Соціальне управління та його особливості. Комунальна власність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Соціальне управління та його особливості

2. Комунальна власність як матеріальна основа місцевого самоврядування

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Під соціальним управлінням розуміють цілеспрямований вплив на соціальні відносини, структури і процеси. Об 'єктом соціального управління є соціальні групи, що взаємодіють між собою з приводу реалізації загальних і специфічних інтересів. З точки зору елементно- структурної групи -- це люди, організації, поселенські, соціально- класові, демографічні, етнічні спільноти тощо, в яких, по-перше, виявляються соціальні відносини -- відносини між соціальними суб'єктами з приводу їх рівності й соціальної справедливості у розпорядженні життєвими благами й умовами становлення і розвитку особистості, задоволення матеріальних, соціальних, духовних потреб.

Соціальні проблеми у вирішенні багатьох заходів мають неабияке значення: соціальні чинники, ціннісні орієнтації і настанови, симпатії і антипатії впливають на темпи і якість багатьох несоціаль- них, а часто технологічних, економічних, правових та інших процесів. Таким чином, прихід соціології в загальну науку управління знаменував пошук глибинних резервів, багато з яких прямо залежать від суспільної свідомості й поведінки людей. Соціальні резерви -- це соціальні можливості індивідів і колективів, які у цей час не реалізуються для підвищення їх активності й ефективності певних видів соціальної діяльності. Такими резервами виступають здібності, кваліфікація, компетентність, трудова й управлінська культура тощо.

Збереження значної кількості об'єктів права комунальної власності у розпорядженні місцевих органів змушує органи влади шукати нові механізми та підходи до управління такими підприємствами. Частина таких підприємств перетворюється на ринкових господарюючих суб'єктів. Інша частина є об'єктами суто соціальної сфери по наданню соціальних послуг населенню. Комунальна власність на сучасному етапі стає не просто матеріальною основою місцевого самоврядування, але і джерелом фінансових ресурсів місцевих бюджетів.

1. Соціальне управління та його особливості

В основі соціального управління лежить необхідність навчитися виявляти вторинні, більш віддалені суспільні наслідки виробничої діяльності, серед яких значне місце посідають соціальні наслідки, тобто результати, плановані або несподівані, стихійні, передбачувані або непередбачу- вані тощо, перетворень у суспільстві, які позначаються на соціальних відносинах груп, спільнот, індивідів, що супроводжується змінами в їх становищі. Тому очевидно, що крім суто соціального напряму розвитку суспільства, соціальні наслідки виявляються й в управлінні соціально- економічними, соціально-політичними і духовними процесами.

В усіх напрямах суспільного розвитку виявляються соціальні відносини з приводу нерівності й справедливості в розпорядженні матеріальними благами, що відображаються в соціальних індикаторах -- якісних і кількісних характеристиках окремих властивостей і станів соціальних об'єктів (систем, організацій) і процесів, сукупність яких відбиває їх особливості в статиці і динаміці. До таких індикаторів належать: рівень життя, якість життя, рівень зайнятості й безробіття, прожитковий мінімум, показники смертності й народжуваності, рівень конфліктності у суспільстві (у трудовому колективі, сім'ї, між етносами або конфесіями) тощо.

Виділення й розуміння суті й специфіки соціального управління як певної підсистеми в управлінській діяльності, яке має відмінності від інших її систем (технологічної, економічної), має достатнє практичне значення. Наприклад, на виробництві, в організації може бути ідеально існуюча в організаційному і функціональному відношенні система управління виробничими процесами (тобто технологічна), добре налагоджена економіка, втім, процеси, що відображають динаміку взаємовідносин між людьми, їх соціальне самопочуття, задоволення трудовим осередком й інші соціальні показники, через недостатню увагу до них починають деградувати. Це неминуче негативно вплине й на суто виробничі, економічні показники, результати діяльності організацій і матиме негативні соціальні наслідки.

Цілі соціального управління -- це удосконалення умов життя людей, їх взаємовідносин і соціальних якостей особистості. Зважаючи на те, що іманентною рисою нашого суспільства є його соціальна орієнтованість (смисл якої полягає в тому, що економічна, політична влада й інші структури та інститути повинні як головна ціль свого функціонування бути орієнтованими на забезпечення й задоволення потреб населення), то зрозумілою стає проблема пізнання законів соціального управління соціумом взагалі.

Зміст будь-якого виду і спрямування управлінської діяльності знаходить свій конкретний вияв у функціях управління. Якщо виходити з того, що функціями називають певну діяльність, обов' язок, роботу, призначення, то функціями управління можуть бути певні види управлінської діяльності, сутність яких полягає у цілеспрямованому впливі на об'єкт управління. Функції управління забезпечують вияв і обґрунтування сукупності характеристик цілі й шляхів розвитку об'єкта управління, також відповідних способів досягнення цілей розвитку об'єкта, яким управляють, і реалізації призначення системи в цілому. Якщо цілі й завдання відбивають зміст діяльності суб'єктів управління, то функції управління -- форми й методи управлінської діяльності.

Управління взагалі можна уявити як безперервну серію взаємопов'язаних управлінських функцій, як процес, це не будь-яка одноразова дія, а серія безперервних дій.

Анрі Файоль, який здійснив початкову розробку функцій управління, вважав, що існує п' ять вихідних функцій. За його словами, управляти означає прогнозувати, планувати, організовувати, розпоряджатися, координувати, контролювати. Деякі науковці потім розробили інший перелік функцій -- планування, організація, командування, мотивація, керівництво, координація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішень.

Соціальне управління як регулювання процесів розвитку систем, що створюють соціальну сферу суспільного життя в будь-яких масштабах і на всіх рівнях, складається зі своїх, притаманних саме даному виду діяльності, функцій. Їх набір і система визначаються сукупністю процесів, які створюють різновиди соціальної управлінської діяльності.

Згідно з ними назвемо два підходи до визначення функцій -- перший -- з точки зору призначення, спрямування впливу; другий -- характеристики самого процесу управління.

Стосовно першого підходу виділяють три групи конкретних функцій соціального управління;

1) зміни в умовах якості і способу життя людей;

2) формування й розвиток соціальних якостей особистостей;

3) формування, функціонування й розвиток соціальних систем як цілісних утворень.

Стосовно другого підходу, процесного, виділяють діагностичну, організаційну, регулятивну, обліково-контрольну функції, які у поєднанні утворюють управлінський цикл. Розглянемо обидва підходи докладніше.

Функції призначення, напрямів вияву включають зміни в зовнішніх умовах життєдіяльності людей і спрямовані перш за все на створення сприятливих умов життя людей і поступове їх поліпшення. Важливо зазначити, що створення сприятливих умов життєдіяльності залежить передусім від самої людини, і вона повинна в межах закону використати цю можливість, маючи на увазі, що повної рівності у суспільстві бути не може, тому управління має за мету пом'якшити наслідки природної і соціальної нерівності людей за рахунок соціальної політики. Шляхами управління тут може бути вилучення частини доходів у багатих людей для допомоги бідним, надання останнім деяких пільг для здобуття освіти, працевлаштування тощо. Але розміри такої допомоги не мають бути великими, інакше цим неминуче буде завдано значної шкоди нормальному суспільному життю: втрата стимулів праці, зростання безробіття тощо, у результаті чого може настати деградація і руйнування суспільства.

Саме тому в першій групі функцій виділяють і таку, як забезпечення соціальних умов безпеки громадян. Багатостороння й складна діяльність багатьох соціальних інститутів, і перш за все держави, щодо попередження й припинення замаху на життя, здоров'я, честь, власність громадян, а також на основи громадського правопорядку, не може в цілому розглядатись як соціальне управління. І все ж у ній є соціально-управлінські аспекти -- діяльність з поліпшення організації правоохоронної, судової роботи, що веде до змін у роботі цих органів, а через ці зміни забезпечується удосконалення умов життя населення, які стосуються його безпеки.

Функціями соціального управління першої групи є також створення умов, які гарантують права і свободи громадян через підтримку і удосконалення умов забезпечення їх захисту; створення й удосконалення умов участі громадян в управлінні соціальними процесами.

Функції першої групи охоплюють процеси внутрішніх змін -- у самому змісті цієї життєдіяльності, тобто в самому способі життя людей (а не їх умовах), а також у їх соціальних якостях (а не умовах для їх формування). До цієї групи відносять такі функції: формування, підтримання, розвиток творчої енергії людини, надання їй можливості виявляти ініціативу, самостійність, заповзятливість; формування у людей сприйнятливості до інновацій і забезпечення зростання освітнього і культурного рівня тощо.

Соціальне управління охоплює цілеспрямований вплив на процеси формування, функціонування й розвитку соціальних систем як цілісних утворень, змін їх соціальної організації й структури. Будучи результатом природного розвитку суспільних змін, соціальні системи (класи, етноси, сім' ї, демографічні групи тощо) відчувають на собі в ході свого формування й розвитку різноманітні управлінські впливи, які можуть радикально їх змінити.

Другий підхід до аналізу функцій соціального управління ми визначили як процесний. Термін «другий» не означає, що можна використовувати той або інший. Вони використовуються одночасно і один без одного не здійснюються, формула їх застосування є такою: певні суспільні призначення знаходять певні форми і методи здійснення. Особливості функцій процесного підходу полягають у тому, що вони формулюються не довільно, а являють собою певну систему.

Ми зазначили, що послідовно використовувані в діалектичній єдності функції створюють управлінський цикл. Управлінський цикл являє собою одночасне існування функцій і етапів: збір інформації, прийняття управлінського рішення, організація, регулювання, облік і контроль.

Під принципами управління розуміють, по-перше, узагальнені основні правила, які визначають відбір стратегічних цілей управління, побудову організаційних структур, функціонування й розвиток керівної системи, прийняття рішень за відповідних умов і на відповідних рівнях; по-друге -- найважливіші вимоги, дотримання яких забезпечить ефективність управлінських рішень, управлінської діяльності, управління в цілому.

Принципи соціального управління можна розподілити на загальні, окремі та організаційні. Усі вони є взаємопов'язаними, і тільки цілісне їх застосування спроможне забезпечити успіх в управлінні соціальними процесами.

Загальними принципами соціального управління є такі.

Принцип соціальної орієнтації. Він означає, що згідно з ієрархією факторів у системі управління на першому місці стоять люди, за ними -- фінанси і техніка. Людський капітал є наріжним каменем конкурентоспроможності й ефективності, тому затрати на людину -- це не витрати, а внесок, який необхідно грамотно використовувати. Соціальні фактори, тобто врахування потреб людини, значно підвищують ефективність економіки і результати будь-яких дій.

Основний зміст принципу наукової обґрунтованості полягає у вимозі застосування наукових методів при підготовці і реалізації управлінських дій. Це означає, що цілеспрямований вплив на соціальні системи здійснюється на основі пізнання і використання об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, враховуючи і випадковості.

Принцип системності визначається як упорядкування системи. Управління покликане забезпечувати й удосконалювати структурну і функціональну єдність системи, викривати та переборювати перепони на шляху до здійснення мети, нейтралізовувати дисфункції. Одночасно цей принцип означає всебічну підготовку управлінського рішення, аналіз безлічі варіантів їх реалізації, координацію зусиль на деяких напрямах. У соціальних системах цей принцип передбачає тісний зв'язок рішень, економічних, політичних, культурних проблем у ході підготовки та реалізації управлінських завдань.

Сутність принципу ефективності полягає у досягненні поставленої мети в якомога коротший термін і за найменших витрат матеріальних коштів і людської енергії.

Принцип конкуренції означає суперництво у будь-якій царині діяльності в організації, системі між людьми, спільнотами, зацікавленими в досягненні однакової мети. Роль конкуренції полягає у вияві найбільш результативних ефективних шляхів соціального розвитку, що виявляється у порівнянні, відборі й перетворенні в національне надбання найкращих способів управління будь-якою сферою у соціумі.

Принцип стимулювання виходить з положення, що неможливо управляти соціальними процесами, відносинами, структурою, не навчившись управляти мотивами людської поведінки. Виявом цього принципу є сполучення матеріальних і моральних стимулів.

Другу групу принципів соціального управління, як ми зазначили, складають окремі принципи. Сфера їх дій є обмеженою, локальною. Це конкретні принципи, що застосовуються у певній, окремій, специфічній соціальній системі. Виділяють принципи соціального партнерства, управління кадрами, правової соціалізації тощо.

Принцип соціального партнерства: 1) тристоронність на основі трипартизма -- представництва уряду, профсоюзів, підприємців;2) рівність сторін на переговорах; 3) пріоритетність таких, що прими- рюють, методів і процедур у переговорах; 4) поліпшення умов договорів і угод з кожним наступним рівнем; 5) обов'язковість виконання договорів; 6) довіра у відносинах; 7) регулярність проведення консультацій у ході співробітництва; 8) відповідальність за прийняття зобов'язання.

Принципи співробітництва між народами: 1) взаємне визнання прав і поваги цих прав; 2) неприпустимість геноциду і етноциду, тобто винищування в будь-якій формі будь-якого народу і його культури; 3) само- ідентифікація, тобто визначення самими громадянами своєї національної належності; 4) суверенітет, самовизначення, самоуправління; 5) збереження культурної самобутності, включаючи сфери мови і освіти, культурної специфіки і народних традицій; 6) контроль за використанням природних багатств і ресурсів на території їх проживання; 7) доступ до досягнень світової цивілізації і їх рівноправне використання.

Принцип участі. Згідно з цим принципом кожна особистість, яка залучена до того або іншого соціального процесу, має бути його рівноправним учасником, діяльність якого є необхідною ланкою цього процесу і визнається всіма учасниками. Участь є моментом реальної діяльності і соціальною формою вияву статусу цієї діяльності. Із цього випливає, що без участі не існує реального входження в діяльнісно- правову систему, а значить, немає правової соціалізації, принаймні позитивної. Важливу роль у реалізації цього принципу відіграють відповідні цінності і установки професіоналів, що організовують, проводять у життя і контролюють ті або інші правові акції.

Принцип правового пріоритету. Неодмінною вимогою будь-якого аспекту правової діяльності, в якій би сфері вона не здійснювалася, є абсолютний пріоритет закону, його безроздільне панування. Не може бути політичних, ідеологічних, психологічних і інших факторів, що могли б ініціювати найменше відхилення від закону. Причому не тільки того закону, що дає оцінку соціальному явищу, але й того, який визначає процес тієї або іншої правової дії. Відхилення від цієї вимоги на практиці означає руйнування соціальної системи через правовий аспект діяльності.

Принцип гарантії. Він полягає в тому, що забезпечується активність будь-якої особистості в тому правовому процесі, де йде мова про її долю чи інтереси. Таке забезпечення має бути гарантоване законом, причому гарантії повинні мати такий характер, що жодна гілка влади чи посадова особа не можуть її ігнорувати або послабити. Наприклад, зразком гарантії демократичних прагнень, незважаючи на порівняно невеликий обсяг, може бути Конституція США. Мабуть, це можна пояснити тим, що її автори і ті, хто приймав Конституцію, справді, а не про людське око, прагнули торжества демократичних принципів.

Принцип компенсації. У реальному житті часто трапляються ситуації, коли порушується те чи інше право особистості, передбачене законом. У разі таких порушень закон повинен передбачати матеріальну і моральну компенсацію, а правоохоронні органи -- гарантувати її отримання. З точки зору правової соціалізації, важливість цього принципу полягає в тому, що він може захистити від соціальної апатії та правового нігілізму, які завжди виникають або принаймні мають тенденцію виникнення під впливом порушень закону, що допущені некомпетентними або несумлінними діячами правової сфери. Цей принцип може стати одним з основоположних принципів соціального розвитку взагалі та правової соціалізації зокрема лише у разі, якщо вимоги компенсації, про кого б не йшлося, стали б нормою правової свідомості і практичної поведінки. Реалізація цього принципу має особливу важливість ще й тому, що він сприяє корекції правової соціалізації не тільки пересічних громадян, але й посадових осіб у всіх соціальних системах і структурах, тобто на вищих щаблях управлінської діяльності.

Третю групу становлять організаційні принципи. Організаційно- технологічний аспект управління -- це перш за все організаційно- розпорядча, адміністративно-виконавча діяльність. Вона була досліджена ще Анрі Файолем і залишилася майже незмінною. До таких принципів він відносив: розподіл праці, повноваження й відповідальність, дисципліну, єдиноначальність, підпорядкування особистих інтересів загальним, винагороду персоналу, порядок, справедливість, ініціативу та корпоративний дух.

2. Комунальна власність як матеріальна основа місцевого самоврядування

Рис. 1

В Україні комунальна власність формується шляхом передачі майна із державної власності або викупу органами місцевого самоврядування. Об'єктами передачі державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у спільну власність територіальних громад є: цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів, нерухоме майно (будівлі, споруди, у т.ч. об'єкти незавершеного будівництва, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно підприємств; акції (частки, паї), що належать державі або суб'єктам права комунальної власності у майні господарських товариств; житловий фонд та інші об'єкти соціальної інфраструктури, які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій або не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Проблема формування комунальної форми власності має три аспекти: фінансово-економічний, соціальний, управлінський. У фінансово-економічному аспекті внаслідок слабкості матеріальної бази місцевого самоврядування і недостатності повноважень щодо її посилення виникає незацікавленість місцевих органів у розвитку економічного потенціалу підвідомчої території, підвищенні її інвестиційної привабливості, часто до порушень прав і законних інтересів підприємців. Це проявляється у невикористанні найбільш ефективних механізмів розподілу комунального майна, що має залучатися у підприємницьку діяльність (виділення земельних ділянок і здача в оренду нежитлових приміщень поза конкурсної процедури, неприйняття заходів щодо покриття витрат при неякісному виконані робіт підрядниками за договорами і т.п.).

У соціальному аспекті перерозподіл об'єктів комунальної власності між органами державної влади та органами місцевого самоврядування не завжди відбувається відповідно до розподілу повноважень щодо надання суспільних благ та послуг мешканцям територіальної громади. Виникають суперечності у фінансуванні окремих об'єктів галузевої та підвідомчої підпорядкованості, які розташовані на території юрисдикції органів місцевого самоврядування і послугами яких користуються мешканці територіальної громади. Вирішення також потребує і таке питання, як фінансування переданих в комунальну власність відомчих соціальних об'єктів підприємств - житлових будинків, поліклінік, дитячих садків.

В аспекті управління реформування відносин власності не в повній мірі відповідає проголошеним принципам децентралізації: управління об'єктами спільної власності делеговано органами місцевими самоврядування місцевим державним адміністраціям. Однак реальна децентралізація повноважень відбувається тоді, коли об'єкти спільної власності передаються в управління виконавчим органам місцевих рад на рівні територіальних громад сіл, селищ та міст. У протилежному випадку ці об'єкти залишаються у віданні державних органів, що може бути засобом контролю органів місцевого самоврядування. Чинниками, що гальмують розвиток управління об'єктами комунальної власності, також є: відсутність достатньої кількості кваліфікованих менеджерів, обмеженість інвестиційних можливостей.

В Україні переважна частина об'єктів комунальної власності належить до соціально-культурної сфери житлово-комунального господарства. За сучасних економічних умов і внаслідок впливу суб'єктивних чинників підприємства житлово-комунального господарства є здебільшого збитковими,що потребує залучення до функціонування цієї сфери приватного сектора. Рівень приватизації комунального майна в Україні такий, що місцеві органи через місцеві бюджети фінансують надання послуг, які по суті є приватними, а не громадськими: будівництво, утримання комунального житла, надання комунальних послуг, оренда соціальних об'єктів. Натомість у сфері нерухомості та надання комунальних послуг не спостерігається суттєвого прогресу ринкових відносин.

Тим не менш, інтенсивні процеси роздержавлення підприємств комунальної форми власності призводять до зменшення кількості об'єктів, що перебувають у розпорядженні місцевих органів. Однак досвід інших країн засвідчив, що кількість підприємств комунальної форми власності у розпорядженні місцевих органів є показником рівня економічної децентралізації. Тому з метою підвищення рівня та якості надання послуг соціального характеру місцеві органи повинні знаходити раціональні пропорції між комунальними підприємствами та суто приватними об'єктами.

Доходи від операцій із комунальною (муніципальною) власністю у розвинених країнах створюють фінансову базу місцевих органів, зокрема, податкову базу місцевих бюджетів. Комунальне майно виступає заставою для отримання кредитів і випуску місцевих позик, є об'єктом продажу. В Україні податок на прибуток підприємств комунальної форми власності зараховується до місцевих бюджетів і не враховується при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів. Однак надходження від нього не перевищують 1-2% у доходах місцевих бюджетів. Тим не менш, не маючи значного фіскального значення, об'єкти комунальної власності є основними ланками, через які держава має змогу забезпечувати надання послуг соціальної сфери, а органи місцевого самоврядування - впливати на соціально-економічний розвиток території.

Різносторонні функції комунальних підприємств дозволяють говорити не лише про необхідність приватизації таких підприємств, але і про розрізнення двох груп у сукупності самих об'єктів комунальної форми власності - об'єкти соціального характеру та суто комерційні об'єкти. Перша категорія об'єднує в собі об'єкти, що забезпечують життєдіяльність територіальної громади - мережа забезпечення населення комунальними послугами, заклади освіти та охорони здоров'я, об'єкти інженерно-технічної інфраструктури міста, житловий фонд тощо. До другої категорії належить вся комунальна власність, функціонування якої безпосередньо не пов'язано з виконанням певних соціальних функцій - нерухомість офісного, торговельного та складського призначення, підприємства комунальної форми власності, що не є природними монополіями та працюють на ринку (наприклад, будівельні компанії). Такий поділ потребує різних підходів до управління цими підприємствами.

соціальний управління комунальний власність

Висновок

Таким чином, об'єктом і предметом теорії соціального управління як науки виступають соціальні системи і системи управління ними. Соціальне управління вичленяється з наявних трьох класів управління (технічними, біологічними і соціальними системами) і підрозділяється на наступні основні види: адміністративно-державне (політичне) управління; управління соціально-культурною сферою (духовним виробництвом); управління виробничою сферою (матеріальним виробництвом). Іншими словами, класифікація видів соціального управління відповідає класифікації основних сфер організації суспільства: політична - область відносин національної і міждержавних, влади і соціальних груп; культурна - область духовного виробництва, розподілу і споживання духовних благ; економічна - область матеріального виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ.

Кожен вид соціального управління включає відповідні рівні (організація - регіон - галузь - держава) і основні форми (управління матеріальними і управління людськими ресурсами), а вони у свою чергу - відповідні підвиди управління. Створення підприємств комунальної форми власності, здатних бути джерелом доходів до місцевих бюджетів і забезпечувати послуги соціального характеру - напрям роботи органів місцевого самоврядування, який має охоплювати комплекс питань. Подальше становлення комунальної власності в Україні має відбуватися на основі функціонального підходу, тобто критерії формування комунальної власності як джерела економічної самодостатності територіальних громад мають відповідати повноваженням органів місцевого самоврядування та інтересам населення відповідної території і забезпечувати ефективне функціонування місцевого господарства.

Розширення переліку об'єктів комунальної власності є недостатнім чинником підвищення ефективності функціонування всього комунального сектора. “Перевантаження” органів місцевого самоврядування власністю може спричинити зниження ефективності господарювання підприємств і організацій комунальної власності, зменшуватиме можливості місцевих органів влади у здійсненні своїх функцій. Комунальна власність територіальної одиниці має обмежуватися тими об'єктами, що дають змогу місцевим органам виконувати функції щодо забезпечення життєдіяльності населення. З метою підвищення рівня та якості надання послуг соціального характеру місцеві органи повинні знаходити раціональні пропорції між комунальними підприємствами та суто приватними об'єктами.Такий підхід попередить втрату соціально значимих об'єктів комунальної власності і забезпечить стійкі фінансові джерела.

Список використаної літератури

1. Авер'янов В. Державне управління: теорія і практика / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького / В.Б. Авер'янов (ред.). -- К. : Юрінком Інтер, 1998. -- 431с.

2. Воронкова В. Соціально-економічне прогнозування: Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. - К.: ВД "Професіонал, 2004. - 283 с.

3. Лукашевич М. Менеджмент соціальної роботи: Теорія і практика: Навчальний посібник/ Микола Павлович Лукашевич, Микола Васильович Туленков,. - К.: Каравела, 2007. - 295 с.

4. Лукашевич М. Теорія і методи соціальної роботи: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Іван Мигович,; МАУП. - 2-е вид., доп. і випр.. - К.: МАУП, 2003. - 165 с.

5. Кампо В.М. Проблеми становлення і розвитку комунального права України //Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. - К., 1996. - С. 149-155.

6. Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. - К., 1996. - С. 144-155.

7. Ленин В.И. Полное, собрание сочинений. - Т.35. - С. 411.- М., 1985.

Размещено на Allbest.ru