Договори в підприємницької діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття господарського договору

При здійснені підприємницької діяльності суб'єктами підприємницької діяльності приходиться вступати в договірні відносини. Відповідно до ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договору як юридичному факту властиві такі ознаки:

в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи декількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом мають збігатися і відповідати одне одному;

договір - це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Враховуючі те що при здійснені підприємницької діяльності в договірні відносини вступають особи яки набули статусу суб'єкта господарювання (підприємницької діяльності), тому враховуючі суб'єктний склад договору можливо визначити що він є господарським. Господарським визначається зобов'язання , яке виникає між суб'єктом господарювання і другим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, в силу якого один суб'єкт зобов'язаний здійснити певні дії господарського або управлінсько-господарського характеру на користь другого суб'єкта, а інший суб'єкт набуває право вимагати від зобов'язаної сторони виконання його обов'язків.

Ст. 626 ЦК України поділяє договір на окремі види. Оскільки договір є різновидом правочину, то поділ договорів на окремі види можливо здійснити за такими критеріями за якими здійснюється поділ на види правочинів: консенсуальні реальні, оплатні та безоплатні, абстрактні та каузальні. Підприємницькі договори завжди є оплатними тому неоплатні договори не опосередковують угоди в підприємницькі діяльності. Також ця стаття розмежовує її на односторонні, двосторонні або багатосторонні.

В господарської (підприємницької) діяльності односторонні договори не використовуються так як вони не спрямовані на отримання прибутку, хоча є випадки коли суб'єкт підприємництва здійснює меценатську діяльність або іншу допомогу особам яки в нуждаються в неї. Класифікацію підприємницьких (господарських) договорів на мій погляд варто здійснювати за критерієм яки угоди він опосередковує, Так відповідно до цього критерію договори можливо поділити на такі яки опосередковують угоди купівлі - продажу; надання послуг; оренди: договори кредитування: Договори яки опосередковують угоди з інтелектуальною власністю та інші.

Договір купівлі-продажу. Відповідно до ст.655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити нього певну грошову суму. Договір купівлі - продажу може бути консенсуальним або реальним. Він є відплатним та двохстороннім (взаємним) При цьому він має чітко визначену миту, зміст якої полягає у відчуженні майна (товару) від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні. А це означає, що характерною ознакою даного договору є те що він опосередковує процес руху майна від однієї особи до іншої.

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар який є у продавця на момент укладення договору або буде створений у майбутньому. Також предметом договору можуть бути майнові права, до договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж як що інше не випливає з змісту або характеру цих прав. Предметом договору купівлі - продажу може бути право вимоги, як що вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення по відступлення права вимоги, як що інше не встановлено договором або законом.

Договір постачання. За договором постачання продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприємницький діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору постачання застосовуються загальні положення про купівлі-продаж, як що інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Договір міни. За договором міни (бартеру) кожна з сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості. Предметом договору міни можуть виступати будь-який товар, що відчужується, тобто не вилучений з цивільного обороту і невід'ємний від фізичної чи юридичної особи, а також роботи (послуги). Можливість обміну товару на роботу (послуги) прямо передбачена ч.5 ст. 715 ЦК України. Відповідно до ст..716 ЦК України при розгляді питань регулювання міни прямо відсилає до загальних положень про купівлю-продаж, як що це не суперечить суті зобов'язання.

Рента. За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другі стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ст. 731 ЦК). Договір ренти укладається у письмові формі, підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.

Укладення господарських договорів

Оскільки договір є спільним юридичним актом двох чи кількох осіб, погодження ними умов договору проходить принаймні дві стадії: шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір, яка має назву оферти, і прийняття пропозиції другою стороною, або акцепту. Відповідно сторона, яка зробила пропозицію, називається оферентом, а сторона, яка прийняла її, - акцептантом.

Порядок укладення договорів визначений у статтях 638-649 ЦК України, а також ст..181-189 ГК України. Існують певні особливості укладення біржових угод (договорів), проведення торгів на аукціонах, у порядку конкурсу тощо(ст..650 ЦК та ст.185 ГК України.

Щоб вступити у договірні відносини, один із учасників повинен виявити свою ініціативу, тобто виступити з пропозицією укласти договір. Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна з сторін майбутнього договору Але чи всяка ініціатива (пропозиція) може вважатися офертою і породжувати певні юридичні наслідки для особи, яка її зробила?

За ст. 641 ЦК України офертою визнається пропозиція укласти договір, яка адресована одній або кільком особам, містить вказівку на істотні умови майбутнього договору і виражає намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зв'язаною договором у разі її прийняття (акцепту). Отже оферта характеризується такими рисами: по-перше, вона адресується конкретно одній або кільком особам. Якщо пропозиція розрахована на невизначене коло осіб (наприклад, у рекламах), то вона розглядається як запрошення до оферти, якщо інше прямо не зазначено у цій пропозиції. По-друге, оферта повинна містити вказівку на істотні умови майбутнього договору, тобто ті, що визначені такими за законом або необхідні для договорів даного виду, або у погодженні яких заінтересований оферент. По-третє, пропозиція виражає твердий намір оферента вважати себе зв'язаним договором і запропонованими умовами у разі їх прийняття (акцепту) другою стороною. Реклами або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, як що інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.

Пропозиція має містити всі істотні умови договору. Істотними умовами договору є предмет договору, умови, визначені як істотні законом або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, що до яких за заявою хоча б однієї з сторін має бути досягнуто згоди.

Оферта може бути зроблена із зазначенням або без зазначення строку для відповіді. Пропозицію укласти договір можна змінити або взагалі відкликати (скасувати), але у всякому разі не пізніше, як до моменту або у момент її одержання адресатом. У цьому разі раніше зроблена оферта втрачає свою значимість і, отже, не зв'язує оферента. Оферта, яка одержана адресатом, не може бути відкликана протягом строку для її акцепту, якщо інше не зазначено у самій оферті або не випливає із суті пропозиції чи з обстановки, у якій її зроблено.

Відповідь особи, якій адресована оферта, про прийняття нею пропозиції, відповідно до ст. 642 ЦК, визнається акцептом. Акцепт має бути повним і безумовним. Це означає, що акцептант повністю погоджується із запропонованими умовами договору і повідомляє про це оферента. Якщо пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку для відповіді, то договір вважається укладеним за умови, що особа, яка зробила пропозицію, одержала від другої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку (ст. 643 ЦК).

У пропозиції укласти договір, яка адресується другій стороні, строк для відповіді може й не зазначатись, У цьому разі укладення договору залежить від того, у якій формі зроблено пропозицію -- усній чи письмовій. Коли оферта зроблена усно, без зазначення строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила оференту про прийняття нею пропозиції. Якщо ж таку пропозицію зроблено у письмовій формі, договір вважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозицій одержано протягом нормально необхідного для цього часу (ст. 645 ЦК). При цьому враховуються встановлені строки для проходження кореспонденції певного виду в обидва кінці.

Іноді замість відповіді про прийняття пропозиції укласти договір контрагент у встановлений для акцепту строк вчиняє дії з виконання зазначених в оферті умов договору: відвантажує товари, надає послуги, сплачує відповідні суми тощо. Такі дії слід вважати акцептом, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами або не зазначено в оферті. Вчинення таких конклюдентних дій означає і згоду на укладення договору, і водночас є його виконанням. Як і оферта, акцепт може бути відкликаний акцептантом і втрачає чинність, якщо повідомлення про його скасування оферент одержав до моменту або у момент одержання самого акцепту (ст. 641 ЦК). У разі відкликання акцепту або неодержання відповіді від акцептанта протягом встановленого для цього часу оферент вважається вільним від тих обов'язків, що пов'язані з раніше зробленою ним пропозицією.

Проте, як бути з відповіддю на пропозицію, яка була відправлена своєчасно, але з вини органів зв'язку або з інших причин надійшла до оферента із запізненням? Адже закінчення строку для відповіді та її відсутність оферент міг розцінити як відмову від пропозиції, і буває, що оферент вже укладає договір з іншою особою. З другого боку, акцептант, впевнений у тому, що своєчасно відправлена відповідь вже одержана оферентом, міг приступити до виконання договору і зробити певні витрати. Відповідно до ст. 645 ЦК якщо із одержаної із запізненням відповіді про згоду укласти договір видно, що відповідь була надіслана своєчасно, вона визнається такою, що запізнилася, лише у тому разі, коли оферент негайно повідомить другу сторону про одержання відповіді із запізненням. У цьому разі запізніла відповідь вважається новою пропозицією. Якщо ж такого повідомлення оферент не зробить, то він або повинен виконати укладений договір, або відшкодувати збитки, яких зазнав акцептант у зв'язку з виконанням договору. Оферент може підтвердити чинність раніше зробленої пропозиції і в тому разі, коли відповідь на неї запізнилась.

Як зазначалося, акцепт повинен бути повним і безумовним, і тільки тоді він свідчить про згоду сторін щодо істотних умов договору. Але нерідко, погоджуючись у принципі укласти договір, друга сторона висуває свої зустрічні умови або пропонує укласти інший за характером договір. Згода, яка супроводжується застереженням та контрпропозиціями, не може вважатися акцептом. Тому згідно із ст..646 ЦК відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах визнається відмовою від пропозиції і в той же час є новою пропозицією. Сторони у цьому разі міняються місцями: акцептант стає оферентом, а оферент -- акцептантом, бо на нову пропозицію потрібна згода колишнього оферента. Переговори або обмін листами між сторонами можуть тривати довго і завершитись або досягненням згоди щодо умов договору, або вони взагалі не приводять до бажаного результату.

Важливим є встановлення моменту, з якого договір вважається укладеним. Визначити цей момент можна на основі аналізу статті 640 ЦК: договір вважається укладеним у момент одержання акцепту особою, яка направила оферту. Якщо ж для укладення договору, крім згоди сторін, потрібна передача майна або вчинення іншої дії (реальний договір), то він вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, вважається укладеним з моменту нотаріального посвідчення або реєстрації, а у разі потреби і нотаріального посвідчення, і реєстрації - в момент реєстрації.

Чинне цивільне законодавство виходить з вимоги письмового оформлення угод (договорів), що укладаються між організаціями (ст. 205 ЦК). Ініціативу в укладенні договору може виявити будь-яка сторона. При цьому складають проект договору або лист (телеграму, телефонограму тощо), які виконують роль пропозиції укласти договір (оферти). Найчастіше це здійснює постачальник, підрядник тощо, які в широкому розумінні є надавачами послуг або виконавцями робіт.

Окремі правила діють при укладенні біржових угод (договорів). Їх ще називають біржовими операціями. Відповідно до ст. 15 Закону України "Про товарну біржу" від 10 грудня 1991 р, біржовою операцією визнається угода, яка відповідає сукупності таких умов: а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку або обмін товарів, допущених до обороту на товарній біржі; б) якщо її учасниками є члени біржі; в) якщо вона подана до реєстрації і зареєстрована на біржі не пізніше наступного за її вчиненням дня.

Правилами біржової торгівлі, які приймаються загальними зборами членів біржі або її біржовим комітетом, можуть бути передбачені різні види біржових угод. Розрізняють форвардні, ф'ючерсні контракти та опціони, які за термінологією Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 р. мають назву деривативів.

Форвардний контракт - це двостороння угода за стандартною (типовою) формою, яка засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) базовий актив (товари, цінні папери, кошти) у певний строк та на певних умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення форвардного контракту. Ф'ючерсний контракт - це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) базовий актив на певний час та на певних умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту. Опціон - це стандартний документ, що засвідчує право придбати (продати) базовий актив на певних умовах у майбутньому, з фіксацією цін на час укладення такого контракту або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.

На біржах укладаються також:

а) угоди з гарантією, за якими один контрагент виплачує другому в момент їх укладення наперед визначену суму, що гарантує виконання ним своїх обов'язків. Якщо суму, що гарантує угоду, вносить покупець, вона оформляється як "угода з гарантією на покупку", а якщо цю суму вносить продавець - як "угода з гарантією на продаж";

б) угоди з кредитом - це угоди, за якими товар набувається брокером (брокерською конторою) за рахунок банківського кредиту з наступною реалізацією його у порядку біржового торгу;

в) угоди з премією -- це угоди, за якими сторони наперед обумовлюють приплату до купівельної ціни або знижки з продажної ціни;

г) угоди з правом продавця або покупця змінити кількість товару, який продається (поставляється), тобто вдвічі або у кілька разів збільшувати обсяг порівняно з кількістю, зазначеною в угоді.

На біржах можуть укладатися й інші договори. Біржові операції (угоди) дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам. Біржові брокери -- це фізичні особи, зареєстровані на біржі згідно з її статутом, обов'язки яких полягають у виконанні доручень членів біржі, яких вони представляють щодо здійснення біржових операцій шляхом підшукування контрактів, і поданні здійснюваних ними операцій для реєстрації на біржі (ст. 16 Закону України "Про товарну біржу").

За певну кількість днів до початку торгів, визначених у правилах біржової торгівлі, клієнт - продавець або покупець - повинен представити брокерові замовлення. Брокер має право перевірити інформацію, зазначену в замовленні, фінансовий стан клієнта, кількість та якість товару. За наявності згоди представляти клієнта на біржових торгах брокер повинен одержати від нього належно оформлену довіреність. Клієнт у свою чергу повинен перерахувати на рахунок брокера гарантійний внесок (маржу) в певній кількості відсотків від вартості товарів за повною купівельною (продажною) ціною. Розмір відсотків визначається угодою сторін. Продавець товарів зазначає у замовленні мінімальну продажну ціну. Після цього брокер складає картку замовлення, одна копія якої залишається у брокера, а друга передається маклерові, що веде торги. Реєстрацію укладених угод здійснює служба реєстрації біржі як під час торгів, так і після завершення їх у певний строк, зазначений у правилах біржової торгівлі на даній біржі.

Укладення договорів на аукціоні, зокрема продаж об'єктів малої приватизації, здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". Продаж на аукціоні полягає у передачі права власності на об'єкт покупцеві, який запропонував у ході торгів найвищу ціну. Аукціон проводить відповідний орган приватизації або уповноважена ним юридична особа за наявності не менш як двох покупців, які повинні зареєструвати себе як учасники аукціону. Торги на аукціоні проводить безпосередньо ведучий (ліцитатор), який спочатку описує об'єкт приватизації та умови його продажу. Початком торгів вважається момент оголошення початкової ціни об'єкта. Якщо протягом трьох хвилин після оголошення не буде запропоновано більш високу ціну, ліцитатор водночас з ударом молотка робить оголошення про придбання об'єкта тією особою, яка запропонувала найвищу ціну. Результати продажу майна на аукціоні оформляються договором купівлі-продажу, що укладається між покупцем та уповноваженим представником відповідного органу приватизації. Цей договір підлягає нотаріальному посвідченню і реєстрації відповідною місцевою радою.

Продаж об'єктів малої приватизації за конкурсом полягає у передачі права власності покупцеві, який запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних умов - найвищу ціну. Відбір покупців за конкурсом здійснює конкурсна комісія, яку створює орган приватизації. Конкурсна комісія визначає умови і термін проведення конкурсу. Для участі у конкурсі покупець подає до конкурсної комісії свій план приватизації об'єкта. Конкурс здійснюється за два етапи. На першому етапі оголошується попередній переможець конкурсу. Інформація про його пропозиції доводиться до всіх учасників конкурсу. Якщо протягом п'яти робочих днів від них не надійдуть додаткові пропозиції, то попередній переможець оголошується покупцем. За наявності інших пропозицій проводиться додаткове засідання конкурсної комісії, яка розглядає ці пропозиції і визначає остаточного переможця. Господарське товариство, яке бере участь у конкурсі і до складу якого увійшло не менш як 50 відсотків працівників підприємства, що приватизується, за інших рівних умов має пріоритетне право на його придбання. Результати конкурсу оформляються протоколом і затверджуються органом приватизації. З переможцем конкурсу укладається договір купівлі-продажу, якій підлягає нотаріальному посвідченню і реєстрації місцевою радою.

Зміна, розірвання та пролонгація дії договору

Після укладення договору і, зокрема, під час його виконання може виникнути потреба у його зміні чи розірвані. Право на зміну або розірвання договору є логічним втіленням принципу свободи сторін на вступ у договірні відносини та визначення змісту договору. За загальним правилом зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін як що інше не встановлено договором або законом. Серед підстав припинення зобов'язань ЦК називає домовленість сторін, зокрема, згода на зміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими самими сторонами (ст.604 ЦК); передання кредиторові боржником відступного (ст.600 ЦК). За договором на користь третьої особи з моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи як що інше не встановлено договором або законом (ч.3 ст.636 ЦК). У зобов'язані забезпеченого порукою, зміна сторонами зобов'язання без згоди поручителя, в наслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, тягне за собою припинення поруки (ч.1ст.559 ЦК)

Зміна договору означає, що зобов'язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. При розірванні договору зобов'язання сторін припиняються.. Угода про зміну або розірвання договору вчиняється в тій самій формі, в якій був укладений договір, якщо із законодавчого акта або договору не випливає інше. Так, якщо, договір був нотаріально посвідчений, то угода сторін про його зміну або розірвання також повинна бути нотаріально посвідчена.

За відсутністю домовленості сторін про зміну або розірвання договору він може бути змінений чи розірваний на вимогу однієї з сторін лише за рішенням суду за наявністю певних підстав, передбачених договором або законом. Однією з таких підстав вважається істотне порушення договору другою стороною. Істотним вважається таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладені договору. При цьому сторона, яка ставить питання про розірвання чи зміну договору, має довести наявність істотного порушення договору та наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною. Така шкода може бути виражена як у вигляді реальних збитків або упущеної вигоди, так і моральної (немайнової) шкоди.

Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли одній чи обом сторонам договору на їх розсуд дозволяється односторонньо відмовитися від виконання договору, незалежно від порушення договору другою стороною. Це стосується таких договорів, у яких обидві сторони наділені таким правом: це за договором комерційної концесії (ч.1 ст.1126 ЦК), договором доручення (ч.1 ст.1008 ЦК), договором про надання послуг (ст. 907 ЦК).

Окремі правила діють щодо зміни або розірвання окремих господарських договорів, які передбачені у ч. 2 ст. 5 Господарського процесуального кодексу (спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання, послуг зв'язку та договору, заснованому на державному замовленні). Відповідно до ст. 11 Господарського процесуального кодексу особа, яка вважає за необхідне змінити або розірвати такий договір, надсилає пропозиції про це другій стороні договору. Сторона, яка одержала таку пропозицію, повинна відповісти на неї не пізніше 20 днів після її одержання. Якщо учасники не досягли згоди щодо зміни або розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення арбітражного суду.

Крім зміни або розірвання договору, допускається продовження (пролонгація) його дії на новий строк. Так, відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Найчастіше продовження дії договору оформляється угодою сторін, вчиненою шляхом обміну листами, телеграмами або іншим способом.

Виконання договорів

Визначення договору як домовленості передбачає, що сторони договору мають домовитися, тобто досягти згоди з усіх умов договору. Своєчасне і належне оформлення договору є необхідною передумовою для його виконання. Виконання договору полягає у здійсненні сторонами прав, виконанні ними обов'язків, що виникли із зобов'язання, основаного на договорі. Відповідно до ст.527 ЦК України Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, як що інше не встановлено договором або законом, не випливає з суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Враховуючі те що при виконані зобов'язання кожна з сторін по переміно стає то кредитором то боржником можливо зробити висновки що для того щоб виконати взяті на себе обов'язки сторони вчиняють певні дії, як то: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші, або утриматися від певної дії.

Характер дій, які боржник вчиняє на користь кредитора, визначається змістом конкретного виду договору.

Суб'єктами виконання зобов'язання, як правило, виступають сторони, що уклали між собою договір. Сторонами зобов'язання як правовідношення відповідно до ч.1.ст.509 ЦК є боржник і кредитор. Виконання зобов'язання, яке виникло з договору, може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, якщо це передбачено встановленими правилами, а так само якщо третя особа пов'язана з однією із сторін адміністративною підлеглістю чи відповідним договором. У цьому разі відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором, з якого воно виникло, якщо законодавством не передбачено, що відповідає безпосередній виконавець. Якщо із закону, договору або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто, кредитор повинен прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою (ст. 528 ЦК).

Переважна більшість договорів, що їх застосовують при здійсненні господарської діяльності, належать до двосторонніх, тому кожна із сторін, будучи наділеною правами та обов'язками, щодо одних дій виступає як боржник, щодо інших - як кредитор. Так, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати річ у власність, або повне господарське відання, або оперативне управління покупця, а покупець повинен прийняти річ і сплатити за неї певну грошову суму (ст. 655 ЦК). Щодо обов'язку передати річ продавець виступає як боржник покупця, а щодо вимоги з оплати вартості проданої речі покупцем - як його кредитор і навпаки.

Виконання договірних зобов'язань підпорядковується певним загальним вимогам (принципам): а) належного виконання; б) реального виконання; в) взаємного сприяння; г) економічності.

Принцип належного виконання договору полягає у вимозі точного додержання сторонами всіх його умов щодо суб'єктів, предмета, строків, способів, місця виконання зобов'язання. Відповідно до ст. 526 ЦК зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а за відсутності таких вказівок -- відповідно до вимог, що звичайно ставляться. У ЦК ст.509 України також зазначається, що при виконанні зобов'язання можуть застосовуватися звичаї ділового обороту, а також мають враховуватися засади добросовісності, розумності та справедливості.

Зобов'язання мають виконуватися у натурі, тобто закон вимагає реального виконання договору. В разі невиконання зобов'язання передати індивідуально-визначену річ у власність або в користування кредиторові останній має право вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому, кредиторові. У зобов'язаннях між організаціями кредитор має право вимагати від боржника передачі речі і в тому разі, якщо речі визначені родовими ознаками. У разі невиконання боржником зобов'язання виконати певну роботу кредитор може виконати цю роботу за рахунок боржника, якщо інше не випливає із закону або договору, або вимагати відшкодування збитків. На стадії нормального розвитку зобов'язання вимоги належного і реального виконання збігаються, бо належним виконанням охоплюється й додержання умов щодо предмета, який слід передати у натурі (виконати роботи, надати послуги тощо). При порушенні якихось умов господарського договору (наприклад, щодо строку) виконання визнається неналежним, проте при цьому зберігається обов'язок виконання у натурі з додержанням інших умов договору, що не втратили значення для контрагента. Відповідно до ст. 234 ГК України сплата штрафних санкцій (неустойки, штрафу або пені) за прострочення або інше неналежне виконання зобов'язання і відшкодування збитків, заподіяних цими порушеннями, не звільняють боржника від виконання зобов'язання у натурі.

Принцип взаємного сприяння полягає в тому, що кожна із сторін договору повинна всіляко сприяти другій стороні у виконанні нею своїх обов'язків. Умови такого взаємного сприяння мають юридичне значення тоді, коли вони закріплені в договорі або передбачені спеціальними нормативними актами. договір біржовий торгівля пролонгація

Суть принципу економічності полягає у вимозі до кожної із сторін поважати інтереси контрагента за договором, а також інтереси держави і суспільства в цілому, вживати необхідних заходів до відвернення або зменшення шкоди, яка може виникнути у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань, своєчасно інформувати другу сторону про ці заходи тощо.

При виконанні підприємницьких договорів усі вищезазначені загальні вимоги (принципи) тісно взаємопов'язані та взаємозумовлені.

Способи забезпечення виконання договорів

Договірні зобов'язання сторони повинні виконувати добровільно, добросовісно, належним чином і в установлені строки. У разі порушення цих вимог до винної сторони можуть бути застосовані загальні заходи примусового впливу; відібрання речі у боржника, стягнення збитків тощо.

Проте законом або договором можуть передбачатися і спеціальні (додаткові) заходи майнового впливу на несправного контрагента, які покликані стимулювати його до належного виконання договору.

Відповідно до ст. 546 ЦК виконання зобов'язань може забезпе-чуватися згідно з Законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), порукою гарантією, заставою, притриманням. Крім того, зобов'язання між громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком.

ЦК України не дає вичерпного переліку способів забезпечення виконання зобов'язань, які, крім кодексу; можуть встановлюватися й іншими законодавчими актами або самими сторонами у конкретному договорі. Названі у ЦК способи забезпечення виконання зобов'язань поділяються на зобов'язально-правові (неустойка, порука, гарантія, завдаток) і речово-правові (застава та утримання). Спільними для усіх видів забезпечення зобов'язань є загальні положення про те, що забезпечуватися може тільки дійсна вимога. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричинює недійсність зобов'язання, яке його забезпечує. Недійсність же угоди щодо забезпечення зобов'язання не спричинює недійсності цього (основного) зобов'язання. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмові формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним (ст.547 ЦК).

Неустойка. Серед зобов'язально-правових способів найпоширенішим способом забезпечення виконання договорів, що застосовуються у підприємницькій діяльності, є неустойка, яку іноді називають штрафом або пенею. У частині перші ст.549 наведено легальне визначення неустойки, під якою розуміється грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Аналізуючи ст. 549 ЦК очевидно, що законодавець надає можливість визначити неустойку також у вигляді іншого майна. Право вибору грошової або майнової неустойки належить сторонам зобов'язання. Визначення щодо предмету неустойки сторони повинні здійснити у момент укладення договору. ЦК України в ч.2 та ч.3 ст.549 як різновид неустойки розглядає пеню та штраф. Так пеня - це неустойка що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Крім закріплення у нормах ЦК, неустойка також знайшла правове регулювання у положеннях ГК України, у яких для її визначення використовується термін «штрафні санкції» Відповідно до ст..230 ГК України штрафними санкціями визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання. Відповідно до ч.1 ст.550 ЦК неустойка стягується незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, лише в силу самого встановлення неустойки законом або договором. Наявність чи відсутність збитків у кредитора, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками, що виникли, не приймаються до уваги при вирішені спору про стягнення з боржника суми неустойки. Як що предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки встановлений законом може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленої актом цивільного законодавства, крім випадків передбачених законом. Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання самого обов'язку в натурі. Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Порука. Однім з способів забезпечення виконання зобов'язання який полягає у залучені третьої особи поручителя є порука. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (ст.553 ЦК). Забезпечувальна суть поруки полягає в тому, що поряд з основним договором (зобов'язанням), який зв'язує кредитора і боржника, кредитор укладає додатковий договір з третьою особою - поручителем, і останній у разі відсутності грошей у боржника оплачує за нього борг. Боржник не стає стороною у договорі поруки, який укладається між кредитором боржника та поручителем, але договір поруки не може укладатися без відома боржника. Проте боржник вправі укласти з поручителем окремий договір, зокрема у разі, коли договір поруки є оплатним. Договір поруки відповідно до ст.547 ЦК обов'язково має бути укладений у письмові форми у випадку недотримання цього положення договір поруки є недійсним. Також відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р сторони вправі нотаріально посвідчити договір поруки. Вразі вчинення таких дій у кредитора виникає право у разі невиконання обов'язку поручителем стягнути суму боргу на підставі виконавчого надпису нотаріуса.

За загальним правилом договір поруки забезпечує дійсне зобов'язання, тобто на момент укладення договору поруки між боржником та кредитором вже має існувати основне зобов'язання , або вони укладаються одночасно. Але є випадки коли порукою забезпечується зобов'язання у майбутньому. В цьому випадку договір поруки набирає чинності з моменту виникнення основного зобов'язання.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, як що договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Тобто, якщо в договорі поруки не передбачено вид відповідальності поручителя та боржника, вони несуть солідарну відповідальність перед кредитором, але вони вправі передбачити в договорі поруки і субсидіарну відповідальність поручителя.

У випадку солідарної відповідальності поручителя кредитор має право вимагати виконання зобов'язання у повному обсягу або частково як від боржника, так і від поручителя, або від них обох разом. В разі пред'явлення поручителю вимоги у повному обсягу, він зобов'язаний задовольнити її і тоді він стає кредитором по відношенню до боржника.

В разі пред'явлення вимоги одночасно до поручителя і боржника, будь-хто з них може задовольнити її як у повному обсягу, так і в певні частині.

При субсидіарні відповідальності кредитор зобов'язаний спочатку пред'явити вимогу до боржника, і в разі коли він не в змозі її задовольнити, він вправі вимагати виконання зобов'язання поручителем.

ЦК України а саме ст. 555 на поручителя покладено обов'язок повідомити боржника про одержання вимоги від кредитора. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов'язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора. В разі того якщо кредитор за основним зобов'язанням пред'явив позов до поручителя, поручитель зобов'язаний подати клопотання про залучення боржника до участі у справі.

Після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Боржник, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити про це поручителя. Поручитель, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, у зв'язку з не направленням йому боржником повідомлення про виконання ним свого обов'язку, має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або пред'явити зворотну вимогу до боржника. Відповідно до ст.559 ЦК порука припиняється:

з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;

якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем;

у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;

після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Гарантія. У чинному ЦК гарантії присвячена ст. 560, відповідно до неї за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.

Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Гарантом може виступати виключно банк, страхова компанія або інша фінансова установа. Видача гарантії це є одностороння правочин, який створює зобов'язання лише для гаранта. Гарант відповідає перед кредитором за порушення основного зобов'язання боржником. Проте особливістю гарантії є те, що її дійсність не залежить від дійсності основного зобов'язання, що забезпечується гарантією. Гарантія може забезпечувати як грошове так і не грошове зобов'язання боржника. При цьому відповідно до ст. 563 ЦК відповідальність гаранта перед кредитором носить виключно грошовий характер.

Гарантія укладається у письмові формі, недодержання положення ст. 547 ЦК що до форми договору має наслідки визнання договору нікчемним.

Гарантія діє протягом строку, на який вона видана і є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше.

Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред'являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.

Кредитор може пред'явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано. При чому кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією (ст.563 ЦК).

Під час розгляду вимоги кредитора гарант має певні обов'язки, виконання цих обов'язків гарантом може мати юридичне значення при пред'явленні гарантом вимоги до боржника про оплату послуг гаранта та компенсацію сум, сплачених кредиторові (ст.567, 569 ЦК).

Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами.

Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності - в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.

Дотримання гарантом зазначених вимог має значення при вирішені питання про відповідальність гаранта перед кредитором.

ЦК України зокрема ст.565 передбачає умови за якими гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора що до сплати грошової суми за гарантією. Так відповідно до вказаної статті гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. При цьому гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.

Якщо гарант після пред'явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов'язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника.

Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.

Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.

Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

закінчення строку дії гарантії;

відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника.

Завдаток. Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання (ст. 570 ЦК).

Як і інші способи забезпечення виконання зобов'язання, він вважається дійсним у разі дотримання письмової форми правочину і може забезпечувати лише дійсне зобов'язання (ст. 548 ЦК).

Предметом завдатку можуть бути як грошові кошти, так і рухоме майно. ЦК не визначає розміру завдатку тому він визначається сторонами на власний розсуд.

Характерною ознакою завдатку є те, що він одночасно виступає і способом платежу, і способом забезпечення виконання зобов'язання.

Це означає, що завдаток виплачується стороною наперед, - до моменту настання строку платежу, і у разі належного виконання забезпеченого завдатком зобов'язання вартість завдатку утримується з загальних платежів боржника. Як що в правочині не визначено що сплачена сума є завдатком тоді відповідно до ч.2 ст. 570 ця сума визнається авансом. На відміну від завдатку аванс - це лише спосіб платежу і він не виконує забезпечувальної функції.

Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора.

Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.

Сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.

У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

Застава. До речово-правових способів забезпечення комерційних зобов'язань належить застава. Застава - це один з видів забезпечення виконання зобов'язання (ст. 546 ЦК), правочин який вчиняється у письмові формі (ст. 547 ЦК). Внаслідок застави кредитор (заставоутримувач) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами Цього боржника, як що інше не встановлено законом. (ст. 572 ЦК, ч. 2 ст. 1 Закону України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р.).

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про заставу» кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна вимога, що не суперечить законодавству, зокрема така що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди. Заставне зобов'язання є акцесорним, тобто додатковим що до основного зобов'язання. Це означає що заставні відносини існують поки існує основне зобов'язання. Застава виникає на підстави договору, закону або рішення суду. Найбільш поширеною підставою виникнення застави є договір, він укладається у письмові формі, а у випадках передбачених законодавством, договір повинен бути нотаріально посвідчений. Договір застави можливо укласти відокремлено від основного зобов'язання, але законодавством допускається можливість включення усіх умов стосовно заставного зобов'язання до основного договору.

Застава в силу закону виникає при надані споживчого кредиту.

Так відповідно до ч.6. ст.694 ЦК з моменту передання товару, проданого у кредит, і до його повної сплати продавцю належить право застави на цей товар.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.

Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини.

Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.

Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.

Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню.

Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна відбувається у нотаріальних органах за місцезнаходженням цього майна, договору застави транспортних засобів і космічних об'єктів - за місцем реєстрації цих засобів та об'єктів, договору застави товарів в обороті і переробці - за місцезнаходженням підприємства

Крім того застава нерухомого майна може підлягати державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Недодержання правил щодо форми та реєстрації договорів застави має наслідком недійсність таких договорів.

Вартість предмета застави може визначати безпосередньо заставодавець разом із заставоутримувачем відповідно до звичайно існуючих цін на подібні предмети в торговельному обігові на момент застави. Законом або договором може встановлюватися інший порядок оцінки вартості предмета застави.

Сторонами договору застави (заставодавцем і заставоутримувачем) можуть бути фізичні, юридичні особи, держава та інші суб'єкти цивільного права. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручник). Заставодавцем речі може бути її власник, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав річ і право її заставлення. Майно, яке перебуває у спільній власності, може бути передане в заставу тільки за згодою усіх співвласників (ст.578 ЦК).

Відповідно до ст. 11 Закону України "Про заставу" державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.

За чинним законодавством ( ст..581 ЦК, ст. 10 Закону України "Про заставу") обов'язок страхувати заставлене майно, передане у володіння заставоутримувача, покладається на останнього, якщо це передбачено законом або договором. І навпаки, заставодавець повинен страхувати заставлене майно, якщо воно залишається у його володінні. При настанні страхового випадку заставоутримувач має переважне право на задоволення своїх вимог із суми страхового відшкодування.