Практична безмежність об'єктів, що мають власні механізми управління, зумовили необхідність їх певної управлінської градації, яка сьогодні представлена в двох основних площинах. Перша -- це самі управлінські потенціали об'єктів, їхня здатність до самоорганізації і друга -- це управління як вид діяльності. До другої площини входять знання про управління і його вище досягнення -- наука управління, хоча й воно як інформативне явище входить і до першої площини. І все ж творча активність, науковий пошук, теоретичне осмислення самоуправлінських потенціалів певних об'єктів входить до другої площини, як виключна здатність людини. В цьому відношенні вона не обслуговує першу, а є її органічним елементним утворенням.

На цьому основному поділі визначається й предмет науки управління як теоретичне відтворення першої і другої площин, які в науці управління виражені у формулі «об'єкт--суб'єкт управління» і які можна в предметному вигляді представити як знання, яке уможливлює приводити другу площину відповідно до потреб об'єкту, законів його функціонування і розвитку. Управлінські потенціали об'єктів, які досить широко представлені в кібернетиці, входять до предмету науки управління як узагальнення типових системних властивостей об'єктів, які мають таке елементне відтворення власних організаційних потреб, як механізм самоуправління. Ці властивості переконливо представлені в системних науках, предмет яких входить до складу предмету науки управління.

Тому предмет науки управління визначається як знання, яке уможливлює приводити будь-який об'єкт у відповідність з потребами, законами функціонування і розвитку власного потенціалу, а також теоретична характеристика об'єктивних і суб'єктивних механізмів організації управління цими об'єктами в їх взаємозв'язках із зовнішнім середовищем.

1.1 Структура науки управління

Сучасна наука управління є результатом відкриття наукових методів пізнання матеріального і духовного світу, науково-філософського розуміння матеріальної і духовної організації світу, її об'єктивних засад, системного змісту, само управлінських можливостей.

До структури науки управління входять її методологічні засади, зокрема загальна теорія організації, особливо тектологія Богданова, кібернетика, концепція ідеальної організації Вебера, системологія, діалектика Гегеля і у відповідності з оригінальністю об'єкту управління інше наукове знання, яке може мати методологічний сенс щодо даного об'єкту, в даному часі і просторі.

Елементами структури науки управління, крім методологічного знання -- інструментарію, входять загальні теоретичні уявлення про управління як системне явище і вид діяльності. Тому вона займається поняттям управління, основними його принципами, видами, функціями, методами, формами управління, а також основним продуктом управління -- управлінським рішенням, управлінським режимом.

До науки управління входять також управлінські аспекти політичної організації суспільства, управління матеріальним і духовним виробництвом, управлінська праця як вид інтелектуальної діяльності, зокрема, те, що прийнято називати соціальним управлінням. Конкретніше, до науки управління входять такі його види, як управління людьми, технологічними процесами і взагалі процесами, що відбуваються під час впливу людини на природу, зокрема управління живими організмами.

До структури науки управління входять також галузеві науки управління, які теоретично осмислюють і виробляють необхідні рекомендації щодо управління певними матеріальними, духовними або політичними об'єктами (управління промисловим виробництвом, зокрема металургійним, машинобудівним, хімічним, сільськогосподарським тощо, управління в цілому культурою і окремими її видами: театром, кінематографом, наукою, освітою тощо, політичне управління, зокрема, державне, партійне, громадських організацій тощо). Оскільки в основу визначення структури науки управління покладено об'єктний принцип, то, зрозуміло, навіть перелічити в певному впорядкованому вигляді всі об'єкти управління неможливо, а тому треба їх визначально-структурно охопити, зокрема і в теоретичному узагальненні.

1.2 Поняття управління

Найбільш широке поняття управління вироблене кібернетикою. Воно складається з таких основних характеристик (за В. М. Глушковим та В. Г. Афанасьєвим).

Управління притаманне самокерованим системам. Такими є системи, яким властиві процеси управління. Природні процеси неживої природи не мають здатності до управління. Процеси управління в них впроваджує людина. Властивості управління мають лише біологічні та соціальні системи. Система -- це складний динамічний організм, який існує як реальний зв'язок, дійсна функціональна структура, незалежна від нашої свідомості. Водночас -- це метод зображення дійсності, науково ідеалізоване представлення реальних взаємозв'язків, результат функціонального підходу до дійсності.

Процес управління є впорядкуванням системи. Воно здійснюється в системах, в яких існує мережа причиново-наслідкових залежностей, здатних у межах даної основної якості переходити з одного стану в інший. Цей процес є антиподом процесам дезорганізації, що уможливлює стабілізувати систему, зберегти її якісну визначеність, підтримати динамічну взаємодію з середовищем, забезпечити розвиток системи та досягнення певного ефекту. Оскільки функціонування таких систем здійснюється в умовах безперервних змін внутрішнього і зовнішнього середовища, завдання управління полягає в тому, щоб якомога доцільніше реагувати на ці зміни, що своєчасно забезпечується перебудовою структури системи у відповідності з притаманними їй закономірностями і тенденціями. Це й є у найбільш загальному вигляді управління. Воно ще й здійснюється за допомогою механізмів, які розташовані в самій системі, тому й управління виступає тут як самоуправління, що створює в ній дві підсистеми: керуючу і керовану.

Управління здійснюється на основі системного принципу зворотного зв'язку. Успішним управління є лише тоді, коли керуюча система буде одержувати інформацію про ефект, досягнутий дією суб'єкту управління, про досягнення (або недосягнення) мети, яку він поставив. Невідповідність фактичного стану системи заданому і є тим корегуючим сигналом, який викликає перебудову системи для того, щоб вона функціонувала у заданому режимі.

Зворотні зв'язки є складною системою причинової залежності, яка характеризується тим, що результат попередньої дії впливає на наступну течію процесу. У зворотному зв'язку є така взаємодія, коли причина й наслідок постійно обмінюються місцями. Причина, породжуючи наслідок, сама зазнає зворотного впливу на себе, стає наслідком власного наслідку. Наявність зворотних зв'язків є законом будь-якої самокерованої системи.

Управлінню притаманна певна цілеспрямованість, яка пов'язана з принципом зворотного зв'язку. Через канали саме зворотного зв'язку до керуючої системи надходять сигнали про досягнення або недосягнення певної мети, одержання або неодержання запрограмованого ефекту. Тому зворотні зв'язки є засобом доцільного функціонування системи, забезпечення досягнення мети, що перед нею поставлена. Причому ставити мету і домагатися її реалізації здатна лише людина. Зовні доцільна поведінка живих організмів, яка знаходить свій вияв у їх рефлекторній та інстинктивній «діяльності», є наслідком природної еволюції, що виявила себе у спадкоємній інформації, яка здатна зберігатися, передаватися від покоління до покоління, а також збагачуватися за рахунок накопичення досвіду в процесі індивідуального розвитку організму.

«Доцільна» поведінка кібернетичних машин здійснюється завдяки закладеним у них людиною програмам, реалізація яких відбувається також за допомогою системи зворотних зв'язків, створеної людиною. Це стосується також машин, які здатні самонавчатися й самовдосконалюватися. Програма, яку вкладає в них людина, має лише більш широкий діапазон, ніж у звичайних автоматів. Вона включає основні, загальні принципи, за якими встановлюються технічні режими, що корегують зв'язки між збудженнями і зворотними діями, надаючи автоматові певну свободу дій, навіть технологічно непередбачених.

Зворотний зв'язок -- це інформаційне забезпечення управлінського процесу, що в соціальному варіанті є необхідною умовою ефективності управлінських рішень, оскільки не маючи інформації про ефект, досягнутий попереднім рішенням, управлінець може підсилити його неспроможність або неправильність, що може руйнівно відобразитися в об'єкті або бути просто неекономним у разі простого його повторення.

Управління здійснюється у вигляді функціонування самокерованої системи за замкненим циклом у зв'язку з присутністю в ній прямих (від керуючої підсистеми до керованої) і зворотних (від керованої до керуючої) зв'язків. Ці зв'язки виявляють себе у тому, що будь-яка команда керуючої підсистеми призводить до певного ефекту, який, своєю чергою, справляє на неї зворотний вплив. У результаті остання завжди перебуває в курсі дій не тільки компонентів системи, а й ефективності цих дій, що є об'єктивною потребою їхнього відповідного корегування і збереження в такий спосіб динамічної рівноваги системи, її оптимального функціонування.

Останнє, тобто оптимальність функціонування, є, зрештою, кінцевою метою управління, вираженою в найбільш загальній формі, тобто одержання якомога більшого корисного ефекту за найменших зусиль і витрат. Здійснюється ця мета за допомогою вибору з певної кількості можливих рішень, того, яке ми називаємо оптимальним. Зрозуміло, що треба розрізняти поняття «оптимальне рішення» в математиці, економіці або соціології. Якщо в математиці оптимальним може бути й екстремальне рішення, то щодо соціальних об'єктів не можна сподіватися лише на досягнення максимального або мінімального значення рішень, а треба виходити з розрахунку можливих соціальних наслідків цих рішень. Це тим більш правильно, що в соціальному не існує мінімальний і максимальний результат: він у кожному даному разі -- певний рівень розвитку, на який треба орієнтуватися в процесі підготовки й прийняття управлінських рішень, як доцільний варіант розв'язання тих чи інших соціальних проблем.

Цілісність і якісна визначеність самокерованої системи залежить від жару внутрішнього і зовнішнього тиску на неї. Цей жар не повинен її руйнувати, але має бути достатнім для проходження процесу самоуправління. Цю достатність створює інформація, яка несе в собі те, що пізнано людиною, і те, що людина ще не знає. Інформація в такому контексті є складовою процесу управління, яка покликана системою впорядкувати її на основі безперервної циркуляції інформації як між системою і зовнішнім середовищем, так і між елементами системи. Саме інформація детермінує взаємодію елементів системи, на основі якої зберігається її сталість, цілісність.

Але для того, щоб управління користувалося системною інформацією, вона повинна мати форму фізичних сигналів, які несуть у собі інформацію, що має управлінський зміст, управлінську енергію, спроможну викликати системне реагування командного порядку. Тому дуже важливо, щоб ця інформація не викривлювалася, тобто не набирала негативного для системи змісту. Це тим більш необхідно, що система реагує не на будь-який сигнал, а тільки на той, який відповідає її природі, потрібний їй у певному часі і в певних умовах. У неживій природі таких сигналів не існує.

Багато уваги інформації приділяє кібернетика. Для неї інформація -- одне з центральних понять. Відомо, що засновник кібернетичної науки в Україні академік В. М. Глушков свого часу доводив можливість створення такого кібернетичного знання, яке було б досить ефективним для наукового управління суспільством. Він виходив з того, що керуюча система -- це будова, яка постійно організує, переробляє і перетворює інформацію для управління об'єктом, використовуючи її кількісні параметри. Тому кібернетика пізнає зміст інформації через її формально-логічну, структурну будову і дає в такий спосіб її статистично-змістовну характеристику, що з необхідністю призводить до виходу її на свідому діяльність людей.

Кібернетичне бачення управління дає можливість використати його для створення соціального варіанту: управління -- це будь-яка зміна стану об'єкта, системи або процесу, яка веде до досягнення висунутої мети, що з необхідністю викликає процес приведення суб'єктивної діяльності людей у відповідність з об'єктивною їх природою і потенціалом, розкриваючи певні внутрішні і зовнішні можливості для постійного досить ефективного його використання в інтересах людей.

1.3 Функції управління

Основними функціями управління є прогнозування, програмування, планування, регулювання, координація і контроль.

Прогнозування -- це встановлення потенціалу об'єкта, його розрахунок у часі й просторі.

Програмування -- це визначення магістральних шляхів і завдань розвитку об'єкта, що виникають на їх основі, в часі і просторі.

Планування -- це розрахунок реалізації магістральних шляхів і завдань розвитку об'єкта, підведення під них розрахованих гарантій реалізації (матеріальних, духовних, організаційних).

Регулювання -- це приведення до єдиного знаменника у виконанні певних завдань об'єктів, що включені у процес їх виконання.

Координація -- це приведення у відповідність діяльності різних об'єктів, що перебувають у фарватері реалізації єдиної мети, але безпосередньо не зв'язаних між собою.

Контроль -- це слідкування за процесом діяльності, а також встановлення реальних витрат і результатів управлінської діяльності, а також її всебічної ефективності.

Функція прогнозування є визначальною, такою, що повинна створити гарантії певної ефективності управлінського рішення. Зовні вона здається непрактичною, навіть споглядальною. Але якщо уявити собі певний об'єкт, на який вона розрахована, то ця визначальність стає очевидною. Функція прогнозування тим відповідальніша, чим «відповідальнішого» об'єкту вона стосується. Це, насамперед, суспільство, країна, які повинні мати прогноз розвитку відповідно до якості і кількості власного потенціалу (у його внутрішньому і зовнішньому вимірах). І чим точніший прогноз -- тим менше потреби в інших функціях управління. Ідеалом управління стосовно прогностичної функції є алгоритмічний прогноз з незначною його корекцією в процесі реалізації, хоча це -- саме ідеал, інакше просто не існували б інші функції, особливо програмування і планування, оскільки інші функції -- регулювання, координації, контролю -- це функції оперативного, технологічного характеру.

Функція прогнозу, як правило, входить як складова до програми і планової функції. На її основі розробляються програми і плани функціонування і розвитку об'єктів, особливо великих, таких як країна (держава), сфера суспільного життя, суспільного виробництва або його галузь тощо. Хоча прогноз власного розвитку повинен мати будь-який управлінський об'єкт, така практика не є досить поширеною.

Практичнішою є функція програмування. Термін «програмування» використовується майже необмежено. Є програми політичних партій, виробничі програми, програми перебування певних діячів в інших країнах, програми вечорів, концертів, технічні і технологічні програми, управлінські програми, навчальні програми тощо.

Зрозуміло, що вимоги до них різні, але основні зазначено в наведеному визначенні, хоча й деякі з них не стосуються певних програм (наприклад, шляхи розвитку не стосуються більшості програм прикладного змісту).

Функція планування випливає з існування в суспільстві ряду стихійних процесів, які з'являються внаслідок суб'єктивістських рішень, природних або соціальних катаклізмів, об'єктивних, незалежних від волі людини явищ, неправильного планування або патологічних збочень, можливостей неконтрольованої, біхевіористської поведінки особи і т. п.

Саме планування як функція -- досить поширена управлінська дія. Зовні вона практична, оскільки має розрахунковий потенціал, найбільш наближений до реальних можливостей об'єкта. Але й планування дещо ідеальне, оскільки має справу з майбутнім об'єкту. Тому воно як управлінська функція не дає абсолютної гарантії запланованої ефективності управлінських рішень. Ця якість з'являється внаслідок застосування трьох прикладних функцій: регулювання, координації і контролю.

Регулювання впорядковує співвідношення елементів єдиного процесу, який відбувається під час реалізації завдання. Об'єкти управління тут і є такими елементами, автономність яких є виразом системності завдання, в реалізації якого вони зацікавлені, а також спеціалізації діяльності елементу цієї системності. Отже, регулювати можна лише системне утворення, системне явище, в яких присутня органічна залежність об'єктів управління.

Координація має справу з органічною незалежністю елементів (об'єктів) управління, але глибинні, об'єктивні чинники або конкретна мета входять в певну системну якість, яка має інший, саме факторний тип системності, в якому ця функція має лише заданий організаційний потенціал. Координація як управлінська функція має справу з більш високим рівнем системності, на який згодом переходять (або не переходять) системи (процеси), що регулюються.

І зрештою контроль як функція, що є потребою такої властивості управлінського процесу як зворотний зв'язок, має постійно приводити у відповідність систему і методи управління з новими умовами і властивостями об'єкту, що виникають у процесі його функціонування і розвитку. Контроль -- це не підсумовування управлінської діяльності (як це часто буває в управлінській практиці), а постійна профілактична діяльність з нормалізації проходження управлінського процесу. Найсуттєвіша його вада -- констатація фактів порушення цього процесу. Запобігання їм -- найбільша ефективність контрольної функції, особливо в політиці, де наслідки хибних рішень як правило трагічні. Тому такі адміністративні кроки як зняття з роботи, інші види покарання здебільше свідчать про некомпетентність управлінських кадрів, оскільки саме управлінець, що «розвалив» роботу, не здатний жодною мірою покарання відшкодувати збитки, які він завдав об'єкту управління своєю некомпетентною або злочинною діяльністю. І чим вищу посаду він обіймає, тим менше можливостей відшкодування, тим трагічніші наслідки такого управління. Чорнобильська трагедія, Афганська авантюра, криваві конфлікти між республіками колишнього СРСР, воєнні конфлікти у світі, не кажучи вже про світові війни, -- свідчення істинності цього твердження.

У повсякденному житті це відшкодування можливе лише як повне повернення певних матеріальних цінностей, і тільки матеріальних, оскільки всі інші види управлінських зловживань не мають матеріального еквіваленту, хоч воно й практикується у світовій управлінській практиці (наприклад, матеріальна компенсація за загиблого під час виробничої аварії, яка сталася з вини адміністрації).

2. Розвиток, історія, сутність та зміст менеджменту, як науки

2.1 Формування та розвиток принципів управління

Поняття бізнесу зародилося разом з поняттям товарно-грошових відносин, тобто на громадському етапі розвитку людства. Коли основною формою «торгівлі» між общинами був натуральний обмін, з'явилися міняйла-кочовики, що кочували з однієї общини в іншу і різні товари, що вимінювали з вигодою для себе. Це і можна вважати одним з перших виявів духу підприємництва.

Поступово з розвитком товарно-грошових відносин розвивався і бізнес. У часи рабоволодіння процвітала торгівля; пізніше, у часи феодалізму і процвітання натурального господарства значення торгівлі в селі трохи поменшало, але з розвитком міст і ремесла вона знову придбала своє первинне значення. У часи становлення капіталізму і первинного накопичення капіталу процвітало фінансове підприємництво, а пізніше -- промислове. У середині XIX століття бізнес придбав нові форми. Якщо до цього одноосібним управлінцем був господар, то у часи бурхливого промислового зростання структура значно змінилася.

Саме на цьому етапі і почав розвиватися менеджмент в тому вигляді, в якому ми звикли сприймати це слово. Не можна сказати, що він з'явився раптово саме з розвитком капіталізму, він існував і раніше. У часи рабоволодіння були керівники на плантаціях, які стежили за правильністю виконання робіт, але це правильніше було б назвати наглядом, чим управлінням. У часи феодалізму і процвітання натурального господарства, також існували керівники, помічники господаря, це, співуче, можна вважати одним з перших виявив саме управління, а не тільки нагляду над працюючими, оскільки у керівника була можливість маневру: він міг замінити вигляд робіт у вигляді заохочення або покарання селян, міг знизити податок (правда, лише за рахунок підвищення податку для інших).

Це було убого, але все ж вияв управління. Але по-справжньому менеджмент почав розвиватися тільки з розвитком капіталізму, саме тоді з'явилася потреба в талановитих управлінцях, які могли б виробити свою стратегію управління фірмою і розвитку бізнесу і привести фірму до успіху, або в крайньому випадку, врятувати її від банкрутства.

Яскравим прикладом є Америка: безліч контор, працюючих в різних областях. Кожна з них має свою управлінську структуру, де крім президента (господаря) є ще і керівник, фінансисти і аналітики, що займається розробкою політики фірми. Ті з них, чиї фахівці виявилися найбільш талановитими, досвідченими і грамотними вижили в морі дикої конкуренції. Всі самі знамениті американські бізнесмени: Генрі Форд, Рокфеллер і інші починали з малого, але швидко зорієнтувавшись в ситуації, що склалася на ринку, змогли набрати команду і зробити свою роботу максимально ефективною; працюючи швидше і краще інших, вони змогли стати лідерами в своїй області.

Основна мета існування будь-якого бізнесу і створення будь-якої фірми -- привести фірму до вершини успіху, закріпити її там і дати їй можливість сміливо дивитися в майбутнє, бачачи там нові перспективи її розвитку. Суть бізнесу складається в постійному вдосконаленні самої фірми, її стратегії і тактики в боротьбі за місце на ринку, в прагненні до досконалості. Примноження капіталу, отримання прибутку і розвиток фірми, надія на майбутнє -- ось ті складові, без яких бізнес немислимий. Так саме він немислимий без талановитих менеджерів, які можуть повести за собою людей і реалізувати все задумане.

Для повноцінного і гармонійного розвитку фірми і її бізнесу необхідний системний підхід до управління її персоналом і діяльністю. Менеджмент, як система управління і теорія менеджменту зародилися в тому вигляді, в якому вони функціонують зараз, в XIX віці. Зараз існують різні школи управління зі своїми принципами і тактикою управління, ось деякі з них:

У кожній з вище перелічених шкіл існують свої підходи до управління і менеджменту, як системи управління, кожна з них дає своє визначення менеджменту і поставленими перед ними задачами. У кожної з них свої принципи управління.

Особливо цікавими є принципи управління Анрі Файоля 1. Розподіл праці або спеціалізація. Є природним порядком мов. Метою розподілу праці є виконання роботи, більшої по об'єму і кращої за якістю при тих же умовах.

Таблиця 2.1. Приклади шкіл управління

Як неважко помітити з коментарів, які я навмисно привів, направлені на поліпшення взаємовідносин керуючого персоналу і працівників. Для чого ж, в свою чергу, необхідна ефективна взаємодія верхньої і нижньої частин компанії, адже існує думка, що легше вигнати неприємного працівника, оскільки незамінних людей не буває і на його місце прийдуть інші. Правда в тому, що практика показує, що наявність взаєморозуміння і стабільність колективу завжди позитивно позначається на продуктивності праці, а наявність корпоративного духу і виплата гідної винагороди персоналу запобігають промисловому шпигунству, що приносить набагато великі збитки. Все це сприяє гармонійному розвитку фірми і максимальній ефективності її роботи, а, отже, вона швидше за інших позицій займає «нішу ринку і знайде своє місце під сонцем», вона прийде до вершини успіху і зможе втриматися на ній, що являється метою існування будь-якої фірми.

Існує також безліч інших принципів управління, особливий інтерес має, один аспект управлінської діяльності. У принципах управління Анрі Файоля відображені не тільки економічні принципи управління, але і психологічні принципи впливу на персонал і взаємодії з ним. У цьому аспекті найбільш цікавим є 5 основних заповідей Харві Мак Кея, що визначають вимоги до самого управлінця, при наявності яких він може продуктивно управляти фірмою:

2.2 Сутність менеджменту, як науки