Система семантичних опозицій в сучасній антиутопії (роман Крістіни Далчер "Голос")

Размещено на http://www.allbest.ru

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

Система семантичних опозицій в сучасній антиутопії (роман Крістіни Далчер «Голос»)

Мусій Валентина Борисівна доктор філологічних наук, професор, професор кафедри української літератури та компаративістики

Анотація

Об'єкт статті - семантичні опозиції у романі сучасної американської письменниці Крістіни Далчер «Голос». Це антиутопічний твір. Отже фантастичне у ньому має соціальний характер. У романі «Голос» йдеться про зміни, пов'язані з тим, що президент та його команда вирішили повернути країну у стан патріархату. Жінки втратили всі права: на працю, на комунікацію, право вирішення перспектив свого майбутнього. Їхнє існування було обмежене будинком, кухнею та магазином. За порушення норм поведінки їх карають ударом електричного струму. Звідси осмислення жінкою моделі світоустрою в її країні як ненормальної. Домінуючою опозицією у творі є «своє / чуже».

«Своє» - гармонія у домі, спілкування з близькими, можливість самореалізації, гармонія у стосунках. «Чуже» - ненависть до синів, які сліпо вірять у те, що жінка не має права приймати рішення і що її простір - побут. "Чуже" - неможливість розповісти дитині казку перед сном і вимовити (навіть написати) слова кохання. «Чуже» - відсутність права читати, писати, висловлювати свої почуття як словами, так і жестами. Опозицію «своє / чуже» доповнюють опозиції «раніше / тепер», «природність / фальш». Пізніше героїня романі все частіше фокусує увагу на стані справ не тільки у своїй родині, але й у всьому місті, у всієї країні, і, навіть, на страшній загрозі руйнації усього світу. Мета статті - мотивувати семантичні опозиції авторською концепцією, втіленою у творі. Метод дослідження - структурно- семантичний. Новизна статті полягає в тому, що досліджується твір, про який у вітчизняному літературознавстві немає робіт, а також пропонується новий аспект аналізу антиутопії. Пропонується висновок про те, що роман К. Далчер відповідає рисам сучасної метамодерністської літератури, орієнтованої на визнання можливості позитивного розвитку світу, а також здібності людини подолати загрози перевтіленню всього на ніщо. Семантичні опозиції доволі виразно віддзеркалюють авторське уявлення про норму та ознаки її порушення.

Ключові слова: антиутопія, семантичні опозиції «своє / чуже»,

«природність / фальш», метамодернізм, самоідентифікація, авторська свідомість, художня модель устрою суспільства, норма і її порушення, топос, Крістіна Далчер

Musii Valentyna Borysivna DrSc (Philology), Professor, Odessa

I.I. Mechnikov National University Department of Ukrainian Literature and Comparative Studies, Odesa

SYSTEM OF SEMANTIC OPPOSITIONS IN MODERN DYSTOPIA (A NOVEL BY CHRISTINA DALCHER “VOX”)

Abstract

Object of the article - the novel “Vox” by contemporary American writer Christina Dalcher. The article investigates semantic oppositions in it. This is a dystopian novel. Thus, the fantastic in it has a social character. It talks about changes that are connected with the fact that the president and his team decided to return the country to a state of patriarchy. Women have lost all rights: to work, to communicate, the right to decide the prospects for their future. Their existence is limited by the home, kitchen and store. For violating the norms of behavior, they are punished with electric shock. Hence the woman's understanding of the model of society organization in her country as abnormal. The dominant opposition is “own / alien”. “Own” - harmony at home, communication with loved ones, the possibility of self-realization, harmony in relationships. “Alien” is hatred of sons who blindly believe that a woman has no right to make decisions and that her space is limited to everyday life. “Alien” is the impossibility of telling a child a fairy tale before bed and saying words of love (just in unvoiced way with the help of glance). “Alien” is the lack of the right to read, write, express her feelings not only with words, but also with gestures. The opposition “own / alien” is complemented by the oppositions “before / now”, “naturalness / falsehood”. Gradually, the heroine begins to understand how dangerous the social structure is not only for her small world, the world of her family, but also for the entire city, even for the entire world, when communication will be disrupted and chaos will be established.

The purpose of the article is to motivate semantic oppositions with the author's concept embodied in the work. The research method is structural- semantic . The novelty of the article lies in the fact that it examines a work

about which there are no works in domestic literary criticism, and also proposes a new aspect of the analysis of dystopia. The article proposes the conclusion that Christina Dalcher's novel contains signs of metamodern literature. Namely, recognition of the possibility of positive development of the world and the ability of man to prevent the destruction and transformation of everything into nothing . Semantic oppositions quite clearly express the author's idea of the norm and its violation

Keywords: dystopia, semantic oppositions “own / alien”, “natural / false” metamodernism, self-identity, author's consciousness, artistic model of society organization, norm and it's offend, topos, Ch. Dalcher

Постановка проблеми. Антиутопічний твір завжди побудовано на антитезі: уявлення автора про норму світоустрою протиставляється вигаданій ним картині дійсності, в який цю норму порушено, причому відхід від норми досягає гіперболічної форми, навіть набуває гротескного вигляду. В статті поетика роману Крістіни Датчер розглядається саме в аспекті значення в ньому антитетичності. Герой (героїня) поступово, в процесі само ідентифікації починає усвідом- лювати розбіжність між власними цінностями та тими цінностями, які нав'язує влада. Звідси - антитеза «своє / чуже».

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Досліджень антиутопії на сьогодні існує велика кількість. Як відомо, про антиутопію як жанр заговорили в середині ХХ століття. Серед перших, хто використав поняття «антиутопія» традиційно називають Гленн Негл і Макса Патріка (1952), хоча, безумовно, самі твори цього жанру почали з'являтися значно раніше. Остаточне формування антиутопії як літературного жару у ХХ ст. дослідники мотивують бурхливими соціально-політичними та культурними катаклізмами часу [1, с.147]. Звідси такі риси творів, як вираження ідеї «песимістичного трактування прогресу», картина такого суспільства, що є «небажаним» на противагу «бажаному», утопічному. Хоча і на сьогодні залишається багато проблем, що чекають на своє розв'язання. Почнемо хоча б з визначення, чим є антиутопія - різновидом утопії, або антиутопією, або все ж таки окремим жанром. Серед праць, яки було написано в останнє десятиліття українськими літературознавцями про антиутопію - статті А.О. Іванової [2], М.В. Іконнікової [3], І.І.Кулікової [4]. І.І.Пархоменко [5]. Кожен з авторів звертає увагу на те, що теорія цього жанру залишається дискусійною і вказує на потребу у подальшій науковій розробці термінології, яка пов'язана з антиутопією. Як аргумент вони наводять низку визначень цього феномену в різних країнах: «негативна утопія»,

«дистопія», «какотопія», «еволюціоністська утопія», «метопія», «анти військова», «антитехнократична», «антитоталітарна» та «антиатомна» утопії. Безумовно, зміст кожної з цих категорій містить в собі щось окреме, нетотожне змісту інших. Так, наприклад, на думку І.І. Пархоменко, «дистопія використовує більш песимістичні вектори опису майбутнього», ніж антиутопія [5, с. 223]. Автор кожної з вказаних праць намагається також окреслити сукупність ознак, специфічних для антиутопічних творів. А.О. Іванова серед них називає особливість картини світу. А саме - наявність секуляризованої ерзац-релігії, ворожість до мистецтва, пропаганду, псевдодемократичну легітимізацію влади, вигадливий апарат санкцій, постійне спостереження таємної поліції, терор, тортури та ліквідацію інакодумців [2, с.80]. Майже всі прикмети образу суспільства, про які пише дослідниця, ми знаходимо і в тому романі Крістіни Далчер, якому присвячено нашу статтю. І.І. Кулікова звертає увагу на динаміку образа героя в антиутопіях останніх десятиліть. «Соціальний протест змінюється особистим, екзистенційним, спрямованим не стільки на здійснення революційного акту, скільки на набуття внутрішньої свободи», - пише дослідниця. І підкреслює, що саме тому «важливим стає не результат бунту, а його філософський зміст, що визначає вектор пошуку власної ідентичності» [4, с. 200]. Крім цього І.І.Кулікова підкреслює інноваційний характер фіналу антиутопічних творів: у творах початку ХХІ ст. можливою стає втеча героя «за межі тоталітарного суспільства». Виходячи з того, що на сучасному етапі антиутопія «є не тільки літературним жанром, але й соціокультурним феноменом сприйняття та формування людиною образу майбутнього світу» [6, с.114], Е.О. Пархоменко розглядає його з точки зору процесу «трансформації під впливом масової культури» і виявляє риси масового «жіночого» роману в антиутопічній трилогії Лорен Олівер «Деліріум».

Одне з ключових питань, на яке намагаються відповісти дослідники антиутопії в літературі - рубіж між утопією та антиутопією. Підкреслюючи, що антиутопія «виростає» на підвалинах утопії, А.Нямцу та О.Литвинюк в одному з підрозділів монографії про роман У. Ґолдінга «Володар мух», вказують, що антиутопія «пародійно, полемічно націлена проти утопії, утопічної свідомості. Це особлива некомічна пародійність, що є основною жанротворчою ознакою антиутопії». Крім цієї риси (пародійність), дослідники називають такі характерні ознаки роману з антиутопічною спрямованістю: вирішення проблеми «екзистенційного вибору, що постає перед головним героєм, антиномія двох світів - реального (злого і жахливого) та альтернативного (ідеального й благодатного)» [1, с.148]. Метою жанру антиутопії А. Нямцу та О. Литвинюк називають піддавання «жорстокій цензурі» ідеї «схематичної перебудови багатогранного, різнобарвного життя, яку пропонують утопісти» [1, с.148]. Таким чином, як бачимо, автори монографії тісно пов'язують генезис жанру антиутопії з утопічним, хоча і вважають, що це різні жанри. Вони нерозривно пов'язані, на думку А.Нямцу та О.Литвинюк, тому, «що відображають дві протилежно-векторні тенденції у розвитку суспільної свідомості» [1, с.149]. «Коли, - пишуть вони, - настає визнання неможливості практичного втілення ідеального світу, а трагедії та катастрофи людства ставлять під сумнів саме існування цивілізації, тоді виникає прагнення врятувати майбутнє від теперішнього. Якщо утопія шукала відповідь на питання: “Як досягнути ідеального соціуму?” і була спрямована на майбутнє, то антиутопію цікавила дилема: “Чому сучасність трансформувалась у такі жахливі, лякаючи форми?”, акцентуючись на сучасності». І пропонують висновок про те, що «антиутопія по відношенню до утопії є антижанром зі своєю специфічною естетикою та поетикою» [1, 149]. Роман, який є об'єктом нашої статті ще не було досліджено вітчизняними науковцями, але, як ми вже неодноразово підкреслювали, він цілком укладається у ту схему жанру, яку окреслено в наведених літературознавчих працях.

Мета статті - простежити роль опозиції «своє / чуже» в вираженні письменницею погляду на норму взаємин між людиною та суспільством та те, що загрожує цій нормі.

Виклад основного матеріалу. Однією з особливостей антиутопічного твору є те, що, на відміну від утопії, в якій героєм, як правило, є чужинець, який прибуває у відповідне місце (місто, країну, планету) з «іншого» простору або навіть часу, і поступово знайомиться з устроєм справ в ідеально влаштованому топосі, в антиутопії герой - це частина того самого простору, в якому відбуваються події. Тобто - антиутопічний світ для нього це «своє». Він добре розуміє все, що відбувається, добре знайомий з мешканцями, бере участь у подіях і пам'ятає, як було раніше і у зв'язку з чим відбулися зміни, які його поступово починають все більше лякати. Поштовх для виникнення протиріччя між ним і оточенням (а, скоріше, з владою, яка моделює життя всіх членів соціуму, а також з тими, хто беззаперечно виконує всі накази влади і навіть обожнює її), як правило, пов'язаний з обставинами буденного життя героя твору. Але поступово від занепокоєння тим, що відбувається у власному житті герой перемикається на суспільні проблеми і наближається до відчуження від офіційних норм буття. До речі, фокусування уваги до процесу самоідентифікації, є однією з головних причин того, що твори-антиутопії все частіше привертають до себе сучасних читачів і письменників: вони провокують на вирішення питань загальнолюдського (субстанціонального) характеру.

В романі Крістіни Далчер суб'єктивна форма оповіді. Героїня на ім'я Джин, науковець - соціолінгвіст і лікар, повідомляє про те, що країна, в якій вона мешкає, повернулася до патріархату з чітким розподілом людей за їхньою статтю. Існують окремі простори жінок (дім, господарство, крамниця з товарами для дому) і чоловіків (служба, спілкування, службова кар'єра, розваги, тобто - майже увесь світ). Головною ознакою цінності жінки вважається її покірливість, а чоловіка - ступень його авторитарності. Відбувся чіткий розділ на статі навіть в вихованні дітей: хлопчикам, як і чоловікам, дозволяються розвиток (хоча, якщо бути точним, він також жорстко координується урядом і релігією) і соціальна діяльність (також скерована на досягнення офіційних цінностей), жінки ж отримали статус створінь для домашнього побуту. Тому й виховання дітей різне. У школі для дівчат викладається обмаль дисциплін: домоведення, фізкультура, новий предмет «Проста домашня бухгалтерія» (його скерованість мотивована тим, що у майбутньому дівчина, «ходитиме по крамницях та вестиме домашнє господарство, буде відмінною і покірною дружиною. Для цього потрібна математика, а не правопис. Не література. І не голос» [7, с.13]). В класі для дівчат проводиться змагання під назвою «Хто скаже менше слів». Уроки можуть проводити тільки чоловіки: «однобічна система» [7, с. 12]. Як норму дитина сприймає відсутність казок на ніч [7, с. 13] і лякається, коли бачить літери на дзеркалі дома. Питання (засіб комунікації) стали поділятися на два типи: відкритий (вимагають словесної відповіді) та закритий («на які можна відповісти або кивнувши, або похитавши головою» [7, с. 12]). Хоча і такі мінімальні невербальні «відповіді» вкрай обмежені нормою.

І тому Джин має примиритися з неможливістю вільно виражати свої думки і почуття: у неї, як і у всіх жінок в її країні, є право голосу тільки на сто слів на добу. Заміна слів жестами або передача їх на письмі заборонена. За порушення заборони - удар струму, який з кожним новим порушенням буде зростати і тим самим викликати біль і спалювати тканини руки, до якої причеплено лічильник під назвою «браслет».

Однім з найбільш важливих ознак традиційної картини антиутопічного світу є його замкненість, відмежованість від інших міст і країн кордонами, які неможливо подолати. «Практична реалізація ідеалу, до якого прагнули прихильники утопічних концепцій та моделей, -

пишуть автори монографії про роман В.Голдінга «Володар мух» А.Нямцу та О.Литвиненко, - є, насправді, розірвання реального зв'язку з часом та простором, з історією розвитку цивілізації взагалі» [1, с.148]. В антиутопії така розірваність із ідеалу перевертається на порушення норми. Так і в «Голосі» Крістіни Далчер мешканці країни (в першу чергу, жінки) позбавлені можливості як отримання інформації про стан устрою в інших країнах, так і пересування за межі своєї. Джин згадує останні часи існування кабельного телебачення, коли можна було дивитися новини та ток-шоу «Бі-Бі-Сі», «RAI», інших телекомпаній. Тепер телебачення стало державною монополією, яка демонструє виступи «превелебного» Карла, приклади покарання тих, хто порушив табу, або спортивні змагання. Напередодні «хвороби» суспільства можна було подивитись, як інші країни реагують на те, що відбувається у «янкі». «Вони, - згадує героїня, - насміхалися з нас і казали, що нам треба розслабитися, бо інакше ми скінчимо головними хустинами і довгими безформними спідницями» [7, с. 15]. Майбутнє («тепер» для героїні) виявилося значно трагічнішим, ніж здавалося тоді. Поступово «янкі» втратили свої паспорти. «Спочатку деяким людям вдавалося вибратися, - повідомляє героїня. - Хтось перетинав кордон із Канадою, хтось плив на човнах до Куби, Мексики, островів. На те, щоб влада встановила контрольно-пропускні пункти, пішло небагато часу, а стіна, що відділяла Південну Каліфорнію, Аризону, Нью-Мексико і Техас від Мексики, власне, вже була збудована, тож виїзд людей досить швидко припинився. - Ми не можемо дозволити, щоб наші громадяни, наші матері і батьки тікали за кордон, - сказав президент в одному зі своїх перших звернень» [7, с. 17]. Така ізольованість від світу потрібна для посилення суворості влади і ступеня залежності від неї населення.

Таким чином, «своє» (своя країна, своя родина, свої сини) поступово стає для героїні роману «чужим». Особливо напруженими стають її взаємини із старшим сином Стівеном, якого вона одного разу називає «клятим вилупком» [7, с. 87]. А в розмові про планування сином одружитися до вісімнадцяти років (уряд впроваджує нову програму: кожному, хто одружиться так рано, гарантовані «десять тисяч баксів, повна оплата навчання в університеті і гарантована робота на держслужбі» [7, с. 122]), причому без обговорення з майбутньою дружиною (достатньо згоди її батька), Джин дивиться на власного сина як на незнайомця. «Можливо саме так це відбувалося у Німеччині при нацистах, у Боснії при сербах, у Руанді при хуту, - думає вона. - Я часто замислювалися про те, як діти можуть перетворитися на чудовиськ, навчитися тому, що вбивство це правильно, а пригноблення - законне?

Як через одне-єдине покоління світ може змінитися до невпізнанності?» [7, с. 122]. У цьому поступовому відмежуванні героя від того, що раніше складало для нього поняття «своє», й полягає сутність антиутопії як літературного жанру. З одного боку, героїня роману К. Далчер Джин належить цьому суспільству, вона до деякої пори знаходила аргументи, яки мирили її із цим світом, як «своїм». Але все частіше вона згадує свою подругу-бунтарку Джекі і віртуально радиться з нею, пробує вирішити, що б та сказала, як би вона поводилася в такий же самій ситуації, в якій опинилася Джин. І все частіше вона відчуває ненависть до тих, хто примикає до натовпу і покірно підкоряється своїм «погоничам» (якщо використовувати образи з віршу у прозі Лесі Українки «Примара» про безкінечність процесу відмови людей від індивідуальної неповторності та перевтілення у частину натовпу, кожна людина в якому одночасно і жертва і погонич, але будь-хто не в спромозі залишити натовп і стати вільним), у першу чергу -«превелебному» Карлові. Джин вступає в протистояння із Стівеном, який швидко засвоїв догмати авторитарності. Хоча, безумовно, насправді ненависті до сина вона не відчуває. Героїня роману намагається протидіяти промовам «превелебного» як справжній отруті для молодих умів і повернути до себе сина, врятувати його душу від антигуманної урядової ідеології, яка нав'язується суспільству як благодійна. Тут також простежується наслідування письменницею законів антиутопії: мотив нав'язування владою суспільного щастя, котре будується на підкоренні та позбавленні почуття індивідуальності, є традиційним для цього жанру.

Поступово стає зрозумілим, що ключова опозиція у цьому романі - «природність - фальш». Природність - у першу чергу, це те, як поводиться людина при умові своєї свободи, що надає їй задоволення, на що вона очікує, як вона реагує… Штучність - ті кайдани умовностей, якими забороняються природні інстинкти, бажання, задоволення людини. Почнемо з того, що людина - не тільки біологічна істота, якій потрібні їжа, житло, для якої природним є продовження свого роду, народження дітей…. Вона також істота суспільна. А для перебування у суспільстві їй потрібно спілкування. Навпаки світ, до якого належить героїня роману, вимагає від людини порушення своєї соціальності. Звернемось до дев'ятнадцятого розділу роману, якій структурно побудовано на опозиції «природність / фальш». Джин зустрічає Соню, яка повертається із школи, і не може одразу здогадатися, чим пишається її дитина, за що та отримала шоколадний приз у класі. Та промовляє тільки одне слово: «Найнижча». І тут Джин намагається уявити собі доньку на дитячому майданчику, де вона стрибає на скакалці і співає пісеньку, як вона хихикає, як пошепки обговорює новенького хлопчика у еліпсі, як пише любовні записки, промовляє тисячі слів на перерві перед уроком - все те, що є цілком природним для будь-якої дівчини. А потім вона повертається до реальності і розуміє, що її донька отримала приз за те, що «увесь день мовчала» [7, с. 108]. Так здійснюється заохочення дитини до неприродного і руйнується її безпосередність. Невипадковим, на нашу думку, є те, що місце, у якому Соні починає повертатися до нормального стану, це ферма Реїв, тобто простір, який знаходиться за межами міста.

Початок процесу самоідентифікації і усвідомлення героїнею роману К. Далчер характеру своєї поведінки починається з того, що Джин намагається згадати, як було в минулому, не такому вже і далекому за часом. Звідси - ще одна опозиція: «раніше / тепер». У першу чергу їй на пам'ять приходять думки про подругу Джекі, увага якої була постійно зайнята тим, що відбувалося у Верховному суді, на виборах, під час конфірмації і котра наполягала на необхідності робити все для того, щоб «лишатися вільною» [7, с. 26]. Але Джин не дуже прислухалася до її порад. Спочатку вона відмежувалася від будь-яких думок про події у світі, перебуваючи у просторі своєї науки. Джекі називала це «крихітною лабораторною бульбашкою» [7, с. 25]. Джекі запрошувала на марш, а Джин відповідала, що готується до іспиту з неврології або читає підручник про етіологію інсульту у хворих з афазією. Потім від суто книжкового світу вона перейшла до «живого» життя, але його простір також був максимально звуженим - у них з Патриком народжувалися діти, вона працювала, і її не турбувала обмеженість «маленьким» світом дому. Відсутності свободи вона не відчувала тому, що у цьому житті були зустрічі з друзями. «Ми, - згадує Джин про минуле, - розмовляли допізна. На вихідних зранку вилежувалися в ліжку, відклавши хатні справи, і читали газети. Ми влаштовували коктейль ні вечірки й обіди, а влітку у “піки” та бридж, пізніше, коли хлопці досить виросли, щоб відрізнити шестірку від п'ятірки, у “війну” та “рибалку”. (…) у мене були подруги, “курячі вечірки” - так Патрік називав наші з подругами дівич-вечори... (…)… у нас були книжкові клуби і посиденьки за кавою…» [18]. Що «тепер» не повідомляється. Достатньо того, що читач розуміє - те, що було, вже не існує, це вже пам'ять. Хоча й те, що вона згадує, ті ж самі розмови про політику, також раніше не виходили за межі суто приватного буття -

«ми обговорювали політику у винних барах», - помічає вона, тобто під час розваг.

Навіть пізніше, коли здійснилися пророцтва Джекі про повернення до «доісторичної епохи» і ситуація стала скрутніше (Джин, як і усі інші жінки, втратила право писати, а разом з ним зникли її склянка з ручками й олівцями, блокноти, сухостиральна дошка зі списком покупок…), вона все рівно не виходила у своїх думках за межі домашнього світу. Коли Джин стала свідком покарання жінок, які, не дозволяючи собі слів, спілкувалися у продуктовому магазині невербально, за допомогою жестів і виявляли тим самим найстрашніше, з точки зору влади країни, -

«дух товариства» [7, с. 44], вона вирішила просто не думати про них [7, с. 28]. І перший сплеск її протесту (коли вона починає кричати у садочку, чим привертає увагу сусідів, яки викликають поліцію) був викликаний суто домашніми справами - її донечка Соня уві сні промовила декілька слів, що могло привести до струсу електричним струмом.

Але так, чи інакше, зміни у світосприйнятті та поведінці героїні стають незбіжними. Поступово від заглиблення у справи свого «маленького» домашнього світу вона перемикається на намагання зрозуміти загальні перспективи руху всього суспільства і сприймати дисгармонію стосунків із чоловіком та синами як загрозу для усього світу. Мотив змін у світосприйнятті та поведінці героя, коли він від поверхового примирення з обставинами життя, або такого ж поверхового відсторонення (все негативне здається тимчасовим і не фатальним) переходить до абсолютного відчуження, а потім і активного протистояння є також традиційним для антиутопії.

Перші одинадцять розділів роману є експозицією протиборства тих, хто намагається врятувати природність від руйнуючої сили уряду. Серед них - Джин, Джекі, Лін, Лоренцо, Патрік, родина Реїв, і, як пізніше виявляється, багато інших членів підпільної організації. Експозиція настільки велика тому, що письменниці треба було скласти дуже докладний опис картини світу в антиутопічному суспільстві. Зав'язкою цього протиборства є, на нашу думку, момент коли Джин запрошують до продовження експериментів. Розвиток дії - коли вона, з'ясовує, що вона не самотня, що насправді експерименти вже майже завершено і сироватка для лікування людей з розладами мовлення вже готова, а, головне, у неї з'являється можливість врятувати доньку від мовчання, а тим самим зупинки у розвитку її свідомості. А далі, вона починає уявляти, наскільки страшну загрозу несуть з собою урядовці на чолі з «превелебним» Карлом і президентом усьому світу.

Ситуація загострюється, коли вона дізнається, що за розробками їхнього відділу, метою якого було створення сироватки для лікування

уражень головного мозку, стежать для того, щоб створити «анти- сироватку» і за її допомогою перевернути людей на рабів, не просто примусити їх мовчати, але й дезорганізувати їхнє мовлення. Спочатку Джин задається питанням, чи уявляють члени уряду наслідки тієї руйнації, яку ними заплановано, а потім розуміє, що безумовно вони йдуть на це свідомо. Джин нібито бачить фінал програми уряду:

«Французькі лікарі, з пошкодженою ділянкою головного мозку, не можуть зрозуміти інструкцію на пляшці дезінфікуючого засобу для рук, ба більше: не можуть розмовляти з пацієнтами, виписувати рецепти, проводити операції. Німецькі біржові маклери радісно говорять своїм клієнтам «Копайте!», а не «Купляйте!» і «Виделка!» замість

«Продавайте!». Іспанський пілот, відповідальний за безпечну доставку двохсот пасажирів, інтерпретує попередження авіадиспетчера як непристойний жарт, і сміється, поки його літак тоне у Середземноморських водах. І так далі й далі, доки весь континент не зануриться у безмовний хаос, доки не буде готовий, аби над ним запанували» [7, с. 253]. А далі - руйнація усього світу як результат порушення засобів комунікації: «Банки й фондові біржі зникнуть. Масові перевезення та й взагалі будь-який вид пересування, окрім пішого і зрідка на коні, зникнуть. Фабрики зникнуть. За кілька тижнів більша частина світового населення помре від голоду, зневоднення чи насилля. Ті, хто залишаться, животітимуть, наче у викривленому “Маленькому будиночку у преріях”» [7, с. 280]. Найбільш складним моментом для героїні роману стає вибір, який вона примушена зробити, коли обидва варіанти містять в собі максимально болючі наслідки. «З одного боку, - думає Джин, - мої батьки, дитина розміром з апельсин і Лоренцо. З іншого - Патрік і діти. Над кожним вибором, наче грозові хмари, висять дві, здавалося б, неминучі, але різні долі. Лишитися і чекати, поки Превелебний Карл загострить умови своєї гри чи поїхати і дивитися з першого ряду, з найкращих місць у будинку, як Європа падає на коліна» [7, с. 256]. Нарешті свій вибір вона робить, і сюжетна дія завершується благополучною розв'язкою (для всіх, крім її чоловіка, який гине, хоча й з щасливою посмішкою, викликаною тим, що він зробив свою справу і знищив головне джерело зла в країні).

Слід відзначити, що остання частина роману виглядає менш художньою на відміну від першої, якщо виходити з психологічної мотивації вчинків персонажі. Вона також більш надумана. Успіхи героїв, які перемагають всі обставини, виглядають більш як казкове диво, ніж дійсність. Вони рятують приречених на страшні експерименти і страждання Джекі і Лін, своє справжнє обличчя героя-борця з тиранією виявляє По, який раніше викликав у Джин тільки жах, він же врятовує заарештованих і приречених на страту Дел, Шерон, багато інших діячів опору. І вивершує все картина справжньої сільської ідилії на маленькій фермі і, нарешті, повідомлення про сімейну ідилію вже в Італії. На нашу думку, все це складові суто «жіночого» масового роману. Серед них -«підвищена увага до проблеми кохання і боротьби за свої почуття; ідеалізація героїв; зіткнення несприятливих зовнішніх обставин, що перешкоджають їхньому коханню; доведення першорядного значення кохання в житті людини, щаслива розв'язка» [6, с. 124]. Ці ознаки впливу на жанр антиутопії штампів масового «жіночого» роману, які ми знаходимо в романі Крістіни Далчер «Голос», значно знижують пафос протидії усьому, що може загрожувати людяності, і друга частина твору виглядає значно слабше ніж перша. Але все це не зменшує гостроти проблем, які порушила в своєму романі Крістіна Далчер.

«Голос» - безумовно метамодерністський твір. У ньому є настанова на можливість позитивного розвитку світу, а також на здібність людини подолати загрози перевтіленню всього на ніщо. В антиутопічному романі К. Далчер такі загрози створюють уряд та ті, хто йому рабські покоряються. Виправляти зло мають також люди, всі ті, у кому не переривається процес самоусвідомлення та самоідентифікації, який, у свою чергу, передбачає вирішення питання взаємин між «я» та навколишнім світом. Саме таким є сповнений протиріч, страхів і вагань шлях героїні роману.

Висновки

Нами було проаналізовано декілька семантичних опозицій в романі сучасної американської авторки Крістіни Далчер «Голос». Вибір саме цього аспекту дослідження обумовлений жанровою специфікою роману. Це антиутопія, тобто твір, герой якого поступово усвідомлює загрозу, що йде від устрою буття людей у тому просторі, до якого він належить. І семантичні опозиції доволі виразно віддзеркалюють авторське уявлення про норму та ознаки її порушення. Домінуючою семантичною опозицією в романі К. Далчер є «своє / чуже». Саме усвідомлення загрози змін у країні після останніх виборів уряду для «свого» світу (дім, родина, безпека дітей, можливість самовираження героїні, яка є вченим-лінгвістом, але їй, як і іншим жінкам заборонено вимовляти більш ніж 100 слів на добу) провокує Джин сконцентрувати сили на протидії антигуманним реаліям її життя. Ця опозиція має домінуюче значення в романі. Її уточнюють, поглиблюють опозиції «минуле / сучасність» (ті свободи, які колись були / втрата свободи у теперішньому бутті людей), а також «природне / фальш» (безпосередні права людини як соціальної істоти на комунікацію / те штучне, що формує уряд під виглядом піклування про суспільство: страх перед літерами, пишання тим, що ти не промовив ні слова за весь час перебування у школі, ігнорування права дівчини на вибір майбутнього чоловіка і тому подібне). Безумовно, аналіз семантичних опозицій - не єдиний шлях усвідомлення авторської художньої концепції. Звідси - перспектива подальших досліджень цього роману, а також інших творів анти утопічного жанру.

антиутопія семантичний далчер

Література

1. Нямцу А., Литвинюк О. Міфопоетика Вільяма Ґолдінга: монографія. Чернівці: Чернівецький національний університет, 2011. 232 с.

2. Іванова А.О. Жанрові особливості антиутопії: теоретичний аспект.

Закарпатські філологічні студії. 2020. Вип.13. Т.3. С.77 - 81.

3. Іконнікова М.В. Антиутопічний дискурс в оцінці літературознавства ХХ століття. Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. 2007. 3 (33). С.142 - 145.

4. Кулікова І.І. Термін антиутопія в контексті літературного процесу ХХ століття. Актуальні проблеми літературознавчої термінології: Науковий збірник. 2017. Вип.2. С.198 - 201

5. Пархоменко І.І. Антиутопія: інтерпретація в сучасному літературознавстві. Вісник Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна. Серія: Філологія. 2011. № 61 (936). С.217 - 223.

6. Пархоменко Е.О. Трансформація жанру антиутопії під впливом масової культури на матеріалі трилогії Лорен Олівер «Деліріум». Наукові записки ХНПУ ім. Г.С.Сковороди. Літературознавство. 2021. Вип.1 (97). С.111 - 127.

7. Далчер К. Голос: роман / пер. с англ. Ю. Підгорної. Київ: Форс Україна,

2019. 352 с.

References

1. Niamtsu A., Lytvyniuk O. (2011) Mifopoetyka Viliama Goldinha: monohrafiia [Mythopoetics of William Golding: monograph]. Chernivtsi: Chernivetskyi natsionalnyi universytet [in Ukrainian]

2. Ivanova A.O. (2020) Zhanrovi osoblyvosti antyutopii: teoretychnyi aspect [Genre peculiarities of dystopia: the theoretical aspect]. Zakarpatski filolohichni studii- Zakarpatskie philological studios, vyp.13, vol.3, 77 - 81[in Ukrainian].

3. Ikonnikova M.V. (2007) Antyutopichnyi dyskurs v otsintsi literaturoznavstva XX stolittia [Antiutopian discourse in literary criticism of the XX century evaluation]. Visnyk Zhytomyrskoho derzhavnoho universytetu imeni Ivana Franka - Zhitomir State University named after Ivan Franko Herald, vyp. 3 (33),142 - 145[in Ukrainian].

4. Kulikova I.I. (2017) Termin antyutopiia v konteksti literaturnoho protsesu XX stolittia [Term antiutopia in a literary user of XX century]. Aktualni problemy literaturoznavchoi terminolohii: Naukovyi zbirnyk - Actual problems of literature terminology: Scientific collection, vyp.2, 198 - 201[in Ukrainian]

5. Parkhomenko I.I. (2011) Antyutopiia: interpretatsiia v suchasnomu literaturoznavstvi [Antiutopia: interpretation in the modern literary criticism]. Visnyk Kharkivskoho natsionalnoho universytetu imeni V.N.Karazina. Seriia: Filolohiia - Kharkov National University named after V.N. Karazin Herald. Series Pjilology, № 61 (936), 217 - 223 [in Ukrainian].

6. Parkhomenko E.O. (2021) Transformatsiia zhanru antyutopii pid vplyvom masovoi kultury na materiali trylohii Loren Oliver «Delirium» [Transformation of the Ganre of anti-utopia under the influence of mass culture on the example of the Lauren Oliver's trilogy'Delirium']. Naukovi zapysky KhNPU im. H.S.Skovorody. Literaturoznavstvo - Scientific Messages of KhNPU named after Hr.S. Skovoroda, vyp.1 (97), 111 - 127 [in Ukrainian].

7. Dalcher K. (2019) Holos: roman [Vox: a novel]. Kyiv: Fors Ukraina [in Ukrainian].Размещено на Allbest.ru