Покоління (з) війни: проблема травматичного досвіду в романі Тамари Горіха Зерня "Доця"

Анотація

Стаття пропонує до розгляду літературознавчу інтерпретацію сучасної російсько-української війни на прикладі роману Тамари Горіха Зерня «Доця». Основна увага зосереджена на проблемі пам'яти та травми покоління, яке застала війна. Пам'ять поколінь слугує основним засобом репрезентації власної ідентичности, яка знаходить своє відображення в різних аспектах. Насамперед, це самоусвідомлення себе як представника певної культурної групи, національна визначеність, а також генераційна приналежність.

Літературна репрезентація травми в романі Тамари Горіха Зерня «Доця» відображена крізь свідомість людини (з) війни. Війна, насамперед, асоціюється із кризою особистої, колективної, національної ідентичностей, що призводить до втрати будь-яких ціннісних орієнтирів. Авторка статті, синтезуючи в методологічному підході напрацювання trauma studies та memory studies. намагається простежити, як (пере) жити війну, прийняти та подолати цей травматичний досвід, реанімувати національну пам'ять у контексті домінування пострадянських та проросійських наративів, віднайти свою національну ідентичність.

Ключові слова: травма, генерація, мілітарна література, постпам'ять, ідентичність.

Abstract

Fedoriv U. The generation (of) War: the problem of the traumatic experience in the novel «Dotsia» (Eng. 2Daughter») by Tamara Gorikha Zernya. The article offers for consideration a literary interpretation of the modern Russian-Ukrainian war using the example of Tamara Gorikha Zernyas novel « «Dotsia». The main focus is on the problem of memory and the trauma of entire generations caught up in the war. The memory of generations serves as the main means of representing one's own identity, which is reflected in various aspects. First of all, this is self-awareness as a representative of a certain cultural group, national identity, as well as generational affiliation.

The literary representation of trauma in Tamara Gorikha Zernyas novel «Dotsia» is reflected through the consciousness of a person involved in the war. Primarily war is associated with a crisis of personal, collective, and national identities, which leads to the loss of any value orientations. The author of the article, synthesizing the work of trauma studies and memory studies in a methodological approach tries to trace how to (re) live the war, accept and overcome this traumatic experience, and resuscitate the national memory in the context of the dominance of post-Soviet and pro-Russian narratives, to find one's national identity.

Keywords: trauma, generation, military literature, post-memory, identity.

Основна частина

Постановка проблеми. У сучасному світі літературні тексти набувають більшого значення, адже вони фіксують усе важливе не лише для окремої людини, але й цілих націй та поколінь, що унеможливлює забуття історичної події. Сучасна література все частіше звертається до проблеми репрезентації травматичного досвіду генерацій. Українське суспільство, історія якого знає не одну пережиту травму, не є винятком у контексті цієї розмови. Від початку російсько-української війни у 2014 році українська література потужно реалізує себе в контексті художньої рецепції травми війни, яку змушені проживати українці. Такий негативний досвід репрезентований митцями слова в мілітарній літературі «по гарячих слідах». Відтак, війна, будучи в центрі суспільної уваги, творить цілком новий дискурс, який укотре підтверджує факт, що колонізація активно продовжується. Про важливість таких творів зауважує Оксана Пухонська, яка підкреслює, що «ці тексти засвідчують спроможність сучасної літератури до миттєвої реакції на гострі й актуальні суспільні події, її здатність до виконання обов'язку переосмислення пострадянської культурної пам'яті» [11, 247]. Після 24 лютого 2022 року створення таких текстів - це ретельна робота збереження досвіду та пам'яти. Безумовно, повномасштабне вторгнення Росії змінить ментальну мапу української мілітарної літератури, яка й так репрезентована доволі широко. Усвідомлення важливості ословлення та оприявлення травматичного досвіду війни стало водночас і викликом, й обов'язком для літератури та мистецтва наших днів, адже «художній твір виконує функцію культурної терапії, надаючи можливість авторові проговорити перед потенційними читачами власний травматичний досвід; реципієнтам же цей досвід осмислити й зрозуміти у процесі читання, дискусій, обговорень. Це, власне, і є чи не найдієвішим механізмом культури рани» [12, 8].

Серед найвідоміших творів на цю тематику варто згадати «Маріупольський процес» (2015) Галини Вдовиченко, «Укри» (2015) Богдана Жолдака, «Аеропорт» (2016) Сергія Лойка, «Іловайськ» (2015) Євгена Положія, «Чорне сонце» (2015) Василя Шкляра, «Мовою Бога» (2016) Олени Стяж - кіної, «Інтернат» (2017) Сергія Жадана, «Довгі часи» (2017) Володимира Рафєєнка, «Амор[т] е» (2017) Олександри Іва - нюк, «За спиною» (2019) Гаськи Шиян, «Доця» (2019) Тамари Горіха Зерня тощо*.

Мета статті. У запропонованій статті розглядається проблема (про) живання та (пере) життя травми війни, акцентовано на процесі прийняття та подолання травматичного досвіду пам'яті поколінь, на важливості реанімувати національну пам'ять у контексті домінування пострадянських та проросійських наративів та віднайти свою ідентичність.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретико-ме - тодологічну основу цієї розвідки формують дослідження проблеми трактування феномена покоління Карла Маннгай - ма, Хосе Ортеги-і Гасета, Маргарет Мід, Аґнєшки Матусяк, Матеуша Светліцкі, Олени Галети, Валерії Корабльової, Людмили Тарнашинської, Наталії Лебединцевої та ін. Засадни - чими в дослідженні проблеми травми стали праці Кеті Ка - рут, Маріани Гірш, Джефрі Александера, Домініка Ла Карпи, Пйотра Штомпки, Тамари Гундорової, Оксани Пухонської, Ярослава Поліщука, Оксани Кісь, Ірини Старовойт, Христи - ни Рутар, Вадима Василенка тощо.

Безперечно, феномен травмованої свідомости та посттравматичної ідентичности не може існувати без поняття пам'яти, оскільки саме вона є основою для розуміння культури та історії народу. Отож важливим є синтез trauma studiesта memory studies. Вивчення травматичного досвіду війни в контексті травмованої посттоталітарної пам'яти пов'язане із проблемою формування ідентичности суспільнихгруп й історичного дискурсу.

*У січні 2019 року Ганна Скоріна, книжкова оглядачка, уклала список книжок, присвячених війні на Сході України, що налічував більше 400 позицій: <https://www.facebook.com/uruloka/ posts/2438115969595088>[доступ 13.05.2022].

*Про проблему пропрацювання травми на прикладі роману Вікторії Амеліної «Дім для Дома» йдеться в статті Ulyana Fedoriv, «Dom kao prostor sjecanja: problem nacionalnog identiteta u romanu Viktorije Ameline «Dom za Doma», Knjizevna smotra, Vol. 53 No. 202 (2021), s. 63-70.

Травма апелює до памяти, змушує до пригадування та ословлення того, що не було проговореним попередніми генераціями. Відтак у такому дискурсі особливе місце посідає поколіннєвий принцип, оскільки свідчення й досвід очевидців є засадничими для відновлення втраченої іден - тичности, віднайдення якої неможливе без повернення до своєї пам'яти, адже «це один із найсуттєвіших елементів того, що нині називають індивідуальною або колективною ідентичністю, пошук якої є однією з фундаментальних форм діяльности, що здійснюють сучасні індивіди та суспільства» [17, 133].

Ця проблема не обмежується пропрацюванням травми, а передбачає значно ширший спектр суспільної відповіди*. Кеті Карут, одна з найавторитетніших дослідниць у царині trauma studies, зазначає, «аби дієво відповісти на травму, не достатньо просто виявити факти, які заперечуються чи перекручуються, а потрібно створити умови, за яких може нарешті відбутися колективне соціальне засвідчення і реакція на цю травму» [6, 17]. Травму позиціонують як фактор переоцінювання минулого й віднайдення його місця в теперішньому, а відтак і як те, що формує світоглядну парадигму наступних генерацій. Тому однією із основних для цього дослідження є концепція «постпам'яти», запропонована Маріанною Гірш. Йдеться про пам'ять, що передається в спадок від попереднього покоління та відіграє визначальну роль у формуванні наступного. Дослідниця у своєму есеї «Покоління постпам'яти: писемність та візуальна культура після Голокосту» говорить про феномен пам'яти наступної генерації, яке ніколи не було ані свідками, ані жертвами, трактуючи постпам'ять як конструкт, що передає травматичний досвід та знання через покоління. Відтак пост - пам'ять можна трактувати як «відповідь другого покоління на травму першого» [16, 218]. Однак варто зазначити, що часто в цьому процесі маємо справу з меморіальними лакунами, генераційними розривами чи навіть із псевдопам'ят - тю, що є результатом трансляції травматичного досвіду від покоління до покоління, надмірної уваги до нього чи, навпаки, моментів умовчання. Феномен постпам'яти полягає в тому, що ефект від подій, які трапилися в минулому, триває в теперішньому. Це пояснюється тим, що нащадки хоч і фізично не були учасниками подій, однак через прив'язаність до травматичного минулого стають його заручниками, а сучасність натомість «не піддається репрезентації, є невловною» [5, 10].

Виклад основного матеріалу. Об'єктом уваги цієї статті є роман Тамари Горіха Зерня «Доця», що став неочікуваною, але дуже помітною, літературною подією 2019 року. Тамара Горіха Зерня - це літературний псевдонім української письменниці, лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року, Тамари Дуди. Письменниця відома своєю волонтерською діяльністю, відтак роман «Доця», що став «Книгою року ВВС 2019 року», - це ословлення власного досвіду російсько-української війни: « «Доця» - це роман про війну, і про жінку на війні. Про обставини й ракурси, в яких люди розкриваються і проявляються найповніше і найчіткіше, краще за будь-який рентген. Про покрокову, однак невпинну трансформацію, переродження жінки, що збирає себе зі скалків колишньої та стає воїном» [2].

Роман Тамари Горіха Зерня - історія мешканки Донецька, яку в тридцятилітньому віці в цьому місті застає війна. На Донбас головна героїня потрапляє випадково: у сімнадцять років її батько продає квартиру на Рівненщині, аби поїхати до Польщі в пошуках роботи, а доньку відправляє в Донецьк до бабусі, про існування якої Доця (ім'я головної героїні так і не прописане авторкою) досі не знала. Відтак уже на початку роману авторка чітко означує проблему ві - дірваности від свого роду, а з іншого боку - можливости віднайдення зв'язку з втраченим корінням. Укинута в чуже середовище головна героїня намагається пізнати його, побудувати тут свій Дім та віднайти себе в ньому. Розуміючи специфіку локальної ідентичності цього краю, письменниця обережно прописує входження героїні в «тіло Донбасу», намагаючись віднайти зв'язки між «ними» та «нами». Моментом початку такого процесу стала трагічна подія - вибух на шахті імені Засядька 18 листопада 2007 року. Саме травма стала поворотним моментом щодо бажання Доці віднайти тут український ґрунт: «Я ще довго залишалася чужою, воно мене ще лякало і насторожувало. Але щось змінилося. Дім, у якому ти плакала, уже ніколи не буде зовсім чужим./З цієї самої аварії, з цієї страшної нічної сирени почалося наше зрощення і взаємне проникнення Донбасом. Саме з цього моменту я відраховую події, які підштовхнулимене до вирішального вибору. Тієї зими проросло зерно, яке зрештою зробило мене тим, ким я є - інсургентом, розвідником і диверсантом» [3, 17].

Тут важливо наголосити, що Тамара Горіха Зерня торкається вкрай важливих для українського суспільства проблем - прощання з «радянською ідентичністю», (не) можливість цього процесу для певної частини суспільства, регіональна диференціація, розрізненість на Захід та Схід, відмінність ідентичностей, криза самоідентифікації та внутрішнього конфлікту із сприйняттям себе, боротьба між «пострадянським» та «українським»:

«Центральною проблемою усього художнього дискурсу російсько-української війни, що сформувалася практично на ходу, щоразу доповнюючись як новими текстами, так і відмінними суспільними візіями, є стратегія переоцінки та реінтерпретації тоталітарного минулого. Тобто маємо справу з безпосереднім відшукуванням правдивої пам'яті минулого, яке відповідало б моральним, культурним та свідомісним імперативам актуального часу» [11, 249].

У такому трактуванні проблеми війни спостерігається чітке звернення до радянського минулого як окремого чинника розсіювання та приглушення національної ідентичності українців. Усе це так чи інакше спричинились до набуття травматичного досвіду українців на межі ХХ-ХХІ ст., наслідком чого й стало формування «розмитої ідентичности», нечітко артикульованої та неусвідомленої, оприявлення проблеми самоідентифікації та національної невґрунтованости. Ярослав Поліщук у своєму дослідженні про проблеми локальної ідентичності Донбасу так окреслює її природу: «Мабуть, одним із ключових чинників триваючої кризи локальної ідентичности Донбасу слід визнати брак традиції, який зумовлює розгубленість, дезорієнтованість та непослідовність мешканців регіону у прийнятті важливих рішень. Відсутність традиції, […], породжує страх і непевність у сприйнятті нинішньої ситуації» [8, 258].

У романі «Доця» авторка прямо звертається до проблеми віднайдення своєї ідентичности, яка «формується як здатність сказати «ні» накинутим зразкам розуміння себе й організації життя» [13, 100]. Головна героїня чітко розуміє, що вона українка, що вона повинна боронити свою національну ідентичність серед «чужих», намагатися «освоїти» цей простір забуття та дезорієнтації, показати приклад поколінням, які можуть назавжди залишитись на території «ландшафту знедолених»: «- Деточка, так что же, когда ваши придут, нас расстреляют?/Я витріщилася на Валентину Степанівну так, ніби в неї виросла друга голова. - Хто це «наші»? Ви про що взагалі? / - Ваши бандеры./I я не знайшлася, щоб відповісти» [3, 49].

Доця трансформується у волонтерку із позивним «Ельф», яка не боїться окупантів, свідома того, що вона для більшості місцевих є ворогом, проте готова віддати своє життя та здоров'я, аби стояти за «свою Україну»: «Як бачимо, Доця - представниця покоління, яке вже на неповоротному шляху звільнення від радянської свідомости. Відповідальність за власне життя, життя свого міста, регіону, держави - риса, не притаманна людині радянській, яку переконали в тому, що її місія слухняно виконувати завдання і підкорятися. Про все інше подбає держава» [12, 62]: «Після того я лишилася вдома сама, відключила телефон і залягла в порожній квартирі подумати. Кажуть, людський розум - найпотужніший інструмент, здатний витіснити травматичні спогади й замінити чимось менш травматичним. Тож хай працює, говорила я собі. Давай, витісняй!» [3, 248].

Авторка ретельно описує процеси, пов'язані із втратою своєї землі, свого Великого Дому - України. Вона намагається глибше вникнути в суть проблеми, щоб пояснити причини цього. Відтак акцентує на відсутности бажання значної кількості українців бути причетними до українського макрокосму. Вони живуть виключно у своєму мікросвіті: «Час перед війною стає остаточним розламом позірного колективного цілого, яке нібито становили мешканці міста/регіону. Брак колективної національної пам'яти, яку, як виявилось, не замінила пам'ять регіональна, привів до ідентичнісного вакууму. Героїня раптом усвідомила, що ніколи не була своєю для цього середовища» [10, 210].

Однак Тамара Горіха Зерня «задля побудови «містка» між свідомістю, світовідчуттям мешканців Донбасу та інших регіонів України наділяє героїню-нараторку твору подвійною ідентичністю» [4, 2007]. Вона намагається прописати проукраїнську лінію Донбасу, не таку міцну та виразну, але все ж таку, що існувала: «На завтра ми запланували сюрприз - розгортання гігантського прапора України. Його пошила Марія Олексіївна, шахтарська вдова, у своїй мікроскопічній квартирі на звичайній побутовій машинці…/ У новинах потім передавали, що нас зійшлося до десяти тисяч, - може, і так, я тоді не вміла рахувати кількість демонстрантів. Знаю, що це було людське море, що ми обнімалися, тиснули руки, що голова паморочилась від полегшення. Нас було так багато, ми ось тут, усі разом, не боїмося подати голос, не боїмося заспівати свій гімн» [3, 55-56].

Оксана Пухонська стверджує, що «інтерпретація донецького тіла в контексті тіла національного у версії Тамари Горіха Зерня досить оригінальне. Авторка, безперечно, мислить місто, а заразом і цілий регіон як частину України, про що свідчить її незмінна позиція, вербалізована займенниками типу «свої», «наші». Утім, виразно постає розуміння Донбасу як частини, ураженої задавненою історичною хворобою» [3, 210-211]. Авторка намагається в деталях прописати простори «своїх» та «чужих»: проукраїнські активісти збираються біля пам'ятника Шевченкові, проросійська більшість - на площі Леніна: «.усі змінилися. Я перестала впізнавати тих, з ким жила і працювала останні десять років. Більше того, я їх відверто боялася» [3, 50]. Серед представників цього покоління, представників Донбасу, було багато таких, хто всіляко відмежовувався від загальнодержавних проблем, багато пристосуванців, «вати», відвертих зрадників та зрадниць, які роками носили в собі проро - сійські наративи: «міліція начепила колорадки» [3, 54], «на передньому плані стояли вже звичні шалені пенсіонерки і тітки з плакатами «путін памагі» [3, 60], «Марина здала мою адресу в «розстрільні списки ДНР» [3, 111]. Ці наративи вибору на користь так званих «народних республік» можна проілюструвати словами Тетяни: «Ми тут завжди були ніби і при Україні, а ніби в чужі вікна заглядаємо. От у вас що там водиться? Кутя, колядки, вертеп, так? І вишиванки, і мова і традиції. А для нас це все як зелений виноград - і хочеться і колеться. Якби хтось той самий вертеп зробив, його б заклювали. Ми завжди думали, що це не для нас» [3, 135-136].

Доця травмується двічі: війна та захоплення Донецька супроводжується процесами «здачі» українських міст, повної втрати й так досить слабкого українського голосу на цих територіях. Олег Коцарев зауважує, що авторка доволі детально прописує «входження у війну…Як місто змінюється спершу непомітно, потім щораз безповоротніше. Як гинуть люди, будинки і цілі райони, змінюються побутові звички, починає квітнути мародерство і безжальність. Як у порожнечу «вливається» інша держава, російські окупанти. Як багато місцевих мешканців їх приймають і погоджуються з їхнім пануванням - хтось зі щирих переконань, а хтось, щоб вціліти» [7].

Крізь хиткість буття однієї людини усвідомлюються ширші кордони проблеми - невизначеність цілого покоління, яке атакувала війна. Воно травмоване вдруге, адже є носієм посттоталітарної свідомости. Отримавши в спадок травматичний досвід радянського минулого, більшість із них виявились нездатними до самоусвідомлення, до потреби відчування та відчитування національної ідентичности як колективного чуття приналежности до однієї нації. Усе це супроводжувалось кризою особистої, колективної, національної ідентичностей, що призвело до втрати будь-яких ціннісних орієнтирів. Саме через те, що значний відсоток мешканців цього регіону ніколи в повній мірі не відчували себе частиною України, російська пропаганда дуже легко поширювала тут фейки та міфи, готуючись до війни: «Вони вірили у правий сектор, бандерівців, чупакабру і десант марсіан. Києва нема, він лежить у руїнах. Американські диверсанти отруїли воду…Столична влада наказала підірвати шахти і затопити Донецьк» [3, 51]. Саме тоталітарні міфи, що були створені для об'єднання народів та відтворені в пропагандистських моделях масового поширення, призвели до проблеми самоідентифікації та усвідомлення спільної національної пам'яти мешканців пострадянських держав. Саме такими стали жителі Донецька та Луганська, які не змогли перейти через поріг ментального від'єднання від Радянського Союзу та залишились на стадії існування в ілюзорній дійсності. Так розвивається псевдопам'ять, з'являються меморіальні лакуни та розриви: «в знайомих з'явилися паралельні спогади, і ти розумієш, що їхня реальність і твоя реальність - це дві різні реальності» [3, 109-110]. Таким чином, химерні уявлення про минуле не дали змоги людям визначити власну історичну, культурну та національну приналежність до суспільства, відтак це призвело до колективної невизначеності, а надалі - до тотальної воєнної катастрофи. Покоління (з) війни асоціюється з кризою ідентичности, що тягне за собою й кризу відповідаль - ности, вибору, приналежности. На прикладі героїв роману бачимо, що така розгубленість, яка є замаскована великою байдужістю, провокує хиткість і невизначеність власного буття. Показовим є епізод, коли Ольга Іванівна із легкістю збрехала, що збирає спальники для «ополченців», а не для ЗСУ, аби тільки зреалізувати задумане, а принципи - це «..ну а шо такого?» [3, 133].

Тамара Горіха Зерня акцентує на ще одній важливій проєкції травматичного досвіду, що змушене переживати це покоління - фізичне знущання над українськими жінками. Примусова депортація, розлука з родиною, втрата батьків, відсутність моральних авторитетів та орієнтирів стали причиною того, що за норму вважають жорстокість у взаєминах, страх перед п'яним чоловіком, фізичне та моральне цькування жінок: «Можливо, справа в тому, що є не знала жодної люблячої родини. Родини, у якій би мені хотілося опинитися на місці дружини. Дитячі спогади відкидаємо, із ними не склалося, а вже переїзду сюди, у Донецьк, я спостерігала десятки сімейних драм…Багато горілки, багато ненависті, багато крику на очах у дітей, і зовсім мало любові…У нашому домі жінок били» [3, 112].

А в час війни вони переживають повторне травмування, адже стають жертвами окупантів, які ґвалтують, знущаються, принижують. Письменниця натуралістично змальовує історію Ані, дівчини, яку затримали ополченці за світлини на фоні захопленої будівлі СБУ Розповідь була настільки страшною, що головна героїня намагається абстрагуватись від цього усного свідчення жертви, витворюючи іншу реальність: «Я намагалась не слухати про те, що було далі. З усіх сил уявляла перед очима велике пшеничне поле з волошками. Пташки щебечуть, колоски налилися, шелестять. І я серед поля, дивлюся на хмари. Шшшш, шшшш, все добре. Я не тут, мене немає на цій вулиці, я нічого не чую. Шшшш. А мне сказали ползти на животе за ним и вытерать кровь на полу одеждой. Я не хотела, но следователь ударив несколько раз, я упала. Говорил, что хохлов нужно к чистоте приучать. Смеялся» [3, 127].

Травматичний досвід війни авторка передає й через опис міських просторів, що позбуваються життя та енергії, перетворюючись на простір, який французький антрополог Марк Оже назвав «не-місцями» [14]. Вони позбавлені сенсу, без історії та призначення: «Район не просто помирав, він розчинявся як пісок у воді, зникав із мапи буття цілими вулицями. Тут усе руйнувалося, ніби будинки були великими китовими тушами, котрі винесло на берег на поталу сонцю та стерв'ятникам» [7, 247].Російсько-українська війна ще від 2014 року перетворювала Донбас у мертву зону, залиту кров'ю. Відтак на мапі «кривавих земель» Центрально-Східної Європи (вислів Тімоті Снайдера) з'явилась ще одна локація: «Це не був вибух. Це було щось таке, чому немає слів у людській мові. На десятки кілометрів зметнулася й опала земля. Над містом піднявся атомний гриб, і по всіх російських сайтах того дня написали, що Україна підірвала під Донецьком атомну бомбу. Багряною загравою накрило пів неба, почалася канонада дрібніших розривів, це детонували боєприпаси, які не підірвалися від першого влучення. Горіли цистерни з мазутом, зайнялися сотні кострищ. Білий день заступила ніч, а на голови все падав і падав червоний попіл» [3, 280-281].

Відтак одним із наскрізних образів роману є образ смерті, що, безперечно, домінує в просторі, де постійно триває війна. Вона стосується кожного, однак не кожен відчуває цю нагальну відповідальність у непростий час. Смерть тут повсюди - у просторі та у свідомості кожної людини, яка переживає травматичний довід війни тут-і-зараз. Одним із найжахливіших моментів роману є документальна історія про збиття малайзійського авіалайнера Boeing 777 17 липня 2014 року неподалік Торезу, коли «- З неба люди падали. У мене на сараї. І на городі лежать. Голі, всі голі. І ноги кругом… В останні секунди я здивувалася, що смерть така проста» [3, 219].

Аляйда Ассман, вивчаючи питання пам'яті міста, трактує його як палімпсест, «коли стають зримими нашарування й пласти, котрі засвідчують історію як колективний витвір різних поколінь, епох, періодів поселен» [1, 7]. де є місце небезпечній ностальгії за минулим. І ця ностальгія була вкрай небезпечною, це була ностальгія за радянським минулим. Мартін Поллак у своєму есе «Отруєні пейзажі» пише: «Люди намагаються вберегтися від відкриття давніх ран, які вже начебто давно загоїлися, а тепер почнуть кривавити знову. Проте чи справді загоїлися ці рани? Чи ж вони не ятряться й далі, а під шкіркою не збирається гидкий гній? Чи не розумно було б саме через це їх розітнути і дбайливо прочистити?» [9, 17].

На жаль, совковість залишалась у головах тих мешканців Донбасу, які живуть ностальгією за «нормальною країною» та не ідентифікують себе з новим Великим Домом - із Україною. Тамара Горіха Зерня мозаїчно вибудовує місця, у яких заблукали цілі покоління, втрачені, забуті чи мертві: «Але мовчала моя велика Україна, ніби прислухаючись до себе - як воно жити без руки? Чи знову я обманююсь, і не рукою ми були, і навіть не пальцем, а апендицитом? Гангреною, гнилою плоттю, без якої всім стане легше?..Я бачу радість моїх земляків, я бачу мародерські прапорці на кожному кроці, я чую, що вони «республіка»… Якщо вони - «молода республік», то хто тоді я?» [3, 180].

Тамара Гундорова наголошує, що «травми - це не лише жахливе, що вривається в життя, а й утрата, що має значний емоційно-психологічний ефект, коли фактично сам суб'єкт стає архівом втрати, місцем, де зберігається пам'ять про травму» [5, 15]. Під втратою розуміють те, що мало б відбутися зі суб'єктом чи загалом у світі, але вже ніколи не відбудеться, проте зацикленість на цьому закорінює свідка в надскладному переживанні, що стає визначальним у його світовідчутті як носія травмованої пам'яти. Герої цього роману - це покоління свідків і те, «чи», «що» і «як» вони готові будуть свідчити, залежить доля наступних поколінь українців: «Я свідок. Я свідок. Я свідок». Кому і для чого я свідок, якщо я зараз упаду. У цьому місиві навіть кісток не залишиться» [3, 65].

Висновки. Отож «Доця» Тамари Горіха Зерня - це один із голосів сучасної української літератури про біль, що триває. Авторка, герої та читачі цього роману - свідки війни, із їхнім особистим і суспільним трагічним досвідом, зако - ріненістю в пережитому й усвідомленням своєї інакшости в теперішньому. Покоління (з) війни є особливим, адже його завдання - зафіксувати всі рани на меморіальній мапі українського суспільства, вміти та бути здатним їх проар - тикулювати. Аналіз проблеми генерації крізь призму студій травми спонукає до переосмислення ваги пам'яти та ідентичности. Травмовані радянським минулим та мілітарним сучасним, потребують віднайдення особливого способу (про) говорення, (про) живання та (пере) життя війни. Пропрацювання травми через літературу - один із найдієвіших механізмів такого процесу, а осмислення цього досвіду - це місія сучасного покоління, покоління свідків, що мають ос - ловити цей біль та не допустити «входження в мовчання».

Список використаної літератури

роман війна свідомість травма

1. Ассман А. Пам'ять міста // Питання літературознавства, 2015. Вип. 92. с. 7-25.

2. Герасименко Н. Тамара Горіха Зерня. Доця: жінка на війні // Літературна Україна URL: https://litukraina.com.ua/2020/05/06/ tamara-goriha-zernja-docja-zhinka-na-vijni/ [доступ 6.05.2020].

3. Горіха Зерня Т. Доця. Київ: Білка, 2022. 288 с.

4. Гребенюк Т. Роман «Доця» Тамари Горіха Зерня: стратегії творення ефекту співпричетності // Studia Ukrainica Posnaniensia, 2020. Vol. 8 (2), C. 203-213.

5. Гундорова Т. Транзитна культура. Симптоми постколоні - альної травми: есеї. Київ: Грані-Т, 2012. 548 с.

6. Карут К. Почути травму. Розмови з провідними спеціалістами з теорії та лікування катастрофічних наслідків, Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017. 496 с.

7. Коцарев О. «Доця»: пригодницький роман про війну, який «проситься» в серіал. URL: https://texty.org.ua/articles/99927/ Doca_prygodnyckyj_roman_pro_vijnu_jakyj_prosyts a-99927/ [доступ 17.02.2020].

8. Поліщук Я. Гібридна топографія. Місця й не-місця в сучасній українській літературі. Чернівці: Книги-XXI, 2018. 272 с.

9. Поллак М Отруєні пейзажі. Чернівці: Книги - ХХІ, 2015. 112 с.

10. Пухонська О. Від історії до Донбасу: ідентичнісний простір війни в романі Тамари Горіха Зерня «Доця» // Закарпатські філологічні студії, 2021. Вип. 15. с. 207-212.

11. Пухонська О. Літературний вимір пам'яті. Київ: Академ - видав, 2018. 304 с.

12. Пухонська О. Поза межами бою. Дискурс війни в сучасній літературі. Брустурів: Дискурсус, 2022. 288 с.

13. Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. Львів: Літопис, 2010. 358 с.

14. Auge M. Nie-miejsce. Wprowadzenie do antropologii hipernowoczesnosci. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 2010. 88 s.

15. Fedoriv U. Dom kao prostor sjecanja: problem nacionalnog identiteta u romanu Viktorije Ameline «Dom za Doma» // Knjizevna smotra, 2021. Vol. 53 (202). S. 63-70.

16. Hirsch M. Surviving images: Holocaust photographs and the work of postmemory // Visua culture and the Holocaust/ed. Barbie Zelizer. London: The Athlone Press London, 2001. PP. 215-247.

17. Le Goff J. Histoire et memoire. Paris: Gallimard Education, 1988. 409 s.

Размещено на Allbest.ru