Системний підхід в управлінні організацією

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

1. Системний підхід до управління організацією

2. Оперативне управління виробництвом

3. Стратегії розвитку туристичної компанії

Список використаної літератури



1. СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ДО УПРАВЛІННЯ ОРГАНІЗАЦІЄЮ

Системний підхід розглядає організацію як складний комплекс взаємозалежних і взаємодіючих перемінних. Члени організації є змінними величинами у системі.

Сутність «системного підходу» полягає у дослідженні найбільш загальних форм організації, що припускає насамперед вивчення системи як цілого, взаємодії між частинами, дослідження процесів, що зв'язують частини системи з її цілями. Основними частинами організаційних систем виявляються індивідууми, формальні структури, неформальні фактори, групи, групові відносини, типи статусів і ролей у групах. Зв'язок між частинами системи здійснюється за допомогою складних комплексів взаємодій, які викликають зміну поведінки людей в організації. Основні частини системи зв'язані певними організаційними формами, до яких у першу чергу відносяться формальні і неформальні структури, канали комунікації і процеси прийняття рішень. На цій основі досягається подолання відцентрових тенденцій з боку окремих частин системи і напрямок усіх її складових частин до кінцевих цілей організації.

Системний підхід виник, з одного боку, у результаті узагальнення досвіду фахівців з дослідження операцій, а з іншого боку - внаслідок розвитку загальної теорії систем, теорії автоматичного регулювання і управління, а також кібернетики, що дали методологічний апарат для зв'язку в єдине ціле різнорідних управлінських завдань. Як підкреслюється в численних американських виданнях з питань організації і управління, системний підхід здобуває усе більш важливе значення при обґрунтуванні управлінських рішень в багатьох галузях, у тому числі у військовій, промисловій, комерційній, фінансовій тощо. Стає загальновизнаним, що системна методологія являє собою найбільш упорядковану надійну основу для управління складними сферами взаємозалежної діяльності, дозволяючи розкривати й аналізувати складові системи компоненти і послідовно сполучити їх один з одним. При системному підході до дослідження організаційних систем виходять з того, що будь-яка організація є система, кожен з елементів якої має свої визначені й обмежені цілі. Відповідно до цього задача управління зводиться до інтеграції системоутворюючих елементів, що може бути досягнута за умови, що кожен керівник у вирішенні питань, що відносяться до його компетенції, буде підходити до них з позицій системного аналізу і синтезу.

Сутність системного підходу багато авторів, що пропагують його корисність і необхідність, зводять до наступного:

1) формулювання цілей і з'ясування їхньої ієрархії до початку будь-якої діяльності, яка зв'язана з управлінням, особливо з прийняттям рішень;

2) досягнення поставлених цілей при мінімальних витратах за допомогою порівняльного аналізу альтернативних шляхів і методів досягнення цілей і здійснення відповідного вибору;

3) кількісна оцінка цілей, методів і засобів їхнього досягнення, заснована не на часткових критеріях, а на широкій і всебічній оцінці всіх можливих і запланованих результатів діяльності.

Найбільш широке трактування методології системного підходу належить професору Людвігу Берталанфі, що висунув ще в 1937 р. ідею «загальної теорії систем».

Предмет «загальної теорії систем» Берталанфі визначає як формування і фіксацію загальних принципів, що дійсні для систем взагалі. Він писав, що наслідком наявності загальних властивостей систем, є прояв структурних подібностей, чи ізоморфізмів, у різних галузях. Ця відповідність викликана тією обставиною, що дані єдності можна в деяких відносинах розглядати як «системи», тобто комплекси елементів, що знаходяться у взаємодії.

Характерно, що Берталанфі розглядав кібернетику як окремий випадок «загальної теорії систем», розглядаючи її як теорію керуючих механізмів у техніці та природі, яка заснована на концепціях інформації і зворотного зв'язку. Він говорив, що системний підхід можна застосовувати також до єдностей, що є частково не матеріальними і дуже гетерогенними. Системний аналіз, наприклад, ділового підприємства включає людей, машини, будинки, сировину, вихід продукції, грошові цінності та добру волю і інші елементи, що не піддаються вимірюванню, тому він може дати остаточну відповідь і практичну пораду.

Системний підхід варто сприймати як зведення більшої частини складних задач до одержання проектного результату, що може бути використане для підвищення якості вирішення одного чи декількох основних завдань. Він дозволяє зосередити увагу на найбільш істотних сторонах проблеми. Теорія систем вперше була застосована в точних науках і в техніці, особливо в кібернетиці. Наприкінці 50¬х років наступило століття систем. Організації, що існують сторіччя, перетворилися з закритих у відкриті і одержали назву систем. Відомо, що система - це деяка цілісність, що складається з визначеної кінцевої кількості обов'язково взаємозалежних частин, кожна з яких вносить свій внесок у характеристику цілого.

Світ ускладнився, а разом з ним ускладнилися умови діяльності організації, тобто вони стали складними.

Оскільки при системному підході зосереджується увага на побудові цілого, то усі компоненти розглядаються в їхньому взаємозв'язку до того, як уточнюється їхня сутність.

Системний підхід - це напрямок методології спеціально-наукового пізнання і соціальної практики, в основі якого лежить дослідження об'єктів як систем.

Системний підхід сприяє адекватній постановці проблем у конкретних науках і розробці ефективної стратегії їхнього вивчення. Найважливіші принципи системного підходу (системного аналізу) наступні:

1) процес прийняття рішень повинний починатися з виявлення і чіткого формулювання конкретних цілей;

2) необхідно розглядати всю проблему як ціле, як єдину систему і виявляти всі наслідки і взаємозв'язки кожного приватного рішення;

3) необхідні виявлення й аналіз можливих альтернативних шляхів досягнення мети;

4) цілі окремих підсистем не повинні вступати в конфлікт із цілями всієї системи (програми);

5) сходження від абстрактного до конкретного;

6) єдність аналізу і синтезу, логічного й історичного;

7) виявлення в об'єкті різноякісних зв'язків і їхньої взаємодії й ін.

При визначенні поняття системи необхідно враховувати найтісніший взаємозв'язок її з поняттями цілісності, структури, зв'язку, елемента, відносини, підсистеми тощо.

Основні системні принципи:

1) цілісності (принципове поєднання) властивостей системи до суми властивостей складових її елементів і неможливість виводу з останніх властивостей цілого; залежність кожного від його місця, функцій і т.д. усередині цілого;

2) структурності (можливість опису системи через установлення її структури, тобто мережі зв'язків і відносин системи; обумовленість поведінки системи не тільки поведінкою її окремих елементів, скільки властивостями її структури);

3) взаємозалежності структури і середовища (система формує і виявляє свої властивості в процесі взаємодії із середовищем, будучи при цьому ведучим активним компонентом взаємодії);

4) ієрархічності (кожен компонент системи у свою чергу може розглядатися як система, а досліджувана в даному випадку система являє собою один з компонентів більш широкої, глобальної системи);

5) множинності опису кожної системи (у силу принципової складності кожної системи її адекватне пізнання вимагає побудови безлічі різних моделей, кожна з яких описує лише визначений аспект системи).

Системний підхід базується на міждисциплінарній основі й експертизі прийнятих рішень з позицій різних галузей знань, спеціальностей і досвіду. Він спрямований на органічне сполучення, координацію й інтеграцію різних видів діяльності.

2. ОПЕРАТИВНЕ УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЦТВОМ

Оперативне управління виробництвом має на меті забезпечення чіткого виконання заданого плану випуску продукції за кількістю кожної номенклатури і в заданий час на основі раціонального використання виробничих ресурсів, а також за допомогою виявлення та мобілізації внутрішніх виробничих резервів.

Для реалізації мети підсистема оперативного управління виробництвом вирішує такі завдання:

- комплектне та рівномірне виконання виробничої програми з дотриманням терміну відправки продукції споживачам;

- повне і раціональне використання засобів виробництва і трудових ресурсів;

- ефективне застосування оборотних засобів виробництва;

- розвиток передових форм організації виробництва;

- підтримання гнучкості у виробничій діяльності до коливань зовнішнього середовища;

- забезпечення стабільного рівня матеріально-технічних запасів, обсягу виробництва і зайнятості відповідно до рівня обсягу продажів.

Мета і завдання її реалізації формують зміст діяльності (функції) підсистеми оперативного управління виробництвом:

· виробниче планування як процес вибору лінії поведінки об'єкта управління для досягнення даної мети через розроблення графіків процесу виробництва з визначенням місця і часу виготовлення продукції;

· виробниче управління як процес прийняття рішень щодо визначення послідовності робіт та забезпечення виробничих графіків роботи;

· облік фактичного ходу виробництва як процес контролю, аналізу і виявлення відхилень від заданої планом лінії поведінки об'єкта;

· регулювання ходу виробництва як процес локалізації наслідків відхилень і забезпечення своєчасного виконання основних завдань функціонування виробничих систем.

Іншими словами, можна сказати, що зміст оперативного управління виробництвом полягає:

- у визначенні місця (цех, дільниця, робоче місце) і часу (квартал, місяць, декада, зміна) виготовлення виробів;

- в обліку фактичного часу виробничого процесу;

- у встановленні відхилень від раніше наміченого плану;

- у регулюванні ходу виробництва для ліквідації наслідків відхилень і забезпеченні своєчасного виконання основних завдань оперативного управління.

Оперативне управління виробництвом являє собою складну організаційно-планову систему, до складу якої входять такі підсистеми: функціональна, поелементна, організаційна.

Функціональна підсистема визначає коло функцій, які має виконувати система оперативного управління виробництвом у межах певного часу на рівні підприємства.

Поелементна підсистема характеризує основні елементи системи оперативного управління: склад та кваліфікацію управлінського персоналу; математичне забезпечення завдань планування виробництва; склад та величину комплексу технічних засобів; склад календарно-планових нормативів; планово-облікові одиниці; склад і зміст планово-облікової документації; характер і напруженість інформаційних потоків.

Організаційна підсистема характеризує побудову системи оперативного управління: на рівні підприємства - виробничо-диспетчерський відділ; на рівні цеху - виробничо-диспетчерське бюро; на рівні виробничої дільниці - планово-управлінський персонал.

Оперативно-календарне планування здійснюється у три послідовні етапи: об'ємне, календарне, оперативне.

Об'ємне планування полягає у рівномірному розподілі виробничої програми заводу в об'ємному (трудовому) і натуральному виразі між цехами і дільницями.

Календарне планування - це продовження і розвиток об'ємного планування. Об'єкт планування - окремі вироби, вузли, деталі, деталеоперацій. Його виконують на основі календарно-планових нормативів.

Етап оперативного планування передбачає визначення в остаточній формі переліку відповідних назв робіт по всіх робочих місцях і завдань конкретним виконавцям на кожну зміну.

Завершальною стадією оперативного планування є змінно-добове планування, найоперативніша форма планового керівництва. Змінно-добові плани конкретизують завдання на добу.

Оперативне планування здійснюється як у загальнозаводському масштабі, так і в рамках окремих цехів, унаслідок чого виділяють міжцехове та внутрішньоцехове планування.

Міжцехове оперативне планування - це встановлення цехам взаємоузгоджених виробничих завдань і забезпечення їх виконання.

У функції внутрішньоцехового планування входить організація виконання виробничих завдань, встановлених для цеху, через їх деталізацію та доведення до виробничих дільниць і окремих робочих місць.

Оперативне планування пов'язане з первинним обліком виготовлення продукції та рухом виробничого процесу. У процесі виконання плану треба постійно здійснювати оперативний облік, контроль і поточне оперативне регулювання ходу виробництва.

Оперативний облік необхідний для координації і регулювання роботи виробничих підрозділів, запобігання та усунення можливих відхилень від графіків для рівномірного і комплексного виконання плану.

Регулювання ходу виробництва полягає в усуненні відхилень від плану, ліквідації збою та відновлення ходу виробничого процесу згідно з календарним графіком.

Централізований оперативний контроль і оперативне регулювання ходу виробництва має назву диспетчерування.

Диспетчерування передбачає неперервність нагляду і контролю за ходом виробництва на основі точної інформації про фактичне виконання планів-графіків змінно-добових завдань і про всі відхилення від плану.

Загальні вимоги до системи оперативного управління:

o наукова обґрунтованість системи оперативного управління виробництвом передбачає обґрунтованість вибору елементів системи (планово-облікових одиниць і періодів); вибір і розрахунок календарно-планових нормативів; побудову об'ємних і оперативно-календарних планів; системи контролю і регулювання виробництва; достовірність вихідних даних;

o оптимальність управлінських рішень - це вибір із множини таких рішень, які забезпечують мінімум чи максимум цільової функції при обмеженні на ресурси. Показниками оптимальності можуть бути: рівномірність завантаження підрозділів (робочих місць), тривалість виробничого циклу, величина незавершеного виробництва;

o точність управлінських рішень - це ступінь відхилення фактичних показників і параметрів виробництва від раніше прийнятих. Чим менше таких відхилень, тим вищі точність, стабільність і надійність роботи виробничих підрозділів.

Оперативність управлінських рішень - це своєчасність передачі початкової інформації про хід виробництва, швидке її опрацювання, своєчасне прийняття необхідних рішень і вплив на хід виробництва.

організаційний системний оперативний управління



3. СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ТУРИСТИЧНОЇ КОМПАНІЇ

Розбудова в Україні туристичної галузі, яка б успішно інтегрувалася до міжнародних туристичних взаємовідносин, є одним з провідних напрямів структурної перебудови економіки країни.

Умови, сприятливі для формування національного ринку конкурентоспроможних туристичних послуг, повинна створювати держава на основі нових механізмів господарювання, за умов відкритої економіки.

Процес прискорення розвитку туризму має відбуватися в нерозривному зв'язку з утвердженням ринкових відносин. Міжнародний досвід свідчить, що саме ринок є найсприятливішим економічним середовищем для функціонування туристичних підприємств. Своєю чергою, підприємства туристичної галузі, орієнтуючись безпосередньо на споживача, покликані відігравати активну роль у формуванні ринкового простору.

Розвиткові туристичного бізнесу в Україні сприяють значні туристичні ресурси, активізація участі держави в міжнародному поділі праці, поступове залучення іноземних інвестицій у туристичне господарство, приватизація туристичних підприємств, порівняна стабільність національної валюти і досягнення її вільної конвертованості, розвиток внутрішнього споживчого ринку та насичення його високоякісними товарами й послугами тощо.

Як уже зазначалося, туристична галузь є важливим чинником пожвавлення міжнародної співпраці, стабільного й динамічного збільшення валютних надходжень, позитивного впливу на економічну ситуацію у багатьох галузях господарства (наприклад, транспорт, торгівля, зв'язок, будівництво, сільське господарство тощо), підвищення рівня зайнятості населення, збереження екологічної рівноваги та ін.

Успішний вихід України на зовнішні ринки туристичних послуг можливий лише за умови одночасного існування державного та приватного секторів, державних, колективних та змішаних туристичних підприємств, приватних фірм. Тісні взаємозв'язки між туристичною та іншими галузями економіки, своєю чергою, зумовлюють створення багатогалузевих корпоративних систем туристичної діяльності, транспорту і зв'язку, торгівлі, банківської та страхової справи, спроможних забезпечити якісний прийом і комплексне обслуговування іноземних туристів.

На перший план виходить проблема гнучкої адаптації туристичних підприємств до постійних змін зовнішнього середовища. За таких умов постійно змінюються і фактори виробництва туристичних послуг. Перед туристичними підприємствами постає нове завдання - вийти за межі відомих, традиційних схем структурних змін і почати перебудову, засновану на можливостях, які надають глобалізація та інформаційні технології. Головний зміст таких змін полягає не в обмеженні витрат на виробництво туристичних послуг, а у докорінній зміні ставлення до інновацій, інформаційних технологій, адаптивності до швидких змін попиту загальної ситуації на туристичному ринку. Внутрішня реорганізація та реструктуризація туристичних підприємств має набагато меншу, короткотермінову результативність.

Отже, макроекономічна стратегія розвитку туристичного бізнесу повинна передбачати сприяння підприємствам на державному рівні в отриманні та поширенні новітньої інформації, поширенні сучасних інноваційних технологій.

Згідно з принципами, що діють на сучасних світових ринках, кожне підприємство вимушене самостійно знаходити шляхи подолання кризової ситуації та виходу на зовнішні ринки з урахуванням посилення впливу різного роду ризиків, розвитку вільного ціноутворення, небезпеки самостійного вибору постачальників і споживачів.

Науково обґрунтована макроекономічна політика, стабільні політична та правова ситуація в країні є необхідними позитивними чинниками активізації зовнішньоекономічної діяльності туристичних підприємств. Не меншу роль відіграє удосконалення відносин на макрорівні: потенціал і перспективи економічного розвитку будь-якої галузі національної економіки напряму залежить від мікроекономічної політики. Туристична галузь країни не стане повноцінною доти, поки туристичні підприємства не стануть результативними, рентабельними. Проте й перекладати усю відповідальність за розвиток зовнішньоекономічної діяльності у сфері туризму на туристичні підприємства неправильно, оскільки їх можливості і компетенція на зовнішніх ринках є похідними від мікроекономічних умов ділового оточення. Отже, створюючи сприятливе макросередовище, держава повинна підтримувати розвиток мікроекономічного середовища. Туристичним підприємствам постійно доводиться використовувати місцеву господарську інфраструктуру, співпрацювати з суб'єктами локальних ринків праці тощо.

Сучасна економічна теорія виокремлює чотири найважливіших ознаки мікроекономічного ділового середовища:

- ресурси, що використовуються туристичними підприємствами в процесі їх функціонування (трудові ресурси, ринкова, інформаційна, інноваційна інфраструктура);

- внутрішня конкуренція, оскільки рідко підприємства, які не витримують конкуренції на внутрішньому ринку туристичних послуг, можуть отримати конкурентні переваги на зовнішньому;

- наявність вибагливих місцевих споживачів, у тому числі тих, попит яких може бути задоволений лише через вихід на зовнішні ринки;

- створення локальних (місцевих) ринків туристичних послуг шляхом взаємодії усіх підприємств туристичної та пов'язаних і підтримуючих галузей.

Зусилля держави при розробці макроекономічної стратегії розвитку туристичного бізнесу в Україні повинні бути спрямовані на вдосконалення інфраструктурного забезпечення території, стимулювання формування локальних ринків праці, створення умов, сприятливих для розвитку здорової конкуренції на місцевих ринках туристичних послуг тощо.

Продуктивний і динамічний розвиток зовнішньоекономічної діяльності у сфері туризму вимагає постійного зростання кваліфікації та майстерності робочої сили, наявності фізично та розумово здорових працівників, які були б забезпечені постійним житлом у достатній близькості від роботи, існування умов, сприятливих для їх розвитку та задоволення повсякденних потреб, достатнього матеріального забезпечення, щоб відповідати "іміджу" міжнародної компанії тощо. Тому макроекономічна стратегія виходу туристичних підприємств на зовнішні ринки повинна передбачувати заходи з вирішення низки соціальних проблем.

Заходи з підтримки туристичної галузі на макрорівні повинні супроводжуватися заходами, спрямованими на розв'язання екологічних проблем (зокрема, у потенційно привабливих туристичних регіонах), а також поширенням інформації про існування в Україні величезних територій із екологічно безпечними умовами, придатними, щонайменше, для розвитку зеленого туризму. Зелений туризм у більшості країн розглядається як невід'ємна складова комплексного соціально-економічного розвитку сільської місцевості, як один із засобів вирішення багатьох сільських проблем. Він дає змогу збільшити зайнятість сільського населення (особливо жінок), забезпечуючи додатковий заробіток. Із зростанням кількості споживачів туристичних послуг цього виду стимулюється розвиток та модернізація закладів соціальної, транспортної інфраструктури сільської місцевості. На сьогодні в Україні зелений туризм перебуває на стадії формування, а, отже, потребує державної підтримки, завдяки якій він має шанс стати одним із основних напрямів макроекономічної стратегії виходу національних туристичних підприємств на зовнішні ринки.

Узагальнення змісту напрямів трансформаційних процесів у світовій економіці та обгрунтування відповідних заходів зовнішньоекономічної політики туристичних підприємств зокрема та держави загалом представлені удосконаленням правових засад регулювання внутрішньо- та зовнішньоекономічних зв'язків туристичних підприємств, що передбачає такі заходи:

- уніфікацію державних стандартів туристичних послуг відповідно до міжнародних норм;

- удосконалення правових засад регулювання готельного, ресторанного, транспортного обслуговування іноземних туристів в Україні, створення рівних умов отримання послуг незалежно від країни походження туристів;

- спрощення та гармонізацію податкового, валютного, митного, прикордонного та інших видів регулювання зовнішньоекономічної діяльності у сфері туризму, передбачення пільгових умов для іноземних туристів, що в'їжджають до України шляхом купівлі туристичних продуктів українських виробників;

- визначення правових засад надання державної підтримки вітчизняним туристичним підприємствам, що стабільно та у значних обсягах експортують туристичні послуги (шляхом пільгового кредитування, субсидіювання експортних операцій, гарантування державою комерційних кредитів, надання податкових пільг, державного страхування тощо);

- надання статусу територій з особливим режимом зовнішньоекономічної діяльності туристичним центрам України, які мають значний туристичний потенціал, але низький рівень забезпеченості об'єктами туристичної інфраструктури;

- розробка та затвердження Туристичного кодексу України, зокрема, його розділу "Зовнішньоекономічні відносини в галузі туризму";

- укладання нових дво- та багатосторонніх міждержавних угод про співпрацю в галузі туризму з країнами - потенційними споживачами українських туристичних послуг (зокрема, з Європейським Союзом);

- створення правових засад транскордонної туристичної співпраці в межах чинних єврорегіонів;

- гарантування стабільності ухвалених нормативно-правових актів щодо регулювання зовнішньоекономічної діяльності у сфері туризму протягом певного терміну.

Збільшити обсяги фінансування привабливих для іноземних туристів туристичних об'єктів та відповідної інфраструктури можна кількома способами:

- диверсифікацією джерел фінансування потенційно привабливих для іноземних туристів туристичних об'єктів за рахунок використання, поряд із державним фінансуванням та іноземним інвестуванням, коштів благодійних і громадських організацій, найрізноманітніших міжнародних фондів, грантів, приватних підприємств, меценатів тощо;

- створенням Фонду розвитку іноземного туризму в Україні за рахунок добровільних відрахувань суб'єктів туристичної діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічні операції (незалежно від форм власності), а також внесків інших юридичних і фізичних осіб;

- заохоченням лізингових операцій у галузі туризму, зокрема, шляхом створення пільгових умов для малих і середніх підприємств туристичного бізнесу;

- створенням спільних підприємств, що забезпечить іноземній стороні спрощення доступу до українських туристичних ресурсів, а українській стороні залучення додаткового капіталу;

- створенням мережі комерційних банків, які б на пільгових засадах кредитували підприємства туристичного бізнесу (наприклад, пропонується створити Укртурбанк як спеціалізований комерційний туристичний банк з розгалуженою мережею філіалів і відділень у всіх регіонах країни).

Забезпечення відповідності якості туристичних послуг міжнародним стандартам, що передбачає такі заходи:

- інвентаризацію та сертифікацію об'єктів туристичної інфраструктури, їх модернізацію та оновлення відповідно до вимог зовнішніх ринків, зокрема, готельного, санаторно-курортного господарства, туристичних баз та ін.;

- заохочення налагодження прямих зв'язків туристичних підприємств із підприємствами пов'язаних і підтримуючих галузей, що забезпечить можливість отримання іноземними туристами додаткових послуг з мінімальними витратами часу. Наприклад, створення відділень банківських, страхових, транспортних установ, підприємств з виробництва сувенірів та інших товарів туристичного попиту при туристичних підприємствах;

- реконструкцію автомобільних і залізничних шляхів на основних туристичних маршрутах, передусім реальне запровадження мережі міжнародних транспортних коридорів, оснащення їх сучасною туристичною, сервісною та інформаційною інфраструктурою (зокрема, будівництво мотелів, кемпінгів, пунктів зв'язку тощо), облаштування, згідно з європейськими стандартами, пунктів перетину державного кордону України;

- стимулювання розвитку міжнародного франчайзингу у туристичній сфері, що забезпечить використання іноземного досвіду та дотримання світових стандартів надання туристичних послуг;

- запровадження системи міжнародної логістики в туризмі як системи оптимізації просування туристичних продуктів на зовнішніх ринках;

- докорінну зміну системи підготовки кадрів, оскільки рівень обслуговування в туризмі внаслідок значних обсягів міжособистісних контактів значною мірою залежить від підготовки, досвіду, ділової культури працівників туристичних підприємств. Комунікаційна складова туристичної послуги (міжособистісні контакти працівників туристичного підприємства та потенційних покупців) забезпечується персоналом практично на всіх стадіях обслуговування і є потужним чинником збільшення припливу іноземних туристів. Основними заходами в цьому напрямі є забезпечення стажування туристичних кадрів за кордоном, реалізація довгострокових програм міжнародної співпраці у сфері підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників підприємств туристичної галузі, створення системи безперервної туристичної освіти (починаючи від туристичних ліцеїв і завершуючи університетом туризму) у тісному зв'язку з практикою за європейськими стандартами.

Створення національної туристичної рекламно-інформаційної мережі, що передбачає низку заходів:

- розробку та видання сучасної рекламної продукції, якісного інформаційно-довідкового матеріалу, спеціалізованих друкованих туристичних видань (газет, журналів, путівників, атласів та ін.), створення постійних радіо- і телепрограм туристичного змісту з їх ретрансляцією у зарубіжних країнах, з метою формування позитивного "іміджу" України як країни безпечного та комфортного перебування, як країни з величезними унікальними туристичними ресурсами;

- створення зведеної електронної бази пропозицій туристичних послуг вітчизняних підприємств з її включенням до міжнародних інформаційних мереж (у тому числі з використанням інтернету);

- постійну участь України та її туристичних підприємств у міжнародних туристичних біржах, виставках, ярмарках, салонах (Лондон, Берлін, Мадрид, Москва, Варшава та ін.) та інших міжнародних туристичних заходах, що дає змогу презентувати національні туристичні продукти та просувати їх на зовнішніх ринках туристичних послуг. Важливим моментом при цьому є взяття державою на себе частини витрат, пов'язаних із рекламою національних туристичних ресурсів, оскільки участь туристичних підприємств у престижних міжнародних туристичних виставках і без того є доволі витратним заходом (обходиться туристичному підприємству в середньому у 10 тис. доларів);

- регулярне проведення національних туристичних виставок за участю іноземних партнерів (зокрема, підвищення статусу Міжнародного туристичного салону UITT);

- відкриття державних представництв з туризму у зарубіжних країнах, які є потенційними споживачами українських туристичних послуг;

- постійний науковий аналіз стану і динаміки світового та регіональних ринків туристичних послуг, прогнозування попиту на туристичні послуги. Зокрема, з цією метою передбачається створення Наукового центру розвитку туризму, проведення міжнародних науково-практичних конференцій, семінарів, симпозіумів, "круглих столів" та інших заходів міжнародної наукової співпраці;

- науково-методичне забезпечення туристичних підприємств, що виходять на зовнішні ринки, постійний обмін досвідом шляхом проведення workshop (своєрідних тренінгів), підготовки методичних посібників, поширення інформації про використання в зарубіжних країнах сучасних інноваційноємних технологій у туризмі тощо.

Стимулювання всебічного використання національними підприємствами туристичних ресурсів країни, переваг місцерозташування, передбачає такі заходи:

- створення державного кадастру туристичних ресурсів України та її регіонів;

- використання традиційних на зовнішніх ринків туристичних ресурсів Причорноморсько-Приазовського та Карпатського регіонів для зміцнення позицій в рекреаційно-оздоровчому сегменті;

- використання традиційних для зовнішніх ринків українських туристичних ресурсів пізнавально-розважального спрямування, а також створення нових туристичних продуктів, пов'язаних із відбудовою раніше відомих релігійних об'єктів, інфраструктурним облаштуванням об'єктів мисливського та рибальського туризму;

- стимулювання розвитку зеленого туризму шляхом створення бази даних власників агроосель, проведення навчальних семінарів для них з основ організації обслуговування туристів, правових аспектів діяльності, якості послуг, розробки проектів розвитку зеленого туризму з метою отримання грантів від міжнародних фондів та організацій;

- створення інфраструктури для розвитку екологічного туризму на території національних природних парків, заповідників, заказників, державних лісових господарств;

- відкриття центрів спортивного туризму для іноземців на базі наявної інфраструктури гірськолижного, водного, кінного, дельтапланерного та інших видів туризму.

Отже, макроекономічна стратегія розвитку туристичного бізнесу спрямована на використання конкурентних переваг країни, з одного боку, та державну підтримку тих секторів, де конкурентні позиції є слабкими, - з іншого.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Капінос Г. І. Операційний менеджмент [текст]: навч. посіб./ Г. І. Капінос, І. В. Бабій. К. : "Центр учбової літератури", 2013. 352 с.

2. Мальська М. П. Економіка туризму: теорія та практика [текст]: підручник. 1 21 / М. П. Мальська, М. Й. Рутинський, С. В. Білоус, Н. Л. Мандюк. К. : "Центр учбової літератури", 2014. 544 с.

3. Мартиненко М. М. Основи менеджменту: Підручник. К.: Каравела, 2005. 496 с.

4. Нємцов В. Д. Менеджмент організацій: навч. посіб. / В. Д. Нємцов, Л. Є. Довгань, Г. Ф. Сініок. К.: ТОВ “ЕксОб”, 2001. 392 с.

5. http://www.management.com.ua/.

Размещено на Allbest.ru

...