Поетичний дискурс епістолярію Григорія Сковороди

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Україна

Навчально-науковий Інститут філології

Кафедра історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості

Поетичний дискурс епістолярію Григорія Сковороди

Гнатюк М.М., д. філол. н., професор

Анотація

У статті досліджено інкорпорацію поетичних текстів Григорія Сковороди в парадигмі його епістолярію. Розглянуто художньо-філософські погляди видатного філософа-мислителя, письменника, педагога-просвітителя, його життєве кредо в загальнокультурному контексті. Зауважено на духовно-виховних аспектах спілкування учня Григорія Сковороди Михайла Ковалинського зі своїм учителем, його творчих зацікавленнях, формуванні світогляду під впливом талановитого педагога-наставника. Досліджено художньо-текстологічні особливості поетичних творів, наведених в епістолярному тексті, їх жанрово-тематичну своєрідність, інтертекстуальну спрямованість. Особливий акцент зроблено на філософсько-етичній наснаженості епістолярного й поетичного тексту, духовно-естетичних началах творчої спадщини митця. Проаналізовано взаємозв'язок оригінальних текстів Григорія Сковороди з Біблійними джерелами, вказано на важливі біографічні факти, вперше виявлені саме у поетичному дискурсі епістолярного тексту.

Ключові слова: Бог, Біблія, поетичний текст, епістолярій, дух, буття, свідомість.

Творчість Григорія Сковороди (1722-1794) видатного українського філософа-мислителя, письменника, педагога-просвітителя пронизана високими ідеалами вселюдської любові, свободи, рівності, братерства, сповнена біблійними мотивами сенсу людського буття, Божественної природи довколишнього світу. Вчення філософа про дві «натури» видиму матеріальну й невидиму духовну (Бог) визначають основи його світоглядної системи, як і теорія про три світи два великих: макрокосм, що складається з численних світсвітів; мікрокосм світок, або людина і третій світ символів, або Біблія. Глибоко шануючи античних філософів Сократа, Піфагора, Епікура, Платона, Аристотеля та ін., середньовічних європейських мислителів, Григорій Сковорода широко цитує їх на сторінках своїх творів, перемежовуючи зразками народної мудрості. Не став винятком й епістолярний текст, який головно складає листування Григорія Сковороди зі своїм учнем Михайлом Ковалинським (79 листів із 125, інші до різних осіб).

Прикметним у цьому листуванні є досить часте використання автором власних поетичних текстів задля увиразнення своєї думки, глибшого трактування тих, чи інших поглядів, спостережень та вражень. Одним із першопоштовхів до такої практики було постійне заохочення вчителем свого учня до поетичної творчості, виявлення його талантів у майстерності віршування. Не можуть не зворушити щирі зізнання Г. Сковороди, висловлені в одному з перших листів до М. Ковалинського (середина друга половина вересня 1762 р.), де він писав у відповідь на надіслані йому поетичні проби улюбленого учня: «Здрастуй, сило знань моїх, Михайле найсолодший! Посилаю тобі назад твої священні вірші, злегка виправлені не щодо змісту, а щодо розміру. Мені все твоє так подобається, тож не дивно, що ці вірші я кілька разів поцілував» [3, с. 231 ]. Як видно з цієї цитати, вірші ще не були досконалими, що загалом властиво для будь-якого початківця. Проте, важливішим за це для вчителя була сама спроба, відгук на його не марні сподівання. Надіславши у цьому ж листі «злегка виправлений вірш», Сковорода вже у наступному своєму посланні стурбовано писав: «Мій Михайле! Скажи мені щиро й одверто, гніваєшся ти на мене чи ні? Невже ти тому не прислав мені жодного листа, що я знайшов твої вірші дещо необробленими? Навпаки, тим частіше їх посилай. Бо хто ж народжується митцем? Вправи через помилки ведуть нас до витонченості письма. Твої вірші, якщо їх порівнювати з бездоганними віршами, дійсно можуть здатися такими (як я їх оцінив), але, якщо зважим на твій вік і твої успіхи в науках, вони в достатній мірі заслуговують похвали [3, с. 233].

Аби підбадьорити учня, вселити в нього віру в його поетичні здібності, вчитель переконував і щиро заохочував: «Вір мені, моя душе, коли я був у твоєму віці, я не міг скласти і найпростішого вірша. Отже, ти на шляху до мети, достойної тебе, коли тебе це так хвилює. Розвій мій сумнів з самого початку. Якщо вірно те, що я підозріваю, то не бійся погрішити проти правил мови. Ах, ти не знаєш, наскільки ти перевершуєш інших в письмі! Відзнач також, чи подобаються тобі ці квіточки з Плутарха; якщо ні, то змінимо стиль листа і замість них будемо посилати тобі короткі, але мудрі вислови грецькі чи латинські або і те, і друге. Крім того, я не знаю, як себе почуваєш, особливо як у тебе на душі. Коли що-небудь турбує твоє серце, повідай другові. Якщо не ділом, то порадою у всякому разі допоможемо тому, хто страждає. Про ці три речі повідом мене в найкоротших словах» [3, с. 233]. За цим турботливим звертанням постає образ людини не лише дуже чуйної, доброї, делікатної, а й справжнього старшого товариша, навіть брата, який глибоко переймається життям і справами близької йому за духом і світовідчуттям «сродної» душі.

У дискурсі цього листування зустрічаємо кілька творів Григорія Сковороди, які увійшли до складу його барокової збірки метафізичних віршів «Сад божественних пісень» (1753 1785, вперше виданих посмертно у 1861 р.), пророслих із зерен Святого Письма. Зокрема, оду «Похвала бідності» адресант розміщує в одному з перших листів до М. Ковалинського, не супроводжуючи її жодним коментарем, упускаючи навіть традиційні епістолярні форми звертання і прощання, ніби у такий спосіб заохочуючи учня повністю зосередитися на тексті. На перший план автор виводить ряд морально-етичних проблем, які були предметом розмов між ним та його учнем. Винесена у назву твору антиномія звучать для Сковороди аж ніяк не парадоксально, радше як закономірність, що цілковито вкладається у філософську матрицю мислителя. Розбещеності, захланності, деспотизму та аморальності багатіїв він протиставляє чесність, працьовитість, моральну чистоту бідних людей, яких не лише глибоко шанував, а й сам сповідував такий триб життя. На переконання митця, багатство, «розкіш неправедна», тільки примножують зло. Добровільно обравши убоге життя перед розкошами царських палат, писав:

О блаженна й свята уділ мій бідносте,

Справжня мати серцям, рідна і лагідна!

Всім, хто в морі зазнав горя й пагуби

Супокійная гаване! [3, с. 236-237].

Для аскета бідність це стан випробування Духу, шлях до самозвершення, боротьба з внутрішніми та зовнішніми спокусами, помірність, що не входить у суперечність із головними Божими настановами, одна з яких задовольняйся малим. Саме в такому чині вона «блаженна і свята». Звичайно, поет складає свою похвалу бідності аж ніяк не ратуючи за неробство, що також може призвести до цього стану. Не милі їй «п'янство й зажерливість», як і «розкіш неправедна, // Люта мати тривог лихих». По-справжньому щасливі ті, говорить автор, хто «зміг думкою гострою // Зрозуміти, які втіхи незмірені // Ти приносиш усім, хто вшанував тебе». На противагу захланним старцям, що «до скарбів земних // Так пожадливо горнуться», в творі постає образ щасливої людини, яка має «до побожних трудів серце незламнеє», здоров'я міцне, дароване нерушеним спокоєм перед мирськими спокусами, яка береже свій «нестурбований мир». У її тихій гавані не зорять острах та хитрощі, ані погляди заздрісні пекельних богинь, бо під гостелюбним дахом низьких і тісних хатин панує зрівноважений дух, мудра розсудливість, ясна веселість на противагу людській глупоті. Складаючи оду «правдивій бідності», Г. Сковорода наводить як приклад життя істиних праведників:

Був убогий Христос, бо зневажав скарби,

Павел був нуждарем, бо не жадав утіх,

Не в старчачих торбах, бідносте, ти живеш

В серці чистім і праведнім [3, с. 238].

Через здавалося б парадоксальну формулу похвали бідності, поет-філософ закцентовує увагу на справжніх людських цінностях, асоціюючи бідність не зі старчачими торбами, а з праведним, чистим серцем, яке не піддалося на спокуси розкошів і золотих скринь, а зберегло блаженство й святість праведного життя. Наступний лист, датований тим самим часом, своєрідно продовжує тематичну лінію попереднього, подаючи в поетичній формі роздуми автора над тим, що таке щастя і як досягнути його. Поштовхом до написання цього твору стало цікаве запитання учня, звернене до свого вчителя й винесене ним у перші рядки поетичного тексту:

Ти питаєш: якщо щастя життя в кожному з нас,

То чому досягає його так мало людей?

О, це тому, що їм важко керувати душею,

І тому, що не навчилися приборкувати пориви [3, с. 238].

Задля увиразнення своєї думки, Сковорода вдається до своєрідних порівнянь, паралелізмів, де уподібнює невдаху-шукача щастя з недосвідченим вершником, який «погано править конем», долаючи найрізноманітніші перепони вогонь, море, стріли, глибокі рови й горби суходолу, бо «нерозумну душу не скеровує розумом». Роздумуючи над діями такого вершника, автор дає йому мудру пораду «читати блаженні книги // Які очищають душу і навчають керувати почуттями». Водночас, зауважує він, ці скарби не варто ховати в собі, а втілювати їх у конкретні справи, йти шляхом здобування себе, стаючи воїном світла й добра. Саме з таких воїнів, переконаний письменник-філософ, «виходить той дивний цар, // Яким був Христос і його учні». Наставляючи Михайла Ковалинського на цей праведний шлях, вчитель радить йому облишити все й звернути серце своє до того, що «називаю щасливим життям». Воно ж у Божому слові: віддати світові частину серця свого, вибудовувати щасливе життя праведними ділами, вдосконалювати себе, бо «не досить сяяти світлові денного сонця, // Якщо світло голови затьмарене». Не за морями та океанами добре життя, «воно, друже, всередині тебе», щиро мовить учитель своєму учневі. Щасливий і задоволений долею лише той, хто «задоволений тим, чим володіє».

До теми людського щастя Григорій Сковорода повертається не раз упродовж усього листування з Григорієм Ковалинським. Так, у листі датованому травнем-червнем 1763 року він подає вірш переспів початку другої еподи Горація, де знову акцентує на тому, що лише ту людину можна назвати щасливою, яка серце своє «удосконалює чеснотами // І очищає читанням священних книг!» [3, с. 280]. Про невипадковість появи таких поетичних інкорпорацій в епістолярній творчості Г. Сковороди свідчать подальші рядки цього листа, де адресант детально пояснює своєрідну інсталяцію-вставку: «Повернувшись із школи, я твердо вирішив докладно поговорити з тобою про пороки черні і зразу ж написав ці вірші, взявши за зразок Флакка. Що поробиш? Така я людина: для мене немає нічого більш приємного, ніж ці дрібниці. І якщо я зустрічаюся з людиною, яка захоплюється такими ж дрібницями, я ледве не торкаюся головою зірок. Чи розумієш ти, куди спрямовані ці манірні вірші, як каже той же поет? Скажу тобі: я натякаю на тебе, бо люблю тебе, а ти, як і я, дуже охочий до цих дрібниць» [3, с. 280-281]. Лише відчуття співзвучності душ, щире захоплення здібностями свого учня до різних наук, надія пробудити в ньому поетичний дар, спонукають Г. Сковороду до дуже проникливих, відвертих розмов, найперше про сенси людського буття. Знайшовши щирого і вдумливого співрозмовника в особі М. Ковалинського, вчитель щедро ділиться з ним своїми знаннями, досвідом, твердо вірячи, що посіяні в благодатний ґрунт зерна проростуть і дадуть рясний урожай. Часто звертаючись до нього «найсолодший любителю муз», він тим самим надихає здібного учня до поетичної творчості, подає як власні зразки, так і улюблених ним давньогрецьких та давньоримських поетів.

Так, у листі від 1763 р. (кінець лютого початок березня) Сковорода наводить поетичні рядки, зауваживши: «якщо я не помиляюсь, вірші Боеція, одного римського філософа» [3, с. 268]. Він розглядає їх, як своєрідну настанову уникати афекту «хвороби душі», яка також повинна застерігати певну симетрію. Вдаючись до тлумачення фізичних її параметрів на прикладі роботи водяного та сонячного годинників («коли симетрія правильна, тоді все спокійно і мирно рухається»), автор листа переходить до метафізичних суджень, подаючи зразок поезії в прозі: «Радієш, що ти багатий? Ти хворий. Радієш, що ти благородний? Ти нездоровий. Боїшся смерті? Поганої слави через добрі вчинки? Ти не зовсім здоровий душею.

Сподіваєшся краще жити завтра? Ти нездужаєш. Бо де надія, там і страх, хвороба та ін. Отже, скажеш ти, я вимагаю разом з стоїками, щоб мудрець був зовсім безпристрасним. Навпаки, в цьому випадку він був би стовпом, а не людиною. Залишається, отже, що блаженство там, де приборкання пристрастей, а не їх відсутність» [3, с. 68-269]. Турбота, страх і подібні афекти, наголошує автор, від Господа. Й більше: «Вони навіть роблять людину блаженною» [3, с. 269].

Суголосний до цих роздумів і поетичний текст, поданий Сковородою в його листі від 1763 року (друга половина лютого). Пояснюючи свій вибір, він зауважує: «Я довго розмірковував, які вірші тобі надіслати. Однак останні здалися дещо кращими тільки тому, що легше вилилися. Але що ж мені сказати про твій лист, солодший за всяку амброзію. Хай би мене так любив Бог... Але боюся хвалити тебе в очі» [3, с. 265]. У цьому вірші автор розгортає метафоричну картину розбурканого моря й тихої гавані, між якими, наче між двома різнобіжними світами, опиняється звичайна людина. На що припаде її вибір? Куди скерує свої стопи вона? Бурхлива і небезпечна стихія, чи гавань метафора зваженості та поміркованості. Що порадить учитель своєму учневі? Думка його прозора та однозначна:

Плаває в гавані той, чиє життя далеке від марноти,

Хто далекий від турбот та честолюбства,

Хто обережно віддається хвилям цього світу,

Той плаває в гавані, і човен його в безпеці добрій [3, с. 265].

Вивершуючи твір повчальною засторогою, поет-філософ проводить паралель з образом Ісуса Христа:

О, тримайся пристані, нехтуй дарами юрби!

Довірившись морю, перестанеш належати собі.

Що тобі до турбот? Турботи тверді терни.

Вони заглушають слова Божі.

І не сіє їх Христос, і не проповідує у морі.

Він плаває в гавані: тут він учить своїх [3, с. 265].

Апеляція до Христового вчення, Біблії, ремінісцеції зі Святого Письма досить часті в поетичному дискурсі епістолярію Григорія Сковороди. Це й зрозуміло, оскільки логічно корелює з творчо-світоглядними засадами митцяфілософа. У листі від 11 травня 1763 року він подає зразки духовної лірики, виразно означивши в назві першоджерело «За Писанням» та «На день П'ятидесятниці». У першому з цих творів автор звертається до пісні Давидової у восхвалянні Христа, вторячи: «в тобі // Все наше життя» [3, с. 276]. Роздумуючи над небезпеками й викликами, які чатують на людину кожного дня, поет вказує на милосердя Господнє як справжнє спасіння, що перемагає усе, на силу «єдиного того // Хто обіймає нас вічною любов'ю». Поезію «На день П'ятидесятниці» умовно можна поділити на дві частини, що є антитетичними. художній філософський жанровий епістолярний сковорода

У першій автор сповідує апологію духу, який Всевишній вчитель вклав у своїх учнів. Це новий дух, що своїм вогнем оновлює серця, творить нові мови та діяння. І хоч ніжніший він за віяння зефірів, його повів здатен оновлювати землю і часи, рух небес і навіть саме життя. Тому в оновленому часі люди «роблять нові справи, вимовляють нові слова». Сковорода порівнює цю величну картину оновлення з тим, як після холодної зими навесні оживає мертве ще взимку дерево. Захоплений вигук із першого рядка виповідає як заповітну мрію: «О, якби нам в серце влився той дух, // Який вчитель вклав у своїх учнів» [3, с. 277]. На противагу цим метаморфозам, у другій частині твору постає сумна картина нікчемності «дурної черні», яка не знає чого хоче, «що робить і про що говорить». Тут відсутні нові слова, бо все посіла стара мова, «всюди панують злочин, розкіш і брудна хтивість». Це старі справи і старі серця. Люди дбають тут лиш про те, щоб догодити шлункові та тлінній плоті. З гірким відчаєм звертається автор до Всевишнього, щоб Він зійшов на грішну землю й визволив «з печери, де живе нещасна чернь».

Мрія про праведне, нове життя, позбавлене мирської суєти, земних марнот звучить і в поезії Г. Сковороди «В очікуванні Господа», вміщеній у листі до Михайла Ковалинського за січень-лютий 1763 року. Певною мірою, він написаний і як порада для молодої, ще не досвідченої людини як обирати правильний шлях життя, приймати зважені рішення: «Навчись на нещасті інших» [3, с. 277]. Поезія вибудувана на прозорій метафориці, яскравих паралелізмах, де автор знову порівнює праведне життя з тихою пристанню й радить триматись її, «поки Христос тебе навчить». Не виходить моряк у море, коли лютує шалена зима, дочікує теплої весняної днини. Сповнене небезпеками й плавання у тумані, бо ж чи по силі буде здолати буремні хвилі мирського моря, коли «сатана затягує в хвилі навіть обережних людей». Єдина слушна порада для всіх, закцентована автором «чекати дня Божого, коли Святий Дух своїм вогнем розтопить кригу зими» й, зокрема, для учня: «залишаючись у гавані, спокійно шануй святих муз. // О, щасливий ти, якщо маєш свої блага» [3, с. 263].

У поетичному тексті, поданому в листі до Ковалинського у першій половині березня 1763 року, Сковорода ґрунтовно тлумачить, що ж саме варто розуміти під цими благами, традиційно вдаючись до яскравої метафорики викладу. Життя він порівнює з садом та нивою, де проростають не лише добрі плоди і корисні зела, але й бур'яни, терни, свиріпа, які треба виривати із коренем. Як добрий господар пильнує своєї ниви, так і вчитель заповідає улюбленому учневі старанно обробляти «ниву душевну свою» [3, с. 271], наглядати за тим, «яке в ній зело проростає». На відміну від нерозумного, що «утішається благом тілесним», радить: «Ти ж наглядай за душею», виполюй в ній те, що «недобре зійшло», що «глушить слова Господнього ряст», бо не уздрить вовік Бога той, «хто засмітив почуття». Так само до людських благ відносить Г. Сковорода смиренність і скромність, наголосивши: «Знай: відкидає Господь горді від себе серця», застерігає від пихи й славолюбства, особливо тих, хто «багато священних книжок прочитає». Наприкінці свого твору він подає головну настанову М. Ковалинському: «добрі рослини викохуй // І щонайперше плекай квітку святу чистоти. // Як він горить, променіє, той цвіт незаймано чистий! // Відай: найбільше Христа тішить його аромат» [3, с. 271].

Завершує свій лист Г. Сковорода своєрідним зізнанням, яке вносить цікаве роз'яснення до розуміння специфіки його творчої праці. Зокрема, поезію він називає ліками, що рятують його від нудьги. Не оминаючи самокритики, пише: «Щоб не гаяти часу даремно, я вирішив краще розмовляти з тобою хоча б поганими віршами, ніж займатися пустими дрібницями. Бо переважно цими ліками я звичайно лікую нудьгу. Але не завжди є потрібний для цього настрій» [3, с. 271]. Цю важливу розмову віршами поет-філософ продовжує і в листі від першої половини березня 1763 року, де роздумує над природою тілесного і духовного, з яких: «Перше не дає користі, друге приносить порятунок» [3, с. 272]. Якщо не обмежуватися першим, говорить він, це допомагає «дійти розуму». Шлях від плоті до духа надскладний, але «навіщо вкушати Христове тіло, залишаючись самим собою?», - запитує автор. Людина повинна зростати, давати плоди як с/м'я, що кинуте в землю. Духовне зростання породить нові погляди та нові Божі діла. Якщо «народ, що шанує Христа, споживає тіло Боголюдини», «навіщо ж приймати тіло, відкидаючи його душу?», висновує філософ, поширюючи біблійне тлумачення про таїнство Святого Причастя. Підсумковим висновком його роздумів постає настанова: «Прийми, найдорожчий, разом з тілом дух Христа // І тоді ти з Господом будеш одним духом» [3, с. 273].

В іншому своєму листі (вересень жовтень 1763 р.), Григорій Сковорода продовжує розмову зі своїм учнем про силу Духа Господнього й готовність того прийняти його на противагу юрбі, яка легковажно дбає лише про «жалюгідне чрево». Вчитель закликає М. Ковалинського підійматися на ті вершини, де живуть Боги, бо «так робить кожен мудрець» [3, с. 295]. Щиро радіючи з того, що уже в юному віці в учня є розуміння справжніх людських цінностей, Сковорода не стримує свого захоплення в передбаченні його гідної зрілості. Наставляючи юнака на цей праведний шлях, промовляє: «Коли твій дух діє по-Божому, то це дійсно гідне тебе. // Краще він не може діяти» [3, с. 294]. Настанови на повсякчасну, невтомну працю, якої потребує шлях вдосконалення, вибудовування себе, поет-філософ супроводжує слушним застереженням: «Пам'ятай, що наше життя - це безперервна боротьба», тож «молодий воїне Христа // Куй собі меч!» [3, с. 293] супроти всіх зваб і марнот світових, супроти злих демонів, що від них глупота й зло. Оригінальна прощальна формула цього листа: «Твій старий військовий товариш Григ[орій] Савич» вказує на те, що і вчитель відносив себе до цього ратного воїнства.

Своїм аскетизмом Г. Сковорода стверджував справжні людські цінності, серед яких духовне багатство, сродна праця, пізнання себе як шлях до істинного щастя, шлях до Бога. Морально-етичні норми народного життя складають підмурівок вчення великого гуманіста і просвітителя, а мрія про «Горню Республіку», де запанують правда, воля, людська рівність і свобода виявляла суспільний ідеал справедливого державного устрою. І хоча «критика Г. Сковородою "світу" велася ним у морально-етичному плані, без виразного соціального забарвлення», проте «не слід недооцінювати її суспільного ефекту. <...> У нього прориваються й більш активні заклики до боротьби зі "світом" за зміну й перетворення життя. Так сприймається його афоризм: "З світом, поки живеш, треба боротися". <...>Навіть у назвах і внутрішньому змісті його філософських трактатів ("Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим", "Суперечка біса з Варсавою") нуртує поняття боротьби, котре треба розуміти не лише як алегоричну боротьбу двох начал в душі людини, одне з яких відкриває шлях до Царства Небесного, а друге до пекла вічного, а й як боротьбу з "світом", з цілком реальними явищами тогочасної дійсності» [2, с. 20-21].

Будучи вірним сином своєї землі, поневоленої й сплюндрованої Російською імперією України, Г. Сковорода повнотою розділяв долю рідного народу, не лише мріючи про відновлення його прав і свобод, вольностей козацької Республіки, а й палко закликав у своїй творчості пам'ятати не таку вже і давню, нашу славну історію, народних звитяжців-героїв. Свідченням тому є добре знана сьогодні ода поета-філософа «De libertate», в якій він складає хвалебну пісню свободі як одній з найбільших цінностей і для себе самого, й для усього людства. Закликаючи з перших рядків замислитися: «Що є свобода? Добро в ній якеє?» [4], вдається у наступному рядку до прозорого порівняння: «Кажуть, неначе воно золотеє?». Та чи можна зміряти це добро навіть найвищою ціною? У своїй однозначній відповіді автор досить категоричний: «Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, // Проти свободи воно лиш болото». Ще більше увиразнює авторську думку застереження бути пильним при виборі справжніх цінностей: «О, якби в дурні мені не пошитись, // Щоб без свободи не міг я лишитись». Вивершує твір промовистий приклад життя того, хто став безстрашним оборонцем демократичних прав і свобод, очоливши визвольну війну українського народу 1648-1654 років, до якого поет не приховує своїх симпатій: «Слава навіки буде з тобою, // Вольності отче, Богдане-герою». Через прославлення українського гетьмана Богдана Хмельницького «отця вольності», Сковорода досить виразно наголошує свою громадянську позицію, яку характеризує «щось суто українське в розумінні правди й совісті, як непорушних людських начал так, як вони, ці начала, відбилися в українській народній філософії, в українському фольклорі; внутрішня нескореність і бунтарство, протест проти наруги над людиною, зневага до суєти і позолоти й тяжке боріння душі, що прагне справжнього і сокровенного» [1, с. 446]. Звідси постає закономірне питання: «хіба можна зрозуміти його поза тим історично-національним рядом, в якому стоять, зокрема, Іван Вишенський, полемісти XVII ст., Мельхіседек Значко-Яворський, козацькі літописці, борці проти єлизавето-катерининсько-петрівської політики нищення української "розни"? <...>; хіба його вперте заперечення офіційних благ і державної мудрості не є сильна і своєрідна трансформація стихійної народної упертості проти насильного "ощасливлювання", проти соціального і національного придушення, трансформація стихійної сили української "розні"? І хіба поза цим, як і поза українською народною філософією і психологією можна збагнути Сковороду так само і поза численними та значущими історичними аналогіями того, як людська думка і людська совість опиралася натискові фальшивої епохи?» [1, с. 447].

Свій відпір цій епосі український геній подав не лише в творчості, а й самим життям, про що свідчить промовиста автоепітафія, викарбувана в камені на його могилі: «Світ ловив мене, та не впіймав».

Як видно з поетичних послань, інкорпорованих в епістолярному тексті Григорія Сковороди, його філософських трактатів та інших творів, він аж ніяк не ідеалізує довколишній світ. Змальовуючи малопривабливі реалії суспільного життя, вчитель намагається застерегти в учня тверезий погляд на його вади й цноти, вміння розрізняти добро і зло, істинне й минуще, сутнісне і тлінне. В листопаді 1763 року вчитель пише кілька листів до М. Ковалинського, де подає вірші, пов'язані з релігійним святом Святого Архистратига Михаїла, а відповідно й іменинами свого учня. Звертаючись у привітанні до нього: «Найдорожчий мій юначе Михайле, будь щасливий!», вже у перших поетичних рядках наголошує на тому, що «твій верховний вождь Михайло найближчий до того, // Хто бог Іакова» [3, с. 296]. Він споглядає зблизька лик божественний, тож до слів його треба прислухатися. Улюблений учень Христа мовить: «Хто грішить, той ніколи не бачить // І не знає його...». Розвиваючи цю думку Архистратига Михаїла в наступних рядках твору, Григорій Сковорода наставляє учня на те, аби він облишив земні турботи, позбувся гріхів і всі свої устремління спрямував у сферу небесного: «Так досягнеш вічної слави». Намагаючись якомога краще донести цю думку до юнака, автор вважає не зайвим наголосити: «Вслухай, що скажу тобі від щирого серця. // Тільки сприйми це не поверхово. // Ангел у тілі, але він є дух, // У тілі ховається Христос, але він є Бог» [3, с. 297]. Виклавши ці настанови в надії, що учень сповна їх прийме, вчитель завершив своє поетичне послання відвертим зізнанням: «Зневажай насолоди і будеш для мене великим // Аполлоном, // Навіть більше того великим полководцем // <...> і день ангела проведи // по-ангельськи!». Не менш промовистими в цьому посланні є прощальні слова учителя: «Твій товариш по навчанню Григорій Савич». Йдеться, отже, не про голу дидактику, чи менторський тон і настанови, а про відсутність будь-якої дистанції між учнем та вчителем, який не цурається стати поряд, вчитися разом із ним, навчаючи водночас. Це і є справжня мудрість, про яку в іншому своєму посланні, Сковорода писав:

Як кажуть люди, рай настільки прекрасний, Що в ньому приємно жити людині на самоті. Хтось з мудреців на питання про справжню мудрість Відповів: бути собі союзником і собі рівним.

Так, для мудреця раєм стане будь-який берег,

Будь-яке місто, будь-яка земля і будь-який дім [3, с. 298]

Прощальні слова цього листа: «Будь здоров, моя душе!», як і вітальні наступного: «безмежно дорогий моїй душі, Михайле найблагородніший!» та багатьох інших листовних звертань Григорія Сковороди свідчать про велику любов, повагу й глибину насправді довірливих, товариських стосунків між вчителем та його учнем, що покликали до життя ці безцінні документи доби. Не менш важливим у цьому контексті є лист Г. Сковороди до М. Ковалинського, завдяки якому, як єдиному достовірному джерелі, було встановлено точну дату народження видатного сподвижника Духу. Так, у листі від 22 листопада 1763 року він у поетичній формі писав:

Колись у цю ніч мати народила мене на світ. В цю ніч з'явилися перші ознаки мого життя. Другої ночі, Христе, Боже мій, В мені народився твій, Святий Дух, Бо даремно народила б мене мати,

Якби ти не народив мене, о світе мій, життя моє! [3, с. 297].

Цікавим прикладом поетичної інкорпорації в епістолярії Григорія Сковороди є різні варіанти творів, які увійшли до збірки «Сад божественних пісень». Зокрема, пісня одинадцята «Саду» в дещо відмінній від основного тексту строфічній будові подана в листі до М. Ковалинського від 1767 року (перша половина), під назвою «Прірва прірву закликає». Основний її мотив, виражений у яскраво метафоричній формі протиставлення плоті та духу, де автор закцентовує на головній думці: «Не буде плоттю ситий дух» [3, с. 313], яка вже звучала раніше. «Ця пісня, роз'яснює він у листі, не великий камінь, а дуже маленький камінець, проте небезкорисний для виховання благочестя» [3, с. 313].

Важливим є той факт, що і в листах до інших осіб Григорій Сковорода не полишав практики розміщення на їхніх сторінках своїх поетичних текстів. Так, у листі до кардинального писаря Переяславської консисторії Йоіля, він подає грецькою мовою першу пісню «Саду божественних пісень» «Боїться народ...», але без перших двох строф та з іншою розбивкою на рядки. З прикінцевих побажань адресату дізнаємося, що це був своєрідний подарунок давньому товаришу на Новий рік від «молодого любителя еллінів» [3, с. 338], як жартома себе називав. Свою пісню автор починає величальним складом на честь Христа: «Блажен, о блажен, // Хто з перших пелен // Себе присвятив Христові» [3, с. 337], поширюючи у третій строфі біблійною ремінісценцією: «Життя ти Христе, // За мене вмер теж» та вивершуючи у четвертій строфі осіянним відчуттям єднання зі Всевишнім у Царстві небесному: «Коли ж від гріхів воскресну, // Вдягну плоть я небесну, // Ти в мене, в тобі вселюся // І солодкого нап'юся. // З тобою в бесіді, // З тобою в совіті» [3, с. 338].

Поетичні інклюзії у листах Григорія Сковороди до різних осіб покликані глибше пізнати й донести до читачів природу людської душі, симфонію Святого Письма, шляхи пошуку істини й самого себе в мирських нетрях земного життя. Роздумуючи над тлінністю людського життя, поет-філософ писав у листі до священника Якова Правицького:

Все минає, але любов після всього зостається.

Все минає, але не Бог і не любов.

Все є вода навіщо на води сподіватися, друзі?

Все є вода, але буде дружня пристань.

На цьому камені заснована вся церква Христа.

Це нам і кефа, петра і скеля [3, с. 322].

Відчуваючи доконечність й свого земного шляху, віддавав належне Всевишньому: «Перебуваю в тліні, праведно несу кістки, // Бог для мене розум, скеля, надія та любов» [3, с. 320]. Його віра виходила далеко за межі смертного, свідченням чому є поетичні рядки, адресовані Я. Правицькому в листі на Христове Воскресіння від 25 квітня 1786 року, де щиро зізнається: «Більшість у самих собі бачать смерть. А ми воскресіння» [3, с. 325], тим самим благодатно приймаючи Христа у своє серце. Своєрідним продовженням цієї думки є вірш Г. Сковороди «Божественна голубиця співає», поданий у листі до Я. Правицького 1788 року, де він писав:

Все походить з безодні глибокого серця,

Після смерті все починається знов.

Так зерно знов дає рости, так воно ховається вглиб.

Що ж ти боїшся смерті? Ось тобі подоба» [3, с. 333]

Вдаючись до яскравого порівняння, автор розгортає в поезії метафоричну картину зародження життя після всесвітнього потопу. Він знаходить своєрідні образи божественного вихору, що відносить усе пусте в житті, збуреного ангелом порожнього хаосу й спасенного священного ковчега, з якого долинає голос Ноєвої голубиці: «Я знайшла скелю. Сатано, плоть, світ прощайте! // Досить ви мене хвилювали. Тепер у мене святий спокій. // Амінь» [3, с. 333]. У цьому й полягає незнищенність матерії, початок і кінець прямий перегук із філософськими трактами Григорія Сковороди. Передував цій Божественній пісні вірш, суголосний його філософському трактату «Наркіс. Розмова про те: Пізнай себе». В основі поетичного тексту яскравий образ «святого серця», яке возвеличує довколишній світ. І хоч у цьому світі все минуще, «серцем людина вічна» [3, с. 332], стверджує автор. Секрет цієї вічності в любові, бо «ця любов є Бог, отже вічна людина». Палкий заклик наприкінці твору: «Ідіть, поверніться додому. Пізнайте себе! Цього буде // досить. // Амінь [3, с. 332], звучить як прямий парафраз трактату, де втілена розроблена філософом теорія пізнання світу, людини, самого себе як частинки великого Всесвіту. Ця ж теорія покладена ним і в основу трактату «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе».

У листуванні Григорія Сковороди до різних осіб варто звернути увагу й на лист, адресований отцю Гервасію [Якубовичу] від 22 серпня 1758 року, де розміщена двадцять шоста пісня «Саду божественних пісень», інший лише заголовок. Написаний латинською мовою, як і весь лист, він звучить у перекладі так: «Найшанованішому святопосвяченому у Христі отцю Гервасію пісня апобатеріон» [3, с. 339]. Нижче поданий підзаголовок: «Чи пісня на відхід». Сама пісня написана книжною українською мовою, яку Григорій Сковорода отожнював із простонародною. Основний мотив твору добрі побажання автора «у щасливу путь» давньому товаришу, який гостював у нього в селі Ковраї й повертався назад до міста Переяслава. Пісня сповнена теплими, дружніми почуттями до адресата, щирою турботою про те, аби всі сили земні та небесні дарували йому благополучне повернення додому:

Той твої направить ноги,

Хто дав землю і дороги

І оте, котре високо,

Хай твій шлях хоронить око.

Щасний хай відхід

Доброславить вхід [3, с. 340]

Зважаючи на широку жанрову палітру поетичної творчості Г. Сковороди, представлену епіграмами, одами, елегіями, різдвяними та великодніми піснями, панегіриками, емблематичною поезією, байками, перепівами тощо, в даному разі адресант вважав за необхідне детальніше зупинитися на такому жанровому різновиді як апобатеріон, конкретизуючи в листі: «Апобатеріон походить від грецького слова, що означає відходити, від'їжджати. В пісні тих, що від'їжджають, проводжають побажаннями добра і всяких благ. Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня. Царів і тиранів ми всупереч нашій волі вихваляємо, але з друзями справа зовсім інша. Те, що тут сказано, викликане не силою, не страхом, але прихильністю. <...> Ми зараз, сумуючи за тобою, втішаємо себе цією пісенькою, співаючи її під звуки кіфари або ліри. І в подальшому, коли цей сум збільшився від розлуки з тобою, будемо пом'якшувати його тим же способом, поки.

Якщо боги дадуть можливість побачитись із тобою. Якщо ж вишнім бажане буде інше, ми, однак, вірно будемо берегти пам'ять про тебе [3, с. 338-339]. Прикметно, що перші пісні Григорія Сковороди були створені в Переяславі й лише згодом автор об'єднав їх за жанрово-тематичними ознаками у збірку «Сад божественних пісень». Аналізуючи поетичну творчість письменника-філософа, Л. Ушкалов слушно зауважив: «Загалом, Сковорода звертається до тих мотивів, які були найбільш популярні в метафізичній ліриці українського бароко: море світу, життя дорога, світ як театр, свобода, людське "рівнопуття". Досить часто зринає в нього й мотив плинності (varietas) світу та марності (vanitas) дочасного людського життя, тобто мотив смерті, який можна вважати за справжню "царську дорогу" української барокової поезії. Серед христологічних мотивів у Сковороди найважливішим є різдвяний (він пройнятий тут містичним пафосом благодатного "обожнення") та великодній, тісно пов'язаний з мотивом співрозп'яття <...> Окрім цього, в поезії Сковороди звучать мотиви спокою, щастя, рустикального раю, аскетичного змагання зі світом, плоттю й дияволом, Христової бідності тощо» [5, с. 761-762].

Поезія Григорія Савича Сковороди, інкорпорована в його епістолярному тексті, виявляє нові цікаві жанрово-тематичні модуляції в загальній палітрі поетичної творчості філософа-митця, що органічно поєднала в собі риси українського духовного бароко й душевну настроєвість передромантичної доби. Кожну сторінку цього листування сповнює щира розмова про вихідні засади людського співжиття, сутність людини і світу, сенси земного буття, незмірну втаємиченість неосяжних позасвітів.

Список використаних джерел

1. Дзюба І. «Перший розум наш» // З криниці літ: У 3т.: Т.1: Статті. Доповіді. Рецензії. Передмови. Дещо про добрих сусідів і духовну рідню. К., 2006. С. 444-448.

2. Мишанич О. Григорій Сковорода // Григорій Сковорода. Твори: У 2 т. К., 1994. Т. 1. С. 9-35.

3. Сковорода Г. Твори: У 2 т. К., 1994. Т. 2. 480 с.

4. Сковорода Г. De Libertate

5. Ушкалов Л. Григорій Савич Сковорода // Історія української літератури: у 12 т. Т. 2: Давня література (друга половина XVI-XVIII ст.). К., 2014. С. 754-794.

Размещено на Allbest.Ru