Феномен двійництва в літературі англійського неоромантизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова

ФЕНОМЕН ДВІЙНИЦТВА В ЛІТЕРАТУРІ АНГЛІЙСЬКОГО НЕОРОМАНТИЗМУ

Долга Наталя Миколаївна канд. філол. наук,

доцент кафедри зарубіжної літератури

Анотація

англійський двійництво література близнюк

Актуалізовано феномен двійництва в перехідний період, який зафіксував руйнування людських особливостей через розуміння їх дуальності.

Пояснюється чому міф про близнюків органічно вписується в естетику модернізму. Ключові слова: феномен двійництва, література неоромантизму, англійський неоромантизм

Виклад основного матеріалу

Англійський неоромантизм представляє собою доволі складний художньо-естетичний феномен, який виникає в «перехідний» період. Теоретик літератури В.М. Толмачов (2001) зазначає, коли «художник, стикаючись в творчості з тим, що для нього в цій ситуації... найреальніше іншого (тобто з самим собою, природою своєї творчості), стає носієм як загадки, таємниці, так і трагедії перехідності» [9].

Вл. Луков (2009) підтримує цю думку і додає, що в неоромантизмі проявили себе фундаментальні особливості кризового, перехідного періоду - помежів'я ХІХ-ХХ ст. Серед них в першу чергу слід зазначити наступні: неоднорідність картини літературного життя, поява нових напрямів, течій та шкіл, відсутність магістрального напряму в мистецтві, відкритість кордонів різних художніх систем, широке розповсюдження перед- і пост- систем художньої творчості [4].

Неоромантизм як раз і представляє собою таку пост-систему, яка супроводжується ореолом споріднених явищ. Сам неоромантизм та його ореол зовнішньо виглядали як відродження класичного романтизму початку ХІХ століття в класичних і в некласичних його проявах. Новий інтерес до романтичного героя - виключної, загадкової особистості, героя-генія. Він живе всупереч соціальним нормам і правилам, тяжіє до яскравих, неординарних сюжетів, екзотичного хронотопу. Все це дає підстави говорити про реанімацію романтизму після довгого періоду його занепаду під натиском реалізму. Найбільш привабливою рисою цього оновленого романтизму був його оптимістичний пафос, особливо на тлі «популярного» в мистецтві песимізму.

Досить актуальним лишається питання про місце неоромантизму як художнього явища в літературному процесі. Неоромантизм виступає як рух протистояння реалізму, що в минулому не одноразово приводило до ототожнення неоромантиків з декадентами (С.А. Венгеров, Ф. П. Шиллер та ін.). такий погляд у сучасному літературознавстві спростований.

Латиська дослідниця Ілзе Качане (2018) здійснює дослідження літературних творів низки представників англійського неоромантизму шляхом виділення і порівняння основних рис літературних тенденцій XIX століття. Співвідношення особливостей романтизму і реалізму дозволяє авторці визначити неоромантизм як перехідну культуру, основні категорії якої (мотиви, образи, теми, атрибути) притаманні романтизму, однак ідеальний світ відтворюється в реальному часі і просторі. За словами дослідниці, культура неоромантизму є односферичною, культурою горизонту, яка охоплює більш широкий спектр тем, оскільки відбувається заміна локальної буденності расовими, гендерними й зовнішніми конфліктами [11].

Неоромантизм в сучасному потрактуванні пов'язаний з традиціями романтизму, але виникає в іншу історичну епоху і базується на іншій концепції світу й людини. Саме так, стверджує Вл. Луков в монографії «Французький неоромантизм» (2009), діє принцип «тіні» в літературному процесі. В потрактуванні вченого неоромантизм неможливо виділити як окремий «напрям». В дослідженні він вводить поняття «неоромантична течія» для позначення неоромантизму у вузькому значенні (у тих випадках, коли є підстави говорити про особливу неоромантичну естетику й поетику, наприклад у Е. Ростана, Р.Л. Стівенсона) і термін «неоромантичний ореол» для позначення неоромантизму в широкому сенсі (як сукупність споріднених неоромантизму художніх явищ) [5].

В сучасному літературознавстві «повернення» до романтизму на рубежі століть пояснюється дослідниками як своєрідний вихід з кризової ситуації, яка характеризувалась загостренням протирічч у всіх сферах суспільного і культурного життя. Отже, «повернення» до романтизму у вигляді неоромантизму було пов'язане як з «оновленням» ідейно-художньої парадигми літератури, так і з «відродженням» національно-романтичної традиції. Обидва ці процеси у різних літературах відбувалися по-різному, що й зумовило неоднозначність і навіть розмитість (умовність) терміну «неоромантизм». Він постає то як «загальна властивість» перехідного періоду, «дух часу», то як «неоромантична епоха», то як ознака культурологічного «зсуву», то як філософія («некласичний тип ідеалізму»), то як літературна течія поряд із символізмом, декадансом, модернізмом, імпресіонізмом, експресіонізмом, то як умовна назва сукупності різноманітних течій у європейській художній культурі кінця ХІХ - початку ХХ ст., що виникли передусім як реакція на позитивізм в ідеології та натуралізм у мистецтві й апелювали до принципів романтичної естетики (пафос індивідуалізму, культ ірраціонального, потяг до фантастики тощо), то як специфічна видозміна романтизму, то як історико-літературне поняття (етап літературного розвитку).

Тяжіння Р.Л. Стівенсона до романтизму було своєрідною протидією буржуазному устрою, його принцип «мужнього оптимізму» служив утвердженню державності Великої Британії. Водночас з цим неоромантизм в якості «оновленого романтизму» ініціює рух від зображувальності до виразності, від уподібнення реальності до все більшої віддаленості від неї, від копіювання до творчості. Саме з цієї причини О. Вайльд критикував як реалізм, так і натуралізм за прагнення точного відображення дійсності, в якій живе художник і звертався до надбань романтизму, який своїм піднесеним і просвітленим ідеалом здатний надихати і художників, і глядачів на пошук власних цінностей.

З приводу естетизму сучасні літературознавці (О.О. Маламура (2003), О.П. Наконечна (2005), С. Burdett (2014)) досліджуючи концепцію естетизму в контексті західноєвропейського романтизму, аналізують питання співвідношення понять «естетизм» й «декаданс», приходять до висновків, що він не сформувався у художню течію, а замість цього створив своєрідну естетичну концепцію та етику. Так само як й символізм, естетизм був неоромантичною реакцією на бурхливий капіталістичний розвиток та позитивізм у філософії. Як світоглядна настанова та стиль життя, що вибудовується на ґрунті романтичного руху з властивою для нього іронічно- ігровою естетичною позицією, культивуванням чуттєвості, абсолютизацією ролі мистецтва та краси в людському життєсвіті естетизм зумовив вагомий вплив на формування нової онтологічної парадигми. Адже зневіра романтиків у просвітницьких ідеалах та протиставлення раціоналістичним моделям світобудови інтуїтивного й ірраціонального світорозуміння неминуче реабілітувало людину в її складності й неоднозначності.

Р.Л. Стівенсон й О. Вайльд належать до мистецтва «помежів'я» - періоду занепаду традиційних цінностей, які призвели до нерозуміння суспільством дійсності, а в мистецтві відбувалася «ревізія» традиційних уявлень про функції мистецтва. Естетика модернізму формувалась на засадах дегуманізації й декадентського світосприйняття. На зламі епох декадентство сприймалось з одного боку як прогресивне явище, оновлення мистецтва, а з іншого - демонструвало неспокій людини в новому, нестабільному світі. Письменники кінця ХІХ - початку ХХ століття зафіксували руйнацію людської особистості через розуміння нею своєї двоїстості, цим пояснюється чому міф про двійника був органічно вписаний в естетику модернізму.

Двійництво як естетичний феномен, що виконує змістотворчі та символічні функції, має різноманітні модифікації виявлення в художньому творі: герой та його alter ego, інкорпороване у фізичну оболонку; внутрішнє, психологічне «двійництво» суб'єкта; персонажі-близнюки; спосіб групування дійових осіб, при якому один герой «віддзеркалює» певні якості іншого; мотив «двосвіття» та блукання персонажів поміж реальностями. І всі ці модифікації «двійництва» виявляють буття та екзистенцію розщепленого суб'єкта на межі світів в умовах Посткультури.

Тим фактом, що мотив внутрішнього, психологічного двійництва часто зринає в мистецтві в періоди кардинальних соціальних змін, на межі історичних епох, коли дисонанс між узвичаєним і чимось принципово новим провокує внутрішні конфлікти як у сфері «буття-в-собі», так і у сфері «буття-у-світі», зумовлена актуальність розвідки.

Мотив двійництва входить до комплексу так званих «романтичних» мотивів поряд з мотивом тайни, мотивом прокляття, мотивом подорожі/втечі, мотивом пошуку пригод в екзотичних країнах і т.ін.

Роберт Луїс Стівенсон, як і Оскар Вайльд, намагалися, кожен по-своєму, естетизувати світ. Стівенсон встиг сказати про «двоїстість» і непередбачуваність людського «Я» з позиції морально-етичної проблематики, внутрішнього конфлікту героя, який веде боротьбу зі злом у власній душі. Етичні погляди Вайльда стали формою втечі від дійсності. Письменник наголошував на тому, що мистецтво має дарувати задоволення, а життя має стати сповненим насолоди. В рамках цієї концепції митець звертається до феномена двійництва, актуалізуючи проблеми естетичного характеру.

Аналіз та характеристика образів художніх творів надасть можливість глибше зрозуміти функціональне значення мотиву двійника, та визначити типологію образів-двійників у творах Р.Л. Стівенсона та О. Вайльда.

Поняття «мотив» є одним із дискусійних питань літературознавства. Його розуміли по-різному протягом історії літератури. Враховуючи досягнення літературознавства, можна визначити мотив у літературі як формально - змістовну одиницю, що є складником фабули і рушієм сюжету, засобом розкриття характеру і вираженням ідейного задуму митця. Мотив у літературному творі визначає рух сюжету, сюжетні колізії, бере участь у створенні художнього образу і художнього світу взагалі. Отже, він виконує структуроутворюючу, характерологічну і динамічну функції, інколи бере участь у формуванні жанрової тканини твору. Для певної літературної доби, напряму, течії характерні усталені комплекси мотивів. У кожного письменника є своє коло мотивів, що визначає особливості його художнього світу, своєрідність творчого методу, самобутність митця.

Звернення до мотиву двійництва в кінці ХІХ - на початку ХХ століть пояснюється по-перше: генетичною спорідненністю неоромантизму та естетизму з романтичною естетикою, а по-друге: тим, що за допомогою феномена двійництва митці слова зафіксували руйнацію людської особистості в складний, кризовий момент культурно-історичного розвитку, яким постає період помежів'я ХІХ-ХХ ст.

Тема двійництва людської природи бере свій початок у творчості романтиків, саме в романтизмі двосвіття і двійництво виступають в якості базового принципу. Романтики трактують двійництво як алегорію розділеної свідомості, в якій існують «Я» та «Інший». При цьому в темі двійництва відбувається перехід від абсолютної близькості до непереборної віддаленості - ось чому існують різні варіації образу двійника.

Зазначимо, що в літературі романтизму проблема частіше вирішувалась на фантастичному рівні, де фантастика використовується як засіб пізнання світу (М. Шеллі «Франкенштейн»), отже герой і «породжене» ним чудовисько були різними істотами.

Двійництво у художньому творі - це не завжди повне розщеплення особистості, при якому кожна з половинок матеріалізується в окремого персонажа. «Двійництвом» можна вважати і дволикість героїв, їх розщепленість суто внутрішню, психологічну, коли в одній людині ніби уживається дві принципово різні особистості.

Проте, на відміну від подвоєння фізичного, психологічне двійництво має цілком раціональне пояснення. Воно, як правило, імпліковане невідповідністю внутрішньої сутності людини, її природних прагнень і приховування маскам і ролям, які нав'язуються суспільством як обов'язкові і єдино правильні.

Як зазначають автори монографії «Двійництво» - З.С. Агранович та І.В. Саморукова (2001), в художніх творах двійництво реалізується у таких формах стосунків як карнавальні пари, двійники-антагоністи, близнюки. Т.Д. Комова (2013) виокремлює два основних типи двійництва: подвоєння і роздвоєння, та їх підтипи.

Подвоєння індивіда - це зображення одного явища за допомогою двох героїв, які повторюють або доповнюють один одного. Другим видом постає роздвоєння свідомості головного героя. Персонажі даного виду зображені автором не з метою осмислення загального явища, а заради спостереження за частиною - усвідомлення героєм свого «роздвоєння» за допомогою думок, почуттів, душевних переживань.

Образ доктора Джекіла в новелі «Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом» центральний, саме він є носієм змісту. При цьому ми не виділяємо містера Гайда в якості самостійного образа героя-двійника, а вважаємо його фігурою умовною, складовою однієї особистості. На наш погляд, це обумовлено сюжетно: ми не зустрічаємо прикладів паралельного існування цих героїв у тексті новели, як це відбувається в інших випадках з літературними «двійниками» (портрет в романі О.Вайльда «Портрет Доріана Грея»).

Причиною роздвоєння доктора Джекіла стає його внутрішній конфлікт, який він усвідомлює. Саме конфлікт мотивує доктора на проведення експеримента над самим собою. В результаті герой трансформується в містера Гайда, а потім знов у Джекіла. Це дає підстави аналізувати мотив двійництва з позиції внутрішнього конфлікта героя, який реалізується в умовно-фантастичній формі наукового експеримента. Тип стосунків доктора Джекіла і містера Гайда можна визначити як двійники-антагоністи, які втілюють різні морально-етичні начала людської особистості.

Мотив двійництва в романі О. Вайльда «Портрет Доріана Грея» реалізується в художньому творі через внутрішній конфлікт і отримує таку форму як віддзеркалення. Такий двійник уособлюють ту чи іншу сторону душі героя, при цьому володіючи, на відміну від нього, внутрішньою цілісністю. У літературознавстві за таким двійником укорінився термін «друга натура», що існує окремо, але не здатна жити без оригіналу. Сюжетоутворюючим мотивом у творах з даним типом героя виступає мотив переслідування. Постійне знаходження двійника поруч з героєм частіше всього оцінюється останнім негативно, викликає обурення, бажання позбутися переслідувача. При цьому друга натура допомагає герою подивитися на себе з боку, проникнути в таємниці власної душі.

Двійник-віддзеркалення з'явився у системі персонажів з метою зовнішнього втілення внутрішнього розколу в душі героя, властивого романтичній особистості. Часто цей двійник має однаковий зовнішній вигдяд з героєм, уособлює розум, совість, пам'ять про минуле.

«Портрет Доріана Грея» займає місце серед найкращих творів світової літератури, які піднімають найзагальніші проблеми людського існування, зокрема - взаємин життя й мистецтва, ролі етичного та естетичного в житті людини, співвідношення краси і добра. Ці завдання автора визначають відбір художніх засобів у системі твору.

Мотив двійництва героя міг бути підказаний Вайльду «Химерною історією» Р.Л. Стівенсона. Проте, віра Вайльда в перевагу мистецтва над життям позбавляє мотив етичного сенсу. Після смерті Доріана портрет повертається до первинного вигляду. Щодо Стівенсона, то в його варіанті від Джекіля залишається тільки огидна оболонка двійника. Розробляючи стівенсовський мотив двійництва, Вайльд прагне позбавити його побутової та психологічної конкретики та достовірності. Зі сфери наукових експериментів дія перенесена в світ мистецтва і складних особистих стосунків Безіла Холлуорда, Доріана Грея і лорда Генрі Воттона. Отже, мотив двійництва в романі не морально - психологічний як у Стівенсона, а естетико-символічний. Якщо Стівенсона цікавила проблема співвідношення добра і зла в людині, то Вайльд звертається до проблем естетичного характеру. Портрет і його модель - дві найважливіші сутності: мистецтво і життя. Стосунки Доріана і портрета символізують відносини між життям і мистецтвом.

Таким чином, можна підсумувати таке: в літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття феномен двійництва стає елементом психологічної характеристики подвоєної свідомості героя, коли герої стають різними втіленнями одного «я» - двійниками як Джекіл і Хайд («Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом» Р.Л. Стівенсона), або реалізує себе на рівні естетичної проблематики - портрет та його модель Доріан Грей («Портрет Доріана Грея» О. Вайльда) постають втіленням двох важливих сутностей: мистецтва й життя.

Список використаних джерел

1. Агранович С.З.& Саморукова И.В. (2005) Двойничество: Монография. Самара: Изд- во «Самарский университет».

2. Вайльд О. Портрет Доріана Грея. Вилучено з: https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=21

3. Комова Т. Д. (2013) Двойники в системе персонажей художественного произведения (на материале западноевропейской и русской литературы ХІХ в.): Автореф. дис...канд. филол. наук: 10.01.08. Моск. гос. ун-т им. М.В. Ломоносова.

4. Луков Вл. А. (2009) Неоромантизм: термин в тезаурусном ключе. Тезаурусный анализ мировой культуры, 19, 60-64.

5. Луков Вл. А. (2009) Французский неоромантизм: Монография - М.: Изд-во Моск. гуманит. ун-та. Вилучено з: http://19v-euro-lit.niv.ru/19v-euro-lit/lukov-francuzskij- neoromantizm/index.htm

6. Маламура О. О. (2003) Концепція естетизму в контексті західноєвропейського романтизму: Автореф. дис.канд. філософ. наук: 09.00.08. Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка.

7. Наконечна О. П. (2005) Особливості естетизму англійського неоромантизму ХІХ ст. Гуманітарний часопис, 2, 5-10.

8. Стівенсон Р. Л. Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом. - Вилучено з: https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=240

9. Толмачев В. М. (2001) Неоромантизм. Литературная энциклопедия терминов и понятий. М.: Интелвак, 640-646.

10. Burdet C. (2014) “Aestheticism and decadence”. Вилучено з: https://www.bl.uk/romantics-and-victorians/articles/aestheticism-and-decadence

11. Kacane I. (2018) The basic categories of neo-romanticism in the 19th century British literature. Вилучено з: https://www.researchgate.net/publication/326541046

Размещено на Allbest.ru