Види та інфраструктура інноваційної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет харчових технологій

Кафедра готельного та туристичного бізнесу

Стаття

з дисципліни "Інновaційний менеджмент"

на тему: "Види та інфраструктура інноваційної діяльності"

Підготувала студентка

ГРС 5-3

Миколаєць Тетяна

Київ 2012

Світові тенденції переходу до постіндустріального розвитку останнім часом зумовлюють необхідність побудови економіки, заснованої на знаннях, основою якої є національні та регіональні інноваційні системи. Якщо в зарубіжних країнах процес зміни економічної формації з ринкової на інноваційну відбувався еволюційно, протягом останніх 50 років, то в Україні розвиток таких подій носив стихійний характер.

Інфраструктура є однією з ключових підсистем регіональної інноваційної системи, яка забезпечує необхідну взаємодію між рештою елементів, і сприяє ефективній побудові економіки, заснованої на знаннях.

Процес створення та розвитку інноваційної інфраструктури в регіонах протікає нерівномірно в силу різних причин. З одного боку, диференціація регіонів за рівнем соціально-економічного розвитку обумовлює різні стартові можливості для функціонування інноваційної системи, що позначається на результатах діяльності інфраструктури. З іншого боку, брак досвіду, запозичення західних методик (без належної адаптації), які не завжди ефективні, а також відсутність комплексного підходу до організації діяльності інфраструктури на рівні державної влади найчастіше є значними перешкодами для розвитку подібних організацій.

Постановка задачі. Вивчення зарубіжного досвіду діяльності різних об'єктів інноваційної інфраструктури є необхідним, тому що в більшості розвинених країн світу процес переходу до інноваційної економіки почався досить давно. Це свідчить про значний накопичений досвід, вивчення якого дозволить використовувати у вітчизняній практиці позитивні приклади і уникати помилок, з якими зіткнулися інші держави.

У силу значної диференціації підходів до формування національних інноваційних систем в різних країнах світу застосування узагальненого методу аналізу діяльності об'єктів інфраструктури є досить проблематичним, але можливим - при свідомому використанні ряду припущень. Перш ніж перейти до детального аналізу, необхідно сформувати максимально повну структуру об'єктів інноваційної інфраструктури зарубіжних країн з метою виявлення конкретного кола дослідження (див. табл. 1).

Табл. 1. Види об'єктів інноваційної інфраструктури, що існують за кордоном

Необхідно врахувати, що при аналізі об'єктів інноваційної інфраструктури зарубіжних країн (див. табл. 1) відзначається збіг функцій по багатьом видам організацій, що обумовлено місцевим законодавством і об'єктивними історичними передумовами їхнього формування, а також реалізованої інноваційної політикою. Так, наприклад, функції наукового та технологічного парків Швеції відповідають функціям бізнес-інкубаторів США, тоді як офіси комерціалізації технологій різних країн часто здійснюють ту ж діяльність, що і центри трансферу, а також інноваційно-технологічні центри в інших державах. Відповідно, при конкретизації досвіду окремої країни необхідно враховувати її специфіку і розглядати ту структуру і ті повноваження, якими наділені різні об'єкти інноваційної інфраструктури саме в даній державі.

Вивчення досвіду розвитку інфраструктури іноземних держав необхідно починати з виявлення основних етапів її створення. Так, при аналізі ретроспективи формування зарубіжної системи інноваційної інфраструктури можна виділити кілька етапів, не пов'язаних один з одним, що виникають в окремо взятих країнах і націлених на вирішення різних завдань:

1. Початок технопаркам було покладено в США у 50-х рр.. минулого століття, коли був організований науковий парк Стенфордського університету (штат Каліфорнія). Університет знайшов застосування порожній ділянці землі, яка знаходилась в його володінні. Земля і приміщення стали здавати в оренду автономним малим підприємствам і чинним компаніям, які бурхливо розвивались за рахунок військових замовлень федерального уряду, для розміщення ними своїх підрозділів, що працювали в області високих технологій. Фірми, що орендували землю, мали тісні робочі контакти з університетом. Спочатку кількість технопарків у США зростала повільно. У 80-і роки технопарки в США стали з'являтися один за іншим. На 2002 р. в США налічувалось більше 160 технопарків (понад 30% від загального числа технопарків в світі). інфраструктура інноваційний регіональний економіка

2. В той же час в кінці 50-х рр.. в Європі були вперше створені бізнес-інкубатори, переважно у депресивних регіонах, де спостерігалися промислові кризи, що призводило до масового безробіття. З метою створення нових робочих місць, а також структурної перебудови економіки території та виведення її з колапсу, регіональні органи влади створювали штучні поселення, де підприємцям надавалася можливість пільгового ведення бізнесу у формі безкоштовних площ, доступу до ресурсів, а також всі необхідні послуги з управління бізнесом.

Поступово, у міру усвідомлення владою необхідності переорієнтації економіки в бік інноваційного розвитку, з кінця 70-х рр.. в США та інших країнах світу бізнес-інкубатори стали розглядатися як інструмент для поліпшення регіональної і національної конкурентоспроможності, в стінах яких стали з'являтися інноваційні та технологічно-орієнтовані фірми.

У середині 80-х рр.. стався зсув до зближення бізнес-інкубаторів з системою вищої освіти та державними науковими організаціями з метою використання потужного потенціалу, накопиченого в стінах подібних установ, і комерціалізації наукових розробок.

З середини 90-х років подібна модель бізнес-інкубаторів трансформувалася в схему технологічних інкубаторів. Їх стали створювати на територіях технопарків поблизу університетів та наукових організаціях і "вирощувати" високотехнологічні компанії, в рамках певних індустріальних і технологічних кластерів. Таких як біотехнології, інформаційні технології, електротехнічні технології і т. д. Вже в 1996 р. тільки на території США існувало більше 600 бізнес-інкубаторів.

Таким чином, в більшості європейських країн, а також у США, Японії, Південній Кореї формування інноваційної інфраструктури стало результатом реакції влади на необхідність переорієнтації економіки на інноваційний шлях розвитку з метою прискорення економічного зростання регіонів за рахунок підтримки малого наукомісткого підприємництва.

Аналізуючи склад об'єктів інноваційної інфраструктури різних країн світу, можна з упевненістю сказати, що певний набір подібних організацій відповідає основним стадіям інноваційної ланцюжка (від ідеї до реалізації кінцевого продукту на ринку) як на рівні регіонів, так і в масштабах всієї країни в цілому. Так, в таких країнах як Фінляндія, США, Японія, Швеція, Німеччина інфраструктура представлена повним спектром організацій:

- наукові і дослідницькі парки, які здійснюють функції ведення наукових досліджень, відбору комерційно перспективних проектів, формування команди, здатної даний проект довести до готового продукту;

- технологічні парки, займаються комерціалізацією розроблених технологій;

- бізнес-інкубатори, що надають приміщення, а також доступ до ресурсів новостворених малих наукомістких підприємств.

Практично всі організації інфраструктури провідних світових держав надають різні послуги початківцям і компаніям, що розвиваються, з метою зміцнення їх життєстійкості, а також підвищення їх конкурентоспроможності на ринку. Можна зробити висновок, що метою створення організацій інфраструктури є не тільки реалізація повного інноваційного циклу на певній території, але й сприяння розвитку бізнесу на різних стадіях його життєвого циклу.

Відсутність певних видів організацій інноваційної інфраструктури в таких країнах, як Чехія, Словенія, Болгарія, Корея, Італія свідчить про стадії формування подібної системи в перерахованих державах. Так як активний розвиток подібна діяльність в цих державах отримала лише на початку 90-х рр., вона і не пройшла всі ті етапи еволюції, які пройшла інноваційна інфраструктура передових у цьому відношенні країн.

Аналіз цілей і завдань організацій інфраструктури регіонів різних країн показав, що більшість з них можна класифікувати таким чином:

1. Створення додаткових робочих місць (див. табл. 2). Подібну місію організацій інфраструктури ставлять органи влади переважно в таких країнах, як Чехія, Фінляндія, США.

Оскільки спочатку інноваційна інфраструктура була орієнтована на створення робочих місць в будь-якій сфері промисловості, то ця дана задача залишається актуальною, незважаючи на трансформацію функції інфраструктури в сприяння інноваційному розвитку регіону.

Подібна задача реалізується відносно успішно, згідно з даними опитування, проведеного Стратегічним і дослідницьким центром Великобританії на замовлення Європейської комісії серед усіх організацій інфраструктури Європи (див. табл. 2).

Табл. 2. Кількість створюваних робочих місць у бізнес-інкубаторах європейських країн

2. Структурні зміни в економіці регіону. Це завдання стоїть перед інфраструктурою регіонів таких країн, як Німеччина, Японія, Латвія, Чехія.

У Європі та інших країнах досі актуальна задача побудови інноваційної економіки. Відповідно, основним виробничим ресурсом, що формує конкурентну перевагу, є знання. Звідси випливає, що збільшення частки наукоємного підприємництва (яке генерує і трансформує знання) в загальному обсязі валового регіонального продукту та валового внутрішнього продукту спричинить позитивні структурні зміни в економіці, як регіону, так і країни в цілому. Оскільки організації інфраструктури є інструментом, сприяє створенню і активному розвитку суб'єктів малого наукоємного підприємництва, вони безпосередньо сприяють зміні питомої ваги наукоємного виробництва в загальному обсязі виробленої продукції та послуг.

Так, наприклад, створення в штаті Джорджія (США) в 1980 р. Центру розвитку сучасних технологій стало частиною регіональної політики щодо стимулювання промисловості до розвитку в нових технологічних секторах, як реакція на посилення на місцевому ринку закордонних конкурентів.

За даними Європейського статистичного дослідження вже в 1996 р. частка продукції, виробленої інноваційними компаніями, дорівнювала 32% у загальному обсязі промислового виробництва по країнах ЄС.

3. Сприяння розвитку малого підприємництва регіонів. Подібним чином сформульоване одне з основних пріоритетних завдань розвитку інфраструктури регіонів для Італії, Чехії, Швеції, Словенії, Болгарії, Фінляндії, Південної Кореї.

Мале підприємництво являє собою домінуючу форму організації бізнесу в світі та є основним джерелом економічного розвитку, інноваційності і гнучкості. Охоплюючи понад 95% усіх виробничих підприємств і ще більшу частку підприємств сфери послуг, генеруючи 2/3 робочих місць, малі підприємства є основним джерелом створення нових робочих місць. У 2003 р. 99,8% підприємств у розширеному ЄС - це середні підприємства (менше 250 зайнятих). Малі підприємства (менше 50 чоловік) складали щонайменше 95% від загальної кількості виробничих підприємств. В Італії їх 99%; 80% - у США, Ірландії та Словаччини. Виробничі підприємства з кількістю зайнятих 100 і більше чоловік становлять від 1 до 4% всіх виробничих підприємств в країнах ОЕСР, за винятком Словаччини, Ірландії та США, де їх частка відповідно становить 10, 9 і 7%. Лідерами останніх років серед країн ОЕСР по зростанню кількості об'єктів малого підприємництва є Швеція, Австрія, Нова Зеландія, Іспанія.

4. Скорочення розриву між бізнесом, наукою і освітою в формі комерціалізації університетських наукових розробок. Подібною проблемою стурбовані в регіонах таких країн, як США, Південна Корея та Чехія.

Вперше подібна задача була сформульована в США, при створенні першого технопарку. Вже тоді стало очевидним, що потужний науковий потенціал, сконцентрований в університетах і наукових організаціях, може стати основою для більш інтенсивного розвитку нового виду бізнесу - наукомісткого підприємництва. Для цього необхідно за допомогою методів державного регулювання простимулювати активну участь уже існуючого підприємництва.

Наприклад, практично половина з 4 000 фірм, створених німецьким бізнес-інкубатором з 1990 р., є університетськими компаніями, які використовують університетські наукові розробки.

На 2003 р. середній щорічний дохід Массачусетського технологічного інституту від комерціалізації технологій становив 483 млн. дол.. США на рік. Це далеко не поодинокі приклади ефективної організації комерціалізації технологій і розробок університетів у світі.

5. Поліпшення добробуту суспільства. Японія і Китай вважають це одним із пріоритетів при розвитку організації інфраструктури територій, оскільки активне зростання економіки регіонів і країни безпосередньо пов'язаний з поліпшенням добробуту суспільства.

Одним з важливих аспектів при вивченні світового досвіду функціонування об'єктів інфраструктури є аналіз джерел фінансування їх діяльності, оскільки це безпосередньо демонструє як зацікавленість бізнесу в розвитку подібних структур, так і ступінь державно втручання.

За видами джерел фінансування організації інфраструктури зарубіжних країн діляться на:

- прибуткові (існують за рахунок доходів від надання послуг та орендної плати);

- неприбуткові (існують за рахунок державних і приватних інвестицій).

Як показав аналіз практики функціонування зарубіжних бізнес-інкубаторів, близько 77% від всіх подібних установ у Європі не є самоокупними, тобто залежать від державного фінансування. Причому держава покриває як початкові (так звані незворотні) інвестиції, так і поточні витрати на функціонування. Що стосується міждержавного аналізу, то, наприклад, в Італії відсоток прибуткових бізнес-інкубаторів досить високий (38%), у Франції кількість підприємств, що знаходяться на самофінансуванні, лише 18%. Виняток складає Великобританія, де практично всі організації інфраструктури підтримуються приватним сектором і зосереджені на прямому трансфер технологій. Розглянемо структуру фінансування європейських організацій інфраструктури (див. табл. 3).

Табл. 3. Структура джерел фінансування організацій інфраструктури в країнах ЄС

Таким чином, можна відзначити, що велика частина організацій інфраструктури за кордоном є неприбуткової. Про це свідчать дані європейської статистики, причому переважна частка як первинних, так і поточних витрат, покривається за рахунок бюджетного фінансування, і рівень самоокупності різниться в залежності від виду та цілей подібних установ. Це говорить не стільки про неефективне функціонування об'єктів інфраструктури, скільки про високу значущість з точки зору органів влади подібних організацій для інноваційної системи окремих регіонів і країни в цілому.

Можна окремо виділити досвід функціонування організацій інфраструктури таких країн, як Японія і Китай, оскільки заходи державної політики даних держав значно відрізняються від форм, що використовуються в європейських державах.

Так, для Китаю особливе значення має останній 20-річний період проведення політики реформ, коли в різних областях науки і техніки країни були досягнуті великі успіхи. У березні 1986 р. урядом Китаю була затверджена Державна Програма розвитку високої науки і техніки "Програма 863".

Одним з напрямків Програми стало створення зон розвитку нових і високих технологій. Їх основне призначення - стимулювання високотехнологічних виробництв та просування продукції на ринок, в тому числі і зовнішній, залучення в країну зарубіжних інвестицій і передових технологій, а також створення сприятливих умов для комерціалізації науково-технічних досягнень. Поставлені перед зонами розвитку завдання реалізуються у формі створення бізнес-інкубаторів та доведення НДДКР до стадії дослідного зразка з подальшим виробництвом на власній промисловій базі.

В даний час в Китаї налічується більше 120 зон освоєння нових і високих технологій різного рівня, серед них 53 державного призначення. У 1996 р. загальний дохід в цих зонах вже становив 230 млрд. юанів, промислової продукції було вироблено на суму 210 млрд. юанів, податкові надходження до держбюджету становили 24 млрд. юанів. Надходження від експорту продукції становили понад 4 млрд. дол. США.

В Японії з середини 1980-х рр.. реалізується одна з найбільш амбітних програм одночасного розвитку багатьох регіонів - програма "Технополіс".

В основі програми "Технополіс" лежить процес взаємодії і партнерства між бізнесом, університетами, місцевою владою. Технополіси розміщені по всій території Японії для того, щоб перенести процеси економічного розвитку з перенаселеного мегаполісу Токіо-Осака в інші райони Японії. Ці міста мають все необхідне для розвитку науки, освіти, культури, що дозволяє залучати до них нові компанії в найважливіших для майбутнього країни галузях - електроніці, біотехнологіях, виробництві нових матеріалів, кераміці, робототехніці, розробці програмного забезпечення і т. д. У рамках програми на всій території Японії діє більше 25 технополісів.

В рамках технополісів відбувається співвіднесення і зближення стратегічних напрямків розвитку науки на національному рівні, програм регіонального розвитку і підприємницької активності на рівні власне технополісу.

Зробимо висновки щодо зарубіжного досвіду функціонування і розвитку організацій інфраструктури, які згодом можна використовувати при вдосконаленні регіональної політики територій в області формування і оцінки діяльності об'єктів інфраструктури:

1. Органи управління високо цінують значимість даного елемента в регіональній і національній інноваційних системах.

2. Основними функціями подібних установ є:

- реалізація повного інноваційного циклу в масштабах регіону через генерацію і поширення нових знань;

- активне сприяння розвитку бізнесу на різних етапах його життєвого циклу.

3. Номенклатура, а також спектр цілей і завдань організацій інфраструктури досить широкі, починаючи від комерціалізації технологій, розроблених у НДІ та освітніх установах, і закінчуючи зростанням економічного добробуту населення регіонів.

4. Розрізнені об'єкти інфраструктури являють собою систему, що спрямована на дуже важливі для регіону завдання, що відображається на заходах державної та регіональної політики, здійснюваної зарубіжними країнами.

5. Існуючі тенденції в галузі функціонування об'єктів інфраструктури свідчать про укрупнення даних організацій у формі створення спеціальних зон (що відрізняються один від одного за видами і цілям), в залежності від потреби країни або регіону.

Список використаних джерел

1. Закон України Про інноваційну діяльність вiд 04.07.2002 № 40-IV).

2. Методичні рекомендації щодо формування та реалізації регіональних програм розвитку малого підприємництва

3. Инновационный дайджест. Национальный информационно-аналитический центр по мониторингу инновационной инфраструктуры научно-технической деятельности и региональных инновационных систем (НИАЦ МИИРИС), 18 - 24 декабря 2006 г.

4. Т.А. Исмаилов, Р.С. Гамидов. Инновацонная экономика - стратегическое направление развития России в XXI веке./ Ж. "Інновации", № 1, 2003.

5. Арзамасцев Н.В., Продвижение на рынок наукоемкой продукции - основная задача государственной инновационной политики.

7. Международная ассоциация научных парков

8. Технопарки как инструмент интенсификации развития производства. Понятие, функции и задачи технопарков.

9. Александр Гостев, Сергей Сенинский. Развитие и концепция создания технологических парков.

10. Татьяна Гусєва. Цель создания технопарков.

11. І.Ю. Матюшенко. Перспективи створення національної інноваційної системи в Україні. Материалы I Международного инновационного форума сотдружества назависимых государств. (10-16 сентября 2006 года, г. Алушта).

12. Ф.Ф. Пащенко, И.С. Дургарян. Инновационные центры и технопарковые структуры.

Размещено на Allbest.ru