Екокатастрофізм поезії Ліни Костенко

Размещено на http://allbest.ru

Вінницький державний педагогічний університет

імені М. Коцюбинського

Екокатастрофізм поезії Ліни Костенко

Зелененька І.А.,

Ткаченко В.І.

Вступ

У ХХІ столітті екопоезія стала певною літературною домінантою, що втілювала мистецьку концепцію довоєнної України, будучи вихідною з українського пантеїзму, високого модернізму відлигівців, що вповні характеризує творчість Ліни Костенко. Письменниця перейшла від традиційних для постепохи мотивів збереження й відновлення природи до відвертого катастрофізму й апокаліпсизму. Екоестетична концепція Ліни Костенко втілена в найсучасніших її поетичних збірках - «Річка Геракліта», «Мадонна перехресть» (до того ж «Мадонна перехресть» стала своєрідним продовженням «Річки Геракліта»).

Тому метою розвідки є дослідження ліричних екорегістрів лірики Ліни Костенко, що виявляють себе у пейзажно-ландшафтній образності Полісся, зосібна, Зони відчуження. Серед завдань розвідки: розглянути образи-домінанти «Річки Геракліта», «Мадонни перехресть» Ліни Костенко, катастрофічні й апокаліпсичні мотиви в них. Об'єкт дослідження - поезотворчість Ліни Костенко доби незалежності. Предмет дослідження - екоапокаліпсична образність поезії Ліни Костенко збірок «Річка Геракліта», «Мадонна перехресть».

Стан досліджень. Екопроблематику лірики Ліни Костенко та її рецепцію у сучасній українській поезії досліджували Юрій Ковалів [1], Оксана Пахльовська [5], Дмитро Дроздовський [5], Тетяна Філат [8], Вікторія Ткаченко [2, C. 18-19], Ірина Зелененька [3, C. 14-15], однак ліризоване образне осмислення зміщення екобалансу від катастрофізму до апокаліпсизму є, так би мовити, цілиною, що й становить актуалітет нашої розвідки. Методологічну основу дослідження становлять аналіз і синтез поглядів на екоестетику, описовий метод, теорія архетипів.

Виклад основного матеріалу

«Річка Геракліта», «Мадонна перехресть» - це збірки, що фіналізують сучасну парадигму виданої творчості Ліни Костенко, передчуття апокаліпсису та постапокаліпсису є філософською основою книг. Письменниця максимально амплітудно розвиває інтонації від екобезпеки до екокатастрофізму, пов'язуючи світові техногенні катастрофи з воєнними в інфернальну тріаду: Хіросіма, Чорнобиль, Фокусіма.

Ліна Костенко з властивою їй менторсько-притчевою інтонацією пророкує-натякає, що експериментуючи, людство прирікає себе на загибель, і попри застереження самої природи залишається приречено амбітно-захланним у своїй основі. Про те, що екобаланс в Україні належить рятувати саме українцям, Ліна Костенко оповідає в іронічно-притчевій манері: «Потім, як усі ми, / почула раптом дзвони Фокусіми. / А потім - дзвін Чорнобиля. І зону. / І серце дзвону, де вже й не до дзвону...» (поезія «Коли ганяли голку патифони...») [4, С. 101], загрозливо підсумовуючи риторичним філософським набатом: «Яким він буде, наш наступний дзвін?..» [4, С. 101], що справдився, із огляду на найсучасніші події.

Із 90-х років ХХ ст. Ліна Костенко пише про Чорнобиль не лише як про національну травму, а як про державний спазм; екологічна й техногенна катастрофа переростає у персональну трагедію, персоналізується техногенність через жіноче «я». Письменниця знаходить аргументи для переосмислення Євангелія та Апокаліпсису на українському ґрунті й переконливо доводить, що Україна й українці спокутують провину за співучасть у створенні тоталітарної імперії.

Серед найсучасніших поезій Ліни Костенко, оприлюднених поза збірками, є образок, у якому свідомість українців іще не є універсально екологічною, а постає катастрофічною, такою, яка приймає війну: «І жах, і кров, і смерть, і відчай, / І клекіт хижої орди, / Маленький сірий чоловічок / Накоїв чорної біди» [7]. Авторка відкрито звинувачує алегоризованого лідера, якого подає завуальовано, але впізнавано: «Це звір огидної породи, / Лох-Несс холодної Неви. / Куди ж ви дивитесь, народи?! / Сьогодні ми, а завтра - ви...» [7]. Цей твір, із дарчим підписом авторки, написаний від руки на початковій сторінці подарункового видання вибраних віршів Ліни Костенко, презентованому батальйонові «Київська Русь» на початку воєнних дій на сході України, засвідчує намагання авторки універсалізувати людське сумління, повернути все цивілізоване суспільство у бік ідеї порятунку світу й відвернути від споживацтва.

Незмінною у віршах Ліни Костенко як двотисячниці залишається любов до природи Полісся, співпереживання, плекання ідеї болісного відновлення Чорнобиля, Зони відчуження, з'являється образ Чорнобиля 2, радіолокаційної станції, покрізь призму яких виписується образ України (образ трагічного фатуму й дому авторки, святості родової та національної пам'яті, презумпції довкілля як буття), разом із тим авторка транслює себе як господиню, захисницю-менторку всього живого навколо, почувається то захищеною, то не захищеною. У художньому світосприйнятті Ліни Костенко екоестетичними є образи села, саду, міста, хати, лісу, поля, ріки, саме їх символічно захищає лірична героїня, занурюючись то в молитву, то в медитацію, експериментує зі зміною часопростору, від мікроклімату взаємин особистості з природою до усвідомлення самості у Всесвіті.

Тому не випадково лірична героїня збірки «Мадонна Перехресть» є аналітиком, у багатьох рядках навіть скептиком (у збірці «Річка Геракліта» вона - спостерігач); у медитації «Хто я?» лірична героїня постає не лише аборигенкою (як це було в образках «Річки Геракліта»), а «стеблинкою гравітаційного поля...» [4, С. 5], тобто екзистенційним мікро у макро. Дихотомії з ланцюгової форми переходять у кільце: оселя - Полісся - Україна - Усесвіт - бездомність - самість. Лірична героїня знаходить прихисток у «зеленому домі», який символізує не лише улюблені форми ландшафту авторки (ідеться про ліс, поле, сад), а й ототожнює себе з ним, переосмислює себе як екомікро в екомакро, дорікаючи людському суспільству в тому, що її екзальтація - вимушена, оскільки на велелюдді вона відчуває себе самотньою, тому перевтілюється почасти в образ Гюго у старому маяку, у чорнобильський ліс. Тому в медитації «Віки живуть в старому фоліанті.» [4, С. 15] модельовано образ планети в леті, «із людством на плечі...» (порівняємо, принагідно, збірка віршів Івана Малковича називається «Із янголом на плечі»).

Авторка то дистанціюється від Чорнобиля й радіації в родинних образках, у філософських спостереженнях, у світотворчих замальовках про те, що буде «після» катастрофізму, межі якого розмиті, незмінно повертаючись до екодискурсу й до власної ролі в ньому як мисткині (транслюємо це на прикладі двострофної мініатюри-замальовки зі збірки «Річка Геракліта»): «Час поле тихою сапою. / На світі бойня і гризня. / А я іду до водопою, / веду крилатого коня...» [5, C. 271], при цьому стійкість природи - відмінна від стійкості жінки-деміургині: «Ріки немає. Русло всохло. / Дно каламутне і брудне. / І кінь здригається. І охло / іще раз в душу ремигне» [5, С. 271].

Можливо, саме тому літературної героїні (як і душа зрілої авторки) «...шукає не прощення - прощ...» [6]. Чорнобильський дощ, образних форм і символічних варіацій якого чимало в так званій Костенковій поезії катастрофізму - не лише апокаліпсичний набат, це образ-комплекс, що має ознаки антропоморфні, пов'язаний зі спогадами: «А дощ шепочеться із листям, / як я з тобою уночі...» [6].

Роздуми письменниці часто афористичні, у яких народний та індивідуальний досвіди перманентно поєднані з фантасмагоріями: «Життя - це божевільне раллі...» (цикл «Летючі катрени») [5, С. 263].

Загострення афористичної кінцесвітності простежуємо від збірки «Річка Геракліта» до збірки «Мадонна перехресть», у якій підсумовано досвід ХХІ століття: «У наших лісах блукають вже інші люди» [4, С. 25], «Життя - великий цейтнот». У передчутті ланцюга національних катастроф авторка підсумовує так: «Благословенна кожна мить життя...» («Страшний калейдоскоп») [4, С. 7]. У ретроспективній поезії «Навшпиньки повертаюся в ті дні.» екоестетизм завуальовано в темі родинності, в особистісному: «І донечка росте.», «І син малює квіточку зорі.» [4, С. 14].

Для ліричної героїні найсучасніших віршів Ліни Костенко зі збірок «Річка Г еракліта» й «Мадонна перехресть» трагедія Чорнобиля як етап українського катастрофізму протиставлена етнопростору, в якому історична пам'ять, діаноетичні цінності, ретроспекції з дитинства. Опираючись на особливості протиставлень, поезії зі згаданих збірок можна кваліфікувати й класифікувати так:

1) твори з мотивами екотолерантності та з ідеєю екобалансу: «Стоять жоржини мокрі-мокрі.» [4, С. 60], «Коти, зайці, ведмедики, лисиці...» [4, С. 13];

2) твори з мотивами екоробінзонади: «Труханів острів» [4, С. 78]; «Вже третій день живу у лісі.» [4, С. 71];

3) твори з мотивами екопам'яті: «Я виросла в Київській Венеції.» [4, С. 71], «Чомусь пам'ятаю, що річка звалася Леглич.» [4, С. 57], «Акварелі дитинства» [5, C. 246];

4) твори з мотивами екоевристики: «Три принцеси» [4, С. 29], «Ранесенько, акації не спали...» [5, C. 269], «Старий годинникар» [4, С. 19], «У запічку гномик плямкає.» [4, С. 244];

5) твори з мотивами ретроекоекоестетизму: «Акварелі дитинства» [4, С. 45], «В дитинство хочу, там усе моє.» [37, С. 240], «Стоїть у ружах золота колиска» [5, C. 245];

6) екопанно: «Заходить сонце за лаштунки лісу.» [4, С. 193], «Пекучий день... Лісів солодка млява...» [5, C. 254], «Готичні смереки над банями буків...» [5, C. 274].

Екоміфи та екоідеали, що всмоктують у себе образи материзни й батьківщини, дому й дитинства, бабизни й дідизни переростають у образні комплекси із горизонтальними й вертикальними образами, з асоціативними змішуваннями, особливо, на основі колористики: «світає світ в терновому галуззі...» [5, C. 270], «... хатка, як біла мушля...» [4, С. 244], «Черніг сідає в чорний човен і ставить чорні ятері.», «.золотаве звечоріння в зелених кучерях сосни.» [4, С. 45].

Від ретроспекцій письменниця легко переходить до одивнених екоодкровень, урешті одивнення починають втягувати в себе комплекси образів історичної та культурної пам'ятей та екосистеми сучасності: «А я люблю зеленого слона.» [4, С. 13], «.дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами балкончиків причалені гондоли.» [4, С. 71], «дім за хмарами бузку.» [4, С. 17], «старий тремтячими руками ловив секунди крильце золоте.» [4, С. 19]. Комплекс екоісторичної пам'яті ліричної героїні, заснований на символах, образах і деталях, у яких закодовано відчуття, передбачення та спостереження за світом, можна кваліфікувати в такій частотній послідовності: ліричний геракліт костенко катастрофізм

1) чуттєво-субстанційна образність: «Щасливиця, я маю трохи неба.»[4, С. 157], «Сороко, не кричи! Я в лісі не стороння.» [4, С. 79];

2) акцентна візуалізація: «Виходжу в сад, він чорний і худий.» [4, С. 51 «Сніги і ніч. І ліс дорогу пише...» [5, C. 127];

3) інтерпретація кольорової гами, від традиції до змішувань і фантасмагорій: «Стояла груша, зеленів лісочок...» [5, C. 221], «Рожеві сосни...» [4, С. 82];

4) тактильні варіації, латентна тактильність або відсутність тактильності: «Сумує хата, бо вона вже пустка...» [4, С. 52], «Стоять жоржини мокрі-мокрі» [5, C. 241];

5) аудіальність образності, акустичне підсилення: «Летять на землю груші, як з рогаток.» [5, С. 214], Малина, м'ята, дим і димарі.» [4, С. 243], «Старої казки пісня лебедина...» [5, C. 237].

Класичним зразком моделювання екобалансу в поезії є образок Ліни Костенко «Українське альфреско», це, із одного боку, об'ємна чуттєва протокартина, національне панно з імпресіоністичними й сюрреалістичними мазками. Однак на початку твору, як у його завершенні, помічаємо не просто візіонерство, а екоказковість: «Над шляхом при долині, біля старого граба, / де біла-біла хатка стоїть на самоті...» [5, С. 213]. Із розвитком оповіді авторка вдається до прийомів екопритчевості: «Я знаю, дід та баба - / це коли є онуки, / а в них сусідські діти / шовковицю їдять» [5, С. 213].

Однак у назві поетичного твору є вказівка на стильові особливості його виконання - авторка натякає, що це словоживопис, похідний від альфреско як техніки традиційного настінного живопису. Ми не спостерігатимемо у строфах образка за якимось новітнім нанесенням водяної фарби на попередньо зволожену штукатурку, письменниця увиразнює ретроспективу філософськими мазками, непомітно для читача вплітаючи в екоестетику кінцесвітні мотиви: «Дорога і дорога лежить за гарбузами. / І хтось до когось їде тим шляхом золотим. / Остання в світі казка сидить під образами. / Навшпиньки виглядають жоржини через тин.» [6].

Ліна Костенко застосовує кадрування на основі образно- символічного часово-просторового екоалгоритму:

1) хата,

2) хлів,

3) тин,

4) дорога,

5) шлях.

Наступний екоалгоритм становлять образи-символи української флори й фауни (орнітоморфи):

1) любисток,

2) жоржини,

3) патлашки,

4) вишні,

5) гарбузи,

6) лелека.

Найменш численним є екоалгоритм із образами, що містять семантичне поле родинності:

1) дід,

2) баба,

3) онуки,

4) діти.

Хоч вони й нечисленні, проте безпосередньо пов'язані з виписуванням традиційного для мислення Ліни Костенко українського ельдорадо, одивнення: «Там повен двір любистку, / цвітуть такі жоржини, / і вишні чорноокі / стоять до холодів...» [4, С. 213].

Екорегістри традиційної для Ліни Костенко, незалежно від періоду творчості, світлої печалі містяться, як правило, у метафоричних узагальненнях щодо збереження родинного, національного, світового екобалансів - прикінцеві: «Остання в світі казка / сидить під образами. / Навшпиньки виглядають / жоржини через тин...» [4, С. 213].

Чорнобильська природа в поезії Ліни Костенко 90-х років ХХ століття й у 10-20-х роках ХХІ століття антропоморфізована, апокаліпсична й урешті - постапокаліпсична, яка поступово повертає собі втрачений екобаланс, схожа до людини, котра змушена відселитися з тридцятикілометрової Зони відчуження, але повертається туди бодай мисленнєво; відтак авторка уже не вбачає межі «між зоною й не зоною»: «День нахмурить ніччю. / Переглянуться зорі. / Озирнеться комета. / Заплачуть дощі, / що Земля вже пустельна. / І ріки вже хворі, / і немає ж куди / повертатись душі.» [4, С. 186].

За допомогою часто використовуваного образу реактора Ліна Костенко не спекулює читацькою свідомістю, а гіпертрофує в межах індивідуальної прогностики, переосмислюючи реактор як Україну з могильником ядерних відходів: «.той чорний реактор - / і пекло, і трон. / Він спить на піску підібгавши коліна. / І сниться йому в ореолі ворон / вже вся Україна, вже вся Україна.» [4, С. 297].

Висновки

Отже, катастрофізм поезії Ліни Костенко - це екокатастрофізм, що опирається на осмислення екодисбанасу, на філософію екоестетики й на ідею відновлення світового екобалансу, у першу чергу, через відновлення Чорнобильської зони. Витворюючи екопанно сучасної України через варіації з мікро- й макрообразами, із горизонтальними й вертикальними символами, серед яких домінують флора й фауна Полісся, письменниця одивнює, прогнозує довкола всього, що уособлює стратегію збереження планети, країн, народів і культури, фокусуючи особливу увагу на ілюструванні українських катастроф.

Список використаних джерел

1. Антологія української поезії другої половини ХХ сторіччя. Автор передмови та упорядник текстів Ю. Ковалів. Київ : Гранослов, 2001. 432 с.

2. Zelenenkа I., Krupka V., Poliarush N., Tkachenko V. Modern Ukrainian literature of Vinnytsia region in the context of the problems of definition of the genes and the framework of the general experience. The scientific heritage : The journal is registered and published in Hungary. Budapest, 2020. P. 5, № 43. S. 16-22.

3. Зелененька І. «Чиї це ілюзії стенають плечима, якого народу...» : Тарас Мельничук і літературний процес 60-90-х років в Україні. Вінниця : «Едельвейс і К», 2008. 152 с.

4. Костенко Л. Мадонна перехресть. Київ : Либідь, 2012. 112 с.

5. Костенко Л. Річка Геракліта : поезії. Передмова О. Пахльовської, післямова Д. Дроздовського. Київ : Либідь, 2011. 336 с.

6. Костенко Л. Триста поезій. Вибрані вірші. Київ: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2015. 416 с.

7. Ліна Костенко передала неопубліковану поезію бійцям АТО. Кореспондент. net. 19 березня 2015.

8. Філат Т. «Особливості художнього трактування трагедії Чорнобиля в ліриці Ліни Костенко. Вісник університету імені Альфреда Нобеля. Серія «Філологічні науки». 2017, № 2. С. 162-173.

Размещено на Allbest.ru