Світовий досвід теоретичного і практичного ринкового регулювання освітньої діяльності

Размещено на http://allbest.ru

Реферат

Світовий досвід теоретичного і практичного ринкового регулювання освітньої діяльності

Вступ

Тенденція до зміни парадигми управління в Україні, необхідність якої теоретично обґрунтована в державних постановах і документах, була органічно пов'язана з радикальними перетвореннями і реформуванням усіх чинників життєдіяльності.

При цьому найбільш важливі положення нової парадигми управління українською, перехідною до ринку, економікою такі: гнучке поєднання методів ринкового регулювання з державним регулюванням соціально-економічних процесів; формування і функціонування ринкових суб'єктів господарювання як відкритих і соціально орієнтованих систем; самоврядування на всіх рівнях та перехід до поліцентричної системи господарювання; поєднання ринкових і адміністративних методів управління підприємствами й організаціями державного сектору економіки.

Практична реалізація в Україні нової системи управління, адекватної до суспільства ринкових відносин, забезпечить ефективність економічного та соціального розвитку держави за дотримання двох головних умов. По-перше, у ній треба враховувати особливості попереднього розвитку й сучасного стану національної економіки, менталітет і характеристики поведінки населення, довготривалість періоду перетворень та інші специфічні фактори й умови, що зумовлюються особливостями нашої держави. По-друге, в її основу слід покласти принципи і механізми, панівні в менеджменті країн з ринковою економікою, що має забезпечити інтегрування вітчизняного народного господарства у світову економічну систему, зайняття в ній належного місця.

1. Основні поняття теорії управління

Управління -- це вплив на систему, її упорядкування, збереження якісної специфіки, вдосконалювання і розвитку.

Розвиток теорії соціального управління почався на межі XIX--XX ст., чому величезною мірою сприяли досягнення науки й техніки, що призвели до суттєвих змін у взаєминах до матеріального провадження її в бізнес. Основоположниками теорії наукового управління є всесвітньо відомі теоретики і практики наукового менеджменту Ф. Тейлор, Р. Форд, Р. Емерсон, А. Файоль, Е. Мейо та інших. Анрі Файоль вважав, що управляти -- це передбачити, вивчати майбутнє та встановити програму дій викладачу; організовувати -- будувати подвійний організм підприємства (матеріальний і соціальний); розпоряджатися -- забезпечувати дію персоналу підприємства; погоджувати -- пов'язувати, об'єднувати і поєднувати дії й зусилля; контролювати -- спостерігати, щоб усе відбувалося відповідно до встановлених правил і розпоряджень.

У 60-х рр. уже минулого століття сталося осмислення школоведения як важливої галузі педагогічної науки, відновився інтерес до наукової організації праці вчителя, директора школи.

Останніми десятиліттями XX ст. сталося різке зростання ролі загального характеру і спеціального наукового знання, професійних і особистісних якостей людини у суспільної відповідальності і економічного життя. Ця обставина висунула сферу освіти у число пріоритетних областей людської роботи і зумовило її бурхливий розвиток в усіх напрямах. Відбулася зміна освітньої парадигми, інтенсивно розробляється новий зміст освіти, технології навчання і виховання. Інформаційна революція дала початок розвитку принципово нових засобів, методів, форм управління. Спостерігається посилення ролі громадських наук і людських чинників під управлінням соціальними системами, зокрема освітянськими. Істотним стимулюючим чинником розвитку теорії управління школою в світі стало інтенсивне впровадження ринкових взаємин в освіті.

Якщо у 80-х рр. уже минулого століття управління розумілося як процес вироблення, ухвалення і реалізації управлінських рішень, як діяльність керівника, то в 90-ті рр. управління характеризується як цілеспрямований і планомірний вплив на всіх учасників керованого процесу.

Отже, під керівництвом розуміється цілеспрямована і планомірна взаємодія керуючої і керованої підсистем, спрямоване для досягнення запланованого результату (мети).

Досвід світового розвитку ставить перед Україною, яка вийшла на шлях кардинального відновлення всіх сфер людської діяльності, проблему створення ефективної системи соціального управління, здатної забезпечити динамічний розвиток всіх галузей, й у першу чергу -- наукової сфери.

Як вважає багато дослідників, в семантичному плані між поняттями «управління» і «менеджмент» суттєвої різниці немає. Термін «менеджер» (manager) ідентичний словам «управлінець», «керівник». Категорію "педагогічний менеджмент" у традиційних вітчизняних довідниках і понятійно-термінологічній системі педагогічної науки до сьогодні не застосовується. Як інноваційну дефініцію її стали використовувати в психолого-педагогічній літературі лише наприкінці XX ст. Проте дуже часто в цій літературі вживаються поняття "управління", "керівництво", "адміністрування". При цьому є багато означень названих понять, які по суті не завжди збігаються із значенням категорії "педагогічний менеджмент".

Так, у словнику російської мови С. І. Ожегова наводяться такі означення понять, що нас цікавлять: "адміністрування" розуміється як управління будь-чим бюрократично, формально, не входячи в сутність справи; "керівництво" -- як цілеспрямована діяльність керівника або діяльність особи, котра очолює керівництво, дає принципові вказівки чи накази; "управління" -- як підпорядковане поєднання, за якого здійснюється керівництво будь-чиєю діяльністю.

Енциклопедичний словник дає такі означення цих понять: "адміністрування" (від лат. administro -- керую, завідую) трактується як керування, завідування; бюрократичний метод управління, командування; "управління" -- як елемент, функція організованих систем різної природи (біологічних, соціальних, технічних), що забезпечує зберігання певної структури, підтримання режиму діяльності, реалізацію їх програм і цілей; "соціальне управління" -- як вплив на суспільство з метою його впорядкування, збереження якісної специфіки, вдосконалення і розвитку.

Суттєво і те, що якщо поняття "керівництво" є загальновживаним у вітчизняній педагогічній літературі, то термін "управління" в ній переважно вживають у розумінні дефініції, запозиченої з кібернетики, тобто як "упорядкування системи, приведення її у відповідність до об'єктивної закономірності, що діє в цьому середовищі". Крім того, термін "управління" стосовно явищ і процесів педагогічної дійсності став переважно використовуватися лише починаючи із середини 70-х років XX ст., з часу утвердження в педагогічній науці засад системного підходу (Н.В. Кузьміна, В.О. Якунін).

Сьогодні ряд авторів, наслідуючи позиції М.І. Кондакова, М.Л. Портнова, П.В. Худоминського, які розробляли теоретичні та практичні аспекти внутрішньошкільного управління, вважають, що, наприклад, до педагогічної діяльності поняття "керівництво" ближче, ніж поняття "управління", оскільки, на їхню думку, "керівництво" є більш загальним поняттям. У межах керівництва виробляються загальні принципові установки для різних сфер управління. Специфіка управління виражається в переважній ролі виконавчих функцій.

На відміну від попередньої думки, В.І. Бондар, Є.І. Машбиць, М.І. Приходько, В.П. Симонов, В.Я. Якунін вважають, що поняття "управління" ширше за обсягом і змістом, аніж поняття "керівництво". Аргументуючи це твердження, автори наводять таку думку: якщо управління може поширюватися на колективи, предмети, речі, технічні системи, то керівництво -- тільки на людей. Мається на увазі, що управляти можна абсолютно всім: і людьми, і машиною, і технічним або педагогічним процесом, а керувати -- тільки людьми.

Намагаючись знайти об'єктивне співвідношення цих понять, деякі автори, справедливо вважаючи, що керівництво відображає сутність взаємовідносин між керівниками і підлеглими, схильні розглядати його як складову управління, тобто як видове поняття відносно родового поняття "управління". А. Сороковой з цього приводу зазначає, що керівництво є складовою системи управління і відображує характерний, постійний, стійкий зв'язок між виконавцями і керівниками. Такої ж думки дотримується й І. Герчикова, розглядаючи керівництво в значенні однієї з функцій управління, яка покликана з'єднувати, координувати, взаємопов'язувати та інтегрувати всі функції в єдине ціле. Розуміючи керівництво як важливу функцію управління персоналом, Б. Андрушків і О. Кузьмін також стверджують, що основою ефективного керівництва є вміло побудовані взаємовідносини з підлеглими.

Незважаючи на викладене, поняття "управління" і "керівництво" найчастіше ототожнюють і розглядають як однопланові, оскільки кожне з них традиційно трактується у вітчизняній науково-педагогічній літературі як цілеспрямований вплив шляхом здійснення сукупності заходів з метою організації, регулювання і координації діяльності колективів та їх окремих членів, правильного використання їхніх сил, часу і коштів. У зв'язку з цим, аргументуючи свої позиції, багато вітчизняних авторів використовують означення й узагальнення, що є в працях В.Г. Афанасьева, який вважав, що поняття "наукове управління" і "наукове керівництво" однопланові й взагалі тотожні, оскільки і те, й інше є свідомим впливом. Вони тотожні й за загальною спрямованістю, ідеалом -- забезпечення ефективного функціонування і розвитку соціалістичного суспільства.

Ототожнення цих понять було викликано, з одного боку, законодавчим закріпленням в історичному минулому нашого суспільства положення про керівну роль партії. Через це функції соціального управління, яке розуміється переважно у формі командно-адміністративного стилю керівництва, були зведені до рангу точного виконання наказів, інструкцій, інших директивних і методологічних вказівок. З іншого боку, означені поняття ототожнювалися внаслідок відсутності науково обґрунтованої теорії соціального управління, що було зумовлено заідеологізованістю суспільних наук та ігноруванням, тотальною критикою сучасних підходів до управління, вироблених зарубіжними вченими.

Підстави цьому ми знаходимо в тій самій цитаті В.Г. Афанасьева, який далі писав: незважаючи на те, що поняття "керівництво" і "управління" тотожні за своєю метою, все ж вони, безумовно, відмінні за суб'єктом, конкретним змістом, а головне -- за формами, способами впливу на об'єкт. Тому ми дотримуємося думки тих учених, котрі вслід за В.Г. Афанасьєвим підкреслюють, що ототожнення понять "керівництво" і "управління" є методологічно неправильним.

Таким чином вихідними положеннями традиційної вітчизняної концепції управління освітою нині є застарілі означення управління як особливого виду діяльності керівного й адміністративного характеру, що здійснюється в рамках постійно діючої цілеспрямованої системи колективної праці, маючи на меті повне та всебічне задоволення матеріальних і духовних потреб народу.

2. Управління навчальними закладами як цілісна система

Основне завдання будь-якої науки - виявлення закономірностей досліджуваних явищ і процесів, повного та глибокого розуміння дійсності. Наука управління педагогічними системами (у разі - ВНЗ) покликана вивчати процеси порушення й вирішення управлінських завдань і отримувати знання у тому, за яких умов ці завдання вирішуватимуться оптимальним чином.

Спільним предметом внутрішньо вузівського управління є закономірний зв'язок між властивостями керуючої підсистеми інституту, характеристиками процесу управління і результатами функціонування та розвитку вузів за різних зовнішніх і внутрішніх умов.

Спільними предметами розгляду внутрішньо вузівського управління є:

- навчально-виховний процес (здійснення управління з урахуванням особливостей технології процесу творення);

- кадрову політику керівництва установи (добір і розстановка педагогічних і управлінських кадрів, технічного персоналу; здійснення атестації працівників встанови; мотивування їх у роботі; створення сприятливих психологічних умов;

- освоєння нововведень, і їхнього впливу на процес розвитку вузу, який теж потребує управління (планування, організація, контроль і мотивація);

- здійснення взаємозв'язку з різним соціально-економічним оточенням вузу та пошук оптимальних варіантів управління педагогічної системи, яка функціонує і розвивається у конкретному соціумі, тощо.

Усі дослідження внутривузівського управління поділяють на дві групи: описово-пояснювальні і формуючі типи.

До основних завдань описово-пояснювальних типів досліджень, що розглядають розвиток управлінського процесу як природного процесу, і має свої закономірності, відносять:

- аналіз існуючої управлінської практики;

- виявлення чинників, які впливають на ефективність реалізації управлінських функцій;

- розробка відповідних теоретичних моделей, які дозволяють пояснити досліджувані процеси та явища;

- вироблення рекомендацій з коригування і регулювання процесу управління вузом.

Виявлення закономірностей і тенденцій розвитку управлінського процесу створює теоретичну базу і розробку програм розвитку управління у конкретних освітніх установах.

Для вирішення завдань описово-пояснювального типу досліджень використовуються традиційні для соціальних наук методи: спостереження, опитування, тестування, контент-аналіз документів, збір, обробка, систематизація і аналіз інформації досвіду управлінської діяльності, його експертиза і узагальнення, тощо.

У дослідженнях для формуючого типу досліджень спочатку розробляються моделі нової управлінської діяльності, потім здійснюється їх впровадження у практику управління конкретних освітніх закладів з наступним аналізом і оцінкою наслідків вироблених нововведень. В такому типі досліджень використовуються методи проектування (моделювання) роботи і створення експерименту; на додаток можна застосовувати методи спостереження, опитування, тестування, експертизи, обробки та аналізу статистичних даних, і ін. Взаємозв'язок цих груп методів дослідження управлінських процесів закономірна, бо , з одного боку, теоретичні моделі, складені під час результатів опису і пояснення існуючої практики управління, є основою до створення нових моделей управління. З іншого боку, результати реалізації нових моделей, піддані всебічному аналізу, стають потужним чинником вдосконалення існуючої управлінської практики.

Взаємодія державних органів із замовниками кадрів покликане стимулювати гнучкість і раціоналізацію управління освітньою системою, розподіляти з-поміж них відповідальність за процес і якість професіональною підготовкою, зберігаючи у своїй державі єдиний освітній простір. Кожен із суб'єктів управління -- держава, регіони, роботодавці, громадські організації -- реалізуєть свій інтерес у виконанні професійної освіти. Це визначає характер своїх функцій управління освітою, частку його фінансування, ступінь впливу на зміст освіти і обсяг повноважень.

Необхідність участі органівна управління освітою зумовлена тим, що освітня система виконує частину соціальних функцій держави у інтересах нашого суспільства та кожного члена.

До функцій держави в управлінні освітою відносять:

* визначення рівнів освіти, статусу освітніх закладів, порядку встановлення контрольних іспитів випускних документів державного зразка: середню спеціальну, професійну освіту (Академічний ліцей, Професійний колледж), вищу освіту (бакалавриат, магістратура), після вузівська освіту (аспірантура, докторантура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів, позашкільну освіту (освітні установи культурно-естетического, наукового, технічного, спортивного та інших напрямів - палаци, клуби і центри дитячої, юнацької творчості);

* прийняття законодавчих і нормативних актів, необхідність збереження єдиного освітнього простору у державі, захист прав людини ринком праці і забезпечення вільної міграції робочої сили;

* розробка загальнонаціональної політики у сфері освіти, що визначає стратегічні цілі підготовки кадрів, і навіть професійної перепідготовки безробітних;

* встановлення рівня оподаткування підприємств і численних комерційних організацій, спрямованих на розвиток професійної освіти.

Система освіти України має складну структуру з організаційним управлінням. Вона як мережна система, складові (регіональні) частини якої функціонують як цілі встановлені загальнодержавною політикою. Низові ланки самостійно вирішують ці запитання, враховуючи традиції, і специфіку регіону як щодо замкнутого простору із наступними характерними особливостями у сфері економіки, демографії, соціальних відносин.

3. Історія управління Ізмаїльського державного гуманітарного університету

У серпні 1940 р. на території колишніх Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії було утворено Акерманську область. 13 серпня 1940 р. уряд України ухвалив постанову про відкриття в м. Акермані (нині - Білгород-Дністровський) учительського інституту з трьома факультетами: мови і літератури; фізико-математичного; історичного. Ректором було призначено Андрія Івановича Снісара. Першого жовтня 250 юнаків і дівчат стали студентами новоствореного інституту. Закінчити навчальний рік зашкодила війна; більше трьох років освітній заклад не працював.

У листопаді 1944 року після звільнення Подунайських земель було прийнято рішення про поновлення роботи учительського інституту.

В 1944-1945 навчальному році педагогічний колектив під керівництвом ректора Віктора Федоровича Семашка працював у складних умовах, оскільки у приміщенні інституту функціонував шпиталь. Не вистачало підручників, паперу, наочних посібників і аудиторного фонду. Серед 12 викладачів був лише один кандидат наук. До навчання приступило всього 44 студенти. У 1945 році вперше випущено 11 учителів.

1951-1963 рр.

Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 11 жовтня 1951 р. інститут з міста Білгород-Дністровський був переведений до Ізмаїла і одержав назву Ізмаїльський учительський інститут.

19 серпня 1952 р. Одеський учительський інститут був об'єднаний з Одеським учительським і реорганізований в Ізмаїльський державний педагогічний інститут.

Його ректором з 1951 по 1958 роки був доцент Дмитро Євдокимович Лобер.

У 1954 р. диплом вчителів 5-7 класів одержали вже фахівців з історії, української мови і літератури, російської мови і літератури, математики та фізики. Це був вагомий внесок у розвиток народної освіти, культурне відродження українського Подунав'я.

У 1955-1956 навчальному році в інституті працювало 43 викладачі, в тому числі 11 з науковими ступенями і вченими званнями. В цей період розпочали свою викладацьку і наукову діяльність ветерани вишу Б.А.Богуславська, О.А.Зарудняк, Б.С.Турі, Ф.Ф.Сім'я, З.С.Сепчева, Л.В.Кирилюк та інші.

На заваді подальшого розвитку інституту стали події, пов'язані з ліквідацією Ізмаїльської області, в результаті чого 1956 року філологічний факультет перевели до Одеського державного університету, а 1959 року фізико-математичний факультет - до Одеського педагогічного інституту. Все це викликало протест з боку громадськості регіону, тому в липні 1956 року наказом Міністерства освіти в Ізмаїльському педагогічному інституті було відкрито факультет підготовки вчителів початкових класів.

1963 - 1967 рр.

У 1963 році завдяки зусиллям ректора Василя Івановича Нефьодова в освітній установі починає діяти факультет іноземних мов з двома відділеннями: англійської та французької мов.

Саме шістдесяті роки слід уважати періодом стабільної розбудови інституту, позитивних набутків у навчально-виховній та науково-методичній роботі.

1967 - 1975 рр.

В цей час ректором інституту був доцент Іван Петрович Никифорчук

В цей період зміцніла матеріальна база інституту - введено в дію новий навчальний корпус, гуртожиток на 520 місць, студенти отримали спортивний та актовий зали, їдальню.

У 1974 р. в інституті відкрито філологічний факультет.

Великої уваги в цей час надавалося зміцненню зв'язків ІДПІ з іншими ВНЗ.

1975 - 1986 рр.

Великий внесок у розвиток ІДПІ зробив його колишній ректор доцент Тичина А.К., який в наш працює є завідувачем кафедри історії України на історичному факультеті.

У 1986 р. був зданий в експлуатацію другий гуртожиток на 446 місць

Стали до ладу лабораторія технічних засобів навчання, лінгафонні й навчально-методичні кабінети, суттєво поповнився книжковий фонд бібліотеки.

1986 - 1996 рр.

З 1987 по 1996 рр. Ізмаїльським державним педагогічним інститутом керували ректори Анатолій Іванович Кавалеров, Володимир Іванович Мельник, Валерій Миколайович Середенко.

У 1991 р. було відкрито факультет української філології та історії.

У 1994 р. в інституті було відкрито аспірантуру.

1 вересня 1995 р. було оголошено перший прийом на інженерно-педагогічний факультет.

У 1996 р. розпочав роботу спец факультет по підвищенню кваліфікації і перепрофілюванню вчителів з вищою освітою.

В цей час активізується науково-дослідна робота. Тільки у 1989 р. було проведено 3 науково-практичні конференції. Започатковується «Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту» як фахове видання.

1996 - …

1996 року на посаду ректора було призначено Олександра Михайловича Лебеденка, який очолює навчальний заклад і дотепер.

Саме з другої половини 90-х років почався новий етап історії вищого педагогічного закладу освіти в Бессарабії. Починають функціонувати два нові факультети - довузівської підготовки і післядипломної освіти (1999 р.), історичний (2001 р.), якісно покращується кадровий склад, вперше здійснюється набір у докторантуру.

Значно зміцнилася матеріально-технічна база інституту: в розпорядження ВНЗ передано третій навчальний корпус (колишній Ізмаїльський технікум механізації та автоматизації засобів виробництва), з'явилися комп'ютерні класи, лабораторії.

Найвищим досягненням педагогічного колективу навчального закладу стала реорганізація Ізмаїльського державного педагогічного інституту в Ізмаїльський державний гуманітарний університет згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 березня 2002 р. (№ 95-р). Зміна статусу є важливим чинником для укріплення ІДГУ як освітнього, наукового та культурного центру українського Подунав'я.

За вагомий внесок у справу підготовки висококваліфікованих кадрів для народної освіти Ізмаїльський державний гуманітарний університет нагороджено Срібною медаллю «Незалежність України».

Сьогодні на 22 кафедрах університету працюють 12 докторів наук, професорів, 108 кандидатів наук, доцентів і 80 викладачів-практиків.

В наш час ІДГУ є провідним освітнім, науковим та культурним центром українського Подунав'я.

Проректором з наукової роботи сьогодні є доцент Савоськіна Т.О.

В університеті виходить власне фахове видання «Науковий вісник ІДГУ», де друкуються статті викладачів університету, а також науковців з усієї України і навіть за її межами.

Науково-дослідна робота викладачів університету зосереджена на дослідженні таких проблем:

* літературні мови та діалекти українського Подунав'я;

* соціально-економічний, історичний та етнокультурний розвиток Півдня України;

* регіональні особливості освіти у полікультурному соціумі українського Подунав'я;

* інвестиційна політика Подунав'я в умовах євроінтеграції України.

Висновки

Педагогічний менеджмент виявляє собою сутність теорій, методик і технологій ефективного управління педагогічними системами (В.П. Симонов). Він має певну специфіку і закономірності, зумовлені особливостями його предмета, продукту й результату праці менеджера освіти. Предметом праці менеджера освіти є діяльність керованого ним суб'єкта, продуктом праці -- інформація, знаряддям праці -- слово, мова, мовлення. Результат праці менеджера освіти -- ступінь навченості, вихованості й розвитку об'єкта педагогічного менеджменту -- учнів.

Досвід світового розвитку ставить перед Україною, яка вийшла на шлях кардинального відновлення всіх сфер людської діяльності, проблему створення ефективної системи соціального управління, здатної забезпечити динамічний розвиток всіх галузей, й у першу чергу -- наукової сфери.

Основне завдання будь-якої науки - виявлення закономірностей досліджуваних явищ і процесів, повного та глибокого розуміння дійсності. Наука управління педагогічними системами (у разі - ВНЗ) покликана вивчати процеси порушення й вирішення управлінських завдань і отримувати знання у тому, за яких умов ці завдання вирішуватимуться оптимальним чином.

Педагогічна система є самостійним малорозвинутим об'єктом, що складається з низки компонентів. Управління педагогічною системою зберігає її цілісність, але водночас дозволяє вносити зміни, проводити дії над її компонентами. Функціонування педагогічної системи спрямоване на досягнення цілей, обумовлених потребами суспільства, що були досягнуті у визначений час (період підготовки висококваліфікованого робітника чи фахівця).

соціальний управління освітній

Література

Т.И.Давидова, Т.М.Давиденко, Г.Н.Шибанова. Управління освітніми системами. М.:Изд.центр «Академія», 2006, с. 11-74

Педагогіка вищої школи/ За ред. З. Н. Курлянд. - Київ: Знання, 2005. - 399 с.

Размещено на Allbest.ru