Розвиток архівної справи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми: розвиток архівної справи об'єктивно потребує розроблення теоретико-методологічних і практичних проблем, пов'язаних з осмисленням історичного досвіду, удосконаленням підходів до відбору, експертизи цінності документів, їхньої класифікації, описування, зберігання та використання, підготовки висококваліфікованих архівістів. Вирішенню цих завдань покликане служити архівознавство як наукова система і навчальна дисципліна.

Відомо, що за умов тоталітаризму архівознавство залежало від ідеологічних настанов, опинившись на узбіччі гуманітарних наук, було детерміноване діловодством, а самі архіви набули статусу другорядних, підлеглих канцеляріям установ закритого типу.

Знання про архіви, як і самі архіви, зародилися давно, але наукового характеру вони набули в країнах Західної Європи у XVIII ст., в Росії та Україні - в середині XIX ст. На зламі XIX-XX ст. виник термін «архівістика». Спочатку його пов'язували з вивченням історії архівної справи, збиранням і зберіганням документів, а згодом до завдань архівістики почали відносити розроблення наукових основ організації роботи з документами, їх пошуку, відбору і публікації. В 1920-х роках поряд з поняттям «архівістика» дедалі частіше стали вживати термін «архівознавство», який відображав не лише прикладне, а й теоретико-методологічне призначення цієї галузі знань. Оскільки архівознавство сформувалося в рамках історичної науки і виділилося в окрему галузь у процесі диференціації наук, тривалий час його вважали «допоміжною історичною дисципліною», а починаючи з 1970-х років - спеціальною галуззю історичної науки. З розширенням сфери діяльності архівів, збагаченням їх функцій та підвищенням ролі в державно-політичному, науково-культурному і духовному житті, архівознавство набуло статусу автономної наукової системи, тісно пов'язаної з історичною та іншими науками.

Завдання роботи - розглянути поняття архівознавства у його історичному розвитку, дати визначення терміну та завдань архівознавства, розглянути внесок в архівному справу видатної постаті архівної справи - Павловського Івана Францевича.

1. Історія поняття архівознавства

архівний відбір експертиза документ

Архівна справа в Україні сягає глибокої давнини. Перші сховища документів та інших пам'яток були засновані в Київській Русі в 9-10 ст. Традиції Києва щодо дбайливого ставлення до історичної пам'яті, зберігання духовних скарбів були успадковані і збагачені Галицько-Волинською та Литовсько-Руською державами й набули дальшого розвитку за козацько-гетьманської доби. Великий вплив на архівну справу в Україні справили архівні системи тих держав, до складу яких входили українські землі, насамперед Литви, Польщі, Австро-Угорщини та Росії. Незважаючи на заборони, переслідування і репресії, архівознавча робота не припинялася. З 19 ст. започатковано наукове осмислення діяльності архівних установ, джерелознавчої та археографічної практики. Новий поштовх інтенсивному розвитку архівістики дали відновлення української державності, утворення Української Народної Республіки, «українізація» 20-х років, пожвавлення історико-архівних досліджень у період хрущовської «відлиги».

Архівознавство - галузь історичної науки, комплексна наука про архівну справу. Спеціальна наукова дисципліна, що вивчає та розробляє теоретичні, методологічні, організаційні питання архівної, справи та її історію. Як наука архівознавство зародилося в 19 ст. на основі діяльності губернських архівних комісій, що займалися збиранням, упорядкуванням і виданням архівних документів.

Словом «архів» у Стародавній Греції називали будинки вищих урядових установ, де ухвалювалися і зберігалися важливі державні акти. В сучасній професійній лексиці поняття «архів» має два основних значення:

а) соціальна інституція (спеціалізована установа), що забезпечує потреби суспільства у ретроспективній документній інформації через архівні документи, організуючи їхнє зберігання та користування ними;

б) сукупність документів, сформованих внаслідок діяльності установ, підприємств, організацій, окремих осіб.

Трансформація знань про архіви у науку відбувалася в середині та другій половині XIX ст. Цей процес проходив майже одночасно на українських землях, які були в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Історія українського архівознавства тісно пов'язана з традиціями Києво-Могилянської академії, Університету Св. Володимира й Київської археографічної комісії (1843-1921), київської, харківської та львівської наукових історичних шкіл. Збирання давніх актів, підготовка і публікація «Архива Юго-Западной России» (1858-1914), «Актов, относящихся к истории Западной России» (1844-1853), «Жерел до історії України-Руси» (1895-1924) та ін. супроводжувалися розробленням теоретичних та методологічних питань архіві-стики. Наголос робився на джерелознавчих та археографічних аспекти архівної справи. Відпрацьовувалися методики пошуку, відбору, оцінки, описування давніх актів, принципів їх публікації, вироблявся понятійно-категоріальний апарат архівознавства. Біля витоків української архівістики стояли таки видатні вчені, як М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, О. Левицький, М. Іванишев, М. Владимирський-Буданов, В. Антонович, М. Грушевський, О. Грушевський, В. Романовський, І.Ф. Павловський.

Вагомим є внесок в українську архівістику та джерелознавство В. Антоновича. Як один з подвижників української ідеї, В. Антонович утверджував в українській історичній науці традицію документалізму. Він особисто підготував 9 томів «Архіву Південно-Західної Росії» (так офіційно називались українські землі), до яких увійшло понад 2 тис. документів і пам'яток, започаткував в Університеті Св. Володимира лекційний курс з джерелознавства, брав участь у виданні «Київської старовини», на сторінках якої оприлюднювалися архівні документи з авторськими коментарями.

Створення національної архівістики продовжив учень В. Антоновича - видатний український історик, політичний та державний діяч М. Грушевський. З його ініціативи було реформовано Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові, створено при ньому Археографічну комісію і започатковано видання «Ук-раїнсько-Руського архіву». М. Грушевський утвердив в українській історичній науці дух відповідального і поважного ставлення до джерела, прищепив своїм численним учням інтерес до пошуку і збирання джерел, залучив їх до опрацювання архівних фондів Варшави, Відня, Женеви, Москви, Санкт-Петербурга, які мали великий документальний шар джерельної інформації з історії України. Отже, другу половину XIX ст. можна розглядати як перший етап становлення і розвитку українського архівознавства, якому в XX ст. попри всі суперечності судилося сформуватися як окремій галузі знань, а згодом набути статусу наукової системи.

У XX ст. простежується кілька етапів дальшого розвитку українського архівознавства, які за хронологічними рамками співпадають з основними періодами розвитку української історичної науки, а також історії архівної справи. Рубіжною віхою другого етапу, що охоплює перші три десятиріччя, стала Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр., під час якої відродилася Українська держава, згодом знищена більшовиками. Національне державотворення дало поштовх виробленню державної політики в архівній галузі, розробленню проекту Національного архіву, офіційному заснуванню Національної бібліотеки, Української академії наук та Історичної секції в її структурі.

Зі встановленням радянської влади в Україні почалася націоналізація архівів і зрештою було проведено архівну реформу на засадах централізації. Після включення України до складу СРСР на її територію було остаточно поширено схему архівного будівництва РФСРР. Політика коренізації (або «українізації») спочатку позитивно позначилася на розвитку архівної справи і архівознавства. В цей період закладалися наукові основи створення єдиного Державного архівного фонду України, розроблялася і впроваджувалася українська архівна термінологія, вироблялася методика описування фондів, експертизи цінності документів. Помітну роль у розвитку архівної науки відігравав журнал «Архівна справа» та інші фахові видання. Важливою подією цього етапу був вихід у світ книги В. Романовського «Нариси з архівознавства: Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах» (1927), яка стала першим навчальним посібником з архівознавства. Другий етап розвитку українського архівознавства завершився згортанням політики «українізації», дедалі глибшою ідеологізацією всіх наук на принципах партійно-класового підходу і революційної доцільності використання джерел, що знайшло офіційне закріплення у листі Й. Сталіна до журналу «Пролетарская революция» (1931).

Третій етап (1930-і - початок 1950-х років) пов'язаний з остаточним утвердженням тоталітаризму в СРСР. У цей час ще більше централізовувалася архівна система, яка підпорядковувалася Наркомату внутрішніх справ, було максимально звужено доступ до архівів. Масові репресії торкнулися працівників архівної галузі, істориків та архівознавців. Остракізму і звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі» було піддано посібник «Архівознавство. Елементарний підручник» (Харків, 1932). Разом з тим створення Кабінету архівознавства при Укрцентрархіві, публікація на сторінках «Радянського архіву» та «Архіву Радянської України» статей науковців і практиків, загалом націлених на обґрунтування централізації архівної справи, її закритості, протиставляння радянської архівної системи західноєвропейським, певною мірою сприяли удосконаленню архівних технологій. У 1940-х рр. до радянської архівної системи було включено архіви західних областей України, Буковини, Бессарабії, Закарпаття, які увійшли до УРСР. Значних втрат архівна справа зазнало під час Другої світової війни. У повоєнні роки було здійснено деякі заходи щодо відбудови архівів, повернення з евакуації документальних ресурсів, кадрового оновлення галузі, що позитивно вплинуло на архівознавчі дослідження. Важливою подією було відкриття на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка кафедри архівознавства (1944), згодом - історико-архівного відділення та аспірантури. Низку актуальних проблем архівної практики та архівознавства було порушено на сторінках «Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління МВС УРСР».

З середини 1950-х років окреслився четвертий етап історії архівознавства, який тривав до розпаду СРСР. Його початок пов'язаний з хрущовською «відлигою», критикою культу особи Й. Сталіна, активізацією історичних досліджень, що не могло не позначитися на архівній системі. Залишаючись під повним партійно-державним контролем, архівна справа сформувалася в окрему галузь, якою керувало Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР (1966). Підготовка фахівців архівної справи зосереджувалася у Московському державному історико-архівному інституті, який разом зі Всесоюзним науково-дослідним інститутом документознавства та архівної справи був своєрідним «законодавцем» і центром науково-теоретичної роботи в галузі архівознавства. На цьому етапі архівознавство набуло виразнішого статусу науки і навчальної дисципліни, було опубліковано низку праць і посібників.

У 1960-1980-х роках помітно розширилася тематика архівознавчих досліджень в Україні, вийшли праці з історії, теорії і практики архівної справи, було захищено кілька кандидатських дисертацій. Посилилась увага до науково-дослідної роботи в центральних державних архівах, зріс науково-теоретичний рівень публікацій на сторінках науково-інформаційного бюлетеня «Архіви України» (з 1965 р.). На стан наукових досліджень негативно впливала обстановка авторитаризму, застою, орієнтація на суто прикладну тематику, провінціоналізм.

Проголошення у серпні 1991 р. державної незалежності України, нова хвиля національно-культурного відродження, демократизація країни, її входження у світове співтовариство започаткували п'ятий етап розвитку архівознавства, пов'язаний з потребою суспільства і держави в новому осмисленні ролі архівів, значення історико-архівознавчих, джерелознавчих та археографічних досліджень, прийняттям Закону України «Про національний архівний фонд і архівні установи» (1993, нова редакція - 2001), з реформуванням архівної системи України, її демократизацією. Важливою віхою в розвитку архівознавства стало заснування 1994 р. галузевої наукової установи. Помітними подіями в науковому житті архівів були наукові конференції «Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи» (1996), «Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921 рр.)» (1997), архівознавчі читання в Національному університеті імені Тараса Шевченка, заснування нових часописів: «Студії з архівної справи та документознавства», «Архівіст», «Константи», «Пам'ятки» та інші.

Важливі теоретико-методологічні проблеми архівознавства, особливо камеральної археографії, висвітлено в монографії Г. Боряка, де архівні фонди розглядалися як складова загальнонаціональних інформаційних ресурсів, обґрунтовувалися шляхи створення Археографічного реєстру національної спадщини України. Збагаченню знань з історії архівної освіти і науки сприяли дослідження І. Матяш. 2002 р. побачила світ фундаментальна колективна праця «Нариси історії архівної справи в Україні».

Таким чином, архівознавство є комплексною системою знань, яка, з одного боку, органічно входить в історичну науку, а з другого, - інтегрує в собі низку спеціальних знань з теорії, історії і практики архівної справи, державного будівництва, документознавства, інформаційних систем. Архівознавство має свій предмет і об'єкт дослідження, спирається на різноманітну джерельну базу, застосовує широкий спектр дослідницьких методів, тісно пов'язане з іншими науками, навчальними дисциплінами. Як самостійна навчальна дисципліна архівознавство займає важливе місце в системі підготовки не тільки професійних архівістів, але й істориків, правників, філологів, культурологів, фахівців системи державного управління.

За Конституцією України (ст. 54), «культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами». Скарбниці документальної пам'яті нації - архіви - є інформаційними системами, в яких застосовуються інформаційні технології під час опрацювання, класифікації, використання документів. Водночас архіви є установами державного управління і багатьма своїми функціями тісно пов'язані зі сферами державного життя.

Все, що пов'язане з діяльністю архівів, їхніх органів управління, називають архівною справою, під якою розуміють галузь життєдіяльності суспільства, яка охоплює наукові, культурологічні, правові й техніко-економічні умови відбору, експертизи цінності, опрацювання, зберігання архівних документів та організацію користування ними. Знання про архіви, як і самі архіви, зародилися давно, але наукового характеру вони набули в країнах Західної Європи у 18 ст., в Росії та в Україні в 19 ст. На зламі 19-20 ст. виник термін «архівістика». Спочатку його пов'язували з вивченням історії архівної справи, збиранням документів, а згодом до завдань архівістики почали відносити розроблення наукових основ організації роботи з документами, їхнього пошуку, відбору і зберігання. В 20-х роках поряд з поняттям «архівістика» дедалі частіше стали вживати термін «архівознавство», який означав не лише прикладне, але й теоретико-методологічне призначення цієї галузі знань. Оскільки архівознавство сформувалося в рамках історичної науки і виділилося в окрему галузь у процесі диференціації наук, тривалий час його відносили до «допоміжних історичних дисциплін», а починаючи з 70-х років - до спеціальних галузей історичної науки. З розширенням сфери діяльності архівів, збагаченням їхніх функцій і підвищенням ролі в державно-політичному, науково-культурному і духовному житті, архівознавство вийшло за межі галузі історичної науки і набуло статусу автономної наукової системи, тісно пов'язаної з історичною та іншими науками.

З цього означення архівознавства як наукової системи випливає його суть як навчальної дисципліни, що висвітлює й вивчає історію, теорію і практику архівної справи.

2. Предмет, об'єкт, методи і завдання архівознавства

Архівознавство - це наука, яка висвітлює політичні, науково-правові і практичні питання, організації архівних документів та робочих архівних установ.

Вивчення та розробка теоретичних, методичних і організаційних основ архівної справи займається така ще наукова дисципліна як теорія і практика архівної справи.

Ця наука є основна із наукових дисциплін, що входять в поняття архівознавство. Вона розробляє принципи і методи відбору організаційних документів, які належать архівному зберіганню. Забезпечує повне збереження матеріалів, систематизацію інформації про зміст документу та забезпечує все стороннє цих документів.

У кожній державі для збереження історичної пам'ятки, створено державний архівний фонд. Він є власністю держави і національним досягненням всього народу.

Серед галузей науки і навчальних дисциплін гуманітарного циклу, роль і значення нині яких неухильно зростає, одне з чільних місць посідає архівознавство тобто система наукових знань про архіви, архівну справу, її історію, теорію і практику.

Як кожна наука і навчальна дисципліна, архівознавство має свій предмет, об'єкт і методи дослідження.

Предметом архівознавства є тенденції та закономірності становлення й розвитку архівної справи, наукові принципи роботи з документами, експертизу їхньої цінності, класифікації, відбору для зберігання, технології опрацювання і організації користування документами. Теоретичне осмислення цих проблем, вироблення методик їхнього вирішення є головним завданням архівознавства.

Об'єктами архівознавства є система архівних установ, документальні ресурси на паперових та інших носіях, органи управління архівами, науково-дослідні заклади. Серед об'єктів архівознавства чільне місце займають комплекси архівних документів, фонди, фондів. Архівні документи відбирають, оцінюють, обліковують, описують, зберігають і використовують як інформаційний об'єкт. Об'єктом українського архівознавства є також архівна україніка, під якою розуміють документальну спадщину українського народу, що відклалася у вітчизняних і зарубіжних архівах, музеях та бібліотеках.

З пріоритетних об'єктів архівознавства випливає його основна функція - розробляти теорію і методику комплектування, обліку, зберігання документів та інформування про них.

Архівознавство стало наукою завдяки тому, що спирається на загальнонаукові і специфічні методи дослідження. Сукупність цих методів і основоположних принципів науковості, історизму, об'єктивності та всебічності становить методологічну основу архівознавства. Розглянемо докладніше основні методи та принципи архівознавчого дослідження. Його підґрунтям є загальна теорія історичного пізнання, що користується універсальними методами наукового аналізу і синтезу, які дозволяють досліджувати структуру архівного фонду, аналізувати всі його елементи, ідентифікувати документи. Водночас за допомогою синтезу роблять узагальнюючі висновки і теоретичні викладки.

Пріоритетним методом архівознавства є історичний, який разом з логічним уможливлює ґрунтовне дослідження витоків і розвитку архівної справи, виявлення основних етапів формування архівної системи, виокремлення внеску провідних архівістів в архівну науку і практику, аналіз впливу конкретно-історичних чинників на стан і характер архівної галузі.

Важливу роль відіграють ретроспективний та порівняльний методи. Перший дає змогу відштовхнутися від сьогодення і поступово зануритися у архівну минувшину, виділяючи при цьому найхарактерніші риси і тенденції для кожного етапу архівного будівництва, закономірності розвитку архівознавчої думки. Завдяки другому вдається реально порівняти нові і старі знання, архівні технології, виявити приріст наукових знань і прогресивні методики опрацювання архівних фондів, модернізацію технологій їхнього зберігання і використання.

Вивчення документів як одне з найважливіших завдань архівознавства найчастіше вдається до методів історичного джерелознавства: наукової евристики, класифікації і критики джерел, їх ідентифікації тощо.

Нині в архівознавстві застосовують методи конкретно-соціологічних досліджень, статистично-математичного опрацювання матеріалів із застосуванням комп'ютерної техніки та новітніх інформаційних технологій.

Однак жоден з названих методів не є універсальним і не може абсолютизуватися. Оптимальних результатів досягають за умови комплексного використання багатьох або й усіх методів, віддаючи перевагу тим, які найповніше відбивають специфіку дослідження, його проблематику та дослідницькі завдання.

Усі компоненти архівознавства, насамперед історія, теорія і практика архівної справи, ґрунтуються на основоположних принципах науковості, історизму, об'єктивності та всебічності. Послідовне дотримання всіх цих принципів, які є своєрідними правилами для дослідника, гарантом правдивого висвітлення будь-якої архівознавчої проблеми.

Принцип науковості застерігає від описовості, фактографічності, кон'юнктури та заідеологізованості. Не одмінною умовою успішного архівознавчого дослідження є постійне дотримання принципу історизму. Він орієнтує дослідника на необхідність ґрунтовно з'ясовувати, як і коли виникло те чи інше явище в архівній галузі, які основні етапи у своєму розвитку воно пройшло, чим стало нині або які уроки для сьогодення випливають з минулого. Саме цей принцип вимагає від дослідника глибоко вникати в конкретно-історичні умови, в яких розвивалась архівна справа, уникати будь-яких проявів модернізації історичного процесу.

Важливе значення має принцип об'єктивності. Як відомо, об'єкти джерелознавчого і архівознавчого дослідження мають об'єктивний характер, але позначені суб'єктивізмом, оскільки створені людьми. Документи, що передаються на зберігання в архіви, в т.ч. й законодавчі акти, міжнародні угоди, є продуктом діяльності чи творчості конкретної людини або групи людей. Отже, фактор суб'єктивності присутній в самому об'єкті пізнання, і це мусить враховувати дослідник. У ролі суб'єкта щодо об'єкта вивчення виступає сам дослідник, що неминуче відбивається на його оцінках подій, явищ та осіб. Досягти об'єктивності можна лише тоді, коли дослідник враховує всі точки зору на ту чи іншу подію, зіставляє їхню аргументацію, будує і доводить оптимальні версії.

Принцип об'єктивності передбачає всебічність дослідження, що має бути нормою всіх етапів пізнавання: від пошуку, відбору і вивчення джерел та літератури до реконструкції на їхній основі подій і явищ в архівній галузі. Всебічність дослідження застерігає від упереджених схем, однобічних оцінок, замовчування подій і фактів, які «не вписуються» в дослідницьку доктрину.

Слід вказати і на принцип зв'язку архівознавства як наукової системи і навчальної дисципліни з практикою архівної справи. Він має першочергове значення для прикладних досліджень з організації архівної справи, її технологій, науково-довідкової роботи архівів. Неодмінною рисою таких досліджень повинно бути наукове обґрунтування практичних рекомендацій і пропозицій, спрямованих на вдосконалення роботи архівних установ, підвищення її ефективності. У тісному зв'язку з практикою слід проводити і дослідження з історії й теорії архівного будівництва. Історіософія позитивізму орієнтує на виявлення позитивного, прогресивного у процесах та явищах минулого, узагальнення кращого досвіду, винесення уроків з минулого, застереження від повторення помилок і негативних явищ.

Крім загальних принципів архівознавства, слід враховувати специфічні принципи ведення архівної справи. Йдеться про принципи неподільності архівних фондів, доступності архівної інформації (відкритості) та інші.

З діяльністю архів, комісій пов'язані імена корифеїв історичної науки: М. Владимирського-Буданова, М. Іванишева, В. Іконникова, І. Каманіна, О. Левицького, Я. Новицького, Д. Яворницького. «Золотою добою» українського архівознавства стали 20 - поч. 30-х pp. - час становлення вітчизняної школи А. (праці М. Довнар-Запольського, М. Грушевського, О. Грушевського, П. Клименка, В. Модзалевського, Д. Багалія, В. Веретенникова, О. Водолажченко, С. Маслова, В. Міяковського, В. Романовського, П. Федоренка та ін.), створення першого в Україні наук, центру з питань архівознавства, започаткування архів, періодики. Ці успіхи не мали розвитку в наступному періоді, коли утвердився ідеологічний диктат у науці. Сучасні дослідження процесів архівної справи та розвитку архівознавства в Україні засвідчують його тенденцію до виокремлення як системи наук, знань, що вивчає історію, теорію і практику архівної справи, її правові й економічні засади, архівний менеджмент та інформаційні системи, принципи формування і використання архівного фонду, технологію зберігання та реставрації документів. Архівознавство займається описуванням, обліком, зберіганням, науковою систематизацією й класифікацією документованої інформації, розробляє види і форми науково-довідкового апарату до документів Національного архівного фонду (НАФ) України, методи і прийоми багатоаспективного використання документів. Важливим завданнями архівознавства новітньої доби є забезпечення збереженості документів НАФ України шляхом розвитку наук, досліджень фізико-хімічних властивостей носіїв інформації, засобів та умов створення ефективного страхового фонду; раціональне, адекватне суспільство потребам використання інформаційних ресурсів НАФ; створення науково-методологічних засад розробки і впровадження новітніх систем пошуку, відтворення та використання інформаційної бази; інтеграція в мережі світових автоматизованих інформаційних пошукових систем тощо. Архівознавство тісно пов'язане з іншими науками: історією, культурологією, правом, документознавством і спеціальними галузями історичної науки: джерелознавством, дипломатикою, палеографією, сфрагістикою, геральдикою, метрологією та ін. Останнім часом сформувалася чітка тенденція до зародження в надрах архівної нової наукової дисципліни на межі методології і теорії наукознавства, культурології та інформатики - архівософії, що свідчить про універсальний характер архівознавства. Вітчизняними центрами наукового дослідження у галузі архівознавства є Інтернет архівознавства НБУ ім. В. Вернадського (засновано у 1993 р.) і Української державної НДІ архівної справи та документознавства Державного комітету архівів України (засновано у 1994 р.). Ці установи тісно співпрацюють з відомими у світі центрами архівознавчих досліджень: Міжнародним інтернетом архівної науки (Марибор, Словенія), Всеросійським НДІ документознавства та архівної справи (Москва), Білорусія, НДІ документознавства та архівної справи (Мінськ), Архівною школою Міністерства науки та мистецтва в землі Гессен (Марбурґ, Німеччина) та інші.

3. Завдання архівної служби, функції архівів

Для збереження державного архівного фонду, а також для поповнення його і використання в інтересах держави та використання в інтересах народу.

Державні архіви - це спеціальні установи на які покладено у відповідності про положення державний архівний фонд, та положення про головне архівне управління та головні завдання:

- Державне збереження документів державного архівного фонду;

- Державний облік документів архівного фонду;

- Складання та розвиток науково-довідкових документів державного архівного фонду;

- Комплектування державного архівного фонду на основі експертизи цінності документів, які мають політичне, народногосподарське, наукове, соціально-культурне та історичне значення;

- Організаційно методичне керівництво і контроль за роботою відомчих архівів та організація документоведення у діловодстві;

- Використання державного архівного фонду в політичних, народногосподарських, наукових, соціально-культурних сферах, а також для забезпечення прав та законних інтересів громадян;

- Інформація в установ. порядку державного архівного фонду;

- Підбір, розстановка і виховання кадрів державного архівного фонду.

Всі ці основні завдання в державного архівного фонду внесені в законі «Про національний архівний фонд та архівні установи», положення «Про головне архівне управління».

З метою виконання завдань архіви здійснюють такі функції:

- Ведуть обмін і забезпечують збереження прийнятих в архів документів.

- Проводять експертизу цінності документів.

- Підготовлюють та в установленому порядку передають на державне зберігання документи «строкового фонду» або особливо цінні. З цією метою для збереження документів архівом здійснюється і організовується щорічне складання актів на документи постійного зберігання.

- Здійснює відбір особливо цінних документів, створює та зберігає, веде облік страхового фонду.

- Надають методичну і практичну допомогу службі діловодства у пошуку справ, що були заведені згідно з номенклатури але своєчасно не поступили на зберігання.

- Здійснює використання документів, що зберігаються в архіві.

- Інформує керівництво та працівників інших організацій про склад інших документів в архіві.

- Видає в установленому порядку документи або копії документів на тимчасове користування, а також для роботи дослідників в читальних залах.

- Виконує запити організацій та заяв громадян. Надає консультації організаціям та окремим особам по питаннях місцезнаходження документів, які необхідні для наведення архівних довідок.

- Ведуть облік використаних документів.

- Здійснюють перевірку зберігання, правильності формування справ, об'єднує відомчі та між відомчі архіви і здійснює перевірки в організаціях, які є джерелами комплектування.

- Беруть участь у розробці нормативно-методичних документів, інструкцій, положень.

- Беруть участь при проведенні заходів, про підвищення кваліфікації працівникам архіву та службі діловодства.

Архівам для виконань його завдань та функцій надається таке право:

- надавати в установленому порядку вказівки в структурних підрозділах та архівах підвідомчих організацій по питаннях, що входять в компетенцію;

- робити запити в структурні підрозділи, організації про дані, які необхідні для роботи архіву.

Зв'язок теорії і практики архівної справи з іншими науками

Коло пошукових дисциплін з якими пов'язана наука архівознавства, тому, що організація їх збереження створення науково та використання їх вимагають знань та галузей людської діяльності в результаті якої вони виникли.

Архівознавство опирається на досягнення архівоісторії, природознавства і техніки, а також джерелами і інших дисциплін (математики, фізики, хімії, документознавства, біології, інформатики, кібернетики). Ці дисципліни використовують з метою забезпечення матеріальних умов, реставрації, мініатюризації тобто мікрофільмування їх.

4. Павловський Іван Францевич як значуща особистість українського архівознавства

Якщо спробувати порівняти Івана Павловського з іншими істориками, то серед них навряд відшукаємо хоча б одну особистість, подібну до нього. Минають роки, а значущість його постаті для українського архівознавства та історіографії не зменшується, а навпаки зростає. Пояснення цього феноменального явища знаходиться в кількох вимірах, і серед найважливіших є: витончене поцінування ним документів про тло історії, на основі якого вибудовується міцний підмурівок його концепції регіональної історії України. Без його навдивовижу ретельно опрацьованих архівних даних не обходиться жодний історик, який займається дослідженням ХІХ ст. Кількість укладених ним довідників і словників, написаних праць і опублікованих документів з історії Полтавського краю вражає сучасників. Й мимоволі поставимо собі питання, чи були межі його працездатності, віри і переконання у важливості своєї праці? Зібрані та опубліковані ним дані, факти, цифри, документи почасти спроможні замінити сьогодні архіви, знищені в ході невблаганних військових дій на території Полтавщини. Лише окреслені ним свого часу наукові проблеми стають нині такими, яким присвячуються окремі книжки, статті, поглиблені наукові розвідки. А деякі з них, скажімо, з історії дворянства, українські історики так і не наважуються почати ґрунтовно вивчати, тоді як І. Ф. Павловський підготував про це двотомну працю.

Його внесок в архівну справу поціновується нами ще й тому, що вже в немолодому віці він, відгукуючись на важливі потреби часу, активно включається в обговорення й напрацювання конкретних і важливих пропозицій, котрі сприяли виробленню нової поліархівної справи і в Російській імперії, і в молодій Українській державі. Суть її полягала в тому, аби визначитися, в який спосіб мобілізувати державні інституції, широку громадськість на збереження архівів, як виховати в суспільстві повагу до історичних надбань.

Свій шлях у професію історика він, уродженець Калузької губернії (батьки переселилися до Полтавської губернії 1854 р.), розпочав традиційно для своєї доби. Після завершення навчання в Полтавській гімназії 1870 р. обрав історико-філологічний факультет Університету св. Володимира у Києві. Закінчив його успішно, із званням кандидата, й відразу почав працювати в Полтавському кадетському корпусі. Й відтоді «прикипів» до Полтави, став її незрадливим літописцем, творив її культурне середовище, знайомлячи читачів з історією краю, його найкращими людьми.

З позицій сьогоднішнього дня, коли ми знаємо, як розвивалися події на межі двох попередніх століть з їх жахливими наслідками для України, можна стверджувати, що його історіописання, можливо, було дещо провінційним, що автор сповідував позитивістську теорію історичного знання без глибокого аналізу його внутрішньої логіки, був проурядовим, офіційним істориком і т. ін. та як інакше? На його дослідженнях, викладача військового навчального закладу, в якому він прослужив близько сорока років, не могла не відбитися військова ментальність - осмислення історії в прямолінійних судженнях, фактологія, об'єктивізація та незаперечність подієвого плину часу. Його важко розглядати у контексті українського національного осмислення історії, як і те, що йому, синові робітника залізничних майстерень, вдалося отримати вищу освіту, стати викладачем. Його викладацька діяльність в кадетському корпусі високо цінувалася владою - він отримував постійні заохочування численними орденами і чинами, і врешті 1903 р. йому було присвоєне дворянське звання. однак у площині регіональної історії він досягнув неможливого, зібравши численні факти, впорядкувавши та видрукувавши їх як окремими книжками, так і публікаціями в багатьох періодичних виданнях. І його Полтавщина стала відомою і знаною на всю Російську імперію, з власною історією та людьми, яких він зробив окрасою та гордістю краю. Його спосіб укладання регіональних словників і довідників був підхоплений і раціонально розвинутий та навіть більше - удосконалений і продовжений у працях Петра Ротача та Івана Бутича.

Як справжній інтелігент-різночинець він вважав для себе благородною справою сприяти отриманню освіти та досягненню культурного розвитку людьми з інших соціальних прошарків, які через бідність не могли знати і розуміти історію, а тому досить активно включився в читання публічних лекцій. Починаючи з 1890-х років, він брав участь у загально громадській програмі народних читань, в організації суботніх, недільних та вечірніх класів і курсів.

Коли історики почали об'єднуватися навколо принципів збереження архівних матеріалів, голос Івана Францевича прозвучав впевнено і вимогливо. Він з ентузіазмом підхопив ідею заснування губернських архівних комісій з наданням їм статусу державних інституцій, відповідальних за збереження архівів для прийдешніх поколінь. Його перу належить один із проектів заснування Полтавської губернської вченої архівної комісії (1903 р.). Він підтримав її створення необхідними практичними заходами, став правителем та скарбником її праць, до кінця життя обіймав посаду члена редакційної комісії. Його рукою були зредаговані усі випуски її «трудов» (1903-1919 рр.). І. Ф. Павловський почав практикувати публікацію на сторінках цього наукового видання щорічних звітів для громадськості як про обсяг наукової роботи членів Комісії, так і про витрати коштів, демонструючи в такий спосіб високу відповідальність за покладену на себе роботу.

Як знаний фахівець, багато часу І. Ф. Павловський віддавав вивченню описів діловодних документів тих державних установ, якими опікувалася Комісія. А вони надсилалися не лише з Полтавської губернії, а й з інших, зокрема Харківської та Подільської. тут важливо було оцінити описи діловодних документів з позицій майбутнього, аби з дотриманням певних вимог залишати справи на архівне зберігання, задовольняючи інтереси прийдешніх поколінь істориків. А це завдання було не з легких, враховуючи природне зіткнення різних інтересів і непрогнозованість запитів на історичну інформацію архівного походження в майбутньому.

Вчений схвально поставився до урядового проекту про охорону пам'яток старовини, створеного в Міністерстві внутрішніх справ. Навколо нього об'єдналися любителі історії - О. Мальцев, Л. Падалка, В. Щепотьєв, А. Рікман, М. Астряб - і разом вони створили атмосферу зацікавленості історичним минулим і відповідальності за його майбутнє. Як член урядової комісії для збирання відомостей про архіви, створеної на базі Російського історичного товариства, він продумав і добре організував дослідження місцевих архівів та підготував брошурку «описание архивов Полтавской губернии» (Полтава, 1915). Для збору інформації запропоновано три різних листки-запитальники з відповідним формуляром для архівів міст, церков, волосних правлінь. До вивчення архівів та заповнення листків залучалося духовенство, земські начальники, директори та вчителі середніх навчальних закладів.

На основі одержаних півтори тисячі листків опубліковано одне з найкращих в Російській імперії і перше в українських губерніях описання архівів, в якому зазначався ступінь збереження архіву, місце та умови зберігання, а також повідомлялося про передачу до інших архівосховищ та вказувалося, коли і які частини діловодних справ не збереглися через пожежі, базарний продаж, розкрадання, недогляд тощо. окремо йшлося про інформативні можливості архівних джерел для вивчення соціальних структур, державних установ та для висвітлення найдавніших історичних подій в краї. У результаті копіткої праці було зібрано не лише найповнішу інформацію про архіви, а й донесено до найширшого загалу їх надзвичайно важливе значення для дослідження історії. Закономірно, що саме І. Ф. Павловський взяв участь у з'їзді представників учених архівних комісій 1914 р. в Санкт-Петербурзі, запропонувавши закріпити за архівними комісіями право контролювати збереження документів у відомчих архівах державних установ. Ця пропозиція стала значною віхою в розвитку державного регулювання архівної справи. Більшовицький лад Іван Павловський сприймав не схвально, як і більшість людей з його оточення. та й чи могло бути інакше, коли нова влада не здатна була оцінити значення архівів, і йому ледь вдалося зберегти від фізичного знищення діловодний архів Полтавського губернського правління, той архів, який ним свого часу було описано та проаналізовано на предмет цінності для вивчення історичного минулого Полтавщини.

Особистий архів І. Ф Павловського, що зберігається в Центральному державному історичному архіві м. Києва (ф. 267, 108 справ), суттєво доповнює характеристику історика та його творчості. Проте найбільшу цінність становлять копії тих документів, які свого часу він збирав і не до кінця використав у своїх працях, зокрема Яготинський архів князя М.Г. Рєпніна, який було вивезено до Санкт-Петербургу, та матеріали фондів, що були знищені в роки Другої світової війни окремо слід згадати про щоденник Осипа Бодянського.

Іван Францевич Павловський заслуговує на нашу вдячну пам'ять і шанобливе ставлення не лише за все ним зроблене, а й тому, що своїм благородним внеском в науку він так чи інакше спонукає нас до важливих роздумів, серед яких найголовніший - в чому полягає наше завдання, аби підхопити естафету Івана Павловського та його сучасників.

Висновки

Отже, розглянувши поняття архівознавства, можна зробити узагальнюючі висновки:

Архівознавство - це комплексна система знань, що вивчає історію, теорію і практику архівної справи, її правові та економічні засади.

Предметом архівознавства як наукової системи є тенденції та закономірності становлення й розвитку архівної справи, наукові засади експертизи цінності документів, організації документів Національного архівного фонду, архівного описування, створення довідкового апарату, зберігання та використання відомостей, що містяться в архівних документах.

Об'єкт архівознавства складають Національний архівний фонд та система архівних установ.

У теоретичному осмисленні проблем, пов'язаних із предметом та об'єктом архівознавства, виробленням методів їх вирішення полягає головне завдання архівознавства.

Архівознавство як наукова система і навчальна дисципліна тісно пов'язане з практикою архівної справи. Воно має першочергове значення для прикладних досліджень, неодмінною рисою яких повинно бути наукове обґрунтування практичних рекомендацій і пропозицій, спрямованих на вдосконалення роботи архівних установ, підвищення її ефективності. У тісному зв'язку з практикою проводяться і дослідження з історії й теорії архівного будівництва.

Архівознавство має багату й різноманітну джерельну базу, що охоплює загальноісторичні та спеціальні архівознавчі джерела. Основний масив їх складають історичні джерела, які набувають архівознавчого характеру внаслідок специфіки пізнання. Класифікацію писемних архівознавчих джерел проводять за критеріями, прийнятими у сучасному історичному джерелознавстві.

До першої групи джерел належать нормативні акти та інші документи державних органів, політичних партій, громадських і релігійних організацій, творчих спілок, пов'язані із заснуванням архівів, визначенням їх профілю і структури. До цієї групи належать документи органів управління архівною справою, адміністрації архівів.

Другу групу складають твори, промови, виступи державних і громадських діячів з питань архівної політики, діяльності архівних установ та праці відповідальних працівників архівної галузі всіх рівнів, які містять інформацію про реалізацію архівної політики, діяльність відповідних установ.

Третю групу становлять так звані масові джерела, насамперед матеріали преси, періодики. Серед них пріоритетними є матеріали архівної періодики, зокрема журналів «Архівна справа» (1926-1931), «Радянський архів» (1931), «Архів Радянської України» (1932-1933), «Бюлетень Центрального архівного управління УРСР», «Архіви України» (з 1965 р.), «Студії з архівної справи та документознавства» (з 1996 р.) та ін. Інформація, вміщена на сторінках історичної та архівної періодики про досвід роботи архівних установ, нові надходження до архівів, підготовку архівістів, спорудження архівосховищ і архівних комплексів, є джерелом для дослідження історії та організації архівної справи.

До четвертої групи джерел належать інструктивні та довідково-інформаційні матеріали, підготовлені архівними установами - службові інструкції, правила, путівники, довідники та інші, які дають цінну інформацію щодо технології архівної роботи. З певною мірою умовності до цієї групи можна віднести самі архівні фонди, облікову документацію, акти експертизи, каталоги і тематичні картотеки, програмне забезпечення інформаційних систем тощо.

Джерельне значення мають і наукові праці з історії, теорії та організації архівної справи, матеріали науково-практичних конференцій. Це п'ята група джерел, які є насамперед історіографічним джерелом архівознавства.

Як окрему, шосту, групу виділяють мемуари, спогади, щоденники і листування істориків, архівознавців, архівістів. Так, збереглися спогади М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, В. Романовського та ін. істориків, епістолярій видатних архівознавців.

Комплексно використовуючи джерела всіх указаних груп, архівознавство збагачується новими знаннями, узагальненнями, теоретичними положеннями, поповнюється маловідомими фактами з історії та практики архівної справи.

Архівознавство, що є порівняно молодою наукою, має широку історіографію, її можна трактувати як галузь знань про історію і закономірності розвитку архівознавчих досліджень, еволюцію принципів та повноту дослідження проблем архівної справи.

Вагомим є внесок в українську архівістику та джерелознавство І.Ф. Павловського. Його внесок в архівну справу сприяв виробленню нової поліархівної справи і в Російській імперії, і в молодій Українській державі. Суть її полягала в тому, аби визначитися, в який спосіб мобілізувати державні інституції, широку громадськість на збереження архівів, як виховати в суспільстві повагу до історичних надбань.

Таким чином, архівознавство є комплексною системою знань, яка, з одного боку, органічно входить в історичну науку, а з другого, - інтегрує в собі низку спеціальних знань з теорії, історії і практики архівної справи, державного будівництва, документознавства, інформаційних систем.

Архівознавство має свій предмет і об'єкт дослідження, спирається на різноманітну джерельну базу, застосовує широкий спектр дослідницьких методів, тісно пов'язане з іншими науками, навчальними дисциплінами. Як самостійна навчальна дисципліна архівознавство займає важливе місце в системі підготовки не тільки професійних архівістів, але й істориків, правників, філологів, культурологів, фахівців системи державного управління.

Перелік літератури

1. Репина Л.П. Историческое сознание в пространстве культуры: проблемы и перспективы исследования // Время - История - Память: проблемы исторического сознания / под ред. Л.П. Репиной. - М.: ИВИ РАН, 2007. - С. 3-14.

2. Колесник І.І. Українська історіографія XVIIІ - початок ХІХ століття. - К., 2000. - С. 35-36.

3. Новохатський К. Передмова // Архівістика: термінолог. словник / авт.-упоряд.: К.Є. Новохатський (кер. авт. кол.), К.Т. Селіверстова (заст. кер.), Н.І. Гончарова [та ін.]. - К., 1998. - С. 3-4.

4. Архівістика: термінологічний словник / Голов. архів. упр. при Кабінеті Міністрів України, УДНДІАСД; авт.-упоряд.: К.Є. Новохатський (кер. авт. кол.), К.Т. Селіверстова (заст. кер.), Н.І. Гончарова [та ін.]. - К., 1998. - 105 с.

5. Українська архівна енциклопедія / Держкомархів України, УНДІАСД; редкол.: І.Б. Матяш (голова) та ін. - К., 2008. - С. 680.

6. Матяш І. Б. Методологічні засади й понятійний апарат архівознавства // Укр. іст. журн. - 2009. - №2. - С. 127.

7. Зашкільняк Л.О. Методологія історії: проблеми розвитку // Історична наука на порозі ХХІ століття: підсумки та перспективи: матеріали Всеукр. наук. конф. - Харків, 1995. - С. 40.

8. Карамишева Н.В. Логіка (теоретична і прикладна): навч. посіб. - К., 2011. - С. 103-111.

9. Мітюков О.Г. Радянське архівне будівництво (1917-1973). К., 1975. - С. 58-74

Размещено на Allbest.ru