Проблема розвитку менеджменту освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема розвитку менеджменту освіти

Богданова Н.Г.

На початку третього тисячоліття об'єктом аналізу стають життєві орієнтири та соціальна ідентичність сучасної молоді. Такі проблеми, як нестабільність, кризовий стан, що охопив усі сфери життя, зростання емоційних елементів свідомості, породжують суперечливі умови становлення особистості і вимагають нових нестихійних, організованих, виважених підходів щодо вирішення духовної кризи в суспільстві і чи не в першу чергу в молодіжному осередку.

Управління суспільством визначається як оптимізація системи людських відносин, що забезпечують життєву стійкість, як природну так і соціальну, за допомогою задоволення матеріальних і духовних інтересів. Управління є також підвищення адаптації (пристосованості) до природних і соціальних умов індивідів суспільства.

Поки буде існувати цивілізація і людське суспільство, держави будуть вирішувати вічні проблеми навчання і виховання, вести пошук закономірностей управління педагогічним процесом з метою досягнення кращих результатів [3,30].

Для аналізу сучасного стану управління у сфері освіти цікавою є монографія В.О.Огнев'юка «Освіта в системі цінностей сталого людського розвитку» [8,380-390]. У ній автор пропонує нову модель сучасної освіти, яка формується в умовах трансформації українського суспільства та глобальних змін у світі. Також слід виділити працю В.А.Скуратівського, В.П.Трощинського та С.А.Чукут «Гуманітарна політика в Україні» [9,210-220], у якій аналізується сучасний стан гуманітарної політики в Україні, визначено її сутність, мету та завдання, напрями та пріоритети її розвитку. Авторами розглядається необхідність та важливість формування державницької ідеології як необхідної умови українського державотворення та розвитку культури. Проблеми розвитку менеджменту освіти вивчали БурегаВ.В., Гамаюнов В.Г., Симонов В.П., ШамоваТ.І., Шегда А.В. та інші.

Незважаючи на значну кількість публікацій стосовно окремих питань управління навчанням і низку масштабних узагальнюючих робіт у цій галузі, проблема надання освітніх, дидактичних послуг управління навчальним середовищем у групі, менеджменту в діаді «учитель - учень» ще належить до числа найменш розроблених в українській дидактиці і педагогіці [3,39].

На сьогоднішній день в нашому суспільстві відсутній механізм оптимального управління життєдіяльністю людини і суспільства, тому йде пошук варіанта управління: пропонуються демократичні, авторитарні, змішані варіанти.

В історії управління суспільством відомі два типи механізму управління: стихійний і свідомий (від бюрократичного до наукового) [2,62]. І той і інший мають свої недоліки і переваги. На визначених рівнях розвитку виробництва стихійно-ринкові відносини здатні виробити усереднений варіант саморегулюючої підсистеми, хоча стратегічні, структуроутворюючі елементи управління необхідні як науково керовані: від вибору цілей, розробки планів і програм до визначення засобів їхнього досягнення.

Моральні фактори виявляються як у стихійному, так і в науково-управлінських варіантах. Цілеспрямоване здійснення управління відбувається через суспільні інститути, вироблення теоретично обґрунтованих програм, тобто через суб'єкти управління, що не повинні виступати як якийсь гігантський державний монстр, який протистоїть об'єкту управління. Тут відносини взаємозв'язку, взаємодії суб'єктів і об'єктів управління повинні гармонізуватися на основі захисту інтересів і потреб людини. У цьому випадку сама етимологія слова «управління» підказує моральний характер субстанції управлінської діяльності як «правильної», яка захищає права особистості і суспільства, яка здійснює «управу» стосовно того, що цьому протидіє.

Для вирішення проблем управління освітою необхідно простежити зародження наукового управління освітою за кордоном. У 1911 році була опублікована праця Ф.Тейлора «Принципи наукового управління». Два роки тому у щорічнику американського Національного американського товариства з вивчення освіти була опублікована стаття Ф.Боббіта, викладача адміністрування освітою у Чиказькому університеті, «Деякі загальні принципи менеджменту, застосовані до міських шкільних систем».

У 80-ті роки минулого сторіччя відбувається зміщення акцентів у державній політиці розвитку західної освіти: на зміну кількісному розширенню освітніх систем у 60-70-х роках прийшла орієнтація на підвищення якості освіти відповідно до вимог індустріального суспільства.

Це призвело до інтенсифікації наукових досліджень про управління освітою як теоретичного, так і прикладного характеру. З'явився цілий ряд публікацій, наприклад, Т.Буша «Теорії менеджменту в освіті» (Англія, 1986), П.Сілвер «Управління освітою: теоретичні аспекти практики і досліджень» (США, 1983), У.Фостера «Парадигми і перспективи, нові підходи до управління освітою» (США, 1986), У.Сквайра «Управління освітою в Об'єднаному королівстві: недосконалий метод і засоби його поліпшення» (Англія, 1987), К.Еверсаі, Г.Лакомського «Пізнаючи управління освітою. Сучасні методологічні протиріччя в дослідженнях з управління освітою» (Австралія, 1991).

Отже, теорія управління освітою за кордоном (освітній менеджмент) - це практично орієнтована галузь наукового знання, що інтенсивно розвивається. Вона активно асимілює загально-управлінські підходи і розробляє на їх основі спеціальні моделі і методи для підвищення ефективності управлінської діяльності у сфері освіти.

Згідно з Законом України «Про освіту», освіта - це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства. Одними з основних принципів освіти є гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями.

З метою підвищення конкурентоспроможності нашої освіти починаються спроби переробити її за лекалами ринку. Реформи в країні привели до ряду принципових змін у сфері середньої освіти, що підвищують її якість: по-перше, часткова демократизація раніше авторитарної шкільної системи, індивідуалізація навчання; по-друге, відмова від унітарності й одноманітності, створення навчальних закладів нового типу (гімназій, ліцеїв, коледжів і ін.), що розширюють можливості вибору школи і форми навчання, по-третє, надання навчальним закладам фінансово-господарської самостійності. Суть останньої інновації в тому, що школи і ВНЗи одержують право заробляти позабюджетні кошти і самостійно ними розпоряджатися. За деякими оцінками статусу юридичних осіб набули близько 10 % загальноосвітніх шкіл, директорами яких стали менеджери-професіонали [3,38].

Менеджмент як наука, мистецтво і практика - складова частина, вид науки, мистецтва і практики управління. Наука управління використовує систему категорій і понять для опису об'єктів і суб'єктів управління [3,26].

Усі недоліки в освіті, що зараз трансформується, і передовсім у навчанні, мають першопричину - відсутність сучасної теорії управління формуванням навчального середовища в первинних елементах і підсистемах складеної системи освіти - навчальних групах і дидактичній підсистемі, теорії управління наданням освітніх послуг. Навчальна група (мікрорівень навчання) як предмет наукового дослідження не менш складна, ніж національний або світовий освітній простір.

Освітнім і навчальним процесом, як і виробничим, треба вміло керувати, щоб успішно досягти поставлених цілей. Менеджмент як ефективний вид управління бізнесом, виробництвом, проникаючи в навчання й освіту, започатковує становлення дидактичного менеджменту - інтегрованого виду управління процесом навчання і формуванням навчального середовища в навчальній групі [3,26-27].

Наукове управління припускає розкриття сутності управлінських процесів, пізнання й використання об'єктивних законів розвитку людського суспільства. Без коментарів можна назвати кілька законів і закономірностей господарського управління, використання яких підвищує ефективність управління і менеджменту:

- закон спеціалізації управління (викладач - керуючий формуванням предметного навчального середовища);

- закон інтеграції управління (викладач інтегрує, фокусує управлінські впливи інших рівнів);

- закон оптимального сполучення централізації і децентралізації управління (делегування викладачем певної частини управлінських повноважень здібним учням);

- закон демократизації управління (залучення всіх учнів у процес управління формуванням навчального середовища);

- закон економії часу в управлінні (управління по суті - реалізатор закону економії часу, що прискорює навчання і научуваність).

Рівень наукового управління визначається глибиною пізнання і здатністю дотримуватися в практичній діяльності законів і закономірностей правління.

Загальною закономірністю управління є єдність систем управління освітою, що відбиває стабільність внутрішніх зв'язків системи, які визначають її цілісне існування, характер формування і розвитку (закономірність виявляється в єдності системи інтересів освітнього, педагогічного і дидактичного менеджменту).

Взаємна відповідність елементів системи як закономірність управління обумовлює появу суб'єктів управління, названих ще В.І.Далем - «освітяни, вихователі й учителі» (працівники органів управління освітою усіх рівнів, керівники навчальних закладів, викладачі). Специфічною закономірністю управління є співвідношення керуючих і керованої систем. Оптимальне співвідношення керуючих і керованої систем досягається в процесі науково обґрунтованого їх проектування й одночасної зміни функцій основних елементів системи управління в процесі їх удосконалювання (звідси об'єктивна необхідність перетворення «урокодавця» у менеджера навчального середовища).

Підвищення ефективності навчального процесу зараз визначається формуванням сучасних управлінських відносин, зростанням керованості цього процесу. Не можна керувати складними системами (а навчальна група, навчальне середовище, навчальний процес є складними імовірнісними системами) за допомогою простих методів (випливає з кібернетичного закону розмаїтості, відкритого У.Ешбі) [3,27-28].

Розвиток теорії управління освітою викликав безліч нетрадиційних трактувань цього явища, а внаслідок цього й у практичній діяльності з керування освітнім процесом виникли такі поняття, як педагогічний менеджмент, дидактичний менеджмент, менеджери освіти, навчально-пізнавального, навчально-виховного процесів. Педагогічний і дидактичний менеджмент, що розвиваються в межах освітнього менеджменту, мають свою специфіку у зв'язку з виконанням особливої функції - створенням систем управління педагогічними і дидактичними процесами.

Дослідники цих феноменів дають різні їх визначення.

«Педагогічний менеджмент - це комплекс принципів, методів, організаційних форм і технологічних прийомів управління освітнім процесом, спрямований на підвищення його ефективності» [6,200-205] - таке визначення дає В.П. Симонов. Під освітнім процесом він розуміє сукупність трьох складових: навчально-пізнавального, навчально-виховного, самоосвітнього процесів.

Об'єктом управління педагога, підкреслимо, є не учень, а його пізнавальна діяльність. Ось чому у В.П.Симонова логічно звучить словосполучення педагог-менеджер або менеджер навчально-пізнавального процесу. Ось чому викладачеві потрібні управлінські знання, знання законів і закономірностей розвитку системи освіти і системи управління освітою [3,33].

В рамках дидактичного управління особливе місце і значення має управління духовними процесами. Крім того, робляться спроби вирішення цього питання на рівні державного управління.

Ефективність управління людьми, духовною культурою, духовними процесами на тривалий час можлива лише тоді, коли існує людська спрямованість. Це і є гуманістичний зміст управління: коли соціальне управління служить людині, суспільству, його стабільності. Таким чином, основними орієнтирами всіх елементів механізму керування повинні бути потреби, інтереси людини, захист прав і відповідно обов'язок людини в захисті такого суспільства, яке піклується про неї. Будь-яке політичне управління повинне бути спрямоване на людину як на вищу мету і якщо управління не відповідає цій меті, воно не гуманне і не ефективне, тому що інтереси об'єкта управління виявляться виведеними за межі управління: порушується зворотний зв'язок системи.

Якщо прийняті владними структурами того чи іншого рівня закони соціального управління суперечать інтересам і потребам життєзабезпечуючого характеру, то ці закони носять антигуманних характер, а люди шукають і знаходять інші, «незаконні» способи їхнього вирішення. У цьому випадку розростається конфлікт між об'єктом і суб'єктом управління, що дестабілізує суспільство в цілому.

Управління повинне здійснюватися компетентно, професійно, тому що тільки за цієї умови суб'єкт управління володіє сутністю, предметом, технологією управління. Професійне знання свого предмета повинне сполучатися із широким знанням тієї області, якою керує суб'єкт. Спеціальні знання повинні входити в контакт, зв'язок з іншими гуманітарними знаннями, інакше неминуча небезпека технократичного способу управління, тобто, необхідне підключення інших, гуманітарних наук і в такий спосіб урівноважується проблема взаємопроникнення професіоналізму й універсалізму. При такому підході можливий правильний, упорядкований і в значній мірі справедливий вибір пріоритетів в управлінні [7,13].

Управління повинне включати і принцип «відкритості» зокрема, що стосується знання теорії і практики інших різноманітних систем управління.

Соціальне управління реалізується через інститути влади. Універсальні моральні координати «добро» і «зло», «егоїзм» і «альтруїзм» також наповнюються конкретним змістом у режимі влади, у характері вибору цілей і засобів, у прийнятті тих чи інших рішень, у тому числі особистого характеру управлінця, його вірності загальнолюдським моральним цінностям чи ж втрати їх під впливом страху втратити місце в системі управління.

Особистісні моральні якості керівника впливають на якісні характеристики всіх елементів по вертикалі і горизонталі всієї суспільної структури. І в такий спосіб створюється загальне «тло» морального клімату суспільної системи в цілому: уседозволеності чи відповідальності, оптимізму чи песимізму, встановлюються ціннісні орієнтири положення особистості в суспільстві.

Таким чином, можна зробити однозначні висновки: управління поза моральними принципами, без гуманного вирішення проблем, без діалектики професіоналізму й інших гуманітарних знань, без відкритості інформації не мислиме, не ефективне. Це особливо важливо усвідомлювати в сучасних умовах у зв'язку з пануючими в людському суспільстві глобальними проблемами, які вимагають рішення в найкоротший термін [5,113].

Оптимізація управління в сучасних умовах означає рішучу відмову від твердих надцентралізованих форм, необхідна їхня децентралізація на місцевих регіональних рівнях суспільного виробництва. Вивільнена активність та автономність цих місцевих, локальних систем самоуправління, аж до персоніфікованої активності і відповідальності - характерна особливість прогресивних форм і методів сучасного управління [1,385-388].

Соціальне управління варто розглядати і як одну з найважливіших функцій організаційної системи, що забезпечує упорядкування, гармонізацію системи і збереження її якісної своєрідності. Управління - це спосіб впливу на відносини людей, що складаються в процесі матеріального і духовного виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Управління розкривається через оптимальну організацію виробничої діяльності людей у сфері матеріального і духовного виробництва, а також у безпосередніх сферах, у сфері освіти, побуту, культурного відпочинку і т.п.

Таким чином, управління людьми, ідеями, соціальними процесами і речами спрямоване на задоволення різноманітних потреб і інтересів людей і тому носить гуманістичний характер.

Управлінські відносини, управлінські впливи формують особистість молодої людини ефективніше, ніж пасивне середовище, в якому вона знаходиться. Створення необхідних умов для ефективного засвоєння естетичних цінностей і здобуття естетичного досвіду стане засобом для формування всебічно розвиненої особистості. Таку управлінську функцію на сучасному етапі розвитку українського суспільства мають взяти на себе установи освіти, зокрема вищі навчальні заклади.

У вищій школі, яка здійснює професійну підготовку, на завершальну стадію переходить процес формування світоглядних установок особистості (світосприйняття, світорозуміння, світовідношення). Навчання у вищому закладі освіти - це момент, коли молода людина здійснює вибір смислу життя у відповідності з моральними та естетичними ідеалами. Відповідні організація, управління цим процесом, форми і методи естетичного впливу на особистість, використання естетичних надбань педагогіки вищої школи України і країн зарубіжжя можуть суттєво змінити ситуацію.

педагогічний менеджмент конкурентоспроможність освіта

Література

1. Алехина Е.В. Гуманистический смысл управления/ Человек-Философия- Гуманизм: Тезисы докладов первого Российского философского конгреса. В 7 т. - СПб. 1997. - Т.7.

2. Бурега В.В. Социально-адекватний менеджмент / В поисках новой парадигми. - К.: Издательский центр «Академия», 2001.

3. Гамаюнов В.Г. Дидактичний менеджмент: навчаюче управління. - Х.: 2004.

4. Закон України «Про освіту».

5. Менеджмент в управлений школой/ Под ред. Т. И. Шамовой. - М.,1996.

6. Симонов В.П. Педагогический менеджмент. - М.: Российское педагогическое агентство, 1997.

7. Шегда А.В. Основы менеджмента: Учеб. пособие.- К.: «Знання», КОО, 1998.

8. Огнев'юкВ.О. Освіта в системі цінностей сталого людського розвитку. - К.: Знання України, 2003.

9. Скуратівський В., Трощинський В., Чукут С. Гуманітарна політика в Україні: Навч. посіб. - К.: Вид-во «Міленіум», 2002.

10. Національна доктрина розвитку освіти: Затв. Указом Президента України від 17 квіт. 2002. - № 347.

Размещено на Allbest.ru