Тема зради (відступництва, запроданства, колаборації) у віршах про російсько-українську війну

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕМА ЗРАДИ (ВІДСТУПНИЦТВА, ЗАПРОДАНСТВА, КОЛАБОРАЦІЇ) У ВІРШАХ ПРО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКУ ВІЙНУ

Володимир ПОЛІЩУК



Анотація

зрада війна вірш художній

У статті проаналізована винесена в заголовок тема. Окреслено певну тяглість теми зради та її можливих «варіацій» в українському письменстві раніших часів, означено різні мотиви такого явища та їх інтерпретації в художніх творах. На основі аналізу широкого масиву новітньої мілітарної лірики (2010-ті - 2020-ті роки) з'ясовано і «традиційну», сказати б, семантику явища зради в поетичних текстах, й сьогоденні особливості того ж явища (скажімо, з царини церковно-релігійно життя тощо), «зовнішній» (міжнародний) і «внутрішній» його виміри. Відзначено широкий емоційний спектр віршів аналізованої тематики, а водночас високу художність ряду творів, антиімперський та україноцентричний дискурси в них.

Ключові слова: мілітарна поезія, зрада, відступництво, публіцистичність, емоційний лад, традиційне і нове.



Summary

Polishchuk V. The Theme of Betrayal in Poems about the Russian-Ukrainian War. The article analyzes the topic presented in the title. A certain persistence of the theme of betrayal and its possible «variations» in Ukrainian literature of earlier times is outlined; various motives of such a phenomenon and their interpretation in artistic works are defined. Both the «traditional», so to speak, semantics of the phenomenon of betrayal in poetic texts, and the present-day features of the same phenomenon (for example, from the church and religious life, etc.), its «external» (international) and «internal» dimensions are considered on the basis of the analysis of a wide array of modern military lyrics (2010s - 2020s). A wide emotional spectrum of the poems of the analyzed topic, and at the same time, the high artistry, anti-imperial and Ukrainian-centric discourses are noted in them.

Key words: military poetry, betrayal, apostasy, publicism, emotional state, traditional and new.



Виклад основного матеріалу

Триває другий рік повномасштабної російсько-української війни, злочинно розв'язаної імперсько-московитським режимом із метою знищення української державності й українців як нації. Власне, триває історичне екзистенційне протистояння, котре фактично не допускає компромісів із огляду на сутності рашистської («русскоміровской») ідеології щодо України. Більше того, за визначеннями багатьох аналітиків, кривава війна на українських теренах набирає глобальних світових масштабів як протистояння демократичного світу зі світом авторитарно-диктаторським, як протистояння світового Добра і Зла, «світла» і «темряви». Україна ж стоїть на вістрі цієї боротьби, в її авангарді на боці Добра і «світла».

Цілком природно, що однозначні масштаби й сутнісні виміри війни передовсім для українців не могли не викликати широкий потік літературних творів, у яких надзвичайно розмаїто резонувала війна. Так само цілком природно, що найоперативніше на трагічно-героїчні події війни відреагувала поезія, хоч нині, на другому році її тривання, маємо й немало епічних творів, у тім числі великоформатних. Але поезія вочевидь поки що домінує, чому сприяють і сучасні комунікаційні можливості. Уже з'явилася низка тематичних поетичних антологій воєнної лірики на взір «Весни озброєної» [1], багато тематичних сторінок чи добірок у літературно-художніх виданнях (газетах, журналах), у соціальних мережах.

Навіть побічний перегляд численних поетичних текстів відповідної семантики дозволяє окреслити коло ключових тем новітньої воєнний лірики: теми України та її історичної долі, московії як підступного одвічного ворога (орди, орків, мордору тощо), свободи національної та особистісної, жорстокого таврування країни-агресора... Дуже виразним і різногранним є культивування в численних віршах духовно-релігійної семантики, апелювання до Бога та інших вищих сил. Трагедійно-виразними постають у віршах теми воєнного дитинства, долі переселенців, а також героїки наших воїнів-захисників, усіх ЗСУ... Привертають увагу зрозумілий підвищення емоційної лад ліричних творів, а ще - гостре викривально-сатиричне таврування в них ідеології «русского міра» та його носіїв, насамперед - біснуватого путіна, фальшивого «братерства».

Серед усього цього проблемно-тематичного розмаїття достатньо помітна у воєнній ліриці тема зради в різних можливих її виявах - відступництва, запроданства, колаборації тощо.

Кількавікова підневільна історія України, на жаль, доволі багата на різні прояви зради-відступництва: варто задати хоча б далекий «Тренос» Мелетія Смотрицького з його наріканнями українській шляхті, чи «кочубеївщине», чи перекинчицтво Феофана Прокоповича на бік московії, або ж «землячків» із «циновими ґудзиками», отруєних «московською блекотою» (за Т.Шевченком), або ж. І «несть їм числа». Різні епохи, різні обставини й різні мотиви таких чи подібних неблаговидних учинків. Як, скажімо, у творах О.Довженка, котрому, що видно з його відомих щоденників і кіноповісті «Україна в огні», особливо боліла тема людських доль в екстремальних умовах війни, та ж сама тема зради. Є в кіноповісті, до прикладу, образ поліцая Заброди, який свідомо обрав шлях прислужництва ворогові, й образ Христі Хуторної, котра на звинувачення про відсутність у неї національної гідності й гордості відповідає лицемірному своєму судді: «Щось мені тут ось, - вона поклала руку на серце, - каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мені ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний» [2, с. 76]. Доволі розлого виписуючи картину-ситуацію з Христею, О. Довженко тут і в щоденнику пише про віковий гніт бездержавності, про те, що Україна, мабуть, єдина країна у світі, історію якої не вивчають у школах та університетах. У кіноповісті ця трагічна історія, як знаємо, волею письменника розв'язується по-житейськи мудро, саме ж явище зради тут назване «непристойним гріхом» [2, с. 77].

Звісно, мовлячи про явища зради (відступництва, запроданства) з погляду історичної ретроспективи, відтворення й осмислення цього явища в художній літературі, маємо зважати на суспільно-політичні контексти кожної епохи, про яку мовлено в літературному творі, на те ж підневільне, колоніальне становище України та її письменства що в царській, що в радянській імперії. Бо, скажімо, відступництво чи запроданство свого, національного всякою імперією не тільки толерувалось, а й заохочувалось. Натомість вірність своєму народові, нації тим же імперським дискурсом подавалася як зрада з відповідними «оргвисновками» для митця. Звідси, скажімо, й вимушене внутрішнє роздвоєння, яке спостерігаємо, наприклад, у поетичних і прозових творах українських письменників періоду Другої світової війни - війни «коричневої» та «червоної» тоталітарних імперій, того ж О.Довженка. «Майже в кожній новелі О.Довженка, - пише Ю.Ковалів, - давалося взнаки роздвоєння душі між національними цінностями та більшовицькою догматикою» [3, с. 46] і наводить цілу низку показових строф і творів. У нашому випадку типологічні паралелі з відповідним літературним досвідом попередньої Світової війни є достатньо доречними в різних сутнісних вимірах, у тім числі щодо аналізованої тут проблематики.

Очевидними збіжностями тогочасної й сьогоденної української мілітарної лірики є її високий емоційний лад, публіцистична стилістика в багатьох (чи й більшості) віршах, контрастування різних явищ, понять, почуттів (свої - вороги, життя - смерть, прекрасне - потворне тощо), широке апелювання до національної історії та її персоналій, культивування категорій героїки і трагедії тощо. Водночас принциповими розбіжностями в тодішній і теперішній поезії про війну є відсутність отого згаданого вище внутрішнього роздвоєння митців, надактивне культивування категорії національного в найширших її виявах, широке апелювання до світу релігійно-духовного та, звісно, принципово іншим постає образ ворога - азійсько-ординської московії. Переважно саме в цих останніх «координатах розбіжностей» і постає в новітній нашій мілітарній ліриці цікаво нам тут проблематика - зрада, відсутнцтво, запроданство.

Звернемо увагу й на те, що беремо до уваги воєнну лірику, принаймні від 2014 року починаючи, коли сталося перше вторгнення московитів у Крим і на Донбас і відколи хвиля мілітарної тематики в нашому письменстві стала неухильно наростати. Відтоді ж доволі виразно та розмаїто стала означуватись поетами аналізована в розвідці тема. Оскільки більш ніж чітко окреслилися фактично смертельні загрози для України з боку московії, тож уже без усяких «дипломатій» чи евфемізмів у численних поетичних текстах, хай і з помітним публіцистичним струменем, митці висловлювалися цілком прямослівно, як те читаємо в одному з віршів Дмитра Павличка:

Ми з москалями -- не один закон,

Ми на своїй землі, вони -- заброди,

Вони -- катуші, вбивства і полон,

А ми -- повстанці й прапори свободи.

Була сто перша -- буде ще сто друга,

Була сто перша -- буде ще сто друга,

Коли впадекремлівський Сатана,

А ми від зброї вернемось до плуга.

[УЛГ. 2022. червень]

Цитований вірш було написано 2015 року, як бачимо, з видимим пророцтвом. Повномасштабна, кривава «сто друга» війна з московщиною таки сталася з волі того ж «кремлівського Сатани». З тих же літ голосніше зазвучала в поезіях тривожна нотка про готовність і спроможність теперішніх українців єдино і збройно стати до бою з дикою азійською ордою та чи не підніметься чорна тінь зради й відступництва як траплялося у нашій історії, про яку знову стали широко писати. Поезія Олексія Озірного «Березневі статті Хмельницького» починалася зрозумілим роздумом гетьмана Богдана - «Подумав гетьман: «Може, цей не зрадить, Який не є, а православний брат...» [4, с. 112], у вірші «Мазепа» цей же поет уміщує теж зрозумілі рядки: «Закровила зґвалтована стежка до зради, Метушились скажені в злобі москалі.» [4, 113,] а ще в одному тексті, вже про сучасність, не без тривоги й затаєної надії мовить:

... Та світ мені чогось не помира,

Хоча у снах частіш Сковорода І ще студент, що вибрав собі Крути.

І чую серцем - близько вже біда,

Хіба в природі може таке бути,

Щоб весь народ був - вироджені брути? [4, с. 120] Мабуть, схожі почуття озвались і в душі Олексія Довгого, одного зі старійшин нашого письменства, котрий 2021 року в одному з віршів закликав:

Не продайте, діти, України,

Бо не буде місця нам ніде Не існує іншої країни,

Що на вас надіється і жде. [УЛГ. 2021. 10.09] Повномасштабна агресія московії в лютому 2022-го максимально загострила слова й почуття, а ще буквально «зірвала маски» хоча б якоїсь благопристойності з фізіономії країни-агресора, максимально девальвувала десятиліттями лицемірно культивовані поняття «братерства» чи «сестринства» країн-республік, відкрила очі на справжню суть речей багатьом, хоч і не всім. Одним із наслідків у літературі стала широка хвиля віршів із тавруванням московщини, її минулого й сучасного, смертельно згубного для людства, тим паче - для України, т. зв. «русского міра» та його «скрєп». Образ цієї ворожої країни в нашому новітньому письменстві заслуговує окремого студіювання, тут же зауважимо хоча б тільки на промовистості заголовків чи початкових рядків поезії про ординську росію: «Прощай, немита!», «Шугає смерть...» у В.Базилевского, «Молох» у В.Білобровця, «Хто ти, потворо-солдате?» у В.Губарця, «Мокшанский солдате, заходь на коктейль.» у Є. Кравченко, «Це таки уже психіатрія.» в О.Дехтяренка і под. Ми цю тему тут лише означимо, а трохи ширше зупинимось на тій же таки темі зради, її дещо специфічному, зверненому, сказати б, «назовні», розумінні. У цілій низці новітніх мілітарних віршів крізь призму злої сатири та гострих інвектив мовлено про згадане вище псевдо-«братерське» ставлення московії до інших народів-сусідів, передовсім українського, що така наскрізь лицемірна її позиція має давню тяглість. У цьому сенсі дуже доречною стала недавня публікація в одній із газет написаного 8.3.1919 р. молодим тоді Максимом Рильським вірша, названого за першим його рядком:

Іде «визвольниця братів»

По мертвім полі мертвим кроком,

І лічить трупи ворогів Своїм несито-хижим оком.

У написаному понад століття тому тексті вичитуємо образні риторичні фрази, які дуже актуально звучать у контексті теперішнього ворожого нашестя: «Навіщо ім'я лжі і тьми/Ви охрестили ім'ям Божим?»; «Нащо любов'ю нарекли,/Що здавна ненавистю звалось?». Практично суголосно до цитованих звучать рядки сьогоденних віршів знаних сучасних поетів:

Загарбництво в обрамленні брехні,

Що за собою чорну пустку сіє.

«Лиш я розумна, а усі - дурні» - Ось істинне твоє лице, росіє...

Мені ти затуляла криком рот,

Щоб не було моєї мови чути,

І гнали нашу волю у ярмо Твоєю злістю напхані рекрути.

(Вадим Крищенко)

Володимир Базилевский за моторошною картиною знищених сіл і містечок України («Безжив'я згарищ. Трупи незариті.») бачить ту ж «братню» руїнницьку орду.

Це «русский мир». Це він тут злобно сіяв начиння згуб - азійський кат і тать.

Це братній дар немитий росії,

умом яку і справді «не понять» [1, с. 13].

У цитованій строфі розрядкою слово «братній» подав сам автор-поет. Мовлячи про явище зради в поданому вище контексті, маємо на увазі віковічне лицемірне й підступне офальшивлення московитами понять «братній», «дружній», свідоме й цілеспрямоване вихолощення з них гуманістичного прямослівного змісту з метою подальшого обману і, власне, зради.

У реаліях теперішньої російсько-української війни й написаних під її враженнями мілітарних поезій ця ж «озовнішнена» (в міжнародному сенсі) тема зради-відступництва несподівано для багатьох отримала трагічне розширення «стараннями» «синьоокої сестри Білорусі», яка стала співучасницею агресії щодо України. І вже не надто важливо, чия в тому вина - одіозного диктатора лукашенка чи всього білоруського народу, який своєю прихильністю, інертністю чи байдужістю за майже три десятиліття «викохав» того агресора-«бацьку». До речі, тему відповідальності народу за вчинки його правителя-вождя цікаво й образно осмислила Наталя Дзюбенко-Мейс у вірші «Олива не винна, що з неї тесали хреста»...

А люде? Народи? Он твердять - вони без гріха,

Бо злочини темні - провина лише пастуха,

Вони ж усі добрі, наївні, невинні, безгрішні,

Не брали ніколи не себе неправедних рішень.

[1, с. 92]

Показово й цікаво, що в мілітарних віршах українських авторів знайшла втілення тема зрадливої Білорусі й на рівні узагальненому, як у вірші Валентини Коваленко «Біла Русь, а ти ж мені ще біла.», і на рівні, сказати б, особистішому, рідинному, як у вірші Ігоря Астапенка «Лист моїм братам і сестрам у Білорусь». Поетеса у своєму творі апелює до історичних сторінок добросусідського минулого («Я ж твого Купала присябрила/До свого щирцевого єства.»), дорікає за «чорний страх», який «заціпив» народну душу, за безвольне схиляння перед «власним» диктатором і «братньою» московщиною, за німування щодо участі у війні з Україною.

Біла Русь, а ти ж мені ще біла,

Сіромахо, падчерко москви.

Як луку лукавого вмудрила - На онучі збавить корогви? [4, с. 80].

Ігор Астапенко, певно, білорус за національностю, який перебуває в Україні на блокпосту, широким епічним рядком і з доволі різким сарказмом пише до родичів у Білорусі після московитського вторгнення в Україну з білоруської півночі: «сьогодні летіло від вас і кажуть летіло звідти/де деякі з вас живуть (яке ж святе слово «жити»!),/а знаєте як в нас добре? вмирають жінки і діти/та ви не хвилюйтесь. нічьо. це просто господь сердитий/». Поет і графічно, і психологічного тонко творить справжнє епічне полотно трагічного розриву родини й родинних зв'язків-почуттів. Тут поруч із ліричним героєм («я-героєм») і його батько («ваш дядько - мій батько - тут сидить коло мене мовчки./ просив не писати вам бо думає це даремно...») й мати («ну тітка вам.. постійно читає біблію і каже, що все воздасться...»). У фіналі вірша - рядки породжених душевною розпукою риторичних саркастичних запитань:

і хоч війна не у вас чи вам відірвало руки

аби набрати мій номер або хоча б написати?

чи вам відібрало мову? чи вам не запахло кров'ю?

чи ви нас уже забули у світі цього сум'яття?

тримайте цей лист і фото

(ми з батьком чистимо зброю).

на відповідь не чекаю колишні сестри і браття

[1, с. 9]

Справді потужний і проникливий вірш, який цілком лягає в контекст із непоодинокими, як побачимо далі, «українськими» поезіями, в яких відтворена та болісна борозна, котра надто принципово чи й непримиренно розділила колись рідних і вірних, здавалось, людей одного роду чи родини. Борозна між вірністю і зрадою, відступництвом.

Але ще продовжимо про широкий, суспільний вимір зради, відсутництва, колаборантства, який теж став очевидною новизною в мілітарній поезії, хоча й багатьма очікуваний вимір. Мова про зраду-колаборантство церковно-релігійного ґатунку з боку «української філії» московитської церкви та відтворення цього явища у віршах про війну. Більшість таких віршів із виразною ноткою публіцистичності, заклично-викривальні, своїм смисловим вістрям спрямовані і проти духовних «пастухів», і проти бездумної, сліпої у своїй догматиці пастви.

Житомирський поет Михайло Пасічник ще майже десять років тому писав ув одному з віршів про далеку від духовних чеснот московську церкву, в якій «біс ґаздує»:

В підміні вір і молитов Розпізнаваймо брудні пельки,

Женімо всіх чортів з церков В рай родовий їх - альма-пекло [5, с. 17]

Власне, про те ж саме пише у вірші «Московські монастирі» й Леонід Горлач, якого вочевидь особливо тривожить ця сфера українського духовного простору. Бо ж колись ті монастирі були опорою козацтва, визвольної боротьби, а потім, захоплені московщиною, стали ворожими «осиними гніздами», духовною отрутою для нашого народу.

Як з-під землі, гудуть і стогнуть дзвони І доки круг під сонцем ще не згас, монастирі московські, тайни схрони, гойдають небо, вкрадене у нас.

Стоять московські потайні залоги, ножі сховавши в чорних крилах ряс, заспраглі, як волів, вести за роги до ярем послушенства сірих нас.

Коли ж із початком війни зовсім очевидною стала промосковська, власне, зрадницько-колаборантська роль нібито «української» церкви з додатком МП, ще емоційнішими стали рядки поезій відповідного змісту. Той же Л.Горлач, певно, прослухавши «пастирські настанови» Кіріла-Гундяєва московській орді в її нашесті в Україну, називає його «апостолом убивць», «сподвижником кремлівських катів і сатрапів», який благословляє «кривавим хрестом». Таврує він і його братію в рясах, що засіла в Україні.

Гундосний Гундяєве, ми не раби!

А те, що і в нашій одуреній хаті пекли для убивць твоїх зради хліби попи й попенята московські патлаті - лежать і вони серед моря журби [1, с. 64]. Різновекторно спрямовані гострі інвективи вичитуємо й у вірші В.Коваленко «Доволі слинить феесбешні ряси...».

Взявши за епіграф відомі Шевченкові рядки «Раби, подножки, грязь москви», основне вістря інвектив поетеса спрямовує саме на «своїх» зрадливих носіїв ряс.

Доволі слинить феесбешні ряси,

Помазана гундяєвська паство,

Й намолювать чужі іконостаси, з кацапством виправдовувать „родство«,

Й палить свічки за „здравіє« росії,

Вкраїну ж - наче відьму - на вогні...

Й плекать орлів двоглавих „на насіння«,

А соколів зганяти з рідних гнізд.

Така тематика в сьогоднішній мілітарній ліриці, повторимося, справді є тематичною новизною. Важливо, що вона не є надуманою чи штучно інспірованою, бо ж надто великий «фактаж» нечестивих діянь промосковської церкви бачимо й чуємо з офіційних джерел інформації.

Значно ширше і дуже по-різному мовлено поетичним рядком про зраду та інші її прояви (відступництво, запроданство тощо) з виразною проєкцією на наше рідне українське поле і для внутрішнього, сказати б, «споживання». Ця тема, як мовилося вище, взагалі болісна для українців у ретроспективному вимірі, але в новітніх наших і світових цивілізаційних реаліях вона вражає мозок і душу особливо гостро, провокує вихор думок і емоцій різної семантики. У масиві віршових текстів цікавої нам тематики два роки - 2014-й і 2022-й - постають такими собі етапними точками, від яких теми зради й похідних від неї набували нових сутнісних граней, що, власне, достатньо логічно і зрозуміло. Криваві воєнні спалахи, екзистенційні загрози стають своєрідним рентгеном, який висвічує справжнє єство людини.

... І б'ються з ворогом відважні,

І совість продають продажні,

І Бог в душі, і сатана - З таким лицем вона - війна [4, с. 60]

(О.Діхтяренко)

Серед того ж поетичного масиву знаходимо цілу низку віршів і строф про те, як і де вибруньковувалися новітні підступність, запроданство і зрада як «предтечі» ще тяжчих зрад у час війни. Скажімо, Леонід Тома у вірші ще 2012 року, вочевидь, після сумнозвісних продажних «харківських угод», гнівно і цілком упізнаванно малював «колективний портрет» притаєних запроданців і їхні підлі діяння:

Оці паскуди завтра доведуть,

Що ця земля давно уже не наша.

І нам хозарів нових приведуть - Мовляв, не вмерла,але вже пропаща.

Бо їх давно із пекла принесло,

В московщину клейноди продавали.

Із контексту вірша можна зрозуміти, що поет спрямовує свої інвективи значній частині депутатів Верховної Ради, де в довоєнний час виколихано немало зрадників. Певно, схожі почуття мав і Валерій Гужва, мовлячи у вірші «Барометр» про відчуття самого себе в Україні перших десятиліть ХХІ віку - «Так, неначе побував в екзилі,/Повернувсь - а вітчина чужа». Такий собі інваріант Шевченкового «на нашій, не своїй землі».

Не твоя зрозпачена країна,

І краяни ніби не твої:

Патріотів ледве половина,

Решта - хтозна, хто вони й чиї.

Поетів «барометр» тут «безпомильно вказував на бурю», а в цьому контексті згадано було і «скурвлену сусідку», тобто московію.

Василь Савчук у вірші «Сини стоять...» розширює зрадницьке коло, яке розорило і знекровило нашу армію, фактично обеззброїло її перед смертельною загрозою можливого, хоч тоді й неочікуваного ще прямого московитського наступу. Сини стоять, «вимагають набоїв і зброї»,

А підступні чини Їм патрони дають холості.

Ще снують у штабах Генерали чужого покрою,

І ворожі для них Почуття українські святі

Ще плазують сходинками влади.

Рвуться ще до трибун,

Щоб зригнути і наклеп, і зло,

Платні слуги Кремля,

Що жадають Вкраїні заглади,

Щоб терновий вінець Україні втиснуть на чоло.

[ЛУ 9.10.2014]

Теперішня драма українського воєнного буття, немалою мірою зумовлена різними виявами зрадництва, помножена на відповідний багатий і гіркий історичний досвід, мотивує багатьох поетів до художнього осмислення природи й мотивів запроданства чи відступництва. У таких віршах, як видно з багатьох текстів, розмисли виводять у сфери національно-історичну та морально-етичну в різних можливих їх іпостасях. Незрідка ці названі сфери в текстах постають у нерозривній єдності. Скажімо, Наталя Горішня у вірші «Українська пісня», де мовлено про настанови сестри братові, який іде на війну, апелює до глибинної народної мудрості, явленої фольклорною стилістикою:

.Воля - в житті наймиліша,

Зрада - від смерті страшніша.

Зрадника дощ лиш обмиє,

Звір кісточок не зариє. [4, с. 28].

У мініатюрі іншого поета, Станіслава Шевченка, теж уловлюємо фольклорне відлуння - звернення до Долі з виразним і прозорим проханням: «Не дай, Доле,/перекотиполем,/бути без коріння,/а дай чистих/джерел предків/нашим поколінням» [УЛГ. 2023, березень].

Оці метафори коріння чи джерел, їх утрати або, навпаки, живлющої сили названими чи неназваними постають у низці новітніх віршів, зокрема й у В.Базилевского, котрий уміє мистецьки точно і гостро зобразити відповідні явища. Як, наприклад, у вірші «Не вертайся за тим, що забув...», де поет звертається до уявного відступника і водночас образно творить його сутнісні риси, а також називає ціну відступництва:

Не вертайся за тим, що забув, то погана прикмета, не вертайся туди, звідки вибув і став несвоїм.

То чужа територія, таємнича, як інша планета, навіть сам ти не віриш, що був тут у тебе свій дім. Ти пішов і забув, і тому, якби мала природа наші пам'ять і розум, то в очах її ти би постав, як звичайний відступник, а чи випадковий заброда, пам'ятати якого у неї немає підстав

[УЛГ, 2023, лютий].

В іншому ж вірші з прозорою назвою «Перевертні» цей же поет прямослівно називає запроданців ворогами, бо «Вони відверті й тим зручніші,/є типи між своїх страшніші./Вони у вирішальній час/виказують таємний лаз» [УЛГ, 2021. 10.09.]. А слушність такого поетового судження ніби спеціально ілюструє Ганна Кревська віршем «Серце, чого ж ти стало.», малюючи картину зради:

Знову іде атака. В землю лягає взвод.

Юда наводку кинув - Харківський хлібзавод Хтось заправляє танки, хтось «випалня пріказ».

Дихай зі мною, світе, дихай бодай через раз

[1, с. 126].

Сутнісно схожа семантика вірша Надії Капінос «Із нотаток вихователя», тільки семантика страшніша, бо йдеться в ньому про драму дитини, дівчинки Мії, в якої «Мама була - за пиво. Тато - за ДНР» [1, с. 115]. Короткими фразами-«пострілами» поетеса виписує трагедію дітей «з опіками війни». Фінал вірша - «Мія малює серце. Жовтим і голубим...».

Можна сказати, що аналізована тема відступництва-зради в новітній мілітарній поезії пройшла повну еволюцію, зокрема в сенсі її характеристики. Із початком повномасштабного вторгнення московії оцінки зрадництва набули форми категоричних присудів. У віршах же дещо раніших, писаних із року 2014-го, можна спостерегти й відносно терпиміші реакції: мовляв, зробили свій підлий вибір, то й «котіться» собі.

Доволі показовими в цьому сенсі можуть бути, скажімо, вірші «Перемеле цей час» Валерія Гужви чи «Переселенцям зі сходу України на схід росії» Михайла Пасічника, писані пам'ятного 2014 року. Перший із названих поетів, відомий своїми глибокими художно-поетичними узагальненнями, осмислюючи перші спалахи московитської агресії та реакцію на неї від різних людей, апелює і до світового історичного досвіду, і до прозорих семантикою біблійних образів (зокрема щодо аналізованої нами теми - до образу Понтія Пілата: «Тільки Понтій Пілат не відмиє повік свої руки.»), мовить і про сучасних запроданців:

Ну, а хто зроду-віку

себе записав в малороси

може притьма в Тамбов

чи до дідька до лисого йти [ЛУ 2014. 21.08].

Власне, про ту ж проблему і той же час веде полемічну мову й М. Пасічник, поет, який чи не найчастіше і чи не найгостріше, з наскрізною публіцистичністю, реагував на перипетії російсько-українського протистояння. У згаданому вірші поет (чи ліричний герой) навіть із нотками співчуття («Я співчуваю всім вам, співчуваю...») звертається до тих переселенців із Донбасу, котрі так прагнули «русского мира» і пришестя московитів і котрих «асвободітєлі Донбасса» вивозили («переселяли») на край і за край того «мира», а не в сподівані курортні місця. Одначе ж поет, навіть співчуваючи, все ж нагадує тим переселенцям про гріх і невідворотну покуту.

І проклинати вас чомусь не смію,

Хай Бог пригорне і зігріє всіх.

«Введи свої війська в Донбас, Росіє!» - Вам все життя спокутувать цей гріх. [ЛУ 2014.20.11]. Пізніше цей житомирський значно жорсткіше буде апелювати до відступників і запроданців («Промосковський - значить проворожий/Кандидат у справжні вороги» [УЛГ. 2021.12.03]. Уродженець багатостраждальної Мар'їнки Василь Марсюк «у гірких донецьких строфах» через власний біль дорікав «донецькому знайомцю» за його боягузливе запроданство («Тремти, тремти! Хвали собачу владу!») та викривав лицемірну ворожість московської церкви: «Бовваніє у Мар'їнці церква - хай черствий, а духовний хліб./Та обходжу її, мов пекло:/там же править московський піп.».

Та чи не найпотужніше в новітній мілітарній ліриці проблему зради і самих запроданців-яничарів таврує поетеса Валентина Коваленко, написавши принаймні кілька віршів такої тематики. Один із найпоказовіших у неї текст «Кишить війна. Й запроданці кишать.». Узявши епіграфом до твору відомі слова Симона Петлюри про «московських вошей» та «українських гнид», сучасна поетеса й епіграфом, і текстом усього гострослівного вірша мовить про загрозливість і ганебність явища зрадництва, котре принесло і приносить багато лих на нашу землю.

Кишить війна. Й запроданці кишать:

Вкраїна завошивилась москвою.

Ця вутла змалоросена душа Ще скільки лих моїй землі укоїть?

Ця одщепенців виплекана рать,

Нащадків кадебешних сіра свора,

Ще скільки буде кату козирять Та присягать йому на триколорі?

[УЛГ. 2022.02.09].

Цей вірш рясніє характеристично-викривальними наличками продажних запроданців (крім вище цитованих іще - «байстрюччя покриток-катрусь», «підбрехачі тупих московських міфів»...), а завершується констатувально-закличною строфою -

На гнид не маєм гребінців густих,

Стовпів ганьби не тесано достоту.

Вкраїнонько Героїв, блокпости зрости на завошивлену бидлоту!

Нарешті, ще одна площина зрадливого відступництва в мілітарній ліриці, можливо, найболючіша, бо ж ідеться тут про зраду всередині сім'ї, родини, роду, коли кровно близька й рідна людина опиняється, причому, частіше свідомо, в стані лютого ворога, виправдовує його злодіяння. Проблема, скажемо, теж не нова в українській історії та літературі. Задаймо хоча б братів Половців із роману «Вершники» Ю. Яновського, де, як мовлять, на брата брат. Звісно, нинішні мотиви й обставини «забуття рідних порогів» дещо інші, але суть усе та ж.

Вище вже ведено розмову про вірш білоруса І.Астапенка «Лист моїм братам і сестрам у Білорусі», в якому, власне, порушена ця ж проблема, але в ньому бачимо таку собі «міжнародну» проекцію. Водночас у широкому масиві мілітарної лірики знаходимо цілу низку віршів зазначеної тематики з уже нашого українського світу. Написані впродовж останніх 8-10 років, вони акумулюють у собі й відповідну історичну ретроспективу, і новочасні, сказати б, нюансування. У цьому сенсі справжньою епічністю, ремінісценціями з фольклору та нашого давнього письменства (того ж «Треносу» М. Смотрицького, скажімо) дихає вірш Людмили Солончук «Розмова Матері-України із сином». Кожна строфа вірша-діалогу матері з сином - то видиме протиставлення-протистояння українського і московитського світів, передане через форму родинно-образної інтимності, а це, зрештою, відчутно трагедієзує саму суть проблеми. «Сину, ти давно не був у мене...», «Сину, я з криниці внесла воду./ Що ти у душі несеш з походу?» - звертається мати (Мати!) до сина на московській чужині, закликає його до спеченого хліба, до материнської пісні й любові, на що син відповідає: Мамо я за тебе не забувся, та у ворогів напивсь і взувся, ще й наобіцяли дивні гори, тож з тобою знатись, мабуть, горе. [4, с. 174].

Цим синовим словам мати ще не йме віри, мовить, що згадає йому «українські корені», «покаже ікони родоводу»: «Лиш не жий для ворога в догоду!». Смислова напруга діалогу від строфи до строфи (від фрази до фрази) зростає, бо й син дедалі глибше розкриває власне запроданське нутро («я вже говорити так не вмію,/про «какіє молвіш» ти святині!..»), більше того, каже, що «Время на колєні» стати нині.». Апогеєм же стає завершальна строфа - відповідь матері:

За гріхи, які москва нам винна - розказати шабля вже повинна!

Я тебе додому ще чекаю.

Я тебе іще не проклинаю. [4, с. 174].

Топологічно схожі семантику й образи вичитуємо у вірші Василя Подолянина «На річці вогняній...», у якому теж

- мати й син, але пафос твору не такий масштабний, як у Л.Солончук. Поет нотує, що серед московитів-ворогів «З мечем чимало й тих, кого вкраїнська мати/Леліла від душі. А він (манкурт давно!)/З імперії прибув/Убити рідну хату,/ Тополю край воріт/І все, що. все одно!/А мати край воріт

- малесенька мачина./Така малим-мала, як зірочка в імлі.» [УЛГ. 2022. 2.09]. У сина - «манкурта орденоносного» - «посівна за тридцять срібняків.».

Іще більше конкретизує-інтимузіє болючу проблему відступництва вже згадана Валентина Коваленко у вірші «Що тобі, дядьку, там - в петербурзькій закуції?» [УЛГ. 2022.2.09]. Тут поетеса звертається до цілком конкретного свого родича, рідного дядька, батькового брата, який давненько осів у Петербурзі, й «осів» у розумінні відступництва. Можемо казати, що і тут маємо епічну картину, витворену за форматом «краплини води», в якій відбився якщо не всесвіт, то Україна якнайменше. Якщо у вірші Л.Солончук мати (Мати-Україна) апелює до сина-відступника образами української пісні, святого свого хліба, рідної мови, тобто образами національного виміру, то у вірші В.Коваленко небога (вона сама - Валентина Коваленко) пробує оживити душу рідного дядька «євшан-зіллям» його дитинства в рідному селі, спогадом про топоси Самгородка, що на Черкащині.

Може. А, може ж. татовий брате скацаплений.

Утла Гетьманка, знай, ще в коліна хвилиться; й став під Березовим рясно зітхає чаплями; червень підпер Сокурівку на соняхів милиці.

Та ніяке «євшан-зілля» дядька вже не отямлює і «пращурів наших/жовті кістки не муляють», і «Мати-Вкраїна не зойкає чорними згуками...». Поетеса-небога добре розуміє доконечну відчуженість колись рідної людини, на яку тепер навіть «домовик самгородський тупцяє».

Світ межи нами, дядьку, чужіє дернами.

Внуки співають

«в лузі калину» звеселено!

«Славу Вкраїні»

світ гомонить довірливо!

До тематичного масиву розглянутих вище віршів цілком доречно віднести й інші, в яких показано й відповідно осмислено проблему родинної зради як вияву чи форми зради більшого масштабу, національного, а також і як морального переступу в загальнолюдському (чи християнському) розумінні. Мовимо про вірші, навіть назви яких промовисті - «Жий в росії, не вертай, братан.» і «Пре піхота.» Михайла Пасічника, «Тлумачення.» Лідії Віцені,

«Братові» Петра Зарицького, «Народ «до» і «після».» Ольги Полєвіної, «Зросійщені щенята» Тетяни Грицан-Чонки, «Діалог з московським екс-приятелем» Тетяни Малахової, «Прощалися на польському кордоні.» Ольги Могильди та ін. Навіть кількість віршів засвідчує неабияку масштабність ганебного явища зради, в яких би формах вона не поставала.

Отже, можемо висновувати, що в новітній українській ліриці про російсько-українську війну тема зради (запроданства, відступництва) знайшла доволі широке й різногранне художнє чи публіцистичне осмислення. Справді, жорстока війна і непримиренне екзистенційне протистояння Україна і московії стали для дуже багатьох людей рубіконом вибору й самовизначення у площинах національного, морального, гуманістичного. Результати, які ми спостерігаємо і в реальному житті, і в літературі, дають багато інформації для роздумів для сьогодення і майбутнього. Для України передовсім...



Список використаної літератури

1. Весна озброєна. Антологія воєнної лірики. Укладач М. Сидоржевський. Київ: Вид-во Ліра-К, 2022. 302 с.

2. Довженко О. Україна в огні. Кіноповість, щоденники. Київ: Рад. письменник, 1990. 416 с.

3. Ковалів Ю. Художня хроніка великої трагедії (Українська література періоду Другої світової війни). Київ: Джерело-М, 2004. 108 с.

4. Україна вся на блокпостах. Антологія воєнної лірики поетів Черкащини. Укл. В.Поліщук. Черкаси. 2022. 204 с. (Макет ще не виданої збірки).

5. Пасічник М. Небесна жінка з іменем Надія. Вірші. Житомир: ПП «Рута», 2015. 108 с.

6. Примітка: ряд посилань на твори означено абревіатурами «ЛУ» («Літературна Україна») та «УЛГ» («Українська літературна газета») з укаранням року, місяця і числа виходу вказаних газет.

Размещено на Allbest.ru

...