Шевченківський дискурс у сучасній письменницькій есеїстиці: основні тенденції і художні практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

Шевченківський дискурс у сучасній письменницькій есеїстиці: основні тенденції і художні практики

Шевченко Т.М.

Вступ

Наукове осмислення сучасної письменницької есеїстичної творчості як продуктивного та затребуваного письма є перспективним напрямом літературознавства початку ХХІ ст. Вивчення текстів, побудованих на одночасній взаємодії наукового, літературного та публіцистичного дискурсів, відкриває нові можливості в осмисленні словесної творчості як такої, бо в сучасній гуманітаристиці літератори часто поєднують соціальні ролі, пробуючи себе в різних царинах слова, а есей часто виступає квінтесенцією цих активних пошуків. Слушно зауважує М. Рябчук - журналіст, публіцист, поет, прозаїк, перекладач, колумніст, есеїст, літературний критик, науковець-політолог: «Не есеїст займається "пошуком певної збалансованої позиції” на пограниччі літератури й науки(...), а якраз навпаки: письменник (з одного боку), а науковець (з боку другого), дійшовши межі своїх родових царин, несподівано зустрічається, виявляючи, що ота межа в них - спільна і що власне вона - есей» [1, с. 178-179].

Помітне місце в цьому масиві текстів займають есеїстичні портрети митців минулого і сучасності. Українські письменники, більшість із яких є професійними критиками й літературознавцями з науковими ступенями, створюють есеїстичні портрети діячів минулого і сучасності. Більшість із них присвячена саме літераторам сьогодення і колишніх епох. Формат есею вважають найоптимальнішим: тут можна поєднувати різні дискурси, і при цьому створювати твір про себе - свою «особисту історію, (...)суб'єктивну, проте не суб'єктивістську, не зациклену на собі» [1, с. 186]. Іншими словами, писати про митця винятково крізь систему власних поглядів, спогадів, оцінок, переконань. Есеї про Т. Шевченка в цьому масиві текстів становлять окремий вагомий пласт творчості, тож мета цього дослідження - здійснити панорамний огляд творчого доробку українських письменників-есеїстів поч. ХХІ ст. з погляду втілення образу Кобзаря, окреслити провідні тенденції і художні практики цієї творчості.

Виклад основного матеріалу

Більшість митців сучасності пишуть есеїстичні тексти і укладають їх у збірку. Зазвичай, у цій ситуації ідеться про есеї на різну тематику («Флешка-2ОБ» Ю. Іздрика, «Більше / менше» О. Бойченка, «Героїні та герої» Є. Кононенко, «І тим, що в гробах»

A. Бондаря). Подекуди є збірки есеїв, повністю присвячені літературі й літераторам: «Каміння й Сізіф» М. Рябчука, «Лексикон А. Г.» В. Неборака, «Відкинуті і воскреслі» С. Процюка, «Стежачи за текстом» К. Москальця. У більшості цих збірок є твори, присвячені постаті і творчості Т. Шевченка. Есеїстична шевченкіана є вагомою і прикметною у сучасній українській літературі. Ось деякі знакові есеї-портрети сучасних митців: «Шевченко як свобода» («Канатоходці»), «Медіум Тарас» («Гіркий світ, солодкий світ») С. Процюка, «Ближче до тексту» («Дезорієнтація на місцевості»), «Shevchenko is ОК» («Диявол ховається в сирі») Ю. Андруховича, «Шлях до Шевченка» («Наодинці з літературою») Є. Барана, «Шевченко і "поклонники”» («Дуби і леви») І. Андрусяка, «Гайдамаки-2014» («Лексикон А. Г.») B. Неборака, «Тарас» («Подорож крізь туман») І. Ципердюка, «Абсолютний Шевченко» («Жорстокість існування») Г. Пагутяк, «Два Шевченки» («Каміння й Сізіф)» М. Рябчука, «В очікуванні Вашингтона» («Тексти 90-х: герої та персонажі») І. Бондаря-Терещенка, «Мій Шевченко» («Антропос і Бібліон») І. Лучука, «Співець людського щастя», «Адам у райському саду» («Що таке українська література» Л. Ушкалова, «День» («Саудаде») А. Любки, «Прощаючись із Шевченком. Зустрічаючи Шевченка» («Спорудження мосту») К. Москальця тощо). Шевченківський дискурс пронизує й есеїстику О. Бойченка, А. Бондаря, О. Забужко, О. Ірванця, С. Жадана та багатьох інших.

Головні ментативи і наративи згаданих есеїв такі: Шевченко поет унікальний, його винятковість можна довести крізь призму індивідуальних вподобань, знань, цінностей того автора, який про нього пише. У текстах багато йдеться як про новітню сакралізацію, так і про новітню десакралізацію Т. Шевченка останнім часом, що зумовлено високою енергетикою слова цього митця. Сам же він виступає об'єктом різноаспектної конструкції, реконструкції, деконструкції, якому важко закинути національну несвідомість і патріотичну байдужість. Ось у А. Любки читаємо: «Його геніальність - у контроверсійності, непослідовності, зраді самого себе та потім поверненні до самого себе» [2, с. 68], а К. Москалець прямо вказує на власну творчу спорідненість із спадщиною Кобзаря: «Думаю, цієї спорідненості ніколи не зрозуміти тим недоумкам, що намагаються висміювати Тараса Шевченка й легковажити його творчість. Для одних надміру ніжних і вразливих він занадто грубий і жорстокий, для інших, постмодерно цинічних і нігілістичних, він понад міру... ліричний, "солов'їний” і пафосний» [3, с. 104].

Пишучи про Т. Шевченка, митці передусім створюють власні портрети. «Апостол правди і науки» стає для есеїстів дзеркалом власного сумління і призмою власної творчості. Митці граються з хрестоматійними фактами про Кобзаря, презентуючи їх в особливому ракурсі одкровення й зізнання, подають приватні ситуації знайомства з його спадщиною як осяяння, гідне щонайменше відкриття й здивування, а щонайбільше пошанування й духовного перезавантаження. Есеїсти, приміряючи будь-що до творчості Кобзаря, вправляються з власним стилем, власною автобіографічністю, вплітаючи її шляхетно, ненав'язливо, наче між іншим. У цих процесах виграє передусім читач, котрий і відкриває для себе Т. Шевченка заново, і разом з тим долучається до письменницького єства самого автора есею. Міркуючи про значення «повсякчасного проповідника» (І. Огієнко), есеїсти зачаровують читача своєю щирістю і справжністю, а в окремих випадках і безкомпромісністю: «Для того, щоб прийти до нього, потрібно докласти не лише часу, а й зусиль. Як це часто буває, дорога до храму не завжди вимощена пелюстками» [4, с. 66].

Ще один варіант побутування есеїстичної шевченкіани в сучасній українській літературі - колективна збірка есеїстики. Знакове місце в ній відведене збірці «Мій Шевченко», котра об'єднала М. Гримич, Л. Дереша, Є. Кононенко, А. Куркова, Ю. Макарова. Кожен із цих авторів презентував свій варіант есею на тему «Мій Шевченко». Сам факт, що твори об'єднані спільним задумом і згруповані разом, автоматично збільшує увагу до книги, приуроченої до роковин Кобзаря: книга побачила світ 2014 року до 200-літнього ювілею митця. В оригінальній формі М. Гримич, Л. Дереш, Є. Кононенко, А. Курков, Ю. Макаров представили власне сприйняття постаті митця та його творчості загалом. Збірка постала ще одним колективним кроком до усвідомлення й осмислення сучасниками феномена українського Пророка, оскільки сама тема - не вичерпна.

Ця книга містить чотири есеї і одне оповідання. Есей «Мій багатоликий Шевченко» М. Гримич повністю побудований на емпатії Т. Шевченка в житті письменниці в різні періоди її життя. Цим твором авторка наголошує, що усвідомлення ролі, місця і значення «Незбагненного апостола» (В. Пахаренко) не диктується правилами, нормами, історичною дочасністю, культурною доречністю. Воно не регламентується чиновницькими інструкціями, університетськими вимогами чи шкільною програмою. Воно зумовлене особистими потребами та власним прозрінням на якомусь етапі індивідуального становлення, тож потреба мати «свого» Шевченка рано чи пізно виникає в кожного українця. На підставі цих узагальнень авторка вибудовує власну «класифікацію» «Велетня у царстві людської культури» (І. Франко) з огляду на життєві обставини та особистий розвиток. Умовно її можна представити в такий спосіб: «лубочний», «найкоротший», «радянський», «словенський», «лейбловий», «мета-Шевченко», «еміграційний» тощо. Близькими до цих означень-маркерів є позиції «комуністичний», «пам'ятниковий» Шевченко. Усі позначення є авторськими і взяті в лапки. Кожному з цих «варіантів» надано авторську характеристику.

В есеї «Мій Шевченко», назва якого збігається з назвою всієї книги, Є. Кононенко також вписує себе як людину творчу в дійсність, у якій Кобзареві відведене особливе місце. Однак авторка більшою мірою зосереджується на поетичних творах митця, «відкриття» і «відчуття» якого відбувалися в різні періоди її власного життя в той чи інший спосіб. У тексті оприявнюються підтексти деяких творів Т. Шевченка, привідкриваються шари художніх смислів його творчості як такої. Усе це розкриває авторку як виняткову творчу особистість, чутливу до художнього слова в різних його варіаціях. Пишучи про Т. Шевченка, Є. Кононенко спирається на дійсність власного життєвого досвіду, намагаючись у такий спосіб розставити певні дражливі для себе акценти. І робить це вишукано і фахово, рухаючись від власного приватного досвіду людини, від того, як колективне переломлюється в індивідуальному, до узагальнень. «Для мене Тарас Шевченко - це геніальний поет, і він був би для мене таким самим, якби й не мав статусу національного поета. Але разом з тим я вважаю надзвичайно позитивним те, що він цей статус має. У списку національних бардів різних народів є й такі, хто уславився винятково тим, що написав текст національного гімну. Маючи в якості національного барда таку постать, ми цілком можемо дозволити собі ставитися до нього з великою іронією, і до себе також, зі свого наміру щиро підтримуючи його культ» [5, с. 79].

Той факт, що есеї про Кобзаря згруповані в єдиний комплекс, відкриває нові можливості в їх осмисленні: вони відтак стають частиною мікро- і макротекстового ансамблю. У такій сукупності вони значно цікавіше сприймаються, стають гранями певного універсуму, кожен з яких важливий і виконує доповнювальну функцію. Твори розширюють зміст одне одного, регістр кожного важливий і відчутний в усіх творах книжкової єдності.

«Збірка "Мій Шевченко” - особливий доробок в історії української літератури й публіцистики. Це своєрідний синтез естетичного, критичного, публіцистичного й літературознавчого аналізу, який демонструє особливий світогляд авторів про відомого митця. Однак насамперед у центрі їх зацікавлень Кобзар як мистецька особистість, цікавий свою неповторністю, і, разом з тим, прикметний своєю дотичністю до чогось більшого, зокрема, нації. Саме це, на думку авторів збірки, спільність надзвичайно суттєва, здатна на блискучий колективний розвиток, здатна мобілізувати в українців найкращі інтенції»[6, с. 925], - зауважують Т. Шевченко і Т. Побережна. Основні есеїстичні техніки вираження авторської свідомості крізь призму постаті Т. Шевченка в есеях цієї книги - інтимізація, ліризація та сугестивність тощо. Вони допомагають відтворити авторську свідомість, привідкрити механізм мовомислення того, хто створює тексти. Зокрема, вагомими сугестивними прийомами, якими користується Є. Кононенко у творі «Мій Шевченко» з метою впливу на читача, є використання різного роду повторів - тавтології, анафори, парономазії, парегменона, гомайарктона, використання фігур мовлення на кшталт ампліфікації, екзергазії, мезархії, багатосполучниковості, вживання ритмізація оповіді, перефразовування відомих висловів на свій лад («І тоді мати, переживши страту сина, зуміє униніє і страх розвіяти, мов ту полову, своїм святим огненним словом. А коли знайдено те огненне слово, той навіть ганебна смерть під тином гарантує суворе воскресіння. Це та метафора, яка пропалює униніє вже наших, моїх тяжких ночей, допомагає шукати моє особисте огненне слово» [42, с. 94], варіативність одних і тих же образів у різних есеях з новими конотаціями. Не останню роль у текстах відіграють і такі техніки сугестивності, як використання прийомів мотивного навіювання - вживання технік тлумачення, роз'яснення.

Ще один варіант побутування сучасного есеїстичного тексту про Т. Шевченка - формат авторської енциклопедії або авторського лексикону. У цьому сенсі «Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання» Л. Ушкалова являє собою унікальну збірку есеїв. У ній автор описав власні почуття, емоції, переживання, поділився відомими і маловідомими фактами з життя Кобзаря крізь власне бачення, привідкрив таємниці дотичності ідей Т. Шевченка до власного буття і оформив це у системний проєкт, згрупувавши есеї за алфавітним принципом. У вступі, названому «Замість передмови», Л. Ушкалов зазначає: «Не шукайте в ній [книзі] ані академічної манери письма, ані позитивістської об'єктивності, ані постмодерної деконструкції... Ця книга - спроба самопізнання. Казав же колись Іван Дзюба: "Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе”. Не більше, але й не менше» [7]. У цій преамбулі автор апелює до читача, окреслює в загальних рисах причини інтересу до поета, обґрунтовує, як презентуватиме власний тезаурус - перелік понять, тем, яким якраз і буде присвячено всю збірку-лексикон. Читач може збагнути і разом з тим глибше зануритись у творчу лабораторію самого автора - письменника, літературознавця, освітянина, якого через новий формат відкриє для себе по- новому. У цій же частині автор окреслює, що пропонуються твори, орієнтовані на читача-інтелектуала, здатного до самоаналізу і формування власних опіній, відбувається своєрідне запрошення до власного доосмислення чи ревізії розуміння постаті Т. Шевченка, яке здійснив Л. Ушкалов.

Сам лексикон нараховує близько 300 есеїв. Їх назви - лаконічні, складаються з одного слова, як у звичайній енциклопедії. Одні з них цілком очікувані для книги про Т. Шевченка: «Самотність», «Україна», «Сад», «Єретик», «Художник», «Свобода», «Біблія» тощо. Однак у більшості випадків - несподівані: «Фантазія», «Фантастика», «Фарба» тощо. Деякі - вкрай несподівані: «Гарем», «Китай», «Ієрогліф», «Аравія». З таких назв можна укласти авторський тезаурус, тобто особисті вподобання Л. Ушкалова, описані крізь дискурс Т. Шевченка. Більшість словникових статей в енциклопедії Л. Ушкалова інтригують, адже одразу включається уява та формується асоціативний ряд щодо дотичності цих понять до долі і спадщини Т. Шевченка і до власної долі: «Міраж», «Мистецтво», «Тютюн», «Апостол», «Естетика», «Ексцентричність» тощо. Таких статей-есеїв більшість: у них автор ділиться власними опініями щодо заявлених понять. Наприклад, у статті Л. Ушкалова «ХИТРІСТЬ» читаємо: «Не знаю, чи дійсно хитрість -- то "розум дурня”, але вже напевно вона не має стосунку до правди, як би ту правду не розуміти, чи як природу речей, чи як воплочене Слово» [7, с. 535-536].

У всіх есеях книги автор, звісно, користується фактажем, цитує твори, проте фактажність, інтерпретація хрестоматійних фактів з життя Т. Шевченка - не самоціль літератора. Оцінювання, як і коментування, - важливий складник есеїстичних текстів цієї авторської енциклопедії, проте не є єдиною комунікативною стратегію, адже вона наповнюється й елементами й коментування. Пропонуючи власний погляд на щось, пов'язане з буттям Т. Шевченка, есеїст надає перевагу імпліцитному оцінюванню: у такий спосіб осмислюване явище не має прямих вербальних маркерів та інтерпретується на підставі аксіологічної картини світу, але це аж ніяк не заважає виділяти концептуальні смисли тексту. Процес міркування в есеях репрезентується часто як пропозиція парадоксу і його пояснення. Есеїстичне коментування провокує до співвіднесення авторської системи знань і цінностей із системою знань читача.

Проте головне для автора - його самоідентифікація, як і має бути в есеїстичному тексті. Самоідентифікація через осмислення явищ всього, що пов'язане із Т. Шевченком, - це, найперше, шлях Л. Ушкалова як есеїста до самого себе, до власного самовираження, визнавання, ідентичності, буття як творчої особистості у теперішньому світі. Недаремно автор у назві уточнює: «із досвіду самопізнання». У такий спосіб він сприймає досвід як результат рефлексії, оформлений у слові, такої собі вербальної інтроспекції, закоріненої на постаті Кобзаря.

Тож про що б не писав автор у своїй енциклопедії, він найперше пише про себе, точніше про себе крізь зовнішню оптику шевченківського дискурсу. Ось у розділі «ФІЛОСОФІЯ» читаємо: «В юності я хотів стати філософом... Але знайомі казали, що на філософські факультети беруть передовсім членів компартії. Це мене насторожило... Ніколи не любив людей, які говорять одне, думають друге, а роблять третє... Словом, філософом я так-таки й не став. Але моя юнацька любов до філософії нікуди не зникла. Почасти вона всоталась у стиль мого життя, почасти - в мою улюблену філологію... А от Шевченкова філософія, здається, взагалі не гріла душу» [7, с. 518]. Тож «Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання» засвідчила, що майстерність автора полягає у вмінні відшукувати оригінальні інтерпретаційні ракурси для висвітлення хрестоматійних тем, віднаходити маловідомі аспекти дискурсу, наприклад, шевченкового, а есеїстичні практики для цього пасують якнайкраще.

Отже, есеїстична письменницька шевченкіана являє собою строкате полотно текстів, котре приваблює розмаїттям творчих голосів і різнорідністю художніх практик. Це доволі значний масив текстів, покликаний зупинити естетичні й творчі стереотипи і в той же час презентувати відомих авторів сучасності з нового боку. Певною мірою постать Т. Шевченка стає тою призмою, крізь яку ці художні техніки апробовуються в есеїстичний спосіб. Це може стати в подальшому предметом спеціальних літературознавчих студій. шевченківський письменницький есеїстичний

Список використаних джерел

1. Рябчук М. Лексикон націоналіста та інші есеї. Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. 216 с.

2. Любка А. Саудаде. Чернівці: Книги - ХХІ; Meridian Czernowitz, 2017. 192 с.

3. Москалець К. Спорудження мосту. Львів: Видавництво Старого Лева, 2023. 368 с.

4. Ципердюк І. Подорож крізь туман: статті та есеї. Київ: Грані-Т, 2010. 120 с.

5. Мій Шевченко / Марина Гримич, Любко Дереш, Євгенія Кононенко, Андрій Курков, Юрій Макаров. Збірка. Київ: Нора-Друк, 2014. 160 с.

6. Шевченко Т., Побережна Т. Місце збірки «Мій Шевченко» в есеїстичній шевченкіані сучасності. Modern problems of science, education and society. Proceedings of the 8th International scientific and practical conference. SPC “Sci-conf.com.ua”. Kyiv, Ukraine. 2023. Pp. 922-926.

7. Ушкалов Л. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. Харків-Едмонтон-Торонто: Майдан; Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014. 602 с.

Размещено на Allbest.ru