Образ автора в книзі Станіслава Асєєва ""Світлий шлях". Історія одного концтабору"

Размещено на http://allbest.ru

Образ автора в книзі Станіслава Асєєва «``Світлий шлях''. Історія одного концтабору»

Інна Галак

Анотація

У статті на матеріалі книги Станіслава Асєєва «“Світлий Шлях”: історія одного концтабору» досліджується образ автора та особливості відтворення його досвіду перебування в концентраційному таборі через призму філософських та психологічних рецепцій, з'ясовуються особливості його репрезентації в літературі non-fiction. Доводиться, що для авторської манери притаманна філософічність та сповідальність, поєднання літератури факту з художньою образністю, виражальною емоційністю. Досліджується проблематика твору: відчуття абсурдності буття, виживання та самозбереження в екстремальних умовах, пошук сенсу свого страждання, що переростає в полеміку з твором В. Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі» (Viktor Emil Frankl. «Man's Search for Meaning: An Introduction to Logotherapy»). Доводиться, що твір Асєєва синтетичний за формою і багатофункціональний за ідейним призначенням - це твір-свідчення, твір-сповідь, твір-психотерапія, проживання автором травматичного досвіду, а також він є філософським осмисленням місця людини, її діяльності, прояву її ціннісних складових у межовій ситуації.

Ключові слова: література non-fiction, в'язнична проза, синтетичний жанр, сповідальність, травматичний досвід, психотерапія, абсурдність буття, екзистенціалізм, межова ситуація, полемічність.

Вступ

Постановка проблеми. В умовах російсько-української війни література non-fiction викликає особливий інтерес. Пережите спонукає фіксувати і писати. Відбувається процес, за яким дуже цікаво спостерігати, адже перед нами формується специфіка жанру, нові його форми та різновиди, аналіз і дослідження яких ще попереду. У сучасній не-фікційній літературі простежуємо сплав фактів, реальних подій та людей, поданих через призму суб'єктивного бачення очевидця, коли письменник-«фактограф» не просто фіксує, але й осмислює, оцінює, коментує, пропускає через призму авторського бачення. Відтак саме позиція автора-очевидця висувається на перший план, від нього залежить кут бачення теми, саме він формує емоційний та інтелектуальний простір твору.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Література non-fiction досліджувалась віддавна, однак літературознавчий дискурс, який вона викликає, не вичерпав своєї наукової новизни, навпаки, в умовах сучасної актуалізації цього виду літератури породжує нові прецеденти для наукової рецепції. Можна стверджувати, що в останні роки термін non-fiction упевнено засвоївся українським літературознавством для позначення художньо-документальної літератури. Проте ще й нині відчувається термінологічна невпорядкованість понять, почасти це пов'язано з тим, що цей вид літератури найбільш синтетичний або ж, скажімо інакше, стоїть на межі різних жанрових та видових явищ. Тому паралельно функціонують різні номінації на їх позначення: документалістика (О. Галич), автобіографія (Ю. Ковалів) тощо. Зокрема, Ю. Ковалів зазначає, що «естетична цінність А. зумовлюється пропорційним співвідношенням у ній художнього і документального елементів, важливими є точність фактичного матеріалу, достовірність зображуваних подій, які часто поєднуються з домислом, накладанням на факти авторських симпатій чи антипатій, ідейних топосів тощо» [5, 19].

Близькою нам є думка науковиці М. Варикаші, яка вважає, що «література non-fiction - це різновид літератури, яка перебуває на межі художності і документальності. Основними жанрами non-fiction є щоденник, автобіографія, біографія, мемуари, сповідь, листи тощо. З одного боку, література non-fiction претендує на визнання в її текстах суб'єктивної правди автора про нього самого; з другого ж, лише читач може або, демонструючи цілковиту довіру авторові, назвати цей текст документальним, або ж визнати наявність у творі поетичності й естетичності та перехилити чашу ваг у бік художності» [2, 37]. асєєв франк література концентраційний табір

Також теоретичні проблеми літератури non-fiction відображені в літературознавчих працях О. Колінько, Н. Колошук, О. Приходько та ін. Тематику сучасної війни в літературі нон-фікшн вивчають Н. Герасименко, Я. Кулінська, М. Рябченко.

Монографія О. Пухонської «Поза межами бою» (2022) присвячена дискурсу війни в сучасній літературі. Літературознавця звертає увагу на «травми війни, зокрема ті, які пов'язані із внутрішнім фронтом, здебільшого закритим від зовнішнього ока» [7, 341].

Мета статті - дослідити образ автора та особливості відтворення його досвіду перебування в концентраційному таборі через призму філософських та психологічних рецепцій в non-fiction Станіслава Асєєва «``Світлий Шлях”. Історія одного концтабору».

Виклад основного матеріалу

Журналіст Станіслав Асєєв у травні 2017 р. був викрадений проросійськими бойовиками і понад два роки (962 дні) перебував у полоні російських гібридних сил в окупованому Донецьку, зокрема 28 місяців він провів в «Ізоляції» - донецькій тюрмі, що має секретний статус і в якій до полонених застосовуються тортури та знущання. Лише 29 грудня 2019 р. Асєєва було визволено. «``Світлий Шлях”. Історія одного концтабору» стала книгою-свідченням. Але для самого автора - це був спосіб переживання і долання травматичного досвіду.

В інтерв'ю з с. Асєєвим письменник і сценарист Андрій Курков говорить автору: «Ваша книга, там, де Ви пишете про свої відчуття, про свою реакцію, про страшні речі, що там відбувалися, читається як автобіографічна, тобто як правда, коли Ви починаєте писати про інших персонажів, то у якийсь момент виникає відчуття, що це вже майже художня проза, тобто ці персонажі Вам вдаються інколи яскравіше, ніж коли Ви пишете про себе» [8]. Андрій Курков, по суті, підмічає, що книга Асєєва знаходиться на межі автобіографічної документалістики та художнього твору. Літературознавці оперують різними дефініціями, які охоплюють явище ширше чи вужче. Професор О. Галич визначає «документалістику, як літературу, що базується на реальних історичних документах і фактах і охоплює три найважливіших напрямки: мемуаристику, художню біографію та художню публіцистику. Важливою ознакою такої літератури є авторське осмислення певних суспільно-історичних подій чи життєвого шляху реальної історичної особи, або важливої для життя народу проблеми, здійснене за законами художньої творчості із залученням справжніх документів свого часу, глибоким співвіднесенням власного духовного досвіду автора із внутрішнім світом героїв, соціальною й психологічною природою їхніх учинків» [3, 20].

Очевидно, що книгу с. Асєєва доцільно розглядати як художньо-документальну та автобіографічну. Варто враховувати ще й той факт, що автор - професійний журналіст, який упевнено орієнтуючись у журналістській жанрології, зізнається: «Ця книжка мала бути сухим репортажем: без оцінок, емоцій, самі лише замальовки того, свідком чого я став. Так наче я потрапив до цієї в'язниці не як полонений, а просто як журналіст» [1, 10 ]. Отже, первісний задум Асєєва - писати у жанрі репортажу чи замальовки, що дає «читачеві змогу відчути те, що бачив автор» [10, 137]. Ознаками замальовки є лаконічність, фактологічна основа, документальність, викладена в яскравій формі, жваво, емоційно, образно. Отже, з окремих невеликих замальовок повинна була б скластися книга, як складаються пазли чи мозаїка. Завдання репортажу як журналістського жанру не аналізувати чи коментувати, а реально висвітлювати події та факти, дати змогу читачеві побачити подію очима журналіста. В підручниках із журналістики зазначається, що журналіст у репортажі є свідком, але не учасником події. Тобто від автора вимагається нейтральна тональність. Уже в цих визначеннях виявляється суперечливість: писати емоційно, але відсторонено. Асєєв як реальний автор не міг бути відстороненим, бо це особисто він опинився у полоні і він особисто зазнавав немислимих тортур. Отже, що змусило Асєєва відмовитись від попереднього задуму? Він відповідає так: «Та опинившись на волі, усвідомив, що суха публіцистика у цьому разі неможлива: багато місяців по тому емоції й надалі переповнюють мене» [1, 10]. Письменник і сам відчуває нерівність стилю, коли одні розділи написані з настановою на лаконічність і стриманість, «натомість інші - волають» [1, 10 ]. У творі виразні прикмети філософської публіцистики з намаганням дати відповідь на питання, які постають перед автором. Тому у цій книзі переш за все цікавить образ автора, через суб'єктивне сприйняття якого пропущено всі події, коли автор вже не свідок, а учасник. Факти тортур, знущань, беззаконня - це, за визначенням Асєєва, «неминучість» концтабору під назвою «Ізоляція». І якби письменник зобразив тільки ці факти, вони б вжахнули, обурили, але не більше. Очевидно, що автор «Світлого Шляху» інтуїтивно осягнув, що просто документувати - цього замало, він відчував психологічну потребу в логотерапії, не за В. Франклом, а в розумінні - зцілення словом. Погоджуємося також з думкою О. Пухонської, котра зазначає, що «звернення автора до нехудожнього жанру має суттєве значення з огляду на те, що, (...) воно усуває бар'єр між дійсністю і читачем, який у випадку художнього тексту сприймав би цей досвід «за склом» літературності» [7, 301].

Іронічний кут зору автору-журналісту притаманний і в умовах «Ізоляції» - адже так називається в'язниця, бо розміщена на території колишнього заводу ізоляційних виробів. Ця символічно-іронічна двозначність поглиблюється ще й тим, що вулиця, де стоїть новітній донецький концтабір має назву Світлий Шлях. Саме цю назву Асєєв виносить у заголовок, завдяки чому цей паратекстуальний елемент набуває додаткових підтекстів. Між іншим, в англомовному виданні назву перекладено як «The Torture Camp on Paradise Street» (2021), що українською звучить оксюморонно: «Табір тортур на Райській вулиці».

Відомо, що публіцистика є там, де є думка. А в умовах «Ізоляції» життя думки - це єдине поле свободи, на яке не могли посягнути тюремщики. «Беручись за цю книгу, - пише Станіслав Асєєв, - я й сам не підозрював, скільки питань вона переді мною поставить. А завершивши її - не міг повірити, що так і не знайшов відповіді на жодне з них. Можливо, відповідь - сама ця книжка: щоб її написати, я мусив вижити. Щоб вижити, я повинен був знати, що мені потрібно її написати» [1, 10 ].

Сам факт цього зізнання зближує Асєєва з Віктором Франклом, давно відома книга якого «Людина в пошуку справжнього сенсу. Психолог в концтаборі» у цьому році стала лідером продажів у наших книжкових магазинах. Австрійський психіатр Віктор Франкл написав її ще у далекому 1945 році. Автор поділився досвідом виживання в умовах концентраційних таборів Аушвіца, Дахау та інших, де він провів три роки життя, втративши у газових камерах усю свою родину. Франкл зумів вижити (тут варто говорити не лише про фізичне виживання) і застосував свій особистий досвід як учений-психіатр та психотерапевт, щоб допомогти іншим. Пізніше його метод назвуть Третьою віденською школою психотерапії - школою логотерапії. За значенням його внесок у науку стоїть на рівні з науковими досягненнями Адлера, Юнга, Фройда. Центральним у філософії Франкла є розуміння людиною сенсу свого буття. Будучу ув'язненим, вчений спостерігав за поведінкою людської психіки в екстремальних умовах, на межі життя і смерті. Важливим для нього було питання, де, в чому знайти джерело сили, щоб не втратити людського в собі, яку стратегію поведінки обрати і як ставитись до ситуації, яка склалась, щоб і в умовах приреченості («неминучості», за Асєєвим) не втратити гідності і здатності жити - відчувати, співчувати, радіти, кохати, навіть жартувати і сміятися. Франкл відкрив для себе, що людина виживає тоді, коли знаходить сенс у своєму беззмістовному стражданні. Учений робить науковий вклад в розвиток екзистенціальної психології, мета якої - допомогти людині осмислити своє життя і зробити правильний вибір. Станіслав Асєєв не є ні психологом, ні психотерапевтом, він журналіст, між іншим, філософською освітою. Однак сфери професійної діяльності і психолога, і журналіста об'єднує притаманний їм людиноцентризм. Франкл вважав, що людина стає слабкою і вразливою, коли втрачає логос, тобто сенс буття. А сенс він вбачав у творчості, переживаннях і вмінні усвідомлено ставитись до обставин, на які не можна вплинути. Власне, і автор «Світлого Шляху» зізнається, що в умовах в'язниці, «у цих дивних лабіринтах свідомості думка намагається відшукати бодай якийсь сенс...» [1, 10 ]. Саме про logos як про сенс життя говорить Віктор Франкл у своїй психотерапевтичній стратегії.

У кількох інтерв'ю Асєєв відверто говорить про те, що його твір створювався як своєрідна полеміка з Франклом, що навіть структурно він будував свою книгу як алюзію на книгу «Психолог у концтаборі». Асєєва як письменника і як людину цікавить висновок, до якого дійшов насамкінець Франкл, про людину і людське життя. І в цьому контексті діалог між авторами на відстані у 75 років набуває особливого сенсу. Асєєв у кількох інтерв'ю зізнається, що на відміну від Франкла, він вийшов з концтабору «зі знаком мінус». Коли Франкл, опинившись на волі, зміг побачити красу природи і втішатись нею, то Асєєв, з його слів, навіть через рік після полону бачив перед собою пустелю.

Літературознавиця Оксана Пухонська про книжку Станіслава Асєєва «``Світлий Шлях''. Історія одного концтабору» говорить як про «вербалізацію досвіду» злочинів, з якими зіткнувся письменник [7, 298]. Для автора «Світлого Шляху» книга стає багатофункціональною стратегією: зафіксувати, запам'ятати, свідчити; вижити, щоб написати; написати, щоб вижити; шукати і, можливо, знайти відповіді на питання, що тривожать автора. Андрій Курков у згадуваному інтерв'ю говорить про «Світлий Шлях» ще й як про «правозахисний текст», вбачаючи в цьому чи не головну його місію.

У кожному розділі книги події розглядаються під кутом якоїсь проблеми, висновки автор іноді оформлює в лаконічні сентенції, наприклад: «``самого дна'' не існує: завжди є куди падати глибше» [1, 10 ]. Коли над людиною чинять насилля, вона відчуває «всю свою крихкість, безсилля і слабкість» [1, 11], однак вона усвідомлює й те, що ні молитви, ні волання до Бога нічого не змінять. Це і є неминучість. Усвідомлена неминучість. Автор розмірковує над поняттями віри, і прощення. Прощення для нього не можливе, бо й уся реальність поза сенсами, а віра виявляється у тому, що зло реальне і безкарне. Можливо, і тому Асєєв пише, що на частину питань, які турбували його на початку, він не знайшов відповіді і в кінці. Логотерапія Франкла постала з його релігійності. Для Асєєва ж «Бог мовчить вже дві тисячі років», тому продовженням внутрішнього діалогу письменника стала його п'єса «Христос в Гулагу», і щось підказує, що автор ще у пошуках відповіді на питання, що постали в ньому внаслідок пережитого. Він роздумує над тим, що від часів Сократа ми ідеалізували гуманне в людині, недооцінюючи чи замовчуючи протилежне в ній. Звідси і розчарування в Людині. Бо ми Людини і не знали насправді.

Звернімо увагу, що перед нами зразок в'язничної прози. Частина її творилась у камері, «записувалась в пам'яті», одного разу все написане було відібране адміністрацією в'язниці, за принципом палімпсесту відновлювалось автором, як тільки він мав змогу це зробити. Увесь простір подій обмежений стінами камери, коридором, кімнатою допитів. Структура книги вибудовується за таким принципом: автор доводить, що «Ізоляція» - це не класична тюрма, де діють закони та «понятія». «Ізоляція» - це абсурд та божевілля, а отже, віднайти будь-який сенс неможливо. Прийнявши це як усвідомлення ситуації, автор аналізує важливі у нашому світі критерії людського: страх, зло, добро, емпатію.

Неозлобитися, «помирати озлобленим - це однаково, що здохнути марно» [1, 36]; «. ..найгірше, що ти можеш вчинити тюремникам, - це вижити і про все розповісти» [1, 10 ], - це ті сенси, які віднаходив у полоні журналіст. Асєєв пише, що кримінальники-рецидивісти найбільше ненавиділи «Ізоляцію» не через тортури, а через абсурд: «Ненависть зароджувалась від абсурду - від того, що все це просто гра» [1, 36 ]. «У «Ізоляції» всі сенси стиралися» [1, 37 ]. Ці думки ніби заперечують одна одну: віднайти сенси в абсурді буття неможливо. Цілий розділ книги присвячено відтінкам страху. Письменник стверджує, що патологічний страх переростає зрештою в патологічну байдужість [1, 45]. Є теми, які автор воліє не деталізувати, оскільки етика - це прояв внутрішньої саморегуляція письменника.

Увагу Асєєв приділяє особливостям психологічного життя в'язнів (пише про «психологічне насильство», «психологічну гігієну» як форму байдужості до чужих страждань, форму театральної гри як спосіб зберегти своє «я» від розпаду, раціоналізацію як захисний механізм тощо). Автор відверто говорить про закономірні психологічні стадії, які проходить людина в «Ізоляції», коли внутрішня перевтома і виснаженість призводять до «психологічного сепаратизму», тобто дистанціювання від чужих мук. Коли поняття норми деформується, то й реакція на цю ненормальність буття може бути різною і непередбачуваною, байдуже сльози, істеричний сміх, жарти, ненависть, огида чи суїцид. «Нездатність психіки впоратись з ситуацією примушує її прийняти цю ситуацію через раціоналізацію: це так жахливо, аж доводиться визнати, що це нормально, аби самому не збожеволіти. Так жах стає нормою. І звідси ж - байдужість і навіть іронія щодо чужих страждань» [1, 66]. Цікавим феноменом зворотного боку такого дистанціювання було співчуття до «добрих» тюремників. Однак попри всі ці жахіття, коли страх і біль зводив поведінку людини до рефлексів, образи рідних людей залишалися для ув'язнених смисловими точками: «Близькі і кохані завжди і для всіх були дороговказом, нехай і через сльози та внутрішній біль, але таким, що дарує сенс існування далі» [1, 68 ].

О.Пухонська зауважує, «що автор, наскільки це можливо, намагається естетизувати дійсність, про яку пише, пробує переосмислити її крізь призму певних філософічних рефлексій. Однак це не заперечує факту, що, по-перше, книга репрезентує жанр літератури non-fiction, а тому її сприймання апріорі відбувається на рівні зіставлення описуваного із реальністю, що можна дарувати собі у випадку твору художнього, котрий має право на літературний вимисел-домисел чи вимислену, хай і зіставну із реальними подіями, дійсність» [7, 311-312]. У книзі Асєєва образ автора збігається з образом реального автора-оповідача, а тому важлива не тільки інформативність, але й авторський погляд на речі і події, про які він пише. Для манери письменника характерне поєднання інтровертивного та екстравертивного підходів до зображення дійсності. Він уважно аналізує психологію поведінки інших - наглядачів, бойовиків, ув'язнених, розкриваючи підмічені патології, деформації, втрати усталених суспільних орієнтирів щодо норми і нормальності. У той же час Асєєв самозаглиблюється, розкриваючи особистий шлях проживання травматичного досвіду. Саме автор є носієм ідейної концепції, морально-етичної позиції, філософського бачення, які він і викладає перед читачем, його позиція суб'єктивна та емоційна. Асєєв не зациклений на власному «я», як письменника і журналіста його цікавлять люди і ті метаморфози, що з ними відбуваються в екзистенційній ситуації. Авторське «Я» у книзі Асєєва виявляється у ставлення та оцінці відтворюваних автором явищ та подій. Отже, образ автора складається поступово, розкриваючись через вчинки, але більше через авторську рецепцію пережитого. І хоч авторське (Асєєва) першочергове завдання полягає у викритті злочину проти людяності, вагомим є досвід виживання і самозбереження. Хоч вже після появи книжки Асєєв в одному з інтерв'ю зізнається, що, переживши тортури «Ізоляції», став цинічним і що йому не вдалося зберегти такої віри в людину, як це, на його думку, вдалося В. Франклу. Франкл вірить у безумовний сенс існування і безумовну цінність кожної людини»: «життя має потенційний сенс за будь-яких обставин, навіть за найбільш жалюгідних» [9, 38]. Асєєв у людських стражданнях в «Ізоляції» побачив тільки абсурд (слід сказати, що в одній камері сиділи люди різних світоглядів та ідейних переконань, «укропи» і бойовики так званої «ДНР», рецидивісти зі стажем і абсолютно пересічні люди, які випадково потрапили в «Ізоляцію»). І хоч Асєєв каже, що після пережитого він став циніком та атеїстом, що «Бог мовчить вже дві тисячі років», однак логос і в значенні слова, і в значенні сенсів допоміг йому зберегти внутрішню свободу і гідність. Книга Асєєва стала «свідком» і стала психотерапією для автора. Полеміка Асєєва - це не тільки полеміка з Франклом, якого він визнає і поважає, це полеміка з Богом, яка не завершена після останньої крапки в книзі. І хочеться дуже вірити, що він зможе наповнити свою «пустелю» сенсами, що абсурд «Ізоляції» не забере майбутнього у цієї людини. «Примирити себе з цим абсурдом, стати його частиною й поглинути своїм життям, понад силу створюючи в ньому сенс, - такий загальний план» [1, 188], який він накреслює на майбутнє і якому слідує й дотепер.

Висновки

Образ автора в книзі «``Світлий Шлях'': історія одного концтабору» є центральним, всі інші персонажі постають через призму його бачення та сприйняття. Книга Асєєва синтетична і багатофункціональна за своїми завданнями: її документалізм покликаний привернути увагу правозахисних організацій до порушення прав людини російською федерацією та її гібридними угрупуваннями; задумана і розпочата ще в умовах полону, вона є зразком в'язничної прози; наповнена травматичними переживаннями, містить в собі цінний досвід виживання; є сеансом психотерапії не лише для автора, але й для усіх нас, хто травмований війною і зазнав насилля, поставив під сумнів гуманне та божественне в людині. Тому ця книга - ще й полеміка, не так з В. Франклом, як з самим собою, коли автор на собі відчув, що цивілізаційні норми людського співжиття зруйновано. Книга Асєєва є твором пошуку сенсів буття у світі абсурду, адже мало звільнитися з полону, щоб позбавитись від відчуття абсурду нашої дійсності. Філософське налаштування та сповідальність (часто гірка, але чесна відвертість) надають книзі Асєєва художньої глибини. Об'єднує ці різні стратегії образ автора, який виступає в іпостасях очевидця і мислителя. Тому, очевидним є те, що сучасна українська література non-fiction породжена реаліями часу, коли вимисел стає неактуальним, натомість є потреба донести читачеві факт емоційно-виражальними стратегіями художнього письма. Ця міра художності, міра співвіднесеності факту і художності (але не фікції), звісно, залежить від характеру суб'єктивізму автора, від сповідуваних ним цінностей, від вправності володіння словом, що й визначає місце твору в літературному процесі.

Список використаної літератури

1. Асєєв с. «``Світлий Шлях”. Історія одного концтабору» [Текст]: коротка проза /Станіслав Асєєв; переклад з рос. Вікторії Стах. Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. 448 с.

2. Варикаша М. Література non-fiction: поміж фактом і фікцією. Актуальні проблеми слов'янської філології. 2010. Вип. XXIII. Ч. 3. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38201 (дата звернення: 14.05.2023).

3. Галич О. Жанрова система документальної літератури/ Олександр Галич //Документалістика на порозі ХХІ століття: проблеми теорії та історії: матеріали Всеукраїнської наукової конференції, [м. Луганськ, 18-19 вересня 2003 р.] Луганськ: Знання, 2003. с. 19 - 36.

4. Галич О. А. У вимірах non-fiction: щоденники українських письменників ХХ століття:монографія/Олександр Галич. Луганськ: Знання, 2008. 200 с.

5. Літературна енциклопедія: У двох томах. Т.1 /Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. - К.: ВЦ «Академія», 2007. 608 с.

6. Онлайн-презентація нової книжки Станіслава Асєєва ««Світлий Шлях»: історія одного концтабору». Модерує зустріч журналістка, виконавча директорка Українського ПЕН Тетяна Терен. URL: https://www.facebook.com/ penclubua/ videos/445626146822764(дата звернення: 14.05.2023).

7. Пухонська Оксана. Поза межами бою. Дискурс війни в сучасній літературі. Discursus, 2022. 288 с.

8. Розмова про книгу «``Світлий Шлях'': історія одного концтабору». Учасн.: Ст. Асєєв та Андр. КурковURL:. https://www.facebook.com/ watch/ live/?ref=watch_permalink&v=327444895240882 (дата звернення: 14.05.2023).

9. Франкл В. Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі. Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. 532 с.

10. Чекмишев О. Основи журналістики. К.: Альма-матер, 2021. 168 с.

Summary

The Image of the Author in the Book of Stanislav Aseyev «The Torture Camp on Paradise Street»

Halak I.

The article based on Stanislav Aseyevs book «The Torture Camp on Paradise Street» explores the image of the author and the peculiarities of his experience of being in a concentration camp through the prism of philosophical and psychological receptions, and finds out the peculiarities of his representation in nonfiction literature. It is proved that the author's manner is characterized by philosophizing and confession, a combination of factual literature with artistic imagery, expressive emotionality. The problematic of the work is investigated: the feeling of the absurdity of existence, survival and self-preservation in extreme conditions, the search for the meaning of one's suffering, which turns into a polemic with Viktor Emil Frankl's work «Man's Search for Meaning: An Introduction to Logotherapy». It is proven that Aseyevs work is synthetic in form and multifunctional in its ideological purpose - it is a work-testimony, a work-confession, a work- psychotherapy, living by the author of a traumatic experience, and it is also a philosophical understanding of the place of a person, his activity, the manifestation of his valuable components in the boundary situations.

Keywords: non-fiction literature, prison prose, synthetic genre, confession, traumatic experience, psychotherapy, absurdity of being, existentialism, borderline situation, polemic.

Размещено на Allbest.ru