Системний підхід до державного управління освітою

Размещено на http://www.allbest.ru/

Системний підхід до державного управління освітою

В.В. Олійник,

к. пед. н., докторант, ДВНЗ "Університет менеджменту освіти"

На основі аналізу показано, що при вельми потужній загальнонауковій розробці системного підходу в опрацюванні проблем, пов'язаних з управлінням освітою, помітна тенденція до виокремлення його певних аспектів у якості основоположних, проте поза увагою залишається загальний потенціал системного методу. Саме на цьому зосереджено увагу.

The analysis shows that the most powerful general development of a systematic approach to exploring issues related to the management of education, a tendency towards separation of its specific aspects as fundamental, but overlooked is the overall potential systematic method. It is this focus.

Ключові слова: держава, освіта, потенціал, синергетика, система, управління.

Keywords: government, education, the potential synergy, system, administration.

Вступ

Державне управління освітою в країнах світу розвивається і трансформується в нових умовах, на зміну централізованому жорсткому адміністративному контролю приходить гнучке управління автономними навчальними закладами, а вплив на їх діяльність здійснюється за допомогою різних організаційно-економічних методів та інструментів.

На сьогодні система управління освітою України перебуває у процесі постійних змін. Це потребує вдосконалення механізму державного управління освітою, зокрема розробки принципово нових підходів до форм і методів управління; визначення науково обґрунтованих нормативно-правових аспектів державного регулювання.

Вітчизняна наука державного управління напрацювала значний теоретичний, методологічний, методичний доробок. Різні аспекти державного управління в межах суб'єкт-об'єктної парадигми досліджуються В.Бакуменком, В.Князєвим, М.Корецьким, В.Луговим, В.Маліновським, В.Цвєтковим та ін. Вагомий внесок щодо організаційно-економічних аспектів управління суспільним розвитком та освітою як його складовою здійснений такими науковцями, як Г.Балихіним, Н.Багаутдіновою, В.Бесчастним, В.Гамаюновим, О.Дацієм, В.Дорофієнком, Г.Кологрєєвим, В.Пілюшенком, О.Поважним, В.Сиченком  та ін.

Метою статті є виявлення існуючих позицій щодо використання системного підходу в процесі державного управління освітою.

Результати

системний управлінський науковий освіта

На сучасному етапі суспільного розвитку дедалі більше помітна залежність ефективності управлінської діяльності від фундаментальності тих теорій, що складають її наукові засади. Має місце безперервне зростання наукомістскості управління, що знаходить свій прояв у збільшені кількості та якості наукових сил, що безпосередньо працюють на збагачення управлінської діяльності, у тяжінні до наукового осмислення реальної практики управління, актуалізації потреби щодо її теоретичного обґрунтування, а також у розумінні суспільного значення наслідків управлінських помилок, які виникають через низьку наукомістскість управлінської практики, де концептуальне, стратегічне та технологічне забезпечення досі не передбачає органічної єдності.

Така тенденція є характерною й щодо управління освітою. Це зумовлено унікальним призначенням управління, що має забезпечити цілісність і розвиток такої суспільно значущої системи, як освіта,, суспільним визнанням інтелектуально впорядковуючої ролі управління, що історично підтверджене, а також модернізаційним ефектом управління, що ґрунтується на високій методологічній, стратегічній та технологічній культурі управлінської діяльності.

Етимологія терміну «управління» вказує на те, що він означає «надання будь-чому правильності». У такому разі, зокрема, управління освітою може тлумачитися як «надання правильності освіті».

Поняття «управління» формувалося і в таких науках, як біологія, соціологія, психологія. Слід відмітити особливий внесок кібернетики в опрацювання зазначеного поняття. Кібернетикою встановлено, що управління здійснюється не у всіляких, а лише у вельми складних рухливих системах, яким притаманна багата мережа нелінійних причинно-наслідкових залежностей як динамічного, так і статичного порядку, в системах, які здатні в межах основної якості переходити з одного стану в інший. Такою системою є суспільство з його різними підсистемами. З огляду на це, управління розглядається як властивість, що внутрішньо притаманна суспільству на будь якому етапі його розвитку; така властивість, має загальний характер і витікає з системної природи суспільства, колективістської праці людей, з необхідності спілкуватися у процесі праці та життя, обмінюватися продуктами своєї матеріальної та духовної діяльності [5].

У теорії управління освітою поняття «управління» зазвичай розглядається як процес, як організація, як система [3]. Управління як процес передбачає взаємопов'язану сукупність циклічно повторюваних процесів вироблення й впровадження рішень, що орієнтовані на стабільне функціонування системи освіти у цілому та її основних складових. Вказаний процес включає планування, організацію, мотвацію та контроль, які  визначають функціонування й розвиток основних освітніх та допоміжних процесів, а також стимулюють саморозвиток системи. Процес управління має «вхід» (умови та ресурси, що необхідні для роботи) і «вихід» (стратегічні, тактичні, оперативні управлінські рішення, нормативно-організаційні рішення, які забезпечують функціонування та розвиток системи освіти й її частин, включаючи саме управлінні). Процеси управління реалізуються у спільній діяльності й взаємодії людей (стосовно освітянської галузі - керівників, спеціалістів, педагогів, методичного персоналу), що організовані в різні інститути управління [6]. З таких позицій управління освітою постає як складна ієрархічна організаційно-структурна єдність, усередині якої як відносно відособлені виділяються певні організаційні структури. Процеси управління, інформація про їх об'єкти, умови, результати разом з організаційно оформленими інстанціями та людьми, що їх реалізують, утворюють відповідні системи управління. У такому випадку управління постає як система.

Оскільки освітні системи виконують завдання створення умов для розвитку та становлення особистості, то доцільно розглянути поняття «управління» саме у аспекті його впливу на особистість. Так, «управління формуванням особистості» визначається як оперативне регулювання її становлення та розвитку за допомогою системи заходів та способів впливу на її психіку, поведінку, діяльність у цілях вироблення певних якостей, потреб, мотивів, ставлення до дійсності, світосприймання, самосвідомості, професіоналізму [4].

Для більш повного та ефективного вирішення будь-якого завдання управлінська практика має спиратися на науковий підхід, застосування якого гарантує відповідні результати. При цьому науковий підхід до управління визначається як такий підхід, що ґрунтується на об'єктивних законах та закономірностях суспільного розвитку [1]. Науковість управління суспільством гарантується можливістю оцінки всієї діяльності щодо управління сферами суспільного життя з позицій системи. При цьому слід звернути увагу на те, що сьогодні наука відходить від монізму, від віри у те, що спираючись на будь-який один, хоча і науковий метод, можливо витворити таку єдину модель, яка у змозі пояснити все, що відбувається у світі педагогіки та управління.

У науково-педагогічній літературі з проблеми управління освітою запропоновано багато різних підходів, які мають певні підстави на визнання їх науковості. Так, Поташник М.М., Моісєєв О.М. та Лазарєв В.С. звертаючись до проблеми обґрунтування необхідності наукового управління освітою, виділили значну кількість наукових підходів до управління освітою: кібернетичний, ситуаційний, комплексний, детерміністський, оптимізаційний, системно-діяльністний, мотиваційний, програмно-цільовий, особистісно-системно-діяльнісний [3; 7]. Загальним в цих підходах вважається те, що вони викладені у вигляді теорій, теоретичних засад, положень, принципів, закономірностей, які дослідницьким шляхом на підставі вивчення та узагальнення реальних даних, фактів, доказані у ході спеціально організованих експериментів або в результаті теоретичного аналізу, що підтверджене досвідом. Викладені підходи вказані автори визнали об'єктивними і такими, що в меншій мірі, ніж будь-які інші, залежать від суб'єкта управління. При цьому науковий підхід до управління певним чином ототожнюється з проаналізованим, узагальненим, систематизованим здоровим глуздом ерудованого, добре підготовленого керівника.

Таке ототожнення не є правомірним, оскільки «здоровий глузд» містить у собі так зване «повсякденне» знання, яке є вельми суб'єктивним. В його основі лежать певні переваги у бік того, що виступає наочним. Самі міркування у межах «здорового глузду» мають на меті досягнення об'єктивної істини, оскільки спираються на закони традиційної логіки, які забезпечують послідовний, несуперечливий характер мислення. Але ці закони не завжди ясно усвідомлюються й не завжди точно формулюються, що і стає джерелом логічних помилок. На відміну від цього наука, хоча і починає розгляд будь-чого з аналізу уявлень здорового глузду, що не відрізняються особливою обґрунтованістю та надійністю, але піддає їх раціональній критиці, використовуючи для цього специфічні емпіричні та теоретичні методи дослідження, й тим самим досягає прогресу у розумінні та пояснені явищ [1].

Особливістю усіх зазначених вище підходів є акцент на окремих аспектах системної методології. Аналіз публікацій з проблеми їх застосування в управлінні освітою дає підстави вважати, що при їх безпосередньому використанні помітні деякі протиріччя. Також на практиці часто ставиться знак рівняння між, наприклад, комплексним та системним підходами.

Характерною ознакою сучасного управління освітою є його зорієнтованість на створення адаптивних моделей діяльності і відстеження процесу їх реалізації. Воно визнає пріоритет розвитку суб'єктів діяльності і здійснюється за допомогою процесів самоорганізації. Ці процеси спрямовуються на досягнення спільної мети, підвалинами якої є вимоги зовнішнього середовища (людини, організації тощо) і врахування реальної ситуації. Метою адаптивного управління є взаємоузгодження дій всіх учасників управлінського процесу для забезпечення природного шляху їх розвитку в усвідомлених межах і напрямку шляхом спрямованої самоорганізації [2]. Адаптивне управління у викладеному розумінні розраховане на його застосування в управлінні загальноосвітнім навчальним закладом й відповідно до цього обґрунтоване концептуально та забезпечене технологічно.

Усі викладені підходи апелюють до системного, але при цьому формуючи певні методологічні засади, покладають в основу лише окремі його аспекти. З огляду на це необхідно вказати, що у теорії управління освітою, яка на даний час у вітчизняній науці управління перебуває у стані свого становлення, вже акцентовано увагу на необхідності визнання системного підходу у якості основоположного для дослідження управлінських процесів.

Таким чином, на основі викладеного вище можна дійти висновку про те, що при вельми потужній загальнонауковій розробці системного підходу в опрацюванні проблем, пов'язаних з управлінням освітою, помітна тенденція до виокремлення його певних аспектів у якості основоположних, проте поза увагою залишається загальний потенціал системного методу. Має місце також певна обмеженість дослідження проблеми управління освітою методологічною специфікою наук, у традиціях яких воно здійснюється, зокрема загальної педагогіки тощо. З урахуванням цього вважаємо доцільним перейти до окремого розгляду системного підходу.

Щодо системного підходу, то це вельми загальне поняття, що має безпосереднє відношення не лише до управління, але й до багатьох інших сфер діяльності. Це цілісна методологія, що полягає у розгляді об'єктів будь-якої природи як багатокомпонентних систем, які представляють собою сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих елементів, частин, що роблять певний внесок та впливають на результат функціонування об'єкта. Системний метод втілює комплексний підхід до вивчення, аналізу, використання, управління природними й суспільними процесами, заснований на якомога більш повному, всебічному врахуванні зв'язків, впливів, взаємодій, змін. В ньому знаходить своє конкретне втілення один з найважливіших принципів діалектики - принцип універсальності взаємозв'язку й розвитку усіх предметів і явищ реального світу. Теорія систем і синергетика на новому рівні пізнання конкретизують, розвивають та обґрунтовують вказаний принцип. Особливе значення має також вирішення системним підходом проблем співвідношення частини та цілого, ладу та безладдя. Таким чином, ідеї та принципи системного підходу відіграють значну роль у формуванні наукового  світогляду, сучасної картини світу, яка в результаті новітніх досягнень науки та сучасної науково-технічної революції змінилася. Але ідея взаємозв'язку усіх явищ та процесів, що відбуваються, все більше впливає на свідомість людини, а сам світ постає як єдиний, цілісний універсум систем, що самоорганізуються.

Особливого поширення та інтенсивного розвитку системний підхід набув у сфері людинознавства. Однією з найширших систем, де відбувається життя людини, є біосфера. Біоенергетичні процеси і обмін речовин у ході життя складають системоутворюючі передумови біосфери як системи. Ця система у свою чергу є складовою системи сонячної галактики. Системний погляд на людину сприяє появі нових концепцій щодо її розвитку, організації діяльності, спілкування.

В теорії і практиці управління зазначений підхід набув найбільшого визнання як сукупність наукових ідей та створених на їх підставі методологічних рекомендації для вирішення організаційних проблем. Значення системного підходу для раціоналізації управлінської діяльності та проектування організацій зростає в міру посилення необхідності враховувати нові реалії, з яким зштовхуються організації у сучасних умовах [1].

Необхідність використання системного підходу при дослідженні об'єктів, які складаються із різних взаємопов'язаних частин, обумовлена тією обставиною, що у таких об'єктах проявляється принцип емерджентності, у відповідності до якого сукупний об'єкт має якості, що не притаманні кожному із складових елементів при їх окремому, ізольованому розгляді. Поєднання цих елементів у єдину систему призводить до отримання додаткового, синергетичного ефекту, який породжується не окремими частинами системи, а їх взаємозв'язком, спільною дією. Синергетичний ефект має позитивний характер, підвищує результативність діяльності, використання ресурсів лише в умовах наявності необхідних взаємозв'язків й узгодженої взаємодії частин системи.

При вирішенні проблем, пов'язаних із управлінням, системний підхід орієнтує на: розгляд системи як єдиної цілісності; встановлення її структури, складу, меж, частин, що входять до її складу, визначення їх призначення та функцій; найбільш повне і всебічне урахування існуючих взаємозв'язків та взаємодії між частинами системи, їх впливу на результати її діяльності; увагу до зовнішніх умов функціонування системи, визначення, яким чином впливає на неї оточуючі природне й суспільне середовища.

Центральним поняттям системного підходу є поняття «система». Це зумовлює необхідність надати йому чітку експлікацію. У загальнофілософському визначенні система - це поєднання, сукупність елементів які знаходяться у стосунках і зв'язках одне з одним та утворюють певну цілісність, єдність. В теорії управління система переважно розуміється як об'єкт управління (керована система), як суб'єкт управління (керуюча система, система управління) та як сукупність суб'єкта та об'єкта управління. У доступних нам наукових джерелах з управління термін «система» має переважно такі тлумачення: система є дещо ціле, абстрактне або реальне, що складається із взаємопов'язаних та взаємодіючих частин; система - це набір об'єктів, які мають дані властивості, та зв'язки між об'єктами й їх властивостями; система - це сукупність об'єктів, які поєднані регулярною взаємодією або взаємним зв'язком; система - взаємопов'язаний комплекс функціонально співвіднесених компонентів.

З урахуванням контексту дослідження особливої уваги потребує розгляд соціально-педагогічних систем. Вони характеризуються як: реальні (за походженням); соціальні (за субстанційними ознаками); складні (за рівнем складності); відкриті (за характером взаємодії з оточуючим середовищем); динамічні (за ознакою змінюваності); вірогідні (за способом детермінації); цілеспрямовані (за наявністю цілі); самокеровані (за ознакою керованості).

Як об'єкт управління, освіту потрібно розглядати у таких основних аспектах системного підходу: - по-перше, обов'язкова належність компонентів, частин цілісній системі, а системність, ціле - це перш за все продукт своїх компонентів. Єдність, взаємодія між компонентами стверджують систему у межах певної якості, забезпечують її функціонування й розвиток. Таким чином, йдеться про структуру, організацію системи, тобто системно-структурний аспект системності;

- по-друге, в соціальних системах мета є одним із системоутворюючих факторів, що потребує засобів, дій для її досягнення. Дія системи, її компонентів щодо реалізації мети в сутності є функцією системи та її компонентів. Досягнення цілей як результату функціонування компонентів - другий аспект системності - системно-функціональний аспект;

- по-третє, система діє, розвивається у зовнішньому відносно до себе середовищі, із яким пов'язана безліччю комунікацій. При цьому системи більш високого рівня висувають перед своїми підсистемами цілі й завдання, виділяють ресурси, встановлюють обмеження. Отже, ми маємо справу із системно-комунікативним аспектом системності;

- по-четверте, будь яка соціальна система змінюється, головним чином, тому, що їй властиві внутрішні протиріччя. Це свідчить про історичну обумовленість будь-якої системи. Тому може бути виділений ще один аспект системності - історичний;

- по-п'яте, система відчуває постійні впливи, що її бентежать. З одного боку, вони мають внутрішній характер, тобто є результатом внутрішньої суперечливості системи, а, з іншого - це зовнішні впливи, які не завжди сприятливі. Таким чином, системоутворюючий та системозберігаючий фактор є інтегративним. А це ще один аспект системності - інтеграційний;

- по-шосте, інформація представляє собою спосіб зв'язків компонентів системи (кожного з компонентів із системою як цілим, а системи як цілого із середовищем). Тому, є потреба у виділенні інформаційного компонента системності.

Висновок

Таким чином, проведений аналіз існуючих позицій щодо доцільності використання певних підходів в управлінні освітою показав, що застосування лише будь-якого одного з них для цілей системного дослідження не може дати істотного ефекту. У кожному з підходів, що підлягали аналізу, помітна тенденція до виокремлення лише певних аспектів системного підходу без урахування його цілісного потенціалу. Звідси об'єктивно випливає необхідність збалансованої інтеграції вказаних підходів стосовно цілей нашого дослідження, що можливо трактувати як інтегративно-конвергенційний підхід. Але й загального потенціалу розглянутих підходів, на нашу думку, буде недостатньо. Це можливо аргументувати, по-перше, переважно декларуванням зорієнтованості зазначених підходів на досягнення цілей розвитку суспільства; по-друге, неопрацьованістю проблеми взаємодії в управлінській вертикалі (досліджується переважно управління закладами освіти); по-третє, фрагментарно представленою рівневою специфікою управління освітою; по-четверте, відсутністю критеріальної бази щодо оцінки ефективності управління освітою у сучасних умовах на всіх його рівнях.

Крім зазначеного, аналіз доступних нам джерел з проблем управління освітою не дозволив виявити таких, де йдеться про врахування ментальних чинників в управлінні освітою.

Забезпечити сталий розвиток системи освіти в Україні на даний час та у найближчий перспективі за умов застосування методології соціальної адекватності для розробки проблем, пов'язаних з управлінням в зазначеній сфері. Це забезпечує домірність характеристик управлінської системи стану суспільства, рівню й тенденціям його розвитку.

Література

1. Йолон П. Тенденції розвитку сучасної методологічної науки / П. Йолон // Філософська і соціологічна думка.  - 1995. - № 7-8. - С. 239.

2. Єльникова Г.В. Основи адаптивного управління (тексти лекцій) / Г.В. Єльникова. - Х.: Основа, 2004. - 128 с.

3. Лазарев В.С. Управление образованием на пороге новой эпохи / В.С. Лазарев // Педагогика. - 1995. - №5. - С. 12-18.

4. Парсонс Т. О социальных системах / Парсонс Т. [Под ред. В.Ф.Чесноковой, С.А.Белановской.] - М.: Академический проект, 2002. - 832с.

5. Программно-целевое управление развитием образования: опыт, проблемы, перспективы: Пособие для руководителей образовательных учреждений и территориальных образовательных систем / Под ред. А.М.Моисеева. - М.: Педагогическое общество России, 1999. -191 с.

6. Сиченко В.В. Механізми регулювання системи освіти: сучасний стан та перспективи розвитку : монографія / В.В. Сиченко. - Донецьк : Юго-Восток, 2010. - 400 с.

7. Управление развитием школы: Пособие для руководителей образовательных учреждений / Под ред. М.М.Поташник, В.С.Лазарева. - М.: Новая школа, 1995. - 464 с.

Размещено на Allbest.ru