Три образи Полісся. Компаративний етюд у постколоніальних тонах

Размещено на http://allbest.ru

Волинський національний університет ім. Лесі Українки

Три образи Полісся. Компаративний етюд у постколоніальних тонах

Сергій Романов, доктор філологічних наук, професор

Анотація

У статті аналізуються образи волинського Полісся і його мешканців у творах письменників кінця ХІХ -- початку ХХ ст. Ідеться про повісті Лесі Українки «Приязнь», Ґ. Запольської «Малашка» й О. Купріна «Олеся». Напрямки дослідження визначають методи порівняльних та постколоніальних студій, а феномен волинсько-поліського тексту дає змогу увиразнити тему в історичному та культурному вимірах.

Наративні художні структури розглянуто як матриці сприйняття, розуміння й опису реальності, де виокремлено особливості практик топографічної і антропологічної каталогізації Іншого. Інвазивній / імперській версії ««присвоєних територій» (польський і російський домініон) протиставлено оповідь національного самоустійнення українських теренів.

Ключові слова: волинсько-поліський текст, компаративістика, постколоніальні студії, кордон, імперія, Інший, наратив, історія, біографія.

Літературознавча топологія переважно скерована до авторів і творів, які зумовлюють побутування феноменів надперсонального, надмовного й навіть надчасового регістрів.

До таких належать мегатекстуальні явища, що вирівняються регіональною «прописаністю». З погляду геопоетики є сенс говорити не лише про міський конгломерат, ґрунтовно представлений у нас модусами, наприклад, київського чи львівського текстів. Не менш консолідаційний і воднораз рецептивний потенціал мають і топографічно масивніші ареали.

Волинський, або волинсько-поліський, текст у новому модусі складався на зламі ХІХ--ХХ ст.

Саме в часи епохальних зрушень постали твори, значущість яких непроминальна в літературі. Точніше, у літературах, адже йдеться про письменників трьох національних традицій, де кожен у різний спосіб і з різною мірою підставовості закріпляв за собою території, себто культурно засвоював і присвоював їх.

У постоколоніальній диспозиції чинними є дві супротилежні моделі. З першої, інвазійної, користали виразники імперськи актуального тригера -- російського та польського. Тоді як в обороні-устійненні позиціоновано зусилля автохтонів -- українців. Річ ясна, згадані моделі піддаються варіативності, трансформаціям і взаємонакладанням. Як завважив Едвард Касперський:

Зусилля щодо збереження літературної «ідентичності», -- такі важливі для національностей, позбавлених самостійного політичного буття, -- мають відносний характер.

Часто, наприклад, у польській літературі періоду завоювань або в деякі періоди в історії української літератури, такі зусилля боронили літературу від асиміляції, в нашому прикладі -- від русифікації і германізації, а в особливій ситуації українців -- також від полонізації. Траплялося і таке, що захисники ідентичності національної літератури від «чужих» впливів інколи самі несвідомо і плідно користали з «чужих» інспірацій [3, 112].

Вказане тут стороннє джерело натхнення ще буде нагода згадати, якраз стосовно твору співвітчизниці вченого. Нині ж варто доокреслити методологічні й дискурсивні засади пропонованої студії.

У пригоді знову стануть міркування цитованого дослідника. У роздумах «Про теорію компаративістики» Касперський радше сподівано, ніж зненацька виходить на концепти пограниччя. А до їхнього пізнання пропонує два ймовірні підходи. Згідно з першим, пограниччя можна розуміти «як суму окремих культур і літератур, складників, які зовнішньо стикаються і переплітаються між собою, але внутрішньо замкнені, непроникні одне щодо одного». Межі другого передбачають «окрему композицію, самостійну, внутрішньо щільну, відмінну від суми складників і від кожного з них зокрема». Автор, відкидаючи прескриптивність, непевно, та прагне до синтезу, бо «здається, що деякі культури і літератури пограниччя обидві ці можливості реалізують водночас». Зокрема, припускати таке дає підстави «історія так званих “Кресів” І та ІІ Речі Посполитої» [4, 142].

Друга Річ Посполита, що притаманно націогенезі цієї частини Європи, спочатку була створена віртуально, зокрема й культурними / літературними наративами. А вже потім творіння утверджувалось політично. І першим, і другим «способами» вона заявляла своїми території, належні іншому; щонайменше історично не тільки собі. З не меншою «підставовістю», теж історично, культурно й мілітарно, на ці землі претендувала й понад 120 років їх утримувала Російська імперія. Тож утративши їх (тактично, не стратегічно!) 1918 р., знов «надбала» за два десятиліття. Тоді як Українська держава в усіх своїх модифікаціях 1917--1921 рр. волинсько-поліські терени, як, зрештою, й інші, усамостійнити не змогла.

Увага до геополітичних чинників, їх кореляція із чинниками геопоетичними, диктується необхідністю введення в розмисел соціального контексту. Бо ж його системотвірні форми, що довели постколоніальні студії, постають і актуалізуються в наративах. Як уже сказано, наративах наступальних (імперських) і оборонних (автохтонних).

Кожен текст, -- завважував Едвард Саїд, -- як і кожен регіон світу, має свій особливий дух, свої власні, взаємонакладні з іншими досвіди та взаємозалежні історії конфлікту. У кожному витворі культури можна успішно розмежувати його особливість і його самостійність (чи герметичну закритість). Звісно, жодне прочитання не повинно вдаватися до таких узагальнень, які б стирали ідентичність конкретного тексту, автора або руху. Воно має відкривати до дискусії те, що в кожному творі чи авторі було (або вважалося) відомим і визначеним.

І далі як висновок і рекомендація: «Читаючи текст, слід відкрити його і для того, що до нього увійшло, і для того, що вилучив його автор. Кожен твір культури -- це бачення свого часу, яке треба зіставляти з різними пізнішими ревізіями, які він же й спровокував» [6, 117--118].

Читання, що йому один із батьків постколоніалізму надає такої ваги, може, і несподівано, та зовсім органічно визначається центральною дослідницькою опцією і в сучасній компаративістиці. Як запевняє Сьюзан Баснет, коли роль читача виходить на передній план, а порівняльний акт відбувається не при відборі характерних текстів, а під час самого процесу прочитання, тоді предмет стає зрозумілим, пропонуючи по-справжньому інноваційний спосіб наближення іншої літератури. Також важливо, щоб тексти, які викликають дискусію, розглядалися в історичному контексті, який може кардинально змінити прочитання, цілком переробивши ідею порівняння [1, 18].

І хоч мети «переробити ідею порівняння» пропонована студія не ставить, однак на спробу прочитання класичних текстів у тандемі двох заявлених методик цілком важиться.

Обрані твори жанрово, ідейно-тематично й навіть пафосом і стилістикою складаються в геть рівнобічний геопоетичний (і геополітичний, авжеж) трикутник. Його позиціонованість видається майже ідеальною ще й в аспекті авторства й авторської присутності -- статі, національності, топографії і навіть часу й місця творення. Отож у порядку появи: натуралістична повість Ґабріелі Запольської «Малашка» (Відень, 1881); тоді реалістична (чи й натуралістична також?) повість Олександра Купріна «Олеся» (Рязанщина, 1898); і нарешті модерна повість «Приязнь» Лесі Українки (Тифліс, 1905).

Чверть століття, що параметрують трикутник, ледь не цілковито оновлюють культурно-політичну ситуацію в цій частині Європи. У змінах мистецьких стилів натуралізм, а за ним реалізм поступаються модерним практикам. Почата 1881 р. з убивства царя, революційна справа вибухає першою в Російській імперії революцією 1905-го. За дванадцять років друга революція змете з політичної мапи царат, даючи народам шанс на визволення. Певна річ, що спадкоємці імперії так само не збирались поступатися завойованим. А мілітарному зіткненню, визначаючи його і йому передуючи, акомпанувало зіткнення літературне.

Саїдова ідея цілковитого посідання територій як основної мети колонізатора спирається на чинник, заявлений у вченого як «зміцнення влади романом». Саме духовний простір тексту конструює і параметрує простір географічний. Покладаючи письмо як соціальну дію, Саїд закріплює за ним потугу історії та суспільства, що проявляється на кількох рівнях:

По-перше, існує влада автора, який пише у прийнятний інституціалізований спосіб, ґрунтуючись на суспільних процесах, дотримуючись норм, наслідуючи зразки тощо. Далі існує влада наратора, чий дискурс закорінює наратив у впізнаваних, тож відповідно, екзистенційно закріплених умовах. І, нарешті, існує те, що можна назвати владою громади, чиїм представником найчастіше виступає родина, а також нація, специфічна локальність і конкретний історичний момент [6, 131].

Нашу мандрівку обраними творами зручно розпочати з останнього рівня, де «конкретний історичний момент» і «специфічна локальність» визначають можливість самого письма.

Волинсько-поліський текст у диспозиціях літературного пограниччя рефлективно покриває розмаїття суміжних територій і, вторячи за Едвардом Саїдом, «переплутаних історій». Себто неминуче мало йтися про українсько-польсько-білоруське прикордоння. Однак не менш «неминучою» на межі ХІХ--ХХ ст. була присутність ще й четвертого складника. Складника єдино під той час державно устійненого і своєю великодержавністю несхитно й тяжко панівного над трьома місцевими. Домінація генерується потугою далекого північного центру / центрів, звідки на Полісся і приїздить герой-і-автор найвідомішого твору про ці краї. Принаймні Іван Тімофєєвіч вельми охоче розписує наївній аборигенці Олесі величину Петербурга -- найбільшого російського міста з кам'яними будівлями, де має осідок головне начальство й найбільше панство.

Інша точка генерації впливу й посідання місцевих теренів -- Варшава. Найбільше польське місто заявлене головним своїм центром у повісті уродженки Волині Ґабріелі Запольської (зі шляхетського роду КорвінПйотровських). Її герої-пани -- достеменні варшав'яни, тоді як героїнямужичка над усе до того магічного граду мріє утрапити. «Просвічує» варшавський тон і в розповідній канві повісті Лесі Українки, спадкоємиці козацько-старшинського роду Драгоманових-Косачів. Саме звідти приїздять найповажніші гості на іменини панночки Юзі, і саме туди вона мусить їхати, аби віддатися за рівню.

З уваги до приписів постколоніалізму менше зважатимемо на темпоральність, натомість зосередившись на топографії. Тож імперському центрові І центрам протиставлено І підпорядковано маргінеси. Їхня промальовка якраз і визначається двома головними інтересами -- географічним й антропологічним. Перший тамується загалом подібним для всіх авторів способом прийняття: величні й величезні простори, дика, загадкова, незаймана природа в дещо загострому кліматі, села з панськими будівлями й урядуванням та селянські хатки. Закроєну пасторальність описів псують мешканці останніх, взаємини яких із власниками перших і кладуться в осердя художнього конфлікту. Слід уточнити, що ні автори «Малашки» й «Олесі», ні їхні персонажі-наратори не поетизують селян, а радше психологічно дистанціюються від них. Тоді як менш суб'єктивована українська нарація «мерехтить» на два світи -- панський і селянський, не покладаючи явних симпатій на жоден.

Утім, місцева людність представлена не так і строкато. У Купріна і Запольської, окрім заголовних героїнь, у паралель до них більш-менш увиразнено лиш по одній чоловічій постаті. Варто думати, що це найкращі з місцевого чоловіцтва.

Перший -- то лакейчук і музика-аматор Юлько, сирота, хоч, можливо, байстрюк котрогось із панів. Другий -- Ярмола Попружук, браконьєр, волоцюга й п'яниця, що занехаяв власну родину. Однак він єдиний виявляє інтерес до «культури», жадаючи опанувати письмо, аби вирізнятися в гурті неграмотного поспільства. Максимум, який він засвоїв у навчанні з «паничем», -- механічно виводити літери власного прізвища. Це далося двомісячними (!) зусиллями Івана Тімофєєвіча. Останнього неабияк захоплювала така тяга до освіти. Мабуть, не менше, ніж знечулювала «жахлива нетямковитість» учня -- кмітливого й проникливого тільки в тому, що стосується життя лісу.

Таки аборигени складно піддаються цивілізації, бо керуються відруховістю інстинктів, у собі маючи більше атавістичного, може, навіть звіриного. Хоч тваринами, звісно, їх не назвати, але кимось відмінним, іншим... доводиться. От як героєві Купріна, що має обіч (не поруч!) «дивну, чужу мені істоту (существо)» [5, 23]. От «существами» й населено цей дивний край, куди героя «Олесі» закинула доля; точніше, обов'язки імперського чиновника. Автора сюди привели не менш пекучі інтереси -- можливість розбагатіти (Купрін прибув на Полісся із двома валізами насіння махорки, що, запевняв його приятель, полюбляє місцеве підсоння). Розжитись грошима на ходовому товарі не привелося, натомість пощастило на матеріал художній: «Олеся» зробила письменника відомим.

Цю ж місію для своєї авторки виконала й «Малашка», розповідне тло якої так само складають радше фігури чи істоти («существа»?), ніж люди. Достатньо приглянутись до першого опису місцевої громади, диспозицію якої подано з найнижчого низу, від самої землі. І навіть не від землі, а з брудної калюжі, де в багні вилежувалась... величезна свиня. Тим багном колотячи, з поля вертали селяни -- «босі, згорблені, брудні» [2, 14]. І по тяжкій праці вони не квапились додому, до сімей. Проте, як і Ярмола Попружук, цим вони зовсім не переймалися. Іваниха, Малашчина мати, вітає доньку лиш добрячим стусаном. А ще в корчмі підносить дитині кварту з горілкою. Охоче таке роблять й інші матері.

Тем домашнього насильства, пияцтва не уникає і Леся Українка. Семен Білаш, батько Дарки, не цурається чарки, по тому охоче пускаючи в діло кулаки. Швидка на руку й бита чоловіком Мартоха Білашиха -- варто лиш котромусь із дітей виявити непокору. Її діяльна, владна вдача хоч і налягає тягарем на сім'ю, але й рятує її від злиднів. Як і Попружуки, Білаші -- найбідніші в селі саме через безталанного батька. До незаможних належить і родина Малашки, теж утримувана руками матері. Олеся, вихована бабцею, то й зовсім не знала батьківської опіки, бо незаконнороджена (тим-то й продовжить цю «традицію»).

Безпорадність, фемінність або й узагалі відсутність місцевого чоловіцтва -- прикметна риса імперських та й колоніальних / антиколоніальних наративів. Хай який неідеальний Іван Тімофєєвіч у Купріна, а він на порядок вищий за всю місцеву «інтелігенцію». Єдиною йому рівнею постає хіба Олеся, та й то як жінка. Не так привабливе чоловіцтво і в Запольської, де й родовита аристократія -- хирлява та корислива. Навіть ідеалізованого меланхоліка Юлька повістярка передусім шанує за мистецький хист. У Лесі Українки позитивним здається хіба тип доброго господаря, що жінки жалує, як-от епізодична постать Якима Гречука.

Демаскулінізація, себто вивласнення мужеського коду з національної генетики, -- одна з інвазивних імперських стратегій. Другою, похідною од першої і її продовженням стає привласнення жінки. Точніше, підкорення, завоювання, оволодіння (зокрема сексуальне), що в геокультурній проєкції означатиме контроль і власність над територією, землею.

Жіночність тут справді живиться «телуричними», мовляв Юрій Липа, силами рідної землі. Усі троє героїнь мають цю внутрішню силу, чи радше енергію, що так приваблює і воднораз страшить чоловіків. Особливо чужинців, які над усе жадають заволодіти жінкою-землею. Звідси й поетизація чуттєво-тілесного, по суті, фемінного, чим вирізняється (лише тільки цим!) тутешнє жіноцтво. Тим переконливіші ці описи на контрастах із панночками -- інтелігентними (цивілізованими), проте хоровитими, маніжними й холодними, от сливе інфантильними дівчатами. Не жінками. Тому їхній інтерес до чоловіків -- лиш необхідність вийти заміж, сповнивши так родинно-суспільний обов'язок. Чоловіки беруть їх і братимуть хіба з необхідності, передовсім, як у Запольської та Лесі Українки, фінансової. Натомість любові й чуттєвих насолод такі чоловіки шукатимуть деінде. Наприклад, на Поліссі, як роблять герої «Олесі» та «Малашки». Та й у «Приязні» не випадковий епізод розглядання паничами дівчат-селянок.

Якою мірою тут задіяно ще в Шевченка фіксований «комплекс Катерини», варто полишити на розсуд історикам літератури. Куди нагальніше порівняти специфіку і специфікацію творення жіночих образів.

Купрін і Запольська беруть у роботу романтичну тему любові тубілки і чужинця, відповідно форматуючи її. У першому випадку може йтися про модифікацію знаного в російській літературі сюжету інтимної пригоди офіцера у краях імперської служби. Збережено навіть традиційний фінал; щоправда, коханці розлучаються не з ініціативи чи підступу чоловіка. Вихід із глухого кута соціальних умовностей знаходить жінка. Безслідно зникаючи, вона зберігає коханому приємні спогади про лісову історію, а ще повертає його майбутнє в накочені цивілізацією шляхи. На початках він так само благородно міркує про необхідність шлюбу, навіть звіряється дівчині, хоч офіційною пропозицією це назвати годі. Наміри ці розбиваються уявленнями про майбутню дружину, введену в його міське коло, де, збавлена лісового простору, вона хутко втратить свою екзотичну привабливість. Потішати себе доводиться прикладами одруження «хороших і вчених людей» зі швачками й покоївками абощо. Проте ці недодумані думки довершила за Івана Тімофєєвіча сама Олеся. Бо ж «не сама краса... в ній чарувала, а й цілісна, самобутня, вільна натура, її розум, воднораз ясний і скутий незрушними спадковими забобонами, по-дитячому невинний, але й не збавлений лукавого кокетства вродливої жінки» [5, 47].

Двічі згадані фізичні властивості коханої (краса) потребували пропорцій у царинах інтелектуального. Тож феномен «ясного» і водночас «забобонного» розуму логічно діставав означника «півдикунської голови». Та навіть цієї половини стачило для усвідомлення перешкод, що внеможливлюють їхнє офіційне єднання. Він розумний і вихований «барін» -- вона неосвічена, дика байстрючка, поява якої у світі викличе тільки сором, а із часом -- і ненависть. І не лише в оточення, що й показав фінал, а в самого чоловіка. Така, як є, природна жінка не пристосована й ніколи не пристосується до культурного панського життя, бо народжена не в ньому й не для нього.

Цього мусила б навчитися коли не змалку, то вже заміжньою, живучи на службі при панах, і Малашка. Та її пиха, котру не втомлюється виявляти авторка, раз у раз стає на заваді будь-яким не лише інтелектуальним, а й навіть етичним процесам. Вона істота цілковито відрухова, тобто сповнена не так почуттів, як жадань, потребує не розуміння, а захоплення, і тому керується інстинктами, а не розмислами чи бодай спочутливістю. Узята за мамку-годувальницю до графського нащадка, вона швидко зробилась деспотичною, вередливою, хижою.

А заради зміцнення становища -- здатною на хитрощі й підступи, навіть моральні спекуляції коштом своєї кинутої на селі дитини (імовірно, не Юлькової). І все це під прикриттям краси, грації, навіть постави й поведінки. Варто хіба замилуватись, як це робить авторка, блискучими перемогами героїні, коли та прогулюється варшавським парком. І «перемагає» вона не тільки рівних собі статусом няньок і бонн, а й шляхетних паній. «Перемагає» не тільки жінок, а й чоловіків, тобто бентежить, пориває і збуджує останніх.

Утім захоплення героїнею -- відсторонене, сказати б, естетське, от справді театральне:

Дивлячись на Малашку збоку, можна було припустити, що це якась артистка пробує роль кокетки. Очевидно, це була проба з драми, головну дію якої виконувала саме ця струнка селянка у шовковій спідниці і в різнобарвних коралях... Це була довершена артистка. Не навчаючись a. la Bernhardt, вона вміла зачарувати глядачів... [2, 64].

Якщо Запольська й Купрін зображають своїх героїнь на ширшому тлі, за яке правлять природа, місто, суспільство, то Леся Українка насвітлює, заявляє їх через психологічно та образно переконливу присутність. Строго кажучи, тут не йдеться до об'єктивізації героя з одночасним авторським самоусуненням.

Важить надана читачеві можливість контакту, зв'язку з художньою реальністю, а не самоствердження митця через якусь концепцію. Окресливши сюжетну диспозицію героїнь через назву, письменниця провадить їх по життю нарізно, хоч і паралельно. А там, де в колег контрастом до жіночого життя ішло його чоловіче відбиття та оцінювання, у «Приязні» задіяно люстерко -- віддзеркалення. Прагне до цього й сама соціокультурна та національна специфіка: селянське / українське -- панське / польське. Таким чином, цикл дорослішання (з дівчинки до дівчини) відбувається й відбивається у двох світах.

Світи ці, хоча йдуть паралельно, на початках навіть зближуючись, проте ніколи не накладаються. Навіть коли Дарка приміряє Юзин одяг, вона не стає панною, тим паче сестрою, як то нахваляється Мартоха. Вони різні з походження і природно, тож природно й шляхи їхні розходяться. Запорукою цьому -- і класовий антагонізм, і не меншою мірою етнічний, психологічний. Приязнь кінчається вже тим, що дівчаткам указано їхнє походження, а отже, місце. До таких указівок охочі батьки й челядь. Та коли Дарці ключниця Качковська за «машкарад» із переодяганнями може пригрозити фізично, то сваволицю Юзю хіба поштиво застерегти.

Суголосної позиції тримається й Білашиха. Її повага до панської дитини має, проте, свої межі. Передовсім коли це зачіпає особисте, родове:

Ви-те, панно, не вчіть мені Дарки такого. То, може, там у вас, у панів, такий звичай, щоб дитина матері не слухала, а в нас того нема. Чи то я на те над нею ночей не досипляла, собі од рота хліб одривала, щоб мені якесь дармоїдисько в хаті росло? Я на те маєтків не маю. Та я ліпше її заб'ю, а дармоїди мені не потрібні [7:6, 254].

Суворість селянської стихії регламентує всі сфери буття. Властиво, скеровує 'їх, бо ж місце кожного й кожної визначене. З невеликими варіаціями, до речі, сказане стосується і стихії панської. Тільки й відмінності, що Юзі батько дорікав хворобою і необхідністю через це зайве «возитися» з донькою. Бити чи якось інакше її карати не нахвалявся, бо ж таки пестунка-одиначка, у майбутньому відданиця -- ресурс і капітал.

Родинний досвід, а певніше модель стосунків із нижчими віком, статусом, національністю, перебирає і донька. Інфантилізація суб'єкта задля вивласнення -- одна із чільних імперських практик. У такий спосіб легітимізуються права керівника й маніпулятора та визначаються обов'язки Іншого, підлеглого. Тонко нюансовано це в епізоді Юзиного дорослішання, зокрема відмови од улюбленої іграшки. Відмови рішучої і остаточної, хоча їй усе здавалося, що ляльці холодно і невигідно, що вона така бідна і зайва і тямить се... <...> І тепер завжді, як тілько вона згадувала про ляльку (а це бувало часто), вона чогось мусіла згадувати про Дарку, не раз навіть плакала при тому -- чи за лялькою, чи за Даркою, вона якось сама не могла здати собі в тому справи... [7:6, 273].

Ігровий (театральний) патерн, як згадувалось, актуалізовано й у Запольської. Якоюсь мірою у творі транспоновано біографічний сюжет стосунків авторки з прототипом героїні -- донькою кучера КорвінПйотровських -- Мелашкою. Приязнь панночки й селянки виявилася настільки міцною, що, стала додатковою причиною віддати Ґабрієлю на учіння до Львова. Дівчинка ж уважала ровесницю чимось на взір... великої ляльки, яку пізніше хотіла мати за покоївку.

Кимось / чимось куди значнішим -- графською мамкою-годувальницею -- Запольська робить Малашку повістеву. І вже в наративі вповні реалізує свою пристрасть до перелицювання, утім, і перевдягання гарної ляльки, щоправда, спочатку остерігшись, що та «якось не помічала своєї чарівності. Рада була народитися горбатою і сліпою -- тільки б такось коло газону ходити в голубому кашеміровому платті та в шкіряних пантофлях» [2, 13]. Та куди більше буде варта червона спідниця -- вінець мрій амбітної селянки -- символ їі статусу, їі досягнень і... страшної смерті. Хоч, як на смак варшавських елеганток, вона й виглядає в цім строї (поверх іще вишита сорочка) трохи «маскарадно»! Та саме ця екзотика тубільної краси чарує і захоплює. Передовсім чоловіків, бо на них скерована. Точніше -- на одного чоловіка, того, хто може ще підвищити її і так високе становище до найвищого -- графської коханки. Саме це й має стати головним символом уже навіть не досягнень, а перемоги.

Любовна лінія твору, направду, вершок мистецької гри (ще не майстерності) письменниці. Гендерно інверсований «романтичний» сюжет полювання жінки за чоловіком живлено динамікою одвічного суперництва статей. Тим цей сюжет переконливий. Знеохочує ж у нім авторська, більше навіть режисерська прорисовка ролей.

Саме помінятись «ролями» (термін із повісті) над усе й прагне Малашка: граф мусить упасти перед нею навколішки у Варшаві, саме так, як то за першої інтимної стрічі в селі зробила вона. Її ж мотивами (відрухами?) виступали соціальна (станова й національна) жага через покору та самопропозицію піднятися до пана. Себто, будучи взятою (визнаною) ним, дістати такий очевидний «доказ ласки фортуни» [2, 46]. Натомість його мотивація куди природніша: «...став на коліна не перед селянкою, а перед чарівною, прекрасною жінкою, в котрій побачив незвичайну гармонію, котрою мало яка струнка дама володіє» [2, 75]. Отак утішено обидві пристрасті -- жіночу гордість та чоловічу хіть.

Позірність першої «перемоги» стає очевиднішою, коли розглядати її з вихідної -- суспільно-етнічної -- точки. Жінка-самиця, силу якої випробувано й доведено, має бути задоволеною. А от жінка-мати, жінкадружина й жінка-батьківщина? У кожній із цих соціокультурних ролей вона дискредитована, ба більше -- скасована. Малашку й повернули до ISSN 0236-1477. Слово і Час. 2024. № 3 (735) 77 села (пани й розповідачка) лише для підтвердження цього. І повернуто її ні з чим, коли не вважати на клуночок із червоною спідницею -- символом утраченого статусу. Отже, лімінальний персонаж губить свою непевність, пороговість, знов стаючи тим, ким був, -- себто іншим, себто ніким. Тут польське прислів'я «з хама нема пана» дістає переконливу краєву ілюстрацію.

У суголосних координатах розбудовано й персоносферу повісті Купріна. Притім ліміналами є обидва головні герої. З прибульцем-розповідачем усе зрозуміло й без пояснень. А от героїню йому (розповідачеві-й-автору) довелося вирізняти. Робилось це не нав'язливо, тонко, проте на всіх визначальних рівнях. До місцевих вона не подібна зовні: висока, чорнява, не скута традиційним одягом, словом, «у ній не було нічого схожого на місцевих “дівчат”, обличчя яких під потворними пов'язками, що прикривали зверху лоба, а знизу рота й підборіддя, мають такий однотонний, зляканий вигляд» [5, 32]. Іще більше відмінностей фіксує внутрішня конституція Олесі: горда, незалежна, норовлива, метка... Достоту, як міркує сам із собою герой, відділяючись од оповідача: «у всіх її рухах, у її словах... є щось благородне... якась то вроджена витончена помірність...» [5, 36]. І висновок, чи радше засторога, теж самому собі: «Тож не дарма ти зросла в поліськім бору, -- з тобою справді небезпечно жартувати» [5, 34].

Засторогу цю підкріплено не тільки вродою і вдачею дівчини. Важили тут і зовнішні приписи, зокрема попередження Ярмоли, виразника місцевої опінії. Утім, забобонність поліщука коли й уплинула, то хіба мотивуюче, бо ж зустріти «справжню живу поліську відьму» [5, 25] -- то удача, пригода й можливість. Усе це примітне й з огляду на «краєзнавчий» інтерес письменника (і героя-аматора, й автора-професіонала), що їхав у провінцію ще й по такий матеріал.

Екзотизм, ба й містика статусу визначають те, що постколоніальні й гендерні студії водно постулюють «не/можливістю підпорядкованого промовляти». Олеся, кинувши на картах (що для неї -- спитування долі, а для пришляка -- забавка), може теж його характеризувати. І характеристика ця далека від позитивної:

...людина ви хоч і добра, та слабка... Доброта ваша не хороша, не сердечна. Слову ви своєму не володар. Над людьми любите верх брати, а самі їм хоч і не хочете, а коритеся. Вино любите, а також... до нашої сестри вельми охочі... <...> Нікого ви серцем не полюбите, бо серце у вас холодне, ліниве, а тим, хто вас будуть любити, ви багато лиха принесете. <.> Радощів у житті вам великих не буде, а буде багато нудьги й труднощів. Прийде такий час, що руки самі на себя накласти захочете. <.> Проте не зважитесь, так перебудете. [5, 39--40].

Типовий портрет типового чиновника, інтелігента, імперця? Мабуть. Однак це все йому (і читачеві?) байдуже. Бо то лиш ворожба -- не серйозно, не по-справжньому, що й увиразнюють усі розмови з дівчиною. І в розмовах цих апелюється не до розуму й навіть не до почуттів. Головним тут є звернення до вроДженого благородства Олесі. Воно так контрастує з теж уродженою дикістю (хамством) поліщуків, що мимоволі замислишся над його джерелами. Хоча надміру шукати не доведеться, бо все на поверхні: кров, себто походження.

Уже вперше згадавши відьму, Ярмола повідомляє, що вона із чужих -- «із кацапок чи із циганок» [5, 25]. Так само й перша розмова з Мануйлихою впевняє, що вона не тутешня: «...звороти мови одразу переконали мене, що стара справді пришлячка в цьому краї; тут не люблять і не розуміють шпаркої, живленої рідкісними слівцями мови, якою так охоче парадує балагур-півничанин» [5, 29]. Пізніше, коли постала загроза виселення, вона ж повідомила, що походить з Амченська (паралельна назва Мценська -- містечка в Орловській губернії). Тож і онука, хоч зросла тут, навіть здатна потішити «зграбненькою малоруською пісенькою», уточнює, що вона Альона, а лиш по-тутешньому Олеся. Коли ж зайшло про її надприродні здібності, дівчина знов указує на спадкове: то, мовляв, від долі й від крові.

Отож усі чесноти, які виокремлюють героїню з-поміж «существ», не місцевого походження. Вони вроджені, проте сюди, «на Полісся, в глушину», 'їх принесено. Усе інше, що тут є, на що сподівається Іван Тімофєєвіч, -- то хіба «лоно природи... прості звичаї... первісні натури... зовсім незнайомий народ, із дивними звичаями, своєрідною мовою... і, напевно ж, яке розмаїття поетичних легенд, переказів і пісень!» [5, 18--19]. І от -- парадокс! -- якраз нічого з гаданої етнографії та мальовничої екзотики (не випадково вона гадана!) герой не знайшов. На відміну від свого автора, що таки на сюжет для повісті натрапив.

Але це теж не була легенда, переказ чи пісня, а... реальна любовна пригода поміщика Івана Тімофєєвіча Порошина з місцевою дівчиною-чаклункою. Своєю пригодою «барін» зі співвітчизником дружньо й поділився. Усе це Купрін звідомляв у передмові до твору, яку, проте, не опублікував. Зняв згодом і підназву «Зі спогадів про Волинь». Інша версія, уже місцевого походження, прототипом Олесі виставляє красуню й ворожку Соломію, доньку сільського коваля. Прототип героя версія не заявляла, вочевидь, «абонуючи» його за відомим письменником, який удостоїв ці краї своїм візитом і пером. За що на віддяку був ушанований шкільним музеєм «Олеся» в селі Кузьмівка Сарненського району Рівненської області.

Вивільнення повісті з документальних риштовань диктувалося потребою художньо увиразнити її романтичну лінію. Водночас (може, поза прямою авторською волею) це працювало й на міфологізацію наративу, інкорпоруючи його в імперське річище. «Первісні натури» й «существа», яких побачила людина із центру, каталогізувалися і вводилися до загального дискурсу, у котрому засадничо прописувались мешканцями цього також спільного простору. Мешканцями дикими, відсталими, поза всякими межами цивілізації. «Злий у нас [в Альони й Івана Тімофєєвіча?!] народ тут, безжальний» [5, 41], -- повідомляє зайшлому землякові Олеся. І важко із цим не згодитись, допевнившись у тутешньому безкультур'ї, забобонності, примітиві. літературний художній полісся українка наративний письменник

Небавом герой пересвідчиться й у невдячності цього народу -- лютій, безмисній. І це все на відплату за його ('їхні з Альоною-Олесею) зусилля окультурити місцеві злидні. Опріч власної присутності, себто людської / цивілізаційної' легітимації дикого простору, герої надавали й реальну допомогу загубленим у просторі «существам». Зокрема, йшлося про медичні заходи магічного (дівчина) і наукового (Іван Тімофєєвіч) характеру. Останній узявся до лікарювання знічев'я, бо мав касторку, карболку й борну кислоту. А, так, справді, ще йод. І цього зовсім не мало, бо місцевий інтелігент-конторщик (із колишніх унтерів) лікував усі хвороби мужиків... нашатирем.

І що за свої благородні зусилля дістають герої? Що вони можуть за добро дістати? Звісно, усе те, що зазвичай і мають благородні місіонери від хижих тубільців -- чорну невдячність. Фінал твору, під цим кутом, справжнісінький апогей усієї оповіді, та що там -- цілої цивілізаційної місії «білої людини»! Розшаліла, п'яна юрба готова помститися за свої невдачі, розпаношити свої інстинкти на невинних особах. І постраждати може не лише «відьма», а й людина із центру, пан.

Атавістичну пасіонарність черні можна пояснити, звісно, алкоголем. Любителем чарки показався не тільки Ярмола, а й усі тутешні мужики. Та й жінки того діла зовсім не цураються, благо, що заборони із центру наловчився обходити єврей-шинкар. Сцени народної пиятики, яка почалася ще до Божої служби, набирають місцями просто раблезіанських мотивів. Почата першого дня Трійці на майдані коло церкви хмільна вакханалія захопила й другий день. І хтозна скільки ще триватиме, бо далі розповідь зупиняється, достеменно, закінчується сходом із кону протагоністів. Чи варто вважати, що слідом Альони-Олесі рятуватиметься втечею й Іван Тімофєєвіч? Направду це не так і важить з огляду на центральний наратив розповіді про зіткнення двох світів. Лімінальні персонажі самоусуваються, лишаючи простір так само диким, але вже ними уприсутненим, описаним, тобто підконтрольним.

Схожі наративні механізми урухомлює і Запольська. Її поліщуки зі зрозумілих причин органічніші, в істоті своїй більш прописані. Тож і героїню взято з місцевих. Її лімінальність «ведено» з низів (соціального й етнічного) для того, аби обірвати в найвищій точці й полишити все як було, проте описаним і кодифікованим.

Алкоголь, якому з не меншою, ніж у Купріна, пристрастю і з тої ж єврейської руки віддаються селяни, так само відіграє в повісті важливу, сказати б, «катарсичну» роль. Змалку звична до горілки, Малашка заспокоює нею і годованця, тим вивільняючи можливість для втіх із його батьком. У такий спосіб розпуста як норма (!) мужицького світу стикається зі світом панським.

Світом не аж так моральнішим, але культурнішим, рафінованішим. Де навіть найбільший поганець граф Єжи покажеться вищим за найкращу із селянок: на призначене побачення з Малашкою він не прийде.

Чи слід уважати цей епізод протистоянням низу, тіла, природи з верхом, духом, культурою? Не над усе, але авторці про таке йшлося. Змагав до цього й Купрін зі своїм культом гармонійної «природної особистості». Ту гармонію його героїня (не герой!) знаходить лиш у природі, не поміж людей. Тож і Малашці вартувало з питомого середовища не виходити, бо винесені звідти «неосвіченість, пихатість, поєднані з невгамовною пристрастю, призводили до того, що ця молода жінка свій шлях встеляла трупами» [2, 83]. Отож відмінність поміж двома моделями -- хіба в позиції автора й диспозиції персонажа. У російському варіанті це вилучення особистості (з домініону) од загалу (аборигенів) із причин їі переваги над ними. Варіативність польської пропозиції -- у спробі приміряти тубілку до параметрів центру з наперед знаним діагнозом невідповідності. Наслідок лиш у тому, що суб'єкт цю невідповідність усвідомлює:

Малашка спробувала заглибитись в темряву свого розуму, аби збагнути, що їй, власне, потрібно у житті. У Малашки з'явилося відчуття великої заздрості до тих панночок і дам, які так гарно можуть говорити; Малашка вже не заздрила, що вони мають вишиті парасольки чи шовкові доломани. Вона охоче віддала б тепер білизну своїх плечей та чарівність зелених очей за здатність висловлюватись так, як ті жінки у салонах [2, 81].

«Підпорядковане» втямило можливість промовляти, та не знайшло до цього спромоги. Нарешті культура остаточно бере гору, себто вертає своє. Хирлява, хвороблива графиня, з якою ненастанно рівняє себе красива, здорова селянка, лишається у статусі пані, підтверджуючи й утверджуючи його благородством, добротою і стійкістю. Натомість мужичка із природного стану деградує і через власну ницість збавляється всього. Виведена авторкою з-під куща під парканом (звідти героїня стежила за панством у палаці), вона цього непримітного й тепер, без панських розкошів, непотрібного життя позбувається через жахливу смерть.

Чи Купрін і Запольська, збавляючи героїнь питомого статусу, кожне у свій спосіб їх карають? І тоді чи Леся Українка, лишаючи панночку й селянку на власних місцях, зберігає тут чи встановлює status quo, вертає лад, тримає дистанцію? У заломах волинсько-поліського тексту її «Приязнь», очевидно, виконує всі ці функції. Але не тільки. Опріч соціоетнічного балансу, повість презентує не строго локальний, а ввіч національний модус «тутейшого» (по-місцевому кажучи) простору. Панський / польський та селянський / український світи різні, тому що різні від початків та в усьому.

Наприклад, Мартоха Білашиха цілує пані руку, спонукаючи до того й доньку. І можна довго міркувати, чого тут більше: традиції, удячності, хитрощів чи звички. Та все та ж стара селянка, Велика Матір, спочатку, через цілу розповідь і до її фіналу не втомлюється пояснювати, наскільки «ми» не «вони». «Та, прошу панунці, вони не сміють, -- тлумачить вона пришлякам “із центру” нехіть місцевих дівчат брати копійчані дарунки, -- бо то, відомо, зросло, як у лісі, та й що воно видало? Чи воно тямить, як де обійтись?» [7:6, 308]. І всьому зі сказаного правда, зокрема й найпаче місцю народження, зростання. І воно, це місце, утривалює такі міцні, цілісні та незалежні натури, як українка Дарка. Рівно ж як тут нидіють натури зманіжені, хирляві фізично й морально (бо не місцевого кореня?!), безпорадні, як полька Юзя, що існує в непривітному, не своєму світі.

Тим-то елегантки-варшав'янки досхочу можуть гудити «шпетне», «нефоремне», «як хомути» вбрання тубільців, «бо на Поліссі страшно ординарний тип у селян, навіть у молодих дівчат» [7:6, 306--307]. І порівнюють мальовниче життя селянок із поезій Міцкевича й драм Виспянського з тутешньою глушиною, ба й співчувають, бо «то мусить бути дуже неприємно мешкати в такому негарному краю» [7:6, 307]. Усе це -- тільки ще один спосіб, іще одна можливість героям і авторці розвести, відмежувати Своє та Інше. «Poczciw ludek (поштивий народець -- пол.), якби тілько йому не завертав голови...» [7:6, 305] -- каже пан після барвистих Мартошиних віншувань і цілунку руки за почастунок. Не доказує тільки, хто тому народцеві «завертає голову», вочевидь, од тих цілувань як визнання власного впокорення і панської вищості.

Натомість виявів першого і другого достатньо в текстах-референтах «Приязні». У Запольської в суголосній сцені оглядин варшавським «салоном» тубільців усе ті самі позиції культури й елеганції протиставлено місцевій дикій екзотиці: «Ой, як же недобре пахнуть ці поштиві люди» [2, 37].

Окрім запахів, «поштивий народець» примітний іще й іншими недоладностями, наприклад поклонами гіпсовій Діані, узятій за якусь святу. Тільки виклична Малашчина краса, а за тим жалобні сирітські співи селян (російською мовою?!) стишують панські сміхи. Звісно, кланяються тубільці не лише статуї. Куди охочіше й шпаркіше вони схиляються перед власниками-творцями всього цього дивосвіту. Особливо «відзначилась» найкраща з-поміж краян, що згодом схилилася, ба й упала на коліна перед графом.

Також Іван Тімофєєвіч уже за першої зустрічі з «первісними натурами» фіксує недорікуватість і холопство: «Коли ж я пробував із ними розговоритися, то вони дивились на мене з подивом, відмовлялись розуміти найпростіші питання і все поривались цілувати в мене руки -- старий звичай, що лишився од польського кріпосництва» [5, 19]. Далі герой згадує свої гуманітарні зусилля, унаслідок яких початкові враження про тубільців тільки зміцніли: «...мене вернуло від того цілування рук (а інші так прямо падали в ноги і з усіх сил намагались обцілувати мої чоботи). Тут дававсь узнаки зовсім не порух удячного серця, а просто гидка звичка, нащеплена віками рабства й насилля» [5, 20].

Віків рабства й насилля польських панів інтелігентні московські «господа», що якесь покоління тому мали взаконену рабовласницьку систему, не толерують. Але й нічого реально із цим зробити не можуть і навіть не пробують. Хіба з подивом (sic!) спостерігають, як інтелігенти «місцеві» (урядник із «типовим» тут іменем Євпсіхій Африканович та конторщик з унтерів) важно пхають свої «лапи» мужикам для цілунків. Спостерігати з «огидою» чи то за самою «звичкою», чи то за «звичними» до цього «существами»? Хтозна. Однак ця напрацьована століттями практика контролю й управління «первісними натурами» таки дієва, може, навіть корисна. Принаймні вона чудово перекодовується з одних імперських наративів ув інші, суттю своєю аналогічні.

У часі, коли розгорталася дія «Олесі», в інтелігентних російських колах іще ходила епіграма Козьми Пруткова, кріпака, під чиїм іменем творили графи Толсти є-Жемчужникови. «Если продуемся, в карты играя, / Поедем на Волынь для обрусения края», -- це перші два рядки тексту, які вповні відбивають тогочасну колоніальну політику визиску й асиміляції. І коли в першому (розведення махорки) не поталанило, то з другим Купрін упорався блискуче. Своєю повістю (а були ще й оповідання, цілий «Поліський цикл») він закріпив культурне -- первинне й головне! -- право посідання нічийної, точніше ворожої, території. І парадокс у тому, що «обрусєніє» стосувалось не так української (яку на цих теренах іще не брали поважно), як польської культурної присутності. «Польське кріпосництво» мало змінитися московським правлінням, тільки й того.

Послідовник і наслідувач Гоголя з Достоєвським (цей теж мав українське, спеціально -- поліське коріння), Купрін неухильно «впадав» у наратив другого. Його герої-малороси -- це таки не «племя поющее и пляшущее», як у сміхотворця з Диканьки. Передовсім це холодні й вовкуваті понури, ближчі, справді, до польського («полячишки»), ніж «малоруського» типу. Тож вони не заслуговують навіть розуміння й опису, бо як чужі потребують лиш каталогізації і присвоєння. Ще один «співець Малоросії» Іван Бунін зафіксував диспозицію Купріна якраз київського періоду, де той «кормився» при місцевій газетці оповідками, які, дослівно, писав «на бігу, на льоту, посвистуючи».

Тож і найулюбленіший твір митця десь так і поставав, хоч виношувався й редагувався трохи довше. Власне ж амплуа творець «Олесі» визначав як «забавний оповідач», не без жалю відбраковуючи себе з кореневої в рідній літературі місії «вчителя життя». Наскільки «забавною» постала повість, вирішує, звісно, читач. І чомусь читач, зокрема й український, уважає її дуже «забавною», ледь не «піснею поліського краю». Хоч її імперської місії переважно не добачає.

Правду казавши, «місіонерською» щодо т. зв. східних кресів постає і література польська. Каталогізувати й присвоїти Полісся і в західних сусідів дорівнювало державній стратегії. Тож Запольська з «Малашкою» до таких стратегій якраз надавалась. Свою першу повість вона написала ще швидше й легше, ніж російський колега. Причиною цього може бути й лекало, за яким складався текст, коли згадати скандал 1885 р. з публікацією «Малашки» -- оскарження в плагіаті якогось російського твору. Суд, куди вдалася, авторка програла. Однак підстав для таких розмов достатньо й без правових рішень. Тільки йтися має не про банальне «наслідування», а про вже знайоме перекодування імперських наративів.

Скандальною ж для публіки «Малашка» зробилася не через це, а якраз викличністю стилю й ревізією моралі. До речі, із цієї ж причини петербурзький журнал «Русское богатство» відмовився від «Олесі» (аж довелося її публікувати -- який збіг! -- у шовіністичному «Киевлянине»). Утім, і повість польської авторки чомусь прийнято вважати народно-поліською, як писали в нас, -- розмахом ледь не «Тихого Дону»!

І якось скромно на цьому тлі виглядає «Приязнь». Із перервами й неспішно писана, спокійно, роком закінчення, у «Киевской старине» опублікована. Непримітною видалась і читацька реакція (коли не вважати на трохи курйозні закиди І. Нечуя-Левицького в галицько-польському зіпсутті мови!). Та «вибудову» національного культурного фронтиру на цих теренах Леся Українка провадила ще до справдешнього гімну поліської землі -- «Лісової пісні». Почате реалістичними, ба й натуралістичними «образками» продовжилося модерною повістю і драмою.

Отож іще до здвигу 1917 р. волинське Полісся було вписане до української мапи. Як показала історія, це було зроблено міцно й назавжди, хоч скільки зусиль із контруписування докладалося супроти. У 1915 р. Купрін починає публікувати основану на київських матеріалах 1890-х років повість «Яма». Твір про життя повій у борделі... Здається, тут таке нав'язливе враження письменника про українські землі -- «вічна грязь»! (Полісся, Поділля, Сумщина, Донбас, усюди...) -- знайшло своє питоме «вивершення». Щось суголосне й далі відчуває до тубільців і Запольська, транспонуючи наративи «Малашки» в повоєнному романі «Шмат життя» (1921). За чотири десятиліття, уже за відновленої Речі Посполитої і програної Української держави, письменниця артикулює все ті ж поліські типи, де українці знов найгірші. Здається, гірші тільки євреї, бо тепер підступна єврейка зваблює благородного пана. Однак у фіналі їй, як і «посестрі» Малашці, належить справедлива кара. Шляхетному ж панству -- нагорода.

Справедливість, гідність, свобода, культура, гаразди... Усі високі чесноти й великі здобутки, властиво, саме прийдешнє належить найкращим. Себто переможцям, тим, хто домінує, контролює і стверджується. Упокореному й упорядкованому належить... мовчати. Себто як дитині, що не годна нічого змінити й тому має вдовольнитися наявним. Не випадково ж пани-цивілізатори в «Малашці» й «Олесі» надаровують своїх обраниць байстрюками -- контрольованим майбутнім.

Тим-то ракурс «консолідованого бачення» імперцем тубільця слушно ширити не тільки на часопростори колоніального. Не менш чинним таке бачення «із центру» суб'єкта як об'єкта лишається й у постколоніальні часи. Мав, отже, рацію Саїд: історія (оповідь) виявляється тривкішою від географії. Наша нинішня «ситуація» з одвічними сусідами -- цьому невблаганне підтвердження. Так само як наш національний наратив, наша жива традиція -- надійна запорука світу, який звемо Україною.

Література

1. Баснет С. Роздуми над літературною компаративістикою ХХІ ст. / пер. з англ. А. Топуз // Захід--Схід: основні тенденції розвитку сучасного порівняльного літературознавства. Антологія / ред. Л. Грицик. Донецьк: Ландон--ХХІ, 2012. С. 13--20.

2. Запольська Ґ. Малашка / пер. з пол. С. Гупало. Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2016. 106 с.

3. Касперський Е. Літературознавча компаративістика і діалог / пер. з пол. Е. Циховська, О. Астаф'єв // Захід--Схід: основні тенденції розвитку сучасного порівняльного літературознавства. Антологія / ред. Л. Грицик. Донецьк: Ландон-- ХХІ, 2012. С. 103--145.

4. Касперський Е. Про теорію компаративістики / пер. з пол. С. Яковенко // Сучасна літературна компаративістика: стратегії і методи. Антологія / за заг. ред. Д.Наливайка. Київ: ВД «Києво-Могилянська академія», 2009. С. 125--146.

5. Куприн А. Гранатовый браслет. Київ: Дніпро, 1988. 592 с.

6. Саід Е. Культура й імперіялізм / пер. з англ. К. Ботанова, Т. Цимбал. Київ: Критика, 2007. 608 с.

7. Українка Леся. Повне академічне зібрання творів: У 14 т. / редкол. В. Агеєва, Ю. Громик та ін. Луцьк: Волин. нац. ун-т. ім. Лесі Українки, 2021.

References

1. Basnett, S. (2012). Rozdumy nad literaturnoiu komparatyvistykoiu ХХХ st. (А. Topuz, Trans.). In L. V. Hrytsyk (Ed.), Zakhid--Skhid: osnovni tendentsiirozvytku suchasnoho porivnialnoho literaturoznavstva. Antolohiia (pp. 13--20). Donetsk: Landon--XXI. [in Ukrainian]

2. Zapolska, G. (2016). Malashka (S. Hupalo, Trans.). Lutsk: Volynska oblasna drukarnia. [in Ukrainian]

3. Kasperskyi, E. (2012). Literaturoznavcha komparatyvistyka i dialoh (E. Tsyhovska, & O. Astafiev, Trans.). In L. V. Hrytsyk (Ed.), Zakhid--Skhid: osnovni tendentsii rozvytku suchasnohoporivnialnoho literaturoznavstva. Antolohiia (pp. 103--145). Donetsk: Landon--XXI. [in Ukrainian]

4. Kasperskyi, E. (2009). Pro teoriiu komparatyvistyky (S. Yakovenko, Trans.). In

D. Nalyvaiko (Ed.), Suchasna literaturna komparatyvistyka: stratehii i metody. Antolohiia (pp. 125--146). Kyiv: VD “Kyievo-Mohylianska akademiia”. [in Ukrainian]

5. Kuprin, A. (1988). Granatovyi braslet. Kyiv: Dnipro. [in Russian]

6. Said, E. (2007). Kultura y imperiializm (K. Botanova, & T. Tsymbal, Trans.). Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian]

7. Ukrainka, Lesia (2021). Povne akademichnezibrannia tvoriv (V. Aheieva, Yu. Hromyk at al., Eds.; Vols. 1--14). Lutsk: Volynskyi natsionalnyi universytet im. Lesi Ukrainky. [in Ukrainian and Russian]

Abstract

Three images of Polissia. A comparative study in postcolonial colors

Serhii Romanov, doctor of philology, professor

Lesia Ukrainka Volyn National University

The paper examines the images of Volyn Polissia and its inhabitants in the works by the writers of the late 19th and early 20th centuries. Based on the methods of comparative and postcolonial studies, the research focuses on the novels “Friendship” (1905) by Lesia Ukrainka, “Malashka” (1881) by the Polish writer G. Zapolska, and “Olesia” (1898) by the Russian author A. Kuprin. The phenomenon of the Volyn-Polissia text provides an opportunity to clarify the topic in historical and cultural dimensions. The narrative structures of the three stories are considered as matrices for perceiving, understanding, and describing reality. The peculiarities of literary practices in topographical and anthropological cataloging of the `other' were also investigated.

For a long time, Polissia was under the control of neighboring states. The approach of the Polish and Russian authors to the `appropriated territories' was distinctively invasive (imperial). The positions of cultural and state dominance legitimized the `other' as a secondary and subordinate figure. Thus, the efforts of the colonizers were directed at lowering the native and elevating the stranger. The stranger, as represented in the characters of G. Zapolska and A. Kuprin, was a carrier of higher morality, intelligence, culture, etc. Through total control, he acquired the `right' to rule over those `inferior' to him. In the stories “Malashka” and “Olesia”, which are very similar in their main points, this mechanism is clearly revealed in the female images. The depiction of the local population as wild, aggressive, and drunken `creatures' also attests to the authors' views.