Процес управління підприємством

Размещено на http://www.allbest.ru/

5

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Реферат на тему:

«Процес управління підприємством»

Вінниця-2012

Зміст

Вступ

1. Сутність процесу управління підприємством

2. Функції управління, їх характеристика

3. Методи і моделі управління підприємством

4. Принципи формування ефективної виробничої структури підприємства та шляхи її удосконалення

Висновки та пропозиції

Список використаних джерел

Вступ

Із зростанням масштабів суспільного виробництва, поглибленням суспільного поділу праці зростає роль системи управління економікою. Така система являє собою свідомо організаційний, цілеспрямований і активний вплив різних суб'єктів управління на процес розвитку та функціонування суспільного способу виробництва, окремих його ланок. Ядром системи управління є цілеспрямований вплив на потреби, інтереси та цілі окремих індивідів, колективів людей, цілих верств і прошарків в інтересах досягнення поставленої мети.

Управління, яке (в широкому розумінні) є діяльністю, спрямованою на координацію роботи інших людей (трудових колективів), також є складною системою. Диференціація та координація управлінської праці, формування рівнів управління здійснюються за допомогою вертикального поділу праці.

Підприємства різняться між собою за розмірами, сферами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте всі вони як системи мають і певні спільні характеристики (загальні риси), з-поміж яких передовсім треба назвати функції управління -- об'єктивно зумовлені загальні напрями або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці.

Елементами організаційної структури управління є різні управлінські ланки, діяльність яких регламентується окремими положеннями. В сучасних умовах виділяють такі шість основних організаційних структур управління: 1) лінійна; 2) функціональна; 3) лінійно-функціональна; 4) програмно-цільова; 5) дивізіональна; 6) матрична.

За лінійної структури процес управління здійснюється у взаємовідносинах між начальником і підлеглими за ієрархічною структурою згори донизу. Структура управління дуже складна, вона повільно реагує на внутрішні й зовнішні зміни (зокрема на зміну кон'юнктури), не враховує новаторського ризику підприємця, оскільки керівники підрозділів не можуть прийняти самостійно рішення.

1. Сутність процесу управління підприємством

управління підприємство повноваження

Згідно з основним положеннями теорії систем будь-який об'єкт, явище чи процес (включаючи підприємство) можна розглядати як систему. Під системою розуміють сукупність взаємозв'язаних в одне ціле елементів. Елемент системи - це частина цілого, яка в процесі аналізу не підлягає поділу на складові. Отже, будь-яка система:

по-перше, складається з двох або більшої кількості елементів;

по-друге, кожний елемент системи має властиві лише йому якості;

по-третє, між елементами системи існують зв'язки, за допомогою яких вони впливають один на одного;

по-четверте, система не може існувати поза часом і простором. Система має часову сутність (її склад може бути визначений у кожний даний момент), а також свої межі на навколишнє середовище.

Перша особливість підприємства, як системи, полягає в тім, що підприємство - це відкрита система, яка може існувати лише за умови активної взаємодії з навколишнім середовищем. Воно вибирає із проміжного та загального зовнішнього середовища основні фактори виробництва і, перетворюючи їх на продукцію (товари, послуги і інформацію) та відходи, передає знов у зовнішнє середовище. Умовою життєздатності системи є корисний (вигідний) обмін між “входом” і “виходом”[2, с.20].

Інша особливість підприємства, як системи: воно є штучною системою, створеною людиною заради її власних інтересів, передовсім спільної праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є поділ праці.

Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Перша - це поділ праці через поділ трудових операцій на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів трансформаційного процесу. Оскільки роботу на підприємстві поділено між підрозділами та окремими виконавцями, хтось може координувати їхні дії, щоб досягти загальної мети діяльності.

Тому об'єктивно виникає потреба у відокремленні управлінської праці від виконавчої. Отже, необхідність управління зв'язана з процесами поділу праці на підприємстві.

Управління, яке (в широкому розумінні) є діяльністю, спрямованою на координацію роботи інших людей (трудових колективів), також є складною системою. Диференціація та координація управлінської праці, формування рівнів управління здійснюється за допомогою вертикального поділу праці.

Процес управління виробництвом складається з окремих управлінських циклів, кожен з яких можна розділити на ряд самостійних операцій. Цими операціями, як відомо, є збір і передача інформації про об'єкт управління, її обробка й аналіз, вироблення на основі цього аналізу управлінського рішення, передача рішення на об'єкт управління і його реалізація цим об'єктом, порівняння отриманих внаслідок реалізації рішення показників з їх планованими величинами.

Різноманітні ситуації, з якими доводиться мати справу керівництву підприємства, взаємопов'язані. Процес управління, який реагує на вплив ситуації, викликає появу інших процесів управління, які, у свою чергу, викликають нові процеси, що тим самим утворює постійні управлінські цикли.

Основою всіх управлінських процедур є інформація та процес обміну цією інформацією.

Основний закон управління -- на кожне підприємство як відкриту систему внутрішнє та зовнішнє середовище справляють різноманітний вплив, як закономірно повторювальний, так і випадковий. Щоб утримати свою цілісність та здатність до функціонування, система управління підприємства повинна відповідати на кожний такий вплив відповідною протидією і саме у відповідний час.

До процесу управління на підприємстві висувається ряд вимог. Процес управління повинен мати такі особливості, як: неперервність, нерівномірність, циклічність, послідовність, відносна змінність та сталість.

Головна вимога до організації управління на підприємстві полягає в тому, що система управління підприємством повинна мати таке ж саме або більше різноманіття та швидкодію програм дій, що відповідає можливому різноманіттю впливу середовища на систему, що управляється.

З точки зору менеджменту, можна висловити, що управління є досить важливою функцією, без якої неможлива цілеспрямована діяльність жодного підприємства. Сутністю процесу управління є цілеспрямований вплив на колективи людей для досягнення поставленої мети. Необхідність управління випливає з того, що підприємство -- це система з розподілом праці, в якій постановку мети та її реалізацію здійснюють різні люди (групи людей). Тому організаційна структура управління підприємством є досить важливим питанням[3, с.145].

Організаційна структура управління представляє собою сукупність певним чином пов'язаних між собою управлінських ланок, Вона характеризується кількістю органів управління, порядком їх взаємодії та функціями, які вони виконують(Рис.1)

Рис. 1. Загальна система управління підприємством

Головне призначення організаційної структури - забезпечити ефективну діяльність управлінського персоналу. До його складу на підприємстві входять: керівник підприємства, керівники підрозділів, фахівці, обслуговуючий персонал (технічний).

На більшості підприємств традиційно застосовується лінійно-функціональна структура управління. В її основу покладена ієрархічна організація процесу управління за функціями (виробництво, постачання і збут, бухгалтерський облік, фінансування тощо). За кожною з цих функцій формується лінійна система служб, Що пронизує все підприємство зверху донизу: від директора через відділи і цехи з їхніми начальниками до майстрів та бригадирів.

Лінійно-функціональна структура управління має певні переваги: простота керівництва, відсутність дублювання функцій та ін., які особливо помітні за умов серійного виробництва.

Однак забезпечити необхідну пристосованість підприємства До мінливого ринкового середовища цей вид організаційної структури управління неспроможний. У ньому надто складна передача інформації між функціональними підрозділами, як і процес прийняття рішень загалом. Це обумовлено тим, що проблеми обговорюються по всьому ієрархічному ланцюжку знизу вверх і в кожному підрозділі. При цьому багато інформації перекручується або втрачається при переході від одного рівня управління до іншого, від одного функціонального підрозділу до іншого. Середнє підприємство, як правило, має п'ять і більше рівнів управління. На кожному з них втрачається або перекручується від 8 до 15% управлінської інформації.

Окрім того, ця структура є сильним джерелом виробничого бюрократизму. Будь-яка новація, яка з певних причин не влаштовує ту чи іншу службу, може бути знищена численними узгодженнями.

Частково подолати ці вади можна шляхом розукрупнення підприємств, створення так званих "дивізіональних" структур управління. Вони виникають у результаті виділення з підприємств самостійних спеціалізованих підрозділів, орієнтованих на виготовлення готового товару і його просування на ринок.

Як правило, такі продуктові відділи, які інколи називають центрами прибутку, або господарськими центрами, мають лінійно-функціональну структуру управління. З цієї причини в умовах гострої конкуренції їх гнучкість також є недостатньою.

Існує також командна структура управління. Забезпечити її можна шляхом радикальної реорганізації існуючої системи управління, формування замість лінійно-функціональних - командних структур. Останні з'являються, коли підприємство розділяють на невеликі господарські одиниці, які являють собою "команди" робітників і інженерів або службовців, що самостійно вирішують питання, пов'язані з виробництвом та реалізацією певного продукту.

Таку організаційну перебудову можна здійснити на будь-якому підприємстві будь-якої галузі. Вона дає змогу одержати необхідний ефект.

Створенню командної системи управління повинна передувати робота по раціоналізації розміщення технологічного обладнання. Традиційне розміщення устаткування за принципом його однотипності (механічна дільниця, штампувальна, лакофарбова тощо) необхідно замінити на компонування машин та верстатів під випуск готового виробу[5, с.56].

У цьому випадку в одному місці групується обладнання, яке необхідне для виготовлення технологічно завершеного вузла. При такому розміщенні значно підвищується швидкість та якість виконуваних операцій. Виходячи з усього вище сказаного, процес управління є одним з найважливіших питань в життєдіяльності будь якого підприємства. Так як оцінка ефективності базується на обліку праці працюючих (управлінців) та особливостей прояви його результатів, то цьому слід приділити значну увагу, щодо організаційної структури управління.

2. Функції управління, їх характеристика

Підприємства різняться між собою за розмірами, сферами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте всі вони як системи мають і певні спільні характеристики (загальні риси), з-поміж яких передовсім треба назвати функції управління - об'єктивно зумовлені загальні напрямки або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці.

Виокремлюють кілька функцій управління. Для з'ясування природи й сутності кожної з них необхідно розглянути механізм функціонування найпростішої моделі штучної системи.

Структура цієї моделі містить два елементи: елементи U-керуючий, елементи Е-виконавчий.

Керуючий елемент сприймає:

через вхідний канал імпульс від зовнішнього середовища;

через канал зворотного зв'язку імпульси, що стосуються його власного стану та стану структури системи.

На підставі сприйнятих імпульсів керуючий елемент починає функціонувати. Спочатку він визначає конкретне (кількісне) значення вихідного параметра, тобто формулює мету діяльності системи. Потім він виробляє імпульс і надсилає його виконавчому елементу .Цей імпульс має характер команди. Результат його діяльності - вихідний імпульс. Але перш ніж надіслати його у зовнішнє середовище, інформує керуючий елемент про виконання одержаної команд через канал зворотного зв'язку. Узгоджуючи прийняту інформацію з визначеною метою діяльності системи, керуючий елемент знову починає функціонувати.

По-перше, він визначає мету функціонування. Оскільки тієї самої мети можна досягти різними способами, керуючий елемент мусить вибрати один із них. При цьому під способом досягнення мети розуміють розробку алгоритму трансформаційного процесу, а опрацювання способу досягнення мети передбачає визначення впорядкованих операцій, тобто того, що повинні робити члени трудового колективу задля досягнення мети. Відтак керуючий елемент виконує функцію планування - процесу визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загального характеру.

По-друге, кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого носія, тобто виконуватися певним елементом даної системи. Отже, реалізації трансформаційного процесу передбачає також визначення того, хто саме має виконувати ту чи іншу конкретну операцію і які виконавці мають взаємодіяти між собою. Ці процеси характеризують сутність організації, як функції управління. Організація - це процес формування структури системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальні між працівниками фірми для досягнення загальної мети її діяльності.

По-третє -У перебігу трансформаційного процесу він може відмовитися виконувати свої обов'язки, визначені планом. Тому для досягнення своєї мети керівник будь-якого рівня має не тільки спланувати та організувати роботу, а й примусити людей виконувати її.

Для цього потрібно створити умови, за яких виконавці відчували б, що вони можуть задовольнити свої потреби тільки тоді, коли буде забезпечено досягнення цілей підприємства. Це означає, що керуючий елемент має виконувати належним чином функцію мотивації. Мотивація - це, власне, причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети.

По-четверте, для того, щоб запобігти появі зовнішніх перешкод і можливих відхилень від очікуваних результатів діяльності системи, керуючий елемент повинен встановлювати параметри діяльності системи вимірювати досягнуті результати роботи, порівнювати їх із запланованим обсягом. за необхідності - коригувати діяльність, накопичувати досвід для вдосконалення планування. Саме цим пояснюється необхідність виконання керуючим елементом контролюючих функцій .

Ці чотири основні функції тісно зв'язані між собою в єдиному процесі управління. Незадовільне планування чи недосконала організація, так само як і слабка мотивація праці або поганий контроль, негативно впливають на результати діяльності фірми в цілому.

З урахуванням цього важливо наголосити, що управління підприємством відображає сукупність взаємозв'язаних процесів планування, організації, мотивації та контролю, які забезпечують формування й досягнення цілей підприємства.

Менеджери як творча сила організації виробництва на підприємстві відіграють особливу роль. Їхня діяльність відбиває тенденцію економічної децентралізації управління суспільним виробництвом в умовах високих темпів наукового прогресу, широкого розвитку малого бізнесу, венчурних (пошукових) фірм тощо. Зростання акціонерних форм підприємства посилює роль менеджерів у суспільному виробництві. З розвитком менеджменту і зростанням ролі менеджерів в управлінні підприємствами змінюються не тільки організацій-но-економічні, а й соціально-економічні відносини. Власники капіталу все більше втрачають безпосередній контроль над підприємством[4, с.179].

Менеджмент підприємств відрізняється від інших видів управління (уряд, політичні партії, церква, громадські організації) тим, що він організаційними діями ринкової спрямованості забезпечує реалізацію мети підприємницької діяльності товаровиробників.

Фахівець з менеджменту спроможний організувати діяльність підприємства будь-якої галузі, у будь-якому регіоні й місці, якщо він володіє теоретичними основами менеджменту.

Менеджмент - це досить складна система впливу, всебічне дослідження якої потребує різноманітних підходів. Зокрема, теорія і практика менеджменту передбачає визначення суб'єктів і об'єктів управління.

Оскільки всі підприємства діють згідно з статутом, суб'єкти управління відповідно до чинного законодавства визначаються в статутних і засновницьких документах підприємств.

Об'єкти управління - це ланки організаційного впливу менеджменту, що безпосередньо виробляють продукцію, виконують роботи і надають послуги. Вони становлять трудовий колектив підприємства і його підрозділів.

Світова практика засвідчує, що менеджмент підприємства ви-значається кількома рівнями управління об'єктами:

вищий рівень - top management, невелике коло менеджерів керівної ланки (президенти і віце-президенти фірм, директори, їхні заступники та ін.), що забезпечують стратегію фірми;

середній рівень - middle management, керівники підрозділів, філіалів, відділів, цехів, що забезпечують менеджмент виконання планів, програм стратегії фірми;

нижній рівень - lower management, менеджери, які забезпечують безпосередньо організацію виробничого процесу, управління виробниками (трудовим колективом).

Взаємодія суб'єктів і об'єктів управління утворює ринковий прос-тір функціонування менеджменту підприємства, створення умов для зміцнення його позицій на ринку, досягнення мети тощо.

Практичний менеджмент передбачає необхідність реалізації на рівні підприємства таких основних функцій управління: стратегічного фірмового планування (бізнес-план) та його реалізації; формування організаційної структури управління; комплектування штатів; управління працівниками через мотивацію праці та її контроль (передбаченість результатів, превентивний (попередній) контроль тощо); управління маркетингом; координації та кооперування виробництва тощо.

Менеджмент як управлінська діяльність має справу з складними соціально-економічними системами і процесами, що зумовлює необхідність прийняття управлінських рішень відповідно до умов і обставин розвитку життєвого циклу підприємства.

Рішення в менеджменті означає вибір з багатьох (як мінімум, з двох) альтернатив стратегії й тактики діяльності підприємства (виробництва) .

Рішення обумовлює ефективний, оптимальний режим функціонування підприємства і залежить від особистості менеджерів, їхньої теоретичної підготовки, практичного досвіду, таланту, культури тощо.

Менеджмент підприємства передбачає прийняття рішень з найрізноманітніших питань діяльності підприємств: фінансових, маркетингових, постачальницьких, інноваційних, збутових, виробничих, кадрових, регіональних тощо.

Менеджмент значною мірою зумовлює політику підприємства, його філософію, культуру, інноваційну спрямованість. Ці проблеми досліджують відповідні розділи єдиної науки управління (менеджменту).

3. Методи і моделі управління підприємством

Під методами управління розуміють способи впливу на окремих працівників (членів трудового колективу) чи трудові колективи в цілому, необхідні для досягнення поставлених цілей підприємства. При цьому слід чітко усвідомлювати призначення делегування повноважень і відповідальності, які несуть всі члени трудового колективу підприємства.

Повноваження об'єднують вище керівництво з нижчими рівнями працюючих і забезпечують можливість розподілу та координування завдань.

Засобом, за допомогою якого керівництво встановлює стосунки між рівнями повноважень, є делегування. Організаційний процес неможливо зрозуміти без попереднього розгляду делегування та пов'язаних з ним повноважень і відповідальності.

Делегування представляє собою передачу завдань і повноважень особі, яка бере на себе відповідальність за їх виконання. Делегування є засобом, за допомогою якого керівництво розподіляє серед співробітників численні завдання. Якщо завдання не делегується іншим працівникам, керівник змушений виконувати його самостійно. Отже, делегування є дією, яка перетворює людину в керівника.

Відповідальність - це зобов'язання виконувати поставлені завдання та відповідати за їх наслідки, відповідальність означає, що працівник приймає всі ризики за неналежне виконання завдання перед тим, хто передає йому повноваження.

Делегування реалізується лише у випадку прийняття повноважень, проте відповідальність не може бути делегована. Керівник не може розмежовувати відповідальність, передаючи її підлеглим. Хоча особа, на яку покладена відповідальність за вирішення певного завдання, не обов'язково повинна виконувати його особисто, вона залишається відповідальною за якісне завершення роботи[1, с.139].

Повноваження - це обмежене право щодо використання ресурсів організації та спрямування зусиль підлеглих працівників на виконання певних завдань. Повноваження делегуються посаді, а не особі, яка займає її в даний момент. На підприємстві межі повноважень визначаються політикою, процедурами, правилами та посадовими інструкціями, викладеними письмово або переданими підлеглому усно. Межі повноважень поширюються в напрямку вищих рівнів управління і визначаються традиціями, культурними стереотипами та звичаями. Ці фактори, з одного боку, обмежують повноваження, а з іншого, - створюють їм міцне підґрунтя.

Повноваження та владу частково ототожнюють. Повноваження визначається як делеговане, обмежене, притаманне даній посаді право на використання ресурсів підприємства. На відміну від цього, влада - це здатність діяти або можливість впливати на ситуацію (тобто, можна мати владу, не маючи повноважень). Іншими словами, повноваження засвідчують, що особа, яка обіймає певну посаду, здійснює управління суб'єктом господарювання (Рис. 2)

Рис. 2. Загальна схема управління суб'єктом господарювання

Розрізняють два типи повноважень: лінійні й апаратні.

Лінійні повноваження - це повноваження, які передаються безпосередньо від керівника підлеглому і далі іншим підлеглим. Саме лінійні повноваження надають керівнику законну владу для спрямування підлеглих на досягнення поставленої мети. Керівник, наділений лінійними повноваженнями, має також право приймати певні рішення без узгодження з іншими керівниками у встановлених підприємством порядком або звичаями межах. Делегування лінійних повноважень створює ієрархію рівнів управління. Однак в багатьох ситуаціях лінійні повноваження не можуть забезпечити ефективне здійснення управління, що пояснюється численністю та розмаїтістю функцій, виконуваних адміністративним апаратом, враховуючи особливості цих функцій, виділяють апаратні повноваження, основними з яких є:

1) рекомендаційні повноваження ґрунтуються на тому, що лінійне керівництво при виникненні потреби може (але не зобов'язано) звернутися за консультацією до спеціалізованого консультативного апарату;

2) обов'язкові узгодження потрібні в тому випадку, копи управлінський апарат відчуває труднощі у спілкуванні з лінійним керівництвом; у цьому випадку підприємство розширює повноваження апарату до обов'язкового узгодження з ним певних рішень, однак лінійні керівники не зобов'язані дотримуватися рекомендацій апарату;

3) паралельні повноваження мають за мету розширити обсяг повноважень управлінського апарату вищим керівництвом шляхом надання йому права відхилення рішень лінійного керівництва для урівноваження влади та попередження поминок;

4) функціональні повноваження полягають в тому, що управлінський апарат, наділений функціональними повноваженнями, може запровадити чи заборонити певні дії в межах своєї компетенції, тим самим усуваючи різницю між лінійними та штабними обов'язками для досягнення практичних цілей;

5) лінійні повноваження всередині управлінського апарату виникають в разі розгалуженого адміністративного апарату управління підприємством, або у випадку об'єднання підприємств[6, с.27].

Отже, керівництво повинно вирішити, лінійною чи апаратною буде управлінська діяльність. Однак розгляд апаратної діяльності як несуттєвої для досягнення поставленої мети неприпустимий. Всі види здійснюваної діяльності повинні полегшувати досягнення мети. Якщо певний вид діяльності цьому не сприяє, його слід усунути, а не переводити до розряду апаратно-штабних.

Не останню роль в управлінні відіграє обраний ним стиль.

Найбільш раннім підходом до оцінки стилю управління був погляд, заснований на оцінці особистих якостей. Відповідно до особистісної теорії лідерства (також відомої як теорія великих людей), кращі з керівників мають визначений набір загальних якостей (рівень інтелекту, знання, вражаюча зовнішність, чесність, здоровий глузд, ініціативність, соціальна й економічна освіта і високий ступінь впевненості в Собі). Тому, якщо в людині виявляють ці якості, то, можливо, їхній розвиток, в майбутньому допоможе цій людині стати гарним керівником. Однак на практиці з'ясувалося, що людина не стає керівником тільки завдяки тому, що має потрібний для цього набір особистих властивостей, тому що структура особистих якостей керівника повинна співвідноситися з особистими якостями, діяльністю і метою діяльності його підлеглих. Саме на цих підвалинах виник поведінковий підхід, який став основою для більш точного визначення поняття "стиль управління", під яким слід розуміти стійку систему способів, методів і форм практичної діяльності менеджера, звичну манеру поведінки керівника стосовно підлеглих, націлену на вплив і спонукання їх до досягнення поставлених цілей. Ступінь делегованих керівником повноважень, використовувані ним типи влади, його турбота про людські відносини чи про виконання завдань відбивають стиль керівництва, що характеризує його як лідера.

Але і цей підхід не є досконалим. Як показали подальші дослідження, для забезпечення ефективного керівництва слід ураховувати ситуаційні фактори, які включають потреби й особисті якості підлеглих, характер завдання, вимоги і вплив мікросередовища, наявну інформацію. Це означає, що керівник-лідер повинен адекватно поводитися в різних ситуаціях.

Кінцевою метою діяльності керівника є досягнення поставленої підприємством мети. А звична манера поведінки керівника стосовно підлеглих, ступінь впливу на них власне і є стилем управління.

За традиційною системою класифікації стиль може бути автократичним і ліберальним (це буде стиль, зосереджений на роботі чи на людині).

Автократичний лідер є авторитарним керівником. Автократичний керівник має достатню владу, щоб нав'язати свою волю виконавцям. Автократ навмисно апелює до потреб більш низького рівня своїх підлеглих, виходячи з припущення, що це той самий рівень, на якому вони оперують.

Методи управління -- це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організації).

1. Економічні методи управління -- це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах (будь-якій іншій діяльності) через використання товарно-грошових відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації.

Перший аспект характеризує процес управління, зорієнтований на використання створеного на загальнодержавному рівні економічного сегмента зовнішнього середовища. Суть цього аспекту:

формування системи оподаткування суб'єктів господарювання;

визначення дійової амортизаційної політики, яка сприяла б оновленню (відтворенню) матеріальних і нематеріальних активів підприємства;

встановлення державою мінімального рівня заробітної плати та пенсій.

Другий аспект економічних методів управління зв'язано з управлінським процесом, орієнтованим на використання різноманітних економічних важелів, таких як фінансування, кредитування, ціноутворення, штрафні санкції тощо.

2. Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Адже рівень сучасного виробництва, зростання загальноосвітнього і професійно-кваліфікаційного рівня працівників зумовлюють суттєві зміни в системі ціннісних орієнтацій та структурі мотивації трудової діяльності людей. Традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають свій пріоритетний стимулюючий вплив.

Усе більшого значення набувають такі чинники, як змістовність і творчий характер праці, можливості для прояву ініціативи, суспільне визнання, моральне заохочення тощо. Тому розуміння закономірностей соціальної психології та індивідуальної психіки працівника є необхідною умовою ефективного управління виробництвом чи будь-яким іншим видом діяльності.

Практична реалізація соціально-психологічних методів управління здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціального орієнтування та регулювання, групової динаміки, розв'язання конфліктних ситуацій, гуманізації праці тощо.

3. Організаційні методи управління базуються на мотивах ! примусового характеру, їхнє існування й практичне застосування зумовлене заінтересованістю людей у спільній організації праці. Організаційні методи управління -- це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Усі організаційні методи управління поділяють на регламентні й розпорядчі[7, с.142].

Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень І відповідальності певним категоріям працівників фірми, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи управління охоплюють поточну (оперативну) організаційну роботу і базуються, як правило, на наказах керівників підприємств (організацій). Вони передбачають визначення конкретних завдань для виконавців, розподіл цих завдань між ними, контроль виконання, проведення нарад з питань поточної діяльності фірми (підприємства, організації).

Професійно вміле застосування економічних, соціально-психологічних та організаційних методів управління здебільшого забезпечує достатньо ефективне господарювання.

4. Принципи формування ефективної виробничої структури підприємства та шляхи її удосконалення

При побудові виробничої структури підприємства спід дотримуватися наведених нижче наступних основних принципів.

1. Принцип підпорядкованості приватних інтересів інтересам єдиного цілого передбачає доцільність створення будь-якої структури всередині підприємства, якщо вона буде сприяти підвищенню загальної ефективності його функціонування на ринку і не суперечити стратегічним інтересам.

2. Принцип пропорційності передбачає чіткі кількісні співвідношення між різними елементами та дільницями виробництва.

3. Принцип концентрації полягає в укрупненні підприємства в цілому, його окремих підрозділів, у формуванні оптимальної виробничої програми підприємства відповідно до сформованого на продукцію попиту.

4. Принцип спеціалізації. Застосовується для виокремлення певних часин технологічного процесу, окремих видів чи типорозмірів продукції, для організації спеціалізованих ліній всередині цехів. Окрім предметної і технологічної спеціалізації використовуються також функціональна спеціалізація, за допомогою якої формуються окремі бригади працівників, відділи заводоуправління тощо.

5. Принцип кооперування передбачає чітку систему зв'язків в часі і просторі між окремими підрозділами підприємства, між окремими змінами в цехах, між бригадами, між окремими робочими місцями.

6. Принцип маневреності передбачає організаційно та економічно доцільну, а також технічно виконувану швидку перебудову виробничих процесів в цілому на підприємстві чи на окремих його дільницях при виникненні такої необхідності. Саме цей принцип може забезпечити швидку адаптацію виробничої структури підприємства до швидко змінюваних ринкових умов господарювання і не призвести до втрати ринкової позиції підприємством.

7. Принцип превентивності (тобто попередження) є наслідком обов'язковості планування і передбачає необхідність підготовки виробництва (розробку варіантів нових технологічних рішень, видів нової продукції, нових виробництв). Він обґрунтовує необхідність моніторингу відхилень в процесі оперативного регулювання виробництва.

8. Принцип керованості передбачає, що кожна дія, кожний елемент виробництва та кожна структура повинні бути керованими і контрольованими, що узгоджено з принципом зворотного зв'язку.

Із викладеного вище слід зробити висновок про те, що і виробничу і організаційну структуру необхідно постійно удосконалювати відповідно до змінюваних ринкових вимог та умов жорсткої конкуренції між вітчизняними й іноземними товаровиробниками.

Поряд з виробничою розрізняють загальну структуру підприємства. Остання, крім виробничих цехів і обслуговуючих господарств, включають різні загальнозаводські служби, а також господарства, пов'язані з обслуговуванням працівників (поліклініки, житлово-комунальне господарство, їдальні, побсобное господарство) [8, с.140].

Основні фактори, що впливають на формування виробничої структури підприємства:

- характер продукції та методи її виготовлення;

- спеціалізація підприємства і його кооперування з іншими підприємствами;

- масштаб виробництва, що визначаються кількісними розмірами випуску продукції та її трудомісткістю;

- керованість об'єктами виробничої структури, що означає необхідність врахування розмірів підрозділів і їх кількості з позицій ефективності управління ними.

Організаційні типи побудови виробничої структури підприємства.

Виробнича структура повинна бути: по-перше гнучкої, динамічної і постійно відповідати мінливим приватним цілям підприємства ; по-друге, швидко пристосовуватися при несподіваних змінах зовнішніх умов; по-третє, мати здатність до ефективної самоорганізації виробничих підрозділів по мірі зміни завдань, що стоять перед підприємством.

Залежно від форми спеціалізації виробничі підрозділи підприємства організуються за наступними типами виробничої структури: технологічному, предметного і змішаному (предметно-технологічного).

Кожен вид виробничої структури характеризується наступними ознаками: характером побудови цехів та дільниць, тобто їх спеціалізації; характером розташування обладнання (за групами, по ходу технологічного процесу); характером транспортних потоків.

Перший тип побудови виробничої структури-технологічний.

В основу створення цехів таких підприємств покладено технологічний принцип, коли цехи виконують комплекс однорідних технологічних операцій з виготовлення або обробці самих різних деталей для всіх виробів заводу.

Технологічна структура зумовлює чітку технологічну відособленість. Отже, устаткування розташоване не по ходу технологічного процесу, а по групах. Наприклад, на текстильних підприємствах організуються прядильні, ткацькі, оздоблювальні цехи; на металургійних - доменні, сталеплавильні, прокатні. Всередині цехів за принципом технологічної однорідності створюються ділянки. При такій структурі цехи і ділянки виконують певні операції на обладнанні, розташованому у однотипних групам. Цей тип виробничої структури спрощує керівництво цехом або ділянкою: майстер, що відповідає за групу однорідних верстатів, може всебічно вивчити їх; при надмірній завантаженні одного верстата робота може бути передана на будь-який звільнилася верстат. Технологічна структура дозволяє маневрувати розстановкою людей, полегшує перебудову виробництва з одного номенклатури виробів на іншу, що особливо важливо в умовах ринкової економіки. Але, не дивлячись на це даний вид виробничої структури, вважається самим не ефективним, що пов'язано з неминучістю частих переналагоджень обладнання, так як на кожному з них обробляються різні види продукції, обмежуючи цим можливість застосування спеціальних верстатів, інструментів, пристосувань. Це веде до пролежування деталей в очікуванні своєї обробки, подовженню циклу виробництва, зниження фондовіддачі, коефіцієнта використання устаткування за часом, продуктивності праці. Крім того, при технологічній виробничій структурі немає відповідальності за якість кінцевої продукції, так як кожен цех, ділянка виконує частину технологічного процесу. Зростають транспортні перевезення, зустрічні вантажопотоки, оскільки обладнання розставлено не по ходу технологічного процесу.

Не дивлячись на неефективність такої побудови виробничої структури, її застосування неминуче в умовах одиничного Недоліки цього типу в тому, що керівництво цеху несе відповідальність тільки за певну частину виробничого процесу, не відповідаючи за якість деталі, вузла, виробу в цілому. Важко розташувати обладнання по ходу технологічного процесу, тому що в цеху виготовляють найрізноманітніші вироби. Технологічна спеціалізація цехів збільшує тривалість виробничого циклу. Організація основних цехів по технологічному ознакою характерно для підприємств одиничного та дрібносерійного виробництва, що випускають різноманітну і нестійку номенклатуру виробів.

Другий тип побудови виробничої структури підприємства-предметний.

В основу створення цехів таких підприємств покладено предметний ознака, коли цехи спеціалізується на виготовлення певної обмеженою номенклатури виробів, застосовуючи при цьому самі різні в технологічному відношенні процеси та операції, використовуючи саме різноманітне обладнання.

Предметний тип побудови виробничої структури підприємства є найбільш прогресивним оскільки предметна спеціалізація дозволяє організувати предметно-замкнуті ділянки в серійному виробництві і потокові лінії в масовому виробництві.

Предметний тип виробничої структури - найпрогресивніший. Але його застосування в чистому вигляді можливе лише у великосерійному і масовому виробництві. Усі цехи і ділянки спеціалізуються з предметного принципом, що дозволяє розташувати обладнання по ходу технологічного процесу, застосовувати високопродуктивні верстати, інструменти, штампи, пристосування. Але, перш за все устаткування в цехах при використанні предметного принципу розташовують у порядку послідовного виконання технологічних операцій. Воно тут різнорідно і призначене для виготовлення окремих деталей або складових частин виробів. Цехи поділяються на окремі предметні ділянки, наприклад, ділянки з виготовлення валів шестерень, поршнів. Устаткування встановлюється так, щоб забезпечити прямолінійний рух деталей, що закріплюється за ділянкою. Деталі обробляють партіями, час операції на окремих верстатах не погоджено з часом операцій на інших. Деталі під час роботи зберігають біля верстатів і потім транспортуються усією партією. Предметні ділянки прагнуть по можливості здійснити закінчений (замкнутий) цикл виробництва виробів. Такі ділянки (цехи) називаються предметно-замкнутими. Як правило, вони оснащені всім комплексом обладнання, необхідних для виготовлення продукції. Замкнутий цикл виробництва досягається при поєднанні в одному і тому ж цеху різноманітних технологічних процесів. З цілої низки причин це не завжди можливо.

При організації цехів і ділянок по предметного принципом створюються сприятливі умови для застосування передових методів організації виробництва і праці. Розстановка устаткування по ходу виконання технологічних операцій різко скорочує шлях руху оброблюваних деталей і витрати часу на їх транспортування. Виникають сприятливі передумови для організації потокових і автоматичних ліній, більш повно використовується обладнання, робочі спеціалізуються на виконання вузького кола операцій, в результаті чого підвищується їх кваліфікація, поліпшується організація праці, посилюється відповідальність за якість виробів, що випускаються. При цьому майстер повністю відповідає за весь цикл виготовлення виробу. Все це веде до зростання продуктивності праці та зниження собівартості продукції. До недоліків, властивим предметним цехам і дільницям, можна віднести не повне завантаження обладнання на окремих операціях внаслідок невеликого обсягу робіт.

У міру збільшення масштабу виробництва відбувається поглиблення технологічної спеціалізації з урахуванням габаритів обладнання або продукції, що використовується металу або інших ознак. У машинобудуванні широке розповсюдження отримав предметно-технологічний, або змішаний, тип побудови виробничої структури підприємства. В основу створення цехів таких підприємств покладено предметно-технологічний принцип, коли технологічно спеціалізовані цехи в той же час мають обмежену номенклатуру предметного порядку. Так, на заводах верстатобудування механічні цехи можуть спеціалізуватися як цехи великих, середніх і дрібних деталей, а ливарні цехи - як цехи сірого, цехи ковкого чавуну, цехи сталевого або кольорового лиття[9, с.5].

Змішана структура характеризується наявністю на одному й тому ж підприємстві основних цехів, організованих і по предметного, і за технологічним принципом. Зазвичай заготівельні цехи організовуються за технологічним принципом. Це пов'язано з тим, що в заготівельних цехах потужне обладнання, на якому виробляються заготовки для будь-якого виду продукції, тому що в противному випадку воно буде недовантажено. Оброблювальні і складальні цехи створюються за предметного або змішаному принципом залежно від масовості, що випускається. Цей тип виробничої структури практично застосовний у виробництві будь-якого типу. Вона більш поширена і застосовується на більшій частині машинобудівних підприємствах, легкої промисловості (взуттєва, швейна), меблевої і деяких інших галузях. Переваги і недоліки розглянутого типу виробничої структури відповідають принципом побудови кожного цеху: предметного або технологічному.

При виборі типу організації виробничої структури слід пам'ятати, що він зумовлюється умовами виробництва. Головними тут є, перш за все, тип виробництва (масовий, серійний, індивідуальний), спеціалізація підприємства (предметна, технологічна або предметно-технологічна), характер і номенклатура продукції, що випускається.

При традиційному підході до визначення структури та організації роботи цехів загальний обсяг робіт розчленовується на окремі операції з виготовлення деталей або у роботі виробів. Ці роботи концентрувалися на ділянках, побудованих за технологічним принципом.

Структурна схема організації виробничого процесу полягає в тому, що якщо ділянки, сформовані з верстатів однакового технологічного призначення, то при такій структурі виникають численні прямі і зворотні зв'язки між технологічно спеціалізованими ділянками для виготовлення безлічі деталей.

Орієнтація ділянок на кінцевий результат скорочує виробничі зв'язки, спрощує порядок планування і управління ходом робіт. Такий метод організації виробництва називається програмно-цільовим.

Сутність програмно-цільового підходу полягає у формуванні цілей та їх досягнень за допомогою спеціальних програм та ресурсів.

Програмно-цільовий метод передбачає таку побудову організаційних структур систем планування та управління цехами і ділянками, яке супроводжується:

- цільовий (подетально або предметної) спеціалізацією ділянок, що здійснюється за допомогою конструкторсько-технологічного класифікатора деталей з урахуванням їх відносної трудомісткості при формуванні завантаження кожної ділянки

- уніфікацією і типізацією технологічних маршрутів або процесів за рахунок зосередження в кожному підрозділі таких однорідних деталей або виробів, які б забезпечували односпрямованість їх руху в процесі виробництва;

- перебудовою виробничої структури ділянок, цехів під їхню цільову спеціалізацію відповідно до оптимальним організаційно-технологічним маршрутом виготовлення деталей, закріплених за кожною ділянкою.

В основі формування виробничих ділянок в цеху лежать класифікація предметів, що виготовляються в цеху, і закріплення їх за певними групами робочих місць. При цьому деталі або вироби групуються за конструктивно-технологічним ознаками з урахуванням параметра, що характеризує міру близькості конструктивно-технологічних груп деталей.

Критерій економічної ефективності та доцільності вибору того чи іншого типу виробничої структури знаходить вираженні в системі техніко-економічних показників. До числа таких показників відносяться:

- склад виробничих цехів і обслуговуючих господарств, їх спеціалізація;

- розміри виробничих цехів і обслуговуючих господарств за чисельністю ППП;

- потужність обладнання, вартість основних фондів;

- питома вага різних видів спеціалізації цехів, дільниць (предметних, технологічних, предметно-технологічних);

- співвідношення між основними, допоміжними і обслуговуючими підрозділами по кількості обладнання та займаних площ у кожному з них;

- продуктивність праці і трудомісткість виробництва;

- тривалість виробничого циклу виготовлення основних видів продукції;

- собівартість основних видів продукції;

- протяжність транспортних маршрутів;

- вантажообіг підприємства загальний і за видами транспорту[6, с.31].

Всебічне використання сучасних машин, техніки, засобів (каналів) зв'язку для збирання, обробки і передачі інформації істотно впливає на методи виконання функцій управління виробництвом, створює умови для більш оперативного і якісного їх здійснення. Все це сприяє удосконаленню управління об'єктом у цілому і його структурними ланками.

Вдосконалення виробничої структури має такі шляхи:

1. Визначення оптимальних розмірів підприємства - це такий розмір, який при даному рівні розвитку техніки і конкретних умов місцезнаходження і зовнішнього середовища забезпечує виробництво і збут продукції з мінімальними затратами.

2. На розмір підприємства впливають внутрішні і зовнішні фактори.

Внутрішні визначають технічні і організаційні умови роботи підприємства і допомагають укріпленню підприємства і росту його ефективності. До цих факторів відносять техніку, яка використовується, її продуктивність, потужність, прогресивну технологію.

Внутрішні фактори обумовлюють мінімальний і максимальний розмір підприємства.

Мінімальний - не дає можливості повністю використовувати сучасну техніку. Оптимальний розмір - це щось середнє між мінімальним і максимальним.

Зовнішнє середовище - це вивчення ринкових відносин, продукція і виробництво не буде рости, коли не буде належного збуту.

3. Поглиблення спеціалізації основного виробництва.

Форми спеціалізації виробництва і масштаб виробу повинні бути однакові і єдині для однакового виробництва. Підприємство повинно вдосконалювати структуру, а не розширювати апарат управління при спеціалізації цехів і дільниць, робити все компактно.

4. Розширення кооперації по обслуговуванню виробництва.

Нормальна робота основного виробництва вимагає чіткого і безперебійного обслуговування ремонтом, забезпечення інструментом. Головне завдання підприємства являється випуск продукції тому більшу частину підприємства у виробничій структурі має займати основне виробництво, як по питомій вазі (чисельність), але і по зайнятій площі.

В деяких підприємствах обслуговуючий і допоміжний персонал займає 45 - 55 %. Чисельність цих працівників повинна знижуватись в зв'язку з тим, що треба краще організовувати виробництво і підвищувати кваліфікацію кадрів[3, с.146].

Тому потрібно в першу чергу централізувати допоміжне виробництво, що дає змогу підвищити продуктивність праці, а також скоротити лишні і паралельно діючі виробничі підрозділи.

В сучасних ринкових відносинах появилася тенденція створювати на підприємствах малих підприємств на базі допоміжних господарств. Це дає змогу не зачіпати основний технологічний процес виробництва, а вдосконалювати виробничу структуру.

Висновки та пропозиції

Подолання проблем неузгодженості управління підприємством зі змінами вимог навколишнього середовища можливе за умови розвитку науково обґрунтованих методик системного аналізу підприємства як об'єкта, яким повинен керувати менеджер. У зарубіжних і вітчизняних наукових публікаціях з управління підприємством до цього часу не акцентувалася увага на тому, що найважливішим моментом для забезпечення його ефективності є пристосування до змін сутнісних особливостей об'єкта, яким потрібно управляти.

Аналіз сучасних публікацій з економіки показує, що їх автори вважають підприємство об'єктом дослідження, який наперед визначений. Вони не визнають потреби з'ясовувати нові особливості цього об'єкта, які ускладнюють управління ним. А проблеми виникають саме через те, що керівники не враховують глибоких змін як внутрішньої сутності підприємства, так і його функцій.

Увага менеджерів має зосереджуватися на усіх етапах відтворювального циклу взаємодіючих економічних факторів виробництва, в яких уособлюється капітал підприємства, інформаційне забезпечення управління багатством підприємства треба створювати заново.

Тому особливо актуальним залишається пошук можливостей формування власних методологічних засад управління підприємствами. Найбільша проблема тут - це відсутність комплексної теорії управління підприємством як економіко-соціальною системою, яку можна було б зробити базовою для подальшого розвитку.

Результати виробництва все більшою мірою залежать від сили розуму людини, а не від її фізичних зусиль, важко заперечувати. Таким чином, в управлінні підприємством необхідно орієнтуватися на управління і працею, і творчістю.

Список використаних джерел:

1. Половян, О.В. Особливості управління малим підприємством / О. В. Половян, К. Г. Петренко // Актуальні проблеми економіки. - 2010. - № 6. - С. 131-135.

2.Організаційно-технологічний аспект формування механізму цілеорієнтованої мотивації персоналу / Г. Дмитренко, Є. Чернишова // Вища школа. - 2012. - № 12. - С. 19-28.

3. Мосієнко, О.В. Рефлексивне управління підприємствами в модернізації управлінських процесів / О. В. Мосієнко // Економіка АПК. - 2010. - № 1. - С. 143-147.

4. Аналітична оцінка якості організаційних комунікацій / О. О. Шубін, І. В. Сіменко // Актуальні проблеми економіки. - 2010. - № 1. - С. 175-184

5. Логістичний підхід до стратегічного управління підприємством / Л. В. Кукурудзяк // Вісник наукових досліджень: актуальні регіональні проблеми економіки, права, управління і соціальної сфери. - 2010. - № 8. - 55-60.

6. Янковець, Т.М. Обґрунтування взаємозв'язку стратегічного управління підприємством й інноваційного його розвитку [Текст] / Т.М. Янковець // Проблеми науки. - 2009. - № 6. - С. 26-32.

7. Харченко, С.В. Управлінські аспекти забезпечення результативності використання потенціалу підприємства / С. В. Харченко // Актуальні проблеми економіки. - 2009. - № 8. - С. 141-149.

8. Мамонтова, Н.А. Ефективне управління інтелектуальним капіталом як чинник максимізації вартості компанії / Н. А. Мамонтова // Актуальні проблеми економіки. - 2010. - № 7. - С. 137-143

9. Стефанишин, В.В. Збалансована система показників - інструмент стратегічного управління підприємством / В.Я. Стефанишин // Маркетинг в Україні. - 2010. - № 2. - С. 4-9.

...