Національно марковані номінації у прозовому дискурсі Ольги Кобилянської

Размещено на http://allbest.ru

Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К Д. Ушинського»

Національно марковані номінації у прозовому дискурсі Ольги Кобилянської

Е.В. Боєва, канд. філол. наук, доц.,

доцент кафедри української та зарубіжної літератур

Анотація

Статтю присвячено розгляду національного іменника прозових творів О. Кобилянської.

Об'єкт дослідження онімний простір прозового дискурсу буковинської письменниці. художній текст іменник кобилянська

Предмет розгляду антропоніми, що репрезентують у художніх текстах національні іменники, їхнє конотативне і функційне наповнення.

Мета розвідки продемонструвати конотативний потенціал, стилістичну роль і функційні особливості національно маркованих антропономінацій, проілюструвати їхнє контрастне протиставлення у загальному контексті творчості письменниці, проаналізувати кількісні та якісні характеристики окремих антропономінацій, визначити їхній функційно-стилістичний та експресивний потенціал.

У процесі дослідження застосовано описовий і статистичний методи, а також метод стилістичного аналізу художніх творів. Висвітлено своєрідність національно маркованих номінацій, продемонстровано їхню роль у сюжетному розгортанні, створенні характерів персонажів, розкритті авторського задуму.

Доведено, що власні імена персонажів представників різних народів є місткими конотемами, яскравою стилістичною деталлю, засобом створення яскравих характеристик і побудови сюжету.

З'ясовано, що іншомовні власні імена становлять значну групу іменувань у художньому доробку О.Кобилянської; вони є показником національного і місцевого колориту, містять соціальні, ідеологічні та інші параметри і в багатьох випадках підкреслюють неординарність персонажа.

Визначено, що національний покажчик у прозовому дискурсі майстрині є важливою фарбою авторської палітри. О.Кобилянська користується цим прийомом і для створення широких національних картин, вживаючи певну сукупність національно маркованих номінацій, і для поодиноких вкраплень у конкретний текст з метою акцентації на цьому показникові, або для контрастного розмежування персонажів.

Ключові слова: власні назви, власні імена, національно марковані номінації, конотації, стилістичний потенціал, художній текст.

Abstract

Ретельний відбір і увага до національних іменників у письменників явище закономірне. Продовжуючи кращі традиції української і світової літератури, О. Кобилянська створила цілу низку образів представників інших народів. Перший друкований твір повість «Людина» написано німецькою мовою; цією ж мовою написано оповідання і нариси «Природа», «Impromtu phantasie», «Битва», «Рожі», «Поети», «На полях», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда», які згодом було перекладено українською мовою.

Вплив німецької освіти, літератури, культури, безперечно, позначився на всіх без винятку аспектах творчості письменниці, в т.ч. на мовних засобах відтворення життя і зокрема на ономастиконі. Особливо вирізняється в цьому відношенні повість «Людина», що й після опрацювання й редакторських змін містить низку німецьких та польських власних імен (ВІ). Як відомо, Василь Лукич в листі до письменниці від 8 грудня 1892 року радив зробити в повісті деякі мовні і стилістичні зміни, замінити деякі імена: румунське «Дімітрі» на українське «Дмитро», полонізм «Гелена» на «Олена», ім'я «Густка» замінити якимось іншим і т.п. У відповіді редактору (лист від 26 грудня 1892 р.) О.Кобилянська зазначила, що, хоча цей твір «взятий не з життя руського, а з життя німецького», вона мала на увазі «лише людину без вигляду на національність», і тому не заперечувала проти зміни імен. Так Гелена стала Оленою, Густка Іриною, Дімітрі Стефаном. Частина імен все ж є національно маркованими, враховуючи німецьку основу повісті [5,1, с. 574].

В інших творах письменниці національно марковані ВІ персонажів, як один із прийомів утворення художнього образу, є показником національного й місцевого колориту; в багатьох випадках вони підкреслюють неординарність персонажа. Взагалі іншомовні ВІ становлять значну групу іменувань як у художньому творі, так і в реальному ономастиконі Буковини, Галичини, оскільки багатовікове перебування західноукраїнських земель під владою Австрії та інших західноєвропейських держав залишило яскравий слід в антропоніміконі зазначених територій і закономірним є використання ВІ-германізмів (як і полонізмів та інших етнічно маркованих ВІ) майстрами художнього слова. З точки зору національної ознаки в ономастиконі

О.Кобилянської спостерігаємо достатньо розгалужену мережу таких ВІ:

1. німецьких, що мають досить багату фонетико-морфологічну і лексико-семантичну варіантність [7, с. 23]: Маргарета, Фельс «Людина»; Павлина, Муньо (Едмунд) , Лорден, Міллер «Царівна»; Ернест Ріттер «Він і вона»; Марія Гросс «Земля», ч.ІІ; Анна Міллер, Роттер «Через кладку»; Зоя Вергер, Катерина Каспер, Франц «Вовчиха»; Йоганес Шварц «За ситуаціями»; Етман,Еґон Вальде, Освальд Ґанґе, Едвард Ґанґе, Йоахим фон Ганингайм, Ганс фон Ганингайм, др. Емі «Апостол черні»;

2. польських: Геня, Стефан Лієвич «Людина»; Зоня «Царівна», «Ніоба», «Апостол черні»; Kazimierz, Ванда «Царівна»; Цецилія, Войцєх «Віщуни»; паніЯдвіга, panna Wanda (Ванда) «Мужик»; Влодек, Янко «Через кладку»; Юзько, Янко «Вовчиха»; Альфонс Альбінський, Ева Орелецька, пані Ева Кава, Зигмунт Кава, Цецилія, Франусь «Апостол черні»;

3. циганських: Лукач Раду, Андронаті, Мавра «В неділю рано зілля копала...»; Маріценна, Рахіра «Земля»;

4. єврейських: Беньямін «На полях»; Мендель, Буня Черновецький «Земля»; Рут «Ніоба»; Менця, Янкель «Вовчиха»; Срулевий Дудьо «Апостол черні»;

5. румунських: Васіллі «Царівна»; Георгі «Місяць»; Грічану «За ситуаціями»;

6. грецьких: Епамінондас «Людина»; Аглая «Місяць», «За ситуаціями»;

7. хорватське: Марко «Царівна»;

8. латинське: Феліцітас «За ситуаціями»;

9. турецьке: Гаджі «Апостол черні»;

10. вірменське: вірменин Вартан «Апостол черні»;

11. французьке: Sophie «Valse melancolique».

Як відомо, національно марковані ВІ є яскравим мовностилістичним засобом творення національного колориту [8, с. 88-89]; вони створюють додаткові нюанси в національних характерах, є місткою і переконливою деталлю, що виграє яскравими різноманітними барвами у мовному контексті: «.достатньо використати слово-символ, яке відповідає певному національному зразку, який емоційно працює на образ (...) і потрібного ефекту цілком досягнуто» [3, с. 42].

Однак ім'я персонажа тільки в поодиноких випадках вказує на його національну приналежність; часто воно містить також «соціальні, ідеологічні, характеризуючі та інші параметри» [4, с. 37], створює асоціації-паралелі й контрастні опозиції, що пронизують весь твір.

Так, ВІ Муньо («Царівна»), що є розмовним від Едмунд, створює контрастну опозицію з ВІ Наталка. Якщо виходити з етимології, семантики (Edmund англ.сакс.: ead власність, mund захист» [9, с. 56], то саме значення ВІ обігрується у контексті і створює яскраві опозиції, коли мова заходить про майбутнє Наталки: «Наталка? обізвався Муньо. Для неї не потребує ніхто капіталів складати. Вона має своїх двадцять років і нехай оглядається за яким мужем» [6, 1, с. 130]. Наступний контекст підтверджує зв'язок ВІ Муньо з його семантикою і продовжує характеротворення персонажа, який сам про себе говорить: «Я в романтику й ідеали не бавлюся. Я хочу дійняти лише одну ціль, а ціль та багатство» [6, 1, с. 131].

Яскраве стилістичне забарвлення, на нашу думку, утворює в цьому ж творі ВІ Павлина, що походить від Павлин (Paulinus малий (лат.)) [9, с. 88]. Але контекст накреслює своєрідні асоціації-порівняння з птахом павлином, який тільки ззовні є красивим. На початку твору Павлина згадує свою молодість, говорить про себе, як про колишню красуню, згадує, як її звали Марією-Терезою. Далі, у процесі розгортання оповіді, авторка поступово підсилює експресію, показуючи обмеженість і примітивність внутрішнього світу персонажа. Павлина піклується про своїх дітей, їхнє майбутнє, але все зводиться лише до матеріальної забезпеченості; розмови про кохання, життєві ідеали вона вважає пустопорожньою балаканиною.

Цікавим і наповненим місткими конотаціями вважаємо прізвище лікаря-хорвата Марко. Йому байдуже, до якої нації він належить, він вважає себе «європейцем», говорить про це відверто. І прізвище стає яскравою місткою деталлю у системі засобів характеротворення. «Щоб відобразити світогляд денотата у його прізвищі,

О.Кобилянська не іменує його за очікуваною типово хорватською моделлю Маркович (...), а тільки Марко іменем одного з євангелістів, що проповідував примат християнських, загальнолюдських ідеалів», зазначає Л.О.Белей [1, с. 33].

У фрагменті «Valse melancolique» О.Кобилянська вдається до «офранцуження» імені головної героїні Sophie у мовленні безіменної німочки. Це створює своєрідну атмосферу товариства, що володіє вільно іноземними мовами, і є закономірним у контексті: «Німочка запевняла мене, що Sophie «hochst anstannding und fein» (дуже порядна і гарна) [6, 1, с. 511].

Ще один випадок уживання ВІ головного персонажа в іншомовному варіанті спостерігаємо у повісті «Царівна». Уживання варіанта ВІ Васіллі стосовно Василя Орядина в мові Наталчиної комірниці, румунки за національністю [6, 1, с. 326], теж є закономірним і гармонійно вписується у контекст, утворюючи національний колорит стосовно епізодичного персонажа багатої румунки.

Оповідання «Мужик» яскраво демонструє життєву позицію О. Кобилянської, її співчутливе ставлення до простого народу, осуд військової муштри в АвстроУгорській монархії. Яскрава картина військового параду, замилування ним польок Ванди і Ядвіги, їхнє погордливе ставлення до «хамів», «русинів» втілюється у невеличкому, обсягом 2,5 сторінки, оповіданні. Виразна опозиція Ядвіга, panna Wanda з одного боку, і хромаючий хам + їхній безіменний супутник, «rusin» з другого виокремлюється наприкінці твору: «Цілий образ споганює в посліднім ряді хромаючий хам! (...) Пані Ядвіга повздержала мене панським рухом. Не знаю, мій пане, якого роду думки заволоділи вами в тій хвилі (...) Однак, як ви смієте забувати, що знаходитеся в нашім товаристві? (...) В товаристві польок!.. (...) To chtop, Jadwigo... Rusin, Wando!..» [6, 1, с. 447-448].

По-іншому вживає авторка стилістичну фігуру антитези відносно старого побережника Войцєха у нарисі «Віщуни»: «Він, зайда, селян боявся, бо вони на своїй землі. Він же здалека... здалека примандрував» [6, 2, с. 593].

Окремо зауважимо стосовно єврейських імен у прозовому дискурсі

О.Кобилянської. Авторка показує представників єврейського народу як дрібних шинкарів, торгівців, хитрих визискувачів темних, забитих українських селян, що пов'язане з їхнім становищем в Австро-Угорській імперії та родом занять. А єврейське ВІ Рут («Ніоба») утворює яскраву розгалужену опозицію, уособлює вікову ворожнечу християн та євреїв; контраст підсилює сюжет новели, де йдеться про родину уніатського священика. ВІ Рут з низкою еквівалентів-замінників імені відповідно протиставляється АнніЯхнович, родиніЯхновичів, безіменному чоловіку Анни, сину Яхновичів Осипу; до цього додаються асоціації-паралелі з біблійною Рут, що яскраво відтіняють справжню натуру героїні: «Про вихрещення жидівської доньки не хтіли ні родичі, ні сама молода знати, і так вийшло, що хоч-не-хоч дістала далеко і широко знана родині Яхновичів жидівську невістку. В тодішніх часах це був випадок в попівських родинах нечуваний...» [6, 2, с. 265]; « Найстаршого забрав нам бог, повторив батько, а другого пожерла жидівка. Чи чуєш ти, жінко? жидівка! Донька першого лихваря. Внука священика і сина священика!» [6, 2, с. 267]; « ... я боготворив тебе, любив, вважав тебе справдішньою, прекрасною, бездоганною, побожною «Рут» з біблії, для якої в захваті посвятив свою кар'єру, любов родичів (...) А ти, ти не була ніколи чим іншим, як донькою знаного лихваря...» [6, 2, с. 271]; «Навіть горда її невістка, «невірна Рут», упокорилася запросити стару незначну матір свого чоловіка гарним письмом прибути до них...» [6, 2, с. 281].

Цікавої конотації набуває ВІ Рахіра («Земля») у другій частині повісті. Дослідники фіксують два варіанти імені Рахіль і Рахіля, вказуючи на давньоєврейське походження від Rachdl вівця [9, с. 176]. У другій частині повісті О. Кобилянська вдається до обігрування імені у контексті, в якому йдеться про Саву, якому не вистачає землі: «Плентається, мов та блудна вівця, бо знає, що тато нічого не дасть» [6, 2, с. 644].

У повісті «В неділю рано зілля копала.» авторка вдається до стилістичного прийому онімної антитези підміни чоловічого й жіночого імен. Ім'я циганського отамана Раду слов'янського походження. У контексті твору воно протиставляється характеру персонажа, який замість радості приносить своїй дружині Маврі та її батькам лише горе (Рада жіноче ім'я від «радий», «радість») [9, с. 175].

Ім'я Мавра у контексті повісті транслює безпосередній зв'язок зі своєю етимологією (Маврикій, Мавр чоловіче ім'я грецького походження: Mauros від mauroo затемнюю, позбавляю блиску [9, с. 73]). Один з еквівалентів-замінників імені яскраво демонструє цей зв'язок: « Там стрічалася я з тим пишним бояром вдруге, втретє, бо ї вчетверте, доки не став він потайно цілувати мої очі, мене голубити і називати Мавру своєю чорною звіздою, аж поки не збожеволіла вона з любові за ним...» [6, 2, с. 429-430]. Словосполучення із прикметником-означенням чорний зустрічаються і в інших мікроконтекстах чорна няня [6:2:399]; чорна приятелька [6:2:400]; чорна пані [6, 2, с. 414]. Взагалі семантика імені Мавра обігрується протягом усієї оповіді, показуючи темряву, трагедію життя молодої циганки.

Особливі конотації утворюють національно марковані імена в «Апостолі черні», окремі сюжетні течії якого є суцільним протиставленням двох націй поляків та українців. Цьому сприяють різноманітні мовні засоби, зокрема лексеми на позначення національності: українець Юліян Цезаревич [5, с. 14]; поляк Альфонс Альбінський [5, с. 87]; українець Могиленко [5, с. 111]; німець Вальде [5, с. 171]; вірменин Вартан [5, с. 235]; німець-годинникар Етман [5, с. 112]. Іноді такі лексеми зустрічаються у різних ситуаціях мовлення, їхня експресія є зниженою оповідь Максима Цезаревича про навчання майбутньої професії (німець-годинникар Етман) [5, с. 112]; авторська оповідь про родину загиблого чоловіка Дори (німець Вальде) [5, с. 171]; її оточення (вірменин Вартан; купець Вартан, вірменин) [5, с. 235]; про батька Дори (українець Могиленко) [5, с. 111]. Проте номінації українець Юліян Цезаревич, поляк Альфонс Альбінський створюють, крім того, гумористичний ефект, виражають неприязнь між поляками та українцями на західноукраїнських землях. Перша з них уживається в мові о. Захарія при висловленні подяки за врятування його з донькою; при цьому підкреслюються найкращі, шляхетні риси представників українського народу за допомогою відповідних лексем та словосполучень молодець, відважний молодець, божа дитина, ангеле, спасителю для характеристики Юліяна [5, с. 1314]. А наприкінці контексту урочистим, заключним акордом звучить, довершуючи характеристику персонажа, подяка душпастиря: « Тим часом спасибі вам, українче Юліяне Цезаревичу» [5, с. 14].

Словосполучення поляк Альфонс Альбінський в оповіді Максима Цезаревича уживається в іншому ключі, створюючи трагічну тональність при описі загибелі Юліянового діда. Це перше введення імені в контекст, репрезентація персонажа. На перший погляд, воно містить нульову експресію, але створює проспекцію подальшої сумної оповіді про нечесний вчинок Альфонса присвоєння чужих грошей і, як наслідок цього трагічну загибель старшого Цезаревича: «Моя бабуня, а твоя прабабуня (...) привела нас обох (...) на похорон нашого батька. Він лежав у мешканні одного високопоставленого, хоч тоді ще молодого, урядовця гірництва, поляка Альфонса Альбінського, при копальнях криці в горах на Б.» [5, с. 87].

Та найяскравіших конотацій набуває прізвище та його множинна форма Альбінські, Альбінська, утворюючи асоціації-паралелі з ВІ Ева Захарій, бабуня Орелецька і протиставлення з ВІ о. Захарій, Юліян Цезаревич, комонімом Покутівка, одночасно створюючи і паралелі, і протиставлення з ВІ Дора. Це роздуми Юліяна про Еву, гордість за внучку бабуні Орелецької та Альфонса Альбінського, пересторога о. Захарія Юліянові, осуд Еви Дорою: «Ева також Альбінська у деякій мірі, дарма що батько і мама українці. Кров Альбінських за два покоління не затрачується» [5, с. 128] (роздуми Юліяна); «Як ця майже геніальна дівчина з «духом Альбінських» у душі на це рішиться? Покине студії і піде на село Покутівку? (...) Хоч я Еву вже два роки не бачив, звертаю вашу увагу, що вона Альбінська» [5, с. 190]; «Ева (...) талановита, з правдивою кров'ю Альбінських...» [5, с. 151] (мова Альфонса Альбінського); «Вона хоче у своєї внучки пробудити кров Альбінських. Ви ще не знаєте Альбінських: вони мудрі і хитрі, як лиси, і здібні на все» [232:133]; «В Еві збереглися всі прикмети Альбінських...» [5, с. 151] (мова о. Захарія); «Вона недурно, хоч у другім поколінню з Альбінських...» [5, с. 153] (мова бабуні Орелецької); «Бабуня Орелецька при кожній нагоді, коли Ева хоче якесь своє бажання переперти, підкреслює, що вона переважно Альбінська» [5, с. 188-189] (мова Юліяна); «Хоч вона і не безпосередньо Альбінська (...) але ж тої самої кости» [5, с. 207] (мова Дори).

У роздумах Юліяна про Еву авторка створює своєрідне протиставлення ВН АльбінськіЦезаревичі: «Що вона погадає, коли він опиниться перед нею? (...) Ще подумає про кров Альбінських що Цезаревич не вгамував себе і подався покірно за нею...у> [5, с. 135]. У контексті, де йдеться про розрив Еви з Юліяном, згадане протиставлення набуває продовження у мові Дори: «Ваш брат справді став нещасливий через Альбінських» [5, с. 207].

Наступний контекст нібито підсилює опозицію Юліян Альбінські: «Хто знав тоді, що я стану нареченим його доньки, що вона дістане весь маєток бабуні Орелецької, зрадить нареченого і я стану їх довжником? Чи ти уявляєш собі, що в меня діється на сам спогад, що я довжник Альбінських?» [5, с. 207].

Цікаві наскрізні зв'язки утворює прізвище Альбінські у поєднанні з ВІ Дора. Спочатку це порівняння Юліяном Дори Вальде та Еви Захарій: « Кілько їй років, мама?

- Кому, сину? Їй, тій Альбінській. Мабуть цього року скінчить дев'ятнадцятий, так згадувала колись її тета. Чи подібна до Еви? Ні. Скоріше контраст. А обі Альбінські (...) Не знати, в котрої більше тої цінної крові вдержалося...» [5, с. 188]. Після розриву з Евою Юліян немовби переносить свою неприязнь на всіх Альбінських, в т.ч. і на Дору: « А Дорі Вальде що переказати? (...) Альбінській, Зоню?

- Який ти чудний, чоловіче... Альбінській? Ні, Альбінським не маю чого переказувати...» [5, с. 209]. У невласне-прямій мові Дори прізвище Альбінська створює конотацію розпачі, смутку у контексті йдеться про розрив Юліяна і Еви, повернення Юліяна до кар'єри військового та його уявну схожість з покійним її чоловіком Еґоном: «Коли Дора Вальде побачила Юліяна вперше в товаристві двох військових, її охопив жар переляку. Хто це був? Він, Юліян Цезаревич, чи Еґон, військовий лікар? (...) «Альбінська, Альбінська», кричав в її душі розпачливий голос» [5, с. 207-208]. Наприкінці твору при освідченні Юліяна Дорі опозиція Юліян Цезаревич Альбінські зникає, на противагу їй утворюється асоціація-паралель з покійною жінкою Альфонса, українкою за походженням, та її онукою Дорою: «Але ти одно забув, Юліяне (...) Забув, що я Альбінська. Альбінська, але моя, і внучка тієї бабуні, що залишилась вірна своєму народові і відродилася в тобі» [5, с. 230].

Висновки і перспективи дослідження

Таким чином, ВІ персонажів представників різних народів є містким показником багатьох ознак, яскравою стилістичною деталлю, які О.Кобилянська всебічно використовує з метою створення яскравих характеристик, побудови сюжету і різних конотацій. Ці образі змальовані письменницею правдиво й точно, і ВІ сприяє цій правдивості. І. К. Білодід свого часу зазначав: «Мова художнього твору, що змальовує життя іншого народу, іншої нації, її специфіку та її побут, несе в собі додаткове словесно-художнє завдання, а саме знаходження специфічних засобів зображення життя іншого, іншомовного народу, його всебічної характеристики засобами своєї національної мови з залученням і мови зображуваного народу. Тут має велике значення і точність, правдивість, еквівалентність називання, позначення предметів, персонажів, характерів.» [2, с. 262]. На думку вченого, українські письменники здійснили у своїй творчості історично значуще завдання, познайомивши український народ із життям інших народів. Це було проявом духу інтернаціоналізму й гуманізму, що притаманні українській літературі. Без прискіпливої уваги до всіх проявів національної маркованості ВІ, і т.ч. і до національних іменувань, О. Кобилянській важко було б досягти вершин художньої майстерності у створенні образів представників різних націй. Видатна майстриня художнього слова О.Кобилянська у своєму творчому доробку значно розширила і урізноманітнила антропонімічну палітру, відтворила гнучкі й різнобарвні національні антропосистеми.

Література

1. БелейЛ.О. Українська літературно-художня антропонімія кінця ХУІІІ ХХ століття: автореф. дис доктора філол. наук. Ужгород, 1997. 48 с.

2. Білодід І.К. Лінгвістична характеристика молдавського циклу М. Коцюбинського. Етюд українсько-молдавських контактів. Розвиток мов соціалістичних націй СРСР. Київ: Наукова думка,1967. С.261-274.

3. Иванова Н.И. Смысловая перспектива поэтонима как проявление его символичности. Записки з ономастики: зб. наук. праць. Одеса: Астропринт, 1999. Вип.2. С.40-47.

4. Карпенко Ю.А. Имя собственное в художественной литературе. Филологические науки, 1986. №4. С.36-40.

5. Кобилянська О.Ю. Апостол черні: повість. Вступне слово та підготовка тексту Є.Куртяка. Львів: Каменяр, 1994. 243 с.

6. Кобилянська О.Ю. Твори: у 3-х т. Київ: Держлітвидав України, 1956. Т.1-3.

7. Кочерган М.П. Німецькі лексичні запозичення в південно-західних говорах української мови. Мовознавство, 1977. №1. С.23-28.

8. Магазанник Э.Б. Ономапоэтика, или «говорящие» имена в литературе. Ташкент: Фан, 1978. 218 с.

9. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.Г. Власні імена людей: словник-довідник. Київ: Наукова думка, 2005. 334 с.

10. Фаріон І.Д. Національно-ідентифікаційна функція антропоніма. Традиційне і нове у вивченні власних імен: тези доповідей міжн. ономастичної конференції (13-16 жовтня 2005). Донецьк Горлівка Святогірск, 2005. С.35-37.

References

1. Beley L.O. (1997), Ukrainian literary and artistic anthroponymy of the end of the 18th-20th century, author's abstract of the dissertation of the Doctor of Philological sciences, [Ukrayins 'ka literaturno-xudozhnya antroponimiya kincya XUIII XX stolittya: avtoref. dy's doktora filol. nauk], Uzhgorod, 48 pp.

2. Bilodid I.K. (1967), Linguistic characteristics of the Moldavian cycle of Mykyailo Kotsiubynskyi. A study of Ukrainian Moldavian contacts [Rozvytok mov socialistychnyh naciy SRSR], Kyiv, Naukova dumka, 261-274 pp.

3. Ivanova N.I. (1999), The poet's perspective is meaningful, not a manifestation of the ego, a symbol of personality [Sm'islovaya perspekty'va pootony'ma kakproyavleny'e ego sy'mvoly'chnosty'], Zapysky z onomastyky, T.2, Odessa, pp. 40-47.

4. Karpenko J.A. (1986), Proper name in fiction [Y'mya sobstvennoe v xudozhestvennoj ly'terature], Filologichni nauki, №4, pp. 36-40.

5. Kobylyanska O.J. (1994), Apostle Black[Apostol cherni], story, Lviv, Kameniar, 243 pp.

6. Kobylyanska O.J. (1956), The Words [Tvory']., Kyiv, Derzhlitvydav Ukrainy, books 1-3.

7. Kochergan M.P (1977), German lexical borrowings in southwestern dialects of the Ukrainian language [Nimecz'ki leksy'chni zapozy'chennya v pivdenno-zaxidny'x govorax ukrayins'koyi mov], Movoznavstvo, №1, pp.23-28.

8. Magazannik E.B. (1978), Onomapoetics or eloquent names in literature [Onomapcety'ka, y'ly' «govoryashhy'e» y'mena v ly'terature'], Tashkent, Fan, 218 pp.

9. Skrypnyk L.G., Dziatkivska N.G. (2005), Personal names of people, dictionary-reference [Vlasni imena lyudej: slovny'k-dovidny'k], Kyiv, Naukova dumka, 334 pp.

10. Farion I.D. (2005), The nationally identifying function of an anthroponym [Nacional'noidenty'fikacijna funkciya antroponima], Traditional and new in the study of proper names: Types of reports of the International Conference onomastic (13-16 October 2005), Donetsk Horlivka Svyatohirsk, pp. 35-37.

Размещено на Allbest.ru