Підприємництво: сутність, види, функції

Залежно від стадії виробництва кінцевого продукту, на якій функціонує фірма-інтегратор, розрізняють два види агропромислової інтеграції -- пряму і зворотну. Пряма передбачає, що управлінські рішення щодо організації виробництва, а дуже часто й виробничо-фінансові функції бере на себе фірма, яка перебуває на попередніх ланках технологічного процесу, що охоплює виробництво, переробку і збут кінцевої продукції. Це може бути фірма, яка випускає засоби виробництва, або компанія з матеріального забезпечення. При зворотній інтеграції її організаторами є фірми «після-фермерської стадії виробництва». Це передусім переробні підприємства або торгові компанії, а подекуди й фермерські кооперативи, що спеціалізуються на переробці або збуті сільськогосподарської продукції. Значного поширення зворотна інтеграція набула у птахівництві й овочівництві у країнах ЄС і США.

3.4 АПК: функції і структура

Агропромислові зв'язки на рівні виробничих підприємств і фірм у своєму розвитку спираються на більш значний економічний інтеграційний процес -- формування структурного новоутворення в економіці в цілому, яке дістало назву аграрно-промислового комплексу (далі -- АПК).

Аграрно-промисловий комплекс -- це вертикально інтегрована і скоординована сукупність галузей і підприємств, зайнятих виробництвом продовольства, продуктів з сільськогосподарської сировини, їхнім зберіганням, переробкою і доведенням до споживача.

АПК -- це не лише сукупність галузей і окремих підприємств загального організаційно-технологічного ланцюга, пов'язаних між собою модифікованими економічними відносинами. Його формування є загальнонаціональною, а в багатьох випадках і міжнародною координацією виробництва й реалізації великої групи споживчих товарів, насамперед продовольства та товарів, які прямо пов'язані з сільським господарством.

До складу АПК входять чотири сфери (блоки). Перша охоплює машинобудування (тракторне і сільськогосподарське, для легкої та харчової промисловості), хімічну промисловість (виробництво мінеральних добрив, засобів захисту рослин), мікробіологічну й комбікормову галузі тощо. До другої сфери входить власне сільське господарство. Третя сфера включає галузі, що забезпечують доведення сільськогосподарської продукції до споживача (заготівля, переробка, зберігання, транспортування, реалізація продукції). До четвертої сфери належать галузі виробничої та соціальної інфраструктури (шляхи сполучення, зв'язок, матеріально-технічне постачання, складське і тарнетосподарство та сфера, що забезпечує загальні умови життєдіяльності людей -- культурно-побутове обслуговування населення) тощо. Є й інші підходи до визначення сутності АПК та його сфер (блоків). Функціональний зміст АПК можна визначити в процесі аналізу соціально-економічних міжгалузевих зв'язків на рівнях макроекономіки та підприємств. Інакше кажучи, всю розмаїтість міжгалузевих зв'язків, які характеризують розвиток АПК, слід розглядати в двох аспектах: організаційно-технологічному та соціально-економічному. В першому випадку аналізують конкретний характер та організаційно-виробничі особливості цього типу господарських зв'язків, у другому -- соціальну природу цих відносин та визначають їхні наслідки.

Однак потрібно враховувати і те, що міжгалузеві зв'язки активно впливають на техніко-економічне становище в одних галузях АПК за рахунок впливу на них інших сфер. Цей вплив здійснюється шляхом як прямого технологічного ланцюга, так і опосередкованих і зворотних зв'язків.

Однією з важливих ознак взаємодії окремих галузей АПК і сфер у цілому є економічна і соціальна реорганізація аграрної сфери економіки, в якій найактивнішу участь беруть держава, промислові і торгові фірми, фермери тощо. Сам процес економічної взаємодії галузей у межах АПК у розвинених країнах характеризується як перехід від незалежного стихійного розвитку окремих галузей, підгалузей, виробництв і підприємств до системи поступової координації їхньої діяльності. Найголовнішою економічною функцією АПК с задоволення потреб споживачів і зниження витрат на виробництво і переробку продукції, а також поліпшення соціальних умов працюючих. Ця мета досягається через розв'язання суперечностей і усунення негативних наслідків. Це і соціальна диференціація, і банкрутство фермерів, особливо дрібних, і втрата ними економічної та виробничої самостійності, і згортання виробництва певної продукції в деяких районах і навіть країнах, і загострення проблем реалізації продукції та зайнятості тощо.

Водночас не можна не бачити, що розвиток АПК сприяє підвищенню продуктивності праці, технічному нівелюванню сільського господарства і промисловості, підвищенню самозабезпеченості країн власними продуктами харчування, полегшенню та економії праці домогосподарок у процесі приготування їжі, підвищенню кваліфікації робочої сили, зменшенню аграрного перенаселення і впорядкування соціальної міграції тощо.

У більшості країн з перехідним типом економіки відбувається становлення агропромислового комплексу, де забезпечено лише організаційно-юридичне, а не економічне об'єднання ланок АПК. Його мета полягає у забезпеченні реальної економічної єдності, особливо між сільським господарством і взаємопов'язаними з ним галузями промисловості та інфраструктури, оскільки неузгодженість у їхньому розвитку та порушення еквівалентності в обміні між ними поки що не дають можливості досягти відчутних економічних і соціальних результатів. В Україні розвиток інтеграційних процесів гальмується незбалансованим і нераціональним розвитком окремих галузей і сфер, які входять до складу АПК. Незбігання інтересів промислових міністерств і відомств з інтересами сільських трудівників зумовило різке підвищення цін на промислову продукцію, продукцію будівельного комплексу, дисбаланс між планами виробництва і матеріально-технічного забезпечення тощо. Все це послабило інтеграційні процеси, а в окремих випадках призвело навіть до дезінтеграції.

Розвиток і зміцнення інтеграційних зв'язків можливі на шляхах переходу до ринкових відносин, функціонування різних форм і типів господарств, подальшого вдосконалення економічного механізму взаємодії суміжних галузей.

Докорінне оновлення продуктивних сил під впливом НТР і становлення сучасного агропромислового виробництва має відбуватись через міжнародне співробітництво, надання дійової допомоги Україні з впровадження сучасних технологій, форм і методів господарювання, організації виробництва, створення підприємств переробки і зберігання вирощеного врожаю.

Державне регулювання агропромислового виробництва. Загострення суперечностей у сфері агропромислового виробництва зумовлює необхідність активізації держави щодо його регулювання з тим, щоб забезпечити, з одного боку, відповідний рівень цін, доходів та обсягів виробництва для виробників, а з іншого -- охорону і правильне використання земель і водних ресурсів, а також наукове забезпечення розвитку АПК. Необхідність державного регулювання економіки зумовлена також тим, що аграрному сектору притаманна відсталість соціально-економічної структури, а отже, особлива гострота соціальних конфліктів і їх затяжний характер, пов'язаний у розвинених країнах з надвиробництвом, а в інших -- з гострим дефіцитом продовольства. Крім того, є й інші причини, що зумовлюють необхідність такого регулювання.

Державне регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється практично в усіх країнах. Проте його мета, методи здійснення, а також механізм регулювання визначаються конкретними особливостями становища в АПК чи галузі, можливостями уряду тощо.

Так, закон 1933 р. про регулювання сільського господарства США ґрунтувався на концепції паритету. Вона передбачає, що співвідношення між цінами на продукцію фермерів і цінами на товари й послуги, які споживають фермери, мають залишатись незмінними. Для цього держава вводить ціни підтримки, або мінімальні ціни. Введення таких цін у США та в інших країнах призвело до таких наслідків:

оскільки ціна підтримки вища за ціну рівноваги, то наслідком є утворення надлишків продукції, яку має закупити уряд;

досягається «ефект особливих інтересів» за рахунок суспільства;

споживачі сільськогосподарської продукції вимушені платити вищу ціну, а отже, загальний рівень їхнього споживання зменшується;

суспільство втрачає в цілому, оскільки за його рахунок підтримується неефективне виробництво, збільшуються витрати на зберігання і реалізацію продукції та компенсацію; проведення такої політики негативно впливає і на виробництво аналогічної продукції в інших країнах-експортерах.

Ураховуючи наслідки проведення політики паритету, уряди в різних країнах розпочали розробку і впровадження різних програм, спрямованих на обмеження пропозиції та збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію. Якщо обмеження пропозиції пов'язувалося з розробкою програм обмеження посівних площ, то підтримка попиту -- зі створенням умов, що забезпечують більш високий попит. Наприклад, програма «Продовольчі талони» забезпечує стійкий попит на продукти харчування сімей з низьким рівнем доходу, а програма «Продовольство в ім'я миру» збільшила експортні можливості США. У країнах колишнього радянського блоку агропромислове виробництво регулювалося за допомогою прямих та опосередкованих регуляторів.

До прямих економічних регуляторів можна віднести:

централізоване затвердження обсягів і цільовий розподіл інвестицій між галузями АПК;

обов'язковість виконання планів поставки продукції;

фінансування галузей з державного бюджету;

дотримання встановлених правил господарської діяльності;

дотримання правил будівництва та експлуатації виробничих об'єктів;

регламентований характер підготовки і використання кадрів.

До опосередкованих економічних регуляторів належать:

встановлення рівня цін та їхнього співвідношення;

система державних дотацій до цін;

регулювання рівня доходів підприємства;

регулювання рівня заробітної плати та індивідуальних доходів;

регулювання зовнішньоторгових зв'язків тощо.

У більшості розвинених країн з ринковим типом економіки держава, як правило, не має власних виробничих сільськогосподарських підприємств. Вона представлена переважно закладами і організаціями інфраструктури, що здійснюють в основному науково-дослідну та навчальну діяльність, агропропаганду, аналіз ринкових зв'язків між сферами АПК, вивчають кон'юнктуру ринку. При цьому державні заклади й організації працюють у найтіснішому контакті з університетами та центрами науки, метеорологічною службою, агрокосмічними закладами тощо. їхні дані для прогнозування врожайності, визначення перспектив агропромислової інтеграції, попиту і пропозиції на певну продукцію, тенденцій розвитку світової продовольчої проблеми, розробки та впровадження заходів з охорони навколишнього середовища, регулювання трудових відносин широко використовуються в практиці.

Результатом державного регулювання в агропромисловому виробництві є подальше удосконалення кооперації, яка отримала для свого розвитку додатковий імпульс. Тепер жоден фермер (товарна ферма) не працює самостійно -- він просто не здатний на це внаслідок існуючих умов, широкого розвитку спеціалізації та інтеграції виробництва. Так, у Швеції всі фермери об'єднані у відповідні кооперативи, причому кожен з них бере активну участь у двох і більше кооперативах. У Данії, Норвегії, Фінляндії більш як 70 відсотків збуту сільськогосподарської продукції та 50--60 відсотків поставок фермерам засобів виробництва належать кооперативам.

У Японії ці показники ще вищі. І хоча сільськогосподарська кооперація не гарантує фермерів від банкрутств, водночас вона відповідає інтересам фермерства, створює досить ефективний господарський механізм щодо налагодження міжгалузевих зв'язків у межах АПК.

Значні труднощі в забезпеченні населення продуктами харчування зазнають країни зі слаборозвиненою економікою. Найбільш напружене становище зберігається в Африці, де темпи зростання населення випереджають темпи виробництва сільськогосподарської продукції. З середини 70-х років валове виробництво зерна в цьому регіоні виросло на 25 відсотків, а валовий збір на душу населення зменшився на 10 відсотків. Як передбачають економісти і демографи, нерегульованість демографічних процесів, неефективна державна політика щодо стимулювання розвитку національного сільського господарства можуть призвести до надзвичайної продовольчої кризи.

Загрозливий стан з розвитком АПК створився і в Україні. Для ліквідації кризових явищ в агропромисловому виробництві передбачено провести докорінний злам командної системи, стереотипів господарювання, структурно перебудувати аграрно-промисловий комплекс, перейти до реального плюралізму форм власності та господарювання, що і передбачається прийнятими Верховною Радою України законодавчими актами і указами Президента України.

Структурна перебудова в АПК. Серія технічних переворотів та поява нових технологій спричинили докорінні зміни в розвитку агропромислового виробництва, поставили перед країнами завдання подальшої зміни у формах реалізації наявних чинників виробництва, потребу пристосувати до продуктивних сил, які швидко змінюються, свої господарські механізми за рахунок проведення структурної перебудови в АПК. Ці процеси прискорилися завдяки технологічній революції, яка зумовила докорінний переворот у технологічному способі виробництва на основі масового впровадження в АПК ЕОМ і безлюдних технологій. Як наслідок, масове вивільнення працівників зі сфери виробництва, що породжує гострі соціальні проблеми, з одного боку, а з іншого -- диктує необхідність структурних змін між сферами та безпосередньо у сферах і галузях АПК. Останнім часом на ці процеси суттєво впливає екологічна обстановка у світі загалом, не кажучи вже про окремі країни і регіони. Так, ще наприкінці 70-х років головним напрямом у сільськогосподарському машинобудуванні вважалось збільшення потужності та кількості механізмів, насамперед енергонасичених тракторів, комбайнів, автомобілів, ефективне використання яких потребувало значних розмірів оброблюваних площ чи обсягів продукції. Це призвело у США до розорювання так званих маргінальних земель, тобто пасовиськ і лугів, до ерозії орних земель (близько 40 відсотків). Таке саме становище і в інших країнах. Вихід було знайдено у широкому впровадженні нових технологій обробітку землі та використання «малої» техніки. У зв'язку з тим, що в найближчий час відроблять свій ресурс машини виробництва 90-х років, парк машин поповнюватиметься переважно за рахунок техніки нового покоління, умови роботи на яких більш комфортні та зберігають здоров'я людини. Незважаючи на високі ціни через насичення машин і механізмів спеціальною апаратурою (комп'ютери, кондиціонери тощо), попит на них буде стійким, а з появою нових ринків збуту навіть зростатиме. У цьому ж напрямі розвиватиметься і сільськогосподарське машинобудування України.

Особливого значення набуває якість продуктів харчування. На сьогодні всі хочуть знати, чим вони харчуються, скільки в тому чи іншому продукті калорій, солей, цукру, жирів та інших речовин, як впливають вони на загальний стан здоров'я людини. Особливе занепокоєння викликають хімічні елементи, що містяться в добривах, пестицидах, інсектицидах та інших препаратах, які проникають після їх застосування у продукти харчування. У зв'язку з цим значна частина населення не задоволена станом навколишнього середовища і порушенням правил застосування мінеральних добрив, засобів боротьби зі шкідниками та хворобами сільськогосподарських культур як причинами, які призводять до різних захворювань. Це зумовило переорієнтацію фермера на запити споживача з тим, щоб забезпечити його екологічно чистою продукцією, хоча така продукція реалізується за підвищеними цінами. У структурі АП К виникла порівняно нова галузь -- природоохоронне господарство. Вона створюється буквально, на наших очах: зосереджується на державних підприємствах, у національних парках, заказниках, водоохоронних спорудах, зонах відпочинку тощо. Поряд з державними функціонують приватні та акціонерні підприємства, що спеціалізуються на виконанні робіт, пов'язаних з природоохоронними заходами.

Значно зросла і сфера обслуговування. У сільській місцевості з'явилися сучасні підприємства сфери послуг: магазини і торгові центри, центри автосервісу, побутового обслуговування, засобів зв'язку. Зростання сфери обслуговування зумовлено поширенням практики масового відпочинку міських жителів у сільській місцевості, поза курортними центрами -- на фермі, в лісі, біля річки тощо. Проте головна роль у структурних зрушеннях аграрної економіки належить промисловості, що концентрується, як правило, в невеликих містечках, які лежать у центрі сільського району. Завдяки добре розвиненій транспортній інфраструктурі ці точки зосередження промисловості акумулюють вільну робочу силу, утворюючи так звані полюси розвитку. В таких містечках набувають поширення невеликі та середні за розмірами підприємства, які використовують фондозберігаючу (ресурсозберігаючу) форму НТП, залишаються фінансово здоровими (стійкими) підприємствами. З позицій макроекономіки для забезпечення пропорційності в АПК важливо враховувати три взаємопов'язаних аспекти: пропорції між сферами, всередині сфер, між АПК та іншими комплексами.

Намітились значні структурні зміни і у розвитку АПК в Україні, що зумовлено потребами його внутрішньої збалансованості. Результативність праці уже визначається не кількістю виробленої, а доведеної до споживача продукції. А це, як відомо, залежить насамперед від технології виробництва, ефективності переробки і зберігання продукції. Лише за рахунок останнього чинника можна збільшити продовольчі ресурси в нашій країні на 20 відсотків. Це не лише економічна, а й моральна проблема, оскільки за умов панування ще споживацької свідомості у більшості селян значна кількість вирощеної трудівниками продукції гине у них на очах, залишаючи їх байдужими. У зв'язку з цим важливим напрямом структурної перебудови є відмова від спорудження підприємств-гігантів у містах, переміщення переробки до місць її виробництва. Структурні зміни між галузями АПК зумовлені також скороченням частки живої праці в сільському господарстві. Це загальна позитивна тенденція. В міжнародних порівняннях головним критерієм рівня розвитку АПК є саме ця пропозиція. Проте слід ураховувати, що лише абсолютне скорочення чисельності зайнятих у агропромисловому виробництві при збільшенні (або стабільному рівні) виробництва продукції може свідчити про підвищення продуктивності інших чинників виробництва.

3.5 Взаємозв'язок і поєднання дрібного й великого виробництва в АПК

Економічне значення дрібного виробництва в АПК. Дрібні, або присадибні та підсобні господарства -- досить важливий чинник сільськогосподарського виробництва і постачання населенню продуктів харчування. Більшість урядів країн надають їм певну допомогу, сприяючи узгодженому розвитку великого і дрібного виробництва. В останньому виробляється значна кількість продукції, яка задовольняє власні потреби фермера і постачається на ринок. Так, в Україні ці господарства дають понад І/4 валової продукції сільського господарства, в тому числі близько 40 відсотків тваринницької продукції, а в країнах, що розвиваються, -- основну масу як валової, так і товарної продукції. Водночас в індустріально розвинених країнах з соціально-ринковим типом економіки дрібне господарство, так звані часткові ферми, виробляють незначну кількість продукції порівняно з товарними фермами.

Нове бачення шляхів розвитку дрібного виробництва, особливо в умовах перехідної економіки, за умов НТР дає змогу об'єктивно визначити його сутність і соціально-економічну роль. Виробнича діяльність дрібного господарства заснована на особистій зацікавленості його працівників, тому вони швидко і досить ефективно реагують на збільшення чи зменшення попиту, зміну цін, проблеми, які виникають у постачанні, зміну пріоритетів у харчуванні тощо. Значення дрібного виробництва зводиться також до того, що присадибні та особисті підсобні господарства суттєво знижують навантаження на централізовані товарні фонди і організований продаж продуктів харчування тим, що населення саме забезпечує себе і свої сім'ї продовольчими товарами. Особливе значення це має для України та інших країн СНД, оскільки значна кількість населення в них отримує через канали роздрібної торгівлі переважно такі продукти, як хліб, вироби з борошна, цукор, консерви, сири, ковбаси тощо. Дрібне виробництво значно економить ресурси державного бюджету. Для виробництва такої кількості продукції, яку воно дає, на великих товарних фермах чи підприємствах, у країнах з перехідною економікою та в країнах, що розвиваються, потрібно було б у кілька разів збільшити державні інвестиції. Це дає підстави стверджувати, що роль дрібного виробництва може бути позитивною навіть тоді, коли їхня товарність знизиться до нуля. Дрібні господарства забезпечують постійну або часткову зайнятість робочої сили активного віку та працездатних пенсіонерів. Наприклад, у країнах ЄС та США кілька мільйонів людей займаються сільськогосподарським виробництвом для отримання додаткового доходу або з оздоровчою метою. Кількість останніх має тенденцію до підвищення. Це властиво і для країн Східної Європи.

Позитивною характеристикою дрібного господарства є також те, що в ньому зосереджується основна маса виробництва малопоширених і особливо якісних видів продукції. Тут ще тривалий час використовуватимуться виробничі потужності, які у великих господарствах або зовсім не можуть бути застосовані, або це не рентабельно. Крім того, є немало побічних продуктів і відходів (наприклад, трава на лісових галявинах, обабіч каналів, сільських стежок, відходи домашнього господарства, закладів громадського харчування), які можуть бути ефективно використані лише в дрібних господарствах. У цих випадках суспільство при незначних витратах отримує значну кількість продукції. Поєднання дрібного виробництва з великим. У більшості країн здійснюється широка система заходів з підтримки дрібного господарства шляхом його інтеграції з великим. У цьому процесі надзвичайно важлива роль належить кооперації -- наймасовій економічній організації як фермерів, так і сільського населення в цілому. Вона охоплює всіх фермерів Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Ісландії, Швейцарії, Бельгії. Менш поширена кооперація у Великій Британії та Італії, в той час як у Франції кожен фермер, як правило, є членом двох або й більше кооперативних товариств. Крім організації виробничої та збутової діяльності кооперативи забезпечують досить активне функціонування розгалуженої системи закладів, пов'язаних з науково-дослідною роботою. Наприклад, у Нідерландах -- це насінницькі центри, інститут птахівництва, інформаційні служби, центри з підготовки і перепідготовки кадрів, впровадження досягнень науки у виробництво тощо. Діючи в інтересах своїх членів, кооперативи сприяють прискоренню темпів індустріалізації дрібного господарства і на цій основі -- ліквідації рутинних видів робіт, притаманних доіндустріальній стадії виробництва. Концентруючи значні кошти, кооперація певною мірою діє як противага у процесі «перекачування» фінансових ресурсів з сільського господарства у несільськогосподарські галузі та торгівлю. Кооперація виробила основні елементи форм виробничих зв'язків, які пізніше дістали назву вертикальної координації. За своїм економічним змістом вони не відрізняються від процесів вертикальної інтеграції, де організатором виробничих зв'язків є фірма-інтегратор. Проте як у першому, так і другому випадку увесь комерційний ризик бере на себе дрібний виробник. Більшу ж частину прибутку за рахунок організації великого виробництва на основі об'єднання зусиль самостійних дрібних ферм отримують інтегратори. При цьому використовуються сучасні методи регулювання розвитку дрібного виробництва на засадах його поєднання з великим. Це -- встановлення контрактних відносин, жорстких стандартів на продукцію, надання дрібним фермерам послуг виробничого та не виробничого характеру, стимулювання технічної реконструкції частини ферм, різних форм партнерства, підтримки консюмеризму (підтримки руху громадських організацій на захист споживача) тощо. У цьому самому напрямі діють державні органи таких країн, як США, Франція, Велика Британія.

Незважаючи на заходи з підтримки дрібного виробництва, поєднання його з великим, розорення дрібних власників триває, змінюються лише умови виживання дрібних господарств різної спеціалізації.

Останнім часом особливого значення набуло поєднання дрібного і великого виробництв у країнах, які переходять до ринкової економіки. Тут створюються сприятливі умови для організації фермерського господарства, орендних колективів, дрібних кооперативів тощо. Різноманітні форми підтримки таких господарств з боку держави та міжнародних організацій, місцевих органів самоуправління і самоврядування спрямовані на поєднання роботи дрібних господарств з великими. їх можна згрупувати так:

надання цінових і податкових пільг;

сплати премій за організацію виробництва певних видів продукції;

надання цільових пільгових кредитів;

надання міжнародних кредитів;

надання агрономічної та зооветеринарної допомоги;

організація показових ферм і навчання фермерів;

праця в підсобному чи дрібному товарному господарстві враховується при призначенні пенсій і соціальних витрат.

І все-таки цей процес іде з великими труднощами. Даються взнаки недостатнє правове забезпечення, протидія бюрократичного апарату на місцях, протидія керівників колективних господарств і державних підприємств. Усе це, а також низький рівень механізації, застосування переважно ручної праці, брак коштів для придбання необхідної «малої» техніки поки що не дають простору для значного поширення зазначених форм виробництва.

3.6 Особливості підприємництва в агропромисловому виробництві

Виходячи з особливостей агропромислового виробництва, можна в основних рисах виділити ті особливості підприємницької діяльності, які не притаманні іншим галузям, або набувають особливого значення для розвитку бізнесу в АПК. Для більшості країн ще й сьогодні головною формою організації виробництва сільськогосподарської продукції є сімейна ферма, а отже, фермер може розраховувати лише на себе. Для цього він повинен (і це закріплено в законодавстві багатьох країн) мати щонайменше середню сільськогосподарську освіту, знати техніку і вміти правильно її експлуатувати, бути добре обізнаним з сучасними технологіями вирощування і переробки сільськогосподарської продукції, знати облік, уміти користуватись обчислювальною технікою тощо. Оскільки земля в сільському господарстві виступає як основний чинник виробництва, підприємець насамперед повинен дбати про її продуктивність. Аграрне виробництво, хоч і ґрунтується на природних чинниках, але рівень його продуктивності значною мірою залежить також від соціальних чинників, з одного боку, а з іншого -- від рівня розвитку науки, техніки, технології, їхнього практичного впровадження у процес виробництва з метою досягнення вищого економічного ефекту, а отже, спрямування значних коштів на проведення цих заходів. Першочергового значення для агробізнесу набуває визначення розміру підприємства. Підприємець повинен урахувати як історичні умови його розвитку, так і загальний рівень розвитку економіки країни, попит на продукцію, витрати на її виробництво, необхідний рівень спеціалізації, систему ведення і технічний та технологічний рівень виробництва, кількість працюючих та їхню кваліфікацію, рівень цін, рівень економічного прибутку, напрями державного регулювання економіки тощо. Відносно велика залежність від кліматичних умов зумовлює значний ризик з боку підприємців, змушених витрачати частину капіталу на страхування, хоча повністю передбачити всі можливі колізії, пов'язані з повенями, засухою, втратами від шкідників і хвороб сільськогосподарських рослин і тварин, неможливо. А в тих країнах, де страховий бізнес сільськогосподарського виробництва перебуває у зародковому стані і не перестраховується державою, підприємці нерідко несуть прямі збитки, через що змушені брати позику під заставу землі. Слід також ураховувати, що в сільському господарстві частина капіталу (продуктивна і робоча худоба, плодово-ягідні насадження, насіння, корми тощо) відтворюється у нетоварній формі, оборот капіталу проходить значно повільніше. Це зумовлює вищу капіталомісткість виробництва, а зрештою, і більший ступінь ризику підприємця за рахунок більш високої капіталомісткості одиниці доходу і більш низької норми прибутку.

Сезонний характер виробництва у землеробстві зумовлює особливості організації праці, визначає певні вимоги до спеціалізації підприємств, що є причиною нерівномірності надходження продукції та доходів протягом року, вимагає більш широкого, ніж в інших галузях, користування кредитними ресурсами.

Однією з найгостріших проблем розвитку агропромислового виробництва є те, що сільське господарство, роблячи значний внесок в економіку країни, несе непропорційно велику частку витрат, пов'язаних з цим розвитком. Це виявляється у фермерській проблемі в США, «ножицях цін» в Україні, Франції та Німеччині, фінансуванні розвитку промисловості за рахунок села у колишньому СРСР та інших країнах. Загальним у цих процесах є те, що працівники сільського господарства, як правило, одержують доходи нижчі від середнього рівня по країні. Це стосується як підприємців, так і тих працівників, що працюють за наймом, їхні доходи нестійкі. Так, у США в 1960 р. фермерські доходи становили 75 відсотків від нефермерських, на початку 80-х років воно наблизилось до 80 відсотків. Дещо зросли фермерські доходи на початку 90-х років, але розрив поки що зберігається, 20 відсотків фермерського населення живе в бідності порівняно з 14 відсотками населення США загалом. У довготерміновому плані для країн з соціально-ринковим типом економіки фермерська проблема породжується нееластичним попитом на продукцію агропромислового виробництва. Швидке зростання пропозиції є результатом технічного прогресу, тоді як відставання попиту зумовлено не досить високим рівнем доходу основної маси споживачів, зниженням коефіцієнта народжуваності, а також відносною іммобільністю ресурсів. Нееластичність попиту виявляється в тому, що збільшення покупок на 1 відсоток потребує зниження ціни як мінімум на 4 відсотки. Нееластичний попит, пов'язаний з додатковим виробництвом сільськогосподарської продукції за умов НТР, зумовлює швидке зменшення її граничної корисності. Водночас слід мати на увазі, що навіть у таких країнах, як США, де кожен фермер забезпечує сільськогосподарською продукцією приблизно 100 чол., багато ферм не спроможні використати досягнення НТР, оскільки вони з тих чи інших причин низькоефсктивні, фермери не мають коштів для їхнього технічного переоснащення. А в Німеччині, навіть маючи змогу збільшити виробництво і зменшити за рахунок цього витрати, фермери наштовхуються на жорстку політику квотування в межах ЄС. Відносна іммобільність ресурсів полягає в тому, що незважаючи на падіння цін на продукцію, а отже, і доходів фермерів, вони не поспішають залишати свої ферми задля більш прибуткових вкладень свого капіталу. Це призводить до надлишку чисельності самих фермерів, змушує їх ділити між собою «шматок пирога», що зменшується. А це означає, що фермери не можуть скоротити витрати виробництва, скоротивши самих себе. Крім того, за умов економічної кризи кількість фермерських господарств збільшується, оскільки міграційні потоки змінюють свій напрям на протилежний -- з міста на ферму. Для країн, що переходять до ринкової економіки, низькі доходи в сільському господарстві історично притаманні на всьому етапі їхнього розвитку за умов так званого соціалістичного етапу, а також сьогодні. Проте на відміну від соціально-ринкової системи господарювання причини такого становища тут зовсім інші. Це і відсутність різних форм власності, свободи підприємництва і вибору, конкуренції та особистого інтересу, коли вся економічна політика нав'язувалась згори. Тому й сьогодні так важко перебороти «диктат лінивих» в Україні і в інших країнах СНД, оскільки і тепер результати підприємницької діяльності практично не залежать від виробника. Тому дедалі більше законодавців від селянських партій схиляються до думки про встановлення індексу паритету, що дало б можливість деякою мірою захистити інтереси підприємців. Отже, лише дійова державна підтримка нових форм організації виробництва, забезпечення необхідної правової бази і суспільної атмосфери здатні сприяти активізації агробізнесу.

3.7 Зміни в соціально-економічній структурі села

Під виливом розвитку науки і техніки і проникнення великого капіталу в сферу агробізнесу в індустріально розвинених країнах у 60--70-ті роки в ньому відбулися значні за масштабами та глибиною соціально-економічні зрушення. До найсуттєвіших слід віднести перетворення сільськогосподарської праці на різновид індустріальної, значне скорочення чисельності сільського населення і зайнятих в агробізнесі, майже повну ліквідацію напівфеодальних відносин і пов'язаних з цим соціальних груп, пролетаризація дрібних і середніх фермерів, зміни в інфраструктурі села тощо.

У результаті розвитку транспортної інфраструктури багато мешканців сільських районів працюють у містах або в несільськогосподарських галузях виробництва, підприємства і заклади яких розміщені у сільській місцевості. Масова міграція сільського населення спричинена наслідками індустріалізації сільськогосподарського виробництва, що зумовило зменшення потреб у робочій силі, оскільки комплексна механізація і автоматизація виробництва дали можливість відмовитись від послуг найманих робітників і задовольнятися силами власної сім'ї та невеликою кількістю сезонних робітників. У повоєнний період для країн Західної Європи, США, Японії характерною рисою став розвиток промисловості та сфери послуг у сільських районах, а також переміщення у сільські райони суто «міських» галузей, прямо не пов'язаних з агропромисловим виробництвом. Таке становище склалося внаслідок дії відцентрових сил, які, з одного боку, зумовили розвиток тенденції до децентралізації, а з іншого -- зростання конкуренції на ринках сировини, робочої сили та готової продукції потребувало зниження витрат виробництва за рахунок залучення у процес виробництва дешевшої робочої сили, здешевлення самого будівництва, створення мобільніших його форм. Машини витіснили ручну працю і в сільському господарстві, що призвело до розорення дрібних фермерів, кроперів, колонів та орендарів-здольників, масового від'їзду молоді з села у пошуках престижнішої несільськогосподарської праці.

Урбанізація села, розвиток у сільській місцевості промисловості та галузей інфраструктури суттєво розширили можливості для збільшення зайнятості сільських мешканців як на постійній роботі, так і на основі сумісництва, які перетворюються для сотень тисяч і мільйонів трудівників на спосіб життя. Як наслідок, від ЗО до 60 відсотків сільського населення живе за рахунок доходів, не пов'язаних з веденням фермерського господарства.

Зрушення в галузевій структурі сільської економіки зумовили відповідні зміни в його життєвих стандартах і побуті. Традиційні форми селянської праці, що ґрунтуються на засадах сімейної та сусідської взаємодопомоги, дедалі більше витісняються індивідуально капіталістичними формами ведення господарства. Розвиток продуктивних сил і подолання на цій основі відставання сільського господарства від інших галузей стали об'єктивною умовою ліквідації істотної різниці в рівні доходів, умовах побуту і культури міського і сільського населення, а дійова соціальна політика, що здійснюється на державному рівні, гарантує не тільки відповідний мінімум заробітної плати, а й відпустки найманим робітникам і фермерам. У ряді країн набули поширення фермерські організації типу «служби заміни». Вони забезпечують фермерам умови для використання ними відпустки без завдання шкоди своєчасному та якісному виконанню господарських робіт. Робота цих служб фінансується за рахунок як державного бюджету, так і фермерів та їхніх професійних організацій. У еволюції соціально-побутових умов фермерів виявляються дві суперечливі тенденції: перша -- до створення однакових, а то й кращих побутових умов на селі порівняно з містом, а друга -- до суттєвої різниці між ними.

Такі суперечності зумовлені панівною системою економічних відносин, недостатнім державним регулюванням аїропромислового виробництва, недоліками в соціальній політиці, консерватизмом сільського укладу життя та недостатнім розвитком сільської інфраструктури в окремих регіонах.

Більшою суперечливістю характеризуються ці тенденції в країнах з перехідним типом економіки, оскільки недостатній рівень державної підтримки і нестача власних коштів як наслідок економічної кризи, поставило село в досить скрутне економічне становище, а фінансування соціальних програм здійснюється за залишковим принципом.

Висновок

Підприємництвом називають ініціативно-самостійну господарсько-комерційну діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу). Така діяльність здійснюється від свого імені, на власний ризик і під особисту майнову відповідальність окремої фізичної особи - підприємця або юридичної особи - підприємства (організації).

Вибір виду господарської одиниці залежить від цілей і намірів його засновників, а також у ряді випадків передбачений законодавством.

На сьогоднішній день найбільшою популярністю в Україні користуються товариства з обмеженою відповідальністю (завдяки простоті створення, обмеженої відповідальності учасників, придатності для організації як малого, так і великого бізнесу), а також акціонерні товариства.

Підприємство як юридична особа повинне відповідати певним вимогам, які встановлюються законодавче державою. До ознак юридичної особи відносяться:

1) наявність свого майна;

2) самостійна майнова відповідальність;

3) право придбати, користуватися, розпоряджатися власністю;

4) право бути позивачем та відповідачем від свого імені;

5) мати самостійний бухгалтерський баланс, розрахунковий та інші рахунки.

Підприємства різняться між собою за розмірами, управління і сферами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте всі вони як системи мають і певні спільні характеристики (загальні риси), з-поміж яких передовсім треба назвати функції управління - об'єктивно зумовлені загальні напрями або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці.

Сьогодні діяльність підприємств не є досконало регульована законодавчо. Крім того бізнесу притаманні і ряд фінансових проблем, зокрема це стосується питання формування фінансових ресурсів підприємства, мікрокредитування підприємств, недосконалої системи оподаткування.

Список використаних джерел

1. www.library.if.ua

2. www.fingal.com.ua

3. Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія: Навч. Посібник

4. Башнянин Г.І. Політична економія 2000 р.

5. Економічна теорія: Підручник / За ред.. В.М. Тарасевича

6. Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року Верховної Ради України. - 1991.

7. Кривенко К.Т. Політична економія 2001 р.

8. Савчук В.П. Фінансовий менеджмент підприємств 2001р.

9. Фінанси підприємств / За ред. Піддерьогіна. 1999

10. Чухно А.А Основи економічної теорії 2001 р.

Размещено на Allbest.ru