Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА МЕНЕДЖМЕНТУ

Курсова робота

на тему: ”Основні напрямки регіонального менеджменту внутрішньої торгівлі України”

Київ 2011

Вступ

Торгівля товарами народного споживання, продуктами харчування пов'язана із повсякденним життям людей і задоволенням їхніх потреб у товарах, торгових послугах. По тому, як працює торгівля, найчастіше судять про роботу уряду, про успіх соціальних і економічних реформ. Це пояснюється тим, що турбота про конкретну людину, її потреби - це початок і кінцевий шлях соціальної політики держави.

У торгівлі виявляються інтереси суспільства, інтереси кожної сім'ї, кожної конкретної людини. Ця галузь впливає і на організацію побуту населення, і на рівень зайнятості жінки в сім'ї, і на наявність позаробочого часу, і, в кінцевому підсумку, багато в чому на збереження здоров'я людей. Торгівля об'єднує кожну людину з процесом задоволення потреб і сприяє реальному здійсненню розподілу матеріальних благ.

Незадовільне функціонування торгівлі підриває принципи соціальної справедливості, матеріальної захищеності населення, порушуючи процес розподілу.

Розвиток внутрішньої торгівлі, в першу чергу товарами вітчизняного виробництва, є визначальним напрямом політики економічного зростання України.

Виходячи з виключного значення внутрішньої торгівлі в суспільстві, стає цільовою настановою проведення дослідження цієї галузі в сучасних умовах, виявлення характерних рис і тенденцій розвитку, проведення оцінок та розробки висновків.

1. Розміщення і значення внутрішньої торгівлі в господарстві України

Торгівля, як і інші галузі економіки України, переживає соціально-економічну кризу починаючи з 2010 р. Тому, незважаючи на те, що в 2009-2010 рр. намітилася позитивна динаміка в розвитку торгівлі, ці досягнення не можна порівняти з масштабом падіння обсягу її діяльності в попередні роки. Роздрібний товарооборот підприємств (юридичних осіб) в Україні у 2010 р. складав всього 31,9 % порівняно з 2000 р.

Змінилися канали реалізації споживчих товарів населенню. Так, обсяги продажу споживчих товарів за усіма каналами реалізації по Україні за 2010 р. відрізнялися тим, що роздрібний товарооборот, включаючи виручку фізичних осіб, що мають торгову мережу, складав 38914 млн. грн., або 66,4 % від загального його обсягу, оборот організованих ринків - 16013 млн. грн., або 27,3 %, і оборот неформальних ринків - 3662 млн. грн., або 6,3 %. Загальний обсяг реалізації споживчих товарів населенню України складав у 2010 р. 58589 млн. грн.

В розрізі окремих областей України спостерігалися суттєві відмінності в каналах реалізації та їх питомій вазі в загальному обсязі роздрібного товарообороту регіонів. Так, порівняно з середнім показником по Україні в цілому (63,7%) найбільша питома вага роздрібного товарообороту, включаючи виручку фізичних осіб, що мають торгову мережу, спостерігалася в Сумській (73,0 %), Житомирській (72,6 %) Закарпатській (71,5 %), Чернігівській (70,1 %), а також в м. Києві (74 %) та в м. Севастополі (70,8 %).

Частка обороту організованих ринків була вищою за середню по Україні (30,1 %) в таких областях, як Хмельницька (47,8 %), Кіровоградська (42,4 %), Київська (41,6 %), Луганська (37,8 %), Івано-Франківська (37,7 %), Харківська (34,2 %), Херсонська (35,9 %), Рівненська (33,8 %), Республіка Крим (34,0 %).

Частка обороту неформальних ринків теж значно відрізняється в регіональному розрізі. Так, якщо в цілому по Україні вона складає 6,2 %, то в таких областях як Закарпатська - 10,5 %, Миколаївська - 9,5 %, Херсонська - 10,1 %. В той же час в м. Києві на оборот неформальних ринків припадало всього 4 %, а в м. Севастополі - 3,3 %.

Таким чином, спостерігаються значні регіональні відмінності в каналах реалізації споживчих товарів. Це пояснюється, з одного боку, різним співвідношенням промислового і аграрного виробництва по регіонах, з другого - різним товарним забезпеченням торгівлі і умовами самозабезпечення споживчими товарами населення. Крім того, велике значення має і матеріальний стан торгівлі в кожній окремій області, її роль та місце в економіці регіонів та житті кожної людини [1].

Загальновідомо, що роздрібний товарооборот є основним індикатором життєвого рівня населення України. Динаміка фізичного обсягу роздрібного товарообороту підприємств (юридичних осіб) в Україні в порівнянних цінах відносно 2000 р. така:

Таблиця 1. Індекс фізичного обсягу роздрібного товарообороту в порівнянних цінах у відсотках до 2000 р.

	2004	2005	2006	2007	2008	2009	2010
Індекс фізичного обсягу роздрібного товарообороту в порівнянних цінах у відсотках до 1990 р.	35,8	34,1	34,0	30,8	29,5	31,9	36,3

Наведені дані підтверджують те, що обсяги діяльності торговельних підприємств у 2009 р. ще значно нижчі, ніж були у 2004 (до початку радикального реформування економіки). В той же час, виходячи з аналізу стану внутрішньої торгівлі (таблиця 2), можна зазначити те, що у 2009 р. вперше спостерігалася ситуація зростання за рахунок стабілізації і росту економічних основ роздрібного товарообороту: купівельної спроможності населення внаслідок збільшення розмірів реальних доходів та виробництва споживчих товарів.

Таблиця 2. Динаміка виробництва товарів народного споживання, обсягів роздрібного товарообороту та реальних грошових доходів (у відсотках)

Роки	До попереднього року
	Індекс виробництва товарів народного споживання	Індекс фізичного обсягу роздрібного товарообороту підприємств (юридичних осіб)	Індекс реальних грошових доходів
2000	90,6	82,0	-
2001	84,1	65,0	71,1
2002	75,0	86,4	56,3
2003	82,2	86,1	86,0
2004	82,2	94,9	101,8
2005	88,1	100,2	82,9
2006	100,0	93,4	106,3
2007	107,2	92,9	98,4
2008	124,5	108,1	92,0
2009	117,7	113,7	109,9
2010 у відсотках до 2000	50,7	36,3	-

Регіональні відмінності в розвитку торгівлі можна спостерігати за таким показником, як роздрібний товарооборот на 1 особу населення (табл. 3).

Таблиця 3. Роздрібний товарооборот на 1 особу населення по регіонах України

	2009	2010
	грн.	В % до середньо-українського показника	грн.	В % до середньо-українського показника
Україна	232	100	700	100
Автономна Республіка Крим	213	91,8	580	82,5
Вінницька	197	84,9	523	74,7
Волинська	184	79,3	649	92,7
Дніпропетровська	218	93,9	762	108,8
Донецька	246	106,0	640	91,4
Житомирська	231	99,5	536	76,5
Закарпатська	180	77,5	708	101,1
Запорізька	320	137,9	780	111,4
Івано-Франківська	189	81,5	454	64,8
Київська	224	96,5	678	96,9
Кіровоградська	163	70,2	553	79,0
Луганська	200	86,2	435	62,4
Львівська	221	95,2	761	108,7
Миколаївська	222	95,6	560	80,0
Одеська	181	78,0	560	80,0
Полтавська	240	103,4	740	105,7
Рівненська	202	87,1	516	73,7
Сумська	245	105,6	730	104,3
Тернопільська	143	61,6	410	58,6
Харківська	222	95,6	875	125,0
Херсонська	191	82,3	520	74,3
Хмельницька	210	90,5	487	94,8
Черкаська	226	97,4	506	72,2
Чернівецька	226	67,4	605	86,4
Чернігівська	250	107,7	644	92,0
м. Київ	456	196,5	1935	241,8
м. Севастополь	256	110,3	706	100,9

Як видно з даних табл. 3, відносно роздрібного товарообороту підприємств (юридичних осіб) на 1 особу населення в цілому по Україні значно вищим цей показник у 2010 році був у Запорізькій - 114,4 %, Львівській - 108,7 %, Харківській - 125,0 %, Дніпропетровській - 108,8 % та інших областях, а також м. Києві - 241,8 %. Нижчим, ніж в цілому по Україні роздрібний товарооборот на особу населення був в Івано-Франківській - 64,8 %, Миколаївській - 80,0 %, Одеській - 80,0 %, Тернопільській - 58,6 % та інших областях.

Це пояснюються різним рівнем економічного розвитку регіонів, грошових доходів населення, цін на товари та послуги, а також можливостями самозабезпечення продовольчими товарами населення за рахунок підсобних господарств, присадибних ділянок тощо.

Соціальні зміни торгівлі підтверджуються динамічними трансформаціями торговельної мережі за видами економічної діяльності (КВЕД). Аналіз стану торговельної мережі за 2000 - 2010 рр. показав спільні тенденції з показником роздрібного товарообороту. Збільшується кількість підприємств (юридичних осіб), основним видом діяльності яких є роздрібна торгівля пальним і автомобілями [2].

Спостерігається зменшення кількості спеціалізованих підприємств роздрібної торгівлі з реалізації як продовольчих, так і непродовольчих товарів. Значна кількість торговельних підприємств (14588 одиниць) зосереджена на підприємствах інших видів діяльності.

Окремої уваги заслуговують динамічні зміни у ресторанному господарстві. Роздрібний товарооборот їдалень і постачання їжі складав у 2010 році всього 29,7 %, а ресторанів, кафе і барів - 70,3 %. Це свідчить про значне зменшення у період реформації основного типу підприємств харчування - їдалень.

Суттєві інституційні зміни в торгівлі підтверджуються не тільки за показником роздрібного товарообороту, а й при проведені аналізу торговельної мережі. Так, в 2000 р. мережа роздрібної торгівлі розподілялася так: на частку державної власності припадало 39 % магазинів, в них 49,9 % торгової площі, а на частку споживчої кооперації - 61 % магазинів і 50,1 % торгової площі. В 2010 р. державна власність складала 3,6 % магазинів і 3,0 % торгової площі, комунальна - 7,7 % і 3,8 %, приватна - 9,7 % і 7,8 %, колективна 78,9 % і 85,1 % і власність інших держав - 0,1 %. Такі суттєві зміни в формах власності торговельної мережі магазинів, що відбулися в 2000-2010рр., свідчать, про те, що торгівля є найбільш привабливою галуззю для нового власника.

В Україні розвивається мережа роздрібної торгівлі та ресторанного господарства, що належить підприємцям - фізичним особам. За даними одноразового суцільного обстеження, що було проведено Держкомстатом України на 1 січня 2011 року, в країні діяло 22,4 тис. магазинів, 17,3 тис. кіосків, 9,4 тис. ресторанів, кафе, барів, їдалень, що належать фізичним особам.

В державній та комунальній власності знаходиться 7116 об'єктів ресторанного господарства (21,5 %), в приватній - 3104 об'єкта (9,4 %), в колективній та інших формах власності - 22912 об'єктів (69,1).

Мережа ресторанного господарства, що належить підприємствам (юридичним особам), за 2000-2010 рр. зменшилася з 62692 одиниць до 33132, або на 47,2 %. Це призвело до зниження забезпечення населення підприємствами цього виду діяльності. Так, якщо в 2000 р. на 10000 осіб припадало 12 об'єктів та 860 місць, то в 2010 р. ці показники склали 7 і 389 або знизилися на 41,7 % і 54,8 % відповідно.

Серед областей України найбільша забезпеченість населення об'єктами ресторанного господарства спостерігалася в Волинській області, в якій на початок 2008 р. нараховувалося 650 місць на 10000 осіб при середньому показнику по Україні - 389. Найменша забезпеченість склалася в Одеській - 268 і Сумській областях - 283 місця на 10000 осіб. Кількість (кіосків, палаток) збільшилася на 2,2 %, або на 546 одиниць.

Заняття торгівлею - це найпоширеніший вид діяльності населення в неформальному секторі. За даними вибіркових досліджень населення з питань економічної активності, чисельність зайнятих в Україні цим видом діяльності у неформальному секторі складала більш як 200 тис. чол.2 Торговельна діяльність підприємств неформального сектора здійснюється, як правило, на ринках, оскільки стаціонарні торговельні підприємства повинні бути зареєстрованими.

Крім того, на ринках здійснюється не торгівля як така, а більше посередництво в торгівлі. Адміністрація ринків і персонал самі не займаються торгівлею, а надають послуги фізичним і юридичним особам, створюючи умови для їх торговельної діяльності. Мабуть, саме цим і пояснюється те, що в офіційній статистиці враховуються лише обсяги реалізації товарів та динаміка цін. З економічної точки зору цікавою має бути інформація щодо самих дійових осіб, які здійснюють торговельну діяльність на ринках, їх економічна характеристика (продавців і покупців). Форма державної статистичної звітності № 12-торг "Про стан матеріально-технічної бази ринків та реалізацію сільськогосподарської продукції на них" містить дані стосовно числа ринків та кількості торгових місць на них, обладнання ринків і типів торгових місць. Звісно, що кількість місць доповнює характеристику матеріальної бази ринків, але не дає можливості встановити, скільки людей користується послугами ринків і скільки продавців надає ці послуги.

Один раз на рік (в березні) проводиться суцільне обстеження речових ринків та про майданчиків продовольчих ринків, яке передбачає збір інформації про торгову площу, кількість торгових місць, середню денну наповненість ринку продавцями, кількість робочих днів ринку та обсяги продажів. Але методологічні аспекти такого обстеження потребують удосконалення. Це стосується як методики визначення середньої кількості продавців, так і термінів розповсюдження результатів спостереження. Крім того, доцільними були б обстеження соціального статусу продавців: чи то працівники торгівлі, чи то студенти, чи то пенсіонери.

Цікавою була б інформація і про стійкість людини щодо заняття торговельною діяльністю, режим роботи, оплату праці і т.п. Обстеженням доцільно охопити не тільки формальні, а й неформальні ринки. А взагалі, торгівля на ринках - це вид діяльності, який треба окремо досліджувати, робити висновки і на їх основі формувати суспільну думку щодо їх доцільності (чи навпаки) і в якому напрямку їм розвиватися. Зважаючи на сучасні масштаби ринкової (базарної) торгівлі, інформація про чисельність і склад громадян, які торгують на ринках, становить великий інтерес.

За даними Держкомстату України, обсяг продажу споживчих товарів через мережу організованих ринків складав у 2010 році 30,1 % від загального обсягу продажу споживчих товарів, а оборот неформальних ринків займав відповідно 6,2%.

2. Сутність регіонального менеджменту та його застосування в сфері торгівлі

Регіональний менеджмент як один з видів спеціального менеджменту являє собою сукупність принципів, методів, форм і засобів впливу на господарську діяльність регіону або окремої галузі на рівні регіону.

З погляду сучасної практики регіональний менеджмент - це керування соціально-економічними процесами в регіоні в умовах переходу його господарства до ринкових відносин.

Суть переходу від планово-директивної системи керування господарством регіону до регіонального менеджменту складається в таких змінах, як:

- орієнтація розвитку регіону на рішення соціальних проблем, на відтворення умов, що забезпечують високу якість і високий рівень життєдіяльності людини як найвищої цінності суспільства;

- формування організаційно-економічних умов для реалізації всіма господарюючими суб'єктами регіону принципів економічної волі й господарської самостійності;

- орієнтація інвестиційної й структурної політики регіону на попит і потреби ринку, на запити внутрішньо- і зовнішньорегіональних споживачів і організація виробництва тих видів продукції, які користуються попитом на міжрегіональному й закордонному ринках і можуть сприяти підвищенню фінансової самостійності регіону;

- формування й розвиток регіонального маркетингу як основи розробки й реалізації програм поточного й стратегічного розвитку регіону;

- перехід від регіональної статистики до регіонального моніторингу з використанням сучасної інформаційної бази для здійснення системного аналізу й контролю соціально-економічної, політичної й екологічної ситуації в регіоні;

- оцінка кінцевого результату регіонального менеджменту залежно від ступеня відповідності рівня економічного розвитку регіону й рівня життєдіяльності населення (соціальні стандарти, бюджетна забезпеченість, структура доходів і витрат родин, екологія, демографічна ситуація, екологічна безпека й ін.) [3].

Регіональний менеджмент можна розглядати як науку й практику керування соціально-економічними процесами регіону в умовах ринкової економіки. Наукові основи регіонального менеджменту - це система наукових знань, що є його теоретичною базою: принципи регіонального менеджменту; методи й моделі регіонального менеджменту; механізми регіонального менеджменту; система регіонального менеджменту. Наукові основи регіонального менеджменту в нашій країні перебувають у стадії формування. Закордонний досвід мало придатний до специфіки територіальної організації України з її національними, історичними і іншими особливостями.

Проте досвід формування регіонального менеджменту в країнах з ринковою економікою може бути використаний для аналізу власного досвіду й практики, а також для використання деяких його елементів у системі, що формується, регіонального менеджменту в Україні.

Регіональний менеджмент функціонує відповідно до законів розвитку ринкової системи господарювання, і його механізм повинен забезпечувати гнучке регулювання соціально-економічних процесів у регіоні в ринкових умовах, що змінюються.

Перед регіональним менеджментом у сфері торгівлі як галуззю управління стоїть завдання знайти й розробити механізми, методи й засоби, які дозволять забезпечити найбільш ефективне досягнення цілей і завдань розвитку торгівлі на регіональному рівні.

Завдання регіонального менеджменту в сфері торгівлі різноманітні й обумовлені особливостями перехідного періоду. У процесі переходу від планово-планово-централізованої до ринкової системи регулювання господарства регіону руйнуються вертикальні зв'язки, зароджуються й стабілізуються горизонтальні, внутрішньо- і міжрегіональні зв'язки. З переходом частини господарства регіону на ринкові відносини змінюється функціональна структура механізму регіонального управління, що веде до деформації й скорочення його організаційної й ієрархічної структур. Різко зростає роль опосередкованих методів взаємодії суб'єктів і об'єктів регіонального й муніципального управління, ускладнюються їхні господарські зв'язки, відносини із приводу використання власності й т.д. Все це є об'єктивною основою для становлення й розвитку регіонального менеджменту, завдання якого відрізняються від завдань планово-директивної системи територіального управління. У число основних завдань регіонального менеджменту входять:

- забезпечення розширеного відтворення умов життєдіяльності населення регіону, високого рівня і якості життя;

- економічна й соціальна трансформація господарства регіону, аналіз, прогнозування й програмування регіонального розвитку;

- оптимізація фінансових потоків, формування умов і механізмів зміцнення економічної бази регіону й муніципальних утворень;

- забезпечення екологічної безпеки в регіоні, захист навколишнього середовища;

- формування й реалізація структурної, інвестиційної й науково-технічної політики в регіоні, створення й розвиток ринкової інфраструктури.

Виходячи із сутності, змісту й завдань регіонального менеджменту, сформульованих вище, його об'єкт можна класифікувати по наступних основних ознаках.

1. Приналежність об'єкта до тієї або іншої форми власності (державна, комунальна).

2. Характер продукції або послуг, вироблених суб'єктом господарювання (продукція цілком або така, що в основному споживається усередині регіону, продукція що має міжрегіональне споживання, експортна продукція й ін.).

3. Характер і ступінь впливу суб'єкта господарювання на економічні, соціальні, екологічні й інші процеси в регіоні.

4. Відтворення умов життєдіяльності населення, задоволення потреб людей поза сферою виробництва (охорона здоров'я, задоволення потреб в утворенні й культурі, соціальний захист і підтримка).

Аналіз наведеної класифікації об'єктів дозволяє зробити висновок про те, що до об'єктів регіонального менеджменту можна віднести всі господарські одиниці регіону. Однак безпосереднім об'єктом регіонального менеджменту є підприємства й організації, віднесені до власності органів місцевого самоврядування, а також інфраструктурні ланки, діяльність яких спрямована на відтворення умов життєдіяльності населення поза сферою виробництва, тобто торгівля і соціальна інфраструктура.

Отже, зміст регіонального менеджменту в сфері торгівлі як сукупності принципів, методів, форм і засобів цілеспрямованого впливу на соціально-економічні процеси, що протікають в галузі торгівлі на регіональному рівні, складний й разноплановий. Аналіз закордонної практики, а також досвіду регіонального менеджменту в Україні показує, що його ефективність багато в чому залежить від дотримання цілком певних, перевіреним самим життям принципів, обумовлених законами ринкової економіки.

До основних принципів регіонального менеджменту у сфері торгівлі відносяться: децентралізація, партнерство, субсидіарность, мобільність і адаптивність.

Суть принципу децентралізації полягає в переміщенні прийняття рішень від центральних органів управління до агентів ринку регіонального рівня. Цей принцип обмежує монополію регіонального менеджменту на всевладдя, забезпечує економічну волю суб'єктів торгівлі в регіоні й поліцентричну систему прийняття рішень, а також делегування функцій управління регіональним представництвам.

Принцип партнерства припускає відхід від твердої ієрархічної співпідпорядкованості по вертикалі. Він диктує правила поведінки об'єктів і суб'єктів регіонального керування в процесі їхньої взаємодії як юридично рівних партнерів.

Принцип субсидіарності полягає у виділенні фінансових ресурсів під заздалегідь визначені цілі. Він реалізується в регіональному менеджменті через формування механізмів перерозподілу фінансових ресурсів з метою забезпечення мінімальних державних та галузевих стандартів для всього населення регіону, а також мінімальної бюджетної забезпеченості.

Змістом принципу мобільності й адаптивності є здатність системи регіонального управління суб'єктами торгівлі чуйно реагувати на зміни зовнішнього середовища. Цей принцип проявляється через постійну трансформацію функціональної й організаційної структур регіонального менеджменту, що дозволяє суб'єктам управління адаптуватися до швидко мінливих ринкових умов функціонування.

Методи регіонального менеджменту у сфері торгівлі також обумовлені системою ринкового господарства регіону. Під методами регіонального менеджменту прийнято розуміти сукупність прийомів і засобів впливу на господарюючі суб'єкти регіону, в даному випадку на торгівельну інфраструктуру регіону. У практиці регіонального менеджменту сфери торгівлі використовуються два основних методи: методи прямого (безпосереднього) впливу на суб'єкти торгівельної інфраструктури й методи опосередкованого впливу.

До методів прямого впливу належать безпосередньо ті заходи та засоби впливу з боку органів державної влади, які призводять до якісних та кількісних змін в торгівельній інфраструктурі безпосередньо. Серед таких методів найбільш ефективним є пряме втручання органів державної влади в розиток торгівельної інфраструктури завдяки створенню нових елементів або оновлення чи вдосконалення старих елементів інфраструктури. Наприклад, відкриття нових ринків, магазинів, тощо. Особливо дієвими такі методи є в сільській місцевості з приводу створення та розміщення ринків сільгосппродукції. Також серед прямих методів впливу необхідно відзначити організацію ярмарок та торгів в різних сферах торгівлі, як сільгосппродукцією так і промисловими виробами.

Доцільно зобразити механізм прямого впливу на торгівельну інфраструктуру шляхом виокремлення державного, регіонального та локального рівнів управління торгівельним сектором (рис. 2.1.).

Рис. 2.1. ієрархія органів державного управління в сфері внутрішньої торгівлі.

Щодо методів опосередкованого пливу, то тут необхідно зазначити що до них відносяться усі механізми та засоби які сприяють створенню лише умов розвитку інфраструктури внутрішньої торгівлі. До таких методів зокрема відноситься створення сприятливої нормативно-правової бази та інституційного забезпечення внутрішньої торгівлі. Наприклад, встановлення правил тендерної торгівлі, проведення аукціонів тощо.

3. Демографічні передумови розвитку і розміщення внутрішньої торгівлі

На сьогоднішній день в умовах стрімкого розвитку ринкових процесів, а також при переході від централізованих методів управління господарським комплексом регіону до більш централізованого, в основному за рахунок сприяння розвитку приватного сектора, найбільшою проблемою для ефективного розвитку всього регіону є розміщення продуктивних сил. Сутність цієї проблеми полягає в тому, що з урахуванням мінливого середовища регіону має бути враховане й розміщення промисловості й розвиток інфраструктури, однак, через те що відбуваються остійні еволюційні процеси в соціумі регіону дуже важко витримувати встановлену ще за радянських часів пропорцію регіонального розміщення продуктивних сил.

Багато міст вмирають й спустошуються, наростає все більша диспропорція між розвитком міста й села, однак на фоні цього и малюється першооснова та першопричина цих зрушень, розуміння якої та правильний вплив на неї дасть змогу виправити ті негативні процеси, що відбуваються в регіонах. Цією проблемою є демографічні процеси. Саме так, бо на розвиток та розміщення внутрішньої торгівлі найважливіший вплив чинять демографічні показники. На сьогодні демографічна ситуація є досить складною, що зумовлено складним соціально-економічним становищем у державі, зростанням урбанізації та пов'язаним із нею промисловим розвитком держави.

Україна - одна з найбільших країн Європи, яка за чисельністю посідає шосте місце на континенті. Її населення становило майже п'яту частину всіх жителів колишнього СРСР-51,7 млн. осіб. На сьогоднішній день населення України значно скоротилося.

Населення України різноманітне за своїм етнічним складом. Крім українців, значний відсоток становлять інші східнослов'янські народи (росіяни і білоруси), а також євреї, поляки, чехи, словаки. З інших етнічних груп найчисельніші романомовні народи (молдавани, румуни), греки, угорці, а також татари, гагаузи. За даними всесоюзного перепису населення 1989 р. в Україні налічувалося 72,7% українців, 21,9% росіян, 0,9% євреїв, 0,8%білорусів, 0,6 молдаван, по 0,4% поляків і болгар,2,7% представників інших національностей.

Українці - основне населення держави, один з найбільших народів Європи, другий за чисельністю слов'янський народ. Із 44,2 млн. українців, які проживали у 1989р. на території колишнього СРСР, на Україну припадає основна маса - 37,4 млн., або 84,8%. За останні десятиліття чисельність українців у країні зросла на 930 тис., хоча їхня частка серед усіх жителів дещо знизилася, що пояснюється значною мірою, зниженням їх природного приросту.

Чисельне співвідношення між населенням основного етнічного масиву і їх діаспорних утворень постійно змінюється. Так, від 1719 до 1989 р. питома вага українців у сучасних межах країни зменшилась з 85,6% до 81,0%, а в країнах Зарубіжної Європи - з 6,6% до 1,1%. Нині, як і раніше, більшість українців мешкає в межах основного етнічного масиву.

Помітно зменшилося співвідношення між сільським та міським населенням, зокрема у зв'язку з перетворенням окремих сільських пунктів у селища міського типу або об'єднання їх з містами. На чисельність сільського населення особливо вплинуло падіння його природного приросту. Воно негативно вплинуло не лише на стан економічного і соціально-політичного розвитку України, а й на генофонд її народу, оскільки село було й залишається джерелом збереження і відтворення українського етносу.

За даними перепису 1989р. в Україні вільно володіє українською мовою 78% її жителів, для 32,8 млн. чол. вона є рідною; 7 млн. жителів республіки визначають українську другою мовою, якою вони вільно володіють. Таким чином, рівень мовної українізації становить 78%.

Друге місце за чисельністю в Україні займають росіяни-22,1%, або 11356 тис. чол. У міських поселеннях жило 29,0% усього міського населення, в сільських населених пунктах-8,2% усього сільського населення. Чисельність росіян у 4,2 рази перевищує чисельність представників усіх більше ніж 100 національних меншин, які проживають в Україні. Українці перевищують чисельність росіян у 3,2 рази і цей розрив поступово скорочується. Фактично росіяни перетворюються у другу за чисельністю та соціально-політичним і національно-культурним значенням націю, роль якої упродовж радянських років неухильно зростала.

Говорячи про чисельність росіян в Україні, треба насамперед зазначити, що вона впродовж останнього століття тут неухильно зростала.

Високий приплив в Україну етнічних росіян не можна оцінювати позитивно насамперед з точки зору національних інтересів Росії, потреб її народу.

Білоруси разом з росіянами і українцями належать до східних слов'ян. Загальна чисельність білорусів Україні становить 440 тис. чол. (1989р.), 0,9% населення республіки. Причому кількість білорусів поступово зростає. В довоєнний час на сучасній території їх нараховувалося 143 тис., в 1959р.-191 тис.,1970р.-386 тис., 1979р.-406 тис. У 1989р. в міських поселеннях України проживало 349 тис. білорусів, у сільських 91тис. Частка білорусів серед республіки дорівнювала 1,0%, серед сільського-0,5%.

За кількістю білоруси посідають зараз трете місце серед етнічних спільнот України. За показниками рівня освіти білоруська етнічна група на сьогодні займає четверте місце серед інших національностей.

За кількістю зайнятих розумовою працею білоруси поступаються лише євреям та росіянам. Ця кількість становить 31,6%. Пропорції керівників та управлінців у білорусів є дещо нижчими, ніж в українців, а також у росіян, і, особливо, у євреїв [5].

Згідно соціологічних досліджень, білоруська етнічна група за основними соціально-демографічними параметрами адекватно репрезентувала населення України.

Серед інших національностей, які мешкають на території України, найчисельнішу групу представляють євреї. Згідно перепису 1989р. в Україні налічується 486,3 тис. чол. Становлять переважно міське населення. В Україні жило (1989р.) 35,3% усіх євреїв колишнього СРСР. За наведеним показником республіці належить друге місце після Росії. Вага євреїв у загальній чисельності населення України скоротилася за 1959-1989 роки з 2,0% до 0,9%. У1989р. їх число порівняно з 1979р. зменшилося на 76,9%.

Загальна чисельність єврейського населення в світі - понад 14 млн. чол. Таким чином, в Україні проживало в 1989р. близько 3,5% євреїв світу.

У межах колишнього СРСР, за даними перепису 1989 року, проживали більш як 2 млн. радянських німців (так їх названо в його матеріалах). З цієї кількості лише 39 тис. чоловік у 1989р. мешкало в Україні. Зараз цілком реально припустити, що враховуючи досить масову еміграцію до Німеччини, кількість німців в Україні зменшується.

Серед інших національностей в Україні проживає 324,5 тис. молдаван, 134,8 тис. румун, 98,6 тис. греків, 86,9 тис. татар (головним чином поволжські), 32 тис. гагаузів, 163,1 тис. угорців.

Україна належить до тих країн світу, котра має чи не найстрокатішу в етнічному плані палітру населення -сьогодні на її території мешкають представники понад 127 етносів.

Сучасний розвиток економіки України характеризується тим, що в Україні отримали розвиток більшість галузей матеріального виробництва і невиробничої сфери. За окремими видами продукції область вносить деякий внесок у загальносвітове виробництво. Взагалі, Україна спеціалізується на лісовій і деревообробній, легкій, харчовій промисловості, машинобудуванні, на виробництві цукрових буряків, зернових культур, картоплі, м'ясо-молочному тваринництві.

Аналіз виконання завдань Програми економічного і соціального розвитку на 2008 рік свідчить про те, що промисловий комплекс держави продовжує динамічно розвиватись. Протягом січня-червня минулого року обсяги промислового виробництва зросли на 14,2% і перевищили 21801 млн. гривень. Понад 54 % промислових підприємств збільшили обсяги промислового виробництва.

Внаслідок вжиття заходів по підвищенню ефективності роботи діючих шахт та торфобрикетних підприємств, приріст обсягів виробництва у добувній промисловості у першому півріччі 2011 року становив 18,9 %. Особливо динамічно розвиваються пріоритетні галузі промислового комплексу. Зокрема, у хімічній промисловості приріст виробництва за січень-червень 2011 року становив 34,3 %, у машинобудуванні - 24,3 %, у виробництві будматеріалів - 8,2 % [6].

В області набули подальшого розвитку позитивні зрушення у вдосконаленні структури промислового виробництва, розвитку соціально-орієнтованих галузей, які спеціалізуються на випуску товарів народного споживання. На 7,6 % зросли обсяги виробництва у харчовій та переробній промисловості, на 2,7 %- у легкій промисловості. Внаслідок цього виробництво товарів народного споживання в цілому по області збільшилось на 7,2 %. Основним завданням агропромислового комплексу в 2011 році залишається стабільне нарощування виробництва продукції сільського господарства, харчової та переробної промисловості, створення ефективного конкурентного середовища, розвиток інфраструктури аграрного ринку.

У минулому році вдалось стабілізувати виробництво у харчовій та переробній промисловості. З початку року у порівнянні з відповідним минулорічним періодом обсяги виробництва зросли на 7,6 %, у тому числі виробництво товарів народного споживання - на 3,2 %. У червні приріст виробництва підприємствами молокопереробної промисловості зріс на 21 %.

Разом з тим продовжується спад у м'ясопереробній галузі. Виробництво ковбасних виробів, м'яса та субпродуктів І категорії зменшилось на 20,5 %

4. Проблеми і перспективи розвитку внутрішньої торгівлі в Україні

Складність та важливість такого явища як внутрішня торгівля, вимагає розробки науково-обґрунтованих підходів до можливостей удосконалення внутрішньої торгівлі в Україні. Одним з головних моментів в такому процесі є забезпечення правової бази внутрішньої торгівлі. З цією метою було розроблено законопроект «Про внутрішню торгівлю».

Даний законопроект має важливе значення для життя суспільства, оскільки внутрішня торгівля може впливати на політичну дестабілізацію суспільного ладу в країні, як це було продемонстровано в Чилі. Певний вплив на розлад економічної і політичної системи колишнього Радянського Союзу відіграли проблеми «талонної» і дефіцитної форм торгівлі. В Україні останнім часом спостерігаються деякі небезпечні симптоми внутрішньої торгівлі. Тут мається на увазі процес накопичення взаємного «невдоволення» між суб'єктами, які здійснюють торгову діяльність, і державними органами. Перші -- невдоволені тенденцією до суворішого обліку торгової діяльності (наприклад, пропозицією встановлювати на ринках касові апарати). Державні органи, зокрема податкова адміністрація, не можуть знайти реальних засобів для забезпечення податкової дисципліни, оскільки багато продавців взагалі не сплачують податків або сплачують не в повному обсязі, приховуючи дійсний товарообіг.

Не вдаючись до глибокого аналізу конкретних засобів реалізації фіскальної політики в торговій діяльності, на етапі створення законопроекту можна лише констатувати наявність суттєвих розбіжностей у засобах досягнення відповідних результатів між адміністративною системою України, в особі податкової адміністрації, та суб'єктами торгової діяльності. При цьому можна навести цілу низку й інших сучасних проблем, які існують нині в торгівлі, наприклад, вимога щодо підвищення рівня освіти продавців, яка, безумовно, мала б сприяти підвищенню загальної культури в сфері торгівлі, підвищенню якості обслуговування, що має позитивно впливати на результати торгової діяльності продавців та інтереси покупців.

Одним з головних завдань процесу правового забезпечення внутрішньої торгівлі в Україні є необхідність обґрунтування та визначення загальних напрямів кодифікації законодавства, що регулює правовідносини в сфері торгівлі. Так, на відміну від окремих нормативних актів, які вводяться з метою захисту інтересів лише окремої групи осіб, загальною доктриною розроблення Закону України «Про внутрішню торгівлю», на мій погляд, має бути спроба виробити загальноприйняті, а, можливо, й компромісні норми, з урахуванням інтересів усіх осіб, на права яких має вплинути новий Закон.

З такої концепції випливає висновок про доцільність участі в процесі створення законопроекту не тільки науковців, але й провідних фахівців, які на практиці стикаються з проблемами внутрішньої торгівлі.

При цьому пропонується змінити загальне негативне ставлення до суб'єктів, що здійснюють торгівлю, оскільки, по-перше, у багатьох випадках термін «торговка» асоціюється з випадками неналежного здійснення торговельної діяльності окремими суб'єктами, внаслідок чого у свідомості багатьох громадян складається образливий стереотип підприємців, які здійснюють торговельну діяльність По-друге, знаючи деяку частину суб'єктів, що займаються торговельною діяльністю, можна констатувати вимушеність у обранні відповідної професії або бізнесу, який є нелегким та ризикованим видом підприємницької діяльності. Загальне спрямування законопроекту обумовлюється необхідністю захистити права осіб, які здійснюють торговельну діяльність, оскільки права покупця законодавцем визначені і охороняються спеціальним Законом України «Про захист прав споживачів». Що ж до захисту суб'єктів, які здійснюють торговельну діяльність, то такого нормативного акта немає. А тому потрібний закон, який би одночасно регламентував права і обов'язки як продавців, так і покупців.

Таким чином, пропонується змінити негативну практику прийняття «однобоких» нормативних актів, які спрямовані на захист лише однієї групи суб'єктів у правовідносинах. Кожне правовідношення має складатися із сукупності прав та обов'язків його суб'єктів В цьому випадку доречним є застосування ст. 68 Конституції України, за якою кожен зобов'язаний неухильно додержувати Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Звідси випливає, що продавець має не тільки обов'язки, а й права. А покупець, крім прав, повинен мати й відповідні обов'язки. Тому об'єктивна правова регламентація конкретних ситуацій у сфері торгівлі має безпосередньо вплинути на захист обох суб'єктів правовідносин.

Безсумнівно, досконалість будь-якої роботи не має меж, а тому протягом певного часу будуть вноситись відповідні зміни в закон, які стануть наслідком його застосування на практиці. На теоретичному рівні неможливо передбачити всі випадки та ситуації, які виникатимуть при реалізації закону. Наприклад, при науково-технічному проектуванні є можливість прогнозувати ситуації застосування відповідної моделі. При відповідних коефіцієнтах кореляції можна отримати доволі наближену до реальності картину поведінки майбутнього технічного приладу. Юридична ж наука відрізняється складністю в «проектуванні» поведінки суб'єктів суспільних відносин. В технічних науках є поняття про можливі шість ступенів вільності, а в теорії права є можливість кваліфікувати кожну дію за ознаками правомірної або неправомірної поведінки, а останню також як підставу можливої цивільної, адміністративної або кримінальної відповідальності. Звернувши увагу на правовідносини щодо купівлі-продажу, можна помітити, як вони «штучно» ускладнюються державою та її органами. Тобто проста модель -- гроші проти товару -- в житті може проявлятися у різних варіантах застосування та мати неординарні шляхи вирішення. Так, останнім часом з'явилися такі засоби розрахунку, як магнітні картки, зовсім нова форма торгівлі -- електронна тощо. А тому, крім стереотипу правомірної поведінки, закон має передбачати по можливості всі «нестандартні» варіанти правопорушень для того, щоб була можливість у наступному кваліфікувати ці дії на підставі закону.

Вже сьогодні приблизно понад 1700 різних за ієрархічним значенням документів використовують термін «торгівля» і у 50 законодавчих актах даний термін має місце. Але така ситуація викликає неузгодженість у регулюванні внутрішньої торгівлі, забезпеченні прав усіх суб'єктів правовідносин тощо.

Отже, навіть поверхове порівняння юридичної науки з технічними свідчить про більшу складність суспільних наук і неможливість лише теоретично створити модель поведінки суб'єктів торгових правовідносин. Тому для визначення меж дослідження планується піддавати аналізу можливу поведінку суб'єктів торгових правовідносин, яка передбачається нормативними акти як України, так і найбільш розвинених країн.

Для того, щоб запобігти наступним постійним змінам у законодавстві, автором зроблена спроба запропонувати новий метод створення законодавства на науково-практичному рівні, який орієнтований на всі існуючі методи та має глибоко продумані власні позитивні риси. Шлях обґрунтованого запозичення як окремих норм, так і цілих інститутів із правових систем найбільш розвинених країн -- загальновідомий спосіб, і нехтувати цією можливістю не слід. Але процес запозичення має враховувати особливості економічного стану України, менталітет суспільства тощо. Тому планується досвід інших розвинених правових країн проаналізувати і запроваджувати лише після широкого обговорення і адаптації до правової системи України. Наприклад, у Торговому укладенні Німеччини велику увагу приділяють правовій класифікації суб'єктів, що здійснюють торговельну діяльність (друга книга), ведення торгового реєстру судом (§ 8) тощо [8]. Тобто запровадження першого положення дублюватиме норми Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України. А реєстрація суб'єктів торговельної діяльності судом суперечитиме загальному принципу його компетенції щодо вирішення спірних правових ситуацій тощо. Таких прикладів можна навести доволі багато, коли формальне запозичення західноєвропейського досвіду призведе до не передбачуваних правових наслідків -- неузгодженості системи права, а в майбутньому її нестабільності. Отже, потрібні значні аналітичні дослідження доцільності запозичення окремих норм або інститутів із законодавства інших країн.

внутрішній торгівля регіональний менеджмент

Висновки

Таким чином, сучасна торгівля розвивається під впливом радикальних змін, що відбуваються в Україні в цілому. Ця галузь в своєму розвитку відстає від рівня 1990 р. Передумови розміщення продуктивних сил - це умови, без яких розміщення й розвиток виробництва неможливі. До передумов відносять спосіб виробництва, технологічні особливості виробничого процесу, зумовлені науково-технічним прогресом, рівнем територіального поділу суспільної праці. Їх можна поділити на три великі блоки: природні, демографічні, економічні.

Одними з передумов розміщення внутрішньої торгівлі є історичні передумови. Розвиток та виникнення внутрішньої торгівлі на території сучасної України сягає найдавніших часів. На розвиток та розміщення внутрішньої торгівлі важливий вплив чинять також демографічні показники. На сьогодні демографічна ситуація є досить складною, що зумовлено складним соціально-економічним становищем у державі, зростанням урбанізації та пов'язаним із нею промисловим розвитком держави.

Торгівля, як і інші галузі економіки України, переживає соціально-економічну кризу починаючи з 2000 р. Тому, незважаючи на те, що в 2008-2010 рр. намітилася позитивна динаміка в розвитку торгівлі, ці досягнення не можна порівняти з масштабом падіння обсягу її діяльності в попередні роки. Роздрібний товарооборот підприємств (юридичних осіб) в Україні у 2008 р. складав всього 31,9 % порівняно з 2000 р. В розрізі окремих областей України спостерігалися суттєві відмінності в каналах реалізації та їх питомій вазі в загальному обсязі роздрібного товарообороту регіонів. Так, порівняно з середнім показником по Україні в цілому (63,7%) найбільша питома вага роздрібного товарообороту, включаючи виручку фізичних осіб, що мають торгову мережу, спостерігалася в Сумській (73,0 %), Житомирській (72,6 %) Закарпатській (71,5 %), Чернігівській (70,1 %), а також в м. Києві (74 %) та в м. Севастополі (70,8 %).

Виходячи з аналізу мережі роздрібної торгівлі України, можна зробити висновок про зниження забезпечення населення об'єктами торгівлі та торговельними площами, що належать підприємствам (юридичним особам). Якщо в 1990 р. на 10000 осіб припадало 28 об'єктів торгівлі, або 1998 кв. м торгової площі, то в 2008 р. ці показники складали 21 об'єкт і 1426 кв. м торгової площі відповідно. Інституціональні зміни в торгівлі стали найбільш суттєвими і вплинули на формування різних каналів реалізації товарів: безпосередньо через магазини, організовані ринки, неформальні ринки.

Регіональні відмінності торгівлі відбиваються співвідношенням аграрного та індустріального розвитку областей, рівнем виробництва товарів народного споживання, доходів населення та умовами товарного самозабезпечення населення. Таким чином, спостерігаються значні регіональні відмінності в каналах реалізації споживчих товарів. Це пояснюється, з одного боку, різним співвідношенням промислового і аграрного виробництва по регіонах, з другого - різним товарним забезпеченням торгівлі і умовами самозабезпечення споживчими товарами населення. Крім того, велике значення має і матеріальний стан торгівлі в кожній окремій області, її роль та місце в економіці регіонів та житті кожної людини.

За видами економічної діяльності збільшується кількість магазинів, що реалізують пальне та автомобілі. В ресторанному господарстві скоротилася частка основного типу підприємств - їдалень, що також свідчить про значні трансформації в цій галузі. В зв'язку з поширеністю торгівлі на ринках було б доцільним проводити вибіркові та суцільні обстеження цього виду торгівлі, які б дали можливість оцінити її наслідки: соціальні втрати чи вигоди для суспільства і громадян. Виходячи з соціального і економічного значення внутрішньої торгівлі споживчими товарами, було б доцільним посилити державний контроль за її функціонуванням та підвищити роль і відповідальність місцевих органів влади за реалізацію державної стратегії і тактики в галузі внутрішньої торгівлі.

Список використаних джерел та літератури

1. Омелянович Л. Внутрішня торгівля України: динамічні реалії та їх оцінка // Галицькі контракти. - 2010. - №6. - С.18.

2. Україна у цифрах у 2010 році - короткий статистичний довідник - К.: “Техніка”, 20 - С.47-49.

3. Региональный менеджмент // Под общ. ред. В.И. Ковтуна - М.: ОЛМА, 2009.

4. Абрютина М.С. Экономический анализ торговой деятельности. Учебное пособие. - М.: « Дело и сервис», 2008.

5. Бандурка О.М., Коробов М.Я., Орлов П.І., Петрова К.Я. Фінансова діяльність підприємства. Підручник. - К.: Либідь, 2004.

6. Сорока И.В., Омельянович Л.А., Яркова Н.И. Торговля в период рыночной трансформации экономики Украины - Донецк, ДонГУЭТ, 2008. - С.101.

7. Соболев В.А. Маркетинговые аспекты выбора торговых предприятий и профиля их деятельности // Вісник національного університету. Серія В. Економіка і право. - Донецьк. - 2008. - С. 187-191.

8. Германское право. Часть II. Торговое уложение и другие законы: Пер. с нем. / Серия зарубежное и международное частное право. -- М.: Международный центр финансово-экономического развития, 2006. - С. 413.

Размещено на Allbest.ru

...