Лідерство як форма самоствердження особистості в малій групі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лідерство як форма самоствердження особистості в малій групі

Лідер у перекладі з англійської означає ведучий. Термін «лідер», за даними Оксфордського словника, з'явився приблизно у 1300 р., однак, багато фахівців, серед яких Р.М. Стогдилл, заявляють, що це поняття не могло з'явитися раніше 1800 р. Одне з перших визначень лідерства дав Ч.Х. Кулі у 1902 р. На його думку, лідер це фокус групових процесів. У 1906 р. Мемфорд, а в 1911 р. М. Блекнер запропонували інше визначення лідерства: це централізація зусиль в одній особистості як виявлення влади всіх. У 1924 р. американський соціолог Л.Л. Бернард дав таке трактування лідерства: лідер фокусує увагу і реалізує енергію групи в заданому напрямку.

Кількість визначень лідера і лідерства як соціального явища постійно зростала. У вітчизняній соціології лідер це член групи, здатний очолити, показати приклад, організувати виконання завдання і визнаний у цій ролі більшістю членів групи. Лідер відіграє центральну роль в організації спільної діяльності групи, до якої він належить, і регулює міжособистісні відносини. Таким чином, лідер є центром збігання інтересів групи.

Лідерство як соціальне явище у колишньому СРСР вважалося цілком внутрішньогруповим. Таке розуміння лідерства було зумовлене не стільки теоретичними позиціями різних дослідників, скільки ідеологічними і політичними замовленнями та заборонами недавнього минулого, коли не можна було навіть теоретично припустити, що керівники партії і держави не лідери. Главою держави протягом десятиліть були керівники, які призначалися на цю посаду і не проходили складної процедури виборів, властивої феномену політичного лідерства.

У вітчизняній науці питання про політичне лідерство, тобто про лідерство на рівні великих соціальних груп, взагалі не порушувалося, якщо не зважати на боязкі спроби розглянути феномен керівництва. У західній же літературі взяли гору тенденції прямого, механічного перенесення особистісних характеристик і механізмів лідерства в малих групах на особистість політичного, державного діяча та на механізми лідерства у великих системах.

У розробленій у нас теорії соціальної психології за основу вивчення проблеми лідерства був узятий діяльнісний підхід, запропонований О.М. Леонтьєвим, відповідно до якого головними детермінантами процесу лідерства були цілі та завдання групи, що визначали, хто стане лідером і який стиль лідерства виявиться найбільш ефективним. Явище лідерства значно ширше і притаманне різноманітним видам діяльності людини: виробництву речей та ідей, політиці, науці, мистецтву, спорту і т.д. Обов'язкова умова лідерства володіння владою у формальних і неформальних організаціях найрізноманітніших рівнів і масштабів: у державі, місцевому самоврядуванні, трудових організаціях, суспільних групах і рухах.

Лідерство не новий стиль керівництва, а спосіб організації влади. Проблемами лідерства займалися не лише такі вітчизняні вчені, як Б.Д. Паригін, Л.І. Уманський, І.Г. Столяр, А.І. Кравченко, В.Г. Городяненко та інші, але й багато зарубіжних соціологів і психологів. Серед них Ч. Хенді, Д. Макгрегор, Р. Хаус, К. Левін, М. Харріс, Дж. Френч, Е. Флейшман та ін.

Різні вчені, різноманітні школи неординарно підходять до проблеми лідерства. Найбільш розповсюджені та загальновизнані теорії це теорії особистісних рис, ситуативні, ситуативно-особистісні. Різниця полягає в тому, що ситуативні теорії враховують риси, характерні для середовища лідерства: час, місце, обставини групових дій, тобто зовнішні параметри, що стосуються і лідера, і очолюваної ним групи в цілому. Діяльнісний же підхід акцентує увагу на таких внутрішніх характеристиках групи, як цілі, завдання та склад.

Теорія рис (та її різновиди) виникли під впливом досліджень англійського психолога і антрополога Ф. Гальтона, який ще на зорі століття намагався пояснити лідерство на основі спадковості. У рамках цього напрямку були розпочаті дослідження царських династій різних націй, аналіз шлюбів між правителями і т.д. Основною ідеєю такого підходу було переконання в тому, що коли лідер має якості, які передаються спадково і відрізняють його від послідовників, то ці якості можна виділити, проте скласти перелік таких рис тоді не вдалося.

Тільки в 1940 р. американський психолог К. Берд склав список із 79 рис, що згадуються різними дослідниками як «лідерські». Серед них були названі ініціативність, товариськість, почуття гумору, ентузіазм, упевненість, дружелюбність і т.д., але вивченню жодної з них не приділялося достатньої уваги в дослідженнях. Таке розмаїття поглядів американський психолог Г. Дженнінгс пояснював суб'єктивізмом цих теорій, вони, на його думку, більшою мірою відображали риси самих дослідників, ніж риси лідера.

На зміну теорії рис прийшли ситуативні теорії лідерства, згідно з якими поява лідера є результатом місця, часу й обставин. Тобто, в різних конкретних ситуаціях групового життя виділяються окремі члени групи, які перевищують інших, принаймні, в якійсь одній якості, але оскільки саме така якість і є необхідною у певній ситуації, то людина, яка володіє нею, стає лідером. Ситуаційна теорія лідерства підкреслює відносність рис, властивих лідеру, і припускає, що якісно різні обставини можуть вимагати якісно різних лідерів.

Для того, щоб зняти можливі заперечення, ніби теорія розглядає особистість лідера як маріонетку, американський учений Е. Хартлі запропонував модифікацію цієї теорії. Він припустив, що, по-перше, коли людина стає лідером в одній ситуації, не виключено, що вона стане ним і в іншій; по-друге, в результаті стереотипного сприйняття лідери в одній ситуації розглядаються групою як «лідери взагалі»; по-третє, ставши лідером у певній ситуації, людина здобуває авторитет, що сприяє її обранню лідером і наступного разу; по-четверте, лідером частіше обирають людину, яка має мотивацію для досягнення цієї позиції.

Проте таке розмите формулювання не зняло однобічності з цієї теорії, і, як часто буває в науці, два крайніх варіанти породили третій, більш-менш компромісний, а саме: особистісно-ситуативну теорію. У 1952 р. Г. Герт і Р.Ч. Міллс виділили чотири фактори, які, на їх думку, необхідно було враховувати при розгляді феномену лідерства: 1) риси та мотиви лідера як людини; 2) образи лідера та мотиви, що існують у свідомості його послідовників і спонукають їх іти слідом за ним; 3) характеристики ролі лідера; 4) інституціональний контекст, тобто ті офіційні та правові параметри, у яких працює лідер і до яких він та його послідовники залучені. Р.М. Стогдилл і Шатлі запропонували вивчати лідерство з погляду статусу, взаємодії, сприйняття та поведінки індивідів відносно до інших членів групи. Таким чином, лідерство стало розглядатися як стосунки між людьми, а не як характеристика окремого індивіда.

Дотримуючись цієї традиції, Р. Кеттел запропонував розглядати лідерство як динамічну взаємодію між цілями лідера та цілями й потребами послідовників, де функція лідера зводиться до вибору та досягнення групових цілей. Проте існують й інші школи, що зробили значний внесок у вивчення цієї проблеми. Наприклад, теорія очікування-взаємодії, або гуманістична теорія лідерства, згідно з якою лідер має так перетворити групу чи організацію в цілому, щоб індивіду була гарантована свобода здійснення його власних цілей, задоволення потреб, і разом з тим так, щоб він здійснював вклад у досягнення спільних цілей організації. Ці ідеї були розвинуті в роботах Р. Блейка, Дж. Макгрегора. Гуманістичні теорії лідерства швидше застосовуються до малих соціальних груп.

Досить широкого розповсюдження в США набула і так звана мотиваційна теорія лідерства, представники якої (У. Мітчел, Е. Еванс та інші) доводять, що ефективність лідерства залежить від його впливу на мотивацію послідовників, на їхню здатність до продуктивного виконання завдання і на задоволення, яке вони відчувають у процесі роботи.

Ця теорія передбачає певну структуру лідерського процесу, визначаючи типи лідерської поведінки: підтримуюче лідерство, директивне лідерство, лідерство, орієнтоване на досягнення якісного результату; установки та поведінка послідовників, які враховують задоволення чи незадоволення роботою, схвалення чи несхвалення лідера, мотивацію поведінки; ситуативні фактори, що включають, по-перше, індивідуальні риси послідовників, по-друге, фактор «навколишнього середовища» (поставлене завдання, система влади в групі і т.д.), що виконує три функції, від яких залежить вплив лідера на мотивацію послідовників: виконання поставленого завдання, стабілізація поведінки послідовників, винагорода за вирішення завдання.

Мотиваційна теорія лідерства дозволяє не тільки припускати заздалегідь, який стиль буде найбільш ефективним у тій чи іншій ситуації, але й пояснювати, чому.

Помітне місце серед досліджень проблеми лідерства займають також теорії обміну. Дж.К. Хоманс, Д. Марч, Г.А. Саймон розглядають лідера як того, хто відчуває потреби та бажання своїх послідовників і пропонує способи їхнього здійснення. Тут акцент робиться на емоційній стороні процесу. Лідер може бути зорієнтований на вирішення реальних завдань, досягнення певних цілей, а може надавати першорядного значення стосункам зі своїм оточенням.

Проблемами лідерства займаються і вітчизняні вчені, як соціологи, так і психологи. Наприклад, Б.Д. Паригін допускає існування восьми типів лідерства, класифікуючи їх за трьома ознаками: змістом діяльності (лідер-натхненник, лідервиконавець, діловий лідер), за стилем лідерства (авторитарний і демократичний лідер) та характером діяльності (універсальний і ситуативний лідер).

Л.І. Уманський і його школа розглядають такі типи лідерства в малих групах: 1) лідер-організатор, 2) лідер-ініціатор, який висуває пропозиції, що служать початком групової дії, 3) лідер-ерудит, 4) лідер-генератор емоційного настрою групи, який впливає на груповий настрій, 5) лідер емоційного тяжіння, який відповідає соціометричній «зірці», 6) лідер-умілець, кращий за інших, здатний виконати будь-яке групове завдання. [2, с. 98]

Лідерство це відносини вчителя й учня. Лідер передає своєму оточенню знання, навички, моральні цінності. Особисті позитивні якості лідера є взірцем для наслідування і предметом поваги з боку його оточення. Вироблення організаторських, управлінських якостей лідера проблема його власного навчання і виховання. Для лідера необхідно сформувати і згуртувати колектив чи групу, визначити її цілі, поставити перед людьми, які входять до складу групи, необхідні завдання, визначити засоби та виявити резерви досягнення мети, забезпечити контроль за виконанням. Іншими словами, у малій групі роль лідера полягає у згуртуванні її учасників і спрямуванні їх діяльності.

Виділяють три типи лідерства: ватажок, лідер (у більш вузькому значенні слова) та ситуативний лідер. Ватажок найавторитетніший член групи, який володіє даром переконання і навіть навіювання. На членів групи він впливає словом, жестом, поглядом. Так, дослідник Р.М. Стогдилл запропонував такий перелік якостей керівника-ватажка: 1) фізичні якості активний, енергійний, здоровий, сильний; 2) особистісні якості пристосовуваність, впевненість у собі, авторитетність, прагнення до успіху; 3) інтелектуальні якості розум, уміння прийняти потрібні рішення, інтуїція, творче начало; 4) здібності контактність, легкість у спілкуванні, тактовність, дипломатичність. [2, с. 92]

Лідерство слід відрізняти від вождизму. Вождь лідер усередині малої общини. Оточення наділяє вождя надзвичайними здібностями, надзвичайною мудрістю та прозорливістю, знанням усього того, що повинні знати чи знають його підлеглі. На відміну від вождизму, лідерство не успадковується. Кожен новий лідер народжується заново і створюється завдяки своїй особистій праці. Лідер може досягти становища авторитетного керівника лише завдяки своїм творчим якостям ефективно працюючої людини.

Зрілий вік і зрілість розуму, досвід і знання вдале поєднання для лідера. У цьому випадку лідером може бути тільки літня, навчена життєвим досвідом людина. Але зараз спостерігаються тенденції «омолодження» лідерства, які слід вважати сприятливим явищем, бо саме молодості притаманні ризик, розкутість дій, небоязкість наслідків.

Лідер, у вузькому значенні слова, значно менш авторитетний, ніж ватажок. Поряд з переконанням і повчанням він часто спонукає оточення до дій через особистий приклад: «Роби, як я». Вплив такого лідера поширюється тільки на частину неформальної групи.

Ситуативний лідер володіє особистісними якостями, що мають значення тільки в якійсь конкретній ситуації: спортивний захід, турпохід, відвідування театру, урочиста подія в групі і т.д.

Серед неформальних лідерів можна виділити ділових, емоційних, демократичних, позитивних і негативних.

З погляду масштабності вирішуваних завдань, виділяють: 1) побутовий тип лідерства (у сім'ї, шкільних класах, студентських групах, дозвільних об'єднаннях); 2) соціальний тип лідерства (у сфері матеріального виробництва, профсоюзному русі, у різних товариствах спортивних, творчих і т.д.); 3) політичний тип лідерства (державні, суспільні діячі).

Лідер має задовольняти інтереси та потреби членів групи, не виходячи за межі права і цивільних норм, щоб не зробити своє оточення залежним від власних благодіянь. Велике значення має здатність лідера відчувати настрої людей, виражати їхні інтереси, знати і задовольняти їхні нормальні потреби. Успіх чи невдача лідера сприймається членами малої групи дуже емоційно. Успіх лідера викликає почуття гордості та захоплення, а невдача засмучення і розчарування, тому лідер має завжди пам'ятати, що настрій членів малої групи залежить і від нього особисто, від його особистого успіху, особистих досягнень.

При гарному настрої група працює більш успішно, досягає кращих результатів з меншими зусиллями. Завдання лідера якомога менше помилятися, досягати успіху, що буде сприяти ефективності роботи всієї групи.

Лідерство передбачає певний характер його найближчого оточення. Воно має бути відібране за діловими, професійними ознаками, а не тільки за особистою відданістю лідеру, що хоча й важливо, але недостатньо для здійснення сучасної технічної чи управлінської політики.

Однодумність, взаєморозуміння, інтерес до справи, взаємна довіра, знання сфери діяльності, здатність виконати висунуті лідером вимоги дають право його оточенню посідати гідне місце в групі. Привабливими для оточення є можливість особистої службової кар'єри, визнання в групі, близкість з авторитетною особистістю, якою є лідер. Оточення лідера має чітко уявляти свою соціальну роль і обов'язки в групі. У самому ж лідері ніби концентруються якості його оточення, тому він і зацікавлений у підборі людей, які перевершують його за якимись особливими якостями професійними чи особистісними.

Відносини лідера та його оточення важливий аспект лідерської організації влади. Цілеспрямованість, принциповість, усвідомлення особистої відповідальності перед групою, якою керує, розуміння її завдань і запитів є невід'ємними якостями лідера. Вони мають бути вироблені у членів групи, бо саме вони й об'єднують лідера з його оточенням.

Лідер має навчитися приймати рішення, уникати невігідних ситуацій чи, навпаки, створювати вигідну сукупність обставин. Він повинен уміти, як говорив У. Черчілль, виносити користь із найневигідніших ситуацій. Справжнього лідера відрізняє особливе мистецтво перетворювати на своїх союзників прихованих чи, навіть, явних супротивників.

Лідер не може і не повинен боятися ризику, чекати гарантованого успіху, чи, навпаки, покладатися на випадкову перемогу. Лідер має навчитися переборювати непередбачені ускладнення, маневрувати, бути готовим до тимчасових невдач. Він повинен постійно бути націлений на рух вперед, крок за кроком, але тільки вперед. Сьогодні відчувається гостра потреба в новому поколінні лідерів зі стратегічним мисленням, неординарним баченням ситуацій, впевненістю в успіху. Люди, які не бояться ризику, здатні очолити організації, дуже протрібні країні. Лідери-новатори покликані ефективно вирішувати і старі, і нові проблеми методами, що відповідають сучасним вимогам. А формування лідера, його ріст, авторитет починаються з малої групи. Ось чому так важливо зрозуміти основні принципи появи та виховання сучасних лідерів, джерела яких знаходяться в малих групах.

Виховання лідера і його самовиховання полягає у виробленні вміння вести за собою людей, установлювати стосунки з ними і на цій основі організовувати управління. Справжнього лідера відрізняють не честолюбство, бажання й уміння виділитися із загального середовища, щоб показати свою вищість, а справжнє природне право сильної, вольової, професійно грамотної й водночас інтелектуальної особистості вести за собою людей. Лідер повинен бути головою своєї групи, провідником ідей, що сприяють розвитку групи і відповідають інтересам її членів.

Суспільство має бути уважним до проблем лідерства і нести відповідальність за підготовку та виховання лідерів. Навчання господарському управлінню (менеджменту) створює умови для підготовки людей, здатних не тільки очолювати малі групи, окремі організації чи об'єднання, асоціації, але й обіймати в державі високі політичні посади. Навчання та виховання лідерів це й передача знань, досвіду аналізувати ситуацію, розвиток управлінських навичок і виховання відповідальності; навчання різним стилям управління; спілкування з людьми, вміння використовувати різні засоби і прийоми керівництва.

Поведінка лідера найскладніша, прихована від людей сторона влади. На кожному щаблі влади, у будь-якій її ланці, малій групі, організації, установі є свої піраміди влади, що керують ними. Скрізь є група відповідальних керівників, які становлять адміністрацію, чи апарат влади. Керівники, які очолюють адміністрацію, ведуть за собою підлеглих, звідси і походить поняття «лідер» «ведучий» чи «той, що йде попереду».

Дуже важливо зрозуміти, яким чином лідери впливають на інших. Деякі лідери використовують свою позиційну владу. Інші в цьому не мають потреби, тому що наділені такими особистісними характеристиками і так будують свої стосунки з членами групи, що викликають у них необхідний ентузіазм і бажання йти за лідером. У 1993 р. Р. Гарсіа ввів поняття «мотиваційне лідерство», оскільки деякі лідери вдаються до способів впливу, заснованих на особистісних характеристиках, пов'язаних з мотиваційною сферою людини. Такий тип лідерства названо мотиваційним, тому що він ґрунтується на позитивних прагненнях і стимулює своє оточення до досягнення запропонованих цілей.

Сучасний німецький дослідник проблеми лідерства Х. Хекхаузен здійснив ряд спроб систематизувати дані, накопичені при вивченні мотивації. Ним в результаті проведення досліджень було доведено, що перевага компонент потреби в досягненні, а сила компонент потреби у владі. Перевага і сила впливають на характеристики лідерів, пов'язані з мотивацією послідовників [7, 138].

Мотиваційне лідерство має три найважливіших компоненти: 1) демократичне прийняття рішення; 2) орієнтація на результат; 3) орієнтація на групу. Мотиваційний лідер задає тон колективній роботі, консолідує учасників групи навколо спільної мети і створює в них почуття співпричетності у виконанні спільного завдання.

Дж. Юкі та Б. Трейсі в 1992 р. Провели дослідження і виявили дев'ять дійових тактик впливу мотиваційного лідера на оточення. [3, 83]

1. Раціональне переконання. Суб'єкт використовує логічні аргументи й очевидні докази, щоб переконати об'єкт, що його пропозиція чи вимога є реальною і приведе до досягнення цілей об'єкта.

2. Спонукальний вплив. Суб'єкт викладає вимоги та пропозиції, які викликають ентузіазм об'єкта, звертаючись до значущих для нього цінностей та ідеалів.

3. Консультація. Суб'єкт шукає варіант участі об'єкта в плануванні та діяльності, з'ясовує, у проведенні яких перетворень участь об'єкта буде прийнятна та ефективна, виробляє вимоги з урахуванням пропозицій і інтересів об'єкта.

4. Дружнє ставлення. Суб'єкт використовує похвалу, дружнє ставлення чи гарний настрій об'єкта для позитивного ставлення останнього до його прохання.

5. Персональне звернення. Суб'єкт звертається безпосередньо до почуттів вірності і дружби, якщо хоче просити про що-небудь.

6. Обмін. Суб'єкт пропонує обмін, схвалює, вказує на готовність обмінятися послугами трохи пізніше чи обіцяє деякі вигоди, якщо надана допомога буде сприяти виконанню спільного завдання.

7. Коаліційна тактика. Суб'єкт звертається за допомогою до інших, щоб переконати об'єкт діяти в інтересах групи.

8. Правова тактика. Суб'єкт установлює законність вимог, покладаючись на наявність певних повноважень чи прав, відповідно до інструкцій, правил і традицій.

9. Тиск. Суб'єкт використовує жорсткі вимоги, погрози, часті перевірки чи постійні нагадування, щоб змусити об'єкт виконати поставлені завдання.

Згідно з дослідженнями Дж. Юкі та Б. Трейсі, серед дев'яти тактик впливу лідерів на підлеглих найбільш часто використовувалися раціональне переконання, спонукальний вплив і консультація. Тиск, правова та коаліційна тактика менш дієві у мотиваційного лідера. Дружнє ставлення, обмін і персональне звернення помірно ефективні.

Лідер може бути формальним, призначеним «зверху» керівником групи, чи неформальним, коли він не має адміністративної влади, але здатний силою свого особистого авторитету впливати на інших членів групи.

Лідерство це відносини домінування та підпорядкування, впливу і дій відповідно до нього в системі внутрішньогрупових відносин.

Кар'єра лідера залежить не тільки від загальних умов, в яких він діє, але і від його особистих якостей, від того, як він здійснює основні функції лідера. До основних функцій лідера можна віднести конструктивну, організаційну, координаційну та інтегративну.

Конструктивна функція полягає у вираженні інтересів групи в конкретних завданнях. Вона має бути зорієнтована на задоволення інтересів усіх чи принаймні більшості членів групи. Здійснення конструктивної функції необхідна умова лідерства та його успіху.

Організаційна функція формальний лідер здійснює підбір кадрів і вироблення системи управління групою. Лідер формує групу, розподіляє в ній обов'язки (соціальні ролі), створює умови для нормальної життєдіяльності групи, контролює та регулює відносини між членами колективу.

Неформальний лідер формує навколо себе ядро, оточення, за допомогою якого організує виконання прийнятих ним рішень.

Координаційна функція узгодження дій окремих членів групи та напрямків їхньої діяльності для виконання завдань, що мають значення для групи.

Інтегративна функція згуртування однодумців, оточення лідера для виконання головних завдань малої групи.

Неформальні лідери мають деякі спільні риси. Вони більше, ніж інші члени первинної групи, усвідомлюють норми, що в ній склалися, і стереотипи поведінки та сприяють втіленню їх у життєдіяльності групи. Краще за інших інформовані з питань, важливих для первинних груп; здатні до ефективного міжособистісного спілкування (досить комунікабельні); їм властиве почуття лідерства, прагнення зайняти центральне місце в колективі.

До речі, слово «керівник» не використовують у зарубіжній практиці. Там є такі поняття, як «менеджер», «управляючий», «власник». Іноді, особливо в малих фірмах, власник сам керує своєю справою, тоді він ототожнюється з менеджером чи керівником. Але найчастіше власник наймає компетентну особу для здійснення управлінських функцій, тому що управління це мистецтво, яке вимагає певних знань і навичок.

Керівник це людина, здатна зібрати всіх своїх підлеглих разом і вести за собою для виконання спільних завдань. Поняття «лідерство» та «керівництво» мають принципово різні соціальні і психологічні значення.

По-перше, лідера обирають, його визнає група, яку він веде. У цьому значенні лідер завжди висувається «знизу», стихійно і більш-менш демократично. Керівник же, навпаки, призначається «зверху», тобто так чи інакше групі його нав'язують. Ведені, підлеглі можуть по-різному виявляти своє ставлення до запропонованого керівника, можуть навіть його заблокувати. Але й у цьому випадку, знову ж таки буде запропонована нова кандидатура і знову «зверху», тобто лідерство можна позначити вектором, спрямованим знизу вгору, а керівництво вектором, спрямованим згори вниз.

По-друге, лідер здійснює регуляцію міжособистісних стосунків у групі, а керівник офіційних відносин групи як певної соціальної організації.

По-третє, лідерство діє в умовах мікросередовища, яким і є мала група, а керівництво елемент макросередовища, тому що воно пов'язане з усією системою суспільних відносин.

По-четверте, явище лідерства, порівняно з керівництвом, менш стабільне, висування лідера більшою мірою залежить від настрою групи, тоді як керівництво явище більш стабільне, що мало залежить від групового настрою.

По-п'яте, керівництво підлеглими, на відміну від лідерства, передбачає наявність значно чіткішої системи різних санкцій, якими лідер не володіє. Він здійснює виконання спільних завдань групи, спираючись на особистий авторитет, без застосування санкцій, якими користується офіційна особа.

По-шосте, процес прийняття рішення керівником значно складніший, залежить від безлічі різних обставин і міркувань, що не обов'язково укорінені в даній, конкретній групі, в той час як лідер приймає більш безпосередні рішення, що стосуються групової діяльності.

По-сьоме, сфера діяльності лідера в основному мала група, де він є незаперечним авторитетом. Сфера діяльності керівника ширша, оскільки він сам «представляє» малу групу в більш широкій соціальній системі.

Неформальний лідер, виступаючи членом малої групи, керує нею зсередини, він частіше за формального керівника взаємодіє з групою, краще знає кожного її члена. Чим сильніше авторитет неформального лідера, тим легше йому маніпулювати думкою групи і направляти її діяльність у потрібне русло.

Група становить собою замкнуту одиницю, з центру якої неформальний лідер здійснює свій вплив. Формальний лідер, який керує ззовні, постійно наштовхується на згуртований «фронт», що знаходиться всередині групи під значним впливом неформального лідера. Для досягнення спільної мети, запобігання і усунення конфліктів у групі формальний лідер має впливати на групу через неформального лідера.

Формальний керівник віддає розпорядження рядовим членам групи в однобічному порядку, і тільки з лідером у нього встановлюється двобічний зв'язок. Лідер же ніякими формальними відносинами не скутий. Він будує досторонні стосунки, обмінюючись з кожним членом групи діловими й особистими зв'язками. При цьому сфери впливу керівника й авторитету йдуть по різних вимірах і не суперечать один одному.

Формальна і неформальна структура групи не завжди перебувають у згоді, частіше між ними виникають суперечності. Завдання лідера добре знати та відчувати це джерело внутрішнього напруження і вести справу так, щоб зблизити формальну і неформальну структури організації.

лідер група керівник неформальний

Література

1. Выдай, А. Лидерство и мотивация [Текст] / А. Выдай // Персонал. К., 2000. №3. С. 81 85.

2. Г алкина, Т.П. Социология управления: от группы к команде [Текст] / Т.П. Г алкина. М.: Изд-во «Г ардарика», 2001. 326 с.

3. Кравченко, А.И. Социология менеджмента [Текст] / А.И. Кравченко М.: ЮНИТИ ДАНА, 1999. 366 с.

4. Ложкин, Г. Искусство межличностного взаимодействия [Текст] / Г. Ложкин, В. Рябоконь // Персонал. К., 2001. №3. -

С. 89 94.

5. Огаренко, В.М. Соціологія праці [Текст] / В.М. Огаренко, Ж.Д. Малахова. Запоріжжя: ГУ «ЗІДМУ», 2001. 306 с.

6. Промышленное предприятие и его люди: проблемы социально-економического поведения [Текст] / под общ. ред. В.М. Вороны, Е.И. Суименко. К.: Изд-во «Науковий світ» 2001. 278 с.

7. Хекхаузен, Х. Мотивация и деятельность [Текст] / Х. Хекхаузен. Т. 1,2. М.: Изд-во «Логос», 1986. 380 с.

Размещено на Allbest.ru