Художня візія речей ("Котик, Півник, Шафка" Олександра Михеда та "Szafa" Ольги Токарчук)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КЗ «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» ХОР

Художня візія речей («Котик, Півник, Шафка» Олександра Михеда та «Szafa» Ольги Токарчук)

Наталія Михальченко

магістрант

Науковий керівник:

Ірина Романова

доцент кафедри української лінгвістики,

літератури та методики навчання

кандидат філологічних наук, доцент

Потужним засобом впливу на читача є художній світ - складник поетики твору. Його своєрідність визначається особливостями художнього мислення автора, його світобаченням (світорозумінням, світосприйманням). Автор може відтворювати реальний можливий світ або фантастичний можливий світ. Якщо йдеться про реальний світ, то письменник подаватиме свою візію минулого (ідеться про такі жанри, як історичний роман, повість, альтернативна історія тощо) або реалізуватиме ідею сучасного йому життя (соціально-психологічний роман, соціально-побутовий роман, філософський тощо). Якщо ж митець відтворюватиме фантастичний можливий світ, то він працюватиме здебільшого в жанрі фантастичного роману.

Вирішення проблеми реальності в літературі постмодернізму - це суб'єктивний характер сприйняття простору героями двох творів. Автором казки «Szafa» є польська письменниця та психолог Ольга Токарчук. Автором повісті «Котик, Півник, Шафка» - український письменник та літературознавець Олександр Михед. Ключовою подією у кожному з творів є руйнація кордону між літературою та дійсністю, між автором та його героєм.

Пропонуються різні мотивування того, що відбувається в текстах. Руйнування кордону між вигаданим та реальним світами в обох творах може бути відображенням того, як автори бачать процес художньої творчості, художнім дослідженням психічного стану героїв, результатом включення фантастичних мотивів. Головним чином це пов'язано з процесом в обох творах актуальної проблеми сучасної філософії - трансгресії. Вона, по-перше, безпосередньо пов'язана з безліччю питань, на які ми намагаємося знайти відповідь. По-друге - чи настільки міцні межі між вигадкою та дійсністю і чи немає й справді такого, іншого простору (вимірювання), про яке пише П'єр Байяр, у якому літературні герої не менш реальні, ніж ми самі. Сутність візуалізації виявляється в таких поняттях, як «образ» та «зображення», тому необхідно з'ясувати специфіку їхнього взаємозв'язку в означеному контексті. Способом представлення образу у видимій формі є зображення, кожне з яких може містити цілий спектр образів, які мають смислову конотацію: «У зеленому-зеленому селищі, у високому-високому будинку на сьомому поверсі жили-були бабуся Ліза, дядько Андрій і онука Соня, а ще Котик, Півник і Шафка» [1, с. 5]. І навіть у разі зникнення зображення з поля зору суб'єктивно сконструйований образ залишиться в пам'яті: «Сірники. Борошно. Сухарі. Мотузка. Олія. Пачки з гречкою, вже окуповані кількома поколіннями молі. Близнюки, коли були малими, розуміли, чому мама робить ці запаси. Вона називала себе білочкою і пояснювала, що має робити припаси на довгу-довгу зиму, яка може раптом вторгнутись» [Там само, с. 7].

Загальновідомим є твердження, що під процесом читання слід розуміти співтворчість. Ця думка містить дві визначальні для нас позиції. Перша - текст скеровує «творчість» читача, оскільки художній світ інваріантний, друга - до створення візуально-живописних картин художнього твору залучається попередній читацький і життєвий досвід реципієнта: «Все починається у найтемнішу пору ночі, коли смерть приходить на косовицю душ, і якщо ти всю ніч був у дорозі, то саме тієї миті не можеш дочекатися перших ранкових промінців. То час, коли злодії вдираються в чужий дім. Далеке гуркотіння вибухів, ніби десь стугонять ешелони травневих гроз. Та за вікном - лютий» [1, с. 22].

Активізація попереднього життєвого й читацького досвіду стає можливою, на наш погляд, завдяки «ефекту оберненої лійки». Його суть полягає в наступному: мозок людини не здатен охоплювати та сприймати всього різноманіття навколишнього світу через одночасну дію великої кількості різнорідних подразників. Людина сприймає лише те, на чому сконцентрована її увага в певний конкретний момент, тобто широкий отвір «лійки» сприймання вбирає значно більше сигналів, аніж вузький (звернений в бік людини) здатен їх пропустити в нашу свідомість. Високохудожній текст містить деталі-сигнали, які пробуджують у читача різноманітні асоціації, сприяють зринанню несвідомої інформації, тобто стимулюють активізацію «ефекту оберненої лійки» як однієї з умов візуалізації твору: «Півник не може бити на сполох, крику не прорватися крізь пил і порох, що забив йому горлянку. Шафка здригається. Кліпає сервізами й про всяк випадок дбайливо обгортає дверцятами сімейні скарби. Кішка схоплюється з Лізиного ліжка й застрибує в кубельце всередині Шафки - нічого доброго це гуркотіння не віщує. Лізин слух і зір погіршуються, та вона відчуває тривогу свого дому і прокидається першою. Ліза підходить до шибки, вдивляється у безпросвітну ніч. Намагається роздивитися далеку блискавицю вибухів» [1, с. 22].

Поняття «візія» та «візуалізація», які досі використовувалися в літературознавстві дещо вільно й без належного обґрунтування, є досить серйозними інструментами, що сприяють унаочненню художніх смислів тексту.

Людські думки і виражені ними переживання - це справді всезагальний еквівалент усіх речей. Важливість залучення їх до арсеналу сучасної літературознавчої науки пов'язана з природою людського сприймання художніх текстів, а саме здатності людини відтворювати в уяві зорові картини, візії. Термін «візуалізація» називає складний психічний процес читацьких операцій з текстом, завдяки яким у свідомості реципієнта й відбувається утворення візії, що дозволяє відтворити вибудуваний автором художній світ. Важливо те, що разом з іншими поняттями та категоріями рецептивної та традиційної поетики, вони органічно поєднують смислову, емоційну й естетичну сторони художнього твору.

До найрозповсюдженіших художніх візій речей належать візії про минуле, коли підсвідомість головного героя циклічно переживає травматичну подію, візії про страхи, адже іноді підсвідоме інсценує подію або об'єкт, які викликають у героя моторошність і займають певне місце в його думках, коли він не спить, візії-передвісники майбутнього, у яких розкриваються пророцтва, які герой часто не може правильно трактувати, оскільки йому не вистачає інформації, або які може зрозуміти, але не може відвернути від втілення. До художніх візій речей також можна віднести пророцькі видіння і видіння в стані трансу або зміненої свідомості. В Україні ці мотиви в літературі досліджували В. Чайковська, М. Кірячок, О. Стужук, О. Калашник, Н. Горбач.

Жанрові означення творів Олександра Михеда та Ольги Токарчук ілюструють відмінні стратегії зближення словесного та візуального мистецтва: в українського автора маємо спробу «екранізації» тексту, у польської авторки - переведення тексту в словесну площину, отже, перший елемент кожного жанрового означення вказує на вихідну і важливішу семіотичну систему.

Список використаних джерел

література постмодернізм герой твір

1. Михед О. Котик, Півник, Шафка [Текст] : повість. Львів: Видавництво Старого Лева, 2022. 72 с.

2. Токарчук О. Шафа: збірка оповідань. Пер. з польської В. Дмитрук. Львів: Темпора, 2023. 72 с.

Размещено на Allbest.ru