Концепт "пам'яті" в сучасній українській літературі в контексті війни

Анотація

андрухович амадока концепт пам'ять

У статті досліджено концепт пам'яті в сучасному українському літературному процесі на прикладі роману «Амадока» Софії Андрухович. Доведено, що національну пам'ять можна і потрібно повертати у різний спосіб, адже це спосіб захисту від зовнішнього та внутрішнього ворога, а сучасна російсько-українська війна - це також війна за пам'ять та можливість вільно вивчати і формувати свою ідентичність без російсько-радянських впливів.

Ключові слова: концепт, пам'ять, спогади, роман, свідомість.

Summary

Khorob S. The concept of «memory» in modern Ukrainian literature in the context of war. The article examines the concept of memory in the modern Ukrainian literary process using the example of the novel «Amadoka» by Sofia Andruhovych. It has been proven that national memory can and should be returned in different ways, because it is a way of protection against external and internal enemies, and the modern RussianUkrainian war is also a war for memory and the opportunity to freely study and form one's identity without Soviet influences.

Key words: concept, memory, memories, novel, consciousness.

Постановка проблеми

Війна в Україні, починаючи з 2014 року, а особливо повномасштабне вторгнення на її територію росіян з 2022 року, окреслила теми, які будуть циркулювати у нашій літературі впродовж наступних кількох десятків років. Рефлексія над прожитим досвідом - безумовно, одна з центральних. Відповідно категорія «пам'ять» буде важливою в аспекті цього обговорення. Зазвичай під час ще не завершеного переломного, кризового періоду в житті людини чи суспільства, на передній план проступає документалістика у своїх різноманітних проявах, адже потрібно зібрати факти воєнного лихоліття для подальшого осмислення. Бо пам'ять може щось «стерти», «опустити», «не зафіксувати» чи й загалом «домислити». Протягом останніх років в українській літературі з'явилися романи та поетичні твори, які пробують інтерпретувати події сучасної російсько-української війни - «Інтернат» Сергія Жадана, «За спиною» Гаськи Шиян, «Чорне сонце» Василя Шкляра чи «Абрикоси Донбасу» Любові Якимчук тощо. Проте твір, який буде центральним у запропонованій статті, - це «Амадока» Софії Андрухович.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Дослідниця Оксана Пухонська вказує на те, що рецепція пам'яті у культурно-літературному дискурсі існувала завжди, але насамперед у двох аспектах - «як декодування прихованих чи незнаних досі символів» та «здатність формувати суспільну думку щодо них» [5, 191]. В українському суспільстві, яке має так багато травматичного досвіду, категорія «пам'ять» повинна бути найбільш обговорюваною та мало чи не центральною, адже маємо ситуації в нашій історії, коли навіть сам процес рефлексування над трагедією був під забороною. Тому цілком закономірною є велика затребуваність у постколоніальній методології у нашій науці про красне письменство.

У постколоніальній рецепції літератури пам'ять посідає один з важливих аспектів перепрочитання і переосмислення нашого письменства. Тут можна виділяти різні процеси, які відбуваються у рамках використання такої методології: і повернення письменників, про яких не знали, чи не можна було згадувати публічно, і нове трактування нашого канону тощо. У зв'язку з цим концепт «пам'ять» використовується в різних іпостасях. Дослідниця Тамара Гундорова акцентує на трансгенераційній проблемі у межах цих студій, які своєю чергою активують студії травми, а вони вже досліджують психоаналітичні та антропологічні аспекти пам'яті та постпам'яті, «ураженої травматичними подіями, дослідження свідчень і жертв насильства»[2,32]. Натомість науковець Ярослав Поліщук пропонує говорити про новий аспект означеної категорії, а саме про постпам'ять - пам'ять другого покоління, яка «належить нащадкам тих, хто пережив колективну травму в минулому». [4, 163]

Особливо виділяється цикл лекцій «Повітряна війна і література» німецького письменника та літературного критика Вінфріда Зебельда, який пробує відшукати в своїй національній літературі описи, роздуми та «больові сліди», яких зазнали німці під час килимових бомбардувань їхніх міст в останні роки Другої світової війни. Автор констатує, що загальнонаціональна пам'ять не зафіксувала цього досвіду у колективній свідомості, вона її просто витіснила, а якщо і присутні певні спогади - вони дуже фрагментарні та непослідовні. «Колективна втрата коренів» - так висновує автор досліджень. [2, 44]

Мета статті

Дослідити інтерпретацію концепту пам'ять в сучасній українській літературі, зокрема на прикладі творчості Софії Андрухович та її роману «Амадока», враховуючи події сьогоднішньої російсько-української війни.

Виклад основного матеріалу

У романі є декілька сюжетів, які переплітаються між собою: сучасний для читача простір з військовим та його дружиною; життя попередніх поколінь цього чоловіка - його батька, пластичного хірурга, а також його бабусі - в період Другої світової війни, Голокост на західно-українських землях, боротьба партизанів та життя людей під окупацією; життя Віктора Петрова (В.Домонтовича) та цілої плеяди його сучасників, більшість з яких формує період в історії нашої культури як «Розстріляне Відродження»; філософсько-містичні думки та перипетії життя українського філософа Григорія Сковороди; пошук підтвердження існування найбільшого в Європі озера Амадоки, про яке писав в «Історії» Геродот, та яке сьогодні не можуть ніяк знайти. Авторка по суті поєднала безліч частин історії, починаючи від найдавніших до найсучасніших нам.

Зовсім не випадковими є саме такі пласти історії, які Софія Андрухович переплела у романі, адже кожна з них для українців і справді незнана до кінця з різних причин. Сучасні читачі також перебувають у відносній амнезії щодо цих фактів і персоналій нашої культури та історії. Тому роман «Амадока» - це про буквальне і символічне повернення пам'яті як конкретній людині, так і конкретній нації.

Ключова сюжетна лінія - лінія військового Богдана, який втратив пам'ять та навіть свою зовнішність у зоні АТО, та його дружини Романи, яка створює всі умови для повернення спогадів про їхнє життя. По суті весь свій час жінка зосередила на доборі фрагментів як особистого, так і родинного минулого, а також з переплетенням історії про його попередні дослідницькі захоплення - розшуки архітектурних пам'яток, життя та творчість Пінзеля і В. Петрова. Однак з розвитком подій ми спостерігаємо, що нічого не відновляється, а навпаки -утворюється нове чи навіть штучне минуле, якого не знає і не може згадати Богдан. Зрештою складається враження, що він з неохотою працює над процесом повернення собі власних спогадів. Саме настирливі спроби Романи дали певний результат, бо головний герой згодом вільно переповідає родинні історії попередніх поколінь своєї сім'ї, які ретельно були «втиснуті» у його пам'ять через старі фотокартки, намагаючись повірити у щойно отриману інформацію як власну. Ця сюжетна лінія завершується тим, що поранений військовий з початкових сторінок роману виявляється не тією людиною, якою його вважали. Богдан після поранення не пам'ятав ні себе, ні нікого загалом, тому Романа - свідомо чи мимохідь - вбачає у ньому свого коханого чоловіка і всіма можливостями прагне переконати його та й всіх навколо, що це таки він.

Софія Андрухович неодноразово наголошувала, що тема любові, попри все, у цьому романі є дуже важливою.

Очевидно, що саме такий розвиток цих героїв наштовхує на питання кореляції і взаємовпливів пам'ять/любов/свідомість. Наскільки впливовим може бути кохання, щоб вплинути на самоусвідомленість іншої людини? З розвитком сюжету, відзначаємо, що поведінка Романи доволі негативно впливала на чоловіка, чи навіть ще більше шкодила йому. Неспроможність нічого пригадати дає простір для агресії Богдана. Але причини у тому, що він вивчає, вичитує, вдивляється не своє життя, тому воно стає для нього «отруйним», руйнівним. Окрім того, лінія Романи має багато запитань, бо реципієнти не зовсім впевнені чи стосунки, про які весь час вона нагадувала, були реальними. Тому ще один аспект пам'яті - наскільки наші спогади є справжніми, а наскільки вифантазованими чи нами чи кимось іншим, а чи завжди вони є доречними, а чи не створюють вони інколи ще більших проблем.

Ці перепитії постійно перегукують із сюжетами зв'язаними з постатями, які також нам не зовсім відомі і осмислені. Форма, в якій це відбувається - через родинні фотографії та через фрагменти особистих листувань Сковороди, Петрова чи Зерова. Прикметно, що Софія Андрухович дає безліч фактажу щодо пошуку тієї чи іншої історії, так наче це має переконати читача у правдивості написаного. Однак саме через цей спосіб герої і дізнаються чи перевідкривають для себе певних постатей чи цілі пласти історії свої родини, свого народу. «Бо чи аж так не впіймав його світ?», «Будьяка пам'ять, яка залишається, - це пастка світу. Сильце, що намертво стисло кінцівку, поки впійманий вигадує напис собі на могилу». [1, 517]

Фотокартки (як і будь-які зафіксовані слова, думки, візії, креації) - це фізичне втілення пам'яті, які потенційно можуть надати простір для відновлення, пригадування своїх спогадів, а можуть навіяти і несправжні, додумані історії. Цілі розділи у романі - про Голокост, про окупацію, про партизанів-упівців - пригадуються крізь призму коментарів-розповідей до цих фотографій. І таким чином створюється візія цілого зрізу суспільства певного часу. Місцями самі ж герої починають сприймати простір як колаж: десь люди сприймалися як «вирізані з іншого простору, з інших околиць» [1, 338], тобто як накладання різних - часто не пов'язаних між собою об'єктів в одне ціле. Такий спосіб мислення зрозумілий, адже анормальні, травматичні обставини породжують нетиповне, дивне сприйняття навколишнього світу.

Читання особистого листування відомих людей - це також шлях до відновлення власної та колективної пам'яті. Адже у такі моменти митець писав відверто, щиро, без надмірної цензури (хіба самоцензури), це справжнє «обличчя» людини. Очевидно тому таке активне споживання епістолярію в «Амадоці» наявне як пошук «справжньої» історії, реальної пам'яті.

Прикметно те, що усі сюжетні лінії витворюють певну хронологічну поколіннєву розповідь. Частина твору, де центральними є герої В.Домонтовича, М.Зерова та інших неокласиків, подає процес осмислення літератури як такої. Зокрема, те що неокласичні звернення до античності та до філософії Сковороди є не просто захопленнями університетських учених, а мають мету - відновити тяглість і зв'язки у нашій історичній, культурній самосвідомості, яка впродовж століть перебуває під постійним зовнішнім тиском нищення. Тільки заповнення цих «прогалин», пов'язуваність одне з одним можуть дати міцність протистояти зовнішній та й внутрішній війні.

Постать В. Домонтовича на сьогодні є неоднозначною, а дискусії навколо нього - дражливими. Однак Софія Андрухович підводить до думки, що в процесі відновлення пам'яті факти, які можуть бути виявлені (не завжди приємні, чи не докінця нам зрозумілі), є також важливими. І вміння приймати ці суперечливі чи жахливі спогади - це також про рівень дорослої національної свідомості. Надто, якщо ми говоримо про Віктора Петрова, документи про якого ще досі повністю нам не відомі.

Науковиця Оксана Пухонська вказує, що «війна на Донбасі в текстах більшості сучасних письменників представлена також як війна за пам'ять, котра була викривлена саме радянською ідеологією» 193. Тому у романі про пам'ять авторка цілком органічно вписує пласти історії про 20-ті, 30-ті чи 40-ві роки ХХ століття, які піддалися нещадному викривленню з боку тодішньої влади. Спогади про Пінзеля та Сковороду якщо не цілком стерті, то сприймають як чужорідні, не свої. Однак в результаті читання роману, завдяки такому вмілому авторському конструювання декількох часових ліній, складається враження про можливе повернення собі своєї ж власної історії та національної пам'яті, бо вона якраз і відлунює у кожному наступному періоді нашої культури, а особливо у період воєн, що особливо «оживлюють» історії для своїх сучасників.

Висновки

Пам'ять як концепт у свідомому житті людини/народу важлива та базова категорія. Це безпосередньо впливає на власне життя та буття цілої країни. У романі «Амадока» Софії Андрухович, війна художньо подана як кризовий, переломний момент, котрий викриває потребу знання історії, особливо, якщо війна ведеться за твою власну пам'ять, а відтак - за самоідентичність та ідентифікацію цілої культури та нації.

Список використаної літератури

1. Андрухович с. Амадока. Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. 832 с.

2. Гундорова Т. Постколоніальний роман генераційної травми та постколоніальне читання на сході Європи. Постколоніалізм. Генерації. Культура./за ред. Т. Гундорової,, А. Матусяк. Київ: Лаурус, 2014. с. 26-44.

3. Зебельд В.Г. Повітряна війна і література/пер.з нім. Роман Осадчук.Харків;М publishing, 2023. 176 c.

4. Поліщук Я. Пам'ять і постпам'ять (на матеріалі роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого») Постколоніалізм. Генерації. Культура./за ред. Т. Гундорової,, А. Матусяк. Київ: Лаурус, 2014. с. 162-175.

5. Пухонська О. Література і пам'ять: версії взаємовпливу. Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Серія «Філологія». Острог: Вид-во НаУОА, 2018. Вип. 4 (72), с. 191-193.

Размещено на Allbest.ru