Система управління прибутком

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Інформаційне забезпечення управління прибутком

2. Формування прибутку від фінансово-господарської діяльності підприємства

3. Управління розподілом прибутку підприємства

4. Політика виплати дивідендів

Література

1. Інформаційне забезпечення управління прибутком

Система управління прибутком є складовою частиною загальної системи управління підприємством. Ефективність будь-якої управлінської системи в значній мірі залежить від достовірного, повного та своєчасного інформаційного забезпечення. Чим більше диверсифікована операційна, інвестиційна та фінансова діяльність підприємства, тим вища роль відводиться якісній інформації для прийняття управлінських рішень у сфері формування та використання прибутку.

Формування системи інформаційного забезпечення керування прибутком підприємства являє собою процес цілеспрямованого підбору відповідних інформативних показників для використання в процесі аналізу, планування і прийняття оперативних управлінських рішень. Ці показники формуються за рахунок зовнішніх (що знаходяться поза підприємством) і внутрішніх джерел інформації.

Зміст системи інформаційного забезпечення керування прибутком, її широта і глибина визначаються галузевими особливостями діяльності підприємств, їхньою організаційно-правовою формою, обсягом і ступенем диверсифікованості господарської діяльності і поруч інших умов. При цьому вся сукупність показників, що включаються в систему інформаційного забезпечення керування прибутком, вимагає проведення їхньої попередньої класифікації.

Система показників інформаційного забезпечення керування прибутком, формованих із внутрішніх джерел, також поділяється на три основні групи (рис.3.1).

Система показників фінансового обліку підприємства групи становить основу інформаційної бази поточного керування прибутком підприємства. На основі цієї системи показників виробляється узагальнений аналіз, прогнозування і поточне планування прибутку.

Рисунок 1 Система показників інформаційного забезпечення управління прибутком, які формуються з внутрішніх джерел

Перевагою показників цієї групи є їхня уніфікованість, тому що вони базуються на загальноприйнятих стандартизованих принципах обліку (що дозволяє використовувати типові технології й алгоритми фінансових розрахунків за окремими аспектами формування і розподілу прибутку, а також порівнювати ці показники з іншими аналогічними підприємствами); чітка регулярність формування (у встановлені нормативні терміни); високий ступінь надійності (звітність, сформована на базі фінансового обліку, видається зовнішнім користувачам і підлягає зовнішньому аудиту).

У той же час інформаційна база, сформована на основі фінансового обліку, має і певні недоліки:

- відображення інформативних показників лише по підприємству в цілому (що не дозволяє використовувати її при прийнятті управлінських рішень за окремими сферами діяльності, центрах відповідальності, видах продукції і т.п.);

- низька періодичність розробки (як правило, один раз на квартал, а окремі форми звітності -- тільки один раз на рік);

- використання тільки вартісних показників (що ускладнює аналіз впливу зміни цін на формування прибутку).

Показники управлінського обліку підприємства можна розраховувати завдяки переходу підприємств нашої країни до загальноприйнятої в міжнародній практиці системи управлінського обліку, що дозволяє істотно доповнити облік фінансовий. Він являє собою систему обліку всіх необхідних показників, що формують інформаційну базу оперативних управлінських рішень (в основному, в галузі керування формуванням і використанням прибутку) і планування діяльності підприємства в майбутньому періоді.

У порівнянні з фінансовим управлінський облік має наступні основні переваги: він відображає не тільки вартісні, але і натуральні значення показників, забезпечує періодичність представлення результатів управлінського обліку, цілком відповідає потребі в інформації для прийняття оперативних управлінських рішень; цей облік може бути структуризованим у будь-якому розрізі - за центрами відповідальності, видами діяльності і т.п.; показує окремі активи з урахуванням темпів інфляції, вартості грошей у часі і т.п. Результати цього обліку є комерційною таємницею підприємства і не повинні даватися зовнішнім користувачам.

У процесі побудови системи інформаційного забезпечення керування прибутком управлінський облік покликаний формувати групи показників, що відображають обсяги діяльності, суму і склад витрат, а також суму і склад одержуваних доходів. Ці групи показників формуються у процесі управлінського обліку за відповідними ознаками (рис. 3.1).

Управлінський облік формується індивідуально на кожному підприємстві і повинен бути підпорядкований завданням інформативного забезпечення процесу оперативного керування формуванням і використанням прибутку.

Нормативно-довідкові показники включають різні норми і нормативи, розроблені в рамках самого підприємства, -- нормативи чисельності; нормативи витрат часу; нормативи обслуговування; нормативи питомих витрат сировини і матеріалів; норми списання малоцінних і швидкозношуваних предметів і т.п. Ця система показників доповнюється різними довідково-нормативними показниками, що діють у цілому чи в країні, чи в галузі, у якій здійснює свою діяльність підприємство, -- норми амортизаційних нарахувань; норми відрахувань прибутку в резервний фонд; ставки податків, зборів та інших обов'язкових платежів; терміни сплати податків, страхових зборів, відсотків за кредит; розмір установлених державою мінімальної заробітної плати і соціальних пільг.

Нормативно-довідкові показники формуються в розрізі чотирьох блоків (рис. 3.1). Використання всіх показників, що становлять інтерес, сформованих із зовнішніх і внутрішніх джерел, дозволяє створити на кожному підприємстві цілеспрямовану систему інформаційного забезпечення, орієнтовану як на прийняття стратегічних рішень, так і на ефективне поточне й оперативне керування формуванням і використанням прибутку.

2. Формування прибутку від фінансово-господарської діяльності підприємства

У процесі управління прибутком підприємства важлива роль відводиться формуванню прибутку з операційної діяльності. Основу операційної діяльності більшості підприємств становлять виробничо-комерційна та торгова діяльність, які доповнюються інвестиційною та фінансовою видами діяльності.

Операційна діяльність підприємства постійно відтворюється і здійснюється у вигляді замкнутого циклу. Період повного обороту всієї суми оборотних активів, у процесі якого відбувається послідовна зміна їхніх форм, називається операційним циклом.

Найважливішою характеристикою операційного циклу, що істотно впливає на інтенсивність формування прибутку, є загальна його тривалість. Вона включає період часу від моменту витрати грошових активів на придбання виробничих запасів сировини і матеріалів до надходження коштів від дебіторів за реалізовану їм готову продукцію. Принципова формула, за якою розраховується тривалість операційного циклу підприємства (ПЦ), має наступний вигляд:

ПЦ = Пда + Ппз + Пнп + Пгп + Пдз, (3.1)

де Пда - період обороту грошових активів;

Ппз - період обороту виробничих запасів (сировини,

матеріалів);

ПНП - період перебування оборотних активів у формі незавершеного виробництва продукції;

Пгп - період обороту запасів готової продукції;

Пдз - період інкасації дебіторської заборгованості.

Слід зазначити, що в процесі операційного циклу споживаються не тільки оборотні, але і позаоборотні активи, а також витрати живої праці. Але дві останні групи ресурсів у процесі одного операційного циклу споживаються лише частково, у той час як оборотні активи -- цілком. Це і визначає вибір періоду повного обороту оборотних активів як вимірник тривалості одного операційного циклу підприємства.

З урахуванням послідовності здійснення операційної діяльності, її циклічності, особливостей нормування доходів і витрат, а також інших факторів, процес формування різних видів операційного прибутку може бути представлений у наступному вигляді (рис. 3.2). З наведеної схеми видно, що в процесі здійснення операційної діяльності формуються три види операційного прибутку.

Механізм керування операційним прибутком будується з урахуванням тісного взаємозв'язку цього показника з показниками обсягу реалізації продукції, доходів і витрат підприємства. Система цього взаємозв'язку, що одержала назву "взаємозв'язок витрат, обсягу реалізації і прибутку" [Соst-Vо1umе-Рrofit Rе1аtiоns, СVР], дозволяє виділити роль окремих факторів у формуванні операційного прибутку і забезпечити ефективне керування цим процесом на підприємстві.



Рисунок 2 Схема формування різних видів операційного прибутку підприємства

У системі господарської діяльності підприємства, що забезпечує формування його прибутку, визначене місце займає інвестиційна діяльність, що характеризує процес обґрунтування і реалізації найбільш ефективних форм вкладень капіталу, спрямованих на розширення економічного потенціалу підприємства. Економічний розвиток підприємства, що обумовлює ріст суми прибутку, його інвестиційна активність є взаємообумовленими процесами. Тому відповідна частина прибутку повинна спрямовуватися на забезпечення інвестиційної діяльності.

Основу інвестиційної діяльності підприємства становить реальне інвестування. Саме цей напрямок інвестиційної діяльності дозволяє підприємству розвиватися найбільш високими темпами, освоювати нові види продукції і підвищувати її якість, успішно проникати на нові товарні і регіональні ринки. На більшості підприємств реальне інвестування є в сучасних умовах єдиним напрямком інвестиційної діяльності. Вибір конкретних форм реального інвестування підприємства визначається завданнями галузевої, товарної і регіональної диверсифікованості його діяльності, можливостями впровадження нових ресурсів і трудозберігаючих технологій, а також потенціалом формування інвестиційних ресурсів.

Усі форми запланованих реальних інвестицій підприємства розглядаються як сукупність його реальних інвестиційних проектів. Підготовка таких проектів до реалізації вимагає попереднього обґрунтування доцільності їхнього здійснення й ефективності, що досягається.

Для таких форм реального інвестування, як відновлення окремих видів устаткування, придбання окремих видів нематеріальних активів, збільшення матеріальних оборотних активів, що, як правило, не вимагають високих інвестиційних витрат, обґрунтування інвестиційних проектів носить форму внутрішнього службового документа (доповідної записки, замовлення і т.п.), у якому викладаються мотивація, об'єктна спрямованість і обсяг інвестування, а також очікувана його ефективність. Для великих реальних інвестиційних проектів обґрунтування доцільності їхньої реалізації пов'язане з розробкою бізнес-планів.

Фінансові інвестиції, як правило, забезпечують нижчий рівень прибутку, ніж функціонуючі операційні активи підприємства. Вони формують додатковий його приплив у періоди, коли тимчасово вільний капітал не може бути ефективно використаний для розширення операційної діяльності. Тому фінансові інвестиції розглядаються як активна форма ефективного використання тимчасово вільного капіталу або як інструмент реалізації стратегічних цілей, пов'язаних з диверсифікованістю операційної діяльності підприємства.

Вкладення капіталу в дохідні види грошових інструментів спрямоване насамперед на ефективне використання тимчасово вільних грошових активів підприємства. Основним видом грошових інструментів інвестування є депозитний внесок у комерційних банках. Як правило, ця форма використовується для короткострокового інвестування капіталу і її головною метою є генерування інвестиційного прибутку.

Вкладення капіталу в дохідні види фінансових інструментів як форма фінансових інвестицій є найбільш масовою і перспективною. Вона характеризується вкладенням капіталу в різні види цінних паперів, що вільно обертаються на фондовому ринку. Використання цієї форми фінансового інвестування пов'язане з широким вибором альтернативних інвестиційних рішень як його інструментів інвестування, так і щодо його термінів. Основною метою цієї форми фінансового інвестування також є генерування інвестиційного прибутку, хоча в окремих випадках вона може бути використана для установлення форм фінансового впливу на окремі компанії при рішенні стратегічних задач (шляхом придбання контрольного чи достатньо вагомого пакета акцій). Спрямованість фінансових інвестицій підприємств останнім часом усе більше орієнтується на фондові інструменти. Різні інструменти фондового ринку становлять зараз до 80% загального обсягу фінансових інвестицій підприємства. Це визначає необхідність більш докладної характеристики інвестиційних якостей окремих фондових інструментів інвестування (див. главу 6).

Головне завдання фінансової діяльності підприємства - формування додаткового прибутку в процесі залучення зовнішнього капіталу - реалізується різними методами. Одним з основних механізмів реалізації цього завдання є "фінансовий леверидж".

Фінансовий леверидж характеризує використання підприємством позикових засобів, що впливає на зміну коефіцієнта рентабельності власного капіталу. Інакше кажучи, фінансовий леверидж являє собою об'єктивний фактор, що виникає з появою позикових засобів в обсязі використовуваного підприємством капіталу, що дозволяє йому одержати додатковий прибуток на власний капітал.

Показник, що відображає рівень додатково генерованого прибутку на власний капітал при різній частці використання позикових засобів, називається ефектом фінансового левериджа. Він розраховується за наступною формулою:

ЕФЛ=(1-Снп) х (КВРа-ПК) х ЗК/СК, (3.2)

де ЕФЛ - ефект фінансового левериджа, що полягає в прирості коефіцієнта рентабельності власного капіталу, %;

Снп - ставка податку з прибутку, виражена десятковим дробом;

КВРа - коефіцієнт валової рентабельності активів (відно-шення валового прибутку до середньої вартості активів), %;

ПК - середній розмір відсотків за кредит, що сплачуються підприємством за використання позикового капіталу, %;

ЗК - середня сума використовуваного підприємством позикового капіталу;

СК - середня сума власного капіталу підприємства.

Розглядаючи наведену формулу розрахунку ефекту фінансового левериджа, можна виділити в ній три основні складові:

1) Податковий коректор фінансового левериджа (1 - Снп), що показує, в якому ступені проявляється ефект фінансового левериджа в зв'язку з різним рівнем оподатковування прибутку.

2) Диференціал фінансового левериджа (КВРд - ПК), що характеризує різницю між коефіцієнтом валової рентабельності активів і середнім розміром відсотка за кредит.

3) Коефіцієнт фінансового левериджа, що характеризує суму позикового капіталу, використовуваного підприємством, у розрахунку на одиницю власного капіталу. Виділення цих складових дозволяє цілеспрямовано керувати ефектом фінансового левериджа в процесі фінансової діяльності підприємства.

Коефіцієнт фінансового левериджа є тим важелем (leverage в дослівному перекладі -- важіль), що мультиплікує позитивний чи негативний ефект, одержуваний за рахунок відповідного значення його диференціала. При позитивному значенні диференціала будь-який приріст коефіцієнта фінансового левериджа буде викликати ще більший приріст коефіцієнта рентабельності власного капіталу, а при негативному значенні диференціала приріст коефіцієнта фінансового левериджа буде приводити до ще більшого темпу зниження коефіцієнта рентабельності власного капіталу. Інакше кажучи, приріст коефіцієнта фінансового левериджа мультиплікує ще більший приріст його ефекту (позитивного чи негативного в залежності від позитивної чи негативної величини диференціала фінансового левериджа). Аналогічний рух коефіцієнта фінансового левериджа буде приводити до зворотного результату, знижуючи в ще більшому ступені його позитивний чи негативний ефект. Таким чином, при незмінному диференціалі коефіцієнт фінансового левериджа є головним генератором як зростання суми і рівня прибутку на власний капітал, так і фінансового ризику втрати цього прибутку. Аналогічно, при незмінному коефіцієнті фінансового левериджа позитивна чи негативна динаміка його диференціала генерує як зростання суми і рівня прибутку на власний капітал, так і фінансовий ризик її втрати.

Знання механізму впливу фінансового левериджа на рівень прибутковості власного капіталу і рівень фінансового ризику дозволяє цілеспрямовано керувати як вартістю, так і структурою капіталу підприємства.

У фінансовому менеджменті застосовуються два основних підходи максимізації маси і темпів нарощування прибутку:

- зіставлення граничного виторгу з граничними витратами найбільш ефективне при рішенні максимізації маси прибутку;

- зіставлення виторгу від реалізації із сумарними, а також змінними і постійними витратами застосовується не тільки для розрахунку максимальної маси прибутку, але і для визначення найвищих темпів її приросту.

Комбінування цих двох підходів у залежності від цілей дає відмінні практичні результати. Отже, сумарні витрати підприємства - як виробничі, так і невиробничі - можна розділити на три основні категорії:

- змінні (чи пропорційні) витрати зростають або зменшуються пропорційно обсягу виробництва. Це витрати на закупівлю сировини і матеріалів, споживання електроенергії, транспортні витрати, торгово-комісійні та інші витрати;

- постійні (непропорційні, чи фіксовані) витрати не залежать від динаміки обсягу виробництва. До таких витрат належать амортизаційні відрахування, відсотки за кредит, орендна плата, оклади управлінських працівників, адміністративні витрати і т.п.;

- змішані витрати складаються з постійної і змінної частин. Приклади таких витрат - поштові і телеграфні витрати, витрати на поточний ремонт устаткування і т.п. Надалі величиною змішаних витрат можна нехтувати заради ясності викладу. При конкретних же розрахунках, якщо необхідна точність, доведеться виділяти постійну і змінну «частки» у змішаних витратах і зараховувати ці «частки» до постійних і змінних витрат відповідно. Щоб не затемнювати суть справи, ми абстрагуємося зараз також від податку на додану вартість (будемо брати відразу чистий виторг від реалізації) і податку з прибутку.

Яка практична користь від класифікації витрат на змінні і постійні? По-перше, такий розподіл допомагає вирішити задачу максимізації маси і приросту прибутку за рахунок реального скорочення тих чи інших витрат. По-друге, класифікація дозволяє судити про окупність витрат і дає можливість визначити «запас фінансової міцності» підприємства на випадок ускладнення кон'юнктури й інших чинників.

При рішенні цих взаємозалежних задач насамперед виявляється, що будь-яка зміна виторгу від реалізації породжує ще більш сильну зміну прибутку. Цей феномен називається ефектом виробничого важеля.

У практичних розрахунках для визначення сили впливу виробничого важеля застосовують відношення результату від реалізацій після відшкодування змінних витрат до прибутку.

Переходимо тепер до визначення «ЗАПАСУ ФІНАНСОВОЇ МІЦНОСТІ» («межі безпеки») підприємства. Для цього необхідно спочатку опанувати поняттям ПОРОГУ РЕНТАБЕЛЬНОСТІ (критичної зони, зони беззбитковості).

Поріг рентабельності - це такий виторг від реалізації, при якому підприємство вже не має збитків, але ще не має і прибутків. Результату від реалізації після відшкодування змінних витрат у точності вистачає на покриття постійних витрат, і прибуток дорівнює нулю.

, (3.3)

де Вп - витрати постійні;

Вз - витрати змінні;

Qp - виторг від реалізації.

Підприємства змушені повсякденно вирішувати двоєдине завдання, суть якого полягає у найефективнішому використанні наявних грошових коштів (незалежно від того, чи це власні, чи позичені кошти) і отриманні від своєї діяльності максимального прибутку з тим, щоб збільшити власний капітал, а відповідно, й обігові кошти, які знову можна було б вкласти у діло.

В діючій сьогодні системі оподаткування прибутку підприємств сума прибутку, який залишається у розпорядженні малого підприємства (того самого, який підприємці не дуже коректно називають "чистим"), залежить від виду діяльності.

Це пояснюється:

- різною прибутковістю (рентабельністю) окремих видів діяльності;

- різними видами податків, зборів та обов'язкових платежів податкового характеру за різних видів діяльності;

- неоднаковими ставками податку на прибуток підприємств за різних видів діяльності.

Отже, програми діяльності підприємства, яка за певного обсягу наявних фінансових ресурсів могла б забезпечити максимальний прибуток. А тут вже потрібна математика.

Позначимо:

Ф - наявна сума фінансових ресурсів;

n - кількість видів діяльності підприємства;

Хi (i=1,-n) -- обсяг i-го виду діяльності;

ri (i=1,-n) -- рентабельність (прибутковість) і-го виду діяльності;

ki (i=1, -n) -- потреба в обігових коштах для забезпечення виробництва одиниці продукції (робіт, послуг) при і-му виді діяльності;

рi (i=1, -n) -- податок з одиниці прибутку, отриманого внаслідок і-го виду діяльності;

dі (і=1, -n) -- верхня межа обсягу і-го виду діяльності (максимальний обсяг виробництва продукції, робіт чи послуг, який підлягає реалізації).

За величинами ri та pi можна визначити величину чистої прибутковості від одиниці обсягу і-го виду діяльності (сi):

(3.4)

Математична модель задачі:

(3.5)

(3.6)

0 xi di (3.7)

Цільова функція (3.5) характеризує сумарну величину чистого прибутку, який можна отримати за наявності фінансових ресурсів, а нерівності (3.6) і (3.7) описують обмеження, пов'язані з наявними коштами та економічно доцільними обсягами виробництва. Описана модель належать до класу задач лінійного програмування і легко реалізується на ЕОМ.

3. Управління розподілом прибутку підприємства

прибуток управління дивіденд фінансовий

Розподіл прибутку являє собою процес формування напрямків його майбутнього використання відповідно до цілей і задач розвитку підприємства.

Характер розподілу прибутку визначає багато істотних аспектів діяльності підприємства, впливаючи на її результативність. Цей вплив виявляється в різних формах зворотного зв'язку розподілу прибутку з його формуванням у майбутньому періоді.

Специфіка задач кожного конкретного підприємства та розбіжності зовнішніх і внутрішніх умов їхньої господарської діяльності не дозволяють виробити єдину модель розподілу прибутку, що носила б універсальний характер. Тому основу механізму розподілу прибутку конкретного підприємства становлять аналіз і облік у процесі цього розподілу окремих факторів, що погоджують цей процес з поточною і майбутньою господарською діяльністю даного підприємства.

За ознакою виникнення усі фактори, що впливають на розподіл прибутку, можна розділити на дві основні групи: а) зовнішні (генеровані зовнішніми умовами діяльності підприємства); б) внутрішні (генеровані особливостями господарської діяльності даного підприємства).

Зовнішні фактори розглядаються як свого роду обмежувальні умови, що визначають границі формування пропорцій розподілу прибутку.

Правові обмеження. Законодавчі норми визначають загальні фінансові і процедурні питання, пов'язані з розподілом прибутку. Вони формують пріоритетність окремих напрямків його використання (податкових та інших відрахувань), установлюють нормативні параметри цього використання (ставки податків, зборів і інших обов'язкових відрахувань за рахунок прибутку; ставки мінімальних відрахувань у резервний фонд і т.п.).

Податкова система. Конкретні ставки окремих податків і система податкових пільг істотно впливають на пропорції розподілу прибутку. Якщо рівень оподатковування особистих доходів громадян значно нижче рівня оподатковування господарської діяльності і майна підприємства, це створює передумови до підвищення частки споживання капіталу. І навпаки, якщо податкова система передбачає пільги з реінвестування прибутку, використання його для благодійної цілі, це створює передумови стимулювання таких форм використання прибутку.

Середньоринкова норма прибутку на інвестований капітал. Характер цього показника, що складається на ринку капіталу, формує ефективність пропорцій споживання і реінвестування прибутку, будучи своєрідним критерієм управлінських рішень з цього питання. В умовах зниження середньоринкового рівня прибутку на капітал зростають тенденції підвищення частки прибутку, що направляється на споживання. У той же час ріст цього показника створює передумови до більш ефективного використання реінвестованого капіталу, а відповідно і до підвищення частки капіталізованої частини прибутку.

Альтернативні зовнішні джерела формування фінансових ресурсів. Якщо підприємство має можливість залучати фінансові ресурси і з зовнішніх джерел на умовах більш низької вартості, ніж середньозважена вартість його капіталу, воно може більший розмір прибутку розподіляти серед власників і персоналу, тому що його інвестиційні потреби будуть задовольнятися за рахунок більш дешевих альтернативних зовнішніх джерел фінансування. Якщо ж доступ підприємства до зовнішніх джерел формування власного і позикового капіталу обмежений або вартість його залучення значно перевищує рівень середньозваженої вартості капіталу, що склався на підприємстві, більш ефективним буде використання прибутку в інвестиційних цілях.

Темп інфляції. Цей фактор генерує ризик знецінення майбутніх доходів, формуючи схильність власників до росту поточних виплат. Але якщо підприємство випускає інфляційно захищену продукцію (а ціни на окремі види продукції можуть і значно випереджати темпи інфляції) чи його інвестиційні проекти забезпечують високий рівень матеріалізації капіталу (у формі операційних основних фондів, запасів товарно-матеріальних цінностей і т.п.), то негативним впливом цього фактора на реально обумовлені пропорції розподілу прибутку можна зневажити. Головною умовою при цьому є виплата поточних доходів власникам у майбутніх періодах з урахуванням їх коректування на індекс інфляції стосовно попереднього періоду.

Стадія кон'юнктури товарного ринку. У період підйому кон'юнктури ринку, на якому підприємство реалізує свою продукцію, ефективність капіталізації прибутку в процесі його розподілу зростає. Дія цього сприятливого фактора дозволяє одержати в майбутньому періоді набагато більшу норму прибутку на реінвестований капітал, ніж у попередні періоди.

Внутрішні фактори впливають на пропорції розподілу прибутку, тому що дозволяють формувати їх стосовно до конкретних умов і результатів господарювання даного підприємства.

Менталітет власників підприємства. Це один з важливих чинників, що формують конкретний тип політики розподілу прибутку підприємства (його дивідендної політики). Якщо власники мають потребу в постійному припливі доходів і не допускають ризику, пов'язаного з тривалим очікуванням цих доходів у майбутньому періоді, то вони будуть наполягати на забезпеченні високої частки споживаного прибутку в процесі його розподілу. У той же час, якщо власники не мають потреби у високих поточних доходах і надають перевагу ще більш високому рівню цих доходів у майбутньому періоді за рахунок реінвестування капіталу, то частка капіталізованої частини прибутку буде зростати.

Рівень рентабельності діяльності. При низькому рівні рентабельності господарської діяльності (а відповідно і меншій сумі прибутку, що розподіляється) воля формування пропорцій його розподілу істотно обмежена. Це пов'язано з тим, що визначена частина прибутку обумовлена контрактними зобов'язаннями з власниками, з персоналом чи регламентується правовими нормами (формування резервного фонду).

Інвестиційні можливості реалізації високоприбуткових проектів. Якщо в портфелі підприємства є готові реальні проекти, внутрішня ставка прибутковості по яких значно перевищує середньозважену вартість капіталу і такі проекти можуть бути реалізовані у відносно короткий період, то частка капіталізованого прибутку повинна істотно зрости.

Альтернативні внутрішні джерела формування фінансових ресурсів. Якщо потреба в інвестиційних ресурсах, що забезпечують приріст намічених обсягів операційної діяльності, може бути задоволена за рахунок альтернативних внутрішніх джерел їхнього формування, то можливості використання прибутку для споживання істотно розширюються. І навпаки.

Стадія життєвого циклу підприємства. На ранніх стадіях свого життєвого циклу підприємства змушені більше коштів інвестувати у свій розвиток, обмежуючи розміри виплат доходів власникам. Це пов'язано з високим рівнем інвестиційних потреб таких підприємств, їх відносно меншим потенціалом доступу до кредитних ресурсів, більш високою вартістю приваблюваного капіталу і т.п. У той же час підприємства на стадії зрілості ведуть не настільки активну діяльність у сфері реального інвестування, мають можливість залучати необхідні їм кредитні ресурси на більш вигідних умовах, а отже, можуть забезпечити більш високі розміри виплат доходів власникам і персоналу.

Рівень ризиків здійснюваних операцій і видів діяльності. Якщо підприємство веде агресивну, високоризикову політику в окремих сферах своєї діяльності, здійснює великий обсяг окремих господарських операцій з високим рівнем ризику, воно змушене направляти більше коштів з прибутку на формування резервного та інших страхових фондів. Без забезпечення такого мінімального внутрішнього страхування високоризикової господарської діяльності зростає невідворотна загроза банкрутства підприємства.

Рівень коефіцієнта фінансового левериджа. Якщо підприємство має можливість підвищити ефект фінансового левериджа за рахунок росту його коефіцієнта, не знижуючи при цьому істотно рівень своєї фінансової стійкості, частка споживаної частини прибутку в процесі її розподілу може бути підвищена. І навпаки, якщо коефіцієнт фінансового левериджа надмірно високий і не забезпечує приріст фінансової рентабельності, а зниження обсягу використовуваного позикового капіталу може викликати істотне скорочення обсягів операційної діяльності, підприємство змушене капіталізувати значну частину свого прибутку.

Чисельність персоналу і діючі програми його участі в прибутку. Чим вища чисельність персоналу, чим більший обсяг контрактних зобов'язань підприємства з участі персоналу в прибутку, тим вищою повинна бути частка споживаної частини прибутку. Цей фактор формує і внутрішні пропорції розподілу споживаної частини прибутку -- між власниками і персоналом підприємства.

Рівень поточної платоспроможності підприємства. В умовах низького рівня поточної платоспроможності, високого обсягу невідкладних фінансових зобов'язань підприємство не має можливості направляти великі розміри прибутку на споживання. Це привело б до значного зниження рівня ліквідності активів, що підтримують поточну платоспроможність, а також до зростання загрози банкрутства підприємства. З позицій генерування фінансового ризику зниження платоспроможності більш небезпечне, ніж зниження рівня дивідендних виплат з його негативним впливом на ринкову ціну акцій.

Аналіз розглянутих факторів дозволяє істотно знизити діапазон параметрів можливих пропорцій розподілу прибутку за напрямами, у першу чергу -- пропорцій капіталізованої і споживаної її частин, що формують головні умови майбутнього розвитку підприємства. Крім того, ряд розглянутих факторів можуть бути використані і при формуванні внутрішніх пропорцій розподілу прибутку в рамках основних її елементів.

Принципи розподілу прибутку і фактори, його що обумовлюють, дозволяють сформувати на підприємстві конкретний тип політики розподілу прибутку (дивідендної політики), найбільшою мірою задовольняючи обчислену мету і враховуючи можливості розвитку підприємства у майбутньому періоді.

4. Політика виплати дивідендів

Термін "дивідендна політика" пов'язаний з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Однак розглянуті в цьому розділі принципи і методи розподілу прибутку застосовні не тільки до акціонерних товариств, але і до підприємств будь-якої іншої організаційно-правової форми діяльності. Розподіл прибутку в акціонерному товаристві являє собою найбільш складний його варіант і тому обраний для розгляду всіх аспектів цього механізму. У принципі ж у більш широкому трактуванні під терміном "дивідендна політика" можна розуміти механізм формування частки прибутку, виплачуваної власнику, відповідно до частки його внеску в загальну суму власного капіталу підприємства.

Основною метою дивідендної політики є встановлення необхідної пропорційності між поточним споживанням прибутку власниками і майбутнім його ростом, який максимізує ринкову вартість підприємства й забезпечує стратегічний його розвиток. Виходячи з цієї мети поняття дивідендної політики може бути сформульоване в такий спосіб: дивідендна політика являє собою складову частину загальної політики керування прибутком, що полягає в оптимізації пропорцій між споживаною і капіталізованою його частинами з метою максимізації ринкової вартості підприємства.

Існують два різних підходи в теорії дивідендної політики. Перший підхід зветься "теорія нарахування дивідендів за залишковим принципом”. Його послідовники вважають, що величина дивідендів не впливає на зміну сукупного багатства акціонерів, тому оптимальна стратегія в дивідендній політиці полягає в тім, щоб дивіденди нараховувалися після того, як проаналізовані усі можливості для ефективного реінвестування прибутку. Таким чином, дивіденди виплачуються тільки в тому випадку, якщо профінансовані за рахунок прибутку всі прийнятні інвестиційні проекти. Якщо весь прибуток доцільно використовувати для реінвестування, дивіденди не виплачуються зовсім. Якщо ж у підприємства немає прийнятних інвестиційних проектів, прибуток у повному обсязі направляється на виплату дивідендів.

Основні теоретичні розробки в рамках цієї теорії були виконані Франко Модільяні і Мертоном Міллером у 1961 р. Вони висунули ідею про існування так званого “ефекту клієнтури”, відповідно до якої акціонери віддають перевагу стабільності дивідендної політики, ніж одержанню якихось екстраординарних доходів. Крім того, Модільяні і Міллер вважають, що дисконтована ціна звичайних акцій після фінансування за рахунок прибутку всіх прийнятних проектів плюс отримані за залишковим принципом дивіденди в сумі еквівалентні ціні акцій до розподілу прибутку. Проте Модільяні і Міллер усе-таки визнають визначений вплив дивідендної політики на ціну акціонерного капіталу, але пояснюють його не власне впливом величини дивідендів, а інформаційним ефектом -- інформація про дивіденди, зокрема про їхній ріст, провокує акціонерів на підвищення ціни акцій.

Противники теорії Модільяні -- Міллера вважають, що дивідендна політика впливає на величину сукупного багатства акціонерів. Основним ідеологом другого підходу до проблеми вибору дивідендної політики є М. Гордон. Основний його аргумент виражається крилатою фразою «Краще синиця в руці, ніж журавель у небі» і полягає в тому, що інвестори, виходячи з принципу мінімізації ризику, завжди віддають перевагу поточним дивідендам, а не можливим майбутнім, так само, як і можливому приросту акціонерного капіталу. Крім того, поточні дивідендні виплати зменшують рівень невизначеності інвесторів щодо доцільності і вигідності інвестування в дане підприємство. Навпаки, якщо дивіденди не виплачуються, невизначеність зростає, зростає і прийнятна для акціонерів норма доходу, що приводить до зниження ціни акціонерного капіталу.

Можна сказати, що другий підхід є більш розповсюдженим. Разом з тим визнається і той факт, що якогось єдиного формалізованого алгоритму у виробленні дивідендної політики не існує -- вона визначається багатьма факторами, у тому числі і важко формалізованими, наприклад, психологічними. Тому кожне підприємство повинно вибирати свою суб'єктивну політику виходячи насамперед із властивих йому особливостей. Можна виділити дві основні інваріантні задачі: максимізація сукупного надбання акціонерів; достатність фінансування діяльності підприємства. Ці задачі є пріоритетними при розгляді всіх основних елементів дивідендної політики: джерел дивідендів, порядку їхньої виплати, видів дивідендних виплат і ін.

Величина чистого прибутку будь-якого підприємства піддається коливанням. Не виключена також ситуація, коли підприємство може певний час працювати зі збитком. Ухвалення рішення про розмір дивідендів у будь-якому випадку є непростим завданням. По-перше, в умовах ринку завжди є можливості для розширення виробничих потужностей та участі у нових інвестиційних проектах. По-друге, нестабільність виплати дивідендів, різка зміна їхньої величини приводять до зниження курсової вартості акції. Саме тому у світовій практиці розроблені різні варіанти дивідендних виплат. Деякі з них.

Методика постійного процентного розподілу прибутку.

Як відомо, чистий прибуток розподіляється на виплати дивідендів за привілейованими акціями (Дпа) і прибуток, доступний власникам звичайних акцій (Поа). Останній, у свою чергу, розподіляється рішенням зборів акціонерів на дивідендні виплати за звичайними акціями (Доа) і нерозподілений прибуток (ПН).

Одним з основних аналітичних показників, що характеризують дивідендну політику, є коефіцієнт «дивідендний вихід», що являє собою відношення дивіденду за звичайними акціями до прибутку, доступного власникам звичайних акцій (у розрахунку на одну акцію). Дивідендна політика постійного процентного розподілу прибутку припускає незмінність значення коефіцієнта «дивідендний вихід», тобто

. (3.8)

Дана методика супроводжується значною варіацією дивіденду за звичайними акціями, що, як відзначалося вище, може приводити до небажаних коливань ринкової ціни акцій. А саме зниження виплачуваного дивіденду викликає падіння курсу акцій.

Методика фіксованих дивідендних виплат.

Ця політика передбачає регулярну виплату дивідендів на акцію в незмінному розмірі протягом тривалого часу безвідносно до зміни курсової вартості акцій. Якщо фірма розвивається успішно і протягом ряду років доход на акцію стабільно перевищує деякий рівень, розмір дивідендів може бути підвищений. Визначаючи розмір фіксованого дивіденду на деяку перспективу, компанії як орієнтир нерідко використовують прийнятні для них значення показника «дивідендний вихід». Дана методика дозволяє деякою мірою нівелювати вплив психологічного фактора й уникнути коливання курсових цін акцій, характерного для методики постійного процентного розподілу прибутку.

Методика виплати гарантованого мінімуму і екстрадивідендів.

Ця методика є розвитком попередньої. Компанія виплачує регулярні фіксовані дивіденди, однак періодично (у випадку успішної діяльності) акціонерам виплачуються екстрадивіденди. Термін «екстра» означає премію, нараховану до регулярних дивідендів. Вона має разовий характер, тобто одержання її в наступному році не обіцяється. Більш того, тут також рекомендується використовувати психологічний вплив премії -- вона не повинна виплачуватися занадто часто, оскільки в цьому випадку стає очікуваною, а сама методика виплати екстрадивідендів стає марною. Дані про премію також публікуються у фінансовій пресі.

Методика виплати дивідендів акціями.

При цій формі розрахунків акціонери одержують замість грошей додатковий пакет акцій. Причини її застосування можуть бути різними. Наприклад, компанія має проблеми з готівкою, її фінансове становище не дуже стійке. Щоб хоч якось уникнути невдоволення акціонерів, правління компанії може запропонувати виплату дивідендів додатковими акціями.

Можливий і другий варіант: фінансове становище компанії стійке, більш того, вона розвивається швидкими темпами, тому їй потрібні засоби на розвиток - вони і надходять до неї у вигляді нерозподіленого прибутку. Нарешті, можливі і такі причини, як бажання змінити структуру джерел чи засобів, бажання наділити успішно працюючий вищий управлінський персонал акціями для того, щоб «прив'язати» їх до фірми і тим самим стимулювати їх ще більш активну роботу, і т.п.

При цій методиці акціонери на ділі практично не одержують нічого, оскільки виплачений їм дивіденд дорівнює за величиною зменшенню належних їм засобів, капіталізованих в акціях і резервах. Кількість акцій збільшилася, валюта балансу не змінилася, тобто вартісна оцінка активів на одну акцію зменшилася. Проте до деякої міри цей варіант влаштовує й акціонерів, оскільки вони все-таки одержують цінні папери, що можуть бути при необхідності продані ними за готівку.

Лiтература

1. Конституція України.--К., 1996.

2. Закон України «Про власність» // Відомості Верховної Ради України.-- 1991--№20.

3. Закон України «Про підприємництво» // Відомості Верховної Ради України. -- 1991. -- № 14.

4. Закон України «Про господарські товариства» // Відомості Верховної Ради України. -- 1991. -- № 49.

5. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визначення його банкрутом». 784-ХІУ від 30.06.1999.

6. Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» // Урядовий кур'єр. -- 1994. -- № 31--32.

7. Закон України «Про банки й банківську діяльність» // Урядовий кур'єр від 17.01.2001.

8. Закон України «Про підприємства в Україні» від 27.03.1991.

9. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» // Інформаційний бюлетень. Асоціація українських банків. -- 1996.-- №12.

10. Балабанов И. Т. Основы финансового менеджмента. Как управлять капиталом -- М.: Финансы и статистика, 1995.

Размещено на Allbest.ru

...