Роман Кадзуо Ішігуро "Похований велетень" в контексті опозиції "Час-Пам’ять" в сучасній метамодерністській літературі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роман Кадзуо Ішіґуро «Похований велетень» в контексті опозиції «Час - Пам'ять» в сучасній метамодерністській літературі

Мусій Валентина Борисівна, доктор філологічних наук, професор, професор кафедри української літератури та компаративістики, Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

Анотація

Мета статті - дослідити особливості розкриття теми пам'яті в романі К. Ішіґуро «Похований велетень» як протистояння героїв руйнуючої силі часу, яка в цьому творі набуває казково-фантастичного трактування (виявляється, що забуття викликає дихання драконки). Але увагу сфокусовано не на жанровій природі твору, а саме рисах фентезі у ньому, хоча і пропонується висновок про те, що у першу чергу це параболічний твір (притча про шлях до єдності), а на його приналежності до літератури метамодернізму. Виходячи з того, що на відміну від постмодернізму метамодернізм орієнтує читача на пошук сенсу дійсності, автор статті фокусує увагу на процесах урозуміння персонажами сутності того, що відбувається у світі, характері свого ставлення до подій, а головне - на процесі усвідомлення ними власного «я».

При цьому роман К. Ішіґуро проаналізовано у контексті сучасного літературного процесу, і, зокрема, розкриття теми пам'яті у романах П. Модіано «Нічна трава» та Ф. Беґбедера «Французький роман». Тому автором статті було обрано когнітивний та типологічний методи дослідження як провідні. Когнітивний дозволив простежити те, що відбувається з героями на рівні їхньої свідомості (шлях Акселя та Беатрис у першу чергу - це шлях до самоусвідомлення, без якого неможлива єдність цього подружжя) а типологічний - виявити спільні сюжетні мотиви в художньому рішенні кожним з письменників теми пам'яті. У першу чергу - це мотив повернення до минулого для того, щоб уявити сенс сучасних подій, характер власного сучасного стану. Автор статті звертає увагу на амбівалентність оцінки персонажами наслідків пригадування.

З одного боку повернення пам'яті може привести до посилення процесів руйнування, до ворожнечі між верствами населення країни (як, наприклад, між бритами та саксами в романі К. Ішіґуро), або між близькими людьми (членами родини, тими, кого кохаєш). З іншого боку, без пригадування не можливо рухатися вперед, в тому числі і в родинних взаєминах, в коханні. Тому персонажі кожного з романів, що розглядалися у статті, обирають повернення пам'яті, що для них є головною умовою самоідентифікації.

Ключові слова: діалог культур, метамодернізм, мультикультуралізм, ідентичність, самоідентифікація, поліжанровість, авторська свідомість, Ф. Беґбедер, К. Ішіґуро, П. Модіано.

Abstract

K. Ishiguro's novel “The Buried Giant” at the context of opposition “Time - Memory” in modern metamodernist literature

Musii Valentyna Borysivna DrSc (Philology), Professor, Odessa I.I. Mechnikov National University Department of Ukrainian Literature and Comparative Studies

The purpose of the article is to study the peculiarities of revealing the theme of memory in K. Ishiguro's novel "The Buried Giant" as a confrontation between heroes and the destructive power of time, which in this work has acquired a fabulously fantastic interpretation (it turns out that oblivion causes the breath of a draconess). However, attention is not focused on the genre nature of the work, but namely - the features of the fantasy in it, although the conclusion is proposed that this is primarily a parabolic work (a parable about the path to unity, the consent of lovers), but on the belonging of the novel to the literature of metamodernism. The author of the article proceeds from the fact that, unlike postmodernism, metamodernism focuses the reader on finding the meaning of reality.

And therefore, he focuses on the process of understanding by the personages of the essence of what is happening in the world, on the nature of their attitude to these events, and most importantly, on the process of understanding their own selves. At the same time, the novel by K. Ishiguro was analyzed in the context of modern literary and, in particular, the disclosure of the theme of memory in the novels by P. Modiano "Night Grass" and F. Beagbeder "French Novel." Therefore, the author of the article chose cognitive and typological research methods as the main ones. The cognitive method made it possible to trace what happens to the heroes at the level of their consciousness (the path of Axel and Beatrice is primarily a path of self-reflection, without which the proximity of this married couple is impossible), and the typological method is to identify common plot motives in the artistic solution of each of the writers of the theme of memory.

First of all, this is a motive of returning to the past in order to better understand the meaning of modern events, the nature of one's own position. The author of the article draws attention to the ambivalence of the characters' assessment of the consequences of remembering. On the one hand, the return of memory can lead to increased processes of destruction, to enmity between parts of the country's population (as, for example, between the Britons and Saxons in the novel by K. Ishiguro), or between close people (by family members, or those you love). On the other hand, without remembering, it is impossible to move forward, including family relationships, or in love. Therefore, the heroes of each of the novels that are investigated in the article choose the return of memory, which for them is the main condition for selfidentification.

Keywords: dialogue of cultures, metamodernism, multiculturalism, identity, self-identity, polygenre, author's consciousness, F. Beigbeder, K. Ishiguro, P. Modiano.

Постановка проблеми

Роман Кадзуо Ішіґуро «Похований велетень» (2015) можна трактувати як твір про мандрівку головних героїв на ім'я Беатрис та Аксель. Мету цієї мандрівки можна розглянути на декількох рівнях. По-перше, як пересування від укриття у схилі пагорба, де вони мешкали, до верхівки гори, де перебуває драконка Квериґ, дихання якої викликає імлу забуття, а далі - до острова, де вони залишаться назавжди. Тобто - від максимально звуженого простору (воно часто іменується «нора») до безмежного, сповненого світла, де вони зможуть вільно рухатися і не переживати страху невідання. По-друге, це шлях від табу на розмови про минуле, спрямований на подолання забуття, чітке усвідомлення свого минулого для розуміння сучасного і здібності уявляти що там, далі. Єдине, що на протязі всього твору залишається незмінним - це те, що Беатрис і Аксель іменуються «літнім подружжям».

Тобто у будь-яку мить вони поряд. Саме надією Акселя на те, що вони назавжди залишаться разом на острові, куди першою попливе Беатрис, завершується роман. В такому разі можна припустити, що їхній шлях - це поступове звільнення від меж, що заважали їхньому відчуттю щастя, як з точки зору їхнього зовнішнього, так і внутрішнього стану. Звідси - проблема: а що є провідною перешкодою до усвідомлення Акселем, Беатрис, а також будь-якою іншою людиною свого щастя? Чим насправді є шлях до подолання забуття? І якщо пригадування викликає осторогу наближення загрози, то як поводитись - зупинитися, або продовжувати повертати собі усвідомлення минулого? Таким чином, головна проблема - пам'яті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Пам'ять - одна з універсалій, тобто вона має для людства позачасову цінність, про це йдеться у багатьох текстах різних епох. Але в останні десятиліття проблеми пам'яті все частіше привертають до себе увагу. Як зазначають автори колективної монографії «Модель пам'яті в українській пост/модерністській літературі», вони «активно розглядаються у різних дискурсивних практиках: культурних, політичних, наукових». «Актуальність цієї проблеми в глобалізованому та фрагментарному світі, - читаємо в монографії, - не викликає сумнівів. У ХХ столітті проблема пам'яті значно загострилась, що пов'язано з масштабними еміграційними процесами у світі, а також з активною увагою до постколоніального синдрому цілих народів» [1, с. 7]. «Оцінювати художні твори на зламі доби, особливо в контексті їх сюжетної першооснови, без міждисциплінарного залучення пам'яті фактично неможливо, оскільки тоді аналіз вийде неповним», - пише інший дослідник, В.В. Брень [2, с. 73]. Головним чином науковці фіксують увагу на проблемі пам'яті у зв'язку з розв'язанням ними питання про національну ідентичність. Саме у такому контексті розглядається літературознавцями і роман К. Ішіґуро «Похований велетень». Л. Коломбіно акцентує увагу на шляхах подолання персонажами роману етнічних конфліктів, Я. Погребна - на синтезі літератур і культур в цьому творі [3, с. 6].

Інший підхід демонструє М.В. Довганич, яка звертається до обумовленості опозиції «своє / чуже» у цьому творі настановою письменника на неоміфологізм, «що спонукає читача до філософського осмислення дійсності з орієнтацією на позачасові цінності й константи». «Велетень, - пише дослідниця, - постає в романі як хтонічна істота з руйнівною силою, проте його образ також має амбівалентний характер, оскільки в ньому поєднуються добро й зло, що загалом характерно для міфологічної свідомості». І додає, що під час створення роману Ішіґуро спирався на різні міфологічні традиції, «античну, кельтську, скандинавську», а також «деякі історичні реалії», «елементи лицарського роману та епосу» [4, с. 148].

Зазначимо, що звернення до міфопоетичної складової художнього твору сприяє дослідженню того, як його герої усвідомлюють свої взаємини з оточенням, рух історичного часу, а тому і вирішують проблему пам'яті. Простеживши співвідношення процесів «зачаклування» та «розчаклування» людством світу, А.Ю. Морозов, який розуміє під «зачаклуванням» «окреслення людиною меж ірраціонального, пише, що саме «зачаклування є протиотрутою настанню кінця історії» [5, с. 134]. Безпосередньо дослідженню особливостей розуміння історії автором роману «Похований велетень» присвячена стаття В.В.Ланової, яка обґрунтовує думку про те, що К. Ішіґуро «сприймає пам'ять і історію як інструменти для створення ідентичності». І уточнює, що йдеться про національну ідентичність. «Балансування між історичними фактами та фікцією, висвітлення питань, пов'язаних із роллю колективної пам'яті в процесі формування національної ідентичності, - пише вона, - дає змогу авторові вийти за межі традиційної історичної прози» [6, с. 99]. Ми цілком погоджуємось з авторами наведених праць, але хочемо уточнити, що повернення пам'яті є неминучою складовою не тільки урозуміння персонажами своїх взаємин із світом, але й процесу їхнього самоусвідомлення. Саме на цьому (внутрішньому) боці проблеми пам'яті ми і збираємось сконцентрувати свою увагу, розглянувши його у контексті творів інших письменників, герої яких також проходять свій шлях самоідентифікації.

Мета статті - дослідити романи К. Ішіґуро «Похований велетень», Ф. Беґбедера «Французький роман», П. Модіано «Нічна трава» як складову сучасної метамодерністської літератури про процес самоусвідомлення людини.

Виклад основного матеріалу

Пам'ять є провідною темою роману К. Ішігуро «Похований велетень». Твір починається з численних повідомлень про загрозу для буття людей втрати ними усвідомлення того, що сталося значно раніше, або навіть день тому. Це має відношення не тільки до подружжя Акселя та Беатрис, але й і їхніх сусідів, які дуже швидко забули не тільки про рудоволосу жінку, хоча ще місяць тому про неї озивались тільки добрими словами, але й про Марту дев'яти чи десяти років, що заблукала одного вечора, коли вже залягла імла. Всі стривожились, покидали свої справи і почали її шукати, але потім перемкнули увагу на суперечки з пастухами та разом забули про дівчину, яка потім сама знайшлася. Надалі мотив розриву зв'язків між найближчими людьми набирає нові оберти.

І тут виникає думка про те, що, якщо світова література на початку ХХ століття відкрилася мотивом пошуків шляхів збереження часу за допомогою пам'яті («В пошуках втраченого часу» Марселя Пруста), то на початку ХХІ століття все частіше звучить думка про опозицію «пам'ять / час» і на перший план виходить мотив подолання часу за допомогою пам'яті. Серед митців, що звертаються до цього мотиву в своїх творах - французький прозаїк та сценарист Патрік Модіано, який отримав Нобелівську премію саме «за мистецтво пам'яті», яке дозволило йому осягнути долі багатьох людей. Важливою складовою творів П. Модіано є історія Франції різних часів. Назва його роману «Нічна трава» (2012) звертає читача до віршу Осипа Мандельштама «1 января 1924» («Кто время целовал в измученное темя...»), ліричним героєм якого є людина, що втратила орієнтири під час буремного життя своєї країни і яка відчуває біль пошуків втраченого слова та примушена «с известью в крови, для племени чужого / Ночные травы собирать...». Вже перший паратекстуальний елемент роману П. Модіано (його назва) задає настанову на те, що його головним героєм буде час.

В романі Патріка Модіано «Нічна трава» суб'єктивна форма оповіді. Герой повертається до тієї частини Парижу, де декілька років тому зустрічався з дівчиною на ім'я Денні, у яку був закоханий, і де він колись писав книгу про людей, які пов'язані зі значними подіями історичного минулого Франції. Він також намагається пригадати та пояснити собі поведінку кола молодих людей, з котрими якимось загадковим чином була пов'язана Денні (Агхамури, Шастаньє, Дювельза, Жерара Марсіано). В романі перетинаються принаймні три доби (героїв книги героя, часів його молодості і закоханості і, нарешті, його сьогодення). Цікаво, що з кожним з цих часових відрізків так чи інакше пов'язаний мотив протистояння молодої людини та влади. В пам'яті героя на ім'я Жан поряд опиняються Марі-Анна Леруа страчена на гільйотині 26 липня 1794 року у двадцять один рік, баронеса Бланш, Жанна Дюваль з XVIII століття, Трістан Корб'єр із ХІХ і ті, хто був причетним до викрадення у 1965 році лідера марокканської опозиції в еміграції Мехді Бен Барка, тіло якого так і не було знайдено.

Добу XIX і навіть XVIII століть Жан уявляє набагато прозорою, ніж часи свого власного життя. Йому здається, що він після повернення у квартал своєї молодості бачить самого себе таким, яким він був декілька десятків років тому, а потім в жінці, яка зайшла в книгарню разом з ним, впізнає героїню своєї книги Жанну Дюваль. «У мене, - зізнається Жан, - виникли химерні відчуття. Не тому, що минуло багато часу, а тому, що неначе інший я, чи мій близнюк, так і лишився там, молодим, і далі переживає, у найдрібніших подробицях і довічно, все, що я колись тут пережив протягом дуже короткого часу. ... Невже двійник, якого я тут лишив, і далі й без кінця повторює те, що я тоді робив, і ходить цими ж вулицями?. Ні, від нас тут більш нічого не лишилося. Час уже стер.» [7, с. 4]. Йому здається, що він потрапив у розрив у плині часу і знову переживає своє минуле як сучасне. Історія, яку він згадує, багато у чому так і залишається загадковою. В романі присутні ознаки детективу (йдеться про кримінальне вбивство, до якого якимось чином причетна його кохана, а також про політичне вбивство, до якого, скоріше за все, причетний Агхамура). Більш того, Денні поводиться загадково, виявляється, що у неї декілька різних імен, фальшивий паспорт. Але Жан не хоче не тільки дізнатися повної правди, але й почути справжнє ім'я тієї, кого він знає як Денні, йому воно байдуже. Той внутрішній процес повернення до усвідомлення подій часів його молодості, що переживає герой, є підставою вважати, що головний герой роману Патріка Модіано - не сам Жан, а його пам'ять. З одного боку час розділяє його буття на минуле-сучасне-майбутнє. Але, з іншого боку, його влада над людиною не є абсолютною. Пам'ять поєднує не тільки різні часові верстви власного життя Жана, але й різні епохи. І тому ті, хто жили у XVIII, ХІХ, ХХ століттях завдяки пам'яті можуть опинитися поряд. Саме це відчуває герой, коли зізнається: “Якщо вірити нотаткам з чорного записника, особняк Радзивілла у 1791 році не так уже й відрізнявся від готелю “Унік” на Монпарнаській вулиці: там була така ж непевна атмосфера. І тепер, коли я замислююся над цим, чи не було у Денні спільних рис з баронесою Бланш? Вкрай складно було простежити шлях цієї жінки. Її слід часто зникав, хоч вона і згадувалася у мемуарах Казанови, які я тоді читав, як і в донесеннях інспекторів поліції Людовика XV. І чи ці донесення справді змінилися з XVIII століття? Якось Дювельз і Жерар Марсіано зізналися мені тихцем, що за готелем “Унік” стежить і водночас “прикриває” його інспектор поліції звичаїв. Він теж напевне писав донесення...» [7, с. 35-36].

Таким же самим, тісно переплетеним з сьогоденням уявляє собі минуле і герой «Французького роману» (2009) Фредерика Беґбедера. Роман є автобіографічним. Але автор підкреслює, що незважаючи на те, що фабула твору охоплює декілька днів його життя після арешту за вживання кокаїну, хронологічні межі змісту роману значно ширше. Невипадково він порівнює себе в день, коли завершилася його «нескінченна молодість», з Бодлером, Теофилем Готьє, або навіть з Артуром Еллісом [8, с. 22]. У Пролозі він називає себе нащадком «хороброго лицаря, якого розіпнули на колючому дроті в Шампані» [8, с.7]. А далі наводить слова- заклик свого діда ні в якому разі не забувати корінь: «Твій прадід був героєм війни 1914-1918 років, твій дід - колишній учасник наступної війни, і ти віриш у те, що це насильство не справило ніякого впливу на прийдешні покоління? Завдяки нашій самопосвяті ти дістав змогу рости в мирній країні, любий мій онучку. Не забувай, через що ми пройшли, не помиляйся в своїй країні. Не забувай, звідки походиш. Не забувай мене» [8, с. 62].

І ця тема пам'яті, яка поєднує нерозривною ланкою різні покоління однієї родини є підґрунтям порівняння романів Альфреда Мюссе «Сповідь сина віку» та «Французького роману» Фредерика Беґбедера. Обидва - про взаємини різних поколінь не тільки на рівні однієї родини (батьки та діти), але й на рівні країни. Час їх розділяє, робить несхожими. Пам'ять скріплює в єдине ціле. «Це історія про Емму Боварі шістдесятих років, яка, розлучившись, мовчала про це, як ото попередні покоління замовчували злигодні двох війн. Це історія про чоловіка, який став гулякою, щоб помститися за те, що його покинули, про батька-циніка, в якого було розбите серце. (...). Французький роман - ось яке життя я прожив», - пояснює Беґбедер зміст свого твору читачеві [8, с. 262 - 263]. Письменник починає з антропологічної скерованості художньої діяльності, з того, що «сюжет у романі тільки привід, канва; головне - це людина, яка відчувається за всім тим, особистість, яка промовляє до нас», що головна цінність художнього твору полягає в допомозі «почути людський голос», «когось іншого, того, хто, може, є твоїм братом, твоїм близьким, твоїм другом, твоїм предком, твоїм двійником» [8, с. 148]. А завершує зізнанням у причині того, що він став читачем і письменником. Я, пише Ф.Беґбедер, «використовував книжки для того, щоб знищити час, а писання - щоб затримати його» [8, с. 149]. Тобто у людини ХХІ століття склалися доволі амбівалентні взаємини із часом у зв'язку з тим, що час все руйнує, і лише пам'ять здібна зберегти наше минуле, протидіючи часу.

Ланка, яку ми провели між твором Марселя Пруста та сучасною літературою на початку нашої статті, має своє підґрунтя на рівні рефлексії письменників. Так, наприклад, той же Фредерик Беґбедер, який, як відомо, є не тільки прозаїком, але й літературним критиком, публіцистом, редактором, присвятив Марселю Прусту один із розділив своєї збірки «Кращі книги ХХ століття». Тут він, зокрема, пише, що ХХ століття прискорило біг часу, зробило все миттєво минущим. І вгадав цю властивість доби, хоча і позасвідомо, але безпомилково, як і належить справжньому генію, за словами Ф. Беґбедера, саме Марсель Пруст. Сьогодні, продовжує Беґбедер, обов'язок кожного письменника полягає в тому, щоб допомогти нам відшукати час, зруйнований нашим століттям. У набутому часі ми зможемо повернути собі безліч найрізноманітніших речей: тугу за дитинством, що накотила в ту мить, коли гризеш мигдальне тістечко; смерть, коли знову зустрічаєшся із старими снобами; ерозію любовної пристрасті або засіб перетворення страждань на нудьгу. Пам'ять, завершує він свої роздуми про «У пошуках втраченого часу», стає справжньою машиною для мандрівок у часі, який можна побороти, тільки коли пишеш, слухаєш сонату Вентейля чи дзвін Мортенвіля. Пруст, на думку Фредерика Беґбедера, вчить людину початку ХХІ століття тому, що часу немає. Що всі віки нашого життя аж до смертної години залишаються при нас. І що тільки ми самі вільні вибирати для себе ту мить, яка нам найдорожче.

Кадзуо Ішіґуро також рефлексував у зв'язку з «У пошуках втраченого часу». Свої думки про Марселя Пруста він навів в своїй Нобелевській лекцій. Він згадав, як тяжко захворів, а також, що постійно відчував щось, що було у ліжку і заважало йому. Коли він почав одужувати, то виявилося, що це був першій том «В пошуках втраченого часу» Марселя Пруста. Він став читати. Всю увагу, згадував К. Ісігуро, він сконцентрував на розділі «Комбре» Його приваблювало і дивувало, що порядок подій і сцен не відповідав законам хронології: розумові асоціації або чудасії пам'яті, як здавалося, перекладали написане від однієї глави до іншої. Іноді йому ставало цікаво: чому ці два, здавалося б, не пов'язаних один з одним моменти опинялися поряд у голові оповідача. Тоді зізнається К. Ісігуро, він і став думати про слідування манері Пруста, про те, що він також міг би запропонувати безліч рівнів самообману і заперечення, які б оповили б уявлення будь-якої людини про власне «я», власне минуле. Отже, чудові повороти та сплетення пам'яті, з яких складається неповторна картина пережитого - це те, що вразило його у книзі «У пошуках втраченого часу». Тому й можна провести ланку, яка поєднує твір Марселя Пруста ї його власні романи.

Так і герої роману Ішигури «Похований велетень» постійно намагаються поєднати обривки спогадів в єдину картину і так побороти морок, який, як поступово виявляється, був викликаний диханням драконки для того, щоб занурювати людей у забуття і таким чином підтримувати відносно мирні стосунки між різними племенами, у першу чергу, бритами та саксами. Саме у цієї підтримці спокою у країні і бачив король Артур призначення дракони Квериґ, яку, за його дорученням і охороняв сер Гавейн. І одразу у читача виникає питання - а чи потрібно позбавлятися від мороку, якщо, одразу після повернення пам'яті з новою силою виникне і ворожнеча, почнуться війни? Відповідь на це питання доволі важко знайти. Хоча б тому, що вбивцею драконки і сера Гавейна стає той воїн, який виховує в своєму учні Едвіні ненависть до бритів, а саме бритського походження є головні герої роману - старе подружжя, що намагається повернути собі сина.

Урок, який дає своєму учню воїн Вістан звучить так: якщо для врятування того, хто нам близький, вже пізно, для помсти завжди є час. І він впевнений у тому, що майбутній час надасть саксам перемогу над бритами, а тим самим і свободу для створення нової країни, в який вже буде забуто про короля Артура. Але відбудеться все це шляхом поновлення ворожби і війн. А тому постає проблема, наскільки загрозливим є очищення свідомості людей від непам'яті? На нашу думку вирішення цієї проблеми значною мірою залишається відкритим в романі, герої якого, старе подружжя, прощаються з Вістаном так і не дав йому відповіді, чи був Аксель насправді тим самим Акселюмом або Акселюсом, якого назавжди запам'ятав воїн.

Авторська думка щодо вирішення цієї проблеми стає зрозумілою в епізоді прощання Акселя та Беатрис з Едвіном. Аксель, який сам вже згадав про те, що колись він був Лицарем Миру, пропонує Едвінові не забувати про їхню зустріч, тобто про те, що колись брити допомагали йому і тому не треба бути надмірно жорстоким у своїх бойових вчинках, яки будуть викликати від нього вибору між милосердям та непримиренністю. Беатрис, яка перекладає юнаку слова чоловіка, каже: «Пане Едвіне! Ми обоє вас благаємо. У прийдешні дні пам'ятайте про нас. Пам'ятайте про нас і про нашу з вами дружбу, коли ви були дитиною» [9, с. 313]. І це свого роду заклик не тільки до одного юнака, а й для усього майбутнього. Безумовно, треба пам'ятати все. Недарма дієслово «пам'ятайте» двічі повторюється в її зверненні до Едвіна. Але при цьому пам'ять ні в якому разі не може руйнувати зв'язків між людьми, навіть з різних племен. На цьому історія взаємин Акселя та Беатрис з тими, хто вирішує долю великих лав населення країні завершується. Але дія в романі продовжується. І звідси ще одне питання: а чим є насправді шлях старого подружжя, куди вони прямують і про що «Похований велетень» у першу чергу? І тут виникає думка про те, що головним чином цей роман К. Ішигуро, хоча і нагадує своїми сюжетними мотивами фентезі, насправді є романом-притчею про любов, добросердя у будь-яких стосунках - між чоловіком та жінкою, між батьками та дітьми, між носіями різних віросповідань та ознак національної приналежності.

Яким буде майбутній світоустрій, герої не знають. Той мир, який було встановлено королем Артуром та який підтримувався лицарем Гавейном, не був досконалим, тому він буде зруйнованим з часом. Але новий стан світу, той, у створенні якого буде брати участь Едвард, має бути побудованим на добросердності. Якого б боку цього роману ми не торкалися, ми так чи інакше виходимо на вирішення питань внутрішнього, душевного закону, якому підпорядковано поведінку людини. Ці питання також мають безпосередній зв'язок з проблемою пам'яті. І тему роману «Похований велетень» можна сформулювати наступним чином: путь до себе кожного з героїв. Повернення пам'яті їм необхідне для того, щоб зрозуміти, хто я? якими є мої взаємини з оточенням? для чого я живу? з ким я? що я знаю про інших і як вони ставляться до мене? Всі ці питання безпосередньої пов'язані з процесом самоідентифікації як вкрай необхідного етапу формування свідомості людини. Перше, що усвідомив про своє минуле Аксель, є те, що колись він був лицарем. Але побачив руйнування і смерті не тільки воїнів, але й жінок, дітей, відмовився від зброї заради миру і кохання. Друге, що допоможе йому владнати внутрішню гармонію - вирішення питання про родинні стосунки, про своє ставлення до дружини та сина.

Але тут виникає та ж сама загроза, що і в вирішенні питання, як поводитись, якщо пригадування зруйнує хоча б і ненадійне примирення племен. Виникає осторога: якщо виявиться щось, що зруйнує взаємини з рідними? З собою? Чи завжди пам'ять допомагає і тому потрібна нам? Але незважаючи на погрозу, герої роману продовжують свій шлях до подолання хмари забуття. Тут цікаво згадати епізод з роману П. Модіано «Нічна трава». Жан, якій, до речі, також колись називав себе лицарем (перше речення рукопису його роману було таким: «Мені доведеться повернутися до періоду своєї молодості, коли мене називали псевдо лицарем Уорвікським...») [7, с.119], згадує, як під час однієї прогулянки Дені запитала його, щоб він сказав, якби вона вчинила щось дуже страшне. Як і тоді, у минулому, так і в той час, коли він звертається до цієї розмови у думках, він відповідає, що не сказав би аж нічого. «Чи маємо ми право судити тих, кого любимо? Адже ми їх любимо за щось таке, що не дозволяє нам їх судити» [7, с.107].

В романі «Похований велетень» спочатку Беатрис питає Акселя, чи не буває йому страшно побачити те, що може відкритися після розвіювання імли. А потім вже і Аксель закликає дружину пообіцяти, що спогади не зруйнують її кохання до нього. «Якщо, - каже він, - спогади повернуться і ти згадаєш про всі ті рази, коли я тебе розчарував. Чи навіть гірше: ти пригадаєш негідні вчинки, які я колись учинив, і через них опісля, дивлячись на мене, ти вже не бачитимеш того чоловіка, котрого бачиш зараз. Пообіцяй мені хоча би це. Пообіцяй, принцесо, що не забудеш тих почуттів до мене, які зараз живуть у твоєму серці» [9, с. 269]. І обидва рішуче обирають продовження шляху до усвідомлення свого минулого. Беатрис запевнює чоловіка в тому, що, хоча іноді і відчуває бажання, щоб «відважний воїн», що рухається уперед з намаганням вбити Квериґ і розвіяти таким чином імлу забуття, загинув, не хоче, щоб вони і дали ховалися один від одного. «Роздивімося добре дорогу, яку ми з тобою пройшли разом, - закликає вона Акселя, - байдуже, чи в пітьмі ми йшли, чи під лагідним сонцем. І якщо воїнові й справді доведеться стати з драконкою до бою і її ж таки лігві, зробимо все, що зможемо, щоби підтримати його» [9, с. 292].

І саме згадування минулого на рівні того, як Аксель та Беатрис ставились один до одного і є провідною ланкою в виявленні семантики того шляху, який обидва пройшли. Показовим є приклад симетрії в побудові цього твору. В перший частині «Похованого велетня» Аксель та Беатрис опиняються на зруйнованій римській віллі, де зустрічають дивну стару жінку зкроликами, яких вона вбиває і тим примушує володаря цих руїн страждати. Володарем же зруйнованої вілли опиняється перевізник, який свого часу відмовився перевезти цю стару на острів разом з її чоловіком. І тут Беатрис питає перевізника про умови, за якими подружжя і на острові залишиться разом, про питання, на які кожен з них має відповісти, щоб зберегти зв'язок і на острові. Завершується роман новою зустріччю подружжя з перевізником, тим, що вже саме Аксель і Беатрис відповідають на його питання. Семантика образу перевізника доволі прозора - це той, хто забезпечує перехід людини із простору життя до простору смерті. Саме про такий перехід, коли він припинить блукати «цими землями» каже і сер Гавейн: «Я радо привітаюся з човнярем, сяду в його човен, який хитатимуся на хвилях...» [9, с. 225].

Багатьма народами перехід до смерті сприймається як переправа з одного берега на протилежний. Є такі уявлення, про річку Сандзу на перехресті трьох доріг, і у мешканців Японії. Саме з цією мультикультурною складовою творчості Кадзуо Ішіґуро можна пов'язати і вагомість в ній теми смерті: одна з провідних складових ідеології самурая - любов до смерті. Образ туману в романі також можна пов'язати з національними особливостями світосприйняття письменника. Пошлемося на статтю Т.В. Кушнірової, в якій, зокрема читаємо: «Пейзаж, прикритий туманною завісою, один із основних мотивів японського живопису, у романі стає домінантним мотивом і стає символом незрозумілості, примарності світу, його тлінності та невизначеності» [10, с. 46]. Ознаки «японської» складової «Похованого велетня» можна знайти і в процесі його зіставленні з такою пам'яткою японської літератури кінця ІХ - поч. Х ст., як «Повість про старого Такеторі», в якому розповідається про мешканку Місяца Кагуя-химе, що була покарана і відправлена на Землю і у якої була сукня з піррів - сукня забуття: той, хто її одягав, одразу забував своє минуле. Можна провести чимало таких паралелей. Але ми в своїй статті сконцентрували увагу на іншому боці цього роману. А саме - на прояву в ньому такої важливої риси сучасної метамодерністської літератури, як художнє дослідження нею процесів самоідентифікації людини. Для подальшої (посмертної) долі подружжя героїв «Похованого велетня» головним є те, що у них «на серці», тобто, те, як вони самі усвідомлюють найважливіші миті власного життя.

пам'ять роман ішігуро фантастичний

Висновки

Виходячи з того, що метамодернізм, на відміну від постмодернізму, повертає людину до вирішення питань сутності реальності та пошуку шляхів сенсу життя, ми звернулися до декількох творів сучасних письменників і розглянули їх з точки зору розкриття в них теми пам'яті в її протистоянні руйнуючої силі часу. З одного боку, в кожному з цих романів можна виокремити зовнішній бік взаємин людини з історією. У Ф. Беґбедера - стосунки між різними поколіннями в історії Франції, у П. Модіано - знову ж таки взаємини між бунтарські налаштованою молоддю та суспільством, у К. Ішіґуро - між різними народностями давньої Британії ще часів короля Артура та витискування саксами бритів та кельтів з їхніх земель. Але в кожному з цих творів зовнішній бік взаємин між героями та світом так чи інакше повертає нас до вирішення проблем внутрішніх, а саме - розв'язання людиною питання «хто я?», «яким є я»?, «яке місце я займаю у відносинах із світом» і «як оточуючи ставляться до мене?». Всі ці питання постають перед героями розглянутих нами романів як ознаки їхнього шляху до самоусвідомлення. І хоча іноді процес пригадування героями романів власних вчинків, або вчинків тих, кого вони кохають, і викликає у них осторогу, вони цілеспрямовано продовжують протистояння імлі забуття тому, що, у першу чергу, для них це обов'язкова складова самоактуалізації, самоідентифікації.

Література

1. Поліщук О., Підопригора С., Косарева Г. Модель пам'яті в українській пост/модерної літературі: колективна монографія. Миколаїв: ЧНУ ім. Петра Могили, 2019. 104 с.

2. Брень В.В. Теоретична и практична універсальність мотивів пам'яті і забуття в літературі. Літературніш прогрес: методологія, імена, тенденції: Збірник наукових праць (філологічні науки). 2019. № 13. С.70-74.

3. Довганич М.В. Зарубіжна рецепція літературної спадщини К. Ішігуро в контексті теорії мультикультуралізму. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер. Філологія. 2021. № 47. Т.З. С. 4 - 7.

4. Довганич М. Формування концепції мультикультуралізму в творчості Кадзуо Ішігуро: особливості розвитку сучасної літературного процесу в умовах глобалізації. Актуальні проблеми гуманітарних наук. Мовознавство. Літературознавство. 2021. Вип.36. Т.1. С.146- 150.

5. Морозов А.Ю. До питання про «за чаклування» та «роз чаклування» світу. Вісник Haijiопального авіаціііпого університету. Філософія. Культурологія. 2008. №2. С. 134-138.

6. Ланова В.В. Історична правда та вигадка в романі Кадзуо Ісігуро «Похований велетень». Південний архів. Вип. LXXXI. 2020. С.98 - 102.

7. Модіано П. Нічна трава / пер. с фр. Я.Г. Коваль. - Харків: Фоліо, 2017. 122 с.

8. Беґбедер Ф. Французький роман: роман / пер. з фр. Л. Кононовича. Київ: КМ-Букс, 2019. 288 с.

9. Ішіґуро К. Похований велетень; [переклад з англійської Тетяни Савчинської]. Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. 376 с.

10. Кушнірова Т.В. Лексема «туман» у суспільній парадигмі Кадзуо Ішігуро. Актуальні проблеми суспільно-політичного дискурсу в лінгвістиці. Полтава, 2018. С.43-48.

References

1. Polishchuk O., Pidopryhora S., Kosareva H. (2019) Model pamiati v ukrainskii post/modernoi literaturi: kolektyvna monohrafiia [Memory model in Ukrainian post/modern literature: collective monograph]. Mykolaiv: ChNU im. Petra Mohyly [in Ukrainian].

2. Bren V.V. (2019) Teoretychna y praktychna universalnist motyviv pamiati i zabuttia v literature [Theoretical and practical universality of the motives of memory and oblivion in the literature]. Literaturnyi protses: metodolohiia, imena, tendentsii: Zbirnyk naukovykh prats filolohichni nauky) - Literary process: methodology, names, trends: Collection of scientific papers (philology), № 13, 70-74 [in Ukranian].

3. Dovhanych M.V. (2021) Zarubizhna retseptsiia literaturnoi spadshchyny K. Ishihuro v konteksti teorii multykulturalizmu [A foreign reception of Ishiguro's literary legacy in the context of multiculturalism theory]. Naukovyi visnyk Mizhnarodnoho humanitarnoho universytetu. Ser. Filolohiia - Scientific Bulletin of the International Humanitarian University Series Phylology, № 47. Vol.3, 4 - 7 [in Ukranian].

4. Dovhanych M. (2021) Formuvannia kontseptsii multykulturalizmu v tvorchosti Kadzuo Ishihuro: osoblyvosti rozvytku suchasnoi literaturnoho protsesu v umovakh hlobalizatsii [The formation of the concept of multiculturalism in the work of Kazuo Ishiguro: features of the development of the modern literary process in the context of globalization]. Aktualniproblemy humanitarnykh nauk. Movoznavstvo. Literaturoznavstvo - Current problems of the humanities. Linguistics. Literary criticism, Vyp.36, vol.1, 146 - 150 [in Ukrainian].

5. Morozov A.Iu. (2008) Do pytannia pro «zachakluvannia» ta «rozchakluvannia» svitu [To the question of bewitchin and destruction of witchcraft of the world]. Visnyk Natsionalnoho aviatsiinoho universytetu. Filosofiia. Kulturolohiia - Bulletin of the National Aviation University. Philosophy. Cultural science, № 2, 134-138. [in Ukrainian].

6. Lanova V.V. (2020) Istorychna pravda ta vyhadka v romani Kadzuo Isihuro «Pokhovanyi veleten» [Historical Truth and Fiction in Kazuo Ishiguro's „Buried Giant”]. Pivdennyi arkhi - Southern Archive, vyp. LXXXI, 98 - 102 [in Ukrainian].

7. Modiano P. (2017) Nichna trava [Night grass]. Kharkiv: Folio [in Ukrainian].

8. Begbeder F. (2019) Frantsuzkyi roman: roman [French novel: a novel]. Kyiv: KM-Buks, 2019 [in Ukrainian].

9. Ishiguro K. (2020) Pokhovanyi veleten [The Buried Giant]. Lviv: Vydavnytstvo Staroho Leva, 2020 [in Ukrainian].

10. Kushnirova T.V. (2018) Leksema «tuman» u suspilnii paradyhmi Kadzuo Ishihuro [Lexeme "fog" in the social paradigm Kazuo Ishiguro]. Aktualni problemy suspilno-politychnoho dyskursu v linhvistytsi - Actual problems of socio-political discourse in linguistics. Poltava, 43-48 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru