Роль інфраструктури у забезпеченні інноваційного розвитку підприємництва

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Київський університет управління та підприємництва

Реферат на тему:

«Роль інфраструктури у забезпеченні інноваційного розвитку підприємництва»

Виконала: студентка 4-го курсу

Групи МО-092

Кловак А.О.

Перевірила: Марчук С. В.

2012р

Вступ

Як переконує світова та українська практика, вміле використання всього потенціалу підприємства, раціональна організація та управління ним мають вирішальну роль, особливо в кризових умовах. Нині більшість українських підприємств усвідомила, шо необхідні інноваційні, принципово нові методи управління персоналом та організацією в цілому. Інновації необхідні в організаційній, виробничій, фінансовій, науковій сферах, оскільки саме в комплексі вони приносять найефективніший результат. На сучасному етапі загострюється конкуренція і підвищуються вимоги споживачів, тому постійні нововведення можуть стати одним із факторів отримання конкурентних переваг. Пошук ефективних організаційних форм управління нововведеннями, створення механізму інтеграції та координації діяльності в процесі розробки й впровадження нововведень вимагають підвищення уваги до (Інноваційного менеджменту як сукупності організаційно-економічних методів та форм управління у різних ланках і насамперед на рівні первинної ланки -- підприємства. Концептуальною основою забезпечення стабільності функціонування підприємств в умовах динамічного економічного середовища має стати йауково обгрунтована інноваційна стратегія підприємства. Які розуміти під стратегією довгострокове планування, то інноваційна стратегія має відношення до всієї тривалості процесу -- від досліджень, виробництва і збуту до використання. Вона визначає темп підвищення технологічного рівня і пов'язаних з ним затрат розумової праці. Досвід промислово розвинутих країн є взірцем того, як їх підприємства проводять інноваційну стратегію, збільшуючи обсяг виробництва, реалізації та прибутку, підвищуючи продуктивність праці, прискорюючи оборотність вкладеного капіталу, освоюючи і поставляючи на ринок якісно нові види продукції з метою підвищення норми прибутку. Потреба в постійному оновленні асортименту продукції та технології ЇЇ виготовлення змушує вводити наукові й проектні розробки в систему діяльності підприємств, орієнтуючії їх на прискорення інноваційних процесів. Так відбувається злиття науки, техніки і виробництва в єдине ціле, що породжує новації та прискорює їх. Так, своєчасно затверджена інноваційна стратегія, сприяння діяльності у сфері науки й техніки як органічній частині технологічного та інноваційного процесу, надання першочерговості розвитку і вдосконаленню технологій перетворили Японію в одну з найрозвинутіших держав світу.

Роль держави у забезпеченні інноваційних процесів

Функції держави в управлінні інноваційними процесами не передбачають прямого державного втручання в організацію інноваційної діяльності та повного фінансування процесів створення і поширення інновацій. Централізованим має бути лише вироблення науково-технічної політики, в т. ч. прогнозування, планування та стимулювання програм досліджень і розробок, забезпечення збере-ження навколишнього середовища, підготовка наукових кадрів, оснащення організацій, що займаються фундаментальними та пріоритетними науково-прикладними дослідженнями, сучасною унікальною апаратурою та устаткуванням. У такий спосіб створюється певний науковий доробок, формуються наукові школи у пріоритетних для держави напрямах тощо.

Загалом державна підтримка інноваційних процесів полягає у створенні цивілізованих правил і механізмів взаємовигідної співпраці всіх суб'єктів інноваційної сфери, ініціюванні і заохоченні розбудови інфраструктури підтримки інноваційних процесів (фінансово-кредитні установи, консалтингові та інжинірингові фірми, сертифікаційні центри, патентні бюро, вільний доступ до інформаційно-пошукової мережі тощо).

Концептуальне вирішення цих питань забезпечується шляхом формування державної інноваційної політики. Державна інноваційна політика -- сукупність форм / методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Головна мета державної інноваційної політики полягає у створенні соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

Основними принципами державної інноваційної політики є:

-орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

-визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

-формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

-створення умов для збереження, розвитку й використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

-забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

-ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

-здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захист вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

-фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

-сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

-інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

-підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Інноваційна політика є частиною економічної й спрямована на забезпечення ефективності інноваційної діяльності. Стратегія й механізми реалізації державної інноваційної політики, як правило, визначаються її законодавчими та урядовими структурами.

Згідно із Законом України «Про інноваційну діяльність», державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

- визначення й підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального та місцевого рівнів;

- формування й реалізації державних, галузевих, регіональних та місцевих програм;

- створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки й стимулювання інноваційної діяльності;

- фінансової підтримки виконання Інноваційних проектів;

- встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

- підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

Регулювання інноваційної діяльності, відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність», може здійснюватися на різних рівнях управління державою різними державними структурами -- від Верховної Ради до органів виконавчої влади на місцях, їх участь у регулюванні інноваційних процесів обумовлена тими функціями, які вони виконують у загальній системі управління економікою країни.

Верховна Рада України. Визначає єдину державну політику в сфері інноваційної діяльності, створюючи законодавчу базу для сфери інноваційної діяльності, затверджуючи пріоритетні напрями інноваційної діяльності та визначаючи обсяг асигнувань для фінансової підтримки інноваційної діяльності в межах Державного бюджету України.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради. Відповідно до їх компетенції затверджують регіональні інноваційні програми, що кредитуються з відповідних бюджетів; визначають кошти відповідних бюджетів для фінансової підтримки регіональних інноваційних програм; доручають органам державного управління їх фінансування через державні інноваційні фінансово-кредитні установи у межах коштів, виділених у цих бюджетах, і контролюють їх фінансування.

Представницькі органи місцевого самоврядування. Затверджують місцеві інноваційні програми; у межах коштів бюджету розвитку визначають кошти місцевих бюджетів для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм; створюють комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм за кошти місцевих бюджетів; доручають своїм виконавчим органам фінансування місцевих інноваційних програм за кошти місцевого бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи або через комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи; контролюють фінансування місцевих інноваційних програм і діяльність комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ.

Кабінет Міністрів України. Його функції у сфері інноваційної діяльності полягають у: забезпеченні реалізації державної політики у сфері інноваційної діяльності; підготовці та поданні Верховній Раді України пропозицій щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності як окремої загальнодержавної програми або в межах програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; здійсненні заходів щодо реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності; сприянні створенню ефективної інфраструктури у сфері інноваційної діяльності; створенні спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, затвердженні їх статутів чи положень про них, підпорядкуванні цих установ спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності; підготовці та поданні до Верховної Ради України як складової частини проекту Закону «Про Державний бюджет України» на відповідний рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки інноваційних проектів через спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи; затвердженні положень про порядок державної реєстрації інноваційних проектів і веденні Державного реєстру інноваційних проектів; інформуванні Верховної Ради України про виконання інноваційних проектів, які кредитувалися за кошти Державного бюджету України, і про повернення до бюджету наданих раніше кредитів.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності. На нього покладено такі повноваження: здійснення заходів єдиної науково-технічної та інноваційної політики; підготовка і подання до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, державних інноваційних програм і щодо необхідних обсягів бюджетних коштів для їх кредитування; координування робіт у сфері інноваційної діяльності інших центральних органів виконавчої влади; формування окремого підрозділу для кваліфікування інноваційних проектів з метою їх державної реєстрації; реєстрація інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів; підготовка і подання до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо створення спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, розроблення статутів чи положень про ці установи; затвердження порядку формування і використання коштів підпорядкованих йому спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ і контролювання їх діяльності; делегування державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів і фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених Законом «Про Державний бюджет України» на відповідний рік; організація підвищення кваліфікації спеціалістів у сфері інноваційної діяльності.

Центральні органи виконавчої влади. Здійснюють підготовку пропозицій щодо реалізації інноваційної політики у відповідній галузі економіки, створюють організаційно-економічні механізми підтримки її реалізації; доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам проведення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів із пріоритетних галузевих напря-мів інноваційної діяльності і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених Законом «Про Державний бюджет України» на відповідний рік.

Інноваційна інфраструктура як чинник забезпечення ефективності інноваційної діяльності малих підприємств

Сьогодні в Україні необхідність запровадження інноваційної моделі розвитку на підприємстві актуалізується не лише у великопромисловому секторі а й серед динамічних середніх та малих підприємств. Така тенденція зумовлена еволюцією українського ринку та еволюцією моделей поведінки підприємств на ньому. Підприємства, що працюють на високо конкурентних ринках, дедалі частіше стикаються з необхідністю регулярного оновлення своєї продукції та послуг, а деякі з них радикально перебудовують систему бізнес-процесів з орієнтацією на інноваційну модель розвитку підприємства, яка має забезпечити його повну конкурентоспроможність.

Низький рівень інноваційної активності малого підприємництва в Україні обумовлений загостренням інституціональних та ресурсних проблем інноваційної діяльності, а саме - фінансових, організаційно-правових, інформаційних та ринкового характеру.

Рішенням проблеми ресурсного забезпечення малого інноваційного підприємництва є збільшення кількості об'єктів інфраструктури інноваційної підприємницької діяльності, здатної спрямувати ринкові ресурсні потоки на реалізацію інноваційних проектів та сприяти ринкової адаптації інноваційної продукції малих фірм.

Досвід розвинених країн свідчить, що ефективними є такі інноваційні структури, як технопарки, технополіси, інноваційні бізнес-інкубатори, наукові та науково-технологічні центри, які спеціалізуються на створенні сприятливих умов для ефективної діяльності малих інноваційних підприємств, що реалізують оригінальні науково-технічні ідеї. Вони також створюють і реалізують інноваційний продукт, але головне призначення таких структур - сприяння малим інноваційним підприємствам через надання їм у тимчасове користування виробничих площ, матеріально-технічної бази, інформаційних мереж, забезпечення дослідними приладами і устаткуванням та надання консультативної допомоги з широкого кола науково-технологічних, економічних і правових питань.

Зазначенні утворення становлять організаційно-господарську інфраструктуру інноваційної діяльності, але можуть бути підприємства, організації та установи, що забезпечують інноваційну діяльність, виконуючі на замовлення інноваційних підприємств окремі специфічні роботи дослідно-експериментального та проектно-конструкторського характеру.

В Україні сфера об'єктів специфічної інфраструктури інноваційної діяльності не демонструє високих темпів розвитку. Технопарки України практично єдині на сьогодні ефективно діючі механізми, які забезпечують зв'язок науки з виробництвом і надають комплекс інфраструктурних послуг за рахунок спеціального режиму виконання інноваційних проектів. Проте їх кількість не відповідає умовам інноваційної стратегії розвитку економіки. Окрім того, практична діяльність більшості об'єктів загальної інфраструктури підприємницької діяльності спрямована на обслуговування потреб виключно традиційного підприємництва З восьми зареєстрованих в Україні технопарків реально працюють чотири, а дають віддачу лише два: технопарк "Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона" (Київ) і технопарк "Інститут монокристалів" (Харків). Решта практично або починають роботу, або ведуть досить обмежену інноваційну діяльність.

Українська Асоціація бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів розпочала проект "Формування інформаційно-комунікаційного середовища ефективного розвитку бізнес-інкубування в Україні (UBICA - ІСТ)" та "Створення інформаційно-комунікаційної підприємницької мережі для розвитку бізнес-інкубування в Харківському регіоні (Харків-ІСТ)". Реалізація цих проектів відбувається в рамках програми InfoDev Світового банку реконструкції і розвитку (СБРР). Проекти ставлять за мету сприяти розвитку бізнес-інновацій в секторі малих і середніх підприємств, покращити можливості діяльності бізнес-інкубаторів шляхом ефективного використання інформаційно-комунікаційних технологій у процесі становлення підприємництва.

Цільовою групою Харківського технологічного бізнес-інкубатора є високоосвічені підприємці-початківці, що мають науково-технологічну підготовку та намагаються використати власні знання у галузі високих технологій та інтелектуальних комунікаційних технологій.

Проект дасть можливість створити програмно-технічні та інформаційно-комунікаційні засоби для розвитку малого та середнього бізнесу, здійснить навчання щодо використання ІКТ у підприємництві та стимулюватиме їх впровадження у сферу малого бізнесу. В процесі реалізації проекту поширюватиметься досвід використання інтелектуальних технологій та впровадження електронної комерції у діяльність підприємств малого та середнього бізнесу, підвищуватиметься професійний рівень підприємств-клієнтів та співробітників бізнес-інкубатора стосовно використання можливостей інформаційно-комунікативних технологій.

Недоліком існуючої організаційно-господарської інфраструктури інноваційної підприємницької діяльності є нерівномірність розподілу її існуючих об'єктів за регіонами України. Так, у Києві та Київській області діють 12 бізнес-інкубаторів, в Одеській області - 9; 18 з 27 регіонів країни мають по 1 - 2 бізнес-інкубатора. З 255 існуючих інноваційних фондів 175 працюють у Києві.

Важливою для розвитку інноваційної діяльності є інфраструктура з фінансового забезпечення інноваційних проектів. Найбільш поширеною її формою є венчурний бізнес. Він виконує важливу роль у здійсненні інноваційної діяльності, з одного боку, сприяючи впровадженню у виробництво найновіших досягнень науково-технічного прогресу, а з іншого - зводячи до мінімуму фінансові ризики окремих інвесторів.

В Україні у 2005 р. діяло сім венчурних фондів (всі вони розташовані у Київі), сукупні ресурси яких становили за різними оцінками 400 - 800 млн. дол. Але навіть при такому незначному обсязі інвестування венчурні фонди не виявили ознак "ризикованого капіталу", спрямовуючи свої ресурси, головним чином, на фінансове забезпечення традиційних інвестиційних проектів. Жоден з них не вклав кошти у розвиток перспективних технологій шостого технологічного укладу. Проте таке використання венчурних ресурсів не можна пояснювати лише прагненням запобігти зайвим ризикам. Причини є значно глибшими, і полягають вони: у недостатньому нормативно-правовому забезпеченні як інноваційної діяльності взагалі, так і венчурного фінансування зокрема; загальній обмеженості ринкового середовища України, оскільки венчурний бізнес неможливий без розвинених фондового ринку, банківської системи, страхового ринку, інвестиційно спрямованих пенсійних фондів тощо.

Для вирішення питання активізації інноваційної діяльності підприємств на мікрорівні треба створити відповідне економіко-правове середовище, яке б стимулювало товаровиробника впроваджувати науково-технічні розробки та інновації і включало механізм активного державного регулювання.

Формування системи організаційного забезпечення інноваційного розвитку промислових підприємств

В умовах розвинутого ринку інноваційна активність є одним із провідних індикаторів стану національної економіки.

Нездатність держави забезпечити розвиток “за рахунок” інноваційних складових веде до зниження конкурентоспроможності відносно інших держав, що призводить до скорочення ринків збуту, обсягів вітчизняного виробництва з відповідним зменшенням рівня занятості в реальному секторі економіки. Це ставить під загрозу національну безпеку держави. Тому розвинуті країни дотримуються стратегії інноваційного розвитку, де пріоритет державної політики полягає у створенні сприятливих інституційних умов для інноваційного зростання.

Діюча система економічної політики України, сформована ще на початку ринкової трансформації, не містить механізмів мотивації інноваційної діяльності. Ця система базувалася за іншої цільової спрямованості і передбачала створення новітньої економіки, в якій освіта, наука і бізнес були б пов'язані в одне ціле. Однак теоретичні дослідження та практичний досвід показують, що інноваційний розвиток економіки здійснюється надто повільними темпами.

За даними Держкомстату України чинниками, які найбільше перешкоджають здійсненню інноваційної діяльності визначено наступні: нестача власних коштів (80,1% обстежених підприємств); великі витрати на нововведення (55,5%); недостатня фінансова підтримка держави (53,7%); високий економічний ризик (41%); тривалий термін окупності нововведень (38,7%); недосконалість законодавчої бази (40,4%); відсутність попиту на продукцію (16%); відсутність кваліфікованого персоналу (20%); відсутність можливостей для кооперації з іншими підприємствами і науковими організаціями (19,7%); нестача інформації про ринки збуту (17,4%); нестача інформації по нові технології (17,3%)

Формування наукової політики в контексті становлення інноваційної моделі є новим підходом до управління інноваціями, що передбачає органічне поєднання ринкових методів стимулювання науково-технологічної діяльності з посиленням ролі держави. Для вирішення цього завдання необхідно: підвищити ефективність використання коштів державного бюджету, позабюджетних коштів та інших інвестиційних ресурсів, спрямованих на розвиток сфери науки та технологій; забезпечити вдосконалення нормативно-правової бази з метою залучення позабюджетних коштів та інших інвестиційних ресурсів у сферу науки та технологій; забезпечити відтворення та розвиток матеріально-технічної бази організацій науково-технічної сфери, які здійснюють дослідження за пріоритетними напрямами та технологічне переозброєння наукоємних виробництв; реалізувати найважливішіші інноваційні проекти державного значення.

За останні роки намітилась тенденція зменшення частки бюджетного фінансування в структурі джерел інноваційного фінансування при одночасному збільшенні навантаження на власні кошти підприємств. Тому слід терміново створювати інноваційні фонди, фонди технологічної, інформаційної підтримки в регіонах. При умові створення цих централізованих фондів можна було б залучити і позабюджетні кошти, що спонукало б інноваторів змагатися за використання коштів того чи іншого фонду.

Доцільно створити дієву інноваційну інфраструктуру з підтримки розвитку підприємництва, яка б включала інноваційні бізнес-центри, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, технопарки, технополіси, центри передачі технологій. У світі сьогодні працює понад 3 тис. різноманітних бізнес-інкубаторів технополісів, регіонів науки та ін. [2]. Досвід розвинених країн підтверджує, що в умовах глобальної конкуренції на світовому ринку неминуче виграє той, хто має розвинену інфраструктуру створення і реалізації інновацій, хто володіє найбільш ефективним механізмом інноваційної діяльності. Виходячи з такого розуміння, інноваційна інфраструктура - це сукупність взаємозв'язаних, взаємодоповнюючих виробничо-технічних систем, організацій, фірм і відповідних організаційно-керуючих систем, необхідних і достатніх для ефективного здійснення інноваційної діяльності і реалізації інновацій.

Інноваційні бізнес-центри повинні спеціалізуватися на підтримці малого бізнесу на початкових етапах його становлення. Основні функції полягають в інформаційній підтримці початкуючих підприємців, пошуку замовників на їх проекти, допомозі в підборі управлінських кадрів, залученні зовнішніх експертів, навчанні підприємців веденню бізнесу. Як правило, вартість таких послуг набагато нижча, ніж на вільному ринку, оскільки діяльність бізнес-центрів частково підтримується за рахунок коштів місцевих бюджетів і коштів їх засновників (університетів та організацій).

Інноваційні бізнес-інкубатори відрізняються від бізнес-центрів тим, що поряд з названими вище послугами, надають малим підприємствам на умовах оренди облаштовані офіси та приміщення, необхідні для початку виробництва того чи іншого продукту. Малі підприємства працюють в інкубаторах обмежений час (як правило 2-3 роки), після чого поступаються іншим. В деяких країнах (Німеччина, Ізраїль) дрібний бізнес отримує в інкубаторах і фінансову підтримку на кінцевих стадіях розробки та виробництва взірців нової продукції. Порівняно невеликі початкові кошти можуть виділятися на безоплатній основі.

Центри передачі технологій - організації, що створюються урядом та регіональними органами влади за участю приватного капіталу в рамках національних програм промислового та технологічного розвитку з метою більш тісної інтеграції наукових закладів, в першу чергу державних, з промисловістю. Такими формами можуть бути: організація бізнес конференцій, публікація інформаційних збірників про науково-технічні можливості, пошук партнерів для співпраці, організація спільних дослідницьких проектів. Початкові кошти для створення та діяльності таких центрів повинні виділятися із державного та місцевого бюджетів. Подальший їх розвиток забезпечується підтримкою приватного капіталу, а також за рахунок спеціальних фондів підтримки бізнесу.

Мета створення технопарків - стимулювання зростання інноваційної складової, як одного з найважливіших системних чинників економічного розвитку, формування конкурентних переваг вітчизняної економіки, забезпечення національної безпеки країни. Завданнями технопарків є: залучення фінансових коштів в галузь інноваційного підприємництва; створення інфраструктурного середовища для розвитку інноваційних продуктів; утримання висококваліфікованих кадрів шляхом створення нових робочих місць відповідно рівня престижу.

Сьогодні в Україні працюють вісім технопарків, які реалізовують або здійснюють 120 інноваційних проектів. Однак згідно з рейтингом Global Innovation Index 2009-2010, складеним впливовою бізнес-школою INSEAD разом з Конфедерацією промисловості Індії, Україна посідає 61 місце серед 132 країн щодо інноваційного розвитку. Тому формування мотивів і стимулів інноваційного розвитку, їх практична реалізація при умові створення відповідної інноваційної інфраструктури, будуть сприяти посиленню інноваційної складової підприємництва і переходу до інноваційного типу економічного зростання.

Формування інноваційної інфраструктури в Україні

Важливим фактором, який впливає на комерціалізацію інтелектуальних продуктів, а відповідно і на розвиток та ефективність інноваційних процесів є інноваційна інфраструктура. Її становлення зумовлене, по-перше, зростанням потреб суб'єктів інноваційної діяльності в послугах, що нею надаються, по-друге, рівнем розвитку національної науково-технічної сфери, наявністю науково-технічних розробок, які можуть бути комерціалізовані.

Формування елементів і підсистем інноваційної інфраструктури повинне охоплювати усі ланки інноваційного процесу (освіту - науково-технічну діяльність - виробництво - споживання). Виділимо базові елементи інноваційної інфраструктури.

1. Організаційно-господарська інфраструктура (технопарки, бізнес-інкубатори, інноваційні підприємства), дослідно-експериментальна інфраструктура (технологічні центри, інститути, лабораторії, дослідно-експериментальні центри); проектно-конструкторська інфраструктура (проектні інститути, проектно-конструктоські фірми, бюро). Призначенням цих елементів інфраструктури є матеріально-технічне забезпечення інноваційної діяльності.

2. Фінансово-економічна інфраструктура (бюджетні, позабюджетні, венчурні, страхові фонди); інформаційно-комунікаційна інфраструктура (Інтернет, науково-технічні фонди Наукової бібліотеки, інформаційні бази даних); кадрова інфраструктура. Метою діяльності даного елементу інфраструктури є ресурсне забезпечення інноваційної діяльності.

3. Нормативно-правова інфраструктура (юридичні та консалтингові фірми); експертно-сертифікаційна та патентна інфраструктура (патентні відомства, державні та приватні компанії з правами проведення та реєстрації інноваційних проектів, а також сертифікації інноваційної продукції); комерційно-комунікаційна інфраструктура (торгівельні мережі, виставкові комплекси, транспортна система). Призначення - загальносистемне забезпечення інноваційної діяльності.

Інноваційна інфраструктура в Україні пройшла певний етап свого становлення Про це свідчать результати функціонування технопарків, бізнес-інкубаторів та низки інноваційних центрів. Проте, на думку дослідників, інноваційна інфраструктура в Україні не розвинена, не охоплює всіх ланок інноваційного процесу і не має системності, сформовано лише окремі її елементи, інноваційна інфраструктура розвивається безсистемно і без належної підтримки держави. Технопарки України практично єдині на сьогодні ефективно діючі механізми, які забезпечують зв'язок науки з виробництвом і надають комплекс інфраструктурних послуг. В Україні функціонує 9 технопарків (“Інститут електрозварювання імені Є.О.Патона” (м. Київ); “Інститут монокристалів” (м. Харків); “Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка” (м. Донецьк); “Вуглемаш” (м. Донецьк); “Інститут технічної теплофізики” (м. Київ); “УКРІНФОТЕХ” (м. Київ);“Інтелектуальні інформаційні технології” (м. Київ);“Київська політехніка” (м. Київ);“Яворів” (Львівська обл.). Для порівняння наведемо приклад щодо світових тенденцій розвитку наукових центрів. У економічно розвинутих країнах світу функціонує понад 3 тис. інноваційних структур, зокрема технологічних парків (наприклад їх кількість у США перевищує 150, у Німеччині - більше 100, у Великобританії - близько 40), інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів, венчурних фондів, центрів трансферу технологій, технополісів та інших інноваційних структур. У цьому відношенні становить інтерес досвід Китаю, де створено 1300 вільних економічних зон науки, у яких зайнято 43 тис. чол. За минуле десятиліття вони забезпечили 58% усіх податкових відрахувань у бюджет країни. Зарубіжний досвід доводить, що саме технопарки створюють реальну можливість забезпечення прийнятного рівня економічного зростання в країні, спричиненого інноваційними чинниками.

На даний час у регіонах України крім технопарків існує 20 інноваційних центрів, 24 інноваційні бізнес-інкубатори, 14 центрів науково-технічної та економічної інформації, 15 небанківських фінансово-кредитних установ, 21 науково-впроваджувальне підприємство, а всього близько 150 інноваційних структур різних видів. Проте значна їх частина існує формально і не виконує повністю свої функції щодо сприяння розвитку інноваційного підприємництва в Україні.

Важливу роль у розвитку інноваційної діяльності відіграє інфраструктура з фінансового забезпечення інноваційних проектів. Найбільш поширеною її формою є венчурних бізнес, який з одного боку, сприяє впровадженню у виробництво найновіших досягнень науки, а з іншого боку зводить до мінімуму фінансові ризики інвесторів. В інноваційному середовищі України практично не відчувається діяльність венчурних фондів чому є пояснення. Венчурне фінансування є ризикованим, а “якщо взяти до уваги нестабільність законодавства і складну політичну ситуацію, то очікувати масового припливу венчурного капіталу в Україну не доводиться”.

У кінцевому підсумку критерієм успішності інноваційної діяльності стає частка інноваційної продукції, яка потрапляє на ринок. В Україні вона поки що становить досить скромну величину у 2005 році - 5,9%, у 2006 - 5,7% у ВВП [3]. Збільшення ринкової пропозиції інноваційної продукції становить перед інноваційною структурою досить важливі завдання - комерціалізації результатів інноваційної діяльності, надання їм форми товару, забезпечення їм виходу на ринок і сприяння успішній реалізації. На даному етапі виникають проблеми пов'язані з нестачею інформації про ринки збуту, відсутністю попиту на інноваційну продукцію та несприйнятливістю підприємств до нововведень. Наявність вказаних проблем - наслідок недостатньої уваги до таких форм інфраструктурного забезпечення, як розвиток торгівельної мережі, маркетингової підтримки, реклами, сервісного обслуговування тощо.

Таким чином, для прискорення розвитку сучасної інноваційної інфраструктури в Україні необхідно вдосконалити нормативно-правову базу щодо регулювання інноваційної діяльності та її інфраструктурного забезпечення, що сприятиме визначенню функцій і налагодженню взаємодії між суб'єктами інноваційної діяльності; запровадити статистичне спостереження за утворення та функціонуванням організаційно-господарської системи з інфраструктурного забезпечення; законодавчо забезпечити розвиток ринку венчурного капіталу; вжити заходів з вдосконалення системи правової охорони інтелектуальної власності та комерціалізації інтелектуальних продуктів; підвищити роль держави у формуванні та підтримці розвитку інноваційних підприємств та їх інфраструктурного забезпечення.

Реалізація зазначеного підходу дасть змогу прискорити розвиток сучасної інноваційної інфраструктури як важливого чинника активізації інноваційної діяльності і забезпечення конкурентоспроможності економіки України.

Інноваційний менеджмент в Україні: проблеми та шляхи формування

інноваційний підприємництво бізнес інкубатор

Функціонування безвідплатної системи державного фінансування не вимагає віддачі від проінвестованих НДДКР коштів, а це в свою чергу не дає можливості державі відчути революційні технологічні зміни у виробництві. Статистичні дані за 1991-2000 роки свідчать про те, що продовжується тенденція відставання технічного рівня нових видів техніки і технології від її світового рівня, відставання в галузі впровадження новітніх технологій і освоєння на їх базі виробництва принципово нових видів наукоємкої продукції, скорочення рівня реалізації досягнень науки і техніки на зовнішньому ринку, скорочення масштабів реалізації досягнень науки і техніки. В 1999 році лише 13,5% промислових підприємств України займались інноваційною діяльністю. В 2000 ця частка дещо підвищилась до 14,8%, а в першому кварталі 2001 року знизилась до 9%.

Більшість підприємств України усвідомлює необхідність здійснення інноваційної політики, але успішне її здійснення повинно грунтуватися на відповідній нормативно-правовій базі. Правові передумови державної інноваційної політики закладені в Конституції України, в якій стаття 54 гарантує громадянам свободу наукової, технічної та інших видів творчої діяльності, захист інтелектуальної власності, авторських прав. Стаття 116 зобов'язує Кабінет Міністрів України забезпечувати здійснення економічної політики у сфері освіти, науки і культури. Згідно з пунктом 4 цієї ж статті Кабмін розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного і культурного розвитку України . Законодавче забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності в Україні започатковане Законом України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». Цей закон з часом зазнав змін, і в 1998 році був прийнятий новий закон «Про наукову і науково-технічну діяльність»

Крім зазначених документів, важливе місце посідає «Концепція науково-технічного та інноваційного розвитку України», яка містить головні цілі, вказує пріоритетні напрямки та принципи державної науково-технічної політики, механізми прискореного інноваційного розвитку, орієнтири структурного формування науково-технологічного потенціалу та його ресурсного забезпечення. В цілому в Україні створена важлива законодавча база для здійснення і розвитку інноваційної діяльності (близько 70 документів), але все ж за кількістю і якістю нормативних законодавчих актів вона поступається подібним системам у розвинутих країнах світу. Формування в Україні інноваційної моделі економічного зростання потребує сприяння держави у створенні та ефективному функціонуванні інноваційної інфраструктури, особливо на міжгалузевому та регіональному рівнях. Створення інфраструктури інноваційної діяльності, комерціалізація результатів НДДКР, збереження розвинутої мережі малого інноваційного підприємництва є одним із небагатьох шляхів відновлення економіки, розвитку науки і освіти. За оцінками експертів, в Україні налічується близько 40-60 територій, де доцільно створювати технополіси та технопарки. Хоча на даний час процес створення цих інноваційних організаційних структур, незважаючи на досить потужний науковий і промисловий потенціал та перспективність розвитку для багатьох регіонів України, знаходиться ще на початковій стадії і має досить несистематичний і епізодичний характер. Крім цього, відсутня відповідна державна довгострокова програма в цій галузі. Активізація процесу значною мірою залежить як від ініціативи органів місцевої влади, так і від самих підприємств. Стратегія розвитку в Україні інноваційної інфраструктури повинна бути спрямована на:

* посилення ролі регіонального аспекту у створенні територіальних інноваційних структур;

* розробку та впровадженняекономічного механізму;

* державної фінансової підтримки інноваційної інфраструктури на стартових стадіях її створення,

* залучення позабюджетних джерел фінансування, зокрема венчурних фондів, надання послуг на пільгових умовах для підприємств, що входять до складу технопарків і технополісів;

* організаційну підтримку шляхом удосконалення органів управління даними структурами;

* законодайчВта нормативно-правове забезпечення ефективного функціонування інноваційної інфраструктури.

В умовах ринкової економіки ефективний розвиток підприємств на тривалу перспективу можливий лише при врахуванні досягнень науково-технічного прогресу. Тому розвиток інноваційної сфери, через яку просуваються у виробництво інноваційні досягнення, є особливо актуальним, оскільки вимагає серйозної уваги та вивчення. Без гнучкого управління інноваціями, яке є рушійною силою його розвитку, неможлива тривала стабільність ефективного виробництва.

У зв'язку з цим досить гострою є проблема своєчасного просування інноваційних можливостей, концентрації ресурсів, оперативного управління інноваційним процесом при мінімальному ризику від неправильного вибору інноваційного напрямку. Стратегія управління інноваціями має бути складовою загалвяої стратегії управління розвитком підприємства, а саме питання вибору та оцінки інноваційних стратегій має бути центральним у проблемі тривалого розвитку підприємства.

Більш конкретно суть інноваційного менеджменту розкривається в його функціях, до яких можна віднести:

* управління процесами створення нових знань;

* управління творчим потенціалом тих, хто створює нові знання;

* управління освоєнням нововведень;

* управління соціальними та психологічними аспектами нововведень.

Деякі автори вважають, що інноваційний менеджмент -- це «наука про науку», поява якої ознаменувала перехід на якісно новий ступінь розвитку наукової сфери. їі менеджери стали повноправними учасниками пошукових робіт, а саме: діагностування наукових колективів, які беруть участь у розробці конкретних проектів; створення матеріальної та інвестиційної бази для їх діяльності тощо. Але на сьогодні потрібен моніторинг сфери споживання, проведений з точки зору управління створенням нових знань. Необхідно також звернути увагу на формування спеціальної методології, яка дозволила б здійснювати пошук нових знань з меншими евристичними затратами при одночасному підвищенні ймовірності досягнення поставленої мети. Важлива роль у формуванні такої методології відводиться впливу тенденцій розвитку інноватики та її сучасних концепцій. Загальновідомі великі цикли кон'юнктури М.Д. Кондратьєва (1925) та ділові цикли Й. Шумпетера (1939) -- класична основа інноватики. В теорії та методології інноватики наведені Й.Шумпетером ділові цикли прийнято пов'язувати зі зміною технологічних укладів у суспільному виробництві. В тісній взаємодії зі зміною фаз у життєвому циклі технологічного укладу в сучасній концепції інноватики розрізняють нововведення-продукти, «нововведення-процеси та модифікацію продуктів. Безпосередньо нововведення-продукти вважаються первинними. Поява неординарних нововведень-продуктів означає фазу зародження нового технологічного укладу. Але ного повільний розвиток на певному відрізку часу пояснюється монопольним становищем фірм та компаній, які вперше застосували нововведення-продукти. На домінування технологічного укладу протягом тривалого часу впливає державна підтримка нових технологій у поєднанні з інноваційною діяльністю підприємств. Нововведення-процеси поліпшують якість продукції, сприяють зниженню витрат виробництва та збільшують стійкий споживчий попит на ринку товарів. Таким чином, теорія інноватики та її суттєві концепції включають знання про ділові цикли, технологічні уклади, життєві цикли продукції та технології виробництва. Відповідно формування знань з інноватики надає можливість передбачати перспективу довготривалого техніко-економічного розвитку суспільного виробництва, впливати на зміни в фазах ділових циклів, а за рахунок інновацій -- зменшувати періоди спаду виробництва та сприяти підйому ділової активності підприємств. В центрі уваги інноваційного менеджменту як складової загальної системи управління підприємством повинен бути потенціал організації як головний критерій доцільності її існування. Розвиток організації слід розглядати як реакцію на зміни зовнішнього середовища, тобто враховувати стратегічний аспект. Звідси потенціал організації має дві складові: готовність до стабільної виробничої діяльності тактовність до інновацій. Від стану інноваційного потенціалу залежить вибір інноваційної стратегії. А її оцінка -- необхідний етап процесу розробки стратегії. Таким чином, інноваційний потенціал організації -- це ступінь готовності виконати завдання, що забезпечують досягнення поставленої інноваційної мети, тобто ступінь готовності до реалізації проекту чи програми інноваційних стратегічних інноваційних змін. Інноваційна мета є глобальною стратегією підприємства, засобом досягнення більш високих цілей і отримання достатньо високого прибутку в довгостроковій перспективі, збереження та підвищення конкурентних можливостей на ринку, вирішення кризової проблеми та проблеми виживання в цілому. Усвідомлення даної мети -- найактуальніше завдання для більшості українських підприємств, що перебувають на тому чи іншому етапі структурної перебудови. Один з головних напрямків управління перебудовою -- перетворення окремих процесів розвитку в розширений потенціал з розробленим механізмом активного розвитку системи внутрішньоорганізаційної дії. Активним вважатиметься той розвиток, який грунтується на внутрішньому потенціалі організації у поєднанні з активізацією людського фактору, а не той, який може бути лише завдяки сприятливим зовнішнім умовам (пільгові кредити тощо) чи форс-мажорним обставинам. Активний розвиток повинен започатковуватися на інноваційних процесах, які охоплюють:

* пошук, розробку і освоєння нової продукції, техніко-організашйний розвиток (модернізацію, технічне переозброєння, реконструкцію, розширення);

* впровадження нових методів управління;

* пошук більш ефективних методів вирішення стандартних, рутинних завдань в усіх сферах діяльності підприємства;

* трансфер передового практичного досвіду і таке інше.

Інновації в будь-якому секторі економіки вимагають фінансових вкладень. Проблема вибору об'єкта фінансування для підприємств не обмежується граничною сумою інвестицій. Згідно з принципами маргінального підходу оптимізація інвестиційної програми лежить у межах вирішення повної проблеми у визначенні точкн рівноваги (обсягу інвестицій), в якій гранична вартість капіталу дорівнює граничній вартості дохідності програми оновлення виробництва (впровадження нових видів продукції). Ефективність інвестиційної програми залежатиме від якості рішень щодо залучення та використання фінансових ресурсів для їх реалізації.

Класичний підхід, прийнятий у країнах з розвинутою економікою, визначає такі фінансові джерела, які можливі для залучення до інноваційної діяльності:

* власні кошти та засоби підприємства;

* акціонерний капітал;

* середньострокові та довгострокові банківські кредити.

В сучасних умовах формування джерел фінансування інвестицій в Україні головну роль відіграють кошти самого підприємства, які формуються за рахунок прибутку підприємства та амортизаційних відрахувань, тобто з чистого грошового потоку підприємства. Як правило, інші джерела недоступні через високу вартість послуг з надання чи обслуговування кредитів. Основними причинами, що заважають широкомасштабному залученню іноземних інвестицій в Україну, є:

* несприятливий інвестиційний клімат (надто складна правова база та щорічні зміни законодавства, що регулює інвестиційні процеси);

* недосконалість національного інвестиційного менеджменту;

* фіскальний характер вітчизняної податкової системи;

* відсутність дієвої системи страхування іноземних інвестицій;

* неналежний ступінь координації між усіма державними структурами в цій сфері;

* недостатній професіоналізм 'керівників більшості українських підприємств у галузі інвестиційної діяльності. Нові економічні умови вимагають інтенсивної інноваційної діяльності, підвищення уваги до. ефективної організації досліджень та розробок, організації нововведень на всіх стадіях життєвого циклу продукції, зниження інноваційних ризиків, стратегічного управління в діяльності кожного підприємства. Для створення механізму управління інноваційними, процесами на підприємствах повинна бути створена система інноваційного менеджменту. В цілому для вирішення проблеми формування теоретичного та практичного менеджменту варто врахувати такі моменти:

1. Активізація теоретичних досліджень у сфері інноватики та її сучасних концепцій для створення можливостей прогнозування перспектив довгострокового техніко-економічного розвитку суспільного виробництва, впливу на зміни у фазах ділових циклів.

2. Законодавчим органам при розробці стратегії розвитку інноваційних процесів на всіх рівнях економіки (зокрема при розробці механізму реалізації державної науково-технічної політики) спиратись на пошук найоптимальніших форм взаємовигідної співпраці регіональних організаційних структур управління інноваційною діяльністю підприємств, що здатні до створення і адаптації інновацій.

3. На всіх рівнях формувати у сучасних менеджерів та бізнесменів філософію, підприємництва як основипідприємницької інноваційності, відповідної новим організаційним формам інноваційного бізнесу.

4. На державному рівні при розробці програми розвитку та підтримки підприємництва більше уваги приділяти формуванню вітчизняної системи інноваційного підприємництва як рівноправної його складової, сприяти формуванню відповідних організаційних структур, фінансового механізму та системи податкових пільг.

5. Зосередити увагу керівників вітчизняних підприємств на доцільності використання світового досвіду у фінансуванні інноваційних процесів, особливо тих інструментів, які б дозволяли оперативно залучати додаткові фінансові ресурси в необхідному обсязі з максимальним ефектом за мінімальною вартістю і на потрібний термін.

6. Об'єднати зусилля науковців, зацікавлених у створені моделі інноваційного менеджменту, для розробки його методології, заснованої на інтелектуальному продукті еволюції системи знань науки управління про методи впливу на людей в процесі інноваційної діяльності, а також розробки ефективної системи мотивації праці дослідників та розробників новинок, ноу-хау як динамічного елементу управління, пов'язаного з впливом на інтереси учасників процесу «дослідження -- виробництво».

7. Особливо відповідальна роль відводиться організаціям та закладам освіти в цілісній системі інноваційної діяльності для максимального використання інтелекту персоналу в усіх напрямках економічного розвитку шляхом формування особистості сучасного інноваційного менеджера. Інноваційний менеджер в сучасних умовах повинен бути перш за все організатором інноваційного процесу, винахідником, підприємцем, який береться за реалізацію чужої ідеї, ініціює її практичне здійснення.

Висновки

1. Систематизація існуючих в науковій літературі підходів до визначення ролі підприємництва та перевірка існуючих гіпотез з урахуванням результатів розвитку підприємництва в зарубіжних країнах свідчить про його роль як консолідуючої сили в політичній сфері та доцільність розгляду малого підприємництва як чинника соціально-економічного розвитку країни.

2. На основі аналізу результатів розвитку підприємництва в країнах ЄС доведено необхідність дослідження підприємництва як важливого чинника інтеграції національної економіки в глобальне економічне середовище. В статті досліджено ступінь інтернаціоналізації господарської діяльності підприємництва та обґрунтовано значення підприємництва в інтернаціоналізації національної економіки.

3. На основі результатів досліджень щодо ролі підприємництва як чинника соціально-економічного розвитку національної економіки та можна зробити висновок, що йому притаманні як функції, притаманні для підприємництва в цілому, так і лише для малого підприємництва: інноваційну, ресурсну, організаційну, стимулюючу та ризикову. Систематизація існуючих в літературі досліджень функцій підприємництва свідчить про необхідність подальших досліджень в цьому напрямі.

Література

1. Шира Т.Б. Вплив інноваційно-технологічного потенціалу підприємства на конкурентоспроможність інноваційного продукту // Фінанси України. -№ 1. -2006. -С. 43

2. Шовкун І. Галузевий сектор науки в контексті інноваційних процесів в економіці України // Економіка України. - № 10. - 2006. - С. 49

3. Якубовський М., Щукін В. Інфраструктура - фактор прискорення інноваційного розвитку промисловості // Економіка України. - № 2. - 2007. - С. 27

Размещено на Allbest.ru