Синестезія "малої" прози Гната Хоткевича: збірки "Гірські акварелі" та "Гуцульські образки"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «Одеська політехніка»

Синестезія «малої» прози Гната Хоткевича: збірки «Гірські акварелі» та «Гуцульські образки»

Лаврик О.В.,

канд. філол. наук, доцент кафедри інформаційної діяльності та медіакомунікацій

Анотація

Досліджено особливості «малої» прози Гната Хоткевича, зокрема його збірки «Гірські акварелі» та «Гуцульські образки». Наголошено, що для поетики «Гірських акварелей» та «Гуцульських образків» в цілому характерна особливість, яку в психології позначають терміном «синестезія», тобто «разом-відчування», коли одночасне відчування за допомогою різних органів чуття формує неподільний та багатий комплекс почуттів. Найпоетичнішим та найліричнішим циклам творів Гната Хоткевича притаманні лаконічність вислову, тонка фіксація вражень, глибокий ліризм, звукові, музичні образи, що тісно переплітаються із зоровим уявленням та іррадіюють в цілому спектрі відчуттів. Уміле поєднання усіх цих спектрів «світо-від-чуття» чи не найкраще розкрили перед читачем особистість їх автора не лише як письменника, але і як талановитого музики.

Ключові слова: «мала» проза, поетика, синестезія, Гнат Хоткевич, символіка, композиційні елементи.

Основна частина

У Карпати Гнат Хоткевич потрапив через об'єктивні обставини: втікаючи від переслідувань у період революції 1905-1907 років, у 1906 році він виїхав зі Львова до гуцульського села Криворівня. Це було «місце сили» для багатьох творчих особистостей: Михайла Коцюбинського, Олександра Олеся, Івана Труша, Лесі Українки, Івана Франка, Володимира Шухевича. Гнат Хоткевич також захопився цим краєм і протягом перебування на Гуцульщині з 1906 до 1912 року створив такі «перлини» української літератури, як повість «Камінна душа» (1911), збірки «Гірські акварелі» (1914) та «Гуцульські образки» (1923, 1931), зібрав низку фольклорно-етнографічних нарисів і замальовок про життя, побут та культуру мешканців гірських районів. Оригінальним явищем до сьогодні залишається також народний гуцульський театр, організований Г. Хоткевичем та відроджений наприкінці ХХ століття. Митець вважав його «кульмінаційним пунктом своєї біографії» [7:44], а пам'ять про акторів - верховинців, які часто не вміли навіть читати, проте цілковито віддавалися грі на сцені, письменник проніс через усе життя. Згодом у «Спогадах із театральної діяльності» він писав, що «прагнув по можності усебічно змалювати Гуцульщину і гуцула, на перший план поставити людину, нарід цілий, його звички та світогляд, його розуміння явищ природи, його вірування й забобони, його поезію й епос» [8:552]. Завдання, намічені під час театральної співпраці з верховинцями, більшою мірою Г. Хоткевич реалізував у романі «Довбуш», повісті «Камінна душа», збірках «Гірські акварелі» та «Гуцульські образки». У цих творах ідейно-естетичний підхід автора полягав в осмисленні гуцульського світогляду як такого, що базується на консерватизмі та заглибленості буденної свідомості горян у художню сферу життя.

Мистецький елемент проник у різні ділянки традиційної матеріальної культури гуцулів, але ще більшою мірою він позначився на їх духовному існуванні. Істотна питома вага поетичного ставлення до довкілля стала охоронним модусом побутування давніх світоглядних уявлень верховинців, що виявилися в традиційних поглядах на утворення світу, взаємини людини і природи, у релігійних віруваннях, забобонах, демонології, в народному осмислені явищ суспільного буття.

У творчості Г. Хоткевича входженням у природу «як у загальний символічний світ вищої, Божої мудрості, про який писав ще Г. Сковорода» [1:81], особливо характеризуються дві збірки оригінальної «малої прози» письменника - «Гірські акварелі» та «Гуцульські образки». Вони стали наслідком незабутніх вражень митця від карпатських пейзажів та їх впливу на формування характеру верховинців. Головна риса добірок полягає у взаємопроникненні ліричного та епічного способів зображення, у поєднанні романтичного й реалістичного письма, експресіоністичних та імпресіоністичних елементів, що засновуються на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. У текстах Г. Хоткевича особливо виокремлюються фрагменти та картини, що безпосередньо тяжіють до живопису та скульптури.

Провідне місце в «Гірських акварелях» та «Гуцульських образках» належить відтворенню карпатської природи та мальовничому пейзажу. Парадигма їх сприйняття у діапазоні від суму до радості побудована, головним чином, на переживаннях ліричного героя. У низці кольорових акварелей («З гір потоки», «Два шуми», «Збуджена», «Самітна смеречка», «Село», «Трембіта» та «Кішня») письменник насичує пейзажі різними барвами, відтінками та світлом. «Полудень. Сонця немає, за хмарами його не видко, але чуєш поцілунок його на собі… У тонкій блакиті дальші потопають гори, а по ближчих видко хід хмар. Напарило, намлоїло в повітрі - аж у вухах дзвонить. Пригадається тобі якийсь жагливий мотив - і носиш, і несеш його з собою, і не годен відкинути, позбавитися» [8:311].

Численні кольори переплітаються з емоційною сферою людського буття, а образно-поетичний лад описів природи породжує мелодійне звучання світу. Найкраще це ілюструють акварелі Г. Хоткевича «Два шуми» та «З гір потоки», в яких дзюркіт кожного окремого струмка виливається у ніжний мелос як вищий прояв гармонії, що зачаровує людину. «Ідеш - і мов казку таємну хто мовить тобі… Стань, вслухайся - і почуєш ясний голос потоків в оркестрі природи. Зазвучала, забриніла тисячею голосів гірська симфонія!» [8:301]. «То лісові ручаї шумлять. Веселі, радісні, тихомелодійні, і дають ноту радості в музику лісових шумів» [8:304].

Звукові, музичні образи тісно переплітаються із зоровим уявленням та іррадіюють в цілому спектрі відчуттів. Такий психологізований лірико - симфонічний пейзаж із сильним мажорним струменем допомагає особистості розчинитися в навколишньому середовищі, звільнитися від темних думок та знайти сили до внутрішнього відродження (згадаймо новелу М. Коцюбинського «Intermezzo», 1908). Тим більше, що одним із наскрізних гірських кольорів у Г. Хоткевича є зелений - колір вічного життя та безперервного оновлення. Наприклад, «густо зеленим лісом» [8:300] поросли скелі («З гір потоки»), зробивши «з калюжі озеро - зелене дзеркало» [8:305] («Два шуми»), а поміж «непорушними стінами смерек, які творять зелений ліс» [8:306], виокремлюється «наймолодша смерічка із найзеленішими віточками» [8:307] («Збуджена»). Інші кольори (синій, червоний, білий) у творах митця зустрічаються значно рідше і є яскравими мазками на фоні основного (зеленого). Наприклад, червоний асоціюється із драмою дівчини - «молодої збаламученої смерічки» [8:307], яку підманув вітер («Збуджена»). Проте це не тільки колір жертви, вбивства, мук та загибелі - це також колір активного життя, динамічних емоцій, збудження та еросу, передвісник нового народження або нового відходу в потойбічний світ. Білий та синій - в акварелях Г. Хоткевича кольори гір, хмар, дороги чи гірських стежок - стають мірилом часу та символом вічності. Вони передають стан душі, звільненої від тіла, стан духу, не обтяженого матеріальними чинниками. Натомість чорний колір у творах письменника, попри його символіку первісної землі та плодючості, викликає мотиви суму, приреченості, танатофобії - страху смерті («Жаль за горами»).

Думка про те, що вплив підсоння (від якого змінюється і загальний пейзаж) найбільшим чином впливає на самопочуття людини та прояви життєрадісного чи пригніченого настрою, у середині XX століття була детально обґрунтована О. Кульчицьким. У розвідці «Геопсихічні чинники формування української психіки» [2:149-152] вчений констатував, що залежно від більшого або меншого сонячного освітлення виникає оптимістична, або песимістична життєва настанова особистості. Клімат Верховини - досить нестабільний у цьому плані: відповідний характер рельєфу, зміна абсолютних висот, наявність річкових долин, циркуляції атмосфери тощо. Природні умови та постійна зміна погоди обумовлюють різкі перепади настроїв гуцулів та створюють враження досить строкатої їх вдачі. Так, у повісті Г. Хоткевича «Камінна душа» перед реципієнтом твору постає «збірний образ гуцула» [5], що «може пробачити речі, яких би ніхто не вибачив», або «образитись чи навіть убити людину через дрібницю» [8:68]. На боротьбі цих протилежностей у характері горян побудовані окремі твори Ю. Федьковича (наприклад, «Люба-згуба») та О. Кобилянської («У неділю рано зілля копала»). «Якщо гуцул щось творить, - писав Г. Хоткевич у «Камінній душі», - то кладе туди сто барв, сто орнаментів, сто мотивів. Так же убирається, так же і співає. Гуцул любить «дрімнеє завитєчко» - така вже його вдача «[8:68]. Розгорнутою ілюстрацією цієї думки став увесь текст повісті, в якій характери переважної більшості героїв (насамперед Марусі, Катерини, баби Гафійки, Оришки, Дмитра Марусяка, Юрчика) розкриваються шляхом їх заглибленості в навколишнє середовище, його одухотворення та символізацію. Наприклад, Марусяк, потрапивши до війська, страждає від усвідомлення неминучої розлуки з «родимими, виплаканими» [8:104] горами, які для нього на певному етапі стають рівнозначні життю. Помирає більше через сум за батьківщиною, аніж від нестерпного болю та ран, й інший герой Г. Хоткевича - гуцул Готич («Марод»), який «видужав би, щойно повернувся б додому» [8:372].

У «Гірських акварелях» природа, окрім композиційного елементу, також постає важливим характеротворчим засобом. У низці творів («Черемош», «Повінь», «Життя», «Злочин природи», «Трембіта», «Кішня», «Пожарище», «Жаль за горами») письменник використовує розширену палітру кольорів та відтінків навколишнього середовища задля передачі відповідних їм станів людської душі. Гори та ліс у свідомості горян такі ж безмежні, як і степ в українців інших територій. Наприклад, автор передає враження ліричного героя від розповідей діда Матфея, який хвалиться своїм селом: «За мою памнєть хатий було тут дві. А тепер хата в хату, хата в хату» [8:355]. Хоча насправді хат було всього вісім. Яскравий характер карпатського горця, який відчуває себе дитиною природи, викристалізовується перед читачем із портрету-замальовки Г. Хоткевича «Гуцул». Рвучкість, сила, швидкість верховинців відчуваються у всьому: і любить гуцул гостро, бо «любаску лупцює не жаліючи, бо не жаліючи й пестить», і «б'ється найгостріше, по-гуцульськи» [8:356]. У процитованих сентенціях кордон між людським тілом та гірським світом стирається, що засвідчує неабияку схожість людини із природним карпатським пейзажом.

У «Гірських акварелях» певною мірою цьому сприяє і персоніфікація мальовничих деталей, наприклад: «заговорить ліс тисячею голосів і притулиться до громом розбитого пня, і заплаче» [8:303] («Два шуми»), «крикне беззвучно навздогін покинена смерічка» [8:307] («Збуджена»), «зійде місяць блідий над сніговим супокоєм, рівнодушно обійде своє робоче коло і піде знов десь» [8:310] («Самітна смерічка»), а «люта ріка тепер рве землю, несамовито тягне дерево» [8:323] («Повінь»), «росте, випинає брудну могутню спину, валить каміння по днищу, мов громи б'ють» [8:320] («Черемош»), тощо. У такому енергійно-поетичному змалюванні навколишнього середовища відчувається вплив на творчість Г. Хоткевича сецесійного (анг. secession - відхід) мистецтва межі ХІХ-ХХ століть, мотиви та образи якого чітко виокремлюються в художньому доробку М. Вороного, П. Карманського, О. Кобилянської,

М. Філянського, М. Яцкова та інших письменників. І справа тут не тільки в тому, що сецесійний стиль активно використовує, з одного боку, топіку втоми, розчарування та смерті, а з другого - шляхом контрастних настроїв утверджує особливий оптимізм та життєвий азарт. Як зауважує Я. Поліщук, «до національних особливостей української сецесії належить передусім щедра флористична декоративність та використання різноманітної рослинної орнаментики» [4:209].

У творах Г. Хоткевича емоційне захоплення ліричного персонажа мальовничим навколишнім середовищем позначене відчуттям краси, втіхи та насолоди. Невипадково саме споглядання за Верховиною обумовлюють творчу наснагу героя і бажання увіковічити побачене на папері (через опоетизацію або малярство). «Мамо природо! Ти велична, ти безмежна в своїй красоті! Ти благословенна, і благословенним є кождий плод чрева твоєго, - але страшно з тобою» [8:318]. «Навчи мене… Навчи мене бути таким, як ти» [8:300].

Спостерігаємо прагнення Г. Хоткевича на мистецькому рівні відбити те, про що писав Ф. Ніцше у своїй праці «Народження трагедії з духу музики»: «Людина - філософ має передчуття, що під тією реальністю, в якій ми живемо, і в якій ми є, прихована друга, якась зовсім інша, що також є ілюзорною» [3:56]. «Кожен митець є наслідувачем безпосередніх мистецьких станів природи, чи то, зокрема, аполонівський митець-мрійник, чи то діонісійський сп'янілий митець» [3:58]. Проте в змалюванні Г. Хоткевича природа є не тільки благодаттю для людини, але й страшною, несамовитою силою, яка здатна наповнити людську душу тривогою та жахом («Черемош», «Повінь», «Злочин природи»).

Безпосереднім предметом зображення у творах митця стають переживання ліричного героя від спостережень за навколишньою дійсністю та особливостями гуцульського життя. Яскравою єдністю кольорового та емоційного начал характеризується акварель письменника «Д'горі», у якій відтворені враження від цнотливості Карпатських гір. Натомість в акварелі «Два шуми» образи лісу, «заблуканої верби», «лісових ручаїв», «веселої пташини» суґерують чарівність поетичного враження від природи, немов протиставляючи переживання настроєвого нюансу приземленому побутовізмові. За їх посередництвом у свідомості героя вимальовується фантасмагорично-екзотична картина гірської природи з численними міфічними істотами: «І не телепають тут козлоногі лісовики, а лише ельфи веселі водять тут беззвучні танки і росу п'ють з похилих квіток. Добрі феї ранками миють сніжно-білі свої шати, а вечором хором співають нечутні молитви невидимим своїм богам. Поет тут пісню складає своєму серцю та ростить душу» [8:305]. Цю картину не руйнує навіть «прощальна» акварель Г. Хоткевича «Жаль за горами», і весь цикл модерної «малої прози» письменника врешті постає як вияв творчої енергії опору песимістичній дійсності та силам зла.

Поетика «Гірських акварелей» та «Гуцульських образків», будова їх сюжету або найчастіше його відсутність, «розірване письмо» підпорядковані закону безпосередньої передачі миттєвих вражень, емоцій та асоціацій, що ґрунтуються на почуттєвому та настроєвому рівнях. Крізь призму сприйняття мінливості автор осмислює і окремі риси характеру горян (завзятість у роботі - «Кішня», «Повінь»; болісне переживання розлуки з горами - «Марод»; гумор - «Дві дячихи»), і екзистенцію їх буття (мотиви непередбачуваності життя, смерті, миттєвості людського існування порівняно із всесвітнім часом - «Пожарище», «Повінь», «Життя», «Злочин природи»). Зокрема, в циклі «Гуцульські образки» письменник висвітлив побут та важку працю гуцулів у цілком реалістичних тонах і водночас наголосив на небувалій вправності та витривалості верховинців («Дарабов», «Почерез верхи»), їх запальній вдачі («У корчмі»), непередбачуваній психології («Потомок Довбушів», «За Юріштаном»). З іншого боку, ці твори засвідчили авторське захоплення гуцульським двовірством, що базується на поєднанні давніх язичницьких елементів із пізнішими християнськими, фантастичних ірраціональних уявлень із практичним досвідом, набутим і перевіреним упродовж віків («Блуд», «Чарівна палиця»).

Зауважимо, що не всі твори в добірках Г. Хоткевича є рівнозначними: деякі з них («Пожарище», «Дві дячихи», «Почерез верхи», «Ранок») занадто розтягнуті і за своїми художніми ознаками не вкладаються в авторське визначення жанру «акварелі» чи «образка», а швидше наближаються до оповідання. Інші («Жаль за горами», «Недобудована плебанія») - перенасичені надмірним моралізаторством. Це помітив ще Ф. Погребенник, який вважав одним із слабких місць обох циклів роздуми Г. Хоткевича «над морально-етичними та суспільно-громадськими» [8:28] питаннями. Однак незаперечним лишається те, що «Гірські акварелі» та «Гуцульські образки», густо насичені музикально - зоровими образами веселих струмків, шумного лісу, молодих смерічок, «змінчивого» Черемоша, чи не найкраще розкривають перед читачем особистість їх автора не лише як письменника, але і як талановитого музики.

Мова обох добірок Г. Хоткевича вкорінена в музиці, у пісні, до якої він неодноразово звертався у своїх художніх та публіцистичних творах, вважаючи пісенність однією із найважливіших духовних рис українців [6:97]. З другого боку, саме через зосередження на барвистому мовному етикеті верховинців митцеві вдалося тонко відбити окремі етнопсихологічні риси гуцулів у своїх творах.

Отже, для поетики «Гірських акварелей» та «Гуцульських образків» в цілому характерна особливість, яку в психології позначають терміном «синестезія», тобто «разом-відчування», коли одночасне відчування за допомогою різних органів чуття формує неподільний та багатий комплекс почуттів. Саме тому лаконічність вислову, тонка фіксація вражень від предмета чи явища та глибокий ліризм творів Г. Хоткевича викликають у пам'яті малярські полотна М. Жука, С. Левицької, І. Труша, а своїм «звучанням» цикли нагадують українські думи та ліричні пісні.

Обидві збірки Г. Хоткевича, поряд із фрагментарною прозою С. Васильченка («Любов хмаринки», «Задума»), О. Кобилянської («Битва», «Природа», «Рожі»), М. Коцюбинського (цикл «З глибини», «Цвіт яблуні», «Intermezzo»), В. Стефаника («Раненько чесала волосся», «Амбіції», «Моє слово», «У воздухах плавають ліси»), М. Яцкова («Дівчина на чорнім коні», «Смерека», «Шкапа», «Діточа грудь у скрипці») та інших українських митців початку ХХ століття, явили собою спробу художньої інтерпретації модерністських постулатів про вічність краси, гармонії та людського духу. У доробку Г. Хоткевича вони стали найпоетичнішими та найліричнішими циклами.

Список використаних джерел

[1] Кримський С. Сприйнявши серцем, осягнувши розумом (національні архетипи як втілення долі та історичного досвіду народу). Віче. 1993. №8. С. 76-83.

[2] Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. Мюнхен-Львів, 1995. 166 с.

[3] Ніцше Ф. Народження трагедії з духу музики. Антологія світової літературно - критичної думки ХХ століття / за ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис, 2002. С. 55-72.

[4] Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002, 392 с.

[5] Приходько І. Гнат Хоткевич (1877-1942). Українські класики без фальсифікацій. Харків: Світ дитинства, 1997. С. 85-110.

[6] Хоткевич Г. Літературні начерки, замітки та чернетки статей, праць. Автограф. ЦДІА України м. Львова. Ф. 688. Оп.1. Справа 145. 114 ар.

[7] Хоткевич Г. Спогади автобіографічного характеру. Автограф. ЦДІА України м. Львова. Ф. 688. Оп.1. Справа 62. 49 ар.

[8] Хоткевич Г. Твори: У 2-х т. Т. 2. Київ: Дніпро, 1966. 604 с.

Размещено на Allbest.ru