(Від)сутність батька у прозі про війну. На матеріалі творів сучасних південнослов’янських авторів

Размещено на http://www.allbest.ru/

(Від)сутність батька у прозі про війну. На матеріалі творів сучасних південнослов'янських авторів

Марина Гогуля

У статті розглянуто образ батька у романах «Стілець Еліяху» Ігоря Штікса, «Батько» Міленка Єрґовича, «Югославія, моя батьківщина» Ґорана Войновича. Ці твори об'єднані темами відсутнього батька, сирітства, кризи ідентичності, пов'язаності Югославських воєн з Другою світовою, внутрішньо фокалізованою оповіддю від першої особи.

Ключові слова: пам'ять, травма, воєнне письмо, батько, Югославській війни.

Summary

Gognlya M. The (ab)essenee of the father in the prose about the war. Based on the works by modern South Slavic authors. The article examines the image of the father in the novels ««Elijah's Chair» by Igor Stiks, ««Father» by Miljenko Jergovic, ««Yugoslavia, My Homeland» by Goran Vojnovic. These works are united by the themes of an absent father, orphanhood, identity crisis, the connection of the Yugoslav wars with the Second World War, an internally focalized first-person narrative.

Key words: memory, trauma, war writing, father, Yugoslav Wars.

Постановка проблеми

проза війна югославський

У сучасних південнослов'янських літературах, що належать народам, як пережили у 1990-х Югославські війни, доволі часто зустрічаються внутрішньо фокалізовані твори із сильним психологізмом, контекстуальним зануренням у суспільну повоєнну кризу, тяжінням до самоаналізу, осмисленням воєнних травм. Серед головних героїв трапляються не лише дорослі учасники бойових дій, військові і цивільні, а діти, які виконують роль спостерігачів. При цьому спостерігач може обсервувати як самі травматичні події війни, так і її травматичні наслідки, що даються в знаки вже після закінчення бойових дій. Травма може бути також успадкована, засвоєна з розповідями тих, хто її пережив. Нерідко такою травмою є втрата батька або втрата батьком батька. Розгляньмо цю проблему у сучасних південнослов'янських літературах, які через два десятиліття після закінчення Югославських воєн, продовжують осмислення цих подій.

Якщо в сучасній українській літературі твори про війну є зазвичай швидкою реакцією на трагічні події, що відбуваються зараз, під час війни Росії проти України, на події за якими можна спостерігати не лише на полі бою, а й онлайн, через новини, телебачення, то романи, які ми тут розглядаємо - «Стілець Еліяху» (2006) хорватського і боснійського письменника Ігоря Штікса, «Батько» (2010) хорватського і боснійського письменника Міленка Єрґовича, «Югославія, моя батьківщина» (2013) словенського прозаїка Ґора- на Войновича - створені після завершення Югославських воєн. Тому цей південнослов'янський досвід буде цікавим й українським читачам та дослідникам, адже російсько-українська війна рано чи пізно закінчиться і, ймовірно, подібні літературні моделі матимуть місце і в нас.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Тема втраченого унаслідок війни батька, хоч і є непоодинокою в літературних текстах, однак мало досліджувалася. Багато писалося про це на матеріалі «Родинної трилогії» сербської прозаїка єврейсько-чорногорського походження Данила Кіша, основна дія якої відбувається перед і під час Другої світової війни. У його романах «Сад, попіл», «Родинні печалі», «Клепсидра» головним героєм є хлопчик, батька якого, єврея Едуарда Сама, нацисти знищили у концтаборі. Данило Кіш при конструюванні образу батька надихався романом «Цинамонові крамниці» польського письменника єврейського походження Бруно Шульца, який теж перебуває у топі досліджень. Тож численні літературознавчі праці розглядають психологічні стани та юродство батька, його «метафізичний страх» на тлі війни, що наближається, як і дитячим травмам, пов'язаним із сирітством, спробами вижити та знайти себе у світі, що пережив Голокост. Дослі-дження про це належать, зокрема, Роману Кордичу (стаття 1983 року «Кіш і питання батька») [11], Мілеті Ачимовичу Івкову (стаття 1995 року «Образ батька у романах Данила Кіша») [2], Мілошу Буквальту (монографія 2003 року «Літературні портрети єврейських отців у прозі Бруно Шульца й Данила Кіша») [9], Марині Гогулі (стаття 2011 року «Образ батька у прозі Бруно Шульца і Данила Кіша») [4], Аллі Та- таренко (стаття 2016 року «Пишучи Батька: «шульцівський ген» у прозі Данила Кіша») [7], Саші Ілічу (стаття 2021 року «В ім'я отця і синів») [10]. Що ж до осмислення образу бать-ка у прозі про Югославські війни, то увага дослідників більше прикута до проблеми дитячої травми (наприклад, праця Дубравки Зими 2001 року «Хорватська дитяча література про війну») [12], тож ця стаття вигідно вирізняється науковою новизною. Попри це, не в останню чергу через власний національний досвід російсько-української війни, українські літературознавці все більше цікавляться темою югославських воєн у літературі - зокрема, їй присвячена кандидатська дисертація 2019 року Ольги Антонової «Рефлексія Балканської кризи 90-х років ХХ століття у сучасній сербській прозі (після 2000 року)» [1] та монографія початку 2022 року Оксани Пухонської «Поза межами бою. Дискурс війни в сучасній літературі» [6].

Мета статті - з'ясувати особливості образу батька у прозі про Югославські війни.

Виклад основного матеріалу

Однією з рис у сучасній хорватській, сербській, боснійській, словенській літературах є підкреслена тяглість Другої світової війни і Югославських воєн у 1990-х, де пробуджуються старі й невирішені міжетнічні конфлікти. Персонажі аналізованих тут творів нерідко зберігають травматичну пам'ять про події 50-річної давнини, коли хтось із родичів став жертвою вороже налаштованої армії. Доволі часто ця пам'ять стає зброєю - для помсти або для самозахисту. Нерідко йдеться про втрату батька або дідуся, про покоління, що росте без тат, про пошук і пізнання відсутнього батька. Як ця проблема реалізована у літературах південних слов'ян, що свого часу спі-віснували у комуністичній Югославії, розпад якої увінчався численними жертвами - розглянемо на прикладі трьох романів про війну, про пошук сином зниклого батька.

1. Ігор Штікс, «Стілець Еліяху» (2006). Роман боснійського і хорватського прозаїка Ігоря Штікса - про дві війни: Другу світову і Югославські. Про два геноциди: євреїв і боснійців. Основні події відбуваються у Сараєві, куди головний герой, австрійський письменник Ріхард Ріхтер, вирушає шукати свого справжнього батька - єврея, учасника Руху Опору Якоба Шнейдера. Адже дізнаючись, що його батько - не нацист (злочинець), а єврей (жертва), герой відчуває потребу знайти батька і пізнати себе заново, у метафоричному сенсі, «знову народитися». «Що означає той кровний зв'язок у нашому випадку? Хто ті батьки, проти яких я повставав, ті старі, яких я вважав злочинцями, бо вони мовчали, не каялися, бо вимагали, щоб інших душили в газовних камерах? Я ненавидів їх, бо належав до них. Тому я й написав «Відмежування» з люттю та огидою. Що мені зараз думати, коли кровний зв'язок мене переносить на бік задушених...» [8, 232] - розмірковує протагоніст. Цей факт переводить його в роль нащадка того, на чиєму боці правда.

Відкриття болючої правди - ніби ритуал обрізання (недарма у назві твору - стілець для обрізання; на ньому сидить син, гортаючи у синагозі списки жертв Голокосту). Син вирушає на пошуки батька в оточене Сараєво, ризикуючи життям. І саме ця поїздка призведе до самогубства героя, тут він порушить табу та пізнає болючу правду: в Сараєві Ріхард, сам того не знаючи, заведе роман з акторкою Альмою, яка виявиться його сестрою. У романі має місце мотив циклічності історії, повторення трагічної долі батька: Ріхтер покидає Альму з дитиною в череві, не знаючи про це, як і його батько свого часу лишає кохану дівчину-сестру, що чекає від нього дитину. В обох історіях стосунки закінчуються їх розривом і загибеллю дівчини.

Під час з'явлення сина батькові головний герой згадує рядки з «Одіссеї», де античний персонаж повертається після мандрів і пригод додому і таємно відкривається батькові. Але у романі Штікса така зустріч творить протилежний ефект: якщо старий Лаерт після зустрічі з сином Одіссеєм збадьорюється, набирається сил і допомагає йому здолати суперників, то Якоб, який дивом не загинув під час Другої світової війни, помирає скоро після зустрічі з сином. Син, який уособлює минуле життя, приносить із собою смерть: «Я тихо зачинив двері... Лаерт залишився з того боку, в своєму саду. Я покидаю його назавжди, нещасливішим, ніж я його застав, нещасливішим, ніж він був без свого сина» [8, 251]. Таким чином, спроби сина пізнати й виправити минуле закінчуються новими трагедіями. Протагоніст отримує безліч підказок долі, щоб зупинити пошуки батька, не починати роман з Альмою, однак, немов в античному епосі, безсилий перед долею.

2. Міленко Єрґович, «Батько» (2010). Роман боснійсько-хорватського письменника Міленка Єрговича також розгортається в Сараєві і також пов'язує події Другої світової війни і Югославських воєн. Ідентичність Добросла- ва - батька головного героя будується, як і в попередньому творі, радше на ролі жертви війни, ніж військового, хоча і в такому амплуа йому доводилося бувати. Він ніколи не був люблений своїм рідним батьком, який покинув його змалечку, пережив жорстоке ставлення матері, ревної прихильниці Незалежної держави Хорватії, адже 17-річним потрапив у югославські партизани і воював проти усташів. Коли повернувся хворим з фронту додому, «баба Штефанія ледве пустила його в дім, бо ж пішов з партизанами вбивати хорватів. Лежав у ліжку й марив, а вона казала йому здохнути... Вона не хотіла подати йому склянку води, а його палила спрага» [5, 25]. Страждав він не тільки за комуністичне минуле, а й за націоналістичне походження. За часів кому-ністичної Югославії молодий Доброслав мав перешкоди в отриманні медичної освіти, позаяк був сином хорватської націоналістки, засудженої за участь у русі усташів. Згадують йому його національне походження і його пацієнти-серби під час Боснійської війни в оточеному Сараєві: «Протягом усього березня 1992 року йому телефонували люди з Пале і радили виїхати. То був спосіб, в який вони виявили свою вдячність. Ішлося про незвичну пропозицію: вшивайся сам, поки ми тебе не проженемо, а, може, й уб'ємо» [5, 100]. Також Доброславу вже після війни закидають підозри, нібито він є сербом, адже не хоче приймати католицьке хрещення заради отримання хорватського громадянства. Тож попри зміни політичного устрою, максимою людської долі на цих теренах у всі часи можна вважати цитату з роману «Батько»: «Людина щодня мала доводити правильність перед собою і спільнотою» [5, 59]. Попри слабкість свого характеру, погане батьківство, Доброслав усе ж утілює певні ідеали сина - він лишається вірним собі, своєму покликанню бути лікарем і своєму місту Сараєву у всі часи.

Як і в попередньому романі, син постає певною мірою у ролі двійника батька: успадковує чимало його рис і багато в чому його життєвий вибір та нелюбов бабусі Штефанії: «З перспективи бабці Штефанії, я був гріхом комунізму проти неї особисто і проти Господа Ісуса Христа» [5, 7]. Син так само стикається з ситуацією, коли у Службі безпеки його спонукають, як онука діячки усташського руху, доводити свою лояльність владі Югославії. Але це вже не лише родинна доля - постійно доводити, що ти не ворог: на прикладі одного роду відображена доля національностей, які живуть у Сараєві. Через історію міста оповідач розповідає про ідентичність хорватів, боснійців, сербів, які його населяють і цим самим пізнає самого себе. Смертю батька закінчується сараєвський рід Єрговичів, а син, таки охрестившись і прийнявши хорватське громадянство, переїздить з Сараєва до Загреба. Таким чином, роман про пошук батька і прощання з ним є романом про Сараєво, яке оповідачу довелося залишити.

3. Ґоран Войнович, «Югославія, моя батьківщина» (2013). У романі словенського прозаїка сміливим є те, що персонаж-батько зображений у ролі воєнного злочинця - сербського генерала, а син виступає у ролі його судді і, через своє неприйняття й засудження, екзекутором. Твір закінчується самогубством батька після зустрічі з сином, що нагадує нам сюжет «Стільця Еліяху» Ігоря Штікса.

Значна частина твору присвячена історії втрати батька в дитинстві протагоніста. Генерал югославської армії, серб Неделько Бороєвич іде з родини через несумісні з дружи- ною-словенкою погляди і плани на життя. Примітно, що мати, ніби намагаючись виправити життєвий сценарів, вдру-ге одружується також на сербові. В основу дитячої травми лягає відчуження матері, для якої син є частиною минулого шлюбу, переїзди і неможливість знайти близьке оточення, усвідомлення власної самотності у світі, де «насправді немає нікого, кого я міг би назвати своєю сім'єю» [3, 215].

Самотністю пронизана не лише історія сина, а й батька. Неделько - сирота, адже його батьків убили під час Другої світової війни, а його син - сирота при живому батькові. Для Неделька єдиною сім'єю була армія: «Моїм життям була армія. Я сам був армія. Я в неї вірив так, як інші вірять у бога. У ту армію. І в державу, чиєю армією ми були. Чи ж я, по-твоєму, мусив скласти зброю, щоб кожен узяв усе, що хоче, від нашої держави?» [3, 281-282], а син ні в чому і ні в кому не може знайти сім'ю, травмою ніби запрограмований на руйнування стосунків з близькими людьми. Як і в романі Ігоря Штікса, пошуки батька, пізнання минулого і намагання його виправити призводить до нових трагедій. Як і в обох попередніх творах, спостерігаємо віддзеркалення батька в синові: «Відколи я повернувся з Відня, подумки часто порівнював себе з Недельком, впізнавав себе в ньому і його у собі. Чимраз частіше міркував про те, наскільки ми були схожі. Він був утікач, воєнний злочинець, а я - покинутий герой, але мене охоплювало відчуття, що власне життя покарало мене в той же спосіб, що і його. Ми обидва насправді переховувалися від людей і були замкнені в похмурих лабіринтах своїх внутрішніх світів, наче обидва відбували те саме покарання» [3, 293-294].

В «Югославії, моїй батьківщині» немало місця відведено тривожним розмірковуванням про те, чому люди йдуть на воєнні злочини, чому відбувається геноцид і як людина стає військовим злочинцем, і одною з причин тут називається травматична пам'ять. «Люди пам'ятають - то най-більше їхнє прокляття» [3, 130] - каже один із героїв роману. Пам'ять про нищення сербів під час Другої світової війни робить із батька, Неделька, причетного до злочинів у Славонії, хоч у творі до кінця не зрозуміло, наскільки той причетний до вбивств цивільних: «Ці трупи на фотографії, яку тобі показав Бране... Оті трупи, перед якими я стою... Сподіваюся, ти знаєш, що це не я складав їх на купу. Я їх тільки знайшов. І потім стояв там і дивився на них, і згадав історію свого батька... І купу, на якій лежали трупи його, моєї, твоєї рідні. Я стояв там - і все це пролітало мені в голові. Усе моє життя. Уся та наша проклята доля. І тоді я зрозумів, хто я такий... І які ми всі маленькі і маловажні, і як уся та партія, яку я намагаюся зіграти, насправді безсен- совна й надмірна... Усе для мене було наперед визначено. Ніколи в цьому не існувало ніякого вибору... Це доля» [3, 277]. Як і в романі Ігоря Штікса, має місце концепт долі, перед примхами якої людина безсила: «Та, попередня війна, продовжилася цією війною, просто продовжилася, й Мілутино- ва доля стала моєю долею» [3, 278]. Друга причина злочинів проти людяності, вже за версією сина, полягає в емоціях, у такому стані любовної туги чи ностальгії за своїм, який називають на Балканах «севдахом». Подібна ідея зустрічається і в романі Міленка Єрговича, де оповідач пояснює мотиви злочинів проти людяності «ностальгією за самотністю»: «Туга за Великою Сербією чи за будь-якою іншою Великою є водночас тугою за ідилічною самотністю, коли знову більше нікого на тисячі кілометрів довкруж уже не буде. Тому є і Ясеновац, тому Сребрениця чи Вуковар... Наші місця страт дуже оригінальні, як і причини наших різанин. Масові поховання є тугою за самотністю» [5, 186].

Висновки

Таким чином, маємо справу з прозовими творами про втрату і пошук батька, а також, у ширшому сенсі, про втрату і пошук батьківщини і власної ідентичності. Поширеними у романах Штікса, Єрґовича, Войновича є мотиви невідворотності долі й безсилості проти історії, са-мотності й нелюбленості батьком, смерті, що повертається разом зі спробами пізнати і виправити минуле, циклічності історії в якій син повторює шлях батька. Все це свідчить про незавершеність війни, яка і досі є сильною больовою точкою, у ментальному сенсі та тривалість її в пам'яті. Таким чином, література про війну як про травму є намаганням хоча б спробувати осмислити і виправити її деякі помилки.

Список використаної літератури

1. Антонова О. Рефлексія Балканської кризи 90-х років XX століття у сучасній сербській прозі (після 2000 року): автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.01.03. Київ, 2019. 20 с.

2. АВимовиВ Ивков М. Лик оца у романима Данила Киша. Свеске. №7(24). 1995. Str. 101-112.

3. Войнович Ґ. Югославія, моя батьківщина. Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. 304 с.

4. Гогуля М. Образ батька у прозі Бруно Шульца і Данила Кіша. Компаративні дослідження слов'янських мов і літератур. Пам'яті академіка Леоніда Булаховського. №15. 2011. с. 343-355.

5. Єрґович М. Батько. Чернівці: Книга ХХІ, 2019. 192 с.

6. Пухонська О. Поза межами бою. Дискурс війни в сучасній літературі. Брустурів: Discursus, 2022. 288 с.

7. Татаренко А. Пишучи Батька: «шульцівський ген» у прозі Данила Кіша. Бруно Шульц: тексти і контексти. Матеріали VI Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі. Дрогобич: Посвіт, 2016. с. 357-372.

8. Штікс І. Стілець Еліяху. Чернівці: Книги ХХІ, 2017. 304 с.

9. Bukwalt M. Literackie portrety zydowskich ojcow w prozie Brunona Schulza i Danila Kisa. Wroclaw: Wydawnictwo Uniwersytetu Wroclawskiego, 2003. 184 s.

10. Ilic S. U ime oca i sinova. Pescanik.net. URL: https://pescanik. net/u-ime-oca-i-sinova/ (дата звернення: 17.08.2012).

11. Kordic R. Kis i pitanje oca. Treci program. №59. Jesen 1983. Str. 91-113.

12. Zima D. Hrvatska djecja knjizevnost o ratu. Polemos. №4. 2001. Str. 82-122.

Размещено на Allbest.ru