Репрезентація пам’яті в українській поезії під час нової хвилі російської агресії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Репрезентація пам'яті в українській поезії під час нової хвилі російської агресії

Тарас Головань

Анотація

У статті проаналізовано форми репрезентації пам'яті в українській поезії, що написана під час нової хвилі російсько-української війни. Узято до уваги основоположні на- працювання студій пам'яті, зокрема: соціокультурне підґрунтя індивідуальної пам'яті; актуальну роль художньої літератури в конструюванні способів пам'ятання; застосування концепту пам'яті не лише як предмету, а й методу гуманітарних досліджень. Представлено домінантні різновиди пам'яті в нинішній українській поезії, проаналізовано суголосні їм метафори. Розглянуто мнемотехнічні засоби в поетичних творах, а також способи конструювання спогадів під час війни.

Ключові слова: пам'ять, усюдисуща пам'ять, пам'ять-ембріон, молитва, спогади.

Summary

Holovan Т. The Representation of Memory in Ukrainian Poetry during the New Wave of Russian Aggression.

The article analyzes forms of memory representation in contemporary Ukrainian poetry during the new wave of the Russo-Ukrainian War. The basis of the article is the achievements of memory studies, namely, the socio-cultural foundations of individual memory, the construction of memories in poetry, and the use of the concept of memory not only as an object but also as a method of humanitarian studies. The types of memory prevailing in contemporary Ukrainian poetry and the corresponding metaphors are presented. The mnemonic procedures used in the lyrical works and the ways of constructing the memory of the war are examined.

Keywords: memory, ubiquitous memory, embryonic memory, prayer, remembering.

Постановка проблеми

З-поміж багатьох культурних конструктів пам'ять як осердя індивідуальної або колективної ідентичності одна з перших реагує на війну. Почасти тому, що війна - травматичний досвід, який модифікує пам'ять як психічний процес. Частково ж тому, що культурний складник індивідуального пам'ятання - матеріальні носії та утверджені в культурних спільнотах способи згадування втрачаються через бойові дії. Знаючи, що відбувається з пам'яттю та механізмами пам'ятання, можемо виявити зміни, яких зазнає людське єство під час трагічних подій, і точніше відповісти на незмінно актуальні запитання: «Хто я?», «Хто ми є?».

Трансформацію пам'яті, зокрема й під час війни, чутливо виявляє художня література, а з-поміж жанрів художньої літератури чи не найчутливіше - поезія як суб'єктивна і найбільш стисла літературна форма. Водночас поезія не просто виявляє своєрідність механізмів пам'ятання, а й бере участь у конструюванні цих механізмів. Ба більше, часто заміщує втрачені матеріальні носії або стимулятори пам'яті. Тому для з'ясування своєрідності пам'яті під час війни, для виявлення змін, які в ній відбуваються, а також для з'ясування того, як література в час війни конструює пам'ять потрібно розкрити форми репрезентації пам'яті в поезії. Саме це розкриття і є метою нашого дослідження.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Для досягнення поставленої мети ми брали до уваги головні напра- цювання студій пам'яті, зокрема дослідження М. Альб- вакса про індивідуальну пам'ять як соціальний феномен [1], конкретизацію Я. Ассманом соціальної основи пам'яті за допомогою «культурного» складника (пам'ять як соціо- культурний феномен) [2; 3] і суголосні із зауваженою конкретизацією твердження А. Ассман про метафоричний, а не поняттєвий ґрунт кожної нової теорії пам'яті: «...будь- яка нова теорія пам'яті зазвичай супроводжується новою образною орієнтацією. Феномен спогаду, вочевидь, приховує в собі прямий опис, приковуючи до метафорики. Образи відіграють при цьому роль фігур мислення, моделей, що окреслюють понятійне поле й спрямовують теорії. Саме тому «метафорика» в цій царині є не описовою мовою, натомість конститутивною, такою, що передусім розкриває предмет [4, 159]». поезія художній пам'ять гуманітарний

У зв'язку із зауваженою «метафоричною» основою теорій пам'яті значну увагу в цій статті приділено виявленню в сучасній українській поезії унікальної метафорики пам'я- тання, притаманної саме нинішньому часові.

Також ми спиралися на міждисциплінарний контекст студій пам'яті й на усталений тепер погляд, що пам'ять є не лише предметом, а й методом гуманітарних досліджень [5, 248].

Основний виклад матеріалу. Головна особливість репрезентації пам'яті в українській поезії, написаній після повномасштабного вторгнення, полягає в тому, що вона є пам'яттю найближчого минулого. Тяжіння подій 2022 і 2023 років настільки сильне, що пам'ять працює здебільшого з тим, що відбулося сьогодні, вчора, останніми тижнями чи місяцями. Як наслідок, автобіографічна пам'ять відступає в тінь. Її заступає спільна пам'ять, пов'язана з непростим досвідом війни.

Прикметно, що спільна пам'ять постає у двох головних, причому полярних, різновидах. Перший - це пам'ять, що максимально розширюється аж до втрати меж. Другий - це пам'ять, що максимально стикається аж до зосередження в одній точці. Можна сказати інакше, одна - із щонайбільше розгорнутим часопростором, друга - із щонайбільше згорнутим.

Скористаємося також метафорами Юлії Мусаковської, яка першу пам'ять називає «усюдисущою», а другу - пам'ят- тю-ембріоном. Між віршами поетки, у яких вжито названі метафори, майже рік (перший оприлюднено в березні 2022, другий - у березні 2023), тож маємо нагоду уявити часову дистанцію між спалахами цих двох різновидів спільної пам'яті і відповідно про динаміку всередині самого феномену пам'яті під час війни.

Усюдисуща пам'ять. Чим спричинене переважання усюдисущої (повсюдної) пам'яті? Усвідомленням значущості нинішніх подій і намаганням усе, що відбувається навколо зафіксувати, задокументувати, охопити в масштабному погляді та водночас у дрібницях. У вірші Юлії Мусаковської «Бачиш усе чітко саме тут, серед чорного диму», поштовхом до якого стала трагедія в маріупольському театрі, про пам'ять сказано: «В ній -- всі доми і вазони, книжки і красиві речі,/в ній -- всі стрінуті люди, їхні біль і радість». Складність масштабного і водночас детального охоплення полягає в тому, що всюдисуща пам'ять працює з двома досвідами: (1) з трагічним досвідом війни і (2) з досвідом спротиву агресії та перетворення розрізнених людей на об'єднану спільноту.

Трагічний досвід більше співвідносний із фрагменту- ванням, ніж із стенографуванням. Тож запам'ятання є спонтанним, хаотичним. В одному з недавніх інтерв'ю Катерина Міхаліцина говорить про відчуття, що пам'ять працює хаотично: «<...> загалом я не дозволяю собі щось витісняти, даю час на те, щоб сприйняти і покласти на потрібну поличку. Чесно кажучи, поки що на цих поличках - хаос. Але усе - там, і нікуди звідти не подінеться [6]». Наголосимо на оприявленому тут зв'язку: стихійність є гарантією збереження. Саме в цьому смисловому річищі Наталка Марин- чак, відгукуючись на виявлення масових поховань в Ізюмі, часто безіменних, нагадує про «пам'ять води», яка знає імена всіх закатованих і вбитих:

<...>

у води є пам'ять незважаючи на течію річка шепоче імена імена всіх невідомих похованих річка знає про них від усіх підземних струмків від маленьких крапельок що скочуються з голочок у сосновому лісі <...>

Галина Крук у вірші «їсти себе. молитися іменами вбитих», вочевидь, також написаному після розкриття російських злочинів у звільненому Ізюмі, застосовує метафору повсюдної пам'яті як спільної могили, як стихійного поховання: «ми з тобою одної сльози, одної крові і плоті,/одної болючої пам'яті про світ, спільної, як могила».

Максим Кривцов суголосно трактує пам'ять як глибоку або велику вирву: «Я/падаю/як каштан/у вирвище пам'яті». В іншому вірші - як безмежне поле: «Три.. ./Чотири.. ./І так до тридцяти/чи до безкінечності/але тут і один безкінечність/я можу рахувати довго/поле пам'яті/всіяне кукурудзою суму/проросте?». Семантично об'єднавши ці метафори, можна сказати, що вирву розширено безкрайністю поля, а площину поля поглиблено прірвою. Тож пам'ять-могила, пам'ять-вирва набуває обширу безодні, у яку хаотично западають події, люди, речі.

Коли поети і поетки пишуть про досвід єдності та спро- тиву, тоді повсюдна пам'ять позбавлена хаосу, адже знаки об'єднаної спільноти зразу впадають в очі. Кожен безпомильно виокремлює їх з-поміж усього іншого, і вони є скрізь. Юлія Мусаковська використовує такі слова, як «чітке бачення» і «незникомість»: «Бачиш усе чітко, відчуваєш цю незникомість./Не роз'єднають цих рук, голосів суцвіт- тя;/Не розірвуть ланцюга наших сполучень,/Не розіб'ють залізного купола віри». Наталка Маринчак не має сумніву, що саме пам'ятатиме по війні, зокрема як усі, хто лишився в Харкові, стали його тимчасовими очільниками: «пам'ятатимеш хто приїздив до тебе в війну/хто приходив і казав/іди обійму/<...>/пам'ятатимеш кожну зустріч/кожен безцінний порух/ми всі очільники цього міста/доки не згине во- рог/<...>».

Усюдисуща пам'ять іноді постає як невідомі раніше сховища, незнані зв'язки між людьми, які до гострої фази війни були неусвідомлені та нерозпізнані. Про це пише Ніна Ковальчук. Дивлячись на фото загиблих бійців, лірична оповідачка виявляє, що їхні обличчя «до болю знайомі» і припускає, що «ми, мабуть, служили в одній роті,/чи навчалися в одній школі;/чи дихали синхронно одним повітрям;/ чи однаково сильно любили.». Іншими словами, мали спільне минуле. Зрештою, робить такий висновок: «сховища пам'яті набагато глибші,/ніж я могла уявити».

Повсюдна пам'ять виявляється і як зв'язок часів та єдність поколінь, зокрема в мотиві «пам'ятання майбутнього». Так, лірична оповідачка Наталки Маринчак, розкодовуючи вишивку на тлі війни, каже: «наші вишивки/наче насічки червоні на білому тілі/наче рани посічені склом/<...>/ ось тут бачиш пташечка є/червона/це мені прилетіло/і пам'ятає про це моя прабабця». Перефразувавши ці рядки, можна сказати, що прабабця пам'ятає нинішню війну, бо закодувала в орнаменті не лише власний біль і своїх пращурів, а й нащадків, усіх поколінь в історичному триванні.

Спалах усюдисущої або повсюдної пам'яті в поезії останнього часу спричинений також тим, що через війну втрачаються медії, тобто матеріальні предмети, які стимулюють і підтримують пам'ять (і це не лише меморіальні, культурні установи, історичні пам'ятки, а й предмети по- всякдення: люди, ландшафти, будинки, речі). Щоб функціонувати в цих умовах, пам'ять має додатково віртуалі- зувати втрачені, покинуті, залишені медії. З цього погляду прикметним є вірш Маріанни Кіяновської «ота війна була бомби рейки вагони пил». Лірична оповідачка спирається на образ Другої світової війни як локомотиву (звичайно, більше кінематографічного, ніж реального), що залишає по собі стовпи пилу й диму: «лейтмотив локомотив/ота війна була іскри з труб здіймалися і не гасли/локо локо локо по колу мотив/гатив молов молотив». Власне, це образ війни, у якому залишалися і відігравали значну роль інфраструктурі комунікації - дороги, колії, евакуаційні шляхи. Однак для нинішньої війни, коли ворог знищує всі об'єкти матеріальної спадщини - культурні, інфраструктурні, економічні, технічні, природні, завдає ударів по коліях, потягах, вокзалах, свідомо знищує цивільних осіб, важко відшукати якийсь певний мотив:

<...>

ну а в цій війні

місця нема місця нема

нема місця нема зір і немає місяця

і немає ніде немає мотиву

вибіг із поїзда бачиш нема ні моста ні міста

і поля нема і здається неба нема бо там

де були небо земля люди сиділи в вагонах

люди в вагонах

але вагонів немає ні неба ані землі <...>

Усвідомленню та пам'яті немає на що спертися, адже на знищеній землі немає «місць» або ж медій. Тому такі місця віртуалізуються, переносяться в пам'ять. Образним вираженням віртуалізованих місць стає ідея воскресіння втраченого: «ніхто не воскрес горе де горе але ось нові живі місто і міст/живі житла живі живі/живе поле живе небо бо небо місце для сонця/місце для зір коло місяця».

Пам'ять-ембріон. Чим зумовлена зіщулена, позбавлена часопростору пам'ять, яка з'являється пізніше?

Щоб відповісти на це запитання, потрібно прояснити метафору пам'яті-дитини, що є проявом усюдисущої пам'яті. У цитованому вірші Юлії Мусаковської «Бачиш усе чітко саме тут, серед чорного диму» авторка зауважує, що, прицілюючись у дітей, ворог водночас цілить у пам'ять:

<...>

Небо проламує скіпетр імперії, що помирає, цілячи наостанок у найдорожче, у найбеззахисніше:

напис «діти» -- як буквальна позначка мішені. Цілить у пам'ять. <.>

<...>

Небезпеку для життя дітей потрактовано як небезпеку для пам'яті, і навпаки. Звідси - піклування про дітей як про пам'ять і про пам'ять як про дітей: «Ми її з рук у руки дбайливо передаємо,/вигріваємо за пазухою дорожньої куртки,/ нашу змарнілу, запилену, теплу пам'ять <...>». І далі: «Закриваємо тілом пам'ять від обстрілів. І видихаємо,/коли неушкодженою з'являється з-під завалів./Ми несемо їй їсти в надщербленій мисці/до укриття, де обійнялись минуле з майбутнім./Заколисуємо під виття сирен, <...>». Тут, власне, дитина - метафора пам'яті, а пам'ять - метафора дитини.

Ототожнення пам'яті та дитини має кілька смислів. І пам'ять, і дитяче життя, особливо на тлі вбивств і бомбардувань, крихкі, вразливі. Водночас, коли глянути на пам'ять з погляду майбутнього, то саме діти найдовше бережуть спогад про теперішнє й залишаються найбільш надійними перевізниками пам'яті. Саме тому зберігати спільну пам'ять під час війни - це піклуватися про дітей, захищати їх від біди та загибелі, «закривати тілом від обстрілів», «заколисувати під виття сирен». У ширшому сенсі, з огляду на те, що діти - це чиста життєва енергія, чиста вітальна сила, пам'ятати - це зберігати життя. Або ще загальніше: пам'ятати - це жити.

Повернімося тепер до зіщуленої, позбавленої часопро- стору пам'яті. Вона з'являється через переповненість повсюдної пам'яті надто важкими образами, які несила тримати в собі. Тож у певну мить після надмірного розширення пам'ять стискається, зіщулюється до клітини, стає щонайменшим зосередженням життя.

Про це вірш Юлії Мусаковської «пам'ять моя не може заснути в окремій кімнаті». Пам'ять - це перелякана дитина, яка «не розуміє, що діється, поруч спати проситься». Коли ж «пустиш - закидає на мене ноги та інші закиди,/тис- не колінами в нирки, будить руками, наче вітряк». А в сновидінні бачить кадри війни і в кульмінації - «голос такий спокійний, повільна остання затяжка». У цих рядках можна впізнати відеообраз українського військового Олександра Мацієвського, розстріляного окупантами після слів «Слава Україні!». Саме ця подія, як остання крапля, запускає згортання дитини-пам'яті до ембріона. Якщо прийняти метафору пам'яті як дитини та уявити, що народження і зростання - це наповнення пам'яті або ж розгортання чи снування спогадів, то війна запускає зворотний рух - від змаління через народження до зачаття. Війна забирає в пам'яті простір і час, стискаючи до зародкового стану.

Мнемотехніка. Акцентуємо також на механізмах пам'я- тання та конкретній поетичній мнемотехніці. Техніка пам'я- тання в поезії, написаній під час війни, працює як молитва. Цю думку, зокрема, оприявлюють прикметні рефлексії Ма- ріанни Кіяновської з нагоди здобуття звання Європейської поетки свободи 2022 року під назвою «Молитва за когось - це також і робота пам'яті [7]».

І справді, молитва як перформативне висловлювання ґрунтується на повторенні певних слів і фігур мови для зосередження уваги на вищому адресаті та утримання в пам'яті думок про нього. У тепер уже добре відомій молитві

Галини Крук «Боже, не дай затихнути голосу люті...» ідеться саме про збереження важкої пам'яті війни, але надійність пам'яті тут ґрунтується на повторюваному проханні стосовно тривалості емоції всіх, хто постраждав через російську агресію. Анафора, на яку нанизано перелік, у цьому вірші не просто риторичний засіб, а й механізм пам'яті: Боже, не дай затихнути голосу люті голосу тих, що в підвалах сидять, забуті, голосу тих, що залишаться у завалах, голосу тих, що скрикують в снах нетривалих, <...>

голосу тих, що збирають крихти відваги голосу тих, що спиняли собою колони, що закривали собою від куль безборонних <...>

У вірші Наталки Маринчак «щоночі я повторюю імена.», молитві за знайомих людей та всю українську спільноту, саме повторення імен, називання їх від молитви до молитви слугує запам'ятанню.

щоночі я повторюю імена всі які знаю

бережи їх Господи дай їм сил сповна бережи Максима Сергія Андрія Артема Олега Сергія Сергія Савву Олександра Мар'яну Анну Марію щойнонародженого Дмитра хвору Олену недужого Олексія бережи їх всіх <...>

бережи їх всіх чуєш

ціла країна стиглих імен що мають вистояти

Подібно до того як повторення Ісусової молитви концентрує увагу на Богові, так само повторення імен зосереджує увагу на конкретних людях, їхніх історіях, зберігаючи їх у пам'яті.

Зупинимося також на тому, як нинішня поезія, поезія часу війни вибудовує спогади.

Спогади передусім постають як зона безпеки, місце укриття. У перші дні після повномасштабного вторгнення спогади про недалеке минуле, про період до 24 лютого, часто сприймалися як світлий і безпечний час. Тож дехто трактував пам'ять як зону безпеки та місце укриття. Так, ліричний герой Павла Матюші констатує, що «тепер моя домівка це спогади/туди повертаюся після прогулянки війною», бо «у спогадах немає війни». Оповідачка Дарини Гладун так само почувається найбезпечніше лише у спогадах: «не знайшовши на мапі захищених територій/перечікую війну/---/у минулому».

Утім спогади часто постають як відчужена реальність. Так, у вірші Юлії Шевель, оприлюдненому 24 лютого 2023 року, спогади стукають у двері «і тиснуть за горло, і звалюють з ніг». І хоч вони розповідають про «сон без тривог», героїня не вірить і проганяє їх. Тепер вона віддає перевагу тим спогадам, що з'явилися за рік війни.

<...>

ідіть, - кажу, - звідси, тримайте межу я рік тут без вас у куточку лежу я інші вже спогади пхаю в рюкзак я звикла без вас, тож нехай буде так <...>

У зв'язку з таким «розшаруванням» пам'яті Анна Багряна закликає відпустити спогади про мирні роки: «Відпустімо той спогад, як на сповіді гріх,/наче сни/відпускають уранці - з полегкістю,/млостю і жалем. <.> Хай це літо без літа - як ліки найкращі/для нас -/стане відліком часу, де спогадів інших багато».

Ще одна прикметна особливість спогадів у поезії під час війни в тому, що вони з'являються в обрамленні сну. Сновидна обгортка має кілька пояснень. Перше - дереалізація спогадів, тобто переведення їх у статус того, що опинилося поза реальністю, втратило з нею зв'язок, «подаленіло». Війна накладає додатковий відбиток на примарність минулого. Ліричній героїні Юлії Шевель сниться дім покійної бабусі та щемкі епізоди гостювання в неї. Але композиція вірша не сноподібна. Сновидіння - радше стимулятор спогадів, «рівних, як в серці різьба»:

Мені снилося місце, де завжди на тебе чекають, Де лишилися спогади, рівні, як в серці різьба. Попросити б у Вас пирога, а ще - м'ятного чаю. Тільки ж Ви не почуєте, ба...

Друге пояснення сну як стимулятора спогадів криється в самій природі сновидінь, які символізують бажане, а минуле є бажанішим, ніж раніше, бо додатково символізує життя після війни. До такого висновку підштовхує вірш Ігоря Мітрова «Альфа». Ліричному оповідачеві сниться, що бабуся кличе його «на дачу жить». Він погоджується. І ось старенька «порається на городі», а він «гуляє лісопосадкою», «видирається на найвищі дерева», «рахує товарні вагони», що мчать мимо, «годує недоїдками з кафешки вікторія» вівчарку альфу, нині вже покійну. Прикметною є кінцівка з посмаком війни:

дід помер на початку двохтисячних - і дачу занедбали

хата постояла-постояла - і завалилася прийшли росіяни - і землю віджали все

Попри слово «все» кінцівка відкрита та містить заперечення. Бажаність минулого в серпанку сну тут особливо промовиста, бо війна триває. І щойно вона завершиться, а землю буде повернуто, ідилічна картина дитинства може дзеркально повторитися. Вірш не випадково має назву «Альфа», адже це лише початок. Буде й Омега, кінець, разом із землею, будиночком та вівчаркою на прізвисько Омега.

Висновки

В українській поезії, написаній після пов- номасштабного вторгнення, пам'ять постає як пам'ять найближчого часу, а в соціальному вимірі - як спільна пам'ять, яка заступає пам'ять автобіографічну та представлена у двох головних формах - із максимально розгорнутим («усюдисуща») і максимально згорнутим часопросто- ром («пам'ять-ембріон»). Форми й метафори всюдисущої пам'яті - численні: пам'ять-могила, стихійне поховання, гігантська вирва, безмежне поле, безодня, що поглинає події, людей та речі. Повсюдна пам'ять також постає як «чіткі» та «незникомі» зв'язки між людьми, які формують спротив та допомагають вижити під час війни, водночас як ті зв'язки, які до гострої фази війни були неусвідомлені та нерозпізнані, але тепер стають основою нової спільноти. Також повсюдна пам'ять вибудовується за допомогою мотиву «пам'ятання майбутнього» як зв'язку поколінь та всіх часів. Пам'ять-ембріон з'являється пізніше, означає переповнення всюдисущої пам'яті важкими аж до нестерпності образами та передбачає згортання часопростору, стиснення його до найменшої точки. Головним мнемотехнічним інструментом пам'яті та її ідентичності в поезії воєнного часу слугує молитва, яка тривало утримує увагу на іменах та подіях. У конструюванні спогадів переважають такі способи: спогади як безпечне місце та укриття; спогади як відчужена реальність; спогади в обрамленні сну як прощання з минулим і водночас як повернення ідилічного життя після війни.

Список використаної літератури

1. Halbwachs M. The Collective Memory. New York: Harper & Row, 1980. 186 p.

2. Assmann J., Czaplicka J. Collective Memory and Cultural Identity. New German Critique. No 65. Cultural History/Cultural Studies (Spring-Summer, 1995). P. 125-133.

3. Assmann J. Communicative and Cultural Memory. International and Interdisciplinary Handbook/ed. by Astrid Erll and Ansgar Nunning. Berlin: Walter de Gruyter, 2008. P. 109-118.

4. Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам'яті. Київ: Ніка-Центр, 2012.

5. Vosu E., Koresaar E., Kuutma K. Mediation of memory: toward transdisciplinary perspectives in current memory studies, TRAMES. 2008. 12 (3). P. 243-263.

6. Міхаліцина К. Часом наша пам'ять - найбезпечніший з усіх можливих сховків.

7. Кіяновська М. Молитва за когось - це також і робота пам'яті.

Размещено на Allbest.ru