Шевченкове бачення України: територіальний аспект

Размещено на http://allbest.ru

Шевченкове бачення України: територіальний аспект

Микола Нагірний

Анотація

Шевченкове бачення України: територіальний аспект

У статті розглядається, на якій території поширився термін «Україна» у баченні Тараса Шевченка.

У середньовіччі існувала плутанина у використанні назв «Малоросія», «Україна», «Русь» для позначення історико-географічних земель українського народу. Термін «Україна» протягом століть розвивався в семантичному та географічному аспектах. Т. Шевченко в окремих своїх віршах розділяє поняття «Україна» та її регіони (наприклад, «Волинь» згадується окремо). Однак аналіз творів Т. Шевченка, географія його подорожей та інтереси свідчать про те, що поет включив у власне розуміння України саме землі, які в різні періоди входили до понять «Русь», «Гетьманщина», «козацька Україна», «Малоросія». Територіально Шевченківська Україна стосувалася усіх цих землях.

Географічні та просторові уявлення Шевченка про землю, яку він у своїй творчості назвав «Україною», ми можемо перевірити через його мандрівки українськими землями, його поезію та іншу діяльність, співвідношення використаних ним історичних чи географічних понять чи інформацію про регіони, які цікавили поета. Відповідно до цих критеріїв, Шевченко міг включити до своєї великої батьківщини територію козацької держави Б. Хмельницького та землі, які відповідають поняттю «Русь» із включенням земель Слобожанщини. Приналежність до Шевченкової України Закарпаття, Донбасу та Криму залишається непідтвердженою і потребує подальшого опрацювання та дослідження.

Ключові слова: Тарас Шевченко, Україна, Русь, Мала Русь, географія, територія.

Abstract

Shevchenko's vision of Ukraine: territorial aspect

Mykola Nahirnyi

The article examines on which territory the term «Ukraine» spread in the Taras Shevchenko's vision.

In the Middle Ages there was confusion in the use of the names «Little Russia», «Ukraine», «Rus'» to designate the historical and geographical lands of Ukrainian people. The term «Ukraine» during centuries evolved in the semantic and geographic aspects. T. Shevchenko in separate his poems distinguishes the concept «Ukraine» and its regions (for example, «Volyn'» is mentioned separately). However, the analysis of Shevchenko's works, the geography of his travels and interests suggests that the poet included in the actual understanding of Ukraine the lands that, in different periods, were part of the notion of «Rus'», «Hetmanshchyna», «Cossack's Ukraine», «Little Russia». Territorially Shevchenko's Ukraine was imposed on all these lands.

Geographical and spatial Shevchenko's imagines about the land, which he called «Ukraine» in his work, we can check through his travels in the Ukrainian lands, his poetry and other activity, the ratio of historical or geographical concepts used by him or information about the regions which the poet was interested in. In accordance with these criteria, Shevchenko could include into his great homeland the territory of the Cossack state of B. Khmelnytsky and which correspond to the concept of «Rus», with the inclusion of lands of Slobozhanshchyna. Belonging to this Shevchenko Ukraine of Transcarpathia, Donbass and Crimea remains unconfirmed and needs further refinement and research.

Keywords: Taras Shevchenko, Ukraine, Rus, Little Rusia, geography, territory.

Питання встановлення власної ідентичності залишається актуальною темою для багатьох народів і нині: хто ми, звідки ми, куди рухаємося і т д. Серед питань, котрі перейшли до нас із минулих століть, насамперед слід виділити проблему ствердження національної державності.

Тарас Шевченко (1814-1861) відіграв визначну і неперевершену роль у формуванні почуття українськості. В історії це унікальний випадок, коли поет став символом не лише боротьби за державну незалежність, а й символом України, захисту національної ідентичності, існування самої української ідеї. малоросія україна географічний шевченко

Національна ідея дала Т Шевченкові можливість стати національним пророком, розбудити український народ. «Досить було однієї людини, писав про Великого Кобзаря Остап Вишня, щоб урятувати цілий народ, цілу націю» (Козловець, Федоренко 2014, с. 148).

Українське питання Т Шевченко поставив у своїх творах так глибоко і так всеохоплююче, як ще ніхто до нього не ставив.

Майбутнє українського народу Т Шевченко пов'язував з його минулим. Слід знати своє походження, не позбуватися своєї історії. У зв'язку з цим Кобзар закликає українців воскресити пам'ять про минуле, про його славу:

«Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову Тую славу.

Та читайте Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми...»

Шевченко активно цікавився минулим свого народу, його самоідентифікацією, прагнув визначити місце українців у тогочасній картині світу:

«Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини?

Яких батьків?»

«Кобзар» Т Шевченка будив громадянське сумління не тільки сучасників поета. Його рядки так само звернені й до прийдешніх поколінь, намагаючись розбудити в них патріотичні почуття:

«Нема на світі України,

Немає другого Дніпра

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра».

(«І мертвим, і живим, і ненародженим...»)

Л. Білецький зазначав, що «поет задав собі ясну справу, що Україна окремий і вповні географічно, етнографічно, звичаєво і взагалі духовно самостійний край» (Козловець, Федоренко 2014, с. 147-171).

Загалом існує обширний пласт наукових робіт, присвячених ролі Т Шевченка в українському націєтворенні. З-поміж новіших можна згадати праці таких дослідників, як Т Шептицька (Шептицька 2013), О. Яблонська (Яблонська 2014), С. Гелей (Гелей 2015), А. Кузьменко (Кузьменко 2015), М. Козловець та В. Федоренко (Козловець, Федоренко 2014).

Однак ці та інші автори практично не торкаються питання, що саме поет вкладав у поняття «Україна» в територіальному аспекті? Чи відрізняється тогочасна Шевченкова Україна від сучасної і наскільки суттєво? Зважаючи на останні суспільно-політичні та геополітичні події (Євромайдан, нова хвиля національного відродження, анексія Росією українських земель), дана тема набуває нової актуальності.

Мета нашої роботи дослідити, які саме території Т Шевченко вважав українськими, такими, що належать до його Батьківщини, і які можна вважати Україною. Спроба визначити, які терени охоплювало Шевченкове розуміння України, становить наукову новизну та особистий внесок автора.

Середньовічні часи стали головною ланкою у формуванні сучасного українського народу. А складні процеси його становлення отримали своє відображення і в історично-географічній термінології, в котрій зафіксовано розмаїття назв і термінів, основними з яких були «Русь», «Мала Русь», «Україна».

В літописах першої половини XVII ст. (Острозькому літописці та Львівському літописі) Україна з козаками розміщена на Дніпровському Правобережжі, а тогочасна Русь розташовувалася західніше цього району. В той же час русь і козаки є етнічно спільною групою населення, але останні мешкають лише на українських землях. Кордон між поляками та козаками проходить по Горині, Случі та Прип'яті.

Термін «Мала Росія» («Малоросія») з'явився ще на початку XIV ст. як грецьке запозичення, однак поширення набув лише після Переяславської ради 1654 р.

У працях козацьких літописів Самовидця і Грабянки назви «Мала Русь» і «Україна» вживалися щодо обох берегів Дніпра. Перше поняття частіше стосується Лівобережжя, друге Правобережжя.

У літописі С. Величка батьківщина Я. Острянина та Б. Хмельницького «Мала Росія» та «малоросійська Україна» розміщується на обох берегах Середнього Подніпров'я. На захід від цих територій (в районі Карпат) розташовувалися «далекі руські міста».

С. Величко, повідомляючи про активізацію козацького руху за дніпровськими порогами на початку XVI ст., для означення носіїв цього руху вживає назви «Русь і козаки», «руси і козаки україно-малоросійські», «малоросійський народ».

Територіально «українсько-малоросійські» землі у кількох випадках відділяються від «запорозьких» володінь. Ще Д. Яворницький відзначав, що запорозькі та українські землі це дві різні території (Моця 2010, с. 44).

На зламі XVII--XVIII ст. запорожці сприймали Дніпровське Правобережжя як «українське», відрізняючи його від Лівобережжя як «малоросійського». Згодом ці поняття використовувалися приблизно однаково. Території між Дніпром і Карпатами, які колись належали Київській державі, характеризуються як «руські, раніше православні» (внаслідок наступу католицизму). Заселяв подніпровські землі «руський люд», у якого були «предки українські». Сама ж Русь для запорожців розташовувалася на Волині та на інших сусідніх землях, підпорядкованих Польщі.

Гетьман І. Мазепа у листуванні з чиновниками «приказу Малої Росії» використовував малоросійську термінологію, а із запорожцями -- переважно українську.

Об'єднувальним чинником для всіх вищезгаданих регіонів було релігійне віровчення -- «православна греко-руська віра», «східна церква» тощо.

У міжнародній документації сусідніх держав бачимо чітке розмежування: російська сторона використовує малоросійську термінологію, а польська та турецька -- виключно українську.

З другої половини XVII ст. населення обох берегів Дніпра кілька разів іменується «українським народом», а не лише «малоросіянами» (хоча остання назва не зникає). Західноукраїнські центри (Львів та інші) лише один раз названо частинами «Малої Росії»; для них застосовують традиційні назви -- «Русь», «Руський край», «Руська держава».

Населення Лівобережної України згадується під такими назвами: «руси», «малоросіяни», «козаки», «малоросійський народ», «український народ», «простодушний козако-руський народ», «православний український козако-руський народ» або ж «козако-український народ». Території, що перебували під владою Польщі, названо «Русь», і там проживала «руська людина», у якої є «предки українські» (Моця 2010, с. 44).

Де ж були межі тогочасної України? Якщо навколо тлумачення етноніму «Україна» досі тривають суперечки, то стосовно початкової локалізації принципових розходжень немає. Абсолютна більшість дослідників погоджуються, що назва «Україна» стосувалася середнього Подніпров'я, яке межувало зі степом. Так, В. Липинський зазначав: «... клич відродження вийшов з тієї самої наддніпрянської полянської землі, що ... в часи Київської держави називалася Русь, а., починаючи з XVI ст., звалася Україною» (Наконечний 2001, с. 94). Власне це сприяло поширенню нового етноніму.

Б. Хмельницький чітко вказує про свої претензії «по Львів, по Холм і Галич», хоча при цьому чітко розмежовує Україну, Волинь і Поділля (Крип'якевич 1990, с. 174--175). В іншого видатного українця, Павла Чубинського, є чітке усвідомлення меж України, викладене у словах національного гімну: «від Сяну до Дону».

Відомо, що термін «Україна» пройшов семантичну еволюцію. «На початку XIX ст. офіційне вживання терміну Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідало колишній Гетьманщині). Польські джерела XIX ст. регулярно говорять про «Волинь, Поділля й Україну», під цією останньою розуміючи Київщину» (Лисяк-Рудницький 1994, с. 44).

Загалом «Україною став означуватися географічний простір, що простягався від земель донських козаків до північних графств Угорщини, від гирла Дунаю до точок північніше Сум та Харкова» (Шпорлюк 1996, с. 75).

Цю усю інформацію ми подали, аби показати, у якій інформаційній мішанині територіальних понять та уявлень жив і творив Т Шевченко. А що ж він включав у географічні рамки поняття «України»?

Вважається, що в Т Шевченка назва «Україна» охоплює всю територію, заселену нашим народом» (Наконечний 2001, с. 101). Але чи це так?

Скажімо, наслідуючи польську історіографію, поет виокремлює поняття «Україна» і «Волинь»:

«Розбрілись конфедерати

По Польщі, Волині,

По Литві, по Молдаванах

І по Україні».

З рядків: «Над Трахтемировим високо... З хатини видно Україну І всю Гетьманщину кругом» можна зробити висновок, що Україна і Гетьманщина не тотожні поняття для Т Шевченка. Тобто, перше поняття у нього очевидно виходить за рамки другого.

У рядках «Степи наші запродані жидові, німоті», ймовірно, маються на увазі території Запоріжжя. Слово «наші» вказує, що ці землі Т Шевченко відносить до поняття України, батьківщини.

Т Шевченко був обізнаний з історичними працями і багато подорожував. Але чи включав він у склад українських земель, скажімо, Закарпаття або Білорусь як колишню частину Русі?

Відомо про три великі подорожі Т Шевченка Україною. Перша подорож відбулася в 18431844 роках. Тоді молодий поет побував на Київщині, Чернігівщині й Полтавщині у широкому розумінні цих регіонів, які тепер охоплюють значно більше областей, зокрема, Сумську й Черкаську Глухів, Ромни, Лебедин та ін. (Остання подорож 2015). Восени 1843 року Т Шевченко побував у Суботові, колишній резиденції Б. Хмельницького. Тобто, фактично він відвідав колишню Лівобережну Гетьманщину і частину Правобережжя, район гайдамаччини.

Відомо про перебування поета влітку 1843 р. на Катеринославщині землях запорізьких козаків. Відвідавши Хортицю, Т Шевченко побував у м. Олександрівську, тепер Запоріжжя (Красицький 1959, 8-9).

У вересні 1843 р. Т Шевченко відвідав місця, де розташовувалися Чортомлицька й Нова Січ, відвідав Капулівку, де ще й досі зберігається могила кошового отамана Івана Сірка (Богуш 2008, 85-86).

Друга подорож Україною почалась у 1845 р. і охопила Чернігівщину, Полтавщину, Київщину.

Ставши співробітником Київської Археографічної Комісії, Т Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки.

У 1846 року Т Шевченко отримав доручення відправитися у Київську, Подільську і Волинську губернії для збирання культурної спадщини цих земель. Маршрут поета пролягав через такі міста як Васильків, Біла Церква, Брацлав, Могилів-Подільський, Кам'янець-Подільський, а далі на Волинь (Кучерук 2014). М. Дубина вважає, що Т Шевченко їхав із Кам'янця-Подільського до Проскурова, а звідти до Почаєва (Дубина 1962).

У вересні грудні 1846 р. мали місце археологічні подорожі Т Шевченка на Волинь та Поділля У кожному місті, містечку й селі (Острог, Дубно, Почаїв, Берестечко, Луцьк, Ковель, Вербки, Секунь, Вишнівець, Кременець) він робив замальовки культурно-історичних пам'яток, збирав фольклорний матеріал (Кононенко 2014).

1859 рік це останні, треті відвідини України. Поет побував у Києві і рідній Кирилівці. малоросія україна географічний шевченко

Збірка «Тарас Шевченко і Україна» дає нам уявлення які регіони України пов'язані з життям Шевченка. Це Сумська, Чернігівська, Київська, Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Дніпропетровська, Запорізька, Вінницька, Хмельницька, Волинська, Рівненська, Житомирська, Тернопільська (Почаїв, Вишнівець), Харківська області (Кононенко 2014, с. 149). Автори збірника дають інформацію, що Т Шевченко бував і на Луганщині, у містечку Олександрівськ. Однак, якщо дивитися контекст повідомлення, що Т Шевченко при цьому їхав на Дніпрові пороги через Пирятин, Катеринослав і Нікополь (Кононенко 2014, с. 79), то стає зрозумілим, що мова йде про Запоріжжя, яке у ХІХ ст. носило назву Олександрівськ.

До переліку мандрівок Т Шевченка Україною не входить АР Крим і 9 областей (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Одеська, Миколаївська, Херсонська, Донецька, Луганська). Галичину, Буковину й Закарпаття Тарас не відвідав із політичних причин, бо то була інша держава. Ми не можемо напевно констатувати про його уявлення щодо тих земель. Але відомо, що у Березані поет зустрічався з українським фольклористом і видавцем П. Лукашевичем, від якого дізнався детальніше про «Русалку Дністрову» альманах, що започаткував у Галичині нову українську літературу народною мовою (Кононенко 2014, с. 79). Крім того, є версія, що дід Т Шевченка по материній лінії Іван Бойко був опришком з Бойківщини, тобто, фактично з Галичини (Зборовський 2015).

З-поміж історичних українських регіонів Російської імперії Т Шевченко не був у Таврії і на Донбасі. Питання про його уявлення щодо належності цих земель і надалі залишається відкритим через брак документального матеріалу.

Отже, оскільки Т Шевченко практично не використовував інших назв, окрім «України», можна припустити, що сюди він включав усі інші поняття, які тоді циркулювали: Мала Росія, Гетьманщина, Русь та ін. Тобто, можна вважати, що територіально Шевченкова «Україна» охоплювала усі ці землі.

Таким чином, у Середньовіччі мала місце плутанина у використанні назв «Мала Росія», «Україна», «Русь» для позначення історико-географічних земель нашого народу. Майже кожне джерело бачило розташування цих назв по-своєму. Сам термін «Україна» у своєму розвитку пройшов семантичну і географічну еволюцію. Т Шевченко в окремих своїх поезіях розмежовує поняття «Україна» та її регіони (наприклад, «Волинь» згадується окремо). Однак аналіз творів Т Шевченка, географія його мандрівок та зацікавлень дозволяє припустити, що у власне розуміння України поет включав землі, які в різні епохи входили у поняття «Русь», «Гетьманщина», «козацька Україна», «Малоросія». Територіально Шевченкова Україна накладалася на усі ці землі.

Географічно-просторові уявлення Т Шевченка про землю, яку він називав у своїй творчості «Україною», ми можемо перевірити завдяки його подорожам по українських теренах, згадках у його поетичному доробку, співвідношенню використовуваних ним історико-географічних понять чи інформації щодо зацікавлень поета тими чи іншими регіонами. Відповідно до цих критеріїв, Т Шевченко міг вважати своєю великою батьківщиною території, на які претендувала козацька держава Б. Хмельницького і які відповідають поняттю «Русь», із включенням земель Слобідської України. Належність до цієї Шевченкової України Закарпаття, Донбасу і Криму залишається непідтвердженою і потребує подальших уточнень та досліджень.

Список джерел та літератури

БОГУШ, П., 2008, «Тоді ще живі були січовики...», Січеслав, 2, 85-86.

ГЕЛЕЙ, С., 2015, Тарас Шевченко творець національної ідеї, надхненник української незалежності, Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 25, Львів: Видавництво Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича, 11-43.

ДУБИНА, М., 1962, Шевченко і Західна Україна. Київ.

ЗБОРОВСЬКИЙ, П., Тарас Шевченко і Бойківщина. Режим доступу: http://turka-ua.net/publ/1-1-0-784 КОЗЛОВЕЦЬ, М., ФЕДОРЕНКО, В., 2014, Тарас Шевченко як творець сучасної української нації, Українська полоністика, 11, 147-171.

КОНОНЕНКО, В., ред., 2014, Тарас Шевченко і Україна: реком. бібліогр. покажч. Ч. 1. Київ. КРАСИЦЬКИЙ, Д. Ф., 1959, Шевченко на Катеринославщині, VIII наукова Шевченківська конференція. К.: Вид-во АН УРСР, 8-9.

КРИП'ЯКЕВИЧ, І. П., 1990, Історія України. Львів: Світ.

КУЗЬМЕНКО, А., 2015, Історичні та суспільно-політичні погляди Тараса Шевченка в процесі формування української національної самосвідомості, Вісник Черкаського університету. Серія «Філологічні науки», № 25(358), 7-11.

КУЧЕРУК, Л. Ю., 2014, Подорожі та знайомства Т Г Шевченка (до 200-річчя з Дня народження поета): бібліографічний огляд. К.: НУБіП України.

ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ, І., 1994, Історичні есе. Том I. К.: Основи.

МОЦЯ, О. П., 2010, Етнічні процеси в автохтонному середовищі на етапі ранньомодерної та модерної історії України, Український історичний журнал, 1,41-52.

НАКОНЕЧНИЙ, Є. П., 2001, Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. Львів.

Остання подорож Великого Кобзаря на Сумщину. Режим доступу: http://osvita.ua/vnz/reports/ukr_lit/18151/

ШЕПТИЦЬКА., Т., 2013, Зарубіжне українство в утвердженні образу Тараса Шевченка як «конструктора української нації», Українознавчий альманах, 12, 111-115.

ШПОРЛЮК, Р, 1996, Україна: від імперської периферії до суверенної держави, Сучасність, 11, с. 74-87. ЯБЛОНСЬКА, О., 2014, Тарас Шевченко духовний лідер нації, Волинь філологічна: текст і контекст, 18, 7-19.

References

BOHUSH, P., 2008, «Todi shche zhyvi buly sichovyky...» [The Sich Cossacks were still alive then]. Sicheslav, 2, 85-86. [In Ukrainian].

DUBYNA, M., 1962, Shevchenko i Zakhidna Ukraina [Shevchenko and Western Ukraine]. Kyiv. [In Ukrainian]. HELEI, S., 2015, Taras Shevchenko tvorets natsionalnoi idei, nadkhnennyk ukrainskoi nezalezhnosti [Taras Shevchenko as the creator of the national idea, the inspirer of Ukrainian independence]. Ukraina: kulturna spadshchyna, natsionalna svidomist, derzhavnist, 25, 11-43. Lviv: Vydavnytstvo Instytutu ukrainoznavstva im. I. Krypiakevycha. [In Ukrainian].

KONONENKO, V., ed., 2014, Taras Shevchenko i Ukraina: rekom. bibliohr. pokazhch. Ch. 1. [Taras Shevchenko and Ukraine: recommended bibliographic index. Part 1]. Kyiv. [In Ukrainian].

KOZLOVETS, M., FEDORENKO, V., 2014, Taras Shevchenko yak tvorets suchasnoi ukrainskoi natsii [Taras Shevchenko as the creator of the modern Ukrainian nation]. Ukrainska polonistyka, 11, 147-171. [In Ukrainian]. KRASYTSKYI, D. F., 1959, Shevchenko na Katerynoslavshchyni [Shevchenko in the Katerinoslav region], VIII naukova Shevchenkivska konferentsiia, 8-9. K.: Vyd-vo AN URSR. [In Ukrainian].

KRYPIAKEVYCH, I. P., 1990, Istoriia Ukrainy [History of Ukraine]. Lviv: Svit. [In Ukrainian].

KUCHERUK, L. Yu., 2014, Podorozhi ta znaiomstva T. H. Shevchenka (do 200-richchia z Dnia narodzhennia poeta): bibliohrafichnyi ohliad [Travels and acquaintances of Taras Shevchenko (to the 200th anniversary of the poet's birth): bibliographic review]. K.: NUBiP Ukrainy. [In Ukrainian].

KUZMENKO, A., 2015, Istorychni ta suspilno-politychni pohliady Tarasa Shevchenka v protsesi formuvannia ukrainskoi natsionalnoi samosvidomosti [Historical and socio-political views of Taras Shevchenko in the process of forming the Ukrainian national identity]. Visnyk Cherkaskoho universytetu. Seriia «Filolohichni nauky», № 25 (358), 7-11. [In Ukrainian].

LYSIAK-RUDNYTSKYI, I., 1994, Istorychni ese. Tom I [Historical essays. Volume I]. K.: Osnovy. [In Ukrainian]. MOTSIA, O. P., 2010, Etnichni protsesy v avtokhtonnomu seredovyshchi na etapi rannomodernoi ta modernoi istorii Ukrainy [Ethnic processes in the autochthonous environment at the stage of early modern and modern history of Ukraine]. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 1,41-52. [In Ukrainian].

NAKONECHNYI, Ye. P., 2001, Ukradene imia: Chomu rusyny staly ukraintsiamy [Stolen name: Why the Ruthenians became the Ukrainians]. Lviv. [In Ukrainian].

Ostannia podorozh Velykoho Kobzaria na Sumshchynu [The last trip of the Great Kobzar to Sumy region]. Available from: http://osvita.ua/vnz/reports/ukr_lit/18151/

SHEPTYTSKA., T., 2013, Zarubizhne ukrainstvo v utverdzhenni obrazu Tarasa Shevchenka yak «konstruktora ukrainskoi natsii» [Foreign Ukrainians in the assertion of the image of Taras Shevchenko as a «constructor of the Ukrainian nation»]. Ukrainoznavchyi almanakh, 12, 111-115. [In Ukrainian].

SHPORLIUK, R., 1996, Ukraina: vid imperskoi peryferii do suverennoi derzhavy [Ukraine: from the imperial periphery to the sovereign state]. Suchasnist, 11,74-87. [In Ukrainian].

YABLONSKA, O., 2014, Taras Shevchenko dukhovnyi lider natsii [Taras Shevchenko as the spiritual leader of the nation]. Volyn filolohichna: tekst i kontekst, 18, 7-19. [In Ukrainian].

ZBOROVSKYI, P., Taras Shevchenko i Boikivshchyna [Taras Shevchenko and Boykivshchyna]. Available from: http://turka-ua.net/publ/1-1-0-784 [In Ukrainian].