Організаційні структури управління підприємством

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність. У сучасному світі функціонують безліч підприємств, що є самостійними господарюючими суб'єктами та займаються виробничою, науково-дослідницькою та комерційною діяльністю з метою отримання прибутку. Кожне підприємство є певною системою, яка включає сукупність елементів, зв'язаних в одне ціле. А будь-яка система має потребу у вмілому та чіткому керівництві, що і стало поштовхом для створення науки про управління підприємствами. Актуальність даної теми визначена в першу чергу об`єктивно важливою роллю малого підприємництва у сучасній соціально орієнтованій ринковій економіці, перехід до якої є головним вектором реформ в Україні. Мале підприємництво - це істотна складова ринкового господарства, невід`ємний елемент конкурентного механізму. Мале підприємництво дає ринковій економіці гнучкість, мобілізує фінансові і виробничі ресурси населення, несе в собі могутній антимонопольний потенціал, слугує серйозним фактором структурної перебудови і забезпечення проривів науково-технічного прогресу, вирішує проблему зайнятості та інші соціальні проблеми ринкового господарствання. Ось чому становлення та розвиток малого підприємництва (звичайно, в єдності з великим) являє собою стратегічну задачу реформаційної економічної політики.

Значення вивчення проблем розвитку малого підприємництва підсилюється тим, що малому бізнесу менш за все пощастило у відношнні державної та іншої підтримки. Недооцінка малого підприємництва, ігнорування його економічних і соціальних можливостей можуть бути квалифіковані як великий, стратегічний прорахунок, який може призвести до багатьох нардногосподарських негативів.

Без підтримки держави і без власної внутрішньогрупової взаємодії малий бізнес не завжди може протистояти у конкурентній боротьбі великому капіталу, відстоювати свої економічні, політичні і соціальні інтереси.

Потенціал малих підприємств залишається нереалізований. Існують серйозні економічні і адміністративні бар`єри для виходу нових підприємств на ринок і розвитку їх діяльності. Все більша кількість малих підприємств змушенні прибувати "в тіні" завдяки нестійкому законодавству.

Положення, що склалося, відкриває безмежні можливості для корупції, найбільш масовою жертвою якою на місцевому рівні є представник малого бізнесу.

Мале підприємництво не має яких-небудь істотних переваг в кредитно-фінансовій системі, в митному захисті, відчуває значні перешкоди в розвитку бізнесу, діє в неімовірно складних умовах для існування. Для представника малого підприємництва невигідна бідь-яка підприємницька діяльність в сфері виробництва, і він намагається затвердитися в торгівлі і посередництві.

В теж самий час в малий бізнес вступає все більша кількіть громадян. Заняття власною справою як природня форма прояву здібностей людини і реалізація його громадянських прав формують умови створення самостійного суспільного прошарку підприємців, які складають соціально політичну базу демократичних перетворень суспільства.

Метою даної курсової роботи є розгляд головних функцій управління, їх виконання, що приводить до змін у діяльності організації, за допомогою різних методів керівництва та розгляд видів організаційних структур підприємств, як загальних для усіх видів підприємств, так і найбільш ефективних для новостворених організацій.

Завдання практичної частини даної курсової роботи - це вивчення та здобуття практичних навичок з розрахунку певних показників виробничої діяльності підприємства, здійснення калькуляції витрат та обчислення сумарної собівартості продукції на прикладі підприємства машинобудівної галузі.

Об'єктами вивчення у теоретичній частині є процес управління підприємством та створення організаційної структури підприємства, а у практичній - підприємство машинобудівної галузі.

Предмет - це методи управління підприємством у ринкових умовах.

Кожна організація є невеликою або ж навпаки, дуже вагомою ланкою народного господарства, саме тому рівень її функціонування є надзвичайно важливим не лише для людей, залучених у її роботу, а і для державної інфраструктури, у яку вона входить.

Успішність підприємства в першу чергу залежить від уміння керівників виконувати свої головні функції у повній мірі у комбінації з управлінням своїм часом. Паралельно з виконанням основних функцій та зобов'язань підприємці мають володіти методами управління для досягнення високих результатів роботи своїх підлеглих та ще багатьма менш масштабними навичками, що також є важливими. А вірна організація підприємства, починаючи з найменших його структурних одиниць і до загальної будови, є ключовим моментом для його існування.

ринок управління організаційна структура

Теоретична частина

1. Поняття підприємства, його роль і умови ефективної роботи в ринковій економіці

На початку 90-х років Україна розпочала побудову багатоукладної змішаної економіки, яка базується на різних формах власності і господарювання. Але ефективність її значною мірою залежить від співвідношення ринкового і неринкового секторів та їх взаємодії. Як свідчить світовий досвід, ринковий сектор повинен бути переважаючим, у ньому має працювати більшість активного населення. Своєю динамічністю і високою ефективністю він активно впливає на неринковий сектор, забезпечуючи загальний високий рівень розвитку економіки. Це дає підстави говорити, що така економіка є ринковою, головною ланкою якої виступають підприємства.

Підприємство -- це самостійний суб'єкт господарювання, який має права юридичної особи і здійснює свою діяльність (виробничу, комерційну, науково-дослідну) з метою одержання прибутку. Таке визначення підприємства є узагальненим. Проте специфічні особливості сільського господарства накладають свій відбиток на діяльність організаційних форм господарювання в цій галузі, тому виникає необхідність в уточненні визначення поняття аграрного (сільськогосподарського) підприємства.

Сільськогосподарське (аграрне) підприємство -- це юридична особа, основним видом діяльності якої є виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації якої становить не менше 50 відсотків загальної суми виручки. Підприємства в Україні функціонують відповідно до їх правового статусу, визначеного законами «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про господарські товариства», «Про сільськогосподарську кооперацію».

В умовах ринкової економіки підприємство не може ефективно працювати, якщо не матиме економічної свободи у виборі видів діяльності та ринків збуту своєї продукції, партнерів (постачальників, споживачів, страхових компаній, банків та ін.), найму працівників і встановленні ціни. Але економічна свобода підприємств може бути реалізована повною мірою лише за умови забезпечення економічної свободи людини у виборі сфери своєї діяльності і способу отримання доходу, наприклад, через одержання заробітної плати, дивідендів на цінні папери, банківських процентів за збереження в банку грошових коштів, здачу в оренду майна і землі, через одержання підприємницького доходу.

Підприємства працюють в умовах конкуренції, яка є необхідною властивістю ринкової економіки. Конкуренція -- це змагальність підприємств (підприємців) з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, коли їх самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач. Як бачимо, конкуренція між підприємствами ведеться, насамперед, за споживача, тобто за завоювання, розширення й утримання своєї позиції на ринку.

Конкуренція між підприємствами супроводжується конкуренцією між працівниками як власниками своєї робочої сили. Вона впливає на ефективність їх праці, породжує почуття відповідальності за доручену ділянку роботи і збереження робочого місця.

Для ефективної роботи підприємств та інших учасників ринку їм необхідно забезпечувати автономність дій, тобто відповідну незалежність у діяльності, здійснюваній у власних інтересах. Досягти тут повної самостійності неможливо, тому відбувається певна інтеграція груп виробників. У цих межах кожному забезпечується автономність і поінформованість про дію своїх партнерів. Крім того, для правильного прийняття рішень вони повинні мати можливість за відповідну плату одержати надійну і повну інформацію з пріоритетних для них питань.

Підприємства і ринкова економіка в цілому можуть динамічно розвиватися за умови факторної мобільності. Вона характеризується постійним рухом виробничих ресурсів між підприємствами, галузями, секторами економіки. Роль підприємств в економіці полягає насамперед у тому, що в них здійснюється поєднання засобів виробництва з робочою силою. Будучи основними суб'єктами господарської діяльності, вони забезпечують зайнятість для переважної частини населення (в США, наприклад, 75 % зайнятого населення працює на підприємствах) і виробляють необхідні для людей і народного господарства товари й послуги.

Важливою є і соціальна роль підприємств. Саме там формуються трудові навички людей, підвищується їх кваліфікація, виховується організаційна культура (дисциплінованість, відповідальність за доручену справу, колективізм та ін.), відбувається реалізація здібностей працівників. Підприємства беруть на себе функцію задоволення значної частки соціальних потреб своїх працівників (часткове забезпечення житлом, безплатними або пільговими путівками, створення мережі дошкільних закладів для дітей своїх працівників тощо).

Підприємства відіграють вирішальну роль у формуванні державного і місцевих бюджетів, оскільки є об'єктом оподаткування. Тому держава, місцеві органи влади заінтересовані в ефективній роботі підприємств, зростанні прибутків, створюючи для цього через законодавчі акти необхідні умови.

1.1 Складові ланки підприємств та їх взаємодія

Надійна робота підприємств в умовах ринку, їх конкурентоспроможність і тривалість існування як юридичних осіб значною мірою залежать від ступеня комплексності їх внутрішньої будови. Успіхів досягають насамперед ті підприємства, які створили всі необхідні ланки для реалізації ринкових функцій, здійснюють ефективну кадрову політику і мають певний запас потужностей.

Рис. 1.1. Структурні ланки підприємства та їх взаємодія:

ПП -- перепідготовка кадрів; КП -- кадровий персонал; НП -- нова продукція; НТ -- нова технологія; НО -- нова організація виробництва; НТех -- нова техніка і обладнання; КС -- конкурентоспроможність продукції.

На рис. 1.1 наведено узагальнюючу систему структурних ланок підприємства, зазначено їх взаємодію і фрагментарний (неповний) зв'язок із зовнішнім середовищем. Центральною ланкою є виробництво й управління ним. Головна її функція -- забезпечення встановленої ритмічності процесу виробництва і дотримання прийнятої технології. На перший план тут висувається виконавська робота щодо реалізації цієї функції і недопущення втручання у виробничий процес, оскільки це може призвести до порушення встановленого й виваженого графіка роботи.

Іншою важливою ланкою підприємства є його кадровий персонал (людський фактор). Одна з його функцій -- забезпечити стабільність кадрового складу підприємства (з можливою орієнтацією на довічний найм за японським зразком). При цьому важливо визначити критичну масу людського ресурсу підприємства, ту кадрову основу з постійних працівників, яка здатна забезпечити його стабільну роботу і конкурентоспроможність. Ця ланка відповідає також за підвищення кваліфікації персоналу, його своєчасну перепідготовку. Досвід західних фірм переконує в доцільності закріплення за даною ланкою і функції розв'язання внутрішніх соціальних та трудових конфліктів, укомплектувавши її штат соціопрофесіоналами. Показником успішної роботи цієї ланки є швидке розв'язання конфліктів, створення здорового мікроклімату в трудовому колективі.

На сучасному етапі особливо важливу роль відіграє інноваційна ланка підприємства. З інших його ланок, а також із зовнішнього середовища сюди надходить необхідна інформація, яка аналізується, оцінюється і використовується з метою виявлення і за необхідності створення нових технологій, техніки й обладнання, нової організації виробництва, впровадження яких забезпечило б конкурентоспроможність продукції підприємства.

Однією з найдинамічніших ланок підприємства є фінансова. Вона оцінює фінансові можливості підприємства, прогнозує їх, розподіляє кошти за напрямами діяльності на процес виробництва й матеріальне стимулювання кадрового персоналу, на інноваційну і маркетингову діяльність, на експортні операції та ін. Важливою функцією її є визначення можливостей надходження додаткових грошових коштів за рахунок випуску нових акцій.

В умовах ринку підприємство не може розраховувати на успіх без служби маркетингу. Основна функція цієї ланки полягає в тому, щоб спрямувати роботу всіх ланок підприємства на задоволення потреб споживачів. Практика вітчизняних і зарубіжних фірм переконує, що ефективність роботи цієї ланки досягається за умови, коли нею охоплюються всі стадії руху товару, починаючи з вивчення кон'юнктури ринку і закінчуючи післяпродажним обслуговуванням споживачів.

Основною метою діяльності підприємства є одержання прибутку. Ця мета досягається лише тоді, коли продукція, яку виробляє підприємство, потрібна споживачеві, коли вона задовольняє його потреби за якісними характеристиками і прийнятним рівнем ціни. В іншому разі споживач купить цей товар в іншого виробника. Тому підприємства прагнуть забезпечити конкурентоспроможність свого товару, оскільки лише за цієї умови вони можуть його реалізувати й одержати прибуток, здійснювати відтворення на розширеній основі. Виграє від цього підприємство, але найбільшою мірою споживач.

Досягнення даної мети пов'язане з необхідністю розв'язання низки проблем, що виникають у процесі виробництва і реалізації продукції. Як переконує досвід роботи підприємств в умовах ринкової економіки, вони не повинні ставити перед собою таких цілей, для досягнення яких ще не створено об'єктивних передумов. Цілі повинні бути реальними, конкретними, мати відповідні кількісні та якісні виміри для контролю за їх виконанням, бути гнучкими, з досить високим ступенем адаптації до зміни умов.

1.2 Особливості становлення ринкових відносин в Україні

Становлення ринкових інституцій. Формування ринкової економіки в Україні розпочалося з відтворенням ринкових інституцій, які існували лише в зародковому стані. Це має відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та психологічні особливості, характерні для нашої країни.

Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин. Становлення їх, по суті, розпочалося після скасування кріпацтва у 1861 р. і відбувалося на фоні значних феодальних пережитків. Великим було втручання держави в економіку. Після 1917 р. впродовж майже 70 років країна йшла шляхом розвитку економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що мас віджити у всьому світі.

Результат відомий: створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, відсутністю демократичних інституцій. Це сприяло проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від світового ринку. Саме тому Україна не посідає відповідного місця у міжнародному поділі праці, в зовнішньоекономічних зв'язках.

У нас була відсутня визначальна ринкова інституція -- економічна самостійність господарюючих суб'єктів. Саме вона гарантує незалежність суб'єктів ринкової економіки, їхню економічну відповідальність, без чого ринку бути не може. Більшість підприємств України належали державі, управлялись її органами, що зумовлювало високий ступінь монополізму.

Відтворення інституцій багато суб'єктних власників відбувається через роздержавлення власності, її трансформацію у різні форми -- колективну, приватну. Це сприяє розвитку різноманітних форм господарювання та відтворенню конкурентного середовища.

За чисельністю працюючих, часткою вартості основних фондів та обсягами виробленої продукції на недержавних промислових підприємствах України в 2000 р. досягнуто тієї «критичної маси» (понад 85 відсотків основних фондів і матеріально-технічних ресурсів, виробляється більше 50 відсотків продукції), яка тепер стає визначальною з точки зору впливу на загальний стан економіки країни.

Невіддільною інституцією ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже, реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише за наявності відповідних інших ринкових умов: демонополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності різних форм господарювання, великих, середніх, малих підприємств, які управляються не з єдиного центру, а самостійними товаровиробниками.

Лібералізація цін за високого рівня монополізму призводить до обов'язкового зростання їх і не створює стимулів до виробництва. Навіщо виробляти додаткову продукцію, якщо прибуток залежить від зменшення її кількості в умовах монополії? Отже, те, що є правильним теоретично і діє за умов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може бути правильним для економіки, де не створені відповідні ринкові інституції.

Конкуренція, вільне ціноутворення як необхідні інституції ринку можуть функціонувати лише за умов наявності ринкової інфраструктури (бірж, інформаційно-комерційних, оптових та постачальницьких організацій, пунктів прокату), культури ведення ринкової економіки.

В країні йде процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища.

Відтворюючи ринкові інституції, не можна забувати, що ринок будують люди, від їхніх свідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, ринок не формуватиметься. Цей процес може затягтися, а то й піти у якомусь іншому напрямі. Слід урахувати, що психологічний стан наших людей нині досить складний і суперечливий. Вони не тільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула їх напризволяще.

Ринкова модель для України. Світовий досвід показує, що при виборі певної моделі економіки та її реалізації потрібно враховувати загальне і специфічне, яке є змістом перехідної економіки, у стадії якої перебуває Україна. Водночас обов'язково слід мати на увазі, що загальні закономірності для перехідної економіки неоднаково виявляються в різних умовах, скажімо, в умовах східної та західної цивілізації.

Закономірністю перехідної економіки є нестабільність і нестійкість, оскільки в її основі лежать суперечності старих і нових форм господарювання, що призводить до швидких якісних змін в економічному і соціальному житті суспільства. У зв'язку з цим треба передбачати альтернативні шляхи її розвитку. Потенційно існує широкий спектр перспектив: від повернення у певній формі до авторитарно-бюрократичної системи і до постіндустріального суспільства; від корумпованої тіньової економіки до право ліберальних, заснованих на приватній власності систем. Серед багатьох варіантів є оптимальний для тієї чи іншої країни. Критерієм цього вибору є як загальні тенденції розвитку світової цивілізації, так і врахування реальних ресурсів, національних особливостей, історичних традицій, географічного та геополітичного положення.

Особливістю економіки України є те, що перед початком ринкових трансформацій вона являла собою адміністративно-командний тип, де домінував тотальний монополізм: власності, централізовано-директивного прийняття рішень і технологічний монополізм. Було багато підприємств, які виробляли 60 100 відсотків певного виду продукції. Така монополія не є ринковою. Вона не передбачає конкуренції, ринкових відносин, робить господарюючим суб'єктом систему державних установ, а підприємства виконують лише виробничі функції.

Негативний вплив на формування ринкових відносин в Україні має і те, що її економіка великомасштабна з незавершеним циклом виробництва, а також відбиває спеціалізацію у колишньому Радянському Союзі на важкій промисловості, воєнно-промисловому виробництві та видобувних галузях. Саме це сьогодні відтворює нестачу товарів народного споживання, з одного боку, і технічну та технологічну відсталість -- з іншого. Це породжує величезну потребу в придбанні нафти та газу на світовому ринку, а отже, проблеми з торговельним балансом, перекоси у цінах на внутрішньому ринку.

Створення достатньої кількості підприємств в Україні, які б формували конкурентне середовище, може здійснюватися двома шляхами: реформуванням існуючих підприємств і створенням нових. Перший шлях передбачає: демонополізацію; роздержавлення і приватизацію; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для структурної перебудови підприємств; диверсифікацію. Другий шлях ставить за мету сприяння розвитку малого й середнього бізнесу; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для створення нових підприємств, а також реструктуризації застарілих, тих, які потребують повного оновлення.

Ураховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри, недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється тільки ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом і приводив би до часів А. Сміта та відповідних методів економічного життя, де все вирішувало вільне ціноутворення.

Модним є так званий лібералізований підхід, сутність якого полягає в тому, що якщо не заважати економіці розвиватися самій по собі за притаманними їй принципами, то Україна скоро ввійде до світового ринку.

Кожна країна, вступаючи в економічні відносини з іншими країнами, прагне якомога повніше реалізувати свої інтереси. Саме тому вона вводить квоти, ліцензії, митні бар'єри щодо іноземних товаровиробників. Відповідна політика провадиться щодо міграції робочої сили.

Допускаючи іноземний капітал в економіку, треба також регулювати ці процеси, адже вони можуть призвести до втрат у певних галузях виробництва, подальшого спотворення економіки, яка перетвориться на технологічний придаток розвинених країн, де відбуваються екологічно шкідливі або безперспективні процеси.

Досвід перехідного періоду постсоціалістичних країн, у тому числі України, свідчить: шлях до ринку в «стихійному режимі», самопливом -- не тільки не ефективний, а й призводить до надзвичайно великих втрат у всіх сферах життя, відкидає суспільство назад на десятки років.

Орієнтиром при переході до ринкової економіки для України мають бути сучасні розвинені країни, для яких характерна змішана економіка, що ґрунтується на різних формах власності. Домінуючою при цьому є корпоративна власність, взаємодія конкуренції та регулювання з боку держави, високий соціальний захист населення, соціальна орієнтація економічного розвитку.

Характерними рисами сучасного розвиненого ринку є висока організованість, інтелектуальне кадрове забезпечення його інституцій, науково обґрунтовані правові засади.

Україна має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям її розвитку, структурі економіки, географічному положенню, менталітету народу.

Для України найприйнятнішою є модель соціально орієнтованого ринку, який у кінцевому підсумку підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних і духовних потреб людини.

Еволюційний шлях ґрунтується на поетапному і поступовому введенні ринкових відносин впродовж тривалого періоду (10--15 років).

Прискорений шлях, або «шокова терапія», на перший погляд, виглядає як простий, тому що до ринку можна перейти за короткий термін (були пропозиції за 400--500 днів, 2--3 роки). Приваблює він тим, що мета досягається швидко. Використовувався навіть такий сюжет.

Прихильників «шокової терапії» у нашій країні було вдосталь, як і пророків та радників різних західних шкіл, у тому числі чиказької (монетаристської школи), на яку покладалося найбільше надій. Проте всі вони, по-перше, не бачать відмінностей не тільки між Україною і Росією, а й Україною і Чилі, між селянином, сформованим колективним веденням господарства, і фермером, який працює у ринковому середовищі. По-друге, всі вони без винятку піклуються не про інтереси України, а про свої власні інтереси, інтереси своїх компаній, країн. По-третє, монетаризм у його класичному розумінні зводиться до вільного ринку, де рівновага у суспільстві досягається за рахунок грошової політики, вільного ціноутворення. У наших умовах багаторівневого монополізму (власності, технології, управління) це зумовлювало руйнацію економіки, дестабілізацію суспільства.

Засади ринкової економіки в Україні мають вводитися прискорено, але без «шоку».

Поелементний, еволюційно-радикальний шлях поєднує поступовість, поетапність і державне регулювання цін на найважливіші товари, з одного боку, і прибутків -- з іншого. Раптово перейти до ринку не вдасться, тому що в Україні, по суті, немає розвиненої інфраструктури, без якої не може існувати сучасний ринок. Економіка потребує радикальної структурної перебудови. Без цього неможливо наповнити внутрішній ринок споживчими товарами, посісти чільне місце на міжнародному ринку. Для того щоб досягти цього, потрібні величезні капітальні ресурси. Сподівання на допомогу ззовні -- нереальні. їх треба шукати всередині країни, в її сучасній економіці. Гострим є дефіцит на кваліфіковані підприємницькі кадри для роботи у банках, на біржах тощо.

Регулююча роль держави має здійснюватися методами, які адекватні ринковим формам господарювання. Для цього слід розробити цільові програми розвитку визначальних сфер господарства; забезпечити підтримку пріоритетних напрямів економічного розвитку, виділення для цих цілей кредитів, зменшення податків; стимулювання розвитку виробництва, а не посередницької діяльності, різних соціальних форм господарства; створити сприятливі умови для залучення в країну приватного іноземного капіталу, передусім у формі прямих інвестицій до виробничої сфери, галузей, що виробляють товари споживання.

Регулююча роль держави має полягати у забезпеченні рівноваги в суспільстві. І чим більші відхилення від рівноваги, тим сильнішими мають бути регулятори.

Результати економічних перетворень, здійснюваних на таких засадах, будуть детермінованими, незворотними, прискореними і, що особливо важливо, досягнуті в умовах соціальної злагоди.

2. Підприємництво, як суб'єкт господарювання

Основу національної економіки складає в-во. Первинним осередком його є п-во.

Виробниче п-во - це виробничо-господарська одиниця, організаційно відокремлений і економічно самостійний суб'єкт господарювання, що має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну чи комерційну діяльність з метою задоволення суспільних потреб і отримання прибутку.

Основними рисами п-ва є виробничо-технічна, економічна і організаційна єдність.

Виробничо-технічна єдність передбачає наявність єдиної технічної документації, загальну технічну політику усіх підрозділів п-ва, що зумовлюється спільністю призначення продукції і процесів її виготовлення.

В Україні згідно чисельності працюючих п-ва поділяються на малі, середні і великі. Згідно закону „Про п-ва в Україні” до малих п-в належать п-ва із чисельністю працюючих до 200 чол. (промисловість і будівництво), до 100 чол. (наука і наукове обслуговування), до 50 чол. (в інших галузях виробничої сфери), до 25 чол. (в невиробничій сфері), до 15 чол. (в роздрібній торгівлі).

За галузевою приналежністю п-ва поділяються на сільськогосподарські, промислові, транспортні, будівельні, п-ва зв'язку тощо.

За формою власності п-ва бувають індивідуальні (засновані на власності особи без права найму робочої сили), сімейні, приватні (засновані на власності сім'ї або осіб з правом найму робочої сили), колективні (засновані на власності трудового колективу, кооперативу чи іншого статутного об'єднання або громадських організацій), державні (засновані на власності держави чи адміністративно-територіальних одиниць), іноземні або спільні (одна із сторін - іноземна).

П-ва можуть об'єднуватися у асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, картелі, трести тощо.

До горизонтальних договірних об'єднань належать картелі та їх різновиди - синдикати, консорціуми.

Картель - це група виробників переважно однієї галузі, які, залишаючись юридично самостійними, відмовляються від частини своєї господарської самостійності з метою максимізації прибутку, при цьому фіксуючи ціни і обмежуючи обсяг в-ва.

Синдикати здебільшого існують у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю і сприяють раціоналізації постачання або збуту продукції своїх членів.

Консорціум - це тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети.

Асоціація - це договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності учасників без втручання у їх виробничу чи господарську діяльність.

Корпорація - це договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.

Корпорації є найбільш розвинутою формою об'єднання капіталу, оскільки в них забезпечується міцна система фінансових, управлінських та організаційних взаємозв'язків між учасниками.

До форм діяльності корпорацій належать:

1.Ліцензійна угода - це юридичний договір, за яким ліцензіар надає певні права ліцензіату на певний час і за визначену плату. Різновидом ліцензійної угоди є франчайзинг, який передбачає тривалі зв'язки, засновані на тому, що франчайзер надає певні права (зокрема використання торгової марки або бренд нейму - фірмового найменування), а також послуги з технічної допомоги, підвищення кваліфікації кадрів, торгівлі та управління за певну плату.

2.Договір на надання управлінських послуг - це угода, за якою оперативний контроль п-ва здійснює інше п-во за певну плату. Функції, що виконуються останнім за договором, можуть передбачати управління в-вом, кадрами, купівлю техніки, маркетинг, фінансове управління.

3.За контрактами з надання технічної допомоги корпорації здійснюють технічні послуги, які стосуються специфічного аспекту діяльності цієї фірми - ремонту та профілактики техніки, використання ноу-хау, контролю за якістю тощо.

Концерн - це статутне об'єднання п-в промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи п-в. Концерни можуть бути галузевими та багатогалузевими.

Спільний орган управління концерном може існувати у вигляді окремого холдингового п-ва.

Холдинг утворюється шляхом внесків п-вами пакетів своїх акцій в нове товариство, яке концерн очолює.

Фінансово-промислові групи (ФПГ) - це об'єднання п-в різних форм власності та фінансово-кредитних установ, яке дозволяє:

1.стабілізувати в-во (ФПГ створюють сприятливі умови для об'єднання п-в з технологічними та коопераційними зв'язками, завантажити виробничі потужності з випуску продукції за рахунок тісних господарських відносин між учасниками ФПГ);

2.прискорити інноваційні процеси на п-вах (ФПГ сприяють чіткій стратегічній орієнтації розвитку своїх учасників. Зміцнення зв'язків у рамках науково-виробничих, виробничо-технологічних комплексів сприятиме проведенню єдиної інвестиційної політики. При цьому знижується ризик, пов'язаний з розробкою і в-вом нової техніки, удосконалюється фінансування науково-дослідних проектів).

3.забезпечити фінансову стабілізацію п-в (ФПГ здійснює взаєморозрахунки між п-вами, що стабілізує платежі між учасниками ФПГ).

Розрізняють такі форми організації в-ва:

концентрація спеціалізація кооперування

подетальна предметна технологічна

а) Концентрація в-ва - це зосередження випуску продукції (послуг) на великих п-вах, їх підрозділах.

б) Спеціалізація промислового в-ва - це така форма його організації, за якої виготовлення продукції, її частин або виконання окремих операцій відбувається в окремих галузях і на окремих п-вах (в цехах, дільницях).

До спеціалізованих належать п-ва (цехи), які виготовляють однорідну продукцію в оптимальних або близьких до них обсягах. Таким чином, спеціалізація - це є розподіл праці.

Переваги спеціалізації:

*Виготовлення однорідної продукції сприяє підвищенню рівня кваліфікації працюючих (інженерів і робітників), а також створює умови для вдосконалення технологічних процесів їх механізації і автоматизації.

*Спеціалізація як постійне виконання одних і тих самих робіт і виготовлення однієї і тієї ж продукції зменшує втрати часу на зміну одного виду робіт іншим.

*Спеціалізація дає можливість кожному регіону виготовляти ті товари, які за його ресурсів можна виготовити найефективніше.

Недоліки спеціалізації:

*Монотонність спеціалізованої праці;

*Спеціалізація тісно пов'язана з кооперацією, а це означає сильну залежність від інших п-в-партнерів.в) Кооперування в-ва - це система тривалих (договірних) виробничих зв'язків між п-вами, які спільно виготовляють певну продукцію, але зберігають господарську самостійність.

Кооперування може мати коротко- чи довгостроковий характер (кооперація за угодою (контрактом), яка орієнтується тільки на впровадження одного проекту (програми), що проводиться п-вом, причому цей проект може і не бути головним і створення спільного п-ва, яке охоплює багато програм і проектів п-ва).

Виробничий процес - це сукупність організованих в певній послідовності процесів праці і природних процесів, в результаті яких сировина і матеріали перетворюються в готову продукцію. Залежно від ролі в процесі виготовлення продукції виробничий процес поділяється на основний, допоміжний і обслуговуючий. Основний виробничий процес - це технологічний процес, в результаті якого змінюється форма, розміри, фізичний чи хімічний склад виробів.

Під структурою п-ва розуміють кількісний склад його підрозділів, взаємозв'язки і співвідношення між ними та їх територіальне розміщення. Визначальним чинником, який впливає на структуру п-ва, є його виробничий процес. У зв'язку з цим розрізняють виробничу і загальну структуру п-ва. Виробнича структура є формою організації виробничого процесу і виражається через розміри п-ва, кількість і склад його підрозділів (дільниць, цехів, філіалів). Загальна структура п-ва включає виробничу і організації по обслуговуванню трудового колективу.

Основні цехи на п-ві формуються за технологічним принципом (спеціалізуються на виконанні певної частини технологічного процесу), предметним принципом (спеціалізуються на виготовленні певного виробу) або за змішаним принципом (поєднують технологічний і предметний принцип). Найчастіше п-ва використовують змішаний принцип.

Первинною ланкою виробничої структури п-ва є робоче місце. Це частина виробничої площі, де робітник чи група виробників виконує окрему операцію по виготовленню виробу, використовуючи обладнання і технологічне оснащення.

Первинним структурним підрозділом п-ва є виробнича дільниця - це сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні операції чи виготовляється однотипна продукція.

На великих п-вах дільниці об'єднуються в цехи - виробничі підрозділи, де виготовляється продукція або здійснюється певна стадія в-ва, в результаті якої виготовляється напівфабрикат, який використовується на даному п-ві.

3. Теоретичні аспекти управління підприємствами

1). Сутність і функції процесу управління.

Згідно з основним положеннями теорії систем будь-який об'єкт, явище чи процес, включаючи підприємство, можна розглядати як систему. Під системою розуміють сукупність взаємозв'язаних в одне ціле елементів. Елемент системи - це частина цілого, яка в процесі аналізу не підлягає поділу на якісь складові. Отже, будь-яка система:

складається з двох або більшої кількості елементів;

кожний елемент системи має якості, властиві лише йому;

між елементами системи існують зв'язки, за допомогою яких вони впливають один на одного;

не може існувати поза часом і простором.

Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Перша - це поділ праці через поділ трудових операцій на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів трансформаційного процесу. Оскільки роботу на підприємстві поділено між підрозділами та окремими виконавцями, хтось може координувати їхні дії, щоб досягти загальної мети діяльності. Вертикальний принцип поділу праці - це і є створення ієрархії рівнів управління, щоб скоординувати горизонтально розділену управлінську роботу для досягнення цілей організації .

Отже, управління в широкому розумінні є діяльністю, спрямованою на координацію роботи інших людей та трудових колективів. Воно також є складною системою. Диференціація та координація управлінської праці, формування рівнів управління здійснюється за допомогою поділу праці.

Функції управління

Підприємства різняться між собою за розмірами, сферами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте всі вони як системи мають і певні спільні характеристики, з-поміж яких передовсім треба назвати функції управління - об'єктивно зумовлені загальні напрямки або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці.

Виокремлюють кілька функцій управління.

Структура цієї моделі містить два елементи: керуючий та виконавчий.

2). Методи та організаційні структури управління діяльністю підприємств

Поняття та основа класифікації методів управління

Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління. Привести в дію організовану систему, щоб одержати потрібний результат можна лише через вплив на неї керуючого органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти впливу, які й забезпечують досягнення поставленої мети. Такі інструменти заведено називати методами управління.

Методи управління - це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми, підприємства, організації.

Управління організацією спрямоване на людей, коло їхніх інтересів, передовсім матеріальне.

За своїм змістом мотиви діяльності можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового хар-ру. Відповідно до цього розрізняють:

1) Економічні методи управління - це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах через використання товарно-грошових відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації.

Перший аспект характеризує процес управління, зорієнтований на використання сегмента зовнішнього середовища. Суть цього аспекту:

формування системи оподаткування об'єктів господарювання;

визначення дійової амортизації політики, яка б сприяла оновленню матеріальних і нематеріальних активів підприємства;

встановлення державою лінійного рівня заробітної плати та пенсій.

2) Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Адже рівень сучасного виробництва, зростання загальноосвітнього і професійного рівня працівників зумовлюють суттєві зміни в системі ціннісних орієнтацій та структурі мотивації трудової діяльності людей.

3) Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового характеру. Їхнє існування й практичне застосування зумовлене заінтересованістю людей у спільній організації праці. Організаційні методи управління - це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих та використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва.

Загальна характеристика організаційної структури управління

Згідно з виробничою й загальною структурою підприємства формуються конкретні органи управління. Водночас поділ праці у сфері управління зумовлює групування однорідних за функціями робіт і зосередження таких робіт у підрозділах апарату управління.

Лінійний персонал забезпечує безпосереднє керівництво виробництвом. Функціональний же персонал допомагає лінійному керівництву виконувати функції управління своїми підрозділами, службами, відділами.

Організаційна структура управління будь-яким суб'єктом господарювання - це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

Лінійні зв'язки виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління (директор - начальник цеху - майстер). Ці зв'язки з'являються там, де одного керівника підпорядковано іншому.

Функціональні зв'язки характеризують взаємодію керівників, які виконують певні функції на різних рівнях управління, але між ними не існує адміністративного підпорядкування (начальник цеху - начальник планово-економічного відділу).

Між функціональні зв'язки мають місце між підрозділами того самого рівня управління (начальник цеху - начальник цеху, начальник служби маркетингу - начальник конструкторського відділу).

Типи організаційних структур управління

Однією з основних функцій менеджменту на сьогоднішній день вважають функцію адміністрування, особливо для підприємств, що лише утворюються або переживають перетворення.

Під структурою (від латин. structura - побудова, розміщення) розуміють внутрішню будову чогось, певний взаємозв'язок складових цілого. Більш точно - це внутрішній устрій роботи системи, тобто сукупність її елементів та сталих зв'язків між ними.

Слід зазначити, що кожна організація в основі своєї побудови має декілька різних структур: цільову (ув'язує цілі компанії, наприклад, дерево цілей); фінансову (ув'язує центри витрат, прибутків, доходів, інвестицій та бюджети компанії); корпоративну (ув'язує права власників та відносини з державою згідно із законодавством); інформаційну (ув'язує інформаційні потоки); виробничу (ув'язує матеріальні потоки, основне і допоміжне виробництва, логістику); організаційну (ув'язує підрозділи організації).

Організаційна структура - сукупність функціональних сфер (видів діяльності) організації, що пов'язані між собою повноваженнями у відповідності з рівнями управління. Структура є інструментом реалізації стратегії, тобто вона вторинна, по відношенню до факторів, що впливають на її побудову: стратегія (цілі та специфіка ведення бізнесу); середовище (споживачі, конкуренти, темпи змін); технологія (бізнес-процеси, серійність тощо); розмір (масштаби діяльності, географічна віддаленість, кількість персоналу); стадія життєвого циклу (становлення, зростання, сталий розвиток чи перетворення) .

Доцільно виділити наступні етапи та підетапи еволюції розвитку організаційних структур:

1) ієрархічний (фокус уваги - влада);

2) адаптивний (фокус уваги - час);

3) мережевий (фокус уваги - простір).

Аналіз практики функціонування як зарубіжних, так і вітчизняних фірм дозволяє виділити певні види ефективних базових організаційних структур, які, в свою чергу, можна об'єднати у дві групи: механістичні та органічні.

Механістичні структури (їх ще називають ієрархічними, формальними, бюрократичними, класичними, традиційними) характеризуються жорсткою ієрархією влади в компанії, формалізацією правил і процедур, централізованим прийняттям рішень, об'єктивними критеріями відбору кадрів, об'єктивною системою винагороди. До цього типу відносять лінійну, функціональну структури та їх симбіоз - лінійно-функціональну і дивізіональні структури управління.

Органічні (адаптивні) структури мають розмиті межі управління, невелику кількість рівнів управління, характеризуються слабким чи помірним використанням формальних правил і процедур, децентралізацією прийняття рішень, амбіційною відповідальністю, неформальними міжособистісними стосунками. До них належать матричні, проектні, множинні і тому подібні організації, що відрізняються великою гнучкістю у взаємодії із зовнішнім середовищем.

Таблиця 1.1. Характеристика організацій механістичного та органічного типів

Механістичний тип	Органічний тип
Чітко визначена ієрархія	Постійні зміни лідерів (групових чи індивідуальних) в залежності від характеру вирішуваних проблем
Система обов'язків та прав	Система норм та цінностей, яка формується в процесі обговорень та узгоджень
Розподіл кожної задачі на низку процедур	Процесуальний підхід до вирішення проблеми
Знеособленість стосунків	Можливість саморозвитку та самовираження
Жорсткий розподіл трудових функцій	Тимчасове закріплення роботи за інтегрованими проектними групами

4. Практична частина. Виробнича програма підприємства

4.1 Розрахунок показників виробничої програми машинобудівного підприємства та її виконання

Процент виконання планових завдань з виробництва і реалізації продукції в натуральних показниках визначено для кожного виробу окремо. Результати розрахунків наведено в таблиці:

Таблиця 2.2.1 Виконання планових завдань з виробництва і реалізації

Обсяг виробництва переноситься з додатку 1, таблиця 1.1.

Відсоток виконання розраховується таким чином: звіт/план * 100%. Тобто, отримуємо для виробу Й відсоток виконання:

При розрахунку обсягу реалізації виробів використовується така формула:

Qреал = Qв - (Зк - Зп).

Зк та Зп - це запаси готової продукції відповідно на кінець та на початок року. Ці дані також беруться з додатку 1, таблиці 1.1.

За планом: Qреал Й = 251,75 - (15,11 - 12,42) = 249,06 (тис. шт.)

Для обсягу реалізації ми також розраховуємо відсоток аналогічно відсотку виконання плану по виробництву: для виробу Й отримуємо відсоток виконання:

Для виробів Д та Т робимо аналогічні розрахунки.

4.2 Розрахунок чисельності промислово-виробничого персоналу машинобудівного підприємства

До промислово-виробничого персоналу машинобудівного підприємства (за умовою курсової роботи) належать основні виробничі робітники, підсобні робітники в основному виробництві, робітники, зайняті в допоміжному та обслуговуючому виробництві, робітники, зайняті у підсобному виробництві, управлінський та обслуговуючий персонал виробничих підрозділів, адміністративно-управлінський персонал.

Таблиця 2.2.2 Річний бюджет (баланс) робочого часу одного робітника та його виконання

Примітка: середній процент виконання норм виробітку робіт відрядниками за планом прийнято на рівні:

kвик= 110 + 0,5*3,45 =111,73%.

Нам відома кількість календарних, вихідних і святкових днів. Маємо: 365 днів, та 120 днів (план) й 118 днів (звіт) відповідно. На основі цих даних розраховуємо номінальний фонд робочого часу, що дорівнює кількості календарних днів за відрахуванням вихідних і святкових.

Плановий номінальний фонд робочого часу: 365 - 120=245 (днів)

Звітний: 365 - 118=247 (днів)

Щоб підрахувати загальну кількість невиходів на роботу: сумується кількість днів відпусток, лікарняних, невиходи на роботу, що дозволяються законом, невиходи з дозволу адміністрації, цілодобові простої та страйки.

За планом: 24+8+5+5=42 (днів)

За звітом: 24+7+4+4+3+1=43 (днів)

Таблиця 2.2.3 Розрахунок чисельності основних виробничих робітників

Явочне число днів виходу на роботу чисельно становить різницю між номінальним фондом робочого часу та невиходами на роботу.

За планом: 245-42=203 (днів)

За звітом: 247-43=204 (днів).

Нам відомі (за умовою) середня тривалість робочої зміни та внутрішньозмінні втрати часу, а ефективний фонд робочого часу на рік розраховується, як:

За планом: 203*(8 - 0,2) = 1583,4 (год.).

За звітом: 204*(8 - 0,22) = 1587,12 (год.).

Такі дані, як нормативна трудомісткість та обсяг виробництва за планом і за звітом беремо з додатку 1, таблиця 1.2 та таблиця 1.1 відповідно.

Трудомісткість виконання робіт знаходимо, як добуток нормативної трудомісткості виготовлення виробу на обсяг виробництва, відповідно за планом та звітом: Виріб Й: за планом: 9,80*251750=2467150;

за звітом: 9,80*270200=2647960.

Середній процент виконання норм виробітку робітниками-відрядниками за планом необхідно прийняти на рівні: kвик= 110 + 0,5*3,45 =111,73%.

Бюджет робочого часу одного робітника отримуємо з таблиці 2.2, за планом та за звітом.

Для розрахунку чисельності основних виробничих робітників використовуємо формулу:

(2.1)

Таким чином, для виробу Й: за планом: (2467150*100)/(1583,40*111,73)=1395 (чол.).

За звітом: (2647960*100)/(1587,12*111,73)=1493 (чол.).

Отримані дані закруглюємо до цілих, бо отримані дані - кількість робітників.

Для виробів Д та Т робимо аналогічні розрахунки.

4.3 Фонд заробітної плати працівників машинобудівного підприємства

Таблиця 2.2.4 Фонд заробітної плати основних виробничих робітників

Обсяг виробництва береться з додатку 1, таблиця 1.1, відповідно за планом та за звітом. В графі всього знаходимо суму обсягів виробництва за план і звіт відповідно.

Відрядну розцінку необхідно розраховувати, використовуючи додаток 3, таблиці 3.1 і 3.2. Розглянемо виріб Й. У таблиці 3.2 знаходимо середній розряд робітника, який становить 3,8. Отже, шуканий розряд робітника знаходиться в межах між 3 і 4. З таблиці 3.1 отримуємо годинну тарифну відрядну ставку робітника за нормальних умов праці, що дорівнює 1,44, з таблиці 1.1 додатку 1 отримуємо трудомісткість, що дорівнює 9,8 та робимо розрахунки:

Середня годинна тарифна ставка:

1,44 + (1,6 - 1,44)*(3,8 - 3) = 1,44+0,016 = 1,456 (грн.)

- метод інтерполяції з використанням тарифних ставок двох сусідніх ставок.

Відрядна розцінка: 1,456*9,8 = 15,37 (грн.),

де 9,58 - це трудомісткість для товару Й, взята з додатку 1, таблиці 1.2. Аналогічно розраховуємо для інших виробів, і дані заносимо до таблиці.

Тарифний фонд зарплати відрядників розраховується множенням обсягу виробництва, окремо за план і за звіт, на відрядну розцінку. Для виробу Й він складає:

за план: 876000*0,22 = 192720 (грн.), а за звіт 965600*0,22 = 212432 (грн.).

Середній розмір премії приймаємо на сталому рівні. За планом він становить 20%, а за звітом 15%. Для забезпечення високого рівня мотивації праці на підприємстві застосовується система заохочення та стимулювання праці. При цьому премії виплачуються за результатами роботи відповідних підрозділів. Для того, щоб розрахувати фонд зарплати основних виробничих робітників ми тарифний фонд зарплати множимо на середній розмір премії. Розрахуємо для вироба Й:

За планом: 251750*15,37= 3868491,2 (грн.).

За звітом: 270200*15,37= 4152001,3 (грн.).

Потім підбиваємо підсумки за планом і за звітом.

Для виробів Д та Т робимо аналогічні розрахунки.

Фонд основної заробітної плати (ФОЗП) працівників підприємства, визначаємо множенням фонду зарплати основних виробничих робітників з урахуванням премій, попередньо подівши на 1000 (для переведення у необхідні одиниці) на суму добутків чисельностей окремих груп робітників із Таблиці 2.1. Додатку 2 і відповідного усередненого рівня зарплати із Таблиці 4.1 Додатку 4, попередньо поділивши на 100, перевівши відсотки у коефіцієнт.

...