Своєрідність розкриття жіночого образу в збірці М. Дочинця "Руки і душа"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

СВОЄРІДНІСТЬ РОЗКРИТТЯ ЖІНОЧОГО ОБРАЗУ В ЗБІРЦІ М.ДОЧИНЦЯ «РУКИ І ДУША»

Мірошніченко Л.В.

Вступ

Творчість М. Дочинця - яскрава сторінка історії сучасної української літератури, яка заслуговує детального аналізу й вивчення, адже несе в собі заряд людської мудрості й морально-етичних істин, осмислених митцем.

У збірці «Руки і душа та інші невигадані жіночі історії» М.Дочинця центральним образом усіх творів є жінка. Подана автором типологія жіночих характерів досить різноманітна: цілителька й масажистка, остання аристократка й арештантка, художниця й золотошукачка, виноградарка й бізнес-вумен, черниця й атеїстка, жінка, яка споряджає небіжчиків в останню дорогу та інші. Книгу складають дев'ятнадцять оповідань із промовистими назвами, які є наскрізним стрижнем ідейно-тематичної, проблемної площини творів, деякі з них виносять на перший план образи головних героїнь. Це своєрідна авторська енциклопедія жіночих доль і характерів, також глибоко особистий зріз людської душі.

Епіграфи, поряд із назвою, найбільше формують у читача попереднє розуміння творів, стають першим кроком на шляху інтерпретації. Епіграф може перегукуватися з рядками в основній частині як лейтмотивне утвердження задуму усього твору («Руки і душа»); виконувати змістовопідтекстову функцію («Чорний ангел»); додаткового розкривати зміст і тему художнього тексту («Струни долі»); реалізовувати символічну роль («Куполи любові»).

Жанрова своєрідність досліджених творів М. Дочинця полягає в простій і водночас поетичній формі художнього викладу, яка має документально-публіцистичну основу (реальні історії про жительок міста Мукачева або його околиць) як запоруку додаткового зацікавлення прочитаним. Серед документальних домінант наявні особистісне начало, ретроспективність, різні часові виміри, асоціативність мислення, концептуальність. До текстів письменник активно залучає цитати, спогади, особисті інтерв'ю з героїнями.

Перевага надається саме художньому висвітленню образів та подій, що виявляється в композиційній і сюжетній завершеності, активному залученні позасюжетних елементів (портрет, описи пейзажу, екстер'єру та інтер'єру, авторські відступи тощо) як важливих засобів додаткової характеристики персонажів.

Оповідь ведеться від першої особи з персональним типом наратора, крізь призму сприйняття якого подано образи жінок. Він задає емоційну тональність, психологізує зображене, обрамлює історії життя головних героїнь власними роздумами, оцінками, чуттєвими образними висловами.

Відтворені в оповіданнях постаті жінок яскраві й непересічні, їхнє життя - це фізична чи духовна боротьба зі складними обставинами, часто непомітний для оточуючих, але величний подвиг над собою. Долю кожної з героїнь М. Дочинець пропускає через власну душу, захоплюється їхніми вчинками, внутрішньою силою й витримкою.

Своєрідність авторської інтерпретації образу жінки зумовлена використанням лаконічних портретних подробиць як засобів характеротворення, типізації та індивідуалізації персонажа. Через портрет, а також рухи, міміку, жести, динаміку мовлення передано внутрішній психологічний стан людини. дочинець жіночий збірка жанровий

В оповіданнях М. Дочинця зовнішність героїнь подана як свідчення-спогади знайомих, як характеристика оповідача або самохарактеристика. Митець може акцентувати на чомусь конкретному, що робить власницю не такою, як усі, наділеною особливим даром. Так у тексті наявна художня деталь - це руки («Руки і душа», «Сестра Лавренція», «Чорний ангел»). Зовнішній вигляд людини є відображенням її діяльності, професії («Чорний ангел»), яка накладає відбиток на внутрішній стан. Також жіночому портрету може бути надана особлива композиційно-смислова роль («Остання аристократка»), або ж він несе в собі трагічну подробицю, яка вплинула на долю жінки («Куполи любові»). Непоказна зовнішність може контрастувати з багатим духовним світом особистості («Історія Льолі»). Портретні деталі сприяють динамічному відтворенню характеру людини, своєрідної концепції особистості; підпорядковуються художній цілісності задуму письменника: розкрити унікальність кожної жінки.

Крім портрету, М. Дочинець відводить важливу роль екстер'єру та інтер'єру у творах. Вони опосередковано виражають специфічні риси, вподобання, духовні запити персонажа. Автор виокремлює деякі речові деталі, які досягають рівня неповторного художнього образу: натюрморти квітів («Харизма осінньої хризантеми»), аплікації з різноманітного зілля й природних матеріалів на стінах («Небідна Ліза»), книги і пляшки («Марта і Пітюшка»). Ці предмети митець подає в оповіданнях як одухотворені, наділені людським теплом, пов'язані з життям героїнь.

Виклад основного матеріалу

Своєрідність авторської інтерпретації образу жінки зумовлена використанням лаконічних портретних подробиць як засобів характеротворення, типізації та індивідуалізації персонажа. Через портрет, а також рухи, міміку, жести, динаміку мовлення передано внутрішній психологічний стан людини.

В оповіданнях М. Дочинця зовнішність героїнь подана як свідченняспогади знайомих, як характеристика оповідача або самохарактеристика. Митець може акцентувати на чомусь конкретному, що робить власницю не такою, як усі, наділеною особливим даром. Так у тексті наявна художня деталь - це руки («Руки і душа», «Сестра Лавренція», «Чорний ангел»). Зовнішній вигляд людини є відображенням її діяльності, професії («Чорний ангел»), яка накладає відбиток на внутрішній стан. Також жіночому портрету може бути надана особлива композиційно-смислова роль («Остання аристократка»), або ж він несе в собі трагічну подробицю, яка вплинула на долю жінки («Куполи любові»). Непоказна зовнішність може контрастувати з багатим духовним світом особистості («Історія Льолі»). Портретні деталі сприяють динамічному відтворенню характеру людини, своєрідної концепції особистості; підпорядковуються художній цілісності задуму письменника: розкрити унікальність кожної жінки.

Крім портрету, М. Дочинець відводить важливу роль екстер'єру та інтер'єру у творах. Вони опосередковано виражають специфічні риси, вподобання, духовні запити персонажа. Автор виокремлює деякі речові деталі, які досягають рівня неповторного художнього образу: натюрморти квітів («Харизма осінньої хризантеми»), аплікації з різноманітного зілля й природних матеріалів на стінах («Небідна Ліза»), книги і пляшки («Марта і Пітюшка»). Ці предмети митець подає в оповіданнях як одухотворені, наділені людським теплом, пов'язані з життям героїнь.

У збірці М.Дочинця «Руки і душа» можна простежити своєрідну авторську інтерпретацію образу жінки. Більше уваги автор приділяє портрету героїні, але відводить важливу роль і позасюжетному елементу, а саме інтер'єру - образу «речового оточення персонажів та їхніх дій, опис приміщення, реалій побуту: речей, предметів тощо» [2, С. 305]. Основна художня функція інтер'єру - засобами компоновки, добору відповідних речей і предметів підкреслити ті чи інші специфічні риси, смаки, духовні запити персонажа і, тим самим, слугувати опосередкованим засобом його характеристики.

В оповіданні «Харизма осінньої хризантеми» наратор в опоетизованій формі викладу розповідає про непересічність таланту художниці Тетяни Мучички-Олесиної. Плавний асоціативний перехід від назви до тексту створений за допомогою влучної авторської сентенції: «Життя, звичайно, не квітник. Але так хочеться, щоб воно бодай зрідка підносило нам букетик» [1, С. 62]. Ремесло головної героїні якраз і полягає в тому, щоб дарувати людям неперевершеної, живої краси натюрморти з різнобарвних квітів. Природно, що основною окрасою, «родзинкою» інтер'єру її будинку є картини - «квіти на стінах» [1, С. 62].

Чаруюча сила Тетяниних картин полягає в тому, що «їх хочеться мати. Причому кожну з них і бажано одразу» [1, С. 62]. Адже вона не просто малює, а зупиняє «жахливий процес - в'янення. Зупиняє повільне вмирання квітів, їх смерть. Вона бореться за їх життя пензлем, бо іншого інструмента не знає. Й іншого способу оживити їх. І робить це щодня. І майже кожного разу перемагає в цій боротьбі» [1, С. 64]. Оповідач майстерно зображує побачені на власні очі картини, а також тонко відчуває й передає читачеві стан натхнення, в якому художниця їх створювала: «...Таня мчить на своїй «дев'ятці» з мукачівського ринку. Летить з букетами до криничної води, розкладає їх у вази... Дорога кожна невтрачена росинка, кожна пилинка на свіжому пелюстку. І тоді не потрібна багата палітра, досить (важко повірити) трьох тюбиків фарб, щоб у таємничому змішанні на полотні вони вибухнули живим дивом незліченних відтінків» [1, С. 65].

Тетяна Мучичка-Олесина турбується про те, як її роботи виглядатимуть через десять чи п'ятнадцять років, що засвідчує її творчу зрілість і відповідальність. Її картини - мандрівники в часі й просторі: «Хтось комусь у подарунок купив її «піони». Хтось з Угорщини був у того в гостях - і вимолив картину собі. Хтось оті піони повіз у Бразилію» [1, С. 64]. У будинку з її картинами «живе дух поля, там вчуваєш хвилюючу вільгість лісу, там завмерли забуті аромати дитинства» [1, С. 62].

М. Дочинець наділяє оповідача рисами власного характеру, зокрема професійною журналістською цікавістю до звичайних людей, серед яких живе. Так, під час вечірніх пробіжок набережною увагу наратора привернула жвавенька бабуся, яка збирала каштани цілими торбами («Небідна Ліза»). З простого запитання: «Нащо вам стільки каштанів?» [1, С. 110], - починається нова розповідь про життя ще однієї жінки з незвичайним характером і долею.

Єлизавета Петрівна мала щасливу й ситу юність, проте на схилі літ їй довелося потерпати від великої нужди: після смерті чоловіка, доньки й зятя сама виховує онука. Обставини змусили колись «пещену панію» братися до будь-якої роботи в щоденній боротьбі за існування.

Перше, що найбільше вражає оповідача при тіснішому знайомстві з головною героїнею, - її квартира: «Слово «світлиця» найточніше означує цей живий притулок у мукачівських прибазарних комунальних нетрях. Вона світла, пахуча і сповнена дивовижної аури... мене вражають не самі стіни, а те, що на них. Віхтиками, снопами, гірляндами звисає зілля, наливаючи помешкання луговим ароматом. А ці аплікації - з листя, кори, квітів, бадилля та гілочок. Фактично зі сміття, яке ми топчемо. А тут, в гармонійній сув'язі, химерно переплетені, вони вбирають очі, розбурхують дивовижні асоціації» [1, С. 112]. Названі речові деталі промовисто говорять про жінку, її діяльність, життєву позицію. Колись залишившись без жодних засобів до існування, майже втративши віру в можливість вийти зі скрутного становища, Єлизавета Петрівна відкрила для себе просту, але мудру істину: «Ліс-батечко годує ситно» [1, С. 115]. Із взаємодії з природою, довколишнім світом почалася її дивовижна бізнес-кар'єра, тож джерелом прибутку нерідко ставали «химерні штукенції природного походження» [1, С. 116]. Завзяття та ентузіазм, відкриті в шістдесят років «підприємницькою стихією», допомогли цій жінці не тільки піднятися над несприятливими життєвими обставинами, але й стати цілком незалежною, підтримувати таких же знедолених, якою колись була вона сама, займатися благодійністю й самовідданою працею на користь нужденним. Єлизавета Петрівна живе в постійному русі і з посмішкою на обличчі долає труднощі. Цей персонаж захоплює і вражає енергійністю та оптимізмом, може бути прикладом, багато в чому гідним для наслідування.

Вагоме ідейно-художнє значення інтер'єру в розкритті образу жінки в оповіданні «Марта і Пітюшка» М.Дочинця. Хоча письменник подає лаконічні штрихи до портрету жінки («Обличчя наче у старого вождя індіанського племені - смугле, посічене борознами, як карта Мукачева. Одне око невидюще, друге по-вольтерівськи прищурене» [1, С. 56]) і її власну самохарактеристику («З приводу своєї зовнішності несподівано зауважує словами Чехова: «Надмірна краса, як і розум, непристойні» [1, С. 56]), однак тут же зазначає: «Але це не головне» [1, С. 56]. В аналізованому творі для автора важливо відтворити обстановку, серед якої живе головна героїня, щоб кожен предмет отримав свою історію, органічно вплівся в сюжет, сприяв глибшому розкриттю характеру людини.

Оповідання «Марта і Пітюшка» починається дзвінком жінки до редакції і повідомленням «скептично-бадьорим голосом» [1, С. 56] про матеріальні нестатки, відсутність їжі. Усе це підкреслюється речовою деталлю - кругом тільки книги й старі пляшки, на що наратор реагує думкою: «Це якось по-байронівськи...» [1, С. 56]. Саме цим жінка й зацікавила журналіста, і він вирішив відвідати її скромне помешкання.

Оповідач акцентує увагу на подробиці екстер'єру: «Сирітський комунальний двір біля залізниці, облуплені двері, закіптюжені шибки, дощами облизані стіни» [1, С. 56]. Щоб посилити враження читача, М. Дочинець використовує персоніфікований образ бідності: «Убогість колись переступила цей обчовганий поріг, щоб звідси більше не вийти» [1, С. 56]. В інтер'єрі будинку відразу впадають в око пляшки: «Вони скрізь - на хиткому столику, підвіконні, на підлозі і в різних темних закапелках. Через шар пилу вгадую колір і конфігурації» [1, С. 56]. «Аби перетворити будь-який предмет реальної дійсності на образ, треба цей предмет одухотворити, наділити його людським теплом, пов'язати з життям людини - автора чи героя, - зробити невід'ємною частиною цього життя, знаком якихось важливих процесів, які відбувалися за участю цього предмета» [2, С. 307]. Незначна, на перший погляд, побутова речова деталь - пляшки - в оповіданні досягає рівня художнього образу, адже завдяки їй письменник розгортає незвичайну історію і філософію життя головної героїні. Щодо цього предмета Марта Михайлівна має свою теорію: «Мало які речі ужитку оточені такою активною аурою, як пляшки. Пляшка, глек були одними із перших знарядь первісної людини. Вони давали живильну вологу, силу, життя, асоціювалися з груддю, жінкою. Тому й нагадує її пляшка - цей окремий витвір майстра, видихнутий з його грудей. Яка ще річ, твір мистецтва похизується таким способом витворення? Чи не звідси й слово на позначення творчості - натхнення» [1, С. 58]. Не менше захоплення й зацікавлення оповідача викликають думки про географічне походження пляшок: «...то є жменя піску, землі, з якої вона виготовлена. Аж дух захоплює, коли подумаєш, що в цій тісній, дрімучій кухоньці вміщується ціла планета. Бо всяких химерних бутликів баба Марта поназбирувала з усіх усюд» [1, С. 58].

Пляшки для жінки є своєрідним предметом, який надихає: «...досить андалузького скла, щоб, гладячи його, приємніше було читати «Дон Кіхота». Читання для неї - це як вечірня молитва» [1, С. 58 - 59]. Мова йде про іншу не менш сильну пристрасть Марти Михайлівни - до книг, а також писання особистого щоденника про події, що відбулися протягом дня. Вечорами вона читає вголос класику своїй єдиній співрозмовниці й співмешканці Пітюшці - сірій дорідній гусці; про неї дбає більше, ніж про себе.

Життя Марти Михайлівні, незвичайність її натури спонукали наратора до роздумів над питанням: «А чому так довго і благодатно живуть колекціонери?» [1, С. 61]. Авторова відповідь на нього така: «Вони розгадують природу речей, які довговічніші за людину, і знаходять у ній своє місце» [1, С. 61]. Так, на одній із полиць Марти Михайлівни стоїть маленька різьблена пляшчина від старої сусідки, з якою колись ділили в «жидівському шинку питво», однак для головної героїні це безцінна часточка тої людини.

М. Дочинець понад усе ставить цінність людської особистості - саме такою є ключова ідея не тільки аналізованого оповідання, а й усіх творів збірки, що втілена в рядках: «Безцінні, я вірю, й ті щоденники, де людина без літературних хитрувань і самомилувань пише історію своєї душі. Бо справді, безсмертя наше, милих, рядових людей проступає для грядущих у тій же пляшці, книжці, листівці, картинці, списаному зошиті, що надбані й збережені такими мудрими людьми» [1, С. 61]. Такі слова визначають та акцентують, перш за все, жанрову специфіку оповідань, сформульовану в підзаголовку збірки - «Руки і душа та інші невигадані [курсив наш] жіночі історії».

Початок ХХІ століття характеризується розквітом документально-художньої прози, який охопив усю світову літературу. У зв'язку з цим документальні домінанти почали окреслювати не тільки модель літератури non-fiction, але й глибоко проникати у твори художнього спрямування, тісно взаємодіяти з ними через відтворення атмосфери доби, відповідність зображуваного реальним подіям і документальним фактам.

Жанрова своєрідність творів у книзі «Руки і душа» хоча й зумовлена документально-публіцистичним підґрунтям, однак письменник виразно підкреслює саме художнє відтворення дійсності. У збірці простежуються такі документальні домінанти, як особистісне начало, ретроспективність, різні часові виміри, асоціативність мислення, концептуальність тощо. У тексті це втілено в залученні цитат, спогадів, особистих інтерв'ю з героїнями творів.

«Щоб зробити реальну людину героєм свого твору, автор мусить відчути в ній те, що властиве не лише цій людині, а що хвилює, зачіпає багатьох людей, те, що відкриває очі на важливі закономірності життя» [3, С. 33]. Художня структура оповідань збірки М. Дочинця «Руки і душа», використання довершених зображально-виражальних засобів засвідчують високий рівень узагальнення й типізації образів жінок. Водночас документальна основа додає індивідуальних штрихів до їхніх портретів і характерів. У цьому полягає специфіка авторської інтерпретації образу жінки.

Висновок

Отже, у збірці «Руки і душа» М. Дочинця наявна специфічна авторська інтерпретація образу жінки, який розкривається через символічний образ-інтер'єр, що має ідейно-художнє значення, речові деталі побуту героїнь, подробиці екстер'єру. Інколи автор наділяє оповідача рисами власного характеру, зокрема професійного журналістського. Епіграфи у збірці оповідань письменника є одним із засобів художньої подачі невигаданих жіночих історій. Такий позасюжетний елемент є першим значним кроком до прочитання і розуміння текстів, налаштовуючи реципієнта на певний настрій, і обумовлює горизонт читацьких очікувань.

Список використаних джерел

1. Дочинець М. Руки і душа та інші невигадані жіночі історії / Мирослав Дочинець. Мукачево: Карпатська вежа, 2012. 171 с.

2. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. К.: ВЦ «Академія», 1997. 752 с.

3. Моклиця М. Вступ до літературознавства: навч. посіб. / М. Моклиця. Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2011. 468 c.

4. Сокол М. Епіграф як паратекст / М. Сокол. Режим доступу: http://dspace.tnpu.edu.ua:8080/jspui/.../Sokol_M.pdf.

5. Мирослав Дочинець - прозаїк, філософ, публіцист. Режим доступу: http://miroslav-dochinets.com/.

Размещено на Allbest.ru