Втілення концепцій "проміжного простору" та "бездомної ідентичності" у романі Й. Тавади "Мемуари білих ведмедів"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

ВТІЛЕННЯ КОНЦЕПЦІЙ «ПРОМІЖНОГО ПРОСТОРУ» ТА «БЕЗДОМНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ» У РОМАНІ Й. ТАВАДИ «МЕМУАРИ БІЛИХ ВЕДМЕДІВ»

Ланова Вікторія Володимирівна аспірант

кафедри зарубіжної літератури

Анотація

тавада письменник бездомний ідентичність

В даній статі розглядаються теоретичні аспекти творчості письменників, що є носіями так званої «бездомної ідентичності». Особлива увага приділяється дослідженню постколоніального компоненту творчості сучасної німецько-японської письменниці Й. Тавади. До аналізу роману «Мемуари білих ведмедів» застосовуються основні теоретичні постулати Г. Бгабги.

Ключові слова: мультикультурализм, постколоніалізм, «проміжний простір», «бездомна ідентичність», опозиція «свій-чужий».

Виклад основного матеріалу

Глобалізаційні процеси на межі століть викликали цілий ряд змін, як якісного, так і кількісного характеру. Активні міграційні процеси, що відбуваються у сучасному світі, призводять до трансформації способів самоідентифікації особистості. Так, зокрема для мирного співіснування культур різних народів в межах певної території необхідно адаптуватися до нових реалій. Співіснування культур веде до трансформації останніх через їх взаємодію, тобто відбувається діалог культур. Результатом глобалізації стала поява так званої «мультикультури» - продукту глобалізації, який істотно впливає на формування етнокультурної ідентичності окремого індивіда.

Ефективною формою взаємодії культур, що відповідає духу сьогодення, є міжкультурна комунікація. Вона демонструє свою актуальність у нестабільному, хаотичному, готовому до безперервного оновлення світі та привертає увагу до зон взаємного впливу різних культур [1, c. 107]. В постколоніальній теорії вищезазначена зона отримала назву «культурного пограниччя» або «проміжного простору». На думку постколоніального теоретика Г. Бгабги, особам, що опинилися «поміж» двох культурних полюсів, властивий окремий тип мислення. Такий тип мислення, який в літературознавчих колах прийнято називати пограничною свідомістю, є однією з головних рис носіїв так званої «бездомної ідентичності», яку дослідник характеризує як «надтериторіальний та міжкультурний стан» [2, c. 9]. Втім, варто наголосити, що «бездомність» в даному випадку не означає відсутність домівки, не є одиницею просторового виміру. На думку американського дослідника Л. Тайсона: «Бездомність - це емоційний стан: бездомні люди не відчуваються себе на своєму місці навіть у власних домівках, тому що вони є чужаками для будь -якої культури, затим відчувають свою внутрішню бездомність» [3, c. 250]. Таким чином, «бездомність» радше асоціюється з постійними коливаннями між «своїм» та «чужим», а також неможливість вписатися в жодну з категорій. Внаслідок таких коливань виникає зона взаємного дотику з властивою їй гібридністю.

Метою нашої роботи є дослідження концепції «проміжного простору» Г. Бгабги в романі Й. Тавади «Мемуари білих ведмедів». Поставлена мета зумовлює вирішення наступних завдань: визначити характерні риси поетики японсько-німецької письменниці; проаналізувати опозицію «свого-чужого» в романі Й. Тавади; застосувати визначальні теоретичні постулати Г. Бгабги, а саме його концепцію «проміжного простору», до аналізу роману Й. Тавади «Мемуари білих ведмедів». Відсутність у вітчизняному літературознавстві досліджень творчості Й. Тавади, загалом, та її роману «Мемуари білих ведмедів», зокрема, зумовлює актуальність нашого дослідження. За основу для виконаного аналізу були обрані праці, що присвячені постколоніальним дослідження. Це, передусім, «Локалізація культури», а також «Нація та нарація» Г. Бгабги.

Творчість авторів надтериторіального характеру, які володіють особливою міжкультурною чуттєвістю, привертає увагу літературознавців. Особливий інтерес викликають твори сучасної письменниці-білінгва Йоко Тавади, яка пише німецькою та японською мовами. Народилася майбутня письменниця в 1960 році в Токіо, Японії. Варто зазначити, що Йоко Тавада була удостоєна таких престижних літературних нагород, як премії А. Шаміссо, Р. Акутагави, Д. Танідзакі, Й. Гете та Г. Клейста, що в свою чергу свідчить про визнання автора не лише у себе на батьківщині, а й в Німеччині, куди в 1982 році письменниця емігрувала. Будучи носієм протилежних культурних та мовних парадигм, письменниця значну уваги приділяє питанням національної ідентичності, втім, характерною ознакою її прози, є осмислення проблем суспільства та культури з філологічної точки зору. Таким чином, свою мету письменниця вбачає в дослідженні лінгвістичних та соціальних практик, які певною мірою впливають на характер письма. Зокрема, про свої творчі пошуки японсько-німецька письменниця зазначає наступне: «Коли я познайомилась з європейською культурою та сучасними концепціями ідентичності, я помітила, що пошук ідентичності не є сингулярним. Однак дана думка не відповідала моєму власному світогляду. Так, підсвідомо я почала пошук умов, за яких різні типи ідентичностей утворюють спільний простір» [4, c. 12]. В рамках такого соціо¬лінгвістичного формування доречно аналізувати останній на сьогоднішній день роман Йоко Тавади «Мемуари білих ведмедів», що є художнім втіленням постколоніальної теорії «проміжного простору» Г. Бгабги.

Твір складається з трьох частин, головними героями яких є три покоління антропоморфних ведмедів. Особливої уваги заслуговує наративна стратегія, що була втілена автором. В першій частині оповідь ведеться від першої особи - безіменної ведмедиці, яка емігрувала з Радянського Союзу до Германії та Канади. Працюючи артисткою у цирку та користуючись значною популярністю, ведмедиця вирішує написати автобіографію. Загалом, ведмедиця нагадує звичайну людину: вона працює, ходить по крамницям, читає книжки та навіть час від часу бере участь в міжнародних конференціях. Лейтмотивними в першій частині є проблеми мови, письма та лінгвістичного бар'єру, з якими стикається головна героїня-ведмедиця. Так, зокрема, вона неодноразово підкреслює, що митець залежить від середовища, в якому перебуває. Однак, якщо це середовище є ворожим або чужим, то така особистість не може реалізувати свій потенціал у повній мірі. На думку Г. Бгабги, особистість, яка перебуває за межами власного культурного простору, відчуває розгубленість та втрату орієнтирів. Саме в такій ситуації опиняється ведмедиця після міграції з Радянського Союзу до Германії. Втрачаючи власне коріння, вона нібито застрягає поміж двох світів та на певний час втрачає можливість писати: «Vor meiner Exilzeit hatte ich viel zu schreiben. Die Schreibstoffe vermehrten sich wie Maden auf einer Leiche. Aber seitdem ich hier bin, habe ich keinen Anschluss mehr zu dem, was ich war. Als ware der Gam der Erinnerungen abgeschnitten. Es geht an keiner Stelle weiter» [5, c. 75]. Аби позбутися культурної дислокації, ведмедиця вирішує не просто опанувати німецьку мову, але й почати писати цією мовою, однак редактор висловлює своє невдоволення таким рішенням: «Nein, das geht nicht! Du musst in deiner Muttersprache schreiben. Du musst dein Herz ausschutten, und es muss in einer naturlichen Weise geschehen!» [5, c. 67]. Однак, ведмедиця вважає, що причини невдоволення редактора мають політичний характер: «Ich war durcheinander, denn Wolfgang roch nicht nach Lugen, also sprach er das, was fur wahr hielt, aber ich konnte ihm nicht vertrauen. Es war sicher die Idee seines Vorsitzenden, mir die russische Sprache aufzuzwingen, damit sein Ubersetzer meinen Text so biegen konnte, wie es ihm politisch passte» [5, c. 67]. Відчуваючи всю безвихідність ситуації, героїня вирішує мігрувати до Канади. Міграція до Канади, схожої за кліматичними умовами з Росією, можна було б розцінювати, як повернення на батьківщину та відновлення природніх зв'язків особистості зі своєю нацією. Однак ведмедиця можливість писати англійською мовою, мовою, з якою вона зовсім не знайома, розцінює, як черговий етап втрати ідентичності: «War es umsonst, dass ich muhsam Deutsch gelernt habe? Hoffentlich verwirrt es mich nicht, wenn mehrere Sprachen gleichzeitig mein Leben schreiben! <...> Aber was ist mit den Geschehnissen, die in der neuen Welt auf mich warten? Ich kann nicht so schnell die neue Sprache lernen, wie das Leben weitergeht» [5, c. 85].

В другій частині мова йде про доньку ведмедиці - Тоску. Однак історію Тоски читач дізнається не з вуст ведмедиці, а від Барбари - жінки, що працює дресирувальницею у цирку. Стривожена тим, що Тоска фізично не здатна поділитися історією свого життя, Барбара вирішує написати Ті біографію власноруч, однак від першої особи, так нібито сама Тоска й є автором. Варто зазначити, що в даному випадку, й ця думка є принципово важливою в контексті дослідження постколоніального дискурсу роману, ми маємо справу з редукцією комунікативних навичок ведмедів, адже кожне з наступних поколінь ведмедів починає поступово втрачати навички спілкування, натомість як героїня першої частини не тільки вміє вільно спілкуватися, а й читати та писати людською мовою. Таким чином, можна стверджувати, що концептуально важливою для героїв роману є авторська інтерпретація традиційної для мультикультурної літератури опозиції «свій-чужий». Чужою в романі є культура та мова людей, в оточенні якої вимушені існувати ведмеді. На межі «свого» та «чужого» формується так званий «проміжний простір». Прикладом втілення даної концепції у романі є процес комунікації між ведмедицею та дресирувальницею, оскільки процес комунікації відбувається не напряму, а опосередковано - через стан близький до сну або трансу. Наочним є епізод пробудження Барбари після розмови з Тоскою, свідком якого став чоловік дресирувальниці: «Toska wollte gehen, um mich zu verlassen. „Warte!", schrie ich. „Was ist los? Hast du einen Alptraum gehabt?" Es war Markus. Er tat so, als ware er ratios, weil er keine Erklarung fur meinen Zustand hatte. Dabei wusste ich doch schon, dass er in der letzen Zeit das Gerucht uber mich verbreitete: Ich sei verruckt, ich wurde standig von Halluzinationen und Alptraumen attackiert» [5, c. 165]. Побідну локацію літературознавець Е. Макніл ототожнює з проміжним простором Г. Бгабги, водночас, даючи даному простору більш поетичне ім'я, зазначаючи, що розмови між Тоскою та Барбарою відбуваються «на сніжних полях та айсбергах спільних мрій» [6, c. 51 -67].

В третій, заключній частині на авансцену виходить Кнут, син Тоски, який звертається до себе відсторонено, використовуючи займенники третьої особи. Особливої уваги вартий діалог між Кнутом та малайським ведмедем, з яким він одного дня познайомився. Саме останній виказав здивування з приводу того, що Кнут не користується займенником «я», коли розповідає про себе: «„ Heute wird scheinbar wieder ein heiBer Tag" <...> Auf Knuts vorsichtige Aufierung antwortete der Malaienbar salopp: „Es ist uberhaupt nicht heifi. Es ist kalt." - „Du bist zu dunn angezogen, Schau doch Knut an. Er hat einen schonen Pullover an."An als der Malaienbar das horte, tauchten auf einmal unzahlige Lachfalten in seinem Gesicht auf. „Du nennst dich selbst Knut? Ein Bar in der dritten Person! So was Aberwitziges habe ich schon lange nicht mehr gehort! Bist du noch ein Baby?" Knut beschloss in einem kurzen Wutanfall, in Zukunft jeglichen Kontakt zu dem Malaienbaren zu vermeiden, Knut war doch Knut. Warum sollte Knut nicht Knut sagen?» [5, c. 258]. Однак після зустрічі з малайським ведмедем, розуміючи всю комічність ситуації, головний герой зважується на рішучий крок - від того дня він більше не кличе себе Кнутом. Не менш важливим є й той факт, що Кнут починає усвідомлювати свою відмінність, свою ідентичність, своє «я» лише після зустрічі з подібною до себе істотою. Адже провівши все своє життя серед людей, які активно користуються займенником першої особи однини, Кнут так і не навчився подібної поведінки. Подібна ситуація може бути розглянута в контексті орієнталізму Е. Саїда, в рамках якого стосунки між Кнутом та людьми нагадують відношення метрополії до колонії. Дослідник неодноразово наголошує, що Схід має лише опосередкований голос, тобто звертається до читача мовою та за участі уявлення європейців, котрі позиціонуються в творах в ролі переможців-колонізаторів над жителями метрополії - завойованими представниками «іншого», ворожого для них світу. Сходу приписують риси відчуття спустошеності, втрати, катастрофи. Саме таким постає перед нами Кнут - розгублена істота, позбавлена відчуття приналежності до будь-якої більшої за масштаби особистої формації, яка переживає особисту кризу. Особистість, яка втратила будь-які зв'язки зі своїм корінням, в романі Йоко Тавади, позбавлена свого власного «я» та не здатна звертатися до читача власним голос. Використання займенників третьої особи свідчать про глибоку кризу ідентичності, яку переживає Кнут. Наративні стратегії письменниці будуються саме за принципами мовної репрезентації особистості, володіння якою є першим кроком до набуття цілісності персонажа. Подібна спустошеність або «культурна бездомність», на думку Е. Саїда, «сприймається у якості помсти за те, що в минулому Схід кинув виклик Заходу, а також за оспівування славетного минулого Сходу, коли він саме святкував свою перемогу над Європою» [7, с. 69]. Таким чином, орієнталізм в даному випадку є своєрідною проекцією Заходу відносно Сходу та бажання підкорити собі останній. Втім, головний герой роману, відчуваючи постійний тиск ззовні, знаходить у собі сили вийти за рамки стереотипної, звичної поведінки, якої від нього саме й очікують та стати на шлях культурної трансформації від деіндивідуалізованного «я» до відновлення власної ідентичності.

Висновки

Сучасній японсько-німецькій письменниці вдалося створити унікальний твір з доволі-таки авторським баченням концепції «проміжного простору». Проблематика роману включає актуальні для мультикультурної літератури питання пошуку власної ідентичності, мовного реімпорту та взаємодії протилежних культурних парадигм. Проаналізувавши роман Йоко Тавади, можна прийти до висновку, що втрата головними ведмедями ідентичності пов'язана з тим, що герої під тиском часу загубили своє коріння. З кожним наступним поколінням герої змінювалися й лише наприкінці, зустріч з, так би мовити, представниками схожої ідентичності дає надію на повернення «втраченого скарбу».

Список використаних джерел

1. Зинченко, В. Г., Зусман, В. Г. & Кирнозе, З. И. (2007). Межкультурная коммуникация. От системного подхода к синергетической парадигме. М.: Флинта: Наука.

2. Bhabha, H. (1994). The Location of Culture. New York: Routledge.

3. Tyson, L. (2011). Critical Theory Today: How to Read and Write about Literature. New York: Routledge.

4. Gelus, М. & Kraft, H. (2006). Feminist Studies in German Literature and Culture. University of Nebraska Press.

5. Tawada, Y. (2018). Etuden im Schnee. Tubingen: Konkursbuch.

6. McNeill, E. (2010). Writing and Reading (with) Polar Bears in Yoko Tawada's Etuden im Schnee. Surface Translations, Meaning and Difference in Yoko Tawada's German Prose, 46 (1), 51-67.

7. Саид, Э. (2006). Ориентализм. Западные концепции Востока. СПб.

Размещено на Allbest.ru