Апокаліптичні мотиви в романі Т. Антиповича "Хронос"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Апокаліптичні мотиви в романі Т. Антиповича «Хронос»

Гладких Карина Валеріївна, Корнілова Катерина Олександрівна, Кандидат філологічних наук, доцент Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Актуальність дослідження

Дослідження сучасної літературної ситуації, зокрема нових тенденцій в українській прозі, адаптації на українському національному ґрунті світового апокаліптичного дискурсу - актуальні завдання українського літературознавства. Особливий інтерес викликає творчість письменників кінця ХХ - початку ХХІ століття, творчість яких слід розглядати як усвідомлення вичерпаності звичного погляду на буття, що змушене, як зазначає Ю. Логвиненко, «поставити під сумнів і вирішити для себе такі фундаментальні поняття, як настанову на розумну перебудову світу людиною, історичну спадковість сенсу життя людства, подолання Хаосу Порядком, абсолютну повноту змісту, що не знає порожнеч і розривів присутності, непорушність архетипів» [8, с. 57].

Постмодерна свідомість демонструє особливу скерованість на осмислення таких явищ, як катастрофізм, кризовість, апокаліптичність. Зрозуміло, що цим вона аж ніяк не вичерпується, проте варто згадати відому тезу Р. Олдермена про те, що постмодернізм як такий - це явище постапокаліптичне. Саме ця теза й лежить в основі праці Т. Гундорової [6], яка висхідною точкою вітчизняного постмодернізму пропонує вважати Чорнобильську катастрофу як варіант українського апокаліпсису. Як зазначає О. Капленко, «реакція літератури, як і інших видів мистецтва, очевидна - це пропозиції художніх візій апокаліпсису» [7, с. 66].

До апокаліптичної проблематики, сюжетів, образів нерідно зверталися такі письменники, як Ю. Андрухович («Московіада», «Рекреації»), В. Єшкілев («Імператор повені», «Шлях Богомола»), М. Лазарук («Інавгурація»), Г. Пагутяк («Смітник Господа нашого», «Кіт з потонулого будинку»), Є. Пашковський («Щоденний жезл», «Осінь для ангела») та ін. Збільшення наукової зацікавленості кінцесвітньою проблематикою у творчості українських письменників-постмодерністів, необхідність виокремлення та інтерпретації різних типів апокаліптичного візіонерства в контексті української сучасної прози засвідчують розвідки таких дослідників, як Л. Бондар, Т. Бовсунівська, Т. Гребенюк, Т. Гундорова, О. Заїковська, Л. Зелінська, М. Кірячок, О. Когут, М. Кулешір, М. Нестелєєв, І. Онікієнко та ін.

Інтерес до апокаліптичних мотивів сучасних письменників привів їх до пошуків нових концепцій - історичних і духовних, до переосмислення попередніх здобутків людської цивілізації, переоцінки й нового формулювання потрібних ідей. Сучасна постмодерна проза доволі інтенсивно репрезентує нові неординарні тексти та відкриває нові імена авторів-фантастів, серед яких ім'я молодого українського письменника- футуриста Тараса Антиповича, який відносно нещодавно увійшов у сучасний літературний процес та зміг завоювати значну кількість прихильників. Його перший роман «Мізерія» (2007) був відзначений Всеукраїнським рейтингом «Книжка року» як найкращий прозовий дебют. Інтерес критиків викликав також цикл оповідань «Тіло і доля» (2008).

Футурологічний роман Тараса Антиповича «Хронос: історія одного винаходу» вийшов друком у 2011 році, увійшов до фіналу премій «ЛітАкцент» та «Книга року ВВС», був лауреатом Літературної премії Валерія Шевчука. У фантастичному романі «Хронос» автор конструює жахливу реальність, спричинену появою нового винаходу - хромомату. Незвичайний сюжет твору викликав різновекторні рецепції та неоднозначні відгуки критиків. Так, літературознавець І. Славінська відзначила, що «безперечною перевагою «Хроносу» є навіть не опис апокаліптичного світу. Цінність тут становить тонке переосмислення реалій сьогодення. Всі епізоди та персонажі роману про майбутнє мають свою первинну матрицю в нинішньому світі. Тарас Антипович змінює їх до непізнаваності, залишає тільки головне» [9]. О. Гольник відзначила, що роман «Хронос» є перехідним явищем «між уже-не-постмодернізмом, але ще не постпостмодернізмом» [5, с. 110]. О. Михед також схвально оцінив роман: «Якщо розглядати «Хронос» у ширшому контексті кризового потоку вітчизняної літератури, то роман Антиповича видається направду однією з яскравих спроб української літератури вийти на новий рівень і наблизитися до переосмислення актуальної соціальної ситуації. Для цього Т. Антипович не звертається до історизму і не намагається увібгати десятиліття новітньої історії в симулятивний щоденник, а йде від супротивного - через фантастику. У цій жорсткій прив'язці «Хроносу» до реалій сьогодення полягає одна з принципових проблем, що не дозволяє роману вийти в позачасову площину, тобто стати притчею про час, а не соціально-фантастичною історією про викрадення часу» [9].

Попри питомий інтерес літературознавців до роману Т. Антиповича та появу низки відгуків і рецензій на цей твір залишається відкритим питання щодо інтерпретації апокаліптичних мотивів у романі «Хронос», що й зумовлює актуальність нашого дослідження.

Мета дослідження полягає в осмисленні специфіки реалізації апокаліптичних мотивів у творі «Хронос» Тараса Антиповича.

Виклад основного матеріалу

Творчість Т. Антиповича репрезентує національний апокаліпсис і є своєрідним інтертекстом відносно біблійного тексту. Найпоказовішим у цьому аспекті є роман «Хронос», у якому автор робить спробу прочитання й осмислення біблійного тексту, прагне до здійснення катарсистичного духовного оздоровлення читачів. Роман починається із винаходу професором Койфманом незвичайного пристрою, що здатен відбирати людський час. Винахід призвів до того, що стало можливим «забирати» час із людини і «вводити» його в іншу людину. Розділи книги - це описи того, як винайдення хрономата позначилося на різних сферах життя. Так людство, здавалось, перемогло час, який воно прагнуло підкорити вже давно: «Професор розумів, що дає людству в руки новий вид зброї, однак устояти перед власним винаходом не міг. Невдовзі хрономати, офіційно дозволені лише працівникам спеціальної держслужби та строго ліцензованим бізнес-структурам, з'явилися на чорному ринку. Темпоральне грабіжництво стало найпопулярнішою статтею кримінального кодексу» [2, с. 8].

Основний вектор роздумів Т. Антиповича, на нашу думку, презентує належність роману «Хронос» до апокаліптичної фантастики, адже у творі змодельовано справжній тотальний апокаліпсис як рух до глобальної духовної катастрофи. Сутність цієї катастрофи спровокована темпоральними змінами. Спочатку в око впадають лише позитивні моменти винаходу: «...родичі невиліковного хворого отримали можливість під державним наглядом віддати недужому кожен по кілька років свого тілесного життя. Таким чином, вдавалося штучно підтримувати хворого на тій стадії розвитку організму, коли руйнівні симптоми хвороби ще не проявилися» [2, с. 7].

Завдяки хрономатові стало можливим омолоджуватись, зникли тюрми - тепер просто забирали в злочинців ту кількість років, яку їм визначив суд, і вони доживали решту часу (якщо запас часу ще залишався) на волі. Військо в разі війни могло поповнювати свій запас часу з державної казни часу. Це ніби переваги життя в епоху хрономату. Але водночас з'явилися й великі зловживання. Чиновники крали із державного резерву час для себе, своїх близьких і - за великі гроші, звичайно, - для будь-кого. Розвинулося хабарництво, посилилася деморалізація державних службовців, унаслідок потрапляння хрономатів на чорний ринок шалену популярність здобуло темпоральне грабіжництво, тож стало небезпечно виходити на вулицю, перебувати в місцях скупчення громадян тощо.

Роман «Хронос» вражає низкою натуралістичних метаморфоз, які почали відбуватися внаслідок експериментів з обміну часу між людиною і тваринами. У результаті художній простір роману населений свинопітеками, гієнопітеками, крокодилопітеками, жабопітеками, слонопітеками, страусопітеками, а один із персонажів Боло перетворився на курячий жовток. Нікого вже не цікавить, що експонати мають почуття, які порівняно з науковим прогресом видаються мізерними та неважливими. Таким чином, уподібнюючи людей до тварин, автор наочно зображує духовну деградацію людства: «Суто тілесне сприйняття часу посунуло людську культуру в бік остаточного виродження. Ще якесь десятиліття тому вона відчайдушно намагалася зберегти свої позиції моста між тимчасовістю людини й вічністю духовного. Тепер цей міст було спалено до решти - культура редукувалася до гри тілесності» [2, с. 47]. На думку О. Гольник, «отілеснена ідея часу стає гротесковим втіленням хайдеґґерівської ідеї смерті як одного із часових вимірів екзистенції» [5, с. 112]. Зазначена концепція ґрунтується на судженні про порушення балансу в природі. Людина стає не лише володарем часу, а і його заручником - максимально залежить від нього.

Художня експлікація апокаліптичних мотивів у романі «Хронос» відбувається на двох рівнях тексту: образно-смисловому (семантично навантажені образи-символи) й оповідному (способи композиційного оформлення та подачі смислів). Складником мотиву апокаліпсису на образно-смисловому рівні є біблійний образ Судного дня, що відсилає читача до претексту - «Об'явлення Івана Богослова». Як слушно зазначає Н. Анісімова, «звертаючись до Об'явлення Івана Богослова, літературне покоління прагнуло осмислити гострі проблеми своєї складної й суперечливої доби, а відтак - художньо вмотивувати й виробити суверенний естетичний світогляд, вільний від будь-якої заангажованості та кон'юнктурних віянь. В умовах духовного очищення суспільства есхатологічне світовідчуття давало можливість змоделювати оригінальну поетичну історіософію, щільно поєднану з біблійним Апокаліпсисом» [1, с. 94]. У композиційній організації основний смислоутворювальний і сюжетоорганізуючий елемент становлять притчі, проповіді, молитви отця Теодора.

Сюжет твору нагадує легенду про створення світу за 7 днів: якщо у священних текстах ідеться про початок буття, то в романі, навпаки, зображується загибель світу протягом семирічного терміну. У романі кінець світу триває від липня 2040 до квітня 2047 року. З іншого боку, твір наштовхує на думку про зв'язок з Біблійним Одкровенням про Апокаліпсис, передвісниками якого стануть 4 вершники, котрі поширюватимуть хаос, голод, війни та хвороби. В Одкровенні Іоанна Богослова йдеться про відкриття 7 печатей, котрі призведуть до приходу того, хто знищить світ. Це ж число зустрічаємо в новелі «Жовтень 2045. Турбіна»: «...наставник стиснув його пухку руку і попросив про останню послугу: знищити його схований за сімома замками робочий щоденник з усіма нотатками, розрахунками і формулами» [2, с. 151]. Таким чином, «печаткою» стали заховані від сторонніх очей записи про нову технологію, котра буде знищувати людство надалі.

Також простежуємо алюзію на легенду про Каїна та Авеля - образ Макса, котрий забирає час у свого брата: «Пробач, брат. Побудеш трохи злим духом, - мовив Максимільян на прощання, скалячи зуби. - А я тим часом тут розгребуся. Цербер у кухні розпачливо завив» [2, с. 24]. Окрім того, в Апокаліпсисі йдеться про 24 старців, котрі сидять на престолах. У романі простежуємо 12 таких персонажів, від яких залежить доля всього людства. Будь-хто з них, фактично, є уособленням відразу двох людей: перша - це молода персона, в «часотілі» якої перебуває кожен із можновладців, друга - це постать із реально відведеним їй віком.

У протистоянні до панівного ладу перебуває отець Теодор, який виступає проти різних досліджень, експериментів із живими істотами та протиприродних законів. Його спротив починається ще задовго до того, коли влада перетворює Дім Божий на «Державний музей «Церква Різдва Христового»». Віра в Бога, яка була в людей тоді, коли час належав їм самим і нікому іншому, зникла: більше не треба просити вищі сили про допомогу, коли хтось хворіє, а медицина безсила: «...люди вмирать одвикли. А котре й ґиґне, так у землі гнити не хоче - в заповітах то бальзам, то кріокапсула. Один ото збирався по-старому поховаться, і той передумав. Життя вічне у людей почалося. Здалися їм наші ритуальні послуги» [2, с. 137].

Можливість поцупити чуже життя - час - вирішила всі проблеми, тепер Бога майже ні для кого не існувало (чи не єдиним, хто все ще продовжував вірити, був отець Теодор, чужого часу для себе не бажала й Марта), бо вища сила (володіння часом) належить конкретним людям: «Ні служб, ні сповідей не велося. У храмі весь час стояла мертва тиша. Музейна тиша - подумки визнав він» [2, с. 105]. Втрачена релігійність спричинила втрату моральних принципів, переважна більшість персонажів не боїться гріхів, оскільки страх смерті для них більше не актуальний. Фактично, отець Теодор, Марта й Торн - одні з небагатьох, хто зберіг свої моральні принципи. Торн, хоч і помстився за вкрадений час своєї дружини, проте в останній момент віддав «поштареві» хрономат з його ж вилученим часом: ««Кається. Все-таки він кається”», - думав Торн, бредучи геть від того місця. Куртка без хрономата в кишені стала незвично легкою» [2, с. 88]. Не підтримують позицій «ідеального вічного життя» і всі ті, хто став жертвою новітньої технології. До того часу, поки хрономат працював на їхню користь, люди не помічали у своїх вчинках нічого поганого. Лише тоді, коли хтось страждав або помирав від втратибіотайму, персонажі зрозуміли, яким небезпечним стало винайдення хрономата.

За структурою роман нагадує біблійну притчу, у якій кожна історія має свого оповідача. Відокремлені різночасові оповіді різних, у більшості випадків не пов'язаних між собою героїв об'єднуються в цілісну історію-хроніку, що зображує настання кінця світу. Апокаліптичний Божий суд над силами зла здійснюється через отця Теодора: він стає посланцем, котрий карає всіх грішників - повертає людям їхній «відведений Богом» вік. Воскреслі приймають сторону отця - свого спасителя - і постають проти всіх нечестивців.

В останній частині Одкровення, так само, як і в романі, йдеться про повернення, нове життя, небо й землю. Окрім того, користуючись класифікацією О. Липкова, в образі Теодора можна простежити властивий формульній літературі принцип чуда: дивні речі, котрі відбуваються у світі, раптово закінчуються, «те, чого не могло бути» все ж стається за допомогою отця Теодора, котрий у пориві емоцій звертається до Бога й просить порятувати людей. Першою, кого він «зцілив», стала обкрадена жінка. Усвідомлення того, що він тепер наділений вищою силою, стало початком витворення нового світу.

Прикметно, що саме голос у голові отця Теодора (звернення до Бога) є точкою відліку для всіх змін: молитва й щире каяття стають способом відновити світ. Складається враження, що події, котрі відбуваються в романі, реалізуються на театральній сцені: оскільки жодної інформації про країну чи місто немає, дія неначе втілюється на одному місці, у якому час від часу змінюються декорації та персонажі: кімната й глядачі перед телевізором, ігровий майданчик, будинок, зала суду, палата психлікарні, зоопарк, церква тощо. Кожен герой знайомить «глядача» зі своєю історією, а потім просто зникає «за куліси». Залишається лише декілька осіб, що зв'язують між собою історії в загальну оповідь. Передбачити розв'язку роману допомагають назви розділів - «Минуле відновлює Бог», «Пророк», «Повернення». Через біблійні образи Т. Антипович робить спробу пробудити духовність людства, прагне звільнити їх від моральних гріхів, очистити від зла: «... а дух вернеться знову до Бога, що дав його. Будь вільний, бо ти не хотів зла» [2, с. 198].

Інтертекстуальні вкраплення з «Об'явлення Івана Богослова» допомагають Т. Антиповичу втілити ідею одвічної боротьби добра і зла:він протиставляє шлях духовного поступу моральній деградації, яка веде суспільство до апокаліптичної прірви. Християнський аспект дослідження роману «Хронос» уможливлює глибше проникнення у внутрішній світ героїв, виявлення моральних принципів самого автора та їхнє художнє втілення. Біблія стала для Т. Антиповича першоджерелом більшості творів, письменник продовжуєосмислювати апокаліптичну тематику, шукаючи відповіді на актуальні питаннясьогодення. Тому дослідження апокаліптичних мотивів у прозі Т. Антиповича потребує подальшого наукового осмислення.

апокаліптичний хромомат роман

Джерела

1. Анісімова Н. «Немов крізь пальці, витекли віки...»: есхатологічна модель світу в «Бермудському трикутнику» Ігоря Римарука. Слово і Час. 2010. № 8. С. 94-109.

2. Антипович Т. Хронос. Історія одного винаходу. К.: А-БА-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. 200 с.

3. Антофійчук В. Євангельські образи в українській літературі ХХ ст. Чернівці, 2001. 336 с.

4. Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту [у перекладі проф. Івана Огієнка]. К.: Українське Біблійне Товариство, 2004. 1178 с.

5. Гольник О. Філософські виміри роману Т. Антиповича «Хронос». Сучасні літературознавчі студії. 2013. Вип. 10. С. 109-118.

6. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. К.: Критика, 2005. 264с.

7. Капленко О., Микитенко А. Художньо-образні моделі апокаліпсису в сучасній українській прозі. Література та культура Полісся. № 101, Серія «Філологічні науки». С. 65-83.

8. Логвиненко Ю. Підстави для абсурду і втеча від абсурду: ранній український постмодернізм крізь оптику біблійної міфології. Слово і час. 2008. №6. С. 57-61.

9. Михед О. У пошуках украденого часу

10. Славінська І. Книжки жовтня: футбол, безсмертя, еміграція

Размещено на Allbest.ru