"Сьогодні, коли я чую, як гримить грім... ": війна очима дітей

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Сьогодні, коли я чую, як гримить грім...»: війна очима дітей

Інна Кошова

У статті представлена російсько-українська війна в особистому сприйманні дітей. Стаття побудована на основі учнівських есе, написаних у 2022-2023 роках. Мета статті: зберегти ці тексти, адже вони - це частина новітньої української історії. У творах дітей війни спостерігаємо зміну пріоритетів, філософічність, усвідомлення своєї національної ідентичності, переосмислення літературного матеріалу, емоційність, посилення патріотизму.

Ключові слова: війна, діти війни, пріоритети, цінності, національна ідентичність, патріотизм, філософічність.

Summary

«Today, when I hear the thunder rumbling...»: War through the eyes of children

Koshova I.

The article presents the Russian-Ukrainian war in the personal perception of children. The article is based on student essays written in 2022-2023. The purpose of the article is to preserve these texts, because they are a part of recent Ukrainian history. In the works of children of war, we observe a change in priorities, philosophising, awareness of one's national identity, reinterpretation of literary material, emotionality, strengthening of patriotism.

Key words: war, children of war, priorities, values, national identity, patriotism, philosophicalness.

війна діти ідентичність патріотизм

«24.02.2022. Путін почав війну. Точно папа поїхав на війну, я просто боюсь за нього. Обстріл ще не почався, але думаю, що скоро почнеться. Мене лякає, що буде з папою, оце і все. 25.02 я їду до бабусі і буду в безпеці» (Варвара Колос, 11 років, запис у дитячому «Щоденнику»).

«Що таке щастя? Колись я, як і більшість людей, вважав, що щастя в грошах, в красивому одязі або ж в крутих автівках. Але, як тільки почалася війна, я зрозумів, що гроші та автівка тебе не врятують від мінометного обстрілу. Мені пощастило, що я живу в центральній області, яка досить тиха, тому окупантів не бачив. Але як тільки я чую сирену, то мені стає лячно. Я навіть уявити не можу, що зараз відчувають люди, які знаходяться на окупованих територіях. Напевно, для них немає більшого щастя, ніж пережити ще один день і не загинути від обстрілів. На мою думку, зараз усі українці хочуть тільки одного - мирного неба над головою і не прокидатися з думкою: «Це мій останній день?» (Владислав Атамась, 10 - М клас).

Думка про те, що я колись про все це напишу, не полишала мене з самого початку війни. Усвідомлення того, що на наших очах твориться історія, що колись про це напишуть у підручниках, а письменники складатимуть твори, постійно межує з чимось неймовірним, не усвідомленим до кінця, незбагненим, а може, й незбагненним, що це все відбувається насправді, що це реально. Здається, що скоро я прокинуся, і виявиться, що це був тільки сон, бо такого ж не може бути ... Але це не сон. Коли моїм учням треба було писати есей, я до пропонованих програмою тем додала ряд своїх. У той вечір, коли я писала теми, була гроза, було страшно чути грім, все здавалося, що це не грім. Так і виникла ця тема: «Сьогодні, коли я чую, як гримить грім.» І багато дітей мене зрозуміли й обрали саме її.

«Сьогодні, коли я чую, як гримить грім, у мене по шкірі біжать мурашки. Хоча це відчуття для мене знайоме. Після того, як ми з батьками в 2014 році покинули моє рідне місто Донецьк, я ще довго боялася салюту, грому, літаків та інших гучних звуків. За свої 16 років у мене було чотири домівки в різних містах. Але я розумію, що життя - дорожче за все! Війна - це жахливо...» (Олександра Балакіна, 10 - М клас).

«Сьогодні, коли я чую, як гримить грім, я думаю лише про те, в який час ми живемо, час, коли в твоєму рідному місті не залишилося твоїх друзів, коли ти більше всього переживаєш за свою країну, коли звук сирени - це не просто тренувальний звук у початковій школі... Та все ж, коли я чую, як гримить грім і краплі дощу б'ються об моє вікно, я відчуваю спокій, тому що все те, що було надворі, затихає. Ні шуму машин,ні галасу людей, неначе ти один зі своїми думками, мов люди просто зникли» (Роман Марченко, 10 - М клас).

Діти найчутливіші, вони реагують щиро, просто, без фальші, тому мені було так важливо почути їхні справжні думки, не трафаретні фрази, списані з інтернету. Так і вийшло. Більшість написали дуже щирі зізнання, філософські розмисли про сенс життя і щастя. Вони зразу якось подорослішали і почали говорити про зміну ціннісних пріоритетів, про те, що тепер вони мріють про інше, а довоєнні мрії й бажання здаються їм смішними й неважливими.

«Щастя - це...

Знаєте, перед початком війни мене ніколи не турбувало це питання, адже я був щасливий. У будь-який момент вдома я міг взяти та обійняти свого котика, піти на кухню, вкрасти печива. Щороку ми з батьками і братом їздили за кордон на відпочинок, думали про маленькі проблеми, і саме через такі спогади хочеться зрозуміти для себе, а що ж таке щастя. На мою думку, щастя не має конкретного визначення, адже для кожного воно своє. Для мене, наприклад, це ті моменти з життя, які я потім згадуватиму з усмішкою чи сміхом, це просте й безтурботне життя, коли найбільша проблема - це незданий вірш з літератури. Проте інші люди знаходять своє щастя в зовсім інших речах. Я впевнений, що існує безліч речей, які можуть зробити людей щасливими. Філософ з мене нікудишній. Я просто сказав, що я не знаю, воно у всіх своє. Що я точно знаю, так це те, що щастя саме з неба не впаде. Його треба шукати й досягти». (Денис Заболотний, 10 - М клас).

За цими текстами можна відновити хронологію війни в її особистому сприйманні кожною людиною окремо. «Вже йде 48 день протистояння України за її свободу і незалежність. Загарбники думали, що ми не витримаємо й тижня, але весь народ показав себе вірним і незламним. Всю історію Україна боролася за право на своє існування, і зараз той момент, коли вона нарешті здобуде своє справедливе місце в світі, а всі ті немислимі злочини в 21 столітті не залишаться безкарними. Я вірю в перемогу нашого народу. Але мені дуже тяжко дивитися на зруйновані міста, які тільки почали процвітати, і мертвих людей, які жили звичайним життям і навіть не думали, що війна може прийти в їхній дім. Звісно, міста відбудують, але людей вже не повернеш» (Марія Волощук, 10 - М клас).

«Почалася повномасштабна віна. Вбивають мирних жителів, дітей і жінок. Багато людей заради безпеки виїхали закордон, я в тому числі. Але я виїхала без своєї сім'ї, я тут одна... Я ніколи не відчувала себе такою самотньою. Я хочу додому. До батьків, до сестер і братів, до своїх тваринок. Напевно, саме в цей час я навчилася бути самостійною, правильно визначати пріоритети, цінувати те, що раніше не цінувала. «Скрізь добре, а вдома краще». Це правда. Саме вдома я відчуваю себе комфортно, на своїй рідній землі. Навколо мого дому є ліс, я там часто гуляла. Ніде нема такого, як в Україні. Я хочу додому, тому що мене там чекає моя сім'я і друзі. Я дуже сподіваюсь, що скоро все закінчиться. Наша країна сильна і непереможна! Я хочу додому, а мій дім - Україна!» (Єва Джигіль, 10 - Ф клас).

«Я хочу додому, але не в саму будівлю, а до свого колишнього життя, яке було до війни. ...Минуле повернути неможливо, але якщо б я мала таку можливість, то повернулася б у ті часи, де я почувалася на своєму місці, вдома, у рідних Черкасах. Хочу додому, навіть до школи. Я впевнена, все налагодиться і ми знову зустрінемося за великим столом, обговорюючи перемогу. Ось що для мене означає дім» (Аріна Афанасьєва, 10 - Ф клас).

«Ще декілька днів тому я був удома, навчався, займався чимось і допомагав батькам зі збором допомоги людям. У середу було вирішено: їдемо «прямо зараз». Нині я в Німеччині, нас прихистила сім'я німців у невеличкому селі. Чи є в цьому сенс? Головною метою виїзду є закінчити тут школу і вступити тут в університет. ...Хочеться додому, тут все незрозуміле, по-іншому, інша мова, інша система. У мене вдома залишилися бабуся з дідусем і батько. Дуже складно було прощатися з рідними та виїжджати, я зрозумів «Камінний хрест» Стефаника. Це було дійсно важко, але я бачив, що моїй мамі занадто боляче було на душі, тому з нас трьох (ще братик) я був «на позитиві», підтримував їх, підіймав настрій, але це все було маскою, мені правда дуже складно покидати Україну, але мої батьки безробітні, там поряд війна і українська економіка спустошена. Я не вірю в офіс президента, але вірю в ЗСУ і допомогу партнерів, що приведуть Україну до розквіту, якої бажали всі вже неживі письменники, політики-націоналісти» (Даніель Островський, 10 - Ф клас).

«Україна тримається вже 385 днів. Зараз наша Батьківщина проходить найскладніші часи з моменту незалежності, ...але Україна обов'язково вийде на провідні позиції у світі, ми вже довели всьому світу, що ми заслуговуємо на це, ми все відбудуємо, ми переможемо!» (Олександра Балакіна, 11 - М клас).

Діти усвідомлюють усю жахливість війни («Війна - це одне з найжахливіших явищ у світі. Я вважаю, що після війни все налагодиться, все, окрім втрачених життів» (Дмитро Казека, 10 - Ф клас)). У моїх класах з'явилися діти, котрі переїхали з окупованих територій. Хлопчик з Харкова залишається й тепер. «Я не хочу повертатися додому, тому що я розумію, що не буде все, як раніше. У мене, як і у всіх людей, є певна емоційна прихильність до місця, де я народився, дорослішав, навчався і знаходив нових друзів. Але все не буде, як раніше. Того місця, де я прожив усе своє життя, вже немає. Я говорю не про будівлі, вулиці, історичні об'єкти та інфраструктуру, а про затишок, атмосферу та людей, які вже не зможуть жити далі так само спокійно, як і раніше. Моя сім'я, друзі та знайомі були змушені залишити свій рідний куточок і їхати в безпечне, але зовсім незнайоме їм місце з думкою про те, що, можливо, вже ніколи не повернуться. Я хотів би повернутися туди, де я отримував незабутні враження та емоції, але цього, на жаль, не буде. Для мене буде краще там, де моя сім'я буде в безпеці. А місця, де відбуваються щоденно активні воєнні дії, не можна назвати безпечними. І поки зі мною моя сім'я, там мені буде комфортно. Там і буде мій дім!» (Олександр Темний, 10 - Ф клас).

Тексти дітей війни й тексти дітей довоєнних періодів абсолютно різні. В аналізованих текстах можна відзначити:

• філософічність - діти стали більше аналізувати й роздумувати (звертають на себе увагу велика кількість запитань майже в кожному тексті («Що таке щастя?», «Чи був у цьому сенс?», «Якщо ми будемо розмовляти російською, як ми можемо називатися українцями?»), запитання до себе («Це мій останній день?»), до дорослих («Коли ви будете вирішувати це питання, коли на нас знову нападуть?»), до нападників («За що ви на нас напали?»);

• спостерігається усвідомлення своєї національної ідентичності, свого місця, своєї ролі (де я можу бути корисним, як я можу допомогти країні), окреслення простору комфорту (моя родина, мій дім, моє місто, моя країна), усвідомлення рідного й чужого (я хочу додому, там моя родина, мої друзі, а тут все чуже, інше, незрозуміле, чужа мова),

• зміна пріоритетів, переважання духовного над матеріальним («жити без сирен», «немає більшого щастя, ніж пережити ще один день і не загинути від обстрілів», «зараз усі українці хочуть тільки одного - мирного неба над головою»), усвідомлення справжніх цінностей, тлінність матеріального, яке може зникнути в одну мить, і важливість людського життя (машина, гроші, одяг не захистять тебе від бомбардування), важливість людяності, безкорисливості, допомоги, підтримки;

• переосмислення літературного-критичного й художнього матеріалу («я зрозумів «Камінний хрест» Стефаника», «За що боролися шістдесятники, письменники Розстріляного відродження?», «Я думаю про творчість Маланюка» тощо);

• віра в свій народ, у свою армію, віра в перемогу («я вірю в перемогу нашого народу»; «наша країна сильна і незламна»; «я не вірю в офіс президента, але вірю в ЗСУ і допомогу партнерів», «незважаючи на терор, відсутність совісті та зомбованість сусідньої держави, українці вірять в ЗСУ, перемогу»; «Слава Україні!», «Слава нації!» (до речі, жодного разу в текстах довоєнних дітей не було таких слів), небажання будь-якого миру, а лише миру переможного (лише в одному тексті були слова про те, що люди мають домовлятися («просто сісти й поговорити»), тоді б, мовляв, війни не було).

• аналіз історичної ситуації («Всю історію Україна боролася за право на своє існування» (Марія Волощук), «напрямок, у якому розвивається наша країна, є досить чітким та прямує на Захід, подалі від Росії», «Росія. Радянський Союз. Чому ці дві речі навіть бридко згадувати?», «майже вся українська історія пройшла в окупації, розкраданні нашої культурної спадщини, знищенні нас - українців. І найбільше тут постарався, звісно ж, Радянський Союз» (Денис Заболотний));

• гордість за свій народ («Поки якісь безідейні орки лізуть м'ясом на наші землі, найкращі розуми, творці кладуть свої голови, захищаючи нас» (Денис Заболотний); «Ми доводимо не лише країні-агресору, а й всьому світові, що волю в нас не відібрати»; «Не можливо бути українцем і не бути сміливим (справжнім українцем, а не зрадником, який тікає, відмовчується, чим підтримує країну-агресора). Не лише за цей рік війни, а й за всю історію нашого народу ми довели, що сміливість у нас в крові, у ДНК» (Анастасія Матвієнко, 11 - М клас));

• аналіз історичної перспективи («ми просто не можемо упустити шанс укріпити нашу особливість та вбити всім у мізки, що Україна - не якийсь там молодший брат Росії»).

Минув рік війни. Змінилося українське суспільство, змінилися й тексти дитячих творів («На сьогоднішній день, живучи вже рік, коли в країні війна, українці багато чому навчилися: тримати ґаджети зарядженими, волонтерити, не боятися, мати «тривожні валізи», говорити українською, довіряти Богу і ЗСУ» (Єва Джигль, 11 - Ф клас). Сьогодні вони по-дорослому намагаються аналізувати проблеми, які спостерігають в нашій державі («Однією з найбільших проблем сьогодення є корупція. Вона знищує довіру громадян до влади. Якщо не зупинити цей злочинний процес, наша країна не зможе розвиватися і стати сильною та процвітаючою державою. Важливо згадати про екологічну проблему. ...Невідомо, в яких умовах житимуть наступні покоління» (Назарій Козинець, 11 - М клас); «Мова - питання, що пройшло не одне десятиріччя, питання, що завжди вважалося «не на часі».

А коли ми будемо його розглядати? Коли на нас знову нападуть і ми будемо знову відстоювати мову й культуру життям? Коли ворог приходить на нашу землю, перше, що він робить - змінює мову. Змінюються всі назви, забороняються всі мови, окрім мови окупанта. Ліна Костенко писала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову»... Коли росіяни говорять російською - це гордість, бо вони цінують культуру своєї країни, а коли українці говорять українською - це націоналізм? Ми маємо багато так званих «українців», що пропагують «руський мір». Кажуть, що так нам буде краще. Але за що вбивали та переслідували шістдесятників? Ми вивчаємо в школі «Розстріляне Відродження», «дисидентство». Навіщо? Щоб зневажати те, що вони зробили для нашої країни?Якщо ми будемо розмовляти російською, як ми можемо називатися українцями? Мова - це культура, життя, нація, народ, країна! Прошу вас, не відкладайте українську! Це не справа, яку можна виконати завтра! Це ваша свідомість, ваша країна! Давайте перемагати українцями! Слава Україні! Слава нації!» (Аня Карпенко, 11 - М клас); «І не треба мені казати про нашого сусіда! Саме ми довели до цього і дозволили зробити війну на нашій території. ...Ми не хочемо пропагувати своїм дітям російську культуру. ...Адже у нашій свіжій пам'яті регулярно з'являються образи закатованих письменників, дисидентів та політичних в'язнів, про яких ми дізнаємося на кожному уроці, як вони захищали наше майбутнє ціною свого життя» (Аріна Афанасьєва, 11 - Ф клас)).

Пишуть іноді про звиклість до війни («Люди, як би це прикро не звучало, звикли до війни, до всіх тих незручностей, що вона приносить» (Єгор Цах, 11 - М клас)), про тих, кому байдуже мовне питання, про важливість українського слова в ідеологічній боротьбі («Не забувайте, мова - найпотужніша зброя. Тобто зневажайте все російське, плекайте наше - людське, українське» (Аріна Афанасьєва, 11 - Ф клас)).

Сьогодні діти пишуть на різні теми, далекі від війни, але війна «вривається» і в ці твори, вривається в їхні спогади, ділить життя на щасливе «колись» і тепер, і вони мріють про те, як буде все добре, коли війна закінчиться. «Сьогодні я вам розповім про найкраще місце на землі! Це чарівне місце знаходиться в горах. Воно зветься Східниця. Я дуже щаслива, що потрапила туди. Я почну з того, що там зовсім не так, як у нас. По-перше, мова зовсім відрізняється від нашої. Друге, ви бачили в лісах і парках білок? Так ось. У наших лісах білки рудого кольору і зовсім не йдуть до рук. А в Східниці білки чорного й чорно-коричневого кольору. І якщо постукаєш смачненькими горішками, то білка прибіжить і полізе тобі по нозі, по животику, по руці. Вони як домашні. Ви спитаєте, звідки я знаю? Я відповім: «Я була там, і по мені лізло більше десятка білок». Я навіть з гірськими зміями знайома, тому що одна змійка уже залишила слід на мені, тобто вкусила. Ще у Східниці є прекрасна річка Стрий. Там дуже багато каміння і зовсім не глибоко. Ще через річку є високий міст на мотузках і прекрасний краєвид на гори! А сьогодні мені мама розказала, що росіяни обстріляли Дрогобич, а я їздила туди в лікарню, коли мене вкусила змія. Я дуже, усім серцем хочу, щоб війна закінчилась, тоді я зможу знову поїхати в Східницю» (Варвара Колос, 6 - А клас).

Отже, коли кажуть, що сучасні діти не такі розумні, як були діти колись, їм нічого не цікаво, я з цим не погоджуюсь. Є такі, що говорять російською, вважають це крутим, мріють жити в іншій країні, але є й ті, що мислять глибоко, аналітично, їх багато. Учитель-словесник не має права проводити урок абияк, особливо сьогодні. Не секрет, що є діти, які не люблять нашу літературу, захоплено читають зарубіжну, а не свою. У цьому наша провина. Сьогодні не було б війни, якби ми і раніше казали «Слава Україні! Слава нації!», якби й раніше щодня була хвилина мовчання, адже в дитячій свідомості відкладалися б ці слова про вшанування пам'яті героїв, які віддали життя за волю України, якби ми щоразу на літературному матеріалі, долучаючи історію, вказували на страшні випробування нашого народу, на жахливу повторюваність історії й історичних помилок. Вважаю, що вчитель - це не робота, це місія. Маємо сіяти ті важливі зерна патріотизму, любові й пошани до всього українського, але без надмірного пафосу, награності (діти це дуже відчувають, один мій учень принципово не вдягав вишиванку, коли про це повідомляла адміністрація школи, а приходив у ній у будень, коли цього сам хотів), робити просто, тихо й щиро, на кожному уроці, демонструючи свою любов, своє сприймання кожного письменника як рідного, переймаючись його долею, його болями, захоплюючи дітей своєю розповіддю, розкриваючи глибинний зміст текстів, виводити літературу в життєвий простір. І тоді ті зерна, переконана, впадуть на благодатний ґрунт.

Размещено на Allbest.ru