тому, що саме в поезії Т. Шевченка вперше в нашій літературі правдиво розкрито становище українського народу (на підтвердження своїх міркувань автор цитує рядки поеми «Невольник»). Завдяки своїй естетичній та соціальній силі твори митця нікого не залишають байдужим і спонукають робити вибір: або стати на бік покривджених, або кривдників. Цією тезою В. Барвінський наближається до осмислення особливостей рецепції творів Т. Шевченка, що передбачає самовизначення читача чи слухача, формування його власної позиції щодо певного явища.

Соціальне визволення неможливе без національного відродження - саме на цьому, на переконання В. Барвінського, наголошує Т Шевченко. Як і в інших своїх «Бесідах. » автор і тут вдається до історичних екскурсів, говорить про славні, але забуті як самими українцями, так й іншими народами сторінки нашої минувшини. Таке забуття значною мірою спричинене привласненням північним сусідом історичних і культурних здобутків українців. Проте наш народ повсякчас виявляв спротив поневоленню й відстоював свою гідність та свободу. Цитуванням рядків з поезії «До Основ'яненка» В. Барвінський підкреслює, що Т Шевченко першим відкрив нам нашу історію й культуру, своїм поетичним словом пробудив історичну пам'ять, відчуття етногенетичних витоків, усвідомлення приналежності до народу зі славним минулим. Важливою є теза В. Барвінського про те, що поет не лише нагадує своїми творами про славні й трагічні сторінки нашої історії, а й спонукає зрозуміти їх значення, осягнути сенс боротьби народу за власні права й свободу, а тим самим розвінчує поширюваний міф про начебто розбійництво, невиправдане бунтарство повстанців (показовими для автора тут є твори «Холодний Яр», «Буває, в неволі іноді згадаю.», «До Основ'яненка», промовисті рядки з яких він неодноразово цитує).

У цій «Бесіді.», на відміну від інших розглянутих, В. Барвінський особливо акцентує на такій рисі доробку митця, як гуманізм. Ідеї миру, братерства, справедливості Т. Шевченко поширює не лише на українців, а й на слов'ян, доказом чого є поема «Єретик». На думку автора, у передмові до поеми «Гайдамаки» поет застерігав нащадків від історичних помилок їхніх батьків, закликав до братання.

Висновки

У своїх «Бесідах.» В. Барвінський виступив не лише як майстерний оратор, палкий патріот, а і як знавець історії та літератури українського народу. Він невипадково значну увагу приділив огляду саме історичного минулого, адже такі проєкції дають змогу розкрити причини трагізму історичної долі українського народу, краще зрозуміти сучасність та зробити важливі висновки для майбутнього. З постаттю Т Шевченка В. Барвінський вмотивовано пов'язує початок ґрунтовного осмислення нашої історії, розвінчання міфів, що стосуються окремих сторінок минулого, відродження історичної пам'яті народу, а відтак - новий етап розвитку його історії та літератури. Важливими на той час були тези В. Барвінського про естетичну, соціальну та національну потужність Шевченкової поезії, її новаторство, секрети її впливу на реципієнта. Хоча автор «Бесід...» не вдавався до глибокого текстуального аналізу, але вірно інтерпретував спрямованість поезії Т. Шевченка, зокрема ідею про те, що соціальне визволення неможливе без національного самоусвідомлення. Загалом, В. Барвінський своїми виступами здійснив удалу спробу донести до тогочасного суспільства розуміння значення творів Т. Шевченка у процесі повернення етногенетичної пам'яті та національного відродження.

Список літератури

1. [Барвінський В.] Бесіда Володиміра Барвіньского, виголошена на музикально-декляматорскім вечері у Львові в XIV роковини смерти Тараса Шевченка. Львів: З друкарні Товариства имени Шевченка под зарядом Фр. Сарніцкого, 1875. 24 с. (Дод. до «Правди». 1875. № 6).

2. [Барвінський В.] Бесіда Володимира Барвінського, виголошена на музикально-декламаторськім вечері у Львові в XV роковини смерті Тараса Шевченка, дня 11 марта 1876. Львів, 1876. 16 с. (Дод. до «Правди». 1876. № 6).

3. [Барвінський В.] Поезия Т Шевченка а наше народне житє. Бесіда Володимира Барвінського, виголошена в XVII-і роковини смерті Тараса Шевченка в ратушевій салі у Львові на литературно-музичнім вечорі. Правда (часть литературно-наукова). 1878. Т 1. С. 213-230.

4. Новинки. Друг. 1876. Ч. 6. 15 (27) марта. С. 96.

5. Хропко В. Барвінський Володимир Григорович. Шевченківська енциклопедія: В 6 т. Т 1 /НАН України, Ін-т л-ри ім. Т Г. Шевченка; редкол.: М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. Київ, 2012. С. 332.

6. Хропко В. «Поставити народ у своїй хаті на свою силу з своєю волею.». Слово і Час. 1993. № 8. С. 3-7.

7. Шевченкознавство. Підсумки й проблеми / Академія наук Української РСР, Інститут літератури ім. Т Г Шевченка. Київ: Наукова думка, 1975. 562 с.

Размещено на Allbest.ru