Поезія мовою війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поезія мовою війни

Ганна Клименко (Синьоок)



Summary

Klymenko (Syniook) Н.

Poetry in the Language of War

мова війна поезія

The author of the article aims to highlight ten key aspects related to the topic «Language of War and Poetry». These are the problem of correct genre definition (how not to get lost among diversity of variant terms; taking into account texts written before and since the «great» war); the artistic value of war lyrics (is it a mandatory requirement); typology of war poems (front/written in the rear); purity of the genre, its dynamics and polyphony, stylistic specificity (blurring of genre boundaries - connection with literary Nonfiction, poetry as a prayer, a curse, and incantation, modernization, transformation of folklore genres like a lullaby; traditional Syllabo-Tonic verse/free verse; suggestive and reflection lyrics, etc.); growing demand for poetry written in the language of war; motives and images paradigm (the archetype of the house, toponymic images, «children of war», concepts of memory, death, etc.); expansion of contexts (going beyond the boundaries of the Ukrainian space); the importance of past Ukrainian experience (national liberation movements at the beginning of the 20th century, World War II, the OUN- UPA); whether the language of war is metalanguage (as a rhetorical question).

As a poet and literary critic, the author effectively presents two points of view, combining them for the completeness of expression and broader visions of poetry in the language of war. Other authors' texts and her own are intertwined, the experience of other artists is united with the author's one.

First, there is a caveat, because it is extremely important to distance oneself from the poetic (creative) one in the scientific study (for the sake of objectivity), however, the author emphasizes that the last can serve as a kind of signpost in what direction she should move, which motives, images, especially symbols and archetypes, should be analyzed first. Therefore, the questions repeatedly raised by the author at literary and artistic trainings before novice writers are recorded in the article: in particular, should we measure military experience on the scales, measure it, as if in the ring; poetry nowadays is primarily art or art therapy; how will military texts be evaluated by posterity?

Of course, this research does not pretend to be exhaustive in revealing the topic, but it is a good start for further study. At the same time, it can be helpful for speakers and participants of literary schools, projects, and trainings.



Авторка статті має на меті розглянути десять ключових аспектів, пов'язаних із темою «мова війни й поезія»: проблема коректної жанрової дефініції (як не загубитися серед низки термінів-варіантів; урахування текстів, писаних до «великої» війни й після); художня вартість воєнної лірики (чи є вона обов'язковою вимогою); типологія воєнних віршів (фронтові/писані в тилу); «чистота» жанру, його динаміка й поліфонічність, стильова специфіка (розмивання жанрових меж - зв'язок із літературою Non Fiction, поезія як молитва і як прокляття, замовляння, модернізація, трансформація фольклорних жанрів на кшталт колискової; класична силабо-тоніка/верлібристика; сугестивна й рефлективна лірика тощо); зростання попиту на поезію, писану мовою війни; мотивно-образна парадигма (архетип дому, образи-топоніми, «діти війни», концепти пам'яті, смерті тощо); розширення контекстів (вихід за межі українського ландшафту); важливість минулого українського досвіду (національно-визвольні змагання початку ХХ століття, Друга світова війна, ОУН-УПА); чи є мова війни метамовою (як риторичне питання).

Як поетці й літературознавиці авторці вдається презентувати два кути зору, єднаючи їх задля повноти вияву й ширших візій поезії мовою війни. Чужі тексти переплітаються з власними, досвід інших митців синтезується з авторським.

Спершу має місце деяке застереження, адже в науковій студії (задля об'єктивності) вкрай важливо відмежуватися від поетичного (творчого) «я», проте, наголошує авторка, останнє може слугувати своєрідним дороговказом, яким руслом рухатися, які мотиви, образи, надто символи й архетипи, аналізувати першочергово. Тож у ході статті фіксуються й ті питання, які авторка неодноразово порушувала на літературно-мистецьких тренінгах перед письменниками-початківцями: зокрема, чи маємо вимірювати на терезах воєнний досвід, мірятися ним, ніби на рингу; поезія нині - передовсім мистецтво чи арттерапія; як оцінюватимуть воєнні тексти нащадки?

Звісно, ця розвідка не претендує на вичерпність розкриття теми, але є вдалим стартом для подальшого студіювання. Разом із тим вона може бути помічною для спікерів та учасників літературних шкіл, проєктів, тренінгів.

Тема, що зародилася поетично і спонтанно в одному з моїх віршів навесні 2022-го («Боже, прости, що не з ними...» зі збірки «Голоси й сенси»), концептуально утвердилася низкою творчих зустрічей, вочевидь, може претендувати на наукове осмислення й різноаспектний аналіз.

Боже, прости, що не з ними, а зрештою, їм завдяки... щодня пилосошу килим і светр одягаю м'який.

Навчилася слухати тишу, її розрізняти тони.

Боже, невже Ти вирішив вчити нас мови війни?

З віком і пам'ять гіркне, тучна стає, нев'юнка...

Боже, весни сторінка змінює ДНК...

Гасне в малих оченятах віра у світло і цвіт...

Вранці, ближче до п'ятої, пізнали новий алфавіт.

Сонце кольору ночі...

Згусток небес кров'яний...

Боже, Ти справді хочеш вчити нас мови війни?

У цім сенсі, з одного боку, вкрай важливо відмежувати себе від поетичного (творчого) «я», з іншого, останнє може слугувати своєрідним дороговказом, яким руслом рухатися, які мотиви, образи, надто символи й архетипи, аналізувати першочергово.

Після написання вищезгаданого вірша мені (чи ж випадково?) на очі потрапили слова Оксани Забужко про потребу «вчитися мови війни», які не стосуються поезії чи навіть літератури загалом - радше йдеться про новий (примусового кшталту, нав'язаний нам!) досвід, інший (нетиповий) спосіб мислення, «метаморфози» кожного/кожної з української спільноти відповідно до нових реалій. Хоча мовити про новий досвід щойно тепер, коли війна триває з 2014-го, не гоже... Тим паче враховуючи тяглість зв'язків та їх специфіку, детерміновану імперіалістичною натурою росії, її інтенцією до агресивної політики.

У кожному разі мова війни почала творитися значно раніше. І не лише в Україні. Тож, попри спільні риси в різних часопросторових контекстах, вона має і свої специфічні особливості в кожному з воєнних конфліктів, кожному з воєнних досвідів. Для українців-сучасників війна з боку росії розпочалася ще дев'ять років тому. Втім, кепські з нас були учні чи то справа в нетямущих, недолугих учителях...

Визначена тема спонукає до порушення множинних проблем, аспектів, слугує імпульсом до розгортання контекстів, руйнування горизонтів.

Перше питання стосується жанрової дефініції. Який термін є науково коректним для артикулювання поезії, в якій заторкнуті мотиви війни? Разом із тим маємо враховувати й ті тексти, які писані в час війни, але напряму, безпосередньо не оприявнюють воєнних мотивів. У таких віршах виразними можуть бути тривожність, бентежність, «виходити назовні» інтимні мотиви, проте війна як така перебуватиме «за кадром». Поезія війни, воєнна лірика, поезія на мотиви війни, поезія в час війни, поезія про війну, мілітарна лірика - наразі жанрових означень, далебі, не бракує. Та чи є поміж них те, яке найточніше, найповніше виражає суть і окреслює горизонти таких творів, найбільш вдало репрезентує формат?

Так само важливо розмежовувати тексти про воєнний досвід, писані до 24 лютого 2022-го (про так звану АТО), і вже від означеної дати як старту «великої» війни. Останні почали творитися масово, стихійно, часто є відверто графоманськими, такими, що не мають нічого спільного з мистецтвом, проте в умовах надбентежного сьогодення виконують украй важливу місію: слугують арттерапією, шансом приберегти ментальне здоров'я чи бодай якийсь його вагомий відсоток. Особливо це стосується тих, котрі перебувають на лінії фронту чи в зоні активних бойових дій. «Почала писати вірші, аби не збожеволіти», - зізнавалася блогеру бабця з південного регіону.

Друге питання, що випливає з попередньо сказаного, - художня вартість воєнної лірики. Нещодавно (20 квітня) львівська поетка, перекладачка, доцентка ЛНУ імені Івана Франка Галина Крук на своїй фейсбук-сторінці артикулювала проблему якості, добротності воєнної лірики, її мистецької вартості. Дозвольте зачитати в повному обсязі цей допис: «зайшла в фб - зрозуміла з постів, що в декого війна вже явно закінчилася і настав час для літературних дискусій. Невже ви вважаєте, що зараз найкращий час домахуватися до текстів, які написані в Україні в реаліях війни і комусь слугують підпорами, щоб не поїхав дах? Той, хто прожив цей рік в Україні, той, у кого хтось на війні, в окупації, в полоні, взагалі невідомо де, той, хто їздить туди-сюди, довозячи якусь волонтерську допомогу, невже ви думаєте, що вони керуються в житті і письмі зараз тими ж естетськими принципами, що і ви, будучи на відстані? Що їм ідеться зараз саме про чистоту і високу планку поезії? Так, приціл збивається, так, поетична форма в таких умовах виконує інші функції, вона часто обслуговує емоційні потреби тих, що тут, служить для волонтерських зборів, дає людям шанс знайти слова для своїх переживань. Так, зараз з'являється чимало щирої графоманії. Вона завжди була гумусом літератури. З неї виростають більші дерева. Навіть так - без цієї щирої низової поезії не буває вищих дерев, вони тримаються за спонтанний поетичний гумус, подекуди кострубатий, подекуди невправний, подекуди наївний. Це аномальний ріст в загрожені часи. По війні все стане на свої місця, а зараз - дайте цьому спокій. Воно вам чуже, воно вам не треба - пройдіть мимо. Для мене приблизно це виглядає так, ніби в польових умовах, де рятують людей, без стерильності, без усіх необхідних приладів намагаються зробити все можливе, щоб пацієнт вижив, приходить якась вища лікарська комісія, і починає вказувати, що все неправильно, що в таких умовах не можна оперувати, що обов'язково це робити прожареним інструментом і не при кишеньковому ліхтарику. Для більшості із нас війна ще не скінчилася, частина із нас не факт, що доживе до перемоги, чистота жанру чи висота планки - часом не найважливіше, чого треба вимагати від поетичних форм. Особливо під час війни. Дочекайтеся її завершення - а тоді вже накинетеся з усіма своїми прибереженими і нерозтраченими силами. Вибачте, якщо когось образила. Гірко, що треба проговорювати настільки очевидні речі». На цей пост пані Галини відома українська критикиня Ганна Улюра відреагувала досить гостро, дослівно виконуючи роль опонентки: «ніхто не буде вигадувати для текстів, написаних під час війни, окремих критеріїв оцінювання. Більшість творів світової літератури писані під час війни. І то не може слугувати виправданню графоманії, в якій ми і без того тонемо. Але це стосується книжок, ясна річ. Поки хтось пише вірші й оповідання, аби не збожеволіти, і викладає у себе на сторінках, то добре, що ця людина знайшла спосіб себе стабілізувати (сама так роблю і робитиму). Втім, коли ці психотерапевтичні вправи роблять заявку на вхід в літературу (читаються зі сцени чи друкують в антологіях), то розмова уже про інше. Про повагу до читача, наприклад. Бо - ти не повіриш - читачу глибоко фіолетово, в яких умовах писався той чи інший твір, якщо той твір погано написаний. І ні, війна для мене не закінчилася. І так, за рік великої війни навала в літературу афектованої халтури перевищила всі мої найгірші очікування. Якщо ще й на кожному виданні тепер буде наліпочка «не критикувати під час війни, автору погано», ми - в с****». Зрештою, під цитованим дописом Галини Крук розгорнулася гучна й цікава в розрізі нашої теми дискусія. На свій коментар Ганна Улюра отримала відповідь від пані Галини як своєрідний фідбек: «дивись, якщо твір погано написаний, - він вмре сам собою, а не буде займати почесне місце в подальшій літературі. Просто більшість того, що виникає в літературі (чи музиці, чи театрі) на хвилі війни - не про літературу, а про нас і війну. Думаю, що у випадку, якщо недолугий твір претендуватиме на літературні відзнаки чи схоче посісти чільне місце в літературній ієрархії, то завжди в критики є спосіб все розставити по місцях. Але якщо воно собі просто існує в своїй площині, виконує свою внутрішню прикладну функцію, то хай собі існує, воно зникне, коли перестане бути потрібним. А те, що наш читач не вміє відрізнити «халтури» - це велика біда, яка не сьогодні виникла і не цією «щирою графоманією» спричинена. Ми ж не боремося з юнацькими віршами про кохання - кожне покоління їх писало і пише, ми просто не беремо їх до уваги, коли говоримо про професійну літературу. Тут така ж сама річ. Назвімо це «літературою війни» чи «поезією війни», але не стібімося». Під дописом Галини Крук не зумів втриматися і Тарас Федюк - поет, президент Асоціації українських письменників, лавреат Національної премії України ім. Т. Шевченка: «Стільки графоманії, скільки зараз про війну, я не бачив за всі півстоліття в літературі. І графоманія ця не є ніяким гумусом для вищих дерев, а є бур'яном, що забиває всі живі пагони. Завжди. І дуже часто - це звичайна мила рідна кон'юнктура».

Ще 29 жовтня 2022 року Галина Пагутяк на своїй фей- сбук-сторінці написала пост зі символічною назвою «Мило з кров'ю», де так само порушила питання художньої вартості воєнних текстів, поетичних зокрема, але ще більше - їх нагальності, доцільності, ба навіть тактовності: «Це слід було передбачити. Починають з'являтися опуси про трагедію в Бучі, Маріуполь. Не статті, не рефлексії, не репортажі, які конче потрібні, а літературний фаст-фуд (підкресл. моє. - Г. К.- C.). Як висловилась одна письменниця, що ледве втекла від окупації: «ще кров не застигла убієнних», а вони вже шкрябають романи. У нас не бракує коронованих осіб, які моментально реагують на людське горе, живляться ним як опирі, і видавництв, які не гребують подібними опусами. Бо є попит. Обоє рябоє, як то кажуть. Та й читачі у них відповідні.

Вірші теж течуть рікою. Воно ніби й непогано, що є поезія війни. Під час Тридцятилітньої війни в Німеччини (17 ст.) виросло ціле покоління поетів, чиї вірші актуальні й досі. Наприклад, Андреас Гріфіус з його неймовірним сонетом «Плач батьківщини року 1636-го», що вартий сотень томів антивоєнної лірики: «Та гірше голоду, поґвалтувань, пожеж/І пошестей - це те, що серця не знайдеш, Бо наш духовний скарб розкрадений навіки».

Ми по-різному переживаємо цю війну, і мусимо залишатися людьми, щоб перемогти. Найбільше я боюсь, і не лише я, що браві дамочки від літератури (чоловічої і жіночої статі) почнуть лізти своїми кігтями у свіжі чи ледь зарубцьова- ні рани родичів жертв й пропонувати інтим та романтику, бо це добре продається. З удаваним співчуттям, від якого тхне грубими грошима і великими накладами.

Ясна річ, цю навалу графоманства, що наживається на людському болю, не спиниш. Дуже часто за нею ховаються вічні пристосуванці, миротворці, що можуть висватати крокодила сарні, чи навпаки. І ще, прости, Господи, шукати у вбивці щось хороше. Типова для нашого північного ворога жалість. «Среда віновата». У креолів чи напівкровок вона особливо огидна. Можете звинуватити мене у расизмі, якщо хочете, але нащадки енкаведистів у сучліті присутні, і у фаворі в читачів усілякого «мила». Любов до запаху крові у них в генах.

Гессе під час війни писав «Гру в бісер», бо зберегти духовний скарб у нелюдські часи - місія кожного митця. А графомани можуть писати про все, що завгодно. Про Марі- уполь, про Азовсталь, про Голодомор і Голокост. Бо хто ж їм заборонить? А почне забороняти - ворона на хату не сяде.

Я не збираюсь читати комусь мораль. Мені досі страшно поїхати до Києва і піти на Майдан, де розстрілювали Небесну Сотню. Просто не можу. А хтось, коли ще ноги не охололи в убієнних, уже клепав про неї романи. Дрібна душа не здатна на емпатію, співчуття, не вірте її сльозам. Слухайте мовчання тих, хто не хоче говорити про ЦЕ, або уже нічого не скаже. Знайдіть власну стежку серед кривавих боліт». Думається, спровокував таку реакцію Галини Пагутяк проєкт видавництва «КСД», «Буча. Історія одного полону» Дарини Гнатко, який після скандальних дописів у фейсбуці був закритий. Додам, що дискусій не бракує і в інших мистецьких царинах, зокрема кіно: варто згадати нещодавнє обурення Ірини Цілик щодо оголошення про пошук акторів на «ролі трупів» у фільмі «Буча».

Принагідно зауважу, що в одному з минулорічних прямих телевключень Андрій Курков як прозаїк мовив відповідно про воєнну прозу, що вимагає від автора тривалих рефлексувань і аналізу, а відтак з'явиться пізніше.

Вочевидь, масовість і доступність поезій про «велику» війну спровокувала низка проєктів на кшталт «Поезія вільних» від Міністерства культури та інформаційної політики України. Всі охочі могли подавати свої твори. «Глобальний» ідейний задум проєкту скасовував будь-які обмеження чи вимоги до текстів: «Кожен вірш, кожен рядок, кожне слово - це вже частина Української історії. Після нашої перемоги майбутні покоління мають пам'ятати, крізь що ми пройшли, та надихнутись відвагою і героїчною боротьбою. Долучайтеся до культурної спадщини й додавайте свої твори, адже ми точно знаємо, що війни закінчуються, а поезія - ні».

Третє питання - класифікація чи точніше типологія воєнних віршів. Так само, як важливо розмежовувати поезії про так звану АТО й «велику» війну, слід відокремлювати вірші фронтові й писані «в тилу». Тут теж має місце фактор коректності, повинен діяти етичний принцип. Варто писати про добре відоме, пережите, відчуте, адже поезія не сприймає, не нівелює, не виправдовує, не вибачає штучності... Відтак усе напускне, вдаване, награне стає явним.

Збірка Бориса Гуменюка «Вірші з війни» (перша редакція 2015-го, крайня - 2022-го) є прикладом фронтової поезії, писаної до повномасштабного вторгнення. За цю книгу автор отримав літературну премію ім. Володимира Свідзін- ського від Ліги українських меценатів. Образ шовковиці у вірші «Стара шовковиця під Маріуполем.» (2014) уособлює жіночу первину, яку підсилено образами трави, землі, дівчини, кори. Натомість кулемет, автомат, бронежилет як різновиди зброї асоціюються з чоловічим, прозираємо в них маркери маскулінного. Столітня шовковиця свідкує, як галасливі хлопчики стають суворими чоловіками, аби вже «третьої миті розчинитися там/де до неба кричала земля/І небо здригалось за обрієм» (сакральність і символічність числа «3» як у біблійному, так і міфологічному прочитанні). Шовковиця самотніє, адже одні хлопчики відходять, а інших - катма. Ніби зруйновано циклічність. Столітня шовковиця як символ родини, шанування батьків (у китайській та єгипетській традиціях позиціонується Деревом Життя) прирівнюється до дівчини, яка знаходить сили зазирнути в інобуття з метою зустрічі зі своїми хлопцями:

А коли на небі сходить місяць

Стара шовковиця стає навшпиньки наче дівчина

Тягнеться до неба головою

Намагається заглянути за небокрай

Чомусь так самотньо і тривожно їй

Де ви хлопці?

Вірш Б. Гуменюка «Коли щодня чистиш зброю...» - про стійкий аромат війни, який не змити, яким нині просякнута, пройнята вся Україна:

Коли щодня чистиш зброю Розтираєш її духмяними оліями Затуляєш її собою а сам мокнеш на дощі Пеленаєш її як малу дитину Хоча досі ти не пеленав дитину Тобі лише 19 і ані дитини ані дружини у тебе немає

Ти ріднишся з нею зі своєю зброєю

і стаєте ви суть одно

Коли копаєш землю

Коли щодня копаєш окоп чи траншею

Пригорщами вигрібаєш

цю дорогу й ненависну землю

Кожна друга пригорща засипається тобі в душу

Вона скрипить у тебе на зубах

Ти ламаєш до неї нігті

Зрештою -- у тебе немає і ніколи не буде іншої

Ти залазиш у неї як в лоно матері

Тобі в ній тепло й затишно

Ти раніше ніколи не відчував її так близько

як зараз

І стаєте ви суть одно

Коли стріляєш

Навіть якщо це нічний бій

і ти не бачиш обличчя ворога

Навіть якщо ніч ховає його від тебе

так само як тебе від нього

І кожного з вас пригортає як свого

Ти пахнеш порохом

Твої руки обличчя волосся одяг взуття

Скільки не вмивай не пери -- пахнуть порохом Вони пахнуть війною Ти пахнеш війною І стаєте ви з війною суть одно

Побіжно додам, що мій перший від початку «великої» війни вірш («писаний на тривожній валізі...») теж артикулює аромат війни, щоправда, сконцентрований, захований в одній деталі: «запорошене дитяче волосся/що пахне війною» (мотив «дітей війни»).

Широкий резонанс нині отримала фронтова поезія командира відділення 68-ї ОЄБр ім. Олекси Довбуша Павла Вишебаби - уродженця Краматорська: йдеться про його першу збірку «Тільки не пиши мені про війну», яка складається зі 43 віршів. «На Донбасі міста не прокинуться від сирени/їх покинули люди, як кров залишає вени./Їх відрізали скальпелем фронту супроти волі,/кожен з нас відчуває фантомні болі» - поетичні рядки, які, либонь, скасовують межу між фронтовим і тиловим, увиразнюють присутність війни як великої трагедії в кожній душі й кожній долі. Можна виснувати, що не варто мірятися болем.

Вірш Павла Вишебаби «Доньці», який став імпульсом до назви книги, перекладений 15-ма мовами (а можливо, вже навіть більше):

Тільки не пиши мені про війну, розкажи, чи є біля тебе сад, чи ти чуєш коників і цикад, і чи повзають равлики по в'юну.

Як у тих далеких від нас краях, називають люди своїх котів?

Те, чого найбільше би я хотів, щоб не було суму в твоїх рядках.

Чи цвіте там вишня та абрикос?

І якщо подарують тобі букет,

не розказуй, як бігла ти від ракет, розкажи, як добре нам тут жилось.

Запроси в Україну до нас гостей, всіх, кого зустрінеш на чужині, ми покажемо кожному по війні, як ми вдячні за спокій своїх дітей.

У цьому тексті заявлений мотив «дітей війни», які формують (сформували?) нове покоління. В цім контексті заци- тую початок одного зі своїх віршів: «Донька дитини війни є матір'ю дитини війни.../Чи ж не звідти карма безкінечних і затяжних снів про війну?../Ген пам'яті нівелює межі між часовими вимірами і світами,/живими й мертвими.». Ніби тяжка карма, але водночас це забезпечує циклічність буття й особливий зв'язок поколінь, про що йтиметься далі.

Четверте питання - «чистота» жанру, його динаміка й поліфонічність, стильова специфіка. Поезія мовою війни губить (більше чи менше) власне ліричну специфіку, виходить за межі формату «чистого мистецтва». Часто вона перебирає на себе функцію літератури Non Fiction (на кшталт щоденникових записів, як «Маріупольський щоденник» Оксани Бевзюк, епістолярію - «Лист моїм братам і сестрам у Білорусі» Ігоря Астапенка). Поет уподібнюється до літописця, максимально фіксуючи події - хай навіть крізь призму власного сприймання, світомислення, відчуття. Хтозна, можливо, для нащадків такі тексти слугуватимуть за історичні документи.

Щодо жанрово-стильової специфіки воєнного поетичного дискурсу, то варто вирізнити римовану поезію (класичну силабо-тоніку) та верлібристику, яку дехто артикулює речитативною. Неодноразово зауважувала, що нині поезія - як молитва, замовляння, прокляття... «Поезія війни не є лірикою «чистого» кшталту, вона з домішками що- денникового й мемуарного письма. Вона - молитва «своїм» і прокляття ворожій орді... Вона - відроджена історична й генетична пам'ять і спадок нащадкам.» - з авторського передслова до власної збірки «Голоси й сенси». Поети апелюють до фольклорних жанрів, модернізують, трансформують їх («Колискова 2022» Ольги Кіс із епіграфом «Котику сіренький, Котику Біленький.» - витягом із народної колискової (цитація як вияв інтертекстуальності). Тут важить нескасовна й одвічна віра в силу Слова (словесна магія або першопочаток світу згідно зі Святим Писанням).

У межах воєнного поетичного наративу можемо виокремити сугестивну й рефлективну лірику, хоча нерідко спостерігаємо їх комбінацію не лише у творчості одного митця, а й одному тексті. Поняття «сугестія» (читаймо: навіювання) свого часу увиразнив Іван Франко у своєму трактаті «Секрети поетичної творчості»: свідомо чи несвідомо, але митець вдатний навіювати власні емоції, переживання, відчуття, думки, позиції. Натомість під рефлексією розуміємо самозаглиблення, самовираження, занурення у свідоме й підсвідоме. Якщо сугестивна лірика передовсім проектована на пошуки асоціативних зв'язків, то рефлективна більшою мірою оперта на самозаглиблення, самоаналіз (звідси - філософічність як домінанта). Прикладом сугестивної лірики може бути поезія черкащанки Валентини Коваленко. «Виродку-орку, з Оріїв кров не сточиш», - заявляє авторка ворожій раті. Ніби твориться звукова гра: виродок - орк - Орій - кров. Тим самим відбувається сугестіювання. Подеколи поетка розщеплює слова на склади - і тоді ці слова звучать гучніше, акцентованіше й магічніше: «Буча ка- то-ва-на». Ефект сугестії, вочевидь, генерують повторення звуків на кшталт «с-сукам». Ніби підсилюється звучання, додається відлуння.

Ілюстрацією рефлективної лірики можуть слугувати, зокрема, вірші Божени Боби-Диґи («Є в мені злість»), Юлії

Гупалюк («а словам вже забракло човнів...», «навчи мене писати про війну.»), хоча твори останньої завдяки цікавим асоціативним рядам можуть претендувати на причетність до сугестивного типу.

Якщо проаналізую власний поетичний наратив, то в нім теж мимохіть синтезуються рефлексія та сугестія. Ідеться про прагнення максимально зафіксувати власний досвід війни, втілити переживання особисті, дітей (власних і загалом новоявленого покоління «дітей війни»), переймання долями невинно убієнних.

Змінюють з вірою - звіром не стане орк звірі ж бо вірять у сенси законів і кар там, де розстрілюють камінь чола і скронь там, де розстрілюють коней, не знають карм

У цім фрагменті авторського вірша «Янголи міст будують свої бліндажі.» мають місце алітерація (з, в, р, к, с), асонанс (о, і). Можливо, комусь видасться грою слів «з вірою - звіром» або кар - камінь - карм, орк - кар - карм.

У кожному разі для автора/авторки багато речей відбувається несвідомо, мимовільно: психологічний стан і довколишня ситуація «закладають» основу майбутнього тексту як конструкції. Тим-то зайве питати митця, до якого типу лірики він тяжіє, який обирає.

П'яте питання - зростання попиту на поезію, писану мовою війни. Із початком повномасштабного вторгнення вірші про «велику» війну стали вкрай затребуваними. З одного боку, це мало б тішити українських авторів, які нарешті отримали шанс мати закордонних реципієнтів. З іншого, така нагода часто навпаки завдає болю, поглиблює рани. Чи має «велика кров» відкривати великі можливості? Навіть тоді, коли «культурний фронт» іноді згадують гучніше, ніж безпосередні бойові позиції. Шалене зростання попиту з боку Заходу на українські воєнні вірші спонукало до з'яви низки зарубіжних (або спільних) культурно-мистецьких проєктів, до яких долучені українські митці (приміром, «Вірші на стінах» («Wiersze na murach») у Кракові), видання антологій, де твори наших авторів на мотиви війни публікуються в оригіналі й перекладі («Війна 2022: щоденники, есеї, поезія» (Видавництво Старого Лева у партнерстві з виданням «Нова Польща» та Українським ПЕН; український варіант і запланований польськомовний), «Соняшники: українські вірші про війну, спротив, надію та мир» (США, «River Paw Press»; українсько-англійське видання); «24 поети за одну країну» (Україна. 24 poetes pour un pays)» (Франція; українсько-французьке видання), «Ukraine in the work of international poets» (британське видавництво «Literary Waves Publishing» у співпраці з польсько-британською організацією «PoEzja London»), «In principio erat Verbum. Україна: Поезія часу війни» («Астролябія»; українсько-французьке видання), «Досвід війни: Українські голоси/Experience of war: Ukrainian voices» (за підтримки Британської Ради) тощо), українськомовних антологій: «Поезія без укриття» («Discursus»), «Весна озброєна» («Видавництво Ліра-К») та ін. Імпульсом до іншомовних перекладів може бути розміщення віршів у соцмережах. Так, завдяки «силі» фейсбуку та Анні Вершик два мої вірші отримали естонське звучання. Пані Анна таким чином перекладає поезії Катерини Калитко, Олега Коцарева, Юлії Мусаковської, Остапа Сливин- ського та ін.

У цім контексті додам, що у світ виходять колективні збірки поезій, які мають сприяти психологічній реабілітації військових, поширюються у шпиталях. Зокрема така пропозиція надійшла мені від Олександра Прилуцького - директора черкаського видавництва «ІнтролігаТОР». Щоправда, якими саме мають бути вірші, вміщені в подібних книгах, викликає полеміку. Адже надіслані мною тексти членкині літстудії «Поетична вітальня Ганни Клименко-Синьоок», студентки ННІ УФСК Анастасії Шості були сприйняті критично. Мовляв, мають бути твори позитивні, тобто такі, які несуть психологічне розвантаження. «Ми, спільно з психологом відбираємо твори, а у Насті вони важкі. Якщо у неї є вірші, які будуть радувати уяву і душу - пересилайте, будемо чекати!» - фрагмент відповіді від видавництва. Для ознайомлення пропоную нижче один із віршів Анастасії:

Крок. Другий. Ще один, тихий тихий.

Стежка змішалася з чорною кров'ю.

В тебе на плечах снаряди, вистріли,

В мене на плечах круки і ворони.

Слово. Іще одне. Піснею виллється.

Душі злітаються градом озброєним.

В тебе у пазусі гниють набої,

В мене моя недоторкана воля.

Круки піднімуться, ген аж за хмарами.

Мертві не пишуть казки та історії.

В тебе і в мене єдине щастя,

Голос, що кличе вставати до бою.

Сонце устане, розвіявши морок.

Попіл осяде в тилу магістралей.

Ти повернешся з птахами додому,

Я тебе «Вдома», отут, почекаю.

Попри образи чорної крові, круків і воронів, прозирання смерті, вірш, як на мене, не оскаржує світла - навпаки: кінцівка тут оптимістична й життєствердна.

Шосте питання, що випливає з попередніх і вже вище за- торкнуте, - «проговорювання» мовою війни мотивів, образів. Спершу варто відзначити, що поети сьогодні активно займаються волонтерством (Сергій Жадан, Катерина Калитко, Галина Крук, Мар'яна Савка та ін.). Цей чинник впливає на поезію, робить її проміжною, порубіжною між фронтовою і тиловою, забезпечує зв'язок між двома останніми.

Одним із домінантних образів у поезії такого типу є Дім, що вивершується до статусу архетипу. «Виростила собі дім - у червоному горщику./Місце, з якого не хочеться утікати./ Слово, яке тане в роті, коли говориш./Точка відліку, присутня на кожній карті...», - писала 2019 року львівська поетка Юлія Мусаковська, вочевидь, не підозрюючи, як ці рядки резонуватимуть 3-4 роки по тому.

Твір Дмитра Лазуткіна «Дім», думається, виходить за межі конкретної будівлі, несе символічне навантаження, під ним розуміємо дім кожного громадянина/кожної громадянки України, дай Боже, не помилитися в математичних розрахунках: «мій дім стоїть у місці біля якого можна гуляти сорок тисяч разів.».

«Пошкоджений будинку/ти стоїш голий розкритий/світиш ребрами/ти страшний і огидний/горищем твоїм опро- зореним/ходить людина руйнуючи міри і рамки/це просто нестерпно», - пише Олег Коцарев в одному зі своїх верлібрів, артикулюючи Дім як живу людину, зранену, оголену, злиденну, котра викликає не лише біль, а й відразу, а в декого - ненависть.

Динаміка напруги наростає, жахіття дужчають, і в цім контексті образ Дому розгортається до масштабу міста - країни - нації, де руїни заполонюють і простір, і душу, і родину. У цім сенсі вкрай ілюстративним видається вірш Ірини Цілик:

Я бачила дім без дверей, без людей, без надії. Розірвані нутрощі кухні. Розгублений жест обвислих віконниць. На сірому ґанку сиділи дві тіні, велика й маленька. Хоч кажуть, в неділю цих двох відспівали уже.

Мимохіть уявляється, як (не дай Боже!) у твій дім ступить ворожа нога, бруднитиме вимиту долівку, ніби долю, як хижі руки порпатимуться у речах, потрошачи шафи й комоди... Юлія Стахівська питається риторично: «Коли ворог приходить у твій дім - завжди знає, що це не його./У скількох дзеркалах він лишив своє відображення?». І висновує про цінність волі, яку не можна поцупити, як дещо матеріальне - одяг чи побутову техніку. Зрештою, й останнє не принесе втіхи - навпаки просочене енергетикою страждань, смерті, проклять.

Коли ворог приходить у твій дім - він завжди щось бере. Питання в тому, що чужа сукня для його дочки завжди буде затісна, а сережки для дружини - пропікатимуть вуха.

У пустоті можна винести так багато речей, окрім свободи.

Оригінальну й водночас тривожну трирядкову поетичну інтерпретацію «повернення додому» пропонує Ле- сик Панасюк: «Одного ранку я прокинувся/бомбою/І летів стрімголов додому» («Додому»).

Образ Дому виразний і в поезії Юлії Бережко-Камін- ської - письменниці з Бучі, якій довелося пережити дні окупації, переховуючись із родиною в підвалі власного будинку (нині авторка тимчасово перебуває в Польщі за грантовою програмою і займається українсько-польськими літературними зв'язками). Дім тут єднається з подвір'ям, далі з усім містечком, але кожен штрих, кожна деталь, навіть комин як осердя дому, кожен звук топоніму «Буча» просочені болем: Звідки я - не питайте - пручається слово,

В горлі коле:

Ні проковтнути,

Ні викашляти, ні сплюнути, як отруту, - Воно застрягає, голкасте, знову,

По колу ходить в мені, по колу,

Розтікається по жилах гарячим болем.

А замружу очі - й це слово мені - в усьому, Починаючи з мого дому,

З обійстя мого в невикошених травах,

З магнолій, цвіт яких - на порожніх лавах,

З віконниць випалених, з огрому Каміння, цегли, котрі - ні комин Тепер, ні дім, ні ласкавий спомин...

У вірші Галини Крук «мама - яма - я...» дім - лише один із численних образів, але вжитий із ним епітет «охололий» генерує трагічну картину, тим паче кожен із наступних образів (хрестовина, хірургічний шов, болю автоклав) увиразнює апокаліптичне уявлення; має місце готовність ліричної героїні помінятися місцями з дітьми, які ще не встигли відчути смак життя, а вже опинилися перед загрозою страти (мотив пожертви - своєрідна Голгота):

<...>

бігти навздогін

плакати навзрид падати навзнак

боже я прийму всі твої шляхи

але їх не руш але їх залиш

тих усіх малих, що навчились лиш

кілька перших слів, з материних уст,

з материних рук мама - яма - сам.

Географія війни в поетичних текстах формується топонімами Буча, Ірпінь, Маріуполь, Харків, Чернігів, Бородянка, Чорнобаївка, Дніпро, Бровари, Умань, Бахмут...Усіх не перерахувати, на жаль, адже мапи тривог, трагедій, бойових дій не мають кордонів. «Вся Україна на лінії фронту, де кожен - мішень», - заявляє Ольга Застеба.

У вірші Ольги Ляснюк «Буча» в образі міста Бучі (іменник жіночого роду) втілене жіноче «я». А відтак Буча синтезує окремі особисті, родинні трагедії і трагедію національну (Україна). Буча = дівчинка - дівчина - жінка - мама - донька - бабуся... Буча = Україна.

Поміж інших ключових мотивів поезії війни - Азов- сталь і воїни світла, прямо пов'язані з Маріуполем - містом Марії, Азовським морем.

Вищезгаданий мотив «дітей війни», художня рецепція трагедій (загибель воїнів-захисників, втрата батьками дітей, дружинами - чоловіків, руйнування житла тощо) - це все про травматичний досвід, який в кожного/кожної свій, попри точки дотику, але мірятися болем - справа марна.

У поетичній картині воєнного буття нерідко нівелюється межа між двома світами - Тут і Там, живими й мертвими... Так завдяки воєнному досвіду галузки одного древа перемовляються, знаходять спільну мову (Ольга Ляснюк - «Хлопчику мій не лежи на цій сирій і не-своїй землі...»).

Смерть губить свою традиційну семантику. Страх її, розуміння її як крайньої межі особливим чином оскаржуються навесні, адже весна як пора року орієнтована на відродження, відновлення, радість, щастя, надію, життя... А що коли смерть є стартом життя нового, іншого? Вочевидь, маємо відсилання до християнської візії, хоча, приміром, у Катерини Калитко «свої» взаємини з Богом...

Ось ідеш по гострому краю, а смерті нема давно, так давно, що стало кров'ю старе вино, і дерева в садках звуться - Рана і Радість.

Хай би скільки разів доводилося помирати, все одно у пронизливий квітень виходять садівники прищепити юні паростки. Запахи стали різкими, а повітря - тонким.

Рум'яниться свіжий хліб,

біль мовчання - наче на піднебінні поліп,

між неділею і шабатом - коротка розламина вглиб.

Ми носили хрестики, але хрестів не могли.

Прокотилося сонце крашанкою між хмар.

Гострий край. Ступати боляче. Смерті давно нема.

У цій сув'язі метафор завдяки багатющому образно-асоціативному мисленню, що є рисою письма Катерини Калитко, оголюються нерви, стоншуються кордони...

Сон як «межовий» стан теж стирає рубіж між світами (вірш Каріни Олійник «І, звісно, вже вкотре я не засну...»). Він продукує зустріч живих і мертвих, у ньому починає пульсувати Пам'ять, являється і резонує примусово втрачене: «І, звісно, вже вкотре я не засну,/Бо уві сні приходить усе живе і шарпає за рукав...».

Безперечно, в одній статті неможливо проговорити всі аспекти, зафіксувати всі моменти, навіть стисло окреслити мотивно-образну парадигму масиву поетичних текстів про війну, тож тут звернула увагу лише на деякі позиції.

Сьоме питання - розширення контекстів, себто вихід за межі українського ландшафту. Мимовільно залучається чужий воєнний досвід. Вимовними в цім сенсі є поезії вірменської авторки Сони Ван з її книги «Лібрето для пустелі», зокрема «Етюд про Війну»; рефлексії ізраїльських поетів - приміром, вірші Таль Ніцан «Хан Юнес», «Травми» (з антології «І покоління приходить...»).

Восьме питання - важливість минулого українського досвіду, зокрема йдеться про рецепцію Другої світової війни вітчизняними поетами. Як-от вірш Леоніда Первомайського «Пісенька» («Від Сяну до Дону дорога лежить...», покладений згодом на музику. Характерна риса цього твору - народнопоетична стилізація. Не варто забувати й про українські народно-визвольні змагання початку ХХ століття (1917 - 1921), учасників ОУН-УПА. Приміром, поезії Катерини Мандрик-Куйбіди сьогодні напрочуд вимовні: «І кожен кущ, і дерево, і камінь/За дім, село, приниження і кривди/ Вам будуть мстити месників руками,/Яких ще, окупанте, не убив ти!» (з книги «Ставай, Україно, до бою!»). Або писані 1944-го поетичні рядки цієї ж авторки: «Щасливо, затишно було.../Загавкали собаки -/Входили нагло у село/Московські посіпаки», - ніби засуджують дії рашистів-сучасників (зміна назви імперії та її адептів не оскаржує чорного нутра північно-східного сусіда).

Резонує в наших реаліях вірш шістдесятника Леоніда Череватенка «Повітряна тривога» (2007).

Дев'яте питання стосується тих аспектів, які були мною порушені на одному з крайніх літературних тренінгів («Літ- міст»). Тут лише їх означу. Чи маємо ми вимірювати на терезах воєнний досвід, мірятися ним, ніби на рингу? Тим самим виборюючи пояси, як право першості? Поезія нині - передовсім мистецтво чи арттерапія? Як оцінюватимуть воєнні тексти наші нащадки? Чи важитимуть їм багатюще образно-метафоричне мислення, цікавезні й контроверсійні асоціативні ланцюги? Чи не критикуватимуть сучасників за поблажливість і терпимість до текстів аматорських, часто відверто графоманських? Світло/ пітьма у воєнній поезії: чи варто дотримуватися балансу?

Десяте питання - радше риторичне: чи є мова війни метамовою? Чи всім під силу її опанувати, розуміти її, володіти нею?

Олександр Михед, письменник, куратор мистецьких проєктів, пропонує власне розуміння мови війни, артикулює її дефініцію (витяги з промови «Мова війни», якою було відкрито 29-й Львівський міжнародний BookForum):

«Ключове поняття, про яке я думаю від першого дня вторгнення, - це мова війни. Що ми робимо з мовою? Що мова може зробити з нами?

Мова війни - пряма, як наказ, що не може мати подвійного трактування чи якому необхідне якесь уточнення. Ми говоримо чіткіше, простіше, рубаними фразами, економлячи час одне одного і насичуючи розмову інформацією. Без плачів. Без риторичних питань.

Чому деякі митці обирають інші тематичні вектори? <...> Мова війни - це потік мовлення, в якому говорить травма. Травма не може мовчати. Мова війни - про повернення до найпростіших засобів комунікації. <...> Мова війни - це слова, якими люди прощаються».

Зрозуміло, що мова звучить голосами... І кожна деталь, навіть горнятко з недопитим чаєм, має свій голос... Сергій Жадан в одному зі своїх віршів мову війни розщеплює на підмови. Поет увиразнює голоси живих - тих, котрі вціліють і творитимуть повоєнне майбутнє, поетично зосібна. Окрім голосу, важить Пам'ять. У воєнному наративі ці категорії доповнюють і підсилюють одна одну.

І варто пам'ятати, що ось ці голоси, які далі лунатимуть, які заповнять собою периметр майбутнього - це будуть голоси тих, хто вцілів.

Саме тих, хто вцілів.

Далі буде музика. Будуть писатися вірші.

Багато віршів будуть про неможливість поезії після газових камер, про недоречність літератури в залах судових засідань.

Але далі буде музика і далі буде література. Писатимуть її ті, хто вцілів.

І читати будуть ті, хто вцілів.

Ті, хто отримає можливість любити.

Чи не любити.

Про смерть складно свідчити, коли сидиш із нею на сусідніх полицях плацкарта. Заважає запах горілої шкіри. Заважає відсутність у неї дихання.

Тому по-справжньому говорити про неї почнуть після того, як вона зійде на нічній безіменній станції.

Говоритимуть різне.

Оскільки і чули від неї різне.

Пам'ять водитиме нами, як відьма в тумані, кидатиме нас в ями та вирви, робитиме нас безпорадними в нашому бажанні говорити від імені тих, хто лишився жити. Сором робитиме високими наші голоси, неточними, незрозумілими.

Гнів заважатиме нам слухати янгольські співи весняної пори.

Але в найпечальнішідні кружляй наді мною - птахо довіри.

І в найглухіші часи, посеред галасу й заціпеніння,

будь зі мною, мово - мово сумніву, мово втішання, мово подяки.

Таким чином, мова війни здатна породжувати інші мови - мову сумніву, мову втішання, мову подяки. Або й розщеплюватися на них, як констатовано вище.

Насамкінець додам, що мова війни - важлива тема для студіювання, зокрема коли йдеться про писані нею художні тексти, поетичні зосібна. Нині часто повторюють, що поезія - швидка реакція. Проте не завше розрізняють поезію як мистецтво, поезію як терапію та поезію як ремесло. Лише справжній майстер слова здатен поєднувати ці три аспекти, що є вищим пілотажем у царині художнього письма.

Размещено на Allbest.ru

...